Розколеність української ідентичності як наслідок політики тоталітарних режимів

Ця, на перший погляд, суха інформація вражає масштабами тієї внутрішньої війни, яка тривала роками у совєтському тилу. Зі сталінського боку до неї були залучені внутрішні, залізничні, конвойні, прикордонні війська НКВС, спецгрупи НКВС, оперативники НКДБ, агенти Головного розвідувального управління та Головного управління контррозвідки НКО («СМЕРШ»), міліція, різноманітні військові частини з охорони залізничних мостів, заводів тощо, осередки винищувальних батальйонів - т. зв. («ястребки»), загони сприяння із місцевого населення, спеціальні озброєні частини районних активістів, а також контрбанди - спецчастини, організовані з совєтських агентів, деяких колишніх членів ОУН та УПА тощо. Провідна роль при цьому покладалася на НКВС на чолі з Л. Берією, заступники якого С. Круглов та І. Сєров керували протиповстанською діяльністю з організованого у м. Рівному оперативного штабу. Керівництво УПА усвідомлювало, що відкритий виступ повстанських загонів з їхнім недостатнім військовим вишколом та озброєнням проти такої величезної армії може мати згубні наслідки. Тож рекомендувалося не вступати в прямі сутички зі совєтськими військами, а зберігати сили з тим, щоб після того, як вони підуть на Захід, продовжити боротьбу проти сталінської імперії у тилу. Партизанська війна, яку розпочала УПА, велася всіма можливими способами й доступними методами. Повстанці атаковували окремих військовослужбовців і невеличкі загони червоноармійців, вдавалися до терористичних актів проти найбільш відомих своєю жорстокістю і підступністю партійних та совєтських працівників, співробітників НКВС тощо; здійснювали напади на військові колони з боєприпасами та продовольством, штаби, склади і бази Червоної армії; організовували диверсії на шляхах сполучення, виводили з ладу мости, лінії зв'язку та електропередачі; збирали розвідувальні дані, які нерідко обмінювалися у німців на зброю.

Зрозуміло, що загони УПА не могли завдати нищівних ударів по Червоній армії, однак її діяльність мала для останньої невтішні наслідки передусім через те, що фактично позбавила її розвідувальних даних про вермахт. Цю інформацію зазвичай надавали совєтські партизани, дії яких на території західних областей були фактично паралізовані Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. Київ : Дніпро, 1996. 496 с.. Від 1944 р. і до середини 1945 р. боротьба між УПА і совєтами не лише не уповільнилася, а навпаки - розгорнулася із ще більшою силою. За рік бойових дій проти повстанців (лютий 1944 - лютий 1945 р.) НКВС провів 9 508 чекістсько- військових операцій, при цьому було вбито 73 333, захоплено живими 73 965 осіб, з'явилося з повинною 53 333 особи, у т. ч. й тих, хто ухилявся від служби в Червоній армії. Совєтські втрати становили: вбитих - 1 708, поранених - 2 076 й зниклих безвісти 317 осіб. Тут відразу впадає у вічі непропорційне співвідношення між загиблими повстанцями і «червоними»: перших у рази більше. Це можна пояснити не лише тим, що з повстанцями воювала добре озброєна, підготовлена і численно переважаюча армія, а й тим, що серед загиблих було чимало цивільних. Про це опосередковано свідчить такий факт: у совєтських документах існує розбіжність між захопленими в полон повстанцями і кількістю вилученої в них зброї - людей завжди значно більше, ніж зброї. Отже, виходить, що чекісти або записували «мертві душі», або то були цивільні, які загинули під час каральних акцій і були занесені до списку вбитих повстанців.

Назагал населення західних земель (і не тільки) України сплатило високу ціну за своє прагнення до свободи: від 1944 до 1952 рр. тут було репресовано майже півмільйона осіб (заарештовано понад 134 тис., вбито більш як 153 тис., вислано довічно за межі України понад 203 тис. осіб) Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. 496 с.. За совєтськими джерелами в 1944-1956 рр. на території західних областей України повстанці здійснили 14 424 диверсійно-терористичні акти, внаслідок чого загинули 30 676 радянських громадян, серед них - 687 співробітників НКДБ-МДБ, 1 864 співробітники НКВД-МВС, 3 199 військовослужбовців внутрішніх прикордонних і збройних сил 2 590 бійців винищувальних батальйонів; 2 732 представники органів влади, 251 комуніст, 207 комсомольських працівники, 314 голів колгоспів, 15 355 колгоспників і селян, 676 робітників, 1 931 представник інтелігенції, 860 дітей, людей похилого віку і домогосподарок. За даними, озвученими начальником таємних операцій ЦРУ Френком Візнером, з кінця Другої світової війни до 1951 року бійці УПА знищили близько 35 тисяч совєтських військовослужбовців і членів компартії Мірчук П. Українська повстанська армія 1942-1952. Мюнхен : Книгозбірня

«Просвіти», 1953. 530 с..

Повстанська війна України проти сталінського режиму вражає своїми масштабами, тривалістю, жорстким характером, безкомпромісністю та жертовністю. Пам'ять про неї руйнує совєтські міфи про локальність, спорадичність і обмеженість «бандитських дій буржуазних націоналістів», їхню відірваність від свого народу. Без масової підтримки з боку населення така боротьба була б неможливою. При цьому українські повстанці суттєво відрізнялися від сталінських партизанів. Останні були, по суті, інтегрованою частиною Червоної армії, їх основу становили не місцеві мешканці, а закинуті з Росії військові спеціалісти, звідки вони отримували постачання і керівництво. Частка українців і селян поміж совєтських партизанів була значно меншою, ніж загалом в Україні, і навіть на завершальному етапі війни не сягала 50 %. Натомість УПА на 97 % складалася з українців, на 79 % - зі селян. Через лави УПА пройшли сотні тисяч осіб, а сотні тисяч членів їхніх сімей були тим чи іншим способом залучені до цієї боротьби і також ставали жертвами сталінських репресій і депортацій Гриневич В. Подолання тоталітарного минулого Частина 5: Історія: «опрацювання» комуністичного та колоніального минулого. URL : http://uamodema. com/blogy/vladislav- grinevich/grynevych-part-5. Усе це сформувало ту трагічну і героїчну історичну пам'ять про ці події, яку попри всі старання імперії ніколи не вдалося знищити. Навпаки, вона стала справжнім національним символом, плідним грунтом для плекання української самостійницької ідеї, відстоювання української ідентичності.

ОУН стала найуспішнішим політичним проєктом українців у минулому столітті. Саме тому її історія досі викликає стільки дискусій у нас та у світі. Саме тому за право використовувати абревіатуру ОУН досі змагаються кілька громадських і політичних ініціатив. Вироблену ОУН символіку (меч- тризуб, червоно-чорний прапор) піднімають нинішні захисники України у війні з Росією. Їхній гімн «Зродились ми великої години» став маршем Збройних сил України, а організаційне привітання «Слава Україні! Героям слава!» з недавніх пір - офіційний привіт нової української армії.

Як ОУН це вдалося? Чого варто вчитися в членів ОУН з погляду відстоювання національної ідентичності? Головний урок - боротьба за свободу має бути безкомпромісною. Історія ОУН містить потужний мобілізаційний потенціал і важливий досвід українців, які вміли об'єднуватися, вміли протистояти силам, що в рази переважали їхні. Інший урок полягає в тому, що, незважаючи на внутрішні суперечності, не можна допускати протистояння між своїми. Бо цим завжди скористається ворог. І ці уроки, на жаль, сьогодні надзвичайно актуальні.

Боротьба ОУН і УПА, незважаючи на її видиму приреченість, не була марною і мала далекосяжні наслідки, підтвердивши здатність українського народу до опору, тяглість державницького ідеалу. Але на противагу цьому боротьба режиму з повстанським рухом показала й «резерви» розбрату, коли одних українців нищили руками інших. Це урок, із якого ще не зроблено належних висновків на рівні національного самоусвідомлення.

У цьому зв'язку видається доцільним зазначити, що всі окупаційні режими для свого утвердження вдаються до різноманітних засобів розмивання питомих ідентичностей, дезінтеграції їх структур, до нацьковування одних на інших, до заохочення колабораціонізму, тобто до співпраці з ворогом. Як засвідчують українські реалії означеного періоду, нерідко їм це вдавалося. Комуністична влада, спекулюючи на екстремальних умовах війни, недостатнім рівнем національної ідентичності і маніпулюючи суспільною свідомістю українців Сходу і Заходу, зуміла схилити на свій бік чимало людей, задурманених сталінською пропагандою, які добровільно йшли на фронт, долучалися до партизанських загонів, до участі в каральних акціях проти учасників українського руху. З другого боку, частина українців, особливо тих, хто відчув на собі або був обізнаний з репресивною сутністю совєтської політики і ненавидів її, брала участь у військових діях на боці вермахту, дивізії СС «Галичина». Більшість дослідників схиляються до думки, що колабораціонізм є виявом поступливості, маргінальності, кризи національної ідентичності та спосіб прислуговування владі чужинців. Його можна розглядати як прояв власного безсилля і як механізм самозахисту людини в екстремальних умовах.

Загалом, можна констатувати, якщо тоталітарному режиму не вдалося знищити українську ідентичність, національну ідею українства, то в цьому була заслуга не поодиноких колаборантів, а тих, хто чинив спротив насильницькій колективізації і русифікації, став жертвою Голодомору-геноциду, «розстріляного відродження», хто брав участь у діяльності ОУН та в збройних формуваннях УПА. Це ті символи і герої української нації, які, жертвуючи своїм життям, боролися проти тоталітарної влади заради збереження української ідентичності, ідеї відновлення незалежності власної Вітчизни. Саме за умов війни і національно-визвольного руху проявилося, по-перше, усвідомлення своєї ідентичності через уявлення небезпеки інших ідентичних утворень, що містить дескриптивний компонент («Ми» - «Вони»), по-друге, соціально-нормативне (аксіологічне) ставлення до ідентичності цих утворень.

Підбиваючи підсумки ідентифікаційного процесу в Україні, передусім на її західних землях, у роки Другої світової війни та повоєнних лихоліть, можна стверджувати, що так зване совєтське «збирання» українських земель, попри їх позитивне значення з погляду етнічної та територіальної соборності, стало нищівним ударом по національній ідентичності галичан, буковинців, а відтак і закарпатців, призвело до ліквідації традиційних структур громадянського суспільства західних українців, сформованих за часів Австро-Угорської імперії та Речі Посполитої, супроводжувалося терором і депортаціями сотень тисяч мирних жителів. Але, як це часто буває, сила інстинкту ідентичності багаторазово зростає в історичні переломні часи, наприклад, в умовах зовнішньої воєнної експансії, коли етнос опинився в прикордонній ситуації на межі нищення. Попередній простір етнічності скорочується, звужуються її канали трансляції. Те, що в минулому сприймалося як базова ідентичність у ситуації накладання «нових ідентичностей», має змінний характер. Така криза ідентичності вказує на те, що вона досягла критичної стадії свого розвитку і її тотальна трансформація стає невідворотною. Для запобігання цілковитому колапсу етнічність вимагає іншого вектора розвитку. Розірвавши кордони, етнічність тепер орієнтується на принципи іншого порядку. Саме ця ситуація торкнулася української ідентичності не тільки західних, але й східних українців в умовах Другої світової війни та повоєнних лихоліть.

Рух за збереження української ідентичності на тлі пам'яті про «розстріляне відродження», діяльності шістдесятників, дисидентів та правозахисників

Якщо ХІХ ст. породило модерні нації, то, за логікою, ХХ ст. мало б утвердити національні ідентичності цивілізаційного рівня. Однак сталися несподівані події і явища, появилися нові ідеології, вибухнула Друга світова війна, помер Й. Сталін, постали неочікувані режими в Європі, почалася хрущовська «відлига», загострилася криза тоталітаризму в часи Л. Брежнєва. Все це так чи інакше супроводжувалося розмиванням існуючих ідентичностей і конструюванням інших, передусім тоталітарних, що, цілком природно, викликало рух спротиву і боротьбу за збереження базових цінностей культурної та національної ідентичностей українства. Цей рух розгортався на тлі відтворення пам'яті про жертви сталінських репресій, учасників «розстріляного відродження» та націоналістичного підпілля. Ось чому видається доцільним провести певні паралелі ідентифікаційних процесів 1920-1930 та 1960-1980 рр. передусім у сфері культури та духовності.

У щоденниках Михайла Булгакова міститься цікавий запис, датований 30 вересня 1923 року: «Наші газети всіляко роздмухують події, хоча, хто знає, можливо, справді світ розколюється на дві частини - комунізм і фашизм. Що буде - нікому не відомо»⁵⁵. Історія досить швидко підтвердила, що в світі ХХ століття і, в першу чергу, в Європі, запанували два споріднені режими - фашистський і комуністичний. 1920-1930 рр. - це найболіснійший період становлення нового типу колоніалізму - більшовицького. Тоталітарна ідеологія особливо звертала увагу на тоталітаризацію культури, і це проявилося у повній монополії влади у цій сфері. Монолітний, імперіалістичний соцреалістичний культурний проєкт відбивав політику тоталітаризму й обумовив деформацію літературних і мистецьких процесів, відзначених інтерпретаційною свободою. Він став протилежністю модерністсько- авангардної культури початку ХХ ст. і визначив два напрями розвитку: формально-совєтський і неформально-антисовєтськиий. Під тиском першого зародився неформальний (альтернативний) науковий, літературно-мистецький і публіцистичний дискурс, на противагу жорстко декларованим принципам державного і партійно-ідеологічного апарату.

Комуністичний режим прагнув видавати себе за допомогою літератури і мистецтва привабливим і захоплюючим, маскуючи свою жорстокість та антинародність. Ось чому совєтська література і мистецтво як складові партійної пропаганди мали створювати оптимістичну і життєрадісну картину як сприятливий фон для формування совєтської ідентичності. Звертаючись сьогодні до цієї епохи, мимоволі згадується Ф. Ніцше, який, побачивши протиріччя в способі життя греків, висловив сумніви щодо їх виняткового оптимізму. Йому видавалося дивним, що народ, який вважався найжиттєра- діснішим, створив високу форму трагедії, відчув смак до трагічного. Ф. Ніцше пояснив, що прагнення до краси, свят, видовищ і веселощів - зворотний бік нестатків, тривоги і страждань Ницше Ф. Собрание сочинений. Т. 8. Москва : Наука, 1997. С. 8. ^{Фромм Э. Бегство от свободы. Москва : Наука, 1990. С. 50.}.

Намагаючись зрозуміти психологічний фактор історії, Е. Фромм дійшов висновку, що представники епохи Відродження не були настільки впевненими і щасливими, як це часто видається. «Напевне, - писав він, - нова свобода принесла їм не тільки зросле відчуття сили, але й також відчуття ізоляції, сумніви, скептицизм і, як результат усього цього, тривогу. Це протиріччя ми знаходимо у філософських творах гуманістів. Вони підкреслюють людську гідність, індивідуальність і силу, але в їхній філософії проглядається невпевненість і відчай» .

Спостереження філософів виявилося пророчим. Проявилося воно в літературно-мистецькому житті українського суспільства, представники якого належали до так званого «розстріляного відродження». Розмови про «розстріляне відродження» в Україні були недопустимі до того часу, поки не відбулася реабілітація частини жертв у другій половині ХХ ст. - після викриття культу особи Сталіна в період уявної хрущовської «відлиги». Однак невдовзі знову було накладене суворе табу на питання репресій і воно зберегло актуальність лише на неформальних зустрічах або в так званих «самвидавах» покоління шістдесятників. Антисовєтська українська еміграція, фактично, була «охоронцем» їх відкинутого естетичного й інтелектуального спадку; також еміграція стала творцем заснованої на цінностях «розстріляного відродження» національної культури.

У 1957 р. за ініціативи польського громадського діяча Єжи Гедройца була підготовлена «Антологія української поезії 1917-1933 років». У здійсненні вказаної ініціативи йому допоміг український емігрант, літературознавець і культуролог Ю. Лавріненко Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. Антологія 1917-1933. Поезія-проза-драма- есей. Київ : Смолоскип, 2007. 976 с.. Історія формування збірника і взагалі українсько-культурні контакти відбилися в особистій переписці Ю. Лавріненка і Є. Гедройца, що тривали кілька років. У листі до Ю. Лавріненка, датованому 17 листопада 1957 р., чітко простежується мотивація створення збірника, а згодом народилася й назва антології - «Розстріляне відродження» Єжи Гедройц та українська еміграція. Листування 1950-1982 років / упорядкування, переднє слово і коментарі Богуміли Бердиховської. Київ : Критика, 2008. 340 с.. Антологія представляє найкращі зразки української поезії, прози й есеїстики 1920-1930 рр. За десятиліття (1921-1931 рр.) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на теренах країни вплив інших культур, зокрема російської (на 1 жовтня 1925 р. в Україні нараховувалося 5000 письменників).

Початком масового знищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12-13 травня відбулися арешт Михайла Ялового та самогубство Миколи Хвильового у недоброї пам'яті харківському Будинку «Слово». Кульмінацією дій совєтського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 р. Тоді «на честь 20-ї річниці великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком «трійки» розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада, були також Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день, за рішенням несудових органів, було страчено десятки представників української інтелігенції - цвіту української нації.

У творах названих письменників, поетів і митців віддзеркалювались руйнівні зміни, що відбувалися в 20-30-ті рр. ХХ ст., унаслідок яких нова влада відтворювала стереотипи архаїчної свідомості або колективного несвідомого, витісненого друкованою культурою епохи модернізму. Образи вождів і «ворогів народу» в цю свідомість не вписувалися. Показова в цьому плані новела М. Хвильового «Я (Романтика)», ключова ідея якої - розчарування в революції, кричущі суперечності і роздвоєння людини того часу. Головний персонаж - людина без імені, а отже, без індивідуальності, без душі. Заради революції він вбиває свою матір і картає себе думкою, чи варта була революція такої жертви Хвильовий М. Я (Романтика). URL: http:// ukrlitra.com.ua/165-l/html.

Звичайно, що всі представники «розстріляного відродження» репрезентували антисовєтську ідентичність, але була ще одна група літературно - мистецьких представників, які стояли на конформістсько-совєтських позиціях. Так, якщо мати на увазі вітчизняну культуру ХХ ст., можна стверджувати, що в 20-30-ті роки вона переживала виняткову ситуацію, пов'язану з її орієнтацією на новаторство, причому не тільки в естетичних, художніх, але, першочергово, в соціальних, економічних і політичних формах. Для української культури цих десятиліть характерно те, що Л. Гумільов називав «пасіонарним вибухом», протестом проти традиційДив.: Хренов Н. А. Воля к сакральному. Санкт-Петербург : Алетейя, 2006. С. 458-460, 463.. Це не означає, що вітчизняна культура втрачала орієнтацію на традицію. Тут діяла закономірність, сформульована К. Юнгом і названа ним «компенсацією». Чим рішучіше культура брала курс на творчість, що проявилося також і в революційних інверсіях, тим незаперечніше в її надрах, у несвідомих формах назрівав протест проти цієї нестримної «пасіонарної» напруги, прагнення від усього відмовитися, все змінити і перетворити, тобто духу модернізму. В глибинах «колективного несвідомого» історії, тобто психологічної сфери ущільнення найдавніших мотивів, формул, образів і архетипів назрівала зворотна реакція. Пружина традиції, як універсальний механізм будь-якої культури, стискалася в період «пасіонарної» напруги, щоб потім у наступні десятиліття випрямитися і витіснити орієнтацію попереднього покоління на творчість. Ця обставина визначила поворот не тільки від космополітизму художнього авангарду до архетипів традиційних цінностей у 30-ті роки, але і від проголошуваних у період революції демократичних цінностей до нової форми монархії і диктатури, встановленої більшовиками.

Подібні тенденції розвитку української історії простежувалися на різних рівнях - художньому, соціальному і політичному. Психологія «пасіонарної» напруги, що проявляється в розриві з попередніми поколіннями, у відмові наслідувати традиції, у яскравій формі засвітилася в мистецтві. Причому ця тенденція вислизає від періодизації. Пробудження українського мистецтва почалося ще до 1917 року як культурний «ренесанс» початку ХХ ст. Імпульсом для подальшого розквіту художньої творчості стала Українська революція 1917-1921 рр. Його, однак, не варто пов'язувати виключно з політичною історією, оскільки це об'єктивний процес вираження «пасіонарної» напруги в історії культури, що наклала на революційні перетворення особливий відбиток.

Водночас «пасіонарна» напруга проявляється як у художніх, так і не художніх формах. Психологія вітчизняних «пасіонаріїв» визначила психологію революційної інтелігенції, яка не знаходила застосування своїм силам в умовах жорсткої совєтської диктатури. Революційні зміни перших десятиліть ХХ ст. спочатку в Російській імперії, а потім в СРСР, включаючи УРСР, мали інший характер, вже соціальний рівень діяльності «тсіонаріїв», самостійний щодо художнього рівня. Однак чим радикальніші були соціальні перетворення, чим глибше вони зачіпали культурні прошарки життя, тим невідворотнішою ставала активізація найдавніших прошарків української культури, без чого художнє життя 30-40-х рр. незрозуміле.

Логіка була такою: соціальний прогрес вселяв надії та оптимізм, провокував протилежну стихію суспільства - регрес. Стає очевидним, що всі спроби зрозуміти те, що почалося на межі 20-30-х рр., приречені на поразку, якщо цей «перелом» пояснювати в поняттях і категоріях політичної історії. Від оцінок «Короткого курсу історії ВКП(б)» варто перейти до історичної психології і зрозуміти, що рух історії має і соціально-психологічну та культурну детермінованість. З цієї точки зору не настільки важливо відповісти на питання, чи був сталінізм продовженням, чи запереченням ленінізму. Важливо зрозуміти, що правонаступність історії відбувалася на рівні не тільки політичних схем, а й масових настроїв суспільства, які або посилювали резонанс цих схем, або взагалі були до них нечуттєвими і несприйнятними. Якщо мати на увазі наступну за революційним потрясінням омасованість, коли всі оголошувалися «рівними», демонструючи, з точки зору патріархальної традиції, хаос, то подальший рух маятника в бік посилення патріархальної традиції як реакції на повстання мас стає зрозумілим. Звідси з очевидністю випливає, що сталінізм - не тільки політичне, але й соціально-психологічне явище, тобто наслідок настрою маси. Сучасні дискусії про сталінізм і думки з приводу спротиву Й. Сталіну в партії і в суспільстві не враховують правильно підміченої американським істориком С. Коеном тенденціїКоэн С. Большевизм и сталинизм. Вопросы философии. 1998. № 7. С. 46-72.. Вона полягає в тому, що Й. Сталін, як політичний діяч, частково виражав психологію мас, які були налаштовані на наведення порядку патріархальними методами, спираючись на фольклорні образи.

Особливість масової психології сприймати реальну політику відповідно до фольклорної традиції зводиться до епізодів з казок. Казковість реальності 30-х рр. виявлялася у специфічному сприйнятті життя, ніби йдеться не про повсякденне, оточуюче всіх життя, а те, що існувало десь «за тридев'ятим царством». Щоб спостерігати цю незвичну, фантастичну дійсність казки, не потрібно вирушати у подорож, долати перешкоди, піддаватися дії надзвичайних сил. Усе реальне ставало незвичним, фантастичним, казковим, безпрецедентним. Звідси і ставлення до минулої історії. Казковість нової дійсності передбачала її безпрецедентність, несхожість на те, що в історії і в реальному житті існувало. Тому негативне ставлення до історії - не тільки зла воля конкретного діяча, а вираження ракурсу у сприйнятті масами дійсності, що змінилася.

Безособовість і посередність, які процвітали в мистецтві цих десятиліть, пояснюються не тільки тим, що твори мистецтва задумувалися і сприймалися як ілюстрація державної моралі, яка дозволяла підданим величезної держави відчувати себе спільнотою, що утверджувала вперше у світовій історії нові ідеали і будувала відповідно до цих ідеалів нове суспільство, вони зумовлювалися тим, що твори мали здійснювати й інші, навіть протилежні функції. Так, одні твори формували і пропагували так звану «нову мораль», як і виправдовували вбивство багатьох мільйонів безвинних співвітчизників, інші мали відволікати людей від реального життя, від особистих драм і трагедій. Реальність людського життя була настільки тривожною і трагічною, що першою потребою людини було бажання забути про неї.

Ось чому в тогочасних літературі і мистецтві настільки широкого розвитку набули твори, що зображали казкове, нереальне життя з його радощами і достатком. Однак на хвилі критики культу особи Сталіна, яку частина суспільства сприймала як дозвіл на критику системи, метод репресій виявився вже недостатнім засобом для зупинення ідентифікаційних процесів на ґрунті історичної пам'яті і національних цінностей, у яких літературно- художня творчість відігравала далеко не останню роль. Нова хвиля українського пробудження наступила на тлі хрущовської «відлиги» на межі 50-60-х рр. ХХ ст., провісником якого стало «покоління шістдесятників». Іншими словами, викриття совєтських репресій дало поштовх новому руху спротиву, в авангарді якого виступили представники творчої молоді. Хрущовська «лібералізація» розбудила творчу енергію вцілілої інтелігенції старшого покоління. Водночас вона породила й нове покоління, що, за висловом поета Миколи Вінграновського, «наросли з малих, худеньких матерів в саду порубанім». Після десятиліть страшного нищення шістдесятники - це свіжий вітер у світогляді української людини. З її очей спадає пелена офіційної пропаганди, вона болісно відчуває національну образу Гучко Г. Феномен шістдесятництва як вияв української ідентичності. URL : http://www.irbis-nbuv.gov.Ua//cgi-bin//cgiirbis. Є всі підстави вважати, що шістдесятники стали своєрідним духовним магнітом, навколо якого формувалася нова літературно-мистецька і культурна ідентичності, сповідуючи і відстоюючи базові українські цінності: рідну мову, літературу, правдиву історію, свободу творчості.

Як пише Г. Гучко, культурницький рух, що виник у кінці 50-х - на початку 60-х рр., невдовзі перетворився на опозицію владним структурам і набув загальнонаціонального значення. Найповніше його домагання проявилися у літературі, де відбулося оновлення художніх форм, посилення неонарод- ницьких тенденцій та усвідомлення спадкоємності національних цінностей, патетика романтизованого гуманізму. У творчості шістдесятників людина стала суб'єктом історії і жила, здавалося б, непохитними постулатами: усвідомлювала, іронізувала, критикувала, проклинала і любила, вміла вірити, але відмовлялася сприймати на віру; зрештою, жила і не боялася. У суспільстві, що задихалося у фальші, природність цієї іронії, цієї критики, любові була безперечною мужністю. І якщо система вимагала несвідомої покори, то митці цього періоду протиставляли їй ідею свідомого бунту. Індивідуальний голос нової людини, уособлення молодості й максималізму, пролунав осудом і вироком, будив до життя творців епохи Волі. У літературі з'являється нове розуміння часу. На противагу офіційному часу, як усталеному, урочистому, спрямованому в невизначене «світле майбутнє», байдужому до потреб і проблем особистості, відчуженому від конкретного плину життя постає екзистенційний час шістдесятників - особистісний. Він відкриває неповторність кожного моменту людського буття, його індивідуальну вартість .

Рух шістдесятників започаткували письменники: М. Вінграновський, Є. Гуцало, І. Драч, І. Калинець, Л. Костенко, В. Симоненко, Д. Павличко, В. Шевчук та ін.; художники: А. Горська, В. Зарецький, Г. Севрук, Л. Семи- кіна, В. Кушнір, Г. Якутович, І. Остафійчук, І. Марчук; літературні критики: І. Дзюба, Є. Сверстюк, М. Коцюбинська; кіномитці й театральні діячі: Л. Танюк, С. Параджанов, Ю. Іллєнко, Л. Осика, І. Миколайчук; перекладачі: Г. Кочур, М. Лукаш, із молодих - А. Перепадя й А. Содомора; публіцисти та правозахисники: В. Чорновіл, Л. Лук'яненко, В. Марченко, В. Мороз, О. Тихий, Ю. Литвин, М. Осадчий, Михайло та Богдан Горині, М. Зваричевська та багато інших. Євген Сверстюк у спогадах зазначає, що його друзям були притаманні «юний ідеалізм, шукання правди і чесної позиції, неприйняття, опір, протистояння офіційній літературі та всьому апаратові будівничих казарм. Водночас філософсько-ідеологічна програма шістдесятників здебільшого включала всі гуманістичні маски та псевдоніми соціалізму і десь проходила краєм філософського ідеалізму та релігії, тобто не дуже виходила за межі легальності»Гучко Г. Феномен шістдесятництва http://www.irbis-nbuv.gov.Ua//cgi-bin//cgiirbis.

Отже, започатковане, насамперед поетами, шістдесятництво невдовзі набуло масштабу універсального соціокультурного феномену: літературно- мистецького, філософсько-ідеологічного, наукового, суспільно-політичного. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Найважливішим моментом у формуванні світогляду шістдесятників був український фольклор, зокрема, митцями активно запозичувалися й переосмислювалися народні мотиви й образи. Не менш важливим був вплив гуманістичної західної культури, яка різними стежками, здебільшого через переклади творів Е. Хемінгуея. А. Камю, А. Сент-Екзюпері, Ф. Кафки та ін., потрапляла в Україну. Не залишилися поза увагою здобутки української культури, зокрема «розстріляного відродження». Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної національної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, яка сповідувала ідеали громадянського суспільства та служіння народові, а також розвинули активну громадську діяльність, що виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси, складали петиції на захист української культури. Клуби творчої молоді «Сучасник» у Києві та «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури.

Від 1964 р. шістдесятники започатковують традицію вшановування Тараса Шевченка в день його перепоховання у Каневі. «В цей день збиралася сила людей до парку, - згадувала Оксана Мешко. - По букетику згромаджувалися гори квітів. 22 травня 1966 року в товаристві активних шанувальників Тараса Шевченка біля пам'ятника був і мій син» Мешко О. Між смертю і життям. Київ : НВП «Ява», 1991. С. 17-18.. «Тоді кількох осіб, серед них Олеся, заарештували на 5 діб, відтак виключили з медінституту. Він влаштувався викладачем малювання і креслення в школу, але за виступ на похороні 8 грудня 1970 р. забитої художниці Алли Горської його звільнили з роботи» Мешко О. Між смертю і життям. Київ : НВП «Ява», 1991. С. 43..

Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. «Відтак шістдесятники кидали не гранати, а квіти підсудним чи шоколад (як Ліна Костенко на львівських судах). Але Система з люттю топтала той шоколад, можливо, відчуваючи, що його вибухова сила чи не страшніша. Ті квіти й той шоколад не підривали стін. Вони примушували вибухати душі» Пахльовська О. Українські шістдесятники: Філософія бунту. Сучасність. 2000. № 4. ^{С. 71.}. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах. Тому влада, її спецслужби почали масовий тиск на нонконформістську інтелігенцію, переслідування найбільш активних її представників. Шістдесятники не мали змоги публікувати свої твори в періодичних виданнях, позаяк їх звинувачували у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У відповідь на утиски вони поширювали свої ідеї у самвидаві.

Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату та спецслужб, частина шістдесятників в Україні пішла на компроміс із владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові. Не злякали шістдесятників арешти, які почалися 25 серпня 1965 р. (за ґратами опинилася 21 особа). Навпаки, з'явилися листи на захист звинувачених. Набув великого розголосу фундаментальний полемічний трактат Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»⁶⁹.

По суті, можна говорити про покоління, яке уособлювало нову ідентичність. За спостереженням грузинського професора-літературознавця Г. Джохадзе, використання терміна «нове покоління» почалося з часів Французької революції. У 1968 р. з'явилася книга «Покоління», спрямована проти всіх форм авторитарності. Багато говорили і про те, що покоління - це «люди одного віку і однієї пам'яті»⁷⁰. У праці вчений зачіпає також гене- раційну концепцію П'єра Нора, яку він тлумачить таким чином: «П'єр Нора підкреслив, що покоління є одними з місць пам'яті, місцем, яке може зберегти пам'ять подібно до гранітного меморіалу»⁷¹.

Зрозуміло, що покоління - це важлива соціокультурна категорія, особливо в процесі усвідомлення модерністської свідомості. Важливу роль відіграє покоління в еволюції і корекції літературних процесів-канонів. Таким явищем є культурна концепція діячів літератури і мистецтва нового покоління в совєтській Україні 60-х рр. Іван Драч, Микола Вінграновський, Дмитро Пав- личко, Ліна Костенко - абсолютно неповторні імена української літератури 60-70-х рр. «Художнику - немає скутих норм. Він норма сам, він сам у своєму стилі. У цей столітній і стобальний шторм Я кидаюсь в буремні гори- хвилі», - в цих словах видатного поета покоління, Івана Драча, добре простежується нова концепція⁷². Новими художніми формами, новим стилем і модерністськими тенденціями поети-шістдесятники були подібні один на одного і, разом з тим, відрізнялися художньою індивідуальністю. Їх відмінними маркерами були чітко виражений національний наратив і інтеграція з західною культурою новими формами і змістом вірша. Те, що літературна естетика «розстріляного відродження» взяла спадковістю, з романтизму, покоління шістдесятників збагатило новими інтерпретаційними формами. У цьому відношенні особливим текстом виступає «Маруся Чурай» Ліни Костенко - це поява національного героя і нові механізми пошуку ідентичності в період панування соцреалізму .

Поетична і літературознавча творчість Дмитра Павличка, літературознавча діяльність Євгена Сверстюка, Івана Світличного, Івана Дзюби збагатили культурну панораму. Зрозуміло, що перед комуністичною владою постала проблема стримування наступу нової культурної хвилі. В цей самий Гучко Г. Феномен шістдесятництва http://www.irbis-nbuv.gov.Ua//cgi-bin//cgiirbis

Джохадзе Г. Terra Historica. Тбилиси: история и литература, 2007. С. 58.

Джохадзе Г. Terra Historica. С. 58.

Драч І. Соняшник. Поезії 1960-1970 років. URL : http://www.litres.ru//ivan-dtach//chitat-

onlayn ^{Мгеделадзе И. Модели альтернативного литературного дискурса в современной украинской литературе: Поэтика противоположностей. URL :} http://sites.utoronto.

ca//tsg//Mtchedeladze період активізувалися нові механізми ідеологічного і правового контролю над мистецтвом. Більшість шістдесятників все-таки змушені були піти на певні компроміси, хоча репресії, заборона публікацій їх творів, утиски і внутрішня еміграція (Ліна Костенко) залишалися зручними методами боротьби. Адміністративні заборони виявилися недостатніми для придушення справжніх інтелектуальних і духовних пошуків. Саме в цей період справжні культурні процеси переплетені з політичною непокорою перейшли у підпілля і з'явилися нові форми комунікації - самвидави, навколо яких об'єдналися шістдесятники і нонконформісти і їх заборонені твори. У самвидавах друкувалися Ліна Костенко, Іван Драч, Василь Симоненко, Василь Стус та ін. У самвидавах також публікувалася проза, поезія, мемуаристика, тексти політичного характеру, літературознавчі і культурологічні праці, а також епістолярні й особисті щоденники В. Стуса, В. Степанюка, Л. Костенко. «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби став текстом, відомим мало не кожному дисиденту в СРСР. У книзі сучасного дослідника українських самвидавів Олеся Обертаса «Український самвидав» показано колосальну роль самвидаву у формуванні української ідентичності і канонів української літератури ХХ ст. Самвидави, як культурний underground, були у всіх значних регіонах України: у Львові (М. Косів, І. Гель, В. Чорновіл), в Івано-Франківську (В. Мороз, П. Заливаха) та ін. Самвидав цього періоду за проблемно- тематичним принципом Олесь Обертас поділяє на дві рівнозначні умовні моделі: захист української мови і культури і боротьба за права людини в умовах комунізму і, як наслідок , - утвердження української ідентичності, яка намагалася відстояти свою самобутність в умовах тоталітаризму.

Можна погодитися, що самвидав став абсолютно новим культурним явищем, породженим ХХ століттям. У цьому розумінні самвидав виступає як інша культура або навіть альтернативна реальність - це по-перше. По-друге, поняття «самвидав» невіддільне від дефініції «суспільство». При цьому самвидав характеризується як певна суспільна активність: це феномен самоорганізації українського суспільства в сфері культури, саморефлексія суспільства і становлення його громадянськості, інтелектуальна реакція на умови радянської дійсності, а також інформаційна діяльність.

По-третє, з точки зору історичного знання, самвидав - це історичне джерело, з допомогою якого можливе вивчення замовчуваних сторінок совєтського тоталітарного суспільства і його реакції на конкретні політичні процеси. В цьому розумінні самвидав можна досліджувати як складну документальну систему з підсистемами (тематичними, жанровими тощо). Результати тоталітарної політики 60-х рр. обумовили особливу активацію дисидентського руху. Відомий український дисидент, літературознавець і захисник прав людини, Леонід Плющ, в одному зі своїх інтерв'ю озвучив Обертас О. Український самвидав : монографія. Київ : Смолоскип, 2010. С. 99-100. цікавий погляд про дисидентство, самвидави і взагалі про епоху: «Я думаю, що в широкому розумінні цього слова дисидентство - це поява ідентичності. Ми були масою, ми були «ми», ми були біомасою. (Потім я зрозумів, що це стосується і нації: українці як біомаса для майбутнього радянського, тобто російського народу)... І ось з цього індивіда почала з'являтися ідентичність» Плющ Л. Соцреалізм дуже легко перейшов у нацреалізм. Розмовляла Олена Шарговська. Альманах «Літакцент». 2009. Вип. 2. С. 433.. У цьому самому інтерв'ю Л. Плющ оцінює роль самвидавів в історії епохи: «Фактично, самвидав - це своєрідний інтернет до інтернету, це діалог між різними індивідами, різними особистостями, це своєрідний персоналізм» Плющ Л. Соцреалізм дуже легко перейшов у нацреалізм. С. 433..

У контексті руху за збереження національної ідентичності важливе місце посідає такий феномен, як рух дисидентів. Сам термін «дисиденти» (з латині «ті, що сидять окремо, або «незгідні»), який спочатку вживався в середньовічній церковній мові для позначення єретичних сект, має на увазі апофа- тичне самовизначення стосовно опонента дискусії. В нашому випадку основним опонентом і адресатом дисидентського слова була незгода з політикою тоталітарного режиму. Спочатку комунікація з владою справді мала на меті переконання - за допомогою мовленнєвого впливу здійснити зрушення в системі цінностей реципієнта і, відповідно, в його поведінці. Ліберально налаштована інтелігенція, що сприйняла антисталінський пафос ХХ з'їзду КПРС, справді повірила в прагнення влади до оновлення і готовності вести діалог.

Ця довіра до «нового курсу» влади - це своєрідна спроба совєтського інтелектуального співтовариства знайти себе в іншому - інтелігента у владі, що свідчить про двосторонній процес, який відбувався в тогочасному суспільстві. З одного боку, інспіровані ХХ з'їздом партії суспільні процеси «десталінізації» створювали ілюзію єдності прагнень влади і ліберальної інтелігенції, а з іншого, совєтське співтовариство української інтелігенції починає репрезентувати себе самостійним учасником соціальної комунікації - інше «Я», відмінне від «Я» влади. Іншими словами, з початком «відлиги», в умовах послаблення репресій і тотального контролю в середовищі освіченого співтовариства активізується процес внутрішньогрупової консолідації через вироблення моделей ідентифікації, які певною мірою конкурують з моделями, легітимізованими владою, і мови, що порушує монологічність спілкування останньої. Цьому сприяло, зокрема, деяке послаблення державного нагляду за сферою приватного життя і неофіційного спілкування, внаслідок чого інтелектуальний прошарок, в офіційній культурі обмежений єдинолегітимною роллю «сумлінного спеца» і «привідного паска» ідеології, у сфері приватного спілкування освоює альтернативні форми самовизначення і поведінки.

Іншим каналом консолідації освіченого співтовариства і водночас репрезентації себе у соціальному просторі стає поле літератури - спочатку, в окремих випадках, офіційної, а згодом неофіційної (самвидав). У сфері підцензурної літератури інтелектуальний прошарок робить спробу критики влади на прийнятній владою мові. Домінуючою нормою стає «езопова мова», що задає тексту деякий потенціал прохідності через цензуру до читача, покликаної розкрити таємний зміст ієратичного письма і тим самим пережити відчуття перемоги над владою. Світоспоглядання шістдесятників можна визначити як романтичну утопію оновлення режиму і соціальної трансформації, можливих у тому випадку, якщо влада почне діалог з інтелігенцією як з рівноправним, самостійним учасником соціокультурного процесу. Коли стало зрозумілим, що влада не чує і не сприймає інших голосів у своєму культурному моноліті і лише робить вигляд, що вірить у свої слова, інакодумство шістдесятників знаходить два шляхи своєї трансформації: або еміграція (зовнішня чи внутрішня - занурення в приватне життя), або відкрите протистояння - дисидентство. Цей перехід певної групи в «дисент» став можливим завдяки тому, що в культурі шістдесятників сформувався комплекс уявлень, внутрішньогрупових норм і поведінкових моделей, які реалізували неофіційні норми ідентифікації.

Утверджуючи себе як людей, розбуджених совістю, які узгоджують оточуючу дійсність з ідеалами прав і свобод особистості, дисидентське співтовариство формується на підставі єдиного інформаційного поля, утвореного сферою циркуляції самвидаву. Це досить нечисленне середовище сприймалося його представниками як вогнище вільного слова, протиставлене загальній системі брехні. Саме в середовищі циркуляції самвидаву здійснюються перші спроби реалізації форм суспільного життя, незалежних від неофіційно прописаних норм поведінки радянської людини й ініціюючих ситуацію правового суспільства. Як зазначає Леонід Плющ: «Ідея практично полягала в тому, щоб не визнавати реальності, а - подібно до шизофреніків - жити в уявному світі, в тому світі, який ми бажали би бачити» Плющ Л. Соцреалізм дуже легко перейшов у нацреалізм. 2009. Вип. 2. С. 433.. Реалізація поведін- кових моделей, характерних для декларованого ідеалу соціального облаштування - це своєрідне символічне перетворення соціальної реальності у свідомості і в особистісних учинках, втілення проєкту громадянського суспільства у вузькому колі людей, покликаних стати новими ідентичностями.

Размещено на Allbest.ru