Тріанонський мирний договір – джерело нестабільності у Центрально-Східній Європі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тріанонський мирний договір - джерело нестабільності у центрально-східній європі (частина 2)

Держалюк М.С.

Анотація

У статті мовиться про те, що Тріанонський мирний договір від 4 червня 1920 р. між країнами Антанти та Угорщиною за наслідками Першої світової війни виявився, як і усі інші шість договорів Версальської системи, переважно несправедливим. У насильницький спосіб територія Угорщини зменшилася на 2/3-х, чисельність населення скоротилася у 2,7рази, третина угорського етносу перейшла до складу сусідніх держав.

Наголошується, що упродовж 1920-2020 рр. в Угорщині не було владних політичних сил різних спрямувань і течій, які визнавали б Тріанонський мирний договір справедливим. Водночас, правлячі політичні еліти сусідніх з Угорщиною держав вважали і вважають умови Тріанона справедливими. Такі протилежні оцінки наслідків Версалю породжували антагонізм, унеможливлювали досягнення компромісу між країнами Центрально-Східної Європи.

Звертається увага на те, що у часи домінування у Європі коаліції країн на чолі з Німеччиною Версальські мирні договори, зокрема й Тріанонський, були демонтовані, запроваджувався новий порядок, у якому активну роль відіграли опоненти Версаля - Німеччина, Італія, Японія, СРСР, Угорщина, Болгарія.

Зазначається, що переможці Другої світової війни відновили кордони країн-союзниць Німеччини у Європі, згідно з власними геополітичними інтересами, що на 70% відповідали кордонам, встановленим Антантою після Першої світової війни. Паризьким мирним договором від 10лютого 1947р. над Угорщиною було поновлено тріанонські кордони. СРСР, Велика Британія, Франція і США діяли з гегемоністських позицій, керувалися правом переможця і багато в чому нав 'язали переможеним країнам дискредитовані умови Версальської системи, не зробили належних висновків і не вибудували міжнародні відносини на наближених до справедливості принципах, а зберегли відповідними договорами ускладнені територіальні суперечності минулого.

Вказується, що загроза асиміляції і зникнення закордонних угорців - одна з головних причин активізації сучасної Угорщини. Заходи для подолання синдрому розчленованості угорської нації у Центрально-Східній Європі, що триває уже століття, дають незначні результати; темпи скорочення чисельності угорців у сусідніх державах упродовж останнього століття є найбільшими, тому Будапешт вважає, що немає часу для зволікання із запровадженням автономії для закордонних угорців, бо через наступні 25 років сама потреба в ній відпаде через їх зникнення.

Підкреслюється, що рівень забезпечення прав угорської меншини Закарпаття особливо позначається на взаєминах Угорщини з Україною. Оздоровлення відносин між Угорщиною та Україною має мінімальні шанси, оскільки позиції сторін щодо порядку застосування освітнього та мовного законів в Закарпатті не співпадають.

Враховуючи рішучу активність Угорщини та угорських закордонних спільнот у 2020 р. (століття підписання Тріанонського мирного договору 4 червня 1920 р.), зроблено висновки, що дана проблема не тільки не втратить актуальності, а й значно посилиться.

Ключові слова: Тріанонський мирний договір, титульна нація і меншина, міжетнічні проблеми, закордонні угорці, подвійне громадянство, автономія, мова освіти меншин, роль державної мови.

Аннотация

Держалюк Н.С. Трианонский мирный договор - источник нестабильности в Центрально-Восточной Европе (Часть 2).

В статье отмечается, что Трианонский мирный договор от 4 июня 1920 г. между странами Антанты и Венгрией по результатам Первой мировой войны оказался, как и все остальные шесть договоров Версальской системы, преимущественно несправедливым. Насильственно территория Венгрии уменьшилась на 2/3-х, численность населения сократилась в 2,7 раза, треть венгерского этноса перешла в состав соседних государств.

Отмечается, что на протяжении 1920-2020 гг. в Венгрии не было властных политических сил различных направлений и течений, которые признавали бы Трианонский мирный договор справедливым. Одновременно, правящие политические элиты соседних с Венгрией государств считали и считают условия Трианона справедливыми. Такие противоположные оценки последствий Версаля порождали антагонизм, делали невозможным достижение компромисса между странами Центрально-Восточной Европы.

Обращается внимание на то, что во времена доминирования в Европе коалиции стран во главе с Германией Версальского мирного договора, в том числе и Трианонский, были демонтированы, вводился новый порядок, в котором активную роль сыграли оппоненты Версаля - Германия, Италия, Япония, СССР, Венгрия, Болгария.

Отмечается, что победители Второй мировой войны восстановили границы стран союзниц Германии в Европе, согласно собственным геополитическими интересами, что на 70% отвечали границам, установленным Антантой после Первой мировой войны. Парижским мирным договором от 10 февраля 1947 г. над Венгрией были восстановлены трианонские границы. СССР, Великобритания, Франция и США действовали с гегемонистских позиций, руководствовались правом победителя и во многом навязали побежденным странам дискредитированные условия Версальской системы, не сделали надлежащих выводов и не выстроили международные отношения на приближенных к справедливости принципах, а сохранили соответствующими договорами осложненные территориальные противоречия прошлого.

Указывается, что угроза ассимиляции и исчезновения заграничных венгров - одна из главных причин активизации современной Венгрии. Меры для преодоления синдрома расчлененности венгерской нации в Центрально-Восточной Европе, который продолжается уже столетие, дают незначительные результаты; темпы сокращения численности венгров в соседних государствах на протяжении последнего века являются наибольшими, поэтому Будапештом считается, что нет времени для промедления с введением автономии для заграничных венгров, потому что через следующие 25 лет сама потребность в ней отпадет через их исчезновение.

Подчеркивается, что уровень обеспечения прав венгерского меньшинства Закарпатья особенно сказывается на взаимоотношениях Венгрии с Украиной. Оздоровление отношений между Венгрией и Украиной имеет минимальные шансы, поскольку позиции сторон о порядке применения образовательного и языкового законов в Закарпатье не совпадают.

Учитывая решительную активность Венгрии и венгерских иностранных сообществ в 2020 г. (столетие подписания Трианонского мирного договора 4 июня 1920 г.), сделаны выводы, что данная проблема не только не потеряет актуальности, но и значительно усилится.

Ключевые слова: Трианонский мирный договор, титульная нация и меньшинство, межэтнические проблемы, зарубежные венгры, двойное гражданство, автономия, язык образования меньшинств, роль государственного языка.

Abstract

Derzhaliuk M. The Treaty of Trianon as a Source of Instability in the Central-Eastern Europe (Part 2).

The article notes that the Trianon Peace Treaty of June 4, 1920 between the Entente countries and Hungary, as a result of the First World War, turned out to be, like all the other six treaties of the Versailles system, mostly unfair. Forcibly the territory of Hungary decreased by 2/3, the population decreased 2,7 times, a third of the Hungarian ethnic group became part of neighboring states.

It is noted that during 1920-2020. In Hungary, there were no powerful political forces of various trends and trends that would recognize the Trianon Peace Treaty as just. At the same time, the ruling political elites of the neighboring states of Hungary considered and still consider the conditions of the Trianon fair. Such opposite assessments of the consequences of Versailles engendered antagonism, making it impossible to reach a compromise between the countries of Central-Eastern Europe.

Attention is drawn to the fact that during the domination in Europe of the coalition of countries led by Germany of the Versailles Peace Treaty, including the Trianon, were dismantled, a new order was introduced, in which opponents of Versailles - Germany, Italy, Japan, the USSR, Hungary, Bulgaria. played an active role

It is noted that the winners of the World War II restored the borders of the countries of Germany's allies in Europe, in accordance with their own geopolitical interests, which corresponded by 70% to the borders established by the Entente after the World War I. The Trianon borders were restored over Hungary by the Paris Peace Treaty of February 10, 1947. The USSR, Great Britain, France and the United States acted from a hegemonic position, were guided by the right of the winner and in many respects imposed on the defeated countries the conditions of the Versailles system were discredited, did not draw proper conclusions and did not build international relations on principles close to justice, but preserved the complicated territorial contradictions of the past with the corresponding treaties.

It is indicated that the threat of assimilation and disappearance of foreign Hungarians is one of the main reasons for the revitalization of modern Hungary. Measures to overcome the syndrome of the dismemberment of the Hungarian nation in Central-Eastern Europe have been going on for centuries with little results; The rate of decline in the number of Hungarians in neighboring states over the past century is the highest, so Budapest believes that there is no time to delay the introduction of autonomy for foreign Hungarians, because in the next 25 years the very need for it will disappear through their disappearance.

It is emphasized that the level of ensuring the rights of the Hungarian minority in Transcarpathia especially affects the relationship of Hungary with Ukraine. The improvement of relations between Hungary and Ukraine has minimal chances, since the positions of the parties on the procedure for the application of educational and language laws in Transcarpathia do not coincide.

Taking into account the decisive activity of Hungary and the Hungarian foreign communities in 2020 (the century of the signing of the Trianon Peace Treaty on June 4, 1920), it is concluded that this problem will not lose its relevance, but will significantly increase.

Keywords: Trianon Peace Treaty, titular nation and minority, interethnic problems, foreign Hungarians, dual citizenship, autonomy, language of education of minorities, the role of the state language.

Варто звернути увагу на те, що усі договори Версальської системи піддавалися серйозній критиці у міжвоєнний період як з боку керівників переможених держав, так і відомих політиків Великої Британії (Д. Ллойд Джордж, Д. Керзон, Н. Чемберлен), США (Ф. Келлог), Франції (А. Бріан). Не випадково усі версальські договори, підписані представником США, Конгрес відмовився ратифікувати. Замість них Америкою були укладені окремі двосторонні угоди з Австрією (21 серпня 1921 р.), Німеччиною (25 серпня 1921 р.), Угорщиною (29 серпня 1921 р.) і схвалені Сенатом США одночасно 19 жовтня 1921 р.

Оцінки Росією/СРСР Версальської системи мирних договорів у міжвоєнний період також були негативними. Союзниця держав Антанти Росія з перемогою більшовицького режиму стала їх ворогом й не була допущена до формування Версальсько-Вашингтонського світового порядку. Радянська Росія потрапила до міжнародної ізоляції, її намагання відновити кордони царського періоду блокувалися. Вона зазнала відчутних територіальних втрат, їй лише частково вдалося відновити власні кордони у Східній Європі. Завдяки сепаратній угоді Радянської Росії з Німеччиною в Рапалло на завершальній стадії роботи Генуезької конференції 1922 р. обом державам вдалося прорвати міжнародну ізоляцію. Співробітництво цих країн набуло широкомасштабного прискорення, що відіграло вирішальну роль у нечуваному зміцненні їх економічного та воєнно-промислового потенціалу, у ліквідації нав'язаних їм країнами Антанти підневільних договорів, обумовило зміцнення їх позицій, а згодом і домінування їх у Європі.

Сфокусуємося на оцінках СРСР сформованих Версальських кордонів нових держав на просторі колишньої Габсбурзької монархії. Несправедливі умови мирних договорів з Австрією та Угорщиною у 1919-1920 рр. були у середині 20-х рр. ХХ ст. об'єктивно оцінені у Наркоматі закордонних справ СРСР. Проф. Ю.В. Ключников наголошував у 1925-1926 рр., що Сен-Жерменський і Тріанонський договори завершили розпад двоєдиної Австро-Угорської монархії та остаточно зафіксували це міжнародними правовими актами. Австрія та Угорщина «формально і назавжди відмовилися не тільки від своїх федеративних зв'язків, але й від досить значних частин своїх земель. Від тієї та від другої відійшли усі нечисто австрійські чи нечисто угорські володіння разом з деякою частиною беззаперечно австрійських і беззаперечно угорських територій». На його переконання, Сен-Жерменський договір з Австрією від 10 вересня 1919 р. «навмисне “балканізував” Центральну Європу і відповідно уже за одне це його не можна було оцінювати інакше “як злочинним”» [1, с. 21].

Подібним чином оцінювався й Тріанонський договір з Угорщиною від 4 червня 1920 р. Констатувалося, що під дією Версаля уся Центральна Європа видозмінилася. Вона - «балканізувалася». У вступній статті до тексту Тріанонського мирного договору Ю.В. Ключников наголошував, що кожен, хто читав остаточні умови цього договору, не міг залишатися байдужим, бо «це - неперевершений зразок своєрідного дипломатичного цинізму». На його думку, вагомі і справедливі застереження й пропозиції угорської сторони, представлені Паризькій конференції упродовж лютого-квітня 1920 р., були проігноровані її учасницями, а усі положення початкового проекту мирного договору з Угорщиною залишалися незмінними. Ю.В. Ключников жахався й від того, що у більшості положень Тріанонський договір з Угорщиною копіював умови Сен-Жерменського договору з Австрією, лише з певними особливостями. Він припускав, що текст Сен-Жерменського договору було просто покладено в основу Тріанонського, мали місце навіть залишені назви з попереднього договору «австрійська сторона» замість «угорська сторона». Він справедливо зазначав, що ці два договори не можна зрозуміти, якщо їх розглядати окремо один від одного, а також поза процесами розпаду Габсбурзької монархії. Ю.В. Ключников невдоволено наголошував: «як можна було дійти до такої довільності щодо нових кордонів, свідомо встановлених союзниками на велику невигоду Угорщини і на вигоду її сусідів та спадкоємців». До цього додавалося, що «Румунія добилася на Паризькій конференції здійснення своїх досить широких національних та імперіалістичних зазіхань» [2, с. 5, 16, 18].

Оскільки монархія була централізованим багатонаціональним державним утворенням без зафіксованих внутрішніх кордонів між народами, то під час її закономірного розпаду і формування кордонів гору взяли інтереси переможців - країн Антанти та їх союзниць - нових держав, над переможеними Австрією та Угорщиною, які далеко не збігалися з етнічними межами проживання відповідних народів. Сен-Жерменським та Тріанонським договорами фіксувався остаточний розпад Габсбурзької монархії на нові самостійні держави. В обох договорах етнічні межі розселення австрійської та угорської титульних націй ігнорувалися, а кордони Австрії та Угорщини із сусідніми країнами були проведені не на справедливій основі, а значною мірою на користь сусідніх з ними нових держав, союзниць Великої Британії та Франції - Чехословаччини, Польщі, Румунії, Королівства сербів, хорватів і словенців (Югославії), які склали санітарний кордон проти радянських Росії, Угорщини, Австрійської та Баварської соціалістичних республік.

Вихід із складу монархії інших народів і формування ними незалежних держав стало прогресивним актом. Встановлення кордонів нових держав у 1919-1920 рр. відбулося як з дотриманням етнічних критеріїв, так і захопленням значних етнічних територій Австрії 30 тис. кв. км (26%) та Угорщини понад 70 тис. кв. км (43%), чим порушувалася справедливість. Австрійські та угорські етнічні землі становили відповідно понад 110 та 173 тис. кв. км. А за даними угорських вчених Ж. Боткі та К. Когутовича етнічна картина Угорщини досягала 200 тис. кв. км. Але всупереч цьому, території Австрії та Угорщини були визначені Версалем у межах 84 та 93 тис. кв. км. Необхідно зазначити, що питома вага відібраних угорських етнічних земель серед анексованих, від'єднаних чи возз'єднаних територій інших країн Європи за наслідками обох світових воєн залишається найвищою. Звичайно, це не може порівнюватися з наслідками ліквідованих і розчленованих Антантою та її союзницями Української та Білоруської державності.

Запроваджені кордони між народами у такий суперечливий спосіб, беззаперечна наявність фактора розчленування одних на користь інших обернулися надзвичайно суперечливими наслідками, які і через століття складають нездоланну проблему для всієї Центрально-Східної Європи (ЦСЄ).

Австрія та Угорщина зобов'язувалися визнати обрізані власні кордони, відмовитися від усіх прав на усі території колишньої Габсбурзької монархії, які не ввійшли до їх складу, визнати у визначених кордонах Чехословаччину, Польщу, Королівство сербів, хорватів і словенців (Югославію), Румунію; їм заборонялося відроджувати Габсбурзьку монархію, об'єднуватися між собою, як і об'єднуватися Австрії з Німеччиною; чисельність збройних сил визначалася мінімальною кількістю, відповідно 30 тис. та 35 тис. осіб для кожної з них. Обидві країни позбавлялися права на володіння воєнно- морськими силами; обкладалися великою контрибуцією, обсяги якої, через їх тяжке економічне становище, зменшувалися до мінімуму; мали скасувати Брест-Литовський договір від 9 лютого 1918 р. з Україною та 3 березня 1918 р. з Росією, завдяки яким припинялася імперіалістична війна на Сході Європи, Українська Народна Республіка визнавалася самостійною і отримала захист від Центральних держав, а більшовицька Росія примушена була визнати незалежність УНР.

Критичні оцінки Тріанонського мирного договору знаходимо у матеріалах «Большой Советской Энциклопедии» (Москва, 1928 р.), в якій наголошувалося, що територія Угорщини періоду Австро-Угорщини на його підставі зменшилася у 3,49 рази: з 325,4 тис. кв. км до 92,9 тис. кв. км; а населення - відповідно з 20,87 млн. (дані 1910 р.) до 7,98 млн. осіб (дані 1920 р.). Угорщина втратила понад 71% історичної території та майже 2/3 населення колишнього Угорського королівства на користь сусідніх держав. До Румунії перейшли понад 102 тис. кв. км території та 5,24 млн. осіб, з них 32% угорців та понад 10,6% німців; до Чехословаччини - майже 63 тис. кв. км з населенням 3,57 млн. осіб, з них 30% угорців; до Югославії - 63,4 тис. кв. км з населенням 4,14 млн. осіб, з них 11% угорців; до Австрії - майже 4 тис. кв. км з населенням 285 тис. осіб, з них 9% угорців [3, с. 13-14]. Це найправдивіша інформація про Тріанонський договір, що з'являлася в СРСР.

Доленосною у визначенні кордонів у ЦСЄ була політика країн «Великої Трійки» після Другої світової війни. З одного боку, відбулося скасування усіх рішень по ліквідації Версальської системи правопорядку, вчинених упродовж 1938-1941 рр. країнами «Осі» за згодою Франції та Британії за пасивної ролі США та СРСР. Визнання Радянським Союзом чинності кордонів Чехословаччини, Югославії, Польщі, Греції та інших країн, зробленого ним у кінці червня 1941 р., одразу ж після нападу Німеччини, було прийняте країнами Антинімецької коаліції в якості основи майбутнього територіального облаштування ЦСЄ, що й було реалізовано після війни. Це свідчить про радянську далекоглядну позицію у даних питаннях. З іншого боку, в обмін на те, що союзниці СРСР погодилися на перегляд кордонів на його користь у Північній, Східній, Південній Європі і на Далекому Сході, Радянський Союз прийняв територіальні умови країн «Великої Трійки» для Західної Європи. Завдяки такій гнучкій тактиці СРСР вдалося відіграти таку ж вирішальну роль у поновленні чи встановленні нових кордонів та правопорядку у Європі у 1947 р., як Франції у 1919-1921 рр. Версальські кордони поновлювалися чи переглядалися лише на користь країн-переможниць чи їх союзниць, а кордони держав німецького блоку встановлювалися на умовах, вигідних державницьким інтересам країн Антинімецької коаліції. Формування нового європейського порядку у Центрально-Східній та Південній Європі відбулося на користь Чехословаччини, Югославії, Польщі, Албанії, Болгарії, Румунії та СРСР. Зона впливу СРСР, схвалена усіма членами Антинімецької коаліції, поширювалася на країни Північної та Східної Європи і Балкан, окрім Греції, від Балтійського до Чорного морів. До складу СРСР переходили значні території Фінляндії, три країни Балтії, Західна Білорусь і Західна Україна, Закарпатська Україна, Бессарабія. Територіальні втрати Польщі компенсувалися за рахунок східних і північних районів Німеччини; Чехословаччини, Румунії, Югославії - за рахунок Угорщини, Австрії, Італії; Болгарії - за рахунок Румунії та Греції. Державність Чехословаччини відновлювалася у кордонах 1937 р., тобто у складі Чехії, Моравії, частини Сілезії, Словаччини, Південної Словаччини (Фельвідик), Підкарпатської Русі. У 1939-1945 рр. перші три частини перебували у складі Німеччини, Словаччина існувала як незалежна держава, а Південна Словаччина (Фельвідик) та Підкарпатська Русь входили до складу Угорщини. Після того як у договорі про перемир'я між СРСР та Угорщиною 20 січня 1945 р. остання визнала кордони 1937 р., усі ці території було повернуто до Чехословаччини. Одразу ж після закінчення війни і відновлення суверенітету Чехословацької Республіки на основі довостороннього Договору між СРСР та ЧСР, підписаного у Москві 29 червня 1945 р., було закладено правову основу для возз'єднання Карпатської Русі (Карпатської України) з Радянської Україною у складі СРСР, де домінував український етнос.

Країни німецької коаліції позбавлялися можливості вносити будь-які пропозиції щодо доцільності перегляду Версальських договорів та формування кордонів із сусідніми державами на справедливішій основі. На австрійців, німців та угорців практично не поширювалося право націй на самовизначення, як і право на їх проживання у спільній державі. Умови Паризького договору для Німеччини були ще жорстокішими у порівнянні з Версальським договором 1919 р.: втрати територій за підсумками обох воєн склали 38% (14%+24%). Над Австрією та Угорщиною поновлювалися кордони Сен-Жерменського та Тріанонського договорів 1919-1920 рр., на основі яких від кожної з них повторно відходило понад дві третини територій.

Дослідниками ігнорується той факт, що Паризьким мирним договором 10 лютого 1947 р. Угорщині були нав'язані ще гірші умови від Тріанонського договору 4 червня 1920 р. Крім того, що відновлювалися кордони 1920 р., статтею 22 Паризького договору фіксувалося перебування радянських військ на території Угорщини для забезпечення діяльності радянських частин в Австрії, де вони виконували окупаційну функцію разом з військовими США. Влітку 1955 р. радянські частини залишили Австрію, але свою окупаційну функцію в Угорщині продовжували виконувати аж до літа 1989 р. Після Першої світової війни окупація переможених країнами Антанти не передбачалася, а після Другої світової війни суверенітет Угорщини через радянську окупацію втрачався більш як на 40 років.

Зазвичай, замість висвітлення різниці умов договорів 1920 та 1947 рр. усі зусилля спрямовувалися на доведення несправедливості лише Тріанонського договору 1920 р. і замовчування того, що умови Паризького мирного договору 1947 р. були ще гіршими. Враховується та обставина, що Тріанонський договір зафіксував розчленування Угорщини, але США його не ратифіковували; що він переглядався у 1938-1941 рр. за згодою усіх його творців та противників, тоді як Паризький договір 1947 р. лише успадкував положення Тріанону, був ухвалений усіма членами Антинімецької коаліції і залишається чинним до нині.

Спроби Угорщини зберегти у своєму складі території з явним переважанням угорського етносу найбільше заперечувалися як переможцями, так і відповідними її сусідами, тому вона, як і у 1919-1920 рр., потрапила до міжнародної ізоляції під час вирішення майбутнього усіх земель, які після ревізії Тріанону у 1938-1941 рр. перебували у її складі до 1945 р. Доля Північної Трансільванії, Партіуму, Східного Банату (понад 43 тис. кв. км) вирішилася на Паризькій конференції, знову ж таки, на користь Румунії. Велика Британія і США вимагали залишити 22% території Трансільванії за Угорщиною, проте делегації СРСР і Франції з цим не погодилися і добилися, щоб усю Трансільванію (102 тис. кв. км) повернути до Румунії. Мотивація такої позиції не обговорювалася, але було зрозуміло, що це робилося в обмін на перехід від Румунії до складу СРСР Північної Буковини й Бессарабії, а до Болгарії - Південної Добруджі. Крім того, це стало й визнанням виходу Румунії 23 серпня 1944 р. із війни та її переходу на бік Антинімецької коаліції. Усе це стало наслідком реалізації таємних домовленостей під час переговорів між СРСР та Румунією упродовж травня-серпня 1944 р., коли румунська сторона прийняла радянську пропозицію про повернення до СРСР Північної Буковини, Бессарабії в обмін на збереження у її складі усієї Трансільванії у разі її виходу із війни. Варто доповнити, що під час аналогічних переговорів з Угорщиною у вересні-жовтні 1944 р. СРСР вимагав відновлення кордонів цієї країни станом на 1937 р., тобто Тріанонських, і навіть не погоджувався з пропозицією Угорщини про кордони за етнічним принципом. Згоди сторін у цьому питанні не було.

Сформовані кордони після Другої світової війни (Ялтинсько-Потсдамська система міжнародних відносин) не випадково на 70% відповідають кордонам, встановленим Антантою після Першої світової війни (Версальсько- Вашингтонська система), і продовжують із суперечливими ознаками діяти до нині. Радянський Союз, підтримавши після Другої світової війни відновлення Версальської системи мирних договорів у Європі, яку у міжвоєнний період засуджував, діяв в унісон з інтересами інших членів Антинімецької коаліції, і цим самим забезпечив для себе найоптимальніші геополітичні позиції у країнах, які потрапили до його складу чи до зони його впливу.

З підписанням Паризьких мирних договорів 10 лютого 1947 р. схвальна і незмінна позиція СРСР щодо усіх встановлених кордонів була закономірною упродовж існування соціалістичного табору у ЦСЄ (1948-1990 рр.).

Відносини між соціалістичними країнами формувалися на інтернаціональних засадах, принципах політичної рівності і були спрямовані на поглиблення співробітництва, а не на самоізоляцію і конфронтацію, на відміну від міжвоєнних часів. Водночас міжнаціональні питання, проблеми національних меншин розглядалися з позицій соціалістичного інтернаціоналізму, рішучого заперечення проявів націоналізму. Виходячи з того, усі питання, що торкалися інтересів і прав національних меншин, були віднесені до внутрішньої політики правлячої марксистсько-ленінської партії конкретної соціалістичної держави, зовнішні заходи та спроби порушувати ці питання, якими б вони не були доцільними і справедливими, не допускалися. У разі виникнення тертя чи загострення двосторонніх відносин у питаннях щодо національних спільнот у соціалістичній системі, зокрема між Угорщиною та сусідніми країнами, СРСР, як єдиний вирішальний арбітр, політичними заходами усував напруження і умовно задовольняв інтереси обох сторін. Проголошені комуністичними партіями принципи інтернаціоналізму та солідарності мали на меті цілковито відмежуватися від гострих суперечностей минулого, джерелом яких був капіталістичний устрій та його остання імперіалістична стадія, вибудувати відносини на взаємоприйнятних рівноправних принципах, загоїти рани минулого, подолати усі колишні міжетнічні суперечності, оздоровити взаємини між народами на основі рівноправності, взаємної поваги і солідарності.

Беззаперечними стали положення про те, що соціалістичний устрій формує прогресивні принципи взаємин між державами і народами (інтернаціональні за суттю і національні за змістом), завдяки чому усі рудименти імперіалістичної епохи відімруть як капіталістичні пережитки, і народи позбавляться антагонізму та міжнаціональної ворожнечі. Але як з'ясувалося, інтернаціональні і національні принципи закріплювалися у соціалістичній державі за титульними націями держави, а недержавні народи і національні меншини залишилися на межі дискримінаційного становища. Новий рівень демократії і прогресу у взаєминах країн ЦСЄ не вніс вирішального покращення у міжнаціональні відносини. Національний чинник і демократичні права недержавного етносу не набули рівноцінного розвитку, хоча попервах здавалося, що це буде саме так. Поступово у формі і змісті інтернаціональних принципів кожної багатонаціональної соціалістичної країни задомінували позиції титульних націй, а представники інтересів національних меншин, які вважали національну духовну сферу суспільного життя також важливою, приділяли таку ж увагу національному чиннику як й інтернаціональному, а тим більше розглядали її пріоритетною чи віддавали перевагу першому, захищали становище і права національних спільнот у сусідніх державах, оцінювалися як носії ідеології капіталістичної епохи, звинувачувалися у буржуазному націоналізмі, які сіяли ворожнечу між братніми народами, підривали основи соціалістичної співдружності. Критиками національних ідеологій доводилося, що вони не мають перспектив посісти вагоме місце у житті соціалістичних націй, бо принципи рівноправності та співробітництва між народами при соціалістичному устрої створюють усі необхідні можливості для повноцінного розвитку усіх народів і національностей; що при соціалізмові національне питання поступово відмиратиме шляхом формування соціалістичних націй, а у майбутньому відбудеться поступове злиття націй і кристалізація мононаціональних держав, на зразок єдиної радянської спільноти в СРСР.

Важливо, що інтернаціоналістська, а, по-суті, русифікаторська політика СРСР, нехтування національними факторами, придушення і викорінення національних тенденцій у житті інших окремих народів від «русских», фізична розправа з лідерами національно-визвольних рухів, замовчування національних проблем у житті радянської імперії, невидиме нав'язування усім народам у повсякденному житті міфічних ідеалів про виникнення нової спільноти радянських трудящих та способу життя на основі «русского языка», культури, освіти та науки були дуже прийнятними для сусідніх з Угорщиною багатонаціональних країн - Югославії, Чехословаччини та Румунії. Для них радянська догма, обрамлена марксистсько-ленінським інтернаціоналізмом, ставала важливим і беззаперечним аргументом для проведення подібно до політики СРСР прискореного формування однонаціонального суспільства у своїх країнах. Така колективна і безмовна солідарність СРСР та трьох сусідніх з Угорщиною держав у часи соціалізму обмежила і паралізувала можливості

Угорщини доводити, зокрема, важливість як інтернаціональних, так і національних чинників у житті кожної держави; надавати активну підтримку етнічним спільнотам у сусідніх країнах, солідаризуватися з ними у межах, що не порушували суверенних прав держав регіону. Замовчування міжнаціональних проблем у країнах, яких це торкалося, та недопущення їх озвучення у країнах, що втратили свої етноси, стало характерною ознакою усієї соціалістичної епохи. Через це процеси асиміляції меншин і недержавних націй в період соціалізму набули такого ж розмаху, як і у міжвоєнному. Практика асиміляції в СРСР під інтернаціональними доктринами стала серцевиною внутрішньої політики більшості братських партій соціалістичної епохи.

Проблеми етнічних меншин у соціалістичних країнах і заходи щодо поглиблення співпраці з ними не були пріоритетними у діяльності правлячої партії жодної країни співдружності, особливо Угорщини, територіальні і етнічні втрати якої були великими. Окремі фахівці науково-педагогічних установ, громадські діячі й культурні товариства цієї країни досліджували історичні проблеми, зокрема й щодо національних меншин у сусідніх країнах, але вони мали вузькопрофесійний характер і не справляли впливу на політику УНР. Публічна критика з боку Угорщини Версальської та Паризької систем, мирних договорів 1920 та 1947 рр. за те, що вони не спромоглися визначити оптимальні кордони з врахуванням етнічних чинників та розв'язати гострі міжнаціональні проблеми, у період соціалізму не допускалася.

Водначас головна увага лідерів країн соціалістичної системи зосереджувалася на підвищенні економічного, науково-технічного розвитку кожної країни регіону, покращенні соціально-економічних стандартів життя їх трудящих, зокрема й Угорщини. Після формування між соціалістичними країнами ЦСЄ у 1960-і рр. міжнародного соціалістичного ринку, тісного розподілу міжнародної праці та кооперації, успішного функціонування Ради економічної взаємодопомоги, коли політичні інтереси соціалістичних країн домінували у їх взаємовідносинах, успішно виконувалися комплексні програми економічного і науково-технічного співробітництва. Країни соціалістичної системи змогли значною мірою модернізувати свої провідні галузі економіки, кожна з них відчутно прогресувала в індустріальному відношенні. Це позитивно відобразилося на економічному становищі й Угорщини, економіка якої упродовж 1960-70-х рр. перетворилася з агарно-індустріальної на індустріально-аграрну. 2/3 продукції цієї країни реалізовувалася в межах соціалістичного ринку, а 1/3 - на ринках промислово розвинених країн Заходу. Громадяни Угорщини ніколи до цього не мали такого високого рівня життя, як у 1970-і рр.

У радянських публікаціях 1970-х рр. вказувалося, що Тріанонський договір здебільшого прийняв юридичне положення, що фактично склалося у Дунайському басейні. Говорилося про повернення від Угорщини усіх територій до сусідніх держав - Румунії, Югославії, Чехословаччини.

Зазначалося, що Угорщину цього разу змусили відмовитися й від умов Брестського мирного договору 1918 р., що хортистський режим, визнавши Тріанонський договір і післявоєнні кордони Угорщини, зразу ж взявся за його ревізію. «У результаті Віденських арбітражів 1938-1940 рр. територіальні статті Тріанонського мирного договору були переглянуті, після чого він втратив значення» [4, 1) с. 475; 2) с. 196]. Наголошувалося, що Паризьким договором переможців у Другій світовій війні з переможеною Угорщиною 10 лютого 1947 р. її кордони відновлювалися з сусідніми державами до їх перегляду у 1938-1941 рр. «Рішення Віденських арбітражів 1938 р., 1940 р. оголошувалися неіснуючими». Ніяких оцінок таким діям не надавалося. Нагадування про ідентичність Тріанонського 1920 р. та Паризького 1947 р. мирних договорів з Угорщиною не допускалося. Натомість зазначалося, що «Паризькі мирні договори, які були підготовлені при активній участі Радянського Союзу, зберегли незалежне існування звільнених держав» [5, с. 209].

Звичайно, що з подібних позицій оцінювався Тріанонський договір і у радянській Україні. В «Українській радянській енциклопедії», що вийшла українською та російською мовами у 70-80-і рр. ХХ ст., у статті, присвяченій цьому договору, наголошувалося, що його було підписано між переможцями Першої світової війни та Угорщиною, яка стала незалежною після розпаду Австро-Угорщини. Перелічувалися усі території та умови їх передачі від Угорщини до сусідніх держав. Констатувалося, що Угорщина відмовлялася від прав на усі території Австро-Угорщини, які не ввійшли до її складу. Договір покладав відповідальність на Угорщину та її союзниць за розв'язання війни, обмежував її збройні сили, зобов'язував Угорщину вплатити союзникам репарації. Вказувалося, що після Мюнхенської угоди 1938 р. угорський уряд, підтриманий фашистськими урядами Німеччини та Італії, добився перегляду територіальних статей цього договору за рахунок Чехословаччини, Румунії та Югославії. З початком Другої світової війни Тріанонський мирний договір втратив чинність [6, с. 246].

Всупереч замовчуванню негативних складових договорів 1920 та 1947 рр. у соціалістичних країнах Заходу ці питання активно досліджувалися і публікувалися. Представники наукових та політичних кіл констатували, що історія ніколи не знала такого несправедливого розчленування країн, що сталося у Дунайському басейні у 1918-1920 рр.; наголошували, що складність національного питання у цьому регіоні, зокрема угорського, перетворило Угорщину на об'єкт номер один, який обов'язково візьметься за усунення грабіжницьких і несправедливих умов Тріанону. Визнавалося, що керівництво УНР не спроможне нічого зробити для поліпшення становища угорського населення в сусідніх країнах. У 1970-і рр. робилися однозначні висновки, що без ліквідації Тріанону немає шляхів для оздоровлення відносин у Східній Європі. Передбачалося погіршення у недалекому майбутньому відносин між

Угорщиною та сусідніми країнами через розчленованість угорської нації і небажання сусідніх з Угорщиною держав вирішити дану національну проблему [7].

Після демонтажу тоталітарного минулого і приєднання країн ЦСЄ до євроатлантичних структур, серед них і Угорщини, національно-патріотичні і державницькі ідеології у житті цих країн знову стали визначальними. Для Угорщини склалися кращі умови для національного прогресу, і, що важливо, значні можливості для відродження частин угорської нації, які проживають у сусідніх державах. Захист прав та інтересів чисельної автохтонної угорської спільноти від постійної (пасивної чи активної) асиміляції з боку країн, у яких вони проживають, став пріоритетом міжнародної діяльності Угорщини, а у 20-і рр. ХХІ ст. набув нечуваної активності.

В Угорщині швидко сформувалася величезна джерельна база з історії розпаду Габсбурзької монархії, формування кордонів нових держав, умов підготовки і підписання відповідних мирних договорів. З'явилися сотні якісних праць з даної проблеми. Сучасна угорська історіографія налічує не одну тисячу наукових досліджень: монографій, статей, інтерв'ю, повідомлень ЗМІ

Угорщини, присвячених післявоєнному періоду. Природньо, що центральне місце серед історичних праць посідає проблема Тріанонського мирного договору. Величезний внесок у його дослідження зробили: Адам Магда, Ормош Марія, Тілковські Лорант, Ромшіч Ігнац, Єсенські Геза, Аблонці Бела, Кечкеш Густав, Шуйок Деже, Зейдлер Міклош, Халмоші Денеш та багато інших. Вважається, що зусиллями істориків, політиків, діячів освіти і культури Угорщини та зарубіжних держав досконало вивчено історію Угорщини доленосного періоду 1918-1920 рр., не залишилося питань, які не були б ґрунтовно досліджені, не залишилося особливих таємниць, головні проблеми розкриті, доведені та оприлюднені.

На думку відомого фахівця Б. Аблонці Тріанон став найзлочиннішим і підлим документом в історії Європи ХХ ст. Дата його підписання 4 червня 1920 р. - це одвічно чорний день в історії Угорщини. За трагічністю наслідки договору можуть порівнюватися з тяжкою долею Угорщини після поразки від Османської імперії у 1526 р. біля м. Мохач, внаслідок якої Угорська держава була розчленована на три частини, що потрапили під окупацію турків, а згодом Габсбургів в цілому на майже чотири століття. Але, борючись упродовж такого тривалого часу за свою незалежність, угорці зуміли добитися об'єднання земель і відновлення Святоштефанського королівства у межах Габсбурзької монархії. Тоді цей злочин над Угорщиною, як зазначає автор, вчинила Східна деспотія, а у 1920 р. розчленування Угорщини повторив імперіалістичний Захід [8].

Б. Аблонці звертає увагу на те, що з 10 млн. угорців, для яких рідною мовою була угорська (станом на 1910 р.) 3,2 млн. осіб, практично кожного третього було від'єднано від Угорщини і передано до сусідніх держав. Тріанон зруйнував сформовані століттями сильні промислові, ринкові та освітні регіони Угорщини і ЦСЄ. Після цього вони усі на пограниччі Угорщини і сусідніх держав стали депресивними, усі регіональні економічні центри втратилися. Типовою стала доля Затисянського регіону, одного із таких, який до війни був віссю модернізації та розвитку промисловості Східної Угорщини, Трансільванії, Закарпаття і Румунії. Після запровадження нових кордонів подібні центри занепали, хвиля переселенців до Угорщини у перші роки після Тріанону досягла 500 тис. осіб [9].

Академік І. Ромшіч вважає, що найголовнішою причиною нав'язування Угорщині несправедливих умов Тріанону стало те, що Габсбурзька монархія була багатонаціональною і національні еліти не знайшли ні в Австрії, ні в Угорщині задовільного узгодження національних інтересів. Нові держави, що виникли - Італія, Сербія, Румунія, а за ними й Чехія - розгорнули ревізіоністську політику проти Австро-Угорщини заради приєднання до свого складу тих частин територій монархії, на яких проживали представники їх націй. Вирішальною умовою їх успіху стало те, що переможна у війні Антанта підтримала національно-визвольні рухи усіх народів монархії для її розвалу і формування нових союзних для неї держав. Поразка Габсбурзької імперії у війні спричинила деморалізацію суспільства, хаос і слабкість нової влади особливо відчувалися у момент переходу від монархії до республіканської форми правління як в Австрії, так і в Угорщині, що кинуло країну спочатку до крайньої лівої, а потім до правої диктатури. Представники Антанти ігнорували республіканським і соціалістичним устроєм Угорщини і запросили угорську делегацію на мирну конференцію лише у кінці 1919 р. після приходу до влади консервативних сил на чолі з М. Хорті [10, о. 54].

У публікації, підготовленій до 100-річчя розпаду Австро-Угорської монархії, М. Зейдлер називає п'ять головних факторів, що спричинили розпад монархії та нав'язування Угорщині несправедливого мирного договору. Серед них: 1) анексіоністські вимоги сусідніх з Угорщиною держав; 2) прагнення національних меншин, які населяли історичну Угорщину, до виходу з її складу і розриву відносин з нею; 3) політичні розрахунки країн-переможниць у Першій світові війні, зокрема й пов'язані з міркуваннями про забезпечення їх надійної безпеки; 4) невдалі спроби діючих у 1918-1920 рр. угорських урядів утримати за собою території, які вони контролювали відповідно до історичних кордонів Угорщини; 5) поразка Австро-Угорщини у Першій світовій війні стала вирішальним фактором, що прискорив дію усіх вищевказаних чинників [11].

Заслуговує на особливу увагу позиція відомих діячів сучасної Угорщини: першого міністра закордонних справ посттрансформаційної Угорщини Г. Єсенські, істориків П. Натоша, Т. Ревеса, які виділили п'ять проблем, неналежне вирішення яких призвело до Тріанону. Серед них: 1) упродовж дуальної епохи, в умовах економічного розвитку монархії інтереси інших народів, які складали половину населення Угорського Королівства, не вирішувалися належним чином.

Потрібно було надавати їм автономію, розширювати права як на місцевому, так і на центральному рівнях; забезпечувати культурно-освітню діяльність, роботу органів місцевого самоврядування на національній мові. На противагу цьому, в країні посилювалася мадяризація, законом про національні меншини 1868 р. запроваджувалася обов'язковість навчання в усіх освітніх закладах угорською мовою, окрім мови і літератури нацменшин; 2) розв'язання і активна участь Австро-Угорщини у Першій світовій війні та поразка у ній прискорили розпад монархії; 3) недоліком правлячої еліти стало й те, що вона не використала позитивної суті і вагомості повторення сепаратного миру з країнами Антанти на зразок Брестського мирного договору, укладеного 9 лютого з Україною та 3 березня 1918 р. з більшовицькою Росією. Це був оптимальний варіант для припинення війни без анексій і контрибуцій, які відстоювали В. Ленін, Д. Ллойд Джордж та В. Вільсон упродовж 25 жовтня 1917 - 9 січня 1918 рр. На той момент у Росії, Великій Британії та США, як доводять ці дослідники, домінували позиції про право на самовизначення народів Росії аж до формування незалежних держав - Фінляндії, країн Балтії, Польщі, Білорусі, України, а також за надання автономії народам Австро-Угорщини при збереженні територіальної цілісності останньої; 4) лише у кінці 1918 р. Франція та Велика Британія, уже як переможці війни, взялися реорганізувати Центральну Європу на користь чехів, поляків, сербів і румунів за рахунок німців, австрійців, угорців, українців, білорусів. Але виснажена війною Антанта не могла збройно підтримати реалізацію висунутих Чехією, Румунією, Сербією, Польщею необгрунтованих ними територіальних вимог до Австрії, Угорщини, Білорусі, України.

Передача обіцяних Антантою у 1914-1916 рр. цим країнам територій і проведення вигідних для Чехії, Румунії, Польщі, Сербії кордонів покладалися Францією і Великою Британією виключно на їхні армії. З боку Антанти їм надавалася лише дипломатична і моральна підтримка; 5) наголошується, що у кінці 1918 - початку 1919 рр. уряди Австрійської, Угорської, Української та інших народних республік, їхні збройні сили і самі суспільства не спромоглися мобілізувати військовий потенціал для збройного захисту національних та державних інтересів, зокрема своїх етнічних кордонів. До таких етнічних територій Угорщини відносилися Чаллокьоз, Партіум, Секейська земля (Трансільванія), Південна Словаччина (Фельвідек), Північна Воєводина (Дельвідик). За справедливого розвитку подій кордони Угорщини могли бути сформовані на прийнятній етнічній основі. Г. Єсенські припускає, що й Трансільванія сформувалася б як незалежна держава, а не як складова частина Румунії. Але упродовж листопада 1918 - березня 1919 рр. збройні сили Угорщини цього не зробили не через зраду керівництва УНР чи міжнародну змову проти Угорщини, а з причин крайнього виснаження воєнного потенціалуУгорщини, деморалізації усього суспільства.

Наслідки рішучої асиміляційної політики в Угорщині упродовж другої половини ХІХ - початку ХХ ст. виявилися негативними, через що загострилася міжнаціональна конфронтація і протистояння у ЦСЄ, запанували деструктивного характеру великодержавницькі інтереси сусідніх етносів щодо Угорщини. Обопільна безкомпромісність Угорщини та щойно проголошених нових сусідніх з нею держав у 1919-1920 рр. у черговий раз зруйнувала не тільки умови для реалізації ідей Л. Кошута про Дунайську конфедерацію часів Угорської революції 1848-1849 рр., але й можливості для врахування справедливих інтересів усіх націй цього регіону, їх порозуміння і зближення у майбутньому [12].

Духовний діяч Угорщини Янош Секей зазначав 5 червня 2020 р.: «біллю пронизує безвідповідальна і цинічна політика великих держав, переможців війни, які не рахувалися з долею малого народу, їх не цікавило життя та страждання більш ніж 3 млн. людей, якими, як вони вважали, можна пожертвувати». Він закликав угорців дивитися не у минуле, а у майбутнє, визнати справедливі прагнення сусідніх народів до самостійності, якої вони вперше добилися. Угорщина має забезпечити власний успішний розвиток і посилити тісну співпрацю з усіма сусідніми народами регіону. Майбутнє народів ЦСЄ пролягає у тісній співпраці на взаємовигідній і рівній основі [13].

Заслуговують на увагу не стільки ті складові угорської історіографії, що розкривають причини, через які сталося падіння конкретно Габсбурзької монархії з такими негативними наслідками, скільки інші важливі аспекти, що торкаються глобальних міждержавних відносин і міжнаціональних проблем. Адже саме вони є надзвичайно актуальними і повчальними для сьогодення:

1. У кожній багатонаціональній монархії, де національні меншини становили значну частку населення (у Габсбурзькій монархії більшу половину), домінувала політика пригнічення і насильницька асиміляція недержавних етносів, незгода панівних еліт реформувати політичну систему, розширити права і свободи пригноблених націй, наростав їх рішучий спротив. Провести демократичні реформи і перетворити багатонаціональну монархію на демократичну конфедерацію народів та надати автономію національним регіонам не вдавалося. А тим часом прагнення до незалежності та самоврядування, формування самостійної держави чи приєднання до держави спорідненого етносу пригнічених народів наростало, ставало незламним і за сукупною потужністю урівноважилося з потенціалом правлячої нації. Фіналом гострого внутрішнього протистояння за сприятливих міжнародних чинників у ХХ ст. став розпад усіх багатонаціональних утворень. Так сталося й з Габсбурзькою монархією. Перетворення Габсбурзької монархії на Дунайську конфедерацію, що наполегливо відстоювалося Л. Кошутом упродовж другої половини ХІХ ст., започаткувалося після набуття нею австро-угорської дуальної форми правління у 1867 р., але у подальшому не отримало розвитку. Спроби Габсбургів перетворити монархію на конфедерацію у 1871 р. за участі

Чехії, а згодом і південних слов'ян, як третьої і четвертої рівноправних складових були відхилені. Найбільше протидіяли таким реформам політичні лідери та парламент Угорського королівства. Оскільки національно-визвольні рухи, прагнення до формування власної держави з боку насамперед чехів, поляків, хорватів, румунів переважили потенціал австрійської та угорської еліти, крах абсолютиської імперії ставав неминучим.

Шанси для збереження цілісності монархії були втрачені після розв'язання Австро-Угорщиною світової війни, поразка у якій прискорила її розпад. Найголовнішим у цьому було те, що Габсбурзька імперія була серйозним конкурентом для Антанти у ЦСЄ. Її розчленування і формування на її місці нових незалежних держав забезпечило Антанті можливість усунути у ЦСЄ суперника і сформувати союзні для себе нові малі держави проти радянської Росії та Німеччини.

Завдяки підтримці, починаючи з літа 1918 р., державотворчих процесів і визнання державності чехів, сербів, хорватів, поляків, румунів з боку Франції, Великої Британії, США та з наближенням поразки Центральних країн у війні, відцентрові сили національно-визвольних сил на просторі Австро-Угорщини взяли гору над доцентровими процесами. Проголошені з кінця жовтня 1917 р. В. Леніним та у січні 1918 р. В. Вільсоном принципи миру без анексій та контрибуцій, про право націй на самовизначення, відійшли з середини 1918 р. у європейській політиці на другий план. Позиції країн Антанти у міру наростання шансів їхньої перемоги у війні змінювалися, посилився відхід від згоди на збереження авторитарних режимів Німеччини, Австро-Угорщини, Росії, Туреччини до визнання формування нового порядку в Європі під гегемонією країн Антанти. Упродовж осені 1918-1921 рр. ними забезпечувалося сприяння падінню, розчленуванню абсолютистських монархій країн Четверного союзу та перемозі у них буржуазно-демократичних революцій, блокуванню та ізоляції їхньої активності у Європі, усуненню їх з подіуму світової політики. Нові незалежні держави на їх розвалинах стали для Антанти надійними союзницями на просторі від Балтійського до Чорного морів.