Розколеність української ідентичності як наслідок політики тоталітарних режимів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розколеність української ідентичності як наслідок політики тоталітарних режимів

ХХ століття увійшло в історію як доба тоталітаризму, коли в багатьох країнах світу, передусім в СРСР, державна машина повністю підкорила собі суспільство і особистість. Тоталітаризм (з лат. «totalis» - весь, повний, цілий) - це форма облаштування політичної влади, заснованої на принципі «заборонено все, крім того, що наказано виконувати». Найбільш жорстокою і антигуманною формою тоталітаризму виявилися режими, основу яких становила ідеологія фашизму і більшовизму. Впродовж десятиліть насаджувалася система тотального контролю і державної регламентації суспільного та приватного життя, формувалася тоталітарна ідентичність, а масове знищення людей перетворилося на рутину, стало схожим на роботу механічних станків. Як зазначав Джордж Орвелл, головна проблема тоталітарних країн - в абсолютизації ідеї, привласненні її державою і примусовому розчиненні людини в державі. Тоталітаризм, писав він, обіцяє нам не стільки епоху віри, скільки епоху шизофренії.

По мірі експорту влади російського більшовизму на більшість українських земель, втягування квазідержави Української СРР до нової неоімперії у вигляді Союзу РСР розгорнулося цілеспрямоване нищення залишків суверенітету національної державності, вимивання національної свідомості, послі - довно проводилась асиміляторська політика стосовно неросійських етносів, складовою якої стала руйнація основ української ідентичності, а разом з нею цивілізаційних цінностей українців. Особливо нищівними для паростків цивілізаційної ідентичності українців стали наслідки комунізації суспільства, насильницької колективізації сільського господарства, так званої «культурної революції», застосування практики голодоморів і масових репресій, включаючи «розстріляне відродження». Не випадково М. Попович назвав ХХ ст. «червоним», пов'язаним з червоним терором і масовим нищенням людей.

Ідентифікаційні процеси в Україні сталінсько-брежнєвських часів набули не менш спотвореного вигляду і мали за мету сконструювати комуністичну ідентичність у форматі нової спільності людей - «совєтського народу». Певний шанс для соборництва України відкривало совєтське «збирання» українських земель на початку і в роки Другої світової війни, яке супроводжувалося новою хвилею національно-визвольної боротьби, нескореності націоналістичного підпілля, самопожертви воїнів УПА. Всупереч намірам режиму остаточно витіснити дух українськості народився рух шістдесятників, дисидентів та правозахисників, учасники і симпатики якого прямо і опосередковано відстоювали збереження української ідентичності. українська ідентичність більшовизм політика

Розмивання української ідентичності як складова асиміляторської політики російського більшовизму

Щоб з'ясувати, що відбувалося з українською ідентичністю в процесі насадження тоталітаризму, маємо сказати, яка його природа. Тоталітаризм проголошує цілковиту руйнацію старого суспільства і побудову на його уламках абсолютно нової соціальної моделі згідно зі штучно сконструйованими ідеологічними принципами, а відтак і цінностями. Для нього характерна наявність ієрархічно організованої партії, яка генерує нову унітарну ідеологію, що ставить за мету тотальну перебудову суспільства; монополізація всіх форм державної влади цією партією, а самої партії - одним лідером. До його складових належить застосування методів політичного та фізичного терору, контрольованих засобів масової інформації, опора на каральні органи та армію. З погляду здорового глузду, постає питання, як люди могли довіритися цій системі і стати на шлях нечуваних злочинів.

Правда і в тому, що знайдуться люди, які скажуть, що в часи тоталітарних режимів вони відчували єднання, причетність до великих подій, меншу відчуженість один від іншого, ніж зараз. І це природно, адже завжди є люди, які ностальгують за минулим навіть тоді, коли воно було злочинним. Що ж це за суспільний устрій, у рамках якого поєднуються непоєднувані речі: холодна механічна жорстокість і відчуття солідарності, віра в загальне щастя? Зазначимо, що ідеологи тоталітарних режимів могли взагалі заперечувати належність своєї влади до тоталітарних систем (як це було в СРСР) або, навпаки, відкрито проголошувати її такою і навіть намагатися визначити основні риси такої форми панування. Відоме висловлювання лідера італійського фашизму Беніто Муссоліні: «...для фашиста все в державі, і ніщо людське або духовне не існує і тим більше не має цінності поза державою. В цьому сенсі фашизм тоталітарний і фашистська держава як синтез і єдність всіх цінностей тлумачить і розмиває все народне життя, а також посилює його ритм» Шаповал Ю. Муссоліні Беніто. Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. Інститут історії України НАН України. Київ : Наукова думка,.

Таким чином, теоретики і творці тоталітарних режимів самі звернули увагу на одну з основних характерних рис феномену тоталітаризму: названі режими становили крайню форму вираження етатистських тенденцій, панування держави над суспільством. Поглинання суспільства державою і означає модель «тотальної», тобто всезагальної, всеохоплюючої держави, яка повністю розчиняє суспільство у собі.

На відміну від звичайного диктаторського режиму чи від авторитарних режимів минулого, які допускали існування підпорядкованих йому й інтегрованих у загальну систему вертикальних суспільних одиниць (громад, союзів, асоціацій) всередині системи, тоталітарна влада усвідомлено намагається знищити будь-які неформалізовані, горизонтальні зв'язки між індивідами і не допустити існування жодних просторів, вільних від державної опіки. Держава в цьому випадку трактується як регулятор або навіть замінник усіх соціальних взаємовідносин, включно до найінтимніших (так, у Совєтському Союзі сімейні проблеми нерідко обговорювалися і вирішувалися на засіданнях парткомів). Тобто, поглинається не тільки суспільство, але й особистість, унаслідок чого формується тоталітарна ідентичність.

Традиційно як підстава власне особистісної ідентичності в тоталітарному суспільстві виступає «громадянська ідентичність», тобто усвідомлення індивідом належності до спільноти громадян, у нашому випадку до більшовицької держави, що мала для кожної конкретної людини свій значущий сенс. За таких умов індивіди інтегруються у громадянську спільноту через усвідомлення ними власної належності до неї. Громадянська ідентичність розглядається тут як компонент соціальної ідентичності, тобто особистого знання про те, що «персона» належить певній соціальній групі разом з емоційним і ціннісним індивідуальним змістом цього групового членства. Принагідно нагадаємо, що в СРСР було запроваджене єдине громадянство - совєтське.

У процесі формування тоталітарної особистості як базового соціального суб'єкта совєтського суспільства головним механізмом цього процесу виступило конструювання динамічного утворення - фігури «ворога народу». У цьому випадку під «ворогом народу» розуміли абстрактний негативний персонаж, атрибутивно притаманний ідеології, соціальній міфології і каральній практиці тоталітарного режиму. Масова соціальна практика ідентифікації (переважно шляхом довільного ситуаційного призначення), викриття і покарання «ворогів народу» бере початок від якобінської диктатури під час Великої французької революції. «Вороги народу» поряд зі структурами «суспільної безпеки», що протидіяли їм, разом формували базову конструкцію виправдання терористичного революційного режиму. Фіксація (на соціологічному рівні) соціальної категорії «ворог народу» була здійснена в перші роки совєтської влади. В низці директив органів надзвичайної комісії були детально перераховані суспільні верстви і групи у складі Совєтської Росії, що підлягали фізичному знищенню. Зокрема, до них належали: аристократія і дворянство, лідери непролетарських партій, служителі релігійних культів, офіцери, які відмовилися порушувати царську присягу, підприємці. Пізніше сюди додавалися інші категорії населення.

Перманентна присутність «ворогів народу» в офіційних документах і соціально-історичній міфології тоталітарної держави - підсумок централізації всього змісту офіціозних ідеологічних систем подібного типу навколо кількох особистісно-уособлюваних полюсів. Учасники одного з них невідворотно ставали приреченими бути принесеними в жертву процедурі ідеологічного зомбування населення (М. Бухарін, Л. Каменєв, Г. Зінов'єв, М. Тухачевський, Л. Берія та ін.). Послабленою версією іпостасі «ворогів народу» виступали для КПРС (після її відмови від оздоровчих процедур самоочищення через фрагментарну самоліквідацію) високопоставлені активісти різних «нахилів» всередині партії - Г. Маленков, В. Молотов, Л. Каганович, М. Хрущов.

Стрімка трансформація (акцентовано наглядна) політичного лідера вищого ешелону у представника соціальної категорії «ворог народу» - це комунікаційна іпостась одного з найважливіших механізмів соціального контролю при соціалізмі совєтського зразка. Широта діапазону пошуку й ідентифікації «ворогів народу» (від злодія до вищого чиновника) зовнішньо ефективно протидіє будь-яким потенційно здійснюваним об'єктиваціям «кризової свідомості» індивідів в умовах багатомірної ерозії підвалин існуючого соціуму. Необхідно підкреслити, що оскільки критерії вибору «ворогів народу» завжди відрізнялися високою мірою свавілля, остільки весь механізм соціальної дресури, що застосовувався архітекторами і прорабами проєкту, який називався «совєтський народ», міг будь-якої миті і з високою мірою свавілля обертатися на цілком протилежні соціальні суб'єкти.

Старт процесу формування тоталітарного типу ідентичності як базової суспільної категорії совєтських громадян був даний ще у 1920-х рр. Ініціювання кампанії «ліквідація неграмотності» в її комуністичній версії, повна відмова від плюралізму преси і літератури як такої, знищення (в основному) релігійних установ зумовили антигуманні деформації значної маси населення СРСР. Квінтесенцію більшовицької політики у сфері культури і виховання мас висловив В. Ленін у розмові з художником Ю. Анєнковим, який робив ескізи до портрета комуністичного вождя: «Я, знаєте, на мистецтві слабко розуміюся. Мистецтво для мене - це щось на зразок інтелектуального апендикса, і коли його пропагандна роль, необхідна для нас, буде зіграна, ми його - цзик! цзик! - виріжемо. Через непотрібність. Взагалі до інтелігенції, як ви, мабуть, знаєте, я великої симпатії не відчуваю, і наше гасло ліквідувати неграмотність зовсім не варто тлумачити як прагнення до народження нової інтелігенції. Ліквідувати неграмотність варто лише для того, щоби кожен селянин, кожен робітник міг самостійно, без сторонньої допомоги читати наші декрети, накази і заклики. Мета цілком практична. І не більше» Басин Я. Большевизм и евреи. Белоруссия, 1920-е: Исторические очерки. Минск : Абрис, 2008. С. 263..

Основним наслідком такого становища стало те, що в ідейному вихованні «людей тоталітарного зразка» переважаючою стала орієнтація на людські страхи, лапідарні соціальні обіцянки, а також загроза перспективи втрати єдності з незамінно «сильнішою стороною» потенційного політичного конфлікту. Відтворення тоталітарного типу ідентичності в умовах совєтського соціуму мало перманентний характер. Створення монополізованої державою моноідеологічної системи соціально-гуманітарного одур- манення людей (за тотальної заборони свободи слова, преси і дискусій) було усвідомленою політикою влади. Відповідний курс був накреслений у працях головного ідеолога більшовизму з часів В. Леніна - М. Бухаріна (ідея «переплавлення» в «тиглі» революції населення СРСР в «новий людський матеріал») і здійснений у повному обсязі Й. Сталіним у руслі його програми державного і партійного будівництва. Проєкт створення «нової ідентичності» і «нової інтернаціональної спільноти» совєтського народу було одним із завдань комуністичного будівництва. Відповідне ідейне наповнення програм дитячих садків, шкіл, вишів, різноманітна система «шкіл» марксизму-ленінізму, «ленінських заліків» виконували функцію постійного соціального фільтра.

Завдання виявлення ненормативного людського матеріалу органічно доповнювали програми «виховання» людей. Важливу роль у цьому процесі також відіграла відносна довгочасність існування «супільства тоталітарних ідентичностей». Це період з кінця 1920-х рр. (тобто сталінської «революції зверху» - індустріалізація, колективізація, «культурна революція») до середини 1980-х рр. Тобто три підряд покоління совєтських людей формувались у подібному соціокультурному режимі. Можливості «штучної», безпосередньо особистісної просвітницької комунікації в антитоталітарному дусі в совєтському суспільстві були мінімізовані. Культурні катастрофи 1917-- 1930 рр. (майже цілковите знищення освічених і національно-усвідомлених класів і верств) призвели цю перспективу до нуля.

До основних механізмів тиражування тоталітарного типу ідентичності (за усвідомленого сприяння цьому процесу партійно-совєтської влади) і її самовідтворення (в аспекті прагнення тоталітарної ідентичності до домінування у суспільстві) можна віднести:

- зведення всіх типів і різновидів каналів вертикальної соціальної мобільності у суспільстві до єдиного владного інституту партійного просування (політична кар'єра, підйом у церковній ієрархії, шоу-бізнес, спорт, тобто відносно автономні канали кар'єрного просування, поширені на Заході, були підпорядковані в СРСР партійному контролю);

- просування людей кар'єрними щаблями відповідно до критерію особистої відданості не тільки системі, але й конкретному її представнику, високі професійні риси (спроможність до критичного мислення) виступали підпорядкованими (навіть негативними) характеристиками для висуванців;

- відсутність механізму реальної виборної конкуренції у сфері політики, відсутність зрозумілих критеріїв визначення ефективності діяльності тих чи інших соціальних і державних структур і інститутів;

- агресивне ставлення до «неподібності», до «іншого» у своєму суспільному середовищі (це стосується як індивідів, так і аналогічних, неприйнятних інститутів і координацій);

- будь-яка несанкціонована владою соціальна активність оцінювалася як антидержавна підривна діяльність.

На підставі сказаного можна назвати основні ознаки тоталітарної ідентичності:

- відсутність звички і схильності до усвідомленого вибору між принциповими життєвими альтернативами, спроможними привести людину до різкого зростання індивідуальної відповідальності за свою долю;

- страх і недовіра, що домінують, щодо інституту приватної власності (виключаючи особисту власність, розміри якої довільно визначалися економічною політикою влади);

- розуміння соціальної справедливості як формальної майнової рівності;

- схильність до політичних заходів суто ритуального характеру;

- беззастережна віра у здійсненність та ефективність простих, вольових, «справедливих» рішень у сферах публічної політики й економіки;

- категорична відмова від ідеї варіабельності соціального буття в його динаміці;

- відсутність культу експертних оцінок і спеціальної професійної підготовки, необхідних для управління суспільством (результат профанації масового соціально-гуманітарного знання, притаманного комуністичним освітнім практикам);

- соціальна заздрість;

- небажання долати притаманну переважній більшості функціональну неграмотність через неперервну освіту і самоосвіту, відмова від процедур індивідуального і працездатного самовдосконалення;

- мінімізація життєвих запитів.

Отже, параметри «тоталітарної ідентичності» є глибоко вкоріненими і похідними від її універсальних і системних соціологічних і соціально- філософських характеристик, а також перманентно тиражованими наявною системою соціалізації людини.

Становлення ідентичності за таких умов обумовлювалося не стільки фактом усвідомлення особистістю власної соціальної належності, скільки тим патерналістським ставленням етатизму, яке до неї проявлене, і прийняттям цього факту як значущого у житті людини. Тоталітарна система, на думку Ханни Арендт, - це «абсолютне зло», створене самими людьми. Х. Арендт приділяє особливу увагу зв'язку між ідеологією і терором. Тоталітарна ідеологія, на її переконання, - це «логіка єдиної простої ідеї», на якій засноване тоталітарне мислення. Це ідеї расової зверхності або класової боротьби. Вони виступають як загальнообов'язковий світогляд для всіх. По суті, єдина уніфікована ідеологія покликана створити каркас світогляду всіх громадян тоталітарної держави Арендт Х. Истоки тоталитаризма. Москва : ЦентрКом, 1996. 672 с.. Для цієї системи мислення характерні, перш за все, такі атрибути, як єдність і колективізм, з одного боку, і образ ворога у вигляді представників іншої нації, класу або раси - з іншого. Тоталітарне мислення завжди полярне, воно зводить світ до схеми чорне - біле: на одному боці «наші» - єдиний, підпорядкований волі вождів і великим ідеалам народ або клас, на іншому - вороги, стосовно яких застосовується принцип колективної відповідальності, включаючи відповідальність за свої власні нещастя і труднощі. Таку роль, роль «офірних цапів» відігравали «вороги народу» і «класові вороги» у більшовицькій системі. Унітарні структури мови і мислення відповідали завданням управління країною як єдиним механізмом, забезпечували консолідацію суспільства на підставі єдиних простих принципів і ідей. З цієї самої причини більшовицький режим проводив політику національної, етнічної уніфікації. Національні меншини підлягали або переплавці в котлі єдиної офіційної культури (саме це проголошувалося в СРСР в 30-ті роки, де концентрувалися зусилля на створення нової культурної спільноти у вигляді «совєтського народу»), або розчиненню в культурі статусної нації, яка була основою тоталітарної держави (політика русифікації в СРСР). Навіть у тих випадках, коли тоталітарний режим декларував свій націоналізм, він був орієнтований на етнічну уніфікацію.

У руслі сказаного можна перейти до аналізу совєтізації української ідентичності як форми її розмивання, яка також супроводжувалася конструюванням «совєтської людини», механізм якого добре висвітлив Ю. Каганов Каганов Ю. Конструювання «радянської людини» (1953-1991): українська версія. Запоріжжя : Інтер-М, 2019. 432 с.. Почнемо з визначення поняття «совєтізація», для чого передовсім звернімося до його етимології. Очевидно, термін походить від слова «совєтський», тобто той, що пов'язаний зі Совєтським Союзом, яке, своєю чергою, походить від слова «совєти» та апелює до СРСР як «страни совєтов». У такий спосіб сам термін містить у собі потужну політичну компоненту, оскільки він відсилає до основної політико-адміністративної форми організації врядування у СРСР - совєти. Відповідно, саме поняття «совєтізація» означало поширення певних явищ, пов'язаних із комуністичним режимом. Ці «явища» в широкому сенсі можна поділити на кілька чітких, проте взаємопов'язаних між собою, напрямів, а саме: впровадження політичного та адміністративного устрою совєтського зразка на тих територіях, на які поширювався вплив Совєтського Союзу, насаджування притаманних совєтській системі економічних форм у промисловості та сільському господарстві і, нарешті, насаджування норм культурного життя та комуністичної ідеології. Ці три основні блоки можна назвати політико-адміністративною, економічною та культурною совєтізацієюЯковлєв М. В. Радянізація, русифікація та дерадянізація як категорії політичної постколоніальної історії країн Центрально-Східної Європи. Магістеріум. 2014. Вип. 58. С. 25..

Отже, спробуємо дефініювати ці форми і розглянути кожну з них хоча б у загальних рисах. Політико-адміністративна совєтізація була поширенням і насадженням політичних, адміністративних, організаційних форм і правових норм організації суспільно-політичного життя країни та державного управління в ній. До політико-адміністративної форми совєтізації можна віднести і створення потужних силових структур. Економічна совєтізація була поширенням і насадженням економічних форм і норм господарювання та органі - зації праці й виробничих процесів, зокрема таких, як заборона приватної власності, особливо на засоби виробництва, націоналізація промисловості, планова економіка, колективне сільське господарство тощо.

Культурна совєтізація проявлялася в насадженні совєтських світоглядних засад, що спираються на марксистсько-ленінську ідеологію та вирізняються високим ступенем колективізму, запереченням індивідуальності особи, культом вождів, атеїзмом тощо. Культурна совєтізація мала на меті створення совєтської людини. Також на окрему увагу заслуговує поширення совєтської обрядовості з характерними масовими громадськими заходами, демонстраціями і парадами, впровадженням нових свят («міжнародний жіночий день», «день солідарності трудящих» тощо), особливою глорифі- кацією подвигів Совєтського Союзу та Червоної армії в Другій світовій війні, антирелігійною культурною політикою тощо.

Вказані форми совєтізації тісно пов'язані між собою, оскільки вони відбувалися одночасно, доповнювали й стимулювали одна одну: скажімо, створення колективних сільських господарств було й економічною, й політико-адміністративною формою совєтізації, оскільки створюваний колгосп був і виробничою, й адміністративною одиницею, що мала свій партійний і навіть представницький орган в особі голови колгоспу та його управлінського апарату, які відповідали й за пропагандистську роботу, й святкування совєтських свят, тобто за провадження культурної совєтізації на селі. У контексті постколоніальних теорій особливо важливим постає не питання зв'язку форм совєтізації між собою, а їх співвідношення з явищем русифікації Яковлєв М. В. Радянізація, русифікація та дерадянізація як категорії політичної постколоніальної історії країн Центрально-Східної Європи. Магістеріум. С. 25-26..

Перш ніж провести порівняння русифікації з совєтізацією варто дати визначення першого поняття. У праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І. Дзюба вбачає в русифікації мовну та культурну асиміляцію українства, частина якого під тиском російської мовної і культурної гегемонії переймає «риси російськості» Дзюба І. М. Інтернаціоналізм чи русифікація? Київ : Видавничий дім «KM Academia», 1998. 278 с.. Литовський дослідник Д. Сталюнас назвав свою працю, присвячену дослідженню практик русифікації на теренах Литви та Західної Польщі після 1863 р., «Створення росіян», що відсилає нас до «обрусенія» як політики впливу на населення цих територій з метою набуття ними рис російськості Staliunas D. The Making of Russians. Meaning and Practice of Russification in Lithuania and Belarus after 1863. New York : Rodopi, 2007. 464 p. ^{Thaden E. C. The Rise of Historicism in Russia. Peter Lang, 1999. 374 р. Яковлєв М. В. Радянізація, русифікація та дерадянізація як категорії політичної постколоніальної історії країн Центрально-Східної Європи. С. 26.}. Зокрема, однією з численних практик у межах цієї політики були спроби переведення литовської мови на кириличну абетку, оскільки кирилиця є очевидним маркером російськості. Дослідник Е. Теден виділяє аж три види русифікації: незаплановану русифікацію як більш-менш добровільний процес прийняття неросійськими етносами російської мови та культури; адміністративну русифікацію як посилену централізацію російської імперської бюрократії та культурну русифікацію як цілеспрямовану політику культурної асиміляції неросійських етносів .

Отже, поєднуючи підходи І. Дзюби, Д. Сталюнаса та Е. Тедена, визначимо русифікацію як комплекс державних заходів, спрямованих на обрусіння (зросійщення) неросійського населення Російської імперії, який передбачав посилення ролі російської мови та культури на теренах імперії та створював умови російської мовно-культурної гегемонії, які стимулювали неросійські етноси переймати російську мову та культуру . Ідучи до влади, більшовики широко використовували у пропаганді лозунги національного самовизначення. Але нова совєтська ідентичність була позаетнічною і поза- національною - всупереч етнічному принципу, закладеному у фундамент держави.

В основу формування совєтської ідентичності була покладена ціла система міфів та ідеологем, покликаних підтримувати у членів соціуму свідомість співпричетності до творення «нового життя». Основоположну роль у цій системі відігравав міф про керівну роль робітничого класу і його авангарду - Комуністичної партії у розвитку суспільства. Загравання з робітничим класом виявилося дієвим засобом маніпулювання масовою свідомістю.

Другою засадничою ідеологемою, на фоні якої відбувалося формування нової ідентичності, виступала формула пролетарського інтернаціоналізму як засобу протидії роз'єднуючому впливу ідей національної обмеженості і національного егоїзму. Новим було і принципово поставлене завдання боротьби проти дрібнобуржуазних націоналістичних пережитків, які нібито висуваються на перший план по мірі перетворення диктатури пролетаріату в інтернаціональну силу.

Відчуття належності до певної мовно-етнічної спільності, і без того належно не закорінене в Україні в пласти свідомості, було істотно розмите уже в перші десятиріччя совєтської влади, яка спочатку обрала як пріоритетну національно-нігілістичну модель внутрішньої політики. Партійні чиновники, серед яких було багато «назначенців» із центру, хизувалися незнанням мови народу, серед якого їм доводилося працювати . З необхідності на російську мову переходило і місцеве населення - одні демонстрували таким чином лояльність до влади, інші намагалися закамуфлювати свою участь у визвольних змаганнях чи просто селянське походження. Той рівень національної ідентичності, який був здобутий ціною величезних зусиль у 1917-1921 рр., був утрачений Панасюк Л. В. Ідентичність та білінгвізм в Україні ХХ ст.: історико-політологічний аспект. URL : http://elibrary.kubg.edu.Ua//kafedry//sklad ^{Нагорна Л. Національна ідентичність в Україні. Київ : ІПіЕнД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2002. С. 120-126.}. Українська мова уже не відігравала помітної соціальної ролі, а стан російської на Сході та Півдні України практично не змінився Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941): Стан і статус. Чернівці : Рута, 1998. С. 62. ^{Нагорна Л. Національна ідентичність в Україні.C. 127-129.}. Політика радянізації, формуючи нову ідентичність, знищувала мовно-культурну ідентичність українців; а отже - суспільство змінювалося в першу чергу в мовному плані, втрачаючи українську мову та культуру, особливо на урбанізованому Сході України. Поглиблення асиміляційних процесів формувало національно безлику особу із нечіткою самоідентифікацією і розмитими ціннісними пріоритетами. Серед цих пріоритетів практично не було тих, які могли б формувати національну свідомість.

Суттєві корективи у кадровій, мовній, культурній, інформаційній політиці, що здійснювалися протягом 1923-1932 рр. і вкладалися у формулу «коренізації» («українізації»), вписувалися у контекст реформістських заходів, пов'язаних із переходом до нової економічної політики. Модернізаційні настанови у більшовицькій політиці, поєднані із атрибутами дерусифікації, могли становити реальну платформу для подолання кризи національної ідентичності, спричиненої поразкою Української революції. Але на заваді здійснення цієї мети стояла все та ж сама нерозчленована російсько- українська ідентичність. Подвійні стандарти совєтської національної політики стимулювали ситуативну ідентифікацію¹ . Найчастіше вона проявлялась у частковій або повній втраті рідної мови.

Брутальний наступ централізації на будь-які українські здобутки з початку 30-х років змінив мовне оформлення процесу модернізації. Тепер українська мова перестає бути основним засобом модернізації. Ті, хто бажав здобути поважний соціальний статус чи отримати доступ до нової інформації, до сучасної наукової думки та знань, змушені були вдатися до російської мови. Наприкінці 30-х рр. концепція дружби народів офіційно репрезентувала образ багатонаціональної совєтської держави й подавалася як невід'ємна складова совєтського патріотизму, передусім щодо її обов'язкової компоненти - любові до старшого брата, його культури, мови, історії тощо.

Характерно, що від росіян не вимагалася симетрична прихильність і любов до мов і культур інших народів. Російська мова стала обов'язковою для вивчення в неросійських республіках, а російська культура почала відігравати домінуючу роль, подекуди навіть стаючи нав'язаною часткою їхньої національної культури. Все це, на думку більшовицьких вождів, мало слугувати консолідації радянської імперії. Отож, одним з основних стовпів концепції «дружби народів» почала виступати примордіальна етнічність, а її іншим ядром став російський централізм Панасюк Л. В. Ідентичність та білінгвізм в Україні ХХ ст.: історико-політологічний аспект. URL : http://elibrary.kubg.edu.Ua//kafedry//sklad.

Після Другої світової війни тотальна політика русифікації використовувалася для уніфікації суспільно-політичного життя в країні. На теренах України вона у вигляді позірної інтернаціоналізації протиставлялася так званому «українському буржуазному націоналізму», яким таврувалися будь- які прояви національної свідомості українства. Прихильники комуністичної ідеології фокусували увагу суспільства не на правах людини і громадянина, а на сфері класових відносин, класової боротьби і політиці пролетарського інтернаціоналізму.

Тому ідеологічна робота залишалася надзвичайно важливим засобом збереження совєтської держави за культивації чітко визначених суджень та оцінок, серед яких чільне місце посідала пропаганда «пролетарського інтернаціоналізму», заснована на масштабній русифікації. Еволюція поглядів совєтських учених у цьому напрямі включала в себе обов'язкову критику дій українських повстанців, засудження «українського буржуазного націоналізму», а з часом - піднесення досягнень російського народу, як «першого серед рівних» Ярмоленко М. Реалізація політики русифікації в Україні у другій половині ХХ ст.: історіографія. URL : http://history-ejournal.cdu.edu.ua//download.

Нав'язування історичної концепції історії України, відповідно до якої українці впродовж усієї історії прагнули до «возз'єднання з великим російським народом», потребувало формування у політичній свідомості громадян відповідних стереотипів. М. Хрущов виступав як активний борець проти «українського буржуазного націоналізму». Пишне святкування 300-ї річниці «возз'єднання» орієнтувало науковців на створення публікацій, які «викривали» будь-які націоналістичні прояви як ворожі і антисовєтські.

Компартія постійно наголошувала, що одним з найважливіших завдань партійних організацій є інтернаціональне виховання трудящих, передусім України, виховання їх у дусі любові і глибокої пошани до великого російського народу і всіх інших народів СРСР. Вся ідеологічна робота мала сприяти дальшому зміцненню дружби народів, зближенню соціалістичних націй. У партійних рішеннях щораз указувалося на необхідність непримиренної боротьби проти аполітичності, космополітизму, розтлінної буржуазної ідеології і особливо проти «українського буржуазного націоналізму». Загальний тон у дослідженнях науковців задавали праці, в яких трактувалися у вигідному для влади руслі основні постулати так званої ленінської національної політики. Крім того, в контексті завдань побудови комуністичного суспільства була проголошена теза про остаточне вирішення національного питання в СРСР. Це партійне гасло швидко підхопили і почали, в свою чергу, пропагувати совєтські дослідники. Більшість з них, як, наприклад, І. Новиков, підкреслювали, що з перемогою соціалізму в нашій країні зникла національна відособленість, замкнутість, викорінено колишнє недовір'я народів і встановилася братерська співдружність між ними Новиков І. А. Виховання трудящих у дусі дружби народів і соціалістичного інтернаціоналізму на сучасному етапі. Український історичний журнал. 1961. № 5. С. 21-28. ^{Панасюк Л. В. Ідентичність та білінгвізм в Україні ХХ ст.: історико-політологічний аспект. URL: elibrary.kubg.edu.ua//kafedry//sklad}.

Апологети комуністичної пропаганди всіляко насаджували у супільній свідомості положення ХХІІ з'їзду партії по те, що «в СРСР утворилась нова історична спільнота людей різних національностей, які мають спільні риси - совєтський народ». Ішлося навіть про зміну статусу республік - їх повного злиття. Внаслідок цього генеральними топіками публікацій, присвячених аналізу «інтернаціонального виховання» громадян, ставали «інтернаціональна єдність», «єдиний совєтський народ».

Отже, починаючи зі середини 30-х років влада рішуче взяла курс на деукраїнізацію і мовну асиміляцію, розглядаючи останню як засіб гомогенізації політичного простору й інтеграції народів СРСР в єдину спільноту . Формування єдиної совєтської ідентичності здійснювалося за допомогою політики уніфікації - через подвійну «совєтсько-українську» ідентичність до єдиної - совєтської, оскільки і одномовність українського суспільства формувалась через російсько-українську двомовність, що призвело до формування тоталітарної ідентичності. Драматична доля України у 30-80-х рр. ХХ ст. хоч і загальмувала процес створення одномовного суспільства в УРСР, але не знищила мовно-культурну самобутність українського соціуму.

Нищівні наслідки для цивілізаційної ідентичності комунізації суспільства, Голодомору і масових репресій

По мірі утвердження тоталітаризму на теренах СРСР влада перейшла від розмивання ідентичності українства до її знищення. Від згадки слова «тоталітаризм» перше, що спадає на думку, - це натовп ідеологічно зомбо- ваних отруйною пропагандою підневільних людей всемогутньої держави, які покірно виконують усе, навіть найабсурдніші і злочинні її розпорядження. Це масові зібрання, мітинги, хода і демонстрації на підтримку режиму. Якщо хтось невдоволений, значить він ворог і приборкати його влада завжди здатна: арешти, розстріли без суду і слідства, голодомори, сталінський ГУЛАГ. Іншими словами, тоталітаризм сталінського пошиву - це найстрашніше, що можна було сконструювати як крайній засіб людської несвободи.

Ідея створення «абсолютної» держави, яка б контролювала всіх, існував і до того. Елементи тоталітаризму були присутні в проєктах «ідеальних» держав Платона, Т. Мора, Т. Кампанелли. Тоталітарні концепції прослідко- вуються в соціально-філософській літературі А. Кестлера, Дж. Орвела, Ф. Боркенау, М. Бердяєва. Філософсько-політичний аналіз феномена тоталітаризму проводився в середині ХХ ст. в працях Ф. Хаєка, Х. Арендт.

На практиці елементи тоталітаризму вперше намагалися втілити вже в деяких державах Давнього Сходу (Єгипет, Китай), а також у Спарті (стародавня Греція). Однак класичний тоталітаризм виник тільки в ХХ ст., коли на достатньо високому рівні опинилися засоби масової інформації, за допомогою яких тоталітарна ідеологія насаджувалася у свідомість мас. Говорячи про коріння тоталітаризму, необхідно зазначити, що він здатний сформуватися тільки в «масовому суспільстві», яке складається з маргіна- лізованих і люмпенізованих осіб, відірваних від свого попереднього коріння і які здатні сприйняти нав'язувану зверху тоталітарну конформістську свідомість. Цей тип свідомості вартий уваги, оскільки він характеризує особливу форму ідентичності, що формувалася шляхом маніпулятивних дій тоталітарної влади та її ідеології.

Ще Платон, розмірковуючи про правильний соціальний устрій, зазначав: «Найголовніше тут наступне, ніхто ніколи не повинен залишатися без начальника - ні чоловіки, ні жінки. Ні в серйозних заняттях, ні в іграх ніхто не повинен привчати себе діяти на власний розсуд: ні, завжди - і на війні, і в мирний час - необхідно жити, постійно озираючись на начальника, і виконувати його вказівки. Навіть у найменших дрібницях необхідно ними керуватися. Наприклад, за першим його наказом зупинятися на місці, йти вперед, починати вправи, вмиватися, їсти... Нехай людська душа набуває навичок абсолютно не вміти робити щось окреме від інших людей і навіть не розуміти, як це можливо. Нехай життя всіх людей завжди буде по можливості більш згуртованим і спільним» Поппер К. Открытое общество и его враги. Москва : Наука, 1992. Т. 1. С. 141.. Таке ототожнення людини з державою і суспільством є основою тоталітарного режиму. Тоталітаризм обов'язково спирається на поняття «єдиного», «спільного», «людини-маси». Процес ототожнення людини з державою зовсім не передбачає їх невідворотного життя. Ототожнення означає перенесення людиною свого «Я» на суспільне «Ми»; за повної самоідентифікації, усвідомлення відмінності «Я» від «Ми» особистість претендує на те, щоб видаватися суспільством. Таким чином, тоталітарне суспільство перетворюється на суму рівнозначних маленьких «Ми», «щасливих відчувати себе такими самими, як і всі» Ортега-и-Гассет Х. Восстание масс. Вопросы философии. 1989. № 3. С. 20-29.. Деякі аналогічні ідеї можна спостерігати і в філософських концепціях, теоріях державності інших мислителів минулого, зокрема А. Августина, Т. Гоббса, Г. Гегеля.

Аналізуючи ці ідеї, доходимо висновку, що дуже часто під гуманністю і людинолюбством, рівністю і свободою, що проголошуються на словах як найважливіші цінності, приховується єдине справжнє прагнення людини - володарювати. Володіти владою - означає володіти силою, загальновизнаною і, відповідно, легітимною. Тоталітаризм стає методом мобілізації мас, специфічною відповіддю на кризову ситуацію. Ідеологічна система вибудовує таку модель світобачення, що задає параметри нової свідомості і мислення. Конституюється абсолютно інша реальність, в якій всі фрагменти буття набувають нового змісту. Життя всього суспільства і життя окремої людини, всі його етапи, всі складові дістають ідеологічну інтерпретацію в системі тих сенсів і значень, які становили особливу важливість для Ідеї. Першою, що піддається деформації, стає людська свідомість. Відбувається загальний і систематичний тиск на особистість, він певним чином змінює комплекс мотивацій, учинки і дії людини. Свідомість ідентичності набуває рис реальності, що діє на неї.

Під тоталітарною свідомістю розуміють особливу рефлексивну форму відбиття і засвоєння певної соціальної дійсності. Тоталітарне мислення характеризується внутрішньою суперечливістю своєї сутнісної основи і реальних способів її проявів - занижена самооцінка і гіпертрофоване її завищення, егоцентричність мислення і довіра до колективного розуму. Все це стало невідворотним наслідком загострення протиріч між державними офіційними ідеями і реальним способом життя людини.

Елементи тоталітарної свідомості тією чи іншою мірою притаманні певній частині мислення тоталітарного суспільства. Для тоталітарного суспільства характерне панування адекватної їй системи стереотипів, що визначають модель людських відносин і виховання. Основні з них: 1) абсолютизація ідеї класовості моралі; 2) принцип пріоритету суспільного (державного) над особистим; 3) ігнорування психологічних елементів моральної свідомості, недооцінка чуттєво-емоціної сфери морального життя. Тоталітарна свідомість дозволяє спростити соціально-психологічну адаптацію до реальності. Вона від початку чужа людській природі, але успішно апелює до вже існуючих загальнопсихологічних і особистісних її передумов. В умовах загального страху і тривоги тоталітаризм створює ілюзію порядку і впевненості, дає просту і зрозумілу відповідь на питання про сенс буття людини.

Масова свідомість отримує тоталітарну спрямованість, однак цей процес супроводжується значною зміною свідомості кожної особистості. Можна виділити декілька етапів руйнування індивідуальних внутрішніх рис і особистісних установок. Руйнується правова свідомість особистості, а відсутність чітких правових і політичних нормативів робить майже неможливим визначення обов'язків і прав людини. Закони і норми змінюються аморфними деклараціями і приписами. Оскільки ці декларації мають досить сумбурний і непослідовний характер, людину в будь-який момент можна звинуватити в їх порушенні. Як наслідок - особистість втрачає уявлення про гідність, честь і шляхетність.

Інший сегмент руйнування особистості характеризується атрофією моральності. Людина втрачає критерій розрізнення добра і зла. Джерелом нормативних правил стає керівна партія, але мораль її настільки вільна, що сама людина не спроможна відрізнити гарний вчинок від поганого. Добро ототожнюється зі «схваленням», зло - із «несхваленням». Деформуються або руйнуються також багато інших цінностей життя і культури. По суті, вироблення моделі нової людини є архаїзацією, спробою повернутися до періоду, коли всі мислили однаково і, відповідно, правильно, оскільки інших думок не було зовсім, що є щасливим періодом для будь-якої влади.

З цього приводу Ю. Пивоваров писав: «Відмінність російської революції від французької та інших буржуазних революцій була в її початковій архаїчності. У 1917 р. відбулася революція нового типу - проти сучасності, проти модерну, і вона відкрила низку подібних до себе: в Італії, Німеччині. Нехай всі вони вдягалися в модну словникову обкладинку, відсилаючись до прогресу і світлого майбутнього, а по суті, вони пропонували одне - ревіталі- зацію архаїки в житті суспільства» Пивоваров Ю. Русская политика в ее историческом и культурном отношениях. Москва : Российская политическая энциклопедия, 2006. С. 83.. Далі він говорить про революцію як про спрощення складного:«Жовтнева революція, наприклад, була таким

спрощенням; одна з її складових - це общинний низовий рух проти приватної власності на землю, тобто проти базової складової сучасного суспільства. Нова революція одразу ж вимагала зрівнялівки, перетворення соціальної ієрархії в політичну площину. Сталінізм теж типова примітивізація сучасності... Система ГУЛАГу - грубий спосіб знищити складність, звести рішення будь-якого завдання до винесення наказів». Пивоваров Ю. Русская политика в ее историческом и культурном отношениях. Москва : Российская политическая энциклопедия, 2006. С. 84.

А тепер повернемося до українських реалій і прослідкуємо, як більшовицька тоталітарна влада знищувала основи української етнічної і цивілізаційної ідентичності. Більшовики, захопивши владу в Україні, почали формувати особливу політичну культуру, підпорядковану реалізації ідеї побудови соціалізму, боротьбі з його ворогами та утвердженню марксизму- ленінізму. Їх діяльність базувалася на ленінській тезі, висловленій у промові на Всеросійській нараді політосвіт 3 листопада 1920 p.: «Мета політичної культури... - виховати справжніх комуністів, здатних... допомогти трудящим масам перемогти старий порядок і вести справу будування держави... без експлуататорів» .

Встановлення монопартійної політико-культурної системи в Україні відбувалося під дією таких чинників, як військова окупація, насадження ідейних засад більшовизму (твердження про керівну роль пролетаріату та компартії в житті суспільства, за яким приховувалася диктатура партії, виправдовування репресій):

- особливості організації ВКП(б)-КП(б)У (жорсткий централізм, дисципліна, підпорядкування нижчих ланок вищим);

- низький рівень загальної та політичної освіти і культури членів партії, релігієподібне розуміння ними соціальних процесів, спрощений погляд на світ;

- більшовицька етика (ідеологічна непримиренність, виправдання насильства, войовничий атеїзм);

- особливості тактики реалізації власного культурного ідеалу (мета виправдовує засоби, класовий розкол суспільства, нав'язування думки про експансію зовнішніх і внутрішніх ворогів, використання каральних органів);

- політико-культурні особливості тогочасного комуністичного руху (ідея непорушної інтернаціональної єдності, первинності соціального питання над національним, визнання можливості існування лише однієї компартії в кожній країні).

Діяльність більшовиків супроводжувалася створенням антагоністичного політико-культурного поля в Україні. Зокрема, існуючий антагонізм між більшовиками і українським селом поглибив репресивну діяльність комнезамів, штучне розшарування села, перепони на шляху до щонайменшої можливості його самоврядування. Вплив компартії на масову свідомість посилювався через деморалізацію мас, соціальний розпад і маргіналізацію суспільства внаслідок війни і революції; низької загальної освіти населення; використання неприязні мас до заможних верств і «старої» інтелігенції, навіть до тієї її частини, яка співпрацювала з владою; застосування таких методів боротьби, як нейтралізація «антисовєтського» елементу, агентурний нагляд (інформатори, агенти), цілеспрямований розкол суспільства, нацьковування одних верств населення на інші, не правове насилля, залякування, примус, знущання, використання каральних органів, соціально-економічних криз для знищення політичних опонентів.

Цілеспрямованій адаптації мас до комуністичних цінностей і норм сприяли:

- створення в період непу суворо ієрархічної й централізованої мережі закладів політико-освітньої роботи та агітколективів; використання різних форм і видів індивідуальної, групової, масової агітації та пропаганди;

- уніфікація, тотальна ідеологізація та політизація національно-культурної сфери суспільства; замовчування духовного та політико-культурного смислу української історичної традиції, боротьба з нею;

- оформлення партійно-державної цензури, «чистка» бібліотек і книгарень від «ворожої» літератури;

- зобов'язання партійців доносити в цензуру та ДПУ відомості про випадки розповсюдження «ворожої» літератури та інші «шкідливі явища»;

- комунізація театрів, естради, клубів тощо, централізація управління видовищними заходами при політосвітах, контроль за діяльністю творчої інтелігенції;

- обов'язковість залучення населення у «добровільні» товариства, що опинилися під повним контролем і керівництвом Агітпрому ЦК КП(б)У;

- реорганізація і політизація системи освіти, «чистки» професорсько- викладацького складу, фільтрація під час прийому до вузів та аспірантури, мобілізація комуністів на педагогічну роботу, адміністративне втручання в навчальний, науковий та творчий процеси;

- ініціювання та підтримка комуністичного дитячого руху, що активно впливав на школу;

- одночасне використання і боротьба з інтелектуальною елітою українського суспільства, заміна її новою робітничо-селянською інтелігенцією.

Нові гасла, доповіді, газети, журнали, радіо стали могутнім засобом подавлення індивідуальності, свободи думки, руйнування духовності, боротьби з українською національною самобутністю, культивування комуністичного способу життя і поведінки. Мовні кліше найбільш яскраво віддзеркалили становлення і посилення тоталітарної політико-культурної альтернативи в Україні. Її базовими засадами були: 1) наростаюча централізація влади; 2) вождізм, схиляння перед партійно-комуністичними авторитетами; 3) пріоритет ідеологічних настанов над інформацією, культивування обстановки секретності й підозрілості, поліційний нагляд за населенням; 4) суворий ідейний централізм правлячої партії; привілейоване становище її верхівки; 5) відірваність влади й партії від населення; запобігання неформальним контактам між владою і громадянином, управління суспільством з метою забезпечення інтересів партапарату, ігноруючи інтереси населення республіки, 6) окрема законність і мораль для партійців; безапеляційне нав'язування більшовицької ідеології; 7) спрощене сприйняття світу, його чіткий поділ на «ворожу буржуазну» і «передову пролетарську» культуру; 8) ідея непримиренної конфронтації між «своїми» і «ворогами»; 9) приниження і нехтування в ім я ідеологічної мети реальних потреб населення; 10) заміна загальнолюдських цінностей «класовою етикою», зведення індивідуалізму до аморальності, боротьба з українською національною елітою, оголошення життя людини «класовими здобутком і власністю»; 11) утвердження відверто агресивної лексики; 12) заперечення цінності опозиції, відсутність діалогу як методу розв'язання проблем, зростаюча войовнича нетерпимість до опозиції; 13) національний нігілізм, що, зокрема, відбилось у небажанні вживати саму назву «Україна» в офіційній термінології тощо.

Насадження міфів комуністичної політичної культури в українському суспільстві було забезпечено і синтезом таких груп заходів: 1) створення національно-державної, ритуально-процесуальної, політико-мистецької, наочно- агітаційної символіки та політичної топоніміки; 2) адаптація до комуністичної моделі політичної культури ключових елементів української національної ідеології (міфології), зокрема, культивування міфу про можливість розвитку української державності лише в умовах пролетарської диктатури, про нове світове призначення України; 3) канонізація і включення Т. Шевченка та його творчості до совєтсько-комуністичної міфології тощо; 4) опора на традиційну релігійну свідомість мас (використання церковної лексики; запозичення зовнішніх форм і засобів християнського віровчення для комуністичного виховання мас - заміна релігійних обрядів і свят «червоними», поширення «ленінських кутків»).

Національно-державна символіка і міфологія УСРР фіксувала уявлення про совєтську винятковість, політичну перевагу й обов'язковість для загального наслідування й копіювання; нетерпимість до інакодумців; орієнтацію на майбутнє і месіанський гегемонізм; необмежену, неподільну владу диктатури пролетаріату; заперечення рівності прав і поняття «компроміс», виправдання політико-правової дискримінації; правовий нігілізм; верховенство загальносоюзних органів та законодавства, що перетворювало проголошений суверенітет України на політичний міф .

Серед заборонених тем історичної науки, яка за совєтського періоду набула статусу політичної та ідеологічної зброї партії, фігурували такі, як насильницька колективізація, репресії, сталінський Голодомор 1932-1933 рр. Тут ніби сходилися докупи найбільші злочини режиму та найтравматичніші події української історії. Саме тому влада робила все, щоб нівелювати історичну пам'ять українців і сформувати відмінну від традиційної совєтську ідентичність. Так само як Голокост є символом нацистських злочинів, Голодомор є «візитівкою» сталінських злодіянь. Штучний голод, створений Москвою задля упокорення селянства ціною вбивства голодом мільйонів людей, продемонстрував не лише тоталітарну комуністичну, але й імперську сутність цієї влади. Совєтська Україна виявилася симулякром, створеним Москвою, яка ніколи не бажала українцям ані свободи, ані незалежності. Найбільш зернова республіка СРСР не змогла нагодувати своїх, бо не володіла власним хлібом Танцюра В. Політична історія України. 552 с. ^{Гриневич В. Подолання тоталітарного минулого - частина 5: Історія: «опрацювання» комуністичного та колоніального минулого. URL:} http://uamoderna.com/blogy/vladislav- grinevich/grynevych-part-5.