Тріанонський мирний договір – джерело нестабільності у Центрально-Східній Європі

Протистояти союзу країн Антанти та національних сил Чехії, Румунії, Сербії, Польщі, національно-визвольні змагання яких перебували на піднесенні, тримати тривалу оборону без міжнародної підтримки і в суцільній ізоляції в Угорщини вистачило сил лише на півроку, до серпня 1919 р. Восени 1919 р. території тріанонської Угорщини на 80% були окуповані військами Румунії, Чехії, Сербії при моральній їх підтримці з боку Франції та Великої Британії. Тобто життя країни було паралізоване і тому за основу територіального розмежування між Угорщиною та новими сусідніми країнами бралися пропозиції Чехії, Румунії, Сербії, в яких ігнорувалися етнічний, історичний, економічний та географічний аргументи Угорщини та Австрії. У підсумку, встановити справедливі кордони між країнами спадкоємницями Габсбурзької монархії не вдалося, вони виявилися вигіднішими для нових держав і несправедливими для Угорщини й Австрії.

Позиція Угорщини через сто років докорінно змінилася у відношенні до сусідніх народів. У сучасних умовах Угорщина подолала несприйняття тих практичних кроків і діянь національних органів сусідніх народів (чехів, словаків, українців, румунів, сербів, хорватів, словенців) у 1918-1920 рр. заради подолання пригніченого стану і досягнення національної незалежності і перейшла на позиції визнання справедливості їх державницьких і суверенних прагнень та підтримки їх державотворчих процесів. Нинішня Угорщина погоджується з їхнім вибором національного розвитку, визнає формування державності в історії сусідніх народів прогресивним явищем, і прагне до тісного конструктивного діалогу заради успіхів кожної нації колишньої Габсбурзької монархії. Спадщина Угорського королівства є спільною для усіх народів, які його населяли до 1918 р.: як угорців, так і словаків, хорватів, українців, румунів, сербів, словенців.

Значно більшим був би внесок угорської історіографії у висвітлення історії даного періоду, якби ці процеси демонструвалися на фоні усього простору Габсбурзької монархії, а не обмежувалися аналізом окремих його складових - Угорщини, Австрії та інших регіонів монархії, за повного відриву Сен- Жерменського договору від Тріанонського, всупереч тому, що вони обидва торкалися спільного суб'єкта міжнародного права та облаштування нових держав після розвалу Габсбурзької імперії. Адже розпад Австро-Угорщини і проголошення на її території незалежних держав - Австрії, Угорщини, Польщі, Чехословаччини та Королівства сербів, хорватів і словенців (із 1929 р. - Югославія) було юридично оформлено саме завдяки Сен-Жерменському договору з Австрією 10 вересня 1919 р. та Тріанонському договору з Угорщиною 4 червня 1920 р.

Недостатня увага приділяється причинам недооцінки з боку правлячих кіл Габсбурзької монархії міжнаціональних проблем, де більшість населення складали нетитульні нації (56%), а їхні етнічні території перевищували більш як у два рази етнічні землі австрійців та угорців. Цей чинник був найбільшою потенційною загрозою для збереження єдності монархії, особливо тоді, коли її правителі вдалися до активної війни за зміцнення і розширення її геополітичного домінування у ЦСЄ і на Балканах. Правляча еліта жила своїми інтересами, а народні маси своїми і нечувана ескалація протистояння між ними набула загострення після поразки у війні, яка була розв'язана заради реалізації великодержавницьких інтересів і обернулася для монархії воєнною поразкою і державною катастрофою. Під час воєнних подій склалася чітка тенденція, що для слов'янських та румунського народів чужими були пангерманські та панугорські, як і інші, гегемоністські інтереси. Збройні сили монархії, сформовані за етнічним принципом, в яких представники недержавних націй чисельно переважали австрійців і угорців, не проявили великого героїзму у битвах за інтереси цісарського Відня та королівського Будапешта, такого, як згодом вони продемонстрували у війні всередині монархії за своє національне звільнення і формування незалежних держав. тріанонський мирний договір антагонізм

У той час як Габсбурги зверхньо ставилися до міжнаціональної проблеми, країни Антанти (Франція, Велика Британія, Росія), які боролися за зниження впливу Німецької, Габсбурзької та Османської монархій у ЦСЄ та на Балканах самі прагнули зайняти панівну нішу у цій частині континенту, надали даному фактору максимального значення і підтримали національно-визвольні рухи слов'янських, італійського, румунського, грецького та інших народів цих трьох імперій за незалежність, доклали усі зусилля для розвалу цих трьох монархій, зокрема й Габсбурзької, та формування нових незалежних держав, де усі колишні поневолені народи ставали пануючими. Така політика Антанти у кінці війни виявилася найвдалішою для неї, фатальною для країн Четверного союзу і доленосною для усіх поневолених ними народів. Таким чином, країни Антанти позбавилися суперників у Європі і на Балканах, а новосформовані держави - Чехословаччина, Польща, Румунія, Югославія, Греція та інші стали для них надійними союзницями.

Незрозуміло, чому в угорській історіографії не отримує належного висвітлення і такий аспект історії регіону кінця 1918-1919 рр., коли саме соціалістичні республіки Угорщини та Австрії, підкріплені переможною Баварською республікою, орієнтувалися на більшовицьку Росію і усі разом склали реальний канал для поширення соціалістичної революції у Центральній Європі, які б, в разі приєднання до них Німеччини, мали реальні шанси зруйнувати імперіалістичні і колонізаторські плани Франції та Великої Британії щодо нав'язування Європі Версальських грабіжницьких договорів. Адже Турецька Республіка не дозволила поширити на неї умови цих договорів.

Не набула належного висвітлення політика Угорщини у міжвоєнний період щодо ревізії Тріанонського договору, яка у кінці 1930-х рр. завершилася успіхом. З погляду державних і національних, тим більше великодержавницьких і націоналістичних інтересів Угорщини, новий світовий порядок, запроваджений країнами «Осі» на чолі з Німеччиною у кінці 30-х рр. ХХ ст., виявився для неї сприятливим. Мюнхенська угода 29-30 вересня 1938 р., яку підписали Німеччина та Італія із Францією та Великою Британією, поклала початок ревізії Версальської системи мирних договорів на користь перших, і сприяла й Угорщині переглянути кордони Тріанонського договору із сусідніми країнами на свою користь. Упродовж листопада 1938 - 11 квітня 1941 рр. Угорщина спромоглася ревізувати цей договір завдяки пануванню у Європі антиверсальського альянсу країн на чолі з Німеччиною, Італією та СРСР за вимушеної згоди країн Антанти - Великої Британії і Франції та нейтральної позиції США. У листопаді 1938 р. до Угорщини було повернуто від Чехословаччини південні райони Словаччини (Фельвідик); у березні 1939 р. - Підкарпатську Русь (Карпатську Україну); у серпні 1940 р. від Румунії - Північну Трансільванію; у квітні 1941 р. від Югославії - Західний Банат, Північну Воєводину (Дельвідек). Передані до Угорщини території склали понад 77 тис. кв. км з населенням до 5 млн. осіб.

Водночас варто підкреслити, що перегляд кордонів із Словаччиною та Румунією на користь Угорщини мотивувався переважанням угорського етносу на ревізованих землях, а щодо Закарпаття та Північної Воєводини відбулася загарбницька акція, обгрунтована лише історичним чинником, бо на Закарпатті угорці складали понад 20% населення цього краю проти понад 65% українців- русинів, а у Північній Воєводині (Югославія) угорський етнос становив 43% населення.

Після розпаду соціалістичної системи, завершення трансформаційних перетворень, приєднання країн ЦСЄ до євроатлантичних структур у тих, хто був приниженим у національному відношенні, з'явилися шанси відновити свої втрачені позиції та активізувати роботу проти великодержавної політики, якою нехтувалися інтереси не титульних етносів, задля підтримки закордонних спільнот, захисту їх прав, покращення матеріального становища, зниження темпів асиміляції та масової еміграції. Проблеми міжнаціональних відносин, становище національних меншин, зокрема угорських у сусідніх державах, знову вийшли на перші позиції у політиці реформованих країн, особливо Угорщини.

Об'єктивніша інформація про Тріанонський договір почала з'являтися і у незалежній Україні. Виданий у 1997 р. під егідою Міністерства освіти і науки України «Малий словник історії України» (Київ, Либідь, 1997) частково охопив тему Версальської системи нового порядку 1919-1921 рр., що діяла до 1938 р., розмістивши три статті про Сен-Жерменський з Австрією 1919 р., Тріанонський з Угорщиною 1920 р., Ризький РРФСР, БСРР та УСРР з Польщею 1921 р. мирні договори. Поза увагою залишилися узагальнені статті про Версальську систему нового порядку, запроваджену у міжвоєнний період, а також окремі статті про Версальський мирний договір з Німеччиною 1919 р., Нейський договір з Болгарією 1919 р. та Севрський і Лозаннський договори з Туреччиною 1920 р., 1923 р. Вказувалося, що Тріанонським мирним договором було визначено кордони між Угорщиною та сусідніми країнами після розпаду Австро-Угорщини. Протягом 1938-1941 рр. цей договір було піддано ревізії. Після Другої світової війни кордони Угорщини, встановлені цим договором у 1920 р., були відновлені Паризьким мирним договором від 10 лютого 1947 р. за винятком Закарпатської України, яка у 1945 р. возз'єдналася з УРСР [14, с. 393].

Десятитомна «Енциклопедія історії України», видана насамперед зусиллями колективу Інституту історії України НАН України у 10-і рр. ХХІ ст., значно поглибила матеріали з цієї проблематики. Знаходимо узагальнені статті про Версальську систему міжнародних відносин, основу яких склали 6 договорів (авторство професора І.М. Кулінича). Опубліковані рубрики про Версальський мирний договір з Німеччиною 1919 р., Сен-Жерменський мирний договір з Австрією 1919 р., Нейський мирний договір з Болгарією 1919 р., Ризький мирний договір РРФСР, БСРР та УСРР з Польщею 1921 р. Статті про Тріанонський з Угорщиною 1920 р., Севрський і Лозаннський 1920, 1923 рр. з Туреччиною мирні договори забепечили б системний підхід у висвітленні Версальської системи світового порядку у міжвоєнний період.

Наголошувалося, що Друга світова війна поклала кінець Версальській системі мирних договорів, Тріанонський мирний договір втратив силу. Переможці Другої світової війни (СРСР, США, Велика Британія, Франція) підписали з Угорщиною 10 лютого 1947 р. Паризький мирний договір, в якому територіальні пункти Тріанонського мирного договору підтверджувалися: державні кордони Угорщини відновлювалися станом на 1 січня 1938 р., тобто тріанонські кордони від 4 червня 1920 р. Водночас незначну територію Угорщини було передано до Чехословаччини. 15 вересня 1947 р. Угорщина ратифікувала Паризький мирний договір, який залишається чинним до нині [15, с. 149].

Оскільки і у післятрансформаційній Україні подібні питання ще не набули об'єктивного і всебічного висвітлення, тому повнішим викладенням матеріалів про Тріанонський мирний договір прагнемо подолати цю прогалину. Це має стати не стільки визнанням грубих помилок імперіалістичних держав після Першої світової війни під час формування і облаштування нової Європи, скільки нагадуванням про ліквідацію у той же період тими ж світовими гравцями Української держави шляхом четвертування її етнічних земель і розподілу їх між Росією, Польщею, Чехословаччиною та Румунією у 19191921 рр. У ХХІ ст. гегемонізм і великодержавницький шовінізм не залишилися у минулому. Уроки трагедії багатьох народів Європи першої половини ХХ ст. засвідчують, що світові держави заради досягнення власних геополітичних інтересів і за збігу обставин можуть вдаватися і нині до нечуваних помилкових рішень і навіть політичних злочинів, виправити які буде дуже складно. Усе це має стати найголовнішим застереженням для України, щоб з нашою державою ніколи подібного не повторилося.

Відомими фахівцями в Угорщині констатується, що у тисячолітній європейській історії на угорську націю випадали тяжкі випробування: розбудова державності у Дунайському басейні серед оточуючих переважно слов'янських етносів, подолання 50-літнього монголо-татарського та майже 200-літнього османського панування. Поступове відродження нації відбувалося у складі Габсбурзької монархії у ХVШ-ХІХ ст. Але найтяжчого удару цей народ зазнав після Першої світової війни, що призвів до його розчленування у 1920 р. Усі попередні трагедії з часом виправлялися. Але остання кривда - несправедливий Тріанонський договір 1920 р. є найбільшою, яка ось вже 100 років тяжіє над Угорщиною і не отримує свого належного врегулювання.

Хоча багато оптимістів в Угорщині вважає, що «завдані у минулому рани за гнучкого використання сприятливих політичних змін можна вилікувати», що для угорців настануть сприятливі часи, треба вірити в них: «наші діти і онуки будуть проживати своє життя уже в кращому світі» [16].

Хоча позиції песимістів все таки переважають. Їхній найголовніший аргумент зводиться не до внутрішнього, а до міжнародного чинника, не до того, що угорська нація малочисельна і навіть, що вона уже 100 років тому розчленована, а до того, що дана проблема не знаходить свого розв'язання через неспроможність європейської спільноти. Хоча заяви та ініціативи офіційного Будапешта звучать з різними відтінками постійно, а не тільки в День національного єднання угорців 4 червня кожного року про те, що без вирішення «угорського питання» у Карпатському басейні (економічна і фінансова підтримка угорських закордонних спільнот, набуття подвійного громадянства, забезпечення колективних прав на основі культурно-освітньої і територіальної автономії, розвиток освіти усіх рівнів рідною мовою) нормальний розвиток країн цього регіону та й усієї Європи неможливий, не знаходять належної підтримки з боку більшості країн та інституцій ЄС.

На 90-у річницю Тріанонського мирного договору парламент Угорщини схвалив 31 травня 2010 р. конституційний Закон ХЬУ 2010, яким день підписання цього договору - 4 червня 1920 р. - проголошувався Днем національного єднання угорців. У ньому зазначалося, що кожен угорець чи частини угорської спільноти, які потрапили до складу сусідніх з Угорщиною держав, складають єдину угорську націю. Для закордонних угорців визначальною складовою є забезпечення досягнення національної солідарності задля збереження індивідуальної та колективної угорської національної ідентичності. Цим Законом визначаються правові підстави єдиної угорської нації, універсальність яких полягає у констатації єдиної угорської нації з різним громадянством інших держав.

У розвиток цього Закону парламент Угорщини прийняв 21 жовтня 2010 р. постанову про посилення обміну між учнівською, студентською молоддю, туристичними групами Угорщини та відповідниками угорських закордонних спільнот. Виконання даної постанови покладено на провідні громадські фонди, організації (ім. Апачоі, Ф. Ракоці, Е. Еде, Ш. Петефі, угорські культурно- освітні і наукові центри у Південній Словаччині, Трансільванії, Закарпатті, Воєводині). Усі вони працюють над виконанням програми під назвою «Надкордоння!». Попервах у такому обміні брали участь по кілька тисяч осіб, а у 2019 р. ця кількість перевершила 50 тис. гостей, туристів, волонтерів з Угорщини. Понад 10 тис. закордонних угорців відвідують щороку Угорщину, з них понад 1 тис. угорської молоді приїздить до Угорщини, насамперед до Будапешта, де проводяться дні угорської мови і культури, відвідання видатних пам'яток національної культури.

Подібні законодавчі рішення, експертні оцінки і висновки фахівців в Угорщині мають під собою реальну передісторію. Насамперед, зовнішня політика Угорщини спрямована не на зміну визначених після Другої світової війни кордонів, а лише на покращення становища угорських спільнот у сусідніх країнах, шляхом не конфліктів та конфронтації, а взаєморозуміння між усіма сторонами, які мають до цього пряме відношення. Угорська сторона протистоїть ідеології формування мононаціонального суспільства у сусідніх державах, що межує з принципами традиційного націоналізму. Однак, у цих державах, насамперед у Румунії і Словаччині, незначною мірою у Сербії і Україні, усі спроби нинішньої влади Угорщини на захист справедливих інтересів закордонного угорства кваліфікуються як одвічний угорський націоналізм і прагнення до реваншу. Дуже важко довести, що політика Угорщини є більшою мірою націоналістичною, ніж сусідніх з нею держав, швидше всього навпаки.

Не відповідають дійсності й твердження багатьох зарубіжних дослідників, особливо сусідніх з Угорщиною держав, що угорці ніколи не змиряться з четвертуванням їхньої батьківщини, і усе робитимуть, щоб відродилася «Велика Угорщина» у кордонах Королівства Святого Іштвана (328 тис. кв. км), до складу якого входили сучасні території Словаччини й Хорватії; Партіум, Трансільванії, Східного Банату (Румунія); Західного Банату, Північної Воєводини (Сербія); Закарпаття (Україна). Справді, напередодні та у рік століття Тріанону (2020 р.) в Угорщині відчутно посилилися ідеї реваншизму та діяльність крайніх правих сил, масового характеру набуло поширення історичних мап Угорського королівства до 1920 р. Такі були територіальні межі Габсбурзької монархії та її складової - Угорського королівства до кінця Першої світової війни, що є лише констатацією географічних меж колишньої історичної монархії, що не має жодних підстав для її відродження. Усі колишні імперії мали свої території, зафіксовані на мапах, які охоплювали землі й сучасних суверенних держав. Їх варто сприймати як історичні реалії і не більше.

Водночас сучасні крайні реваншистські непарламентські партії, групи, елементи Угорщини продовжують сповідувати традиційний націоналізм і закликають до ревізії Тріанону на основі етнічного принципу. Їхні плани відродження «Великої Угорщини» не поширюються на всю територію колишнього Угорського королівства, зокрема на Хорватію, Словаччину, Південну Трансільванію, усю Воєводину чи на Закарпаття. Вони торкаються максимум 44% земель колишнього Угорського королівства, що відійшли до сусідніх держав (190 тис. кв. км). Сюди входять територія сучасної Угорщини та лише суміжні землі сусідніх держав з Угорщиною, де угорські спільноти складали більшість у минулому і значну частку нині: Фельвідик (південна смуга території Словаччини), Притисянський район Закарпаття України, північна частина Трансільванії (4-и суміжні з Угорщиною регіони Трансільванії - Партіум, Східний Банат, три провінції Секейського краю (Румунія)),

Дельвідик (північна Воєводина), Західний Банат (Сербія), вузька смуга земель міжиріччя Драви і Сави між Сербією, Хорватією і Словенією. У реваншистських сил немає претензій до територій Угорського королівства, на яких переважали неугорські етноси, і які закономірно вийшли із його складу і влилися до складу сусідніх споріднених в етнічному відношенні держав - Австрії (Бургенланд, Йорвідек), Румунії (Південна Трансільванія), етнічної Словаччини, Хорватії, Словенії, Закарпаття (Україна).

Офіційно Угорщиною щоразу більша увага приділяється виявленню і вивченню позитивних і негативних наслідків для народів регіону за результатами появи нових кордонів та суверенних держав, ефективному сприянню загоюванню ран, оскільки у минулому розмежування між народами відбулося переважно з позицій сили переможців. Справедливі інтереси переможених, як правило, нехтувалися або не приймалися до уваги. В сучасній Угорщині домінують прогресивні підходи до врегулювання міжнаціональних проблем, країна переборола однобокі позиції, визнала і подолала помилки національної політики правлячої еліти як часів Угорської держави 18671918 рр., так і міжвоєнної доби ХХ ст., визнаються і враховуються справедливі інтереси сусідніх народів, сформовано політику рівності і взаєморозуміння із сусідніми народами. Угорщина визнає суверенітет і недоторканість кордонів усіх сусідніх держав. Водночас вона бореться за те, щоб задовільнялися права та інтереси значних угорських спільнот, які свого часу були передані до сусідніх держав, і які там на своїй рідній землі є автохтонними, не ігнорувалися їх національні інтереси як меншини, а забезпечувалася їх недоторканість як окремої повноцінної спільноти під час проведення політики універсалізації суспільства. З погляду сучасної Угорщини та угорських закордонних спільнот, права та умови проживання останніх не у всьому забезпечені належним чином. Для такої позиції є вагомі підстави. Часто доводиться активно протидіяти спробам сусідніх держав штучно, із суб'єктивних мотивів формувати однонаціональну державу та моноетнічне суспільство. Розходження у позиціях між Угорщиною та сусідніми державами торкаються забезпечення повноцінних умов проживання і діяльності угорських спільнот як меншин серед державотворного етносу. Угорщина та угорські закордонні спільноти у першу чергу шукають прискореного вирішення проблемних питань і загоювання ран, завданих Тріаноном, шляхом компромісів, взаєморозуміння і врахування інтересів обох сторін. Але усі сучасні цивілізаційні пропозиції Будапешта сприймаються у сусідніх державах з позицій старих стереотипів, як різновид одвічного угорського націоналізму, прагнення угорства до відновлення свого панівного становища у Карпатському басейні. Значні розходження у підходах до розв'язання цих питань мають місце й у сучасних відносинах між обома сторонами.

Основні складові сучасної національної політики Угорщини, які спрямовані на збереження угорських закордонних спільнот у сусідніх державах, реалізуються комплексно, кожен напрямок передбачає систему важливих заходів. Серед пріоритетів такої політики виділяються три її вузлові елементи: фінансова, інвестиційна підтримка підприємств закордонних угорців; розвиток прикордонної інфраструктури; індивідуальна фінансова підтримка більшості категорій угорського населення країн Карпатського басейну (медичної, культурно-освітньої сфери, дітей угорськомовних садочків і шкіл). Упродовж кожного року, починаючи з 2010 р., така допомога збільшувалася. У 2020 р. вона перевершила початкові обсяги в десятки разів.

У ХХІ ст. правоцентристський напрям суспільно-політичного життя Угорщини став домінуючим, найкраще відповідає внутрішнім і зовнішнім інтересам угорської нації та держави. Правляча еліта і свідомі верстви населення Угорщини солідарні з політикою правлячої ФІДЕС щодо підтримки закордонного угорства. Лідерство правих сил (УДФ, СВД, ФІДЕС) стало оптимальною умовою у досягненні консенсусу щодо ефективного використання членства у ЄС і НАТО для забезпечення державних і національних інтересів, спрямованих на формування правового устрою, парламентської форми правління, прискорення розвитку та модернізації економіки, подолання розриву між рівнем розвитку країн ЦСЄ та розвинених країн Західної Європи, а також досягнення конструктивного діалогу із сусідніми державами щодо забезпечення культурно-освітніх прав компактно проживаючої багаточисельної угорської національної меншини у Карпатському басейні. До цього регіону входять угорці, окрім самої Угорщини, також і Румунії (Трансільванія, Ердий), Словаччини (Південна Словаччина, Фельвідик), Сербії (Воєводина, Дельвідик), України (Закарпаття, Карпатойа).

Визначальна роль у формуванні внутрішньої і звнішньої політики Угорщини у ХХІ ст., у консолідації та духовному об'єднанні угорської нації всередині країни та закордонних її спільнот у Румунії, Словаччині, Сербії, України належить правоцентристській партії - «ФІДЕС - Угорський Демократичний союз». Чотириразова її парламентська більшість на чолі з Віктором Орбаном (1998-2002 рр., 2010-2014-2018-2022 рр.) - закономірне явище в історії угорської нації та держави. Упродовж 2010-2018 рр. розвиток Угорщини був результативним, завдяки чому держава та угорська нація не тільки почали набувати, а й набувають привабливості та успіху в регіоні. Прем'єр-міністр Угорщини В. Орбан, відходячи від мультикультуралізу, транснаціоналізму, лібералізму та євро-інтернаціоналізму, віддає перевагу національним і християнським традиціям, завдяки яким Угорщина ставала провідною державою у Карпатському басейні, мала чи не найбільші здобутки до розпаду Габсбурзької монархії. Після 1920 р. угорська нація, як і кожна інша підневільна нація, спільнота чи етнос упродовж ХХ ст., зазнали величезних втрат. У нинішніх умовах прагнення керівництва Угорщини спрямовані на відродження угорського етносу як самодостатньої, християнської та об'єднаної нації в Європі, успішне формування якої започаткувалося ще на початку ХІ століття за часів короля Іштвана Святого.

Оцінюючи розвиток Угорщини у ХХІ ст., все більшого визнання набувають ті складові її спадщини, які започаткували державотворення на національно- консервативних засадах, прискорили відродження угорської нації, її соціально- економічний розвиток в об'єднаній Європі. Угорщина прагне й на просторі Європи забезпечити домінування правоцентристських і християнських традицій, подолати соціалістичні, ліві та ліберальні ідеології, зміцнити Європу на засадах теорії сильних націй, відродити історичні традиції на християнських цінностях. На тверде переконання В. Орбана, успішною Європу завжди робили сильні нації, тому їхні духовні корені треба відроджувати і сприяти ренесансу християнської демократії та національні цінності на континенті.

У відповідь на політику сусідніх держав розбудовувати національну державу шляхом насильницької асиміляції меншин або їх штучного витіснення із землі проживання за межі країни, Угорщина вдалася до контрзаходів. Упродовж 10-х рр. ХХІ ст. відбулася реалізація положень Закону Угорщини «Про закордонних угорців», що набув чинності 1 січня 2002 р., яким спрощувалися умови їхнього перебування на території Угорщини, набуття громадянства Угорщини та отримання віз до країн ЄС, надавалися значні пільги для культурно-освітнього, соціально-економічного розвитку закордонних угорців та територій їхнього проживання, посилювалося відродження угорських спільнот у сусідніх країнах, консолідація їх навколо своєї історичної батьківщини. Звершилися перші важливі кроки стратегічної мети - забезпечити домінування об'єднавчих і реасиміляційних процесів та інтеграції угорської нації у Східній Європі навколо Будапешта. Масова видача «Посвідчень закордонного угорця», що відбулося під час першого урядування ФІДЕС в Угорщині, не спровокувала відчутного обезлюднення територій проживання угорців у сусідніх державах та їх переїзду в Угорщину. Відповідно до реалізації цього закону на початку 2011 р. було видано понад 900 тис. «Посвідчень закордонного угорця». Серед них: понад 540 тис. у Румунії, 165 тис. - Закарпатті, майже 120 тис. - Словаччині, понад 100 тис. - Воєводині (Сербія). Це був перший важливий крок до єднання закордонних угорців Карпатського басейну та набуття подвійного громадянства - Угорщини та країни проживання.

Забезпечення інтересів угорських закордонних спільнот нечувано актуалізувалося після прийняття Основного закону (Конституції) Угорщини та біля 30 конституційних законів у розвиток положень Основного Закону, що набули чинності з 1 січня 2012 р. і склали нове законодавство Угорщини. В країні завершився трансформаційний період. Особлива увага належить модифікованому Закону Про угорське громадянство від 1993 р., що набув чинності з 01.01.2011 р. Станом на лютий 2020 р. 1,1 млн. закордонних угорців (найбільше з Румунії та Сербії, 140 тис. із Закарпаття) набули громадянства

Угорщини, не виходячи з громадянства країни проживання. У Словаччині подвійне громадянство заборонене від 17 липня 2010 р., тому кількість угорців СР, які набули громадянства Угорщини, складає кілька сот чоловік.

Патріотичні й радикальні організації Угорщини, як і угорські спільноти сусідніх країн вимагають від країн-метрополій забезпечення широкої автономії для угорських меншин у Румунії, Сербії, Словаччині та Україні, як головної передумови їх збереження, існування й розвитку. Ідеї про автономію зародилися у багатьох країнах, зокрема в Угорщині, але найбільшого просування у справі запровадження їх на практиці відбулося на просторі країн ЄС. Угорська сторона підтримує різні моделі автономії, витворені у світі: на індивідуальній основі, як самоврядування і самоуправління, культурно-освітню, адміністративну, територіальну. Усі вони мають гнучко розвиватися і взаємодоповнюватися в залежності від особливостей конкретної країни проживання меншини. Угорщина не може відмовитися від автономії, яка на просторі ЄС для одних забезпечується, а для угорців чомусь ні. Позиція Угорщини наступна: без статусу автономії неможливо реально захищати і реалізовувати права національних меншин. Усі заходи, які ведуть до набуття автономії, сприяють розвитку і зміцненню нації, а все, що робиться проти неї, позбавляє нацменшину можливості для розвитку і процвітання. У разі переважання останніх тенденцій наслідки для нації, що перебуває у меншості, будуть згубними і не відновлюваними.

Боротьба за автономію для закордонних угорських спільнот не є позицією окремої політичної сили чи епізодом у житті Угорщини, це відповідь парламентських партій цієї країни на чіткі запити і настрої переважної більшості угорців, це офіційна позиція Угорщини у питанні щодо закордонних угорців, яка підтримується угорською владою, політичною елітою країни та більшістю угорців в країні та за кордоном. Автономістська активність - це не тільки відповідь еліти Угорщини на чіткі запити і настрої переважної більшості закордонних угорців, а реакція на ті тенденції й умови, в яких перебувають угорські меншини у сусідніх державах. Це - складова концепції про відродження Угорщини, що охоплює усі регіони розселення угорського етносу у Карпатському басейні; основа духовного життя й менталітету цього соціуму, особливо його свідомої частини. А для політичної еліти - це системна позиція, реакція на нездоланну, поки що, травму, завдану угорству несправедливим Тріанонським договором. В основі сучасної позиції Угорщини у царині державотворення лежить концепція: єдина угорська нація - єдина держава, що втілюється до життя з середини 10-х рр. ХХІ ст.

Беззаперечним аргументом на користь Угорщини є найбільш швидке скорочення чисельності угорського населення у сусідніх з нею країнах ЦСЄ упродовж 1920-2017 рр. У 2001-2021 рр. темпи скорочення угорців у сусідніх державах прискорилися, про що свідчать наступні показники (тисячі осіб) у: Словаччині - з 521 до понад 443; Україні - з 157 до понад 125; Румунії - з 1430 до понад 1090; Сербії - з 293 до понад 208; Хорватії - з 17 до понад 8; Словенії - з 6 до понад 3; Угорщині - з 9960 до понад 9650. В одній Австрії приріст угорського населення відбувся з 41 до майже 100 тис. осіб, в самій Угорщині має місце незначне зниження, а в усіх інших 6 державах відбувається значне його скорочення [17, о. 22]. Тенденція щодо зниження чисельності угорських закордонних спільнот упродовж століття є сталою константою і у відсотковому відношенні завжди переважали подібні показники державотворчих націй. Водночас серед титульних націй сусідніх держав демографічні коливання не позначаються на їхньому статусі і не породжують небезпеки через обезлюднення певних регіонів незворотних земельних і територіальних втрат. Головна причина таких явищ випливає не з політики Угорщини, а скоріше з етнополітичної практики сусідніх держав.

Важливим напрямком діяльності угорських державних, громадських, волонтерських організацій серед закордонних спільнот стало відродження традицій угорських революцій 1848-1849 рр., 1918-1919 рр., 1956 р., 19891990 рр., зустрічі з місцевою угорською молоддю, проведення упродовж 15 березня - 23 жовтня щорічних спільних культурно-мистецьких заходів, вшанування історичних подій, національних героїв, з метою формування гордості за свій край, малу батьківщину, шанування національних героїв. Усе це спрямоване на духовне оздоровлення угорства як єдиної нації, зміцнення домінування принципів ідентифікації між угорцями матері-батьківщини та сусідніх держав і масового усвідомлення усіма розділеними частинами угорства як цілісного і єдиного етносу, недопущення нівелювання міжетнічних бар'єрів, зміцнення імунітету до асиміляції. У столицях усіх країн розглядають угорські спільноти як меншини у порівнянні з титульною нацією і за головними чинниками співжиття в одній країні вони автоматично потрапляють до гіршого становища. Діти змішаних браків у сусідніх державах обирають двоякий спосіб життя, а у самостійному житті здебільшого переходять до екзистенції пануючої нації. Тому мовно-культурна відрубність та ізоляція від переважаючого етносу постає надійним способом збереження угорців від асиміляції. З цих причин у Будапешті та у товариствах угорських зарубіжних спільнот формуються чіткі програми і вимоги щодо забезпечення культурно-освітньої діяльності усіх рівнів виключно рідною, угорською мовою.

Починаючи з 2007 р. масового характеру набуло відвідання територій, усіх віддалених куточків сусідніх держав, де мешкали чи мешкають розпорошено представники угорської нації. Волонтери, учасники реалізації програми ім. Ш.Петефі, схваленої Секретаріатом з національної політики уряду Угорщини, зосереджуються на підтримці угорських окремих поселень, окремих угорських сімей, які проживають окремо у віддалених місцях Воєводини, Південної Словаччини, Закарпаття. Не залишилися поза увагою й 40 тис. угорців, які мешкають на території сучасної Чехії. Завдання активних волонтерів, випускників угорськомовних вузів полягає у вивченні становища представників угорського етносу у місцях розпиленого проживання, у вселенні в кожного члена угорської спільноти, який знаходиться у далекій провінції, відірваний від основної маси угорських поселень та від промислових і економічних центрів, віри, що ними опікуються і впевненості у покращення їхнього становища.

Позиції Угорщини в регіоні зміцнюються завдяки стабільному розвитку економіки Угорщини в останні 5-6 років, заборгованість перед МВФ успішно погашена і зведена до мінімуму. Соціальні програми виглядають досить успішними. Економічна модель цієї країни функціонує дуже добре. Враховуючи гірші економічні умови проживання угорців у сусідніх державах у порівнянні з розвиненішими регіонами самих сусідніх держав, не кажучи вже про вищий рівень розвитку самої Угорщини, Будапешт приділяє велику увагу матеріально-економічній та фінансовій підтримці угорських зарубіжних спільнот.

Побажання спікера парламенту Угорщини Ласло Кьовира (ФІДЕС) від 4 червня 2011 р., що «єдність нації також може досягатися і здійснюватися всупереч встановленим кордонам, особливо у Європі, яка об'єднується», стало здійснюватися згодом, коли парламент Угорщини прийняв 18 червня 2019 р. постанову про проголошення 2020 року (100-ліття Тріанонського договору від 4 червня 1920 р.) - роком національного єднання. У постанові зазначено, що у дусі Закону ХLV 2010 про те, що підписання мирного диктату 4 червня 1920 р., відповідно до якого територія історичної Угорщини була розчленована і третина угорської нації потрапила під владу чужих країн, спричинило політичні, економічні, правові і моральні проблеми, які до нині не вдалося вирішити. Наголошується, що упродовж 2020 р. один день, 4 червня, буде днем скорботи, а решта 365 днів року будуть днями солідарності і незламності розчленованої нації перед трагедією. Водночас зазначено, що зусилля задля мирного об'єднання нації, роз'єднаної кордонами, збереження закордонних частин угорства, які започатковані з 2010 р. принесли позитивні результати.

Будапештом аргументовано доводиться, що у ХХІ ст. унеможливлюється повторення світових подій, які мали місце столітньої давнини та у роки обох світових воєн. Авторитетно наголошується, що сучасна Угорщина відмежувалася від націоналістичної парадигми, подолано ідеологію реваншизму, войовничого екстремізму, суспільство переглянуло помилки минулого, сформувалася нова концепція націєтворення, яка ввібрала в себе кращі досягнення у цій сфері сучасної західної демократії, на основі якої склалися цивілізаційні умови для формування рівноправних відносин між народами Південно-Східної Європи.

Однак, усі подібні інновації у сфері етнополітики Угорщини не знаходять належного відгуку у сусідніх державах. Угорські вчені, дослідники суспільствознавці (наприклад, заява Ерньо Раффаі 13 січня 2020 р. на угорському телебаченні НЖ ТУ), вважають, що інтереси Румунії, Словаччини,

Сербії нині не змінилися, є такими ж, як і у 1920 р., а потім і у 1947 р. - утримати захоплені території. Глава Адміністрації Прем'єр-міністра Угорщини Гергей Гуйаш 1 лютого 2020 р. на великому форумі молоді Карпатського регіону у Будапешті підкреслював, що для угорської нації ХХ ст. позначилося переважно втратами, тому нинішнє керівництво країни робить усе, щоб ХХІ ст. стало для усього угорства виграшним.

У Словаччині та Румунії подібні ініціативи Угорщини сприймаються досить негативно, у таких діях вбачаються паралелі з політикою Угорщини міжвоєнного періоду, яка завершилася ревізією у 1938-1941 рр. кордонів на користь Угорщини. Словаччина першою відреагувала на Закон ХLV 2010 та наступні рішення у царині його реалізації, зокрема рішуче опротестувала односторонню оцінку Угорщиною політичних подій, що мали місце у Першій світові війні та після неї, умов Версальських мирних договорів, зокрема Тріанонського. У Братиславі вважають, що спадщина Габсбурзької монархії належить усім новим країнам, що утворилися на її місці після розпаду, а не лише Угорщині. Водночас у Словаччині почали визнавати несправедливі наслідки Тріанону для угорської нації. У червні 2020 р. за участі Прем'єр- міністра СР Ігоря Матовіча у Братиславі відбулися спільні урочистості з нагоди вшанування 100-літньої Тріанонської трагедії для угорської нації за участі представників словацької та угорської громадськості Словаччини.

Серед сусідніх з Угорщиною держав Румунія найбільш радикально протидіє подальшому розвитку угорської меншини як природної складової єдиної угорської нації. Румунська еліта дотримується позиції, що положення Тріанонського мирного договору, зокрема й кордони, схвалили усі великі держави Європи, Паризьким мирним договором 1947 р. ці кордони були відновлені остаточно і назавжди. Це визнають усі, хто рахується з історичними реаліями. Але в Угорщині повертаються до епохи дуальної монархії, яка існувала до 1918 р., коли угорська нація була гегемоном на просторі історичної Угорщини. У сучасній Угорщині хочуть різними реформами і методами, ідеями про автономію відкинути усі зміни, що відбулися і натомість відновити дотріанонське становище у регіоні й законсервувати його. На думку представників румунської наукової еліти в Угорщині вважається, що усі рішення, які схвалювалися великими державами у ХХ ст., мали дуже сумнівні обґрунтування. То були односторонні підходи при врегулюванні міжнаціональних проблем, які до нині негативно впливають на усі причетні до цього нації. Прогресивні науковці Румунії (П. Космін) вважають, що використання шансів для примирення забезпечить нечувані успіхи для обох, румунського та угорського народів, пора вивищитися над минулими стереотипами про неспроможність їх до співробітництва.

Заспокоює румунську сторону те, що усі спроби Угорщини вивести питання захисту прав національних меншин і схвалити їх в якості єдиних зобов'язальних норм на просторі ЄС не знаходять підтримки з боку керівних інститутів спільноти. Європа прагне не до запровадження і розвитку територіальних автономій, а до універсалізації та посилення глобалізаційних процесів на просторі ЄС. Вищі органи влади Румунії не приймають до розгляду жодних ініціатив угорських партій та організацій щодо запровадження в регіонах з переважанням угорського етносу поряд з румунськими й історичних національних свят угорців, які шанувалися ще до розпаду Габсбурзької монархії.

У сусідніх з Угорщиною країнах погоджуються з тим, що за Тріаноном відбувся вихід із складу Угорського королівства інших народів і їхніх територій та формування нових держав, але водночас заперечується, що було відібрано й угорські етнічні землі і 3,3 млн. угорського етносу та приєднано до цих держав. Тріанонська проблема і «питання розчленованості угорської нації», породжені 100 років тому, стали наслідком як угорського шовінізму, так і результатом націоналізму сусідніх держав, підтримуваних Антантою. Звинувачення у цьому лише угорців та виправдовування інших народів регіону виглядають односторонніми і не відповідають дійсності. Усвідомлення та формування правдивої позиції з боку причетних до цього правлячих еліт сусідніх держав має настати і чим швидше, тим краще, бо інакше процеси можуть набути небезпечного і непередбачуваного розвитку. На спроби Румунії остаточно сформувати мононаціональну державу як, наприклад, Франція, угорці Румунії потребують надання їм автономії або в односторонньому порядку її запровадять як вимушену форму захисту проти їх асиміляції, ізоляції, масового вигнання чи еміграції. Проголошена 5 вересня 2009 р. автономія Секейського краю у центрі Трансільванії на з'їзді місцевих органів влади трьох областей, де угорське населення складає 70%, хоч і не визнається парламентом Румунії, проте є першим кроком у цьому напрямку. Міжнародний чинник навряд чи виявиться сприятливим для Румунії у її нетолерантній поведінці.

Серед усіх сусідніх з Угорщиною держав лише з Австрією відсутні міждержавні чи міжнаціональні суперечки. З рештою країн - Румунією, Словаччиною, Україною, Сербією - відносини через неврегульованість (на думку угорської сторони) прав і становища угорських спільнот на їхній території продовжують залишатися складними.

2020 р. - сторіччя Тріанону - проходив в умовах значного суспільно- політичного піднесення як у самій Угорщині, так і за її межами, головним чином серед угорських закордонних спільнот, позначений багатьма заходами, приуроченими цій даті, пошуком причин цієї трагедії та пом'якшення її наслідків. У своєму зверненні до закордонних угорців 15 березня 2020 р. з нагоди національного свята - Угорської національної революції і визвольної війни 1848-1849 рр. та 100-ліття Тріанонської трагедії 4 червня 1920 р. В. Орбан наголосив: «Угорщина і нині не може існувати без угорських спільнот Трансільванії, Південної Словаччини, Воєводини та Закарпаття. Зміцнення і захист їх прав є нашим спільним завданням і відповідальністю». Запевнялося, що «витворені угорською нацією у Карпатському басейні понад одну тисячу років тому неповторні мову, духовну і культурну спадщину ми збережемо на благо усіх і збагачуватимемо їх розквіт у майбутньому» [18].

Великі і масові заходи усіх рівнів з цієї нагоди засвідчують, що актуальність проблеми Тріанону не тільки не знизилася, але й набирає нового витка свого розвитку. На урочистому засіданні парламенту Угорщини 4 червня 2020 р. у виступі Президента країни Яноша Адера наголошувалося, що доля країни вирішилася задовго до укладення Тріанонського договору в результаті таємних домовленостей країн Антанти з представниками сусідніх народів. Під час підготовки умов договору представників Угорщини навіть не запросили на засідання мирної конференції, жодного аргументу угорської сторони не було враховано. Представники Франції, Великої Британії, від яких залежало визначення кордонів між 7 країнами на місці Габсбурзької монархії, що розпалася, упродовж жовтня-листопада 1918 р., не володіли об'єктивними даними про етнічну, економічну, історичну ситуацію, а користувалися односторонніми матеріалами сусідніх держав. Відзначивши особливо негативну роль міністра закордонних справ Великої Британії Дж. Керзона в остаточному визначенні тріанонських кордонів навколо Угорщини, Я. Адер підтвердив, що насправді цей дипломат нічого не знав про угорство, про успіхи цієї нації у створенні і розвитку тисячолітньої Угорської держави. Він користувався наклепами представників сусідніх держав, що угорці азіати, кочівники, варвари, винищували національні меншини у Карпатському регіоні. У своєму виступі Президент поклав величезну відповідальність на керівництво Угорської народної та соціалістичної республік 1918-1919 рр. за те, що проводили довірливу і безвідповідальну політику, піддалися обману і великодержавним зазіханням сусідніх держав, яких підтримували Франція та Велика Британія. Як він підкреслив, усі країни у війні боролися за здобуття та розширення територій, зміцнення національного суверенітету, одна лише Угорщина після проголошення 16 листопада Угорської народної республіки так і не вдалася до справедливого відстоювання і захисту власних національних і державних інтересів. На масове насилля, грабежі, війну Румунії та Чехії проти угорського населення упродовж 1918-1919 рр. на території колишньої монархії влада УНР проявила повну пасивність і сподівалася на справедливість рішень Паризької конференції. На фоні віроломної політики Антанти республіканські сили, які прийшли до влади в Угорщині у кінці 1918 р., виявилися політичними авантюристами, найманцями і сліпими діячами. Він поклав велику відповідальність на еліту Угорської народної республіки на чолі з М. Каройі за Тріанон і за встановлення Угорської радянської республіки.

У виступі Президента країни підкреслювалося, що до однієї Румунії від Угорщини було передано 102 тис. кв. км, тоді як територія самої Угорщини зменшилася до 93 тис. кв. км. Запроваджений Версальський порядок у ЦСЄ не забезпечив успішного розвитку регіону, загострив міжнародні та міжнаціональні відносини, призвів до Другої світової війни. У цьому виступі Я. Адера також зазначалося, що Тріанонський мирний договір оцінюється Угорщиною як несправедливий; проте Угорщина до жодної сусідньої держави (Румунії, Словаччини, Сербії, України) не пред'являє територіальних претензій. Помилку великих держав нам треба виправляти спільно із сусідами регіону. У національній політиці Угорщина визнає встановлені кордони, але захищає національну самоідентичність угорських спільнот у сусідніх державах. У виступі спікера парламенту Л. Кьовира наголошувалося, що подолання наслідків Тріанону є доленосним завданням для угорської нації. Він зазначив, що у 1919-1920 рр. стояла на кону ліквідація самої угорської держави, а не тільки відторгнення від неї 2/3 її території. У ХХ ст. угорці опинилися серед переможених, у ХХІ ст. маємо зробити все, щоб бути у таборі переможців [19].

Досить радикальними виглядають оцінки Тріанонського договору та завдання щодо подолання його наслідків, що пролунали у виступі Прем'єр- міністра Угорщини В. Орбана 8 червня 2020 р. у м. Шаторайауйхей. Головні думки його промови торкалися того, що в оточенні латинського, німецького та слов'янського світу угорці спромоглися тисячу років тому створити Угорську державу; що таких трагедій, які випали на долю угорців, жодна інша нація не витримала б; угорці є великими, сильними, незалежними та культурними націє- і державобудівничими. Перша половина ІІ-го тисячоліття була найуспішнішою в історії країни. Наступні 300 років велася боротьба за звільнення з-під османського панування. ХVШ-ХІХ ст. стали початком відродження і зміцнення Угорщини у Габсбурзькій монархії, що був перерваний новим порядком після Першої світової війни. Тріанонський диктат став наслідком гегемоністської політики Франції та Великої Британії щодо Угорщини та бездарних дій державників самої Угорщини у 1918-1919 рр. Захід зруйнував угорські кордони так, як він це зробив в Африці. Цього угорці ніколи не забудуть. Спроби знищити угорську націю не вдалися. Угорці готові лише взяти участь у похоронах тих, хто їм це готував. Уже немає нікого з тих великих імперій, які це намагалися зробити. У тисячолітній європейській історії Угорщини були ще гірші кордони від тріанонських. І всупереч цьому угорська нація не тільки вижила, але й вийшла з цієї кальварії сильною. Лідером країни насамперед було підкреслено, що «справедливість без сили мало вартує». З наданням подвійного громадянства відкрилися можливості для боротьби за інтереси угорської нації не лише з боку Угорської держави, а й самих закордонних угорців. Ідея захисту і збереження національної самоідентифікації об'єднує угорську націю Угорщини та її частин, які проживають у сусідніх державах. В. Орбан привітав настання нової епохи у світі та у ЦСЄ, основними рисами якої є, зокрема, відхід у минуле імперій і тоталітарних режимів, зміцнення принципів демократії, правових форм правління і відповідних міжнародних відносин. Світом визнається існування не тільки державних кордонів, а й кордонів проживання націй, визначати межі останніх великодержавні політики безсилі. Нині

Угорщина формує добрі відносини із своїми сусідами, які будуть позитивними для усіх сторін. Змагання угорців за свої права триватимуть доти, доки вони не досягнуть свої мети. На переконання В. Орбана, п'яте покоління тріанонців зможе, всупереч усім труднощам, змінити долю угорців на краще [20]. Важливо наголосити, що ліві й опозиційні сили Угорщини також погоджуються з оцінками Тріанонського мирного диктату, що його потрібно оцінювати не з націоналістичних, а з патріотичних позицій.

Тріанон став другою подібною великою трагедією після поразки країни від Османської імперії під м. Мохач у 1526 р., яка привела до національної катастрофи. Тоді Угорське королівство розпалося на три частини, які потрапили під владу Оттоманської імперії, а потім - Габсбургів. Боротьба за повну незалежність і соборність країни тривала майже 400 років, до 1918 р. Тріанонським мирним диктатом 1920 р. Угорщина була розділена, але її державність не ліквідовувалася, як це сталося після Мохача, а збереглася у центральній частині, зменшеній більш як утричі. Такі неоднакові наслідки цих двох трагедій для цієї держави сталися тому, що перший раз її розчленовувала велика Османська імперія, а другий - малі нові сусідні держави за допомогою великих імперій - Франції та Великої Британії. Останні все ж спромоглися вгамувати у 1920 р. непомірні територіальні апетити сусідніх держав і не дозволили цілковито ліквідувати Угорську державу.

З майже 3,3 млн. угорців, які за Тріаноном відійшли до сусідніх держав, половина мешкала безпосередньо біля нових кордонів сусідніх держав з Угорщиною і складала суто угорські етнічні території, тому кордони мали б бути справедливішими на користь Угорщини. Нині у сусідніх державах чисельність угорців складає до 2 млн. осіб, тобто через 100 років після Тріанону вона скоротилося майже на 40%. Тріанон спричинив найприскореніше падіння чисельності угорців серед усіх інших народів ЦСЄ.

Дієвою за змістом виглядає Політична заява Державних зборів Угорщини від 4 червня 2020 р. з нагоди 100-річчя підписання мирного диктату, що складається із 12 пунктів. Його ініціаторами виступили спікер парламенту Ласло Кьовир, віце-прем'єр-міністр Угорщини Жольт Шем'єн, державний секретар уряду з національної політики Арпад Янош Потапі та депутат парламенту Карой Панчел; а творцями - Форум угорських представників Карпатського басейну, політичний орган, який об'єднує 12-ти мільйонну угорську націю Угорщини та сусідніх з нею держав. На засіданні Форуму з нагоди 100-ліття підписання мирних договорів за наслідками Першої світової війни та 30-ти річчя демократичних трансформацій політичної системи у країнах ЦСЄ було прийнято звернення до світових міжнародних організацій, до інституцій ЄС та парламентів Європи. У першому пункті констатується як історичний факт те, що мирні договори 1919-1920 рр. позбавили угорців, які упродовж першого тисячоліття мешкають у Європі як державна нація, права на національне самовизначення. На підставі цих договорів близько 3,3 млн.