Розколеність української ідентичності як наслідок політики тоталітарних режимів

Голодомор 1932-1933 рр. був не випадковим явищем природного чи соціального походження, як це стверджували совєтські, а згодом проросій- ські історики. «Смерть через голод» стала наслідком цілеспрямовано застосованого більшовицькою владою терору, тобто геноцидом. Він став покаранням українців за їхній спротив колективізації сільського господарства і небажання перебувати під владою Росії, як наслідок руйнування системи сільського господарства і сіл, спричинене примусовою колективізацією. Це покарання здійснювалося шляхом знищення української культури, мови, традицій. Шляхом штучно організованого голоду за наказом Й. Сталіна совєтська влада намагалася розв'язати так звану «українську проблему» Воля О. Мор: Книга буття України. Київ: Кобза, 2002. 1152 с..

Хлібозаготівлі, враховуючи їх обов'язковість та карально-репресивний механізм виконання, виявилися однією із фіскальних форм натурально- продуктових повинностей українських селян і стали головною причиною жахливої трагедії Голодомору. У липні 1932 р. на конференції ЦК КП(б)У у Харкові було визначено затверджені московським центром розміри хлібопоставок з урожаю 1932 р. у розмірі 356 млн пудів. Новий план був непосильний для все більше деградуючого сільського господарства. Від червня до жовтня 1932 р. з колгоспів та одноосібників вдалося зібрати тільки 136 млн пудів хліба. Станом на 5 жовтня того ж року з 23 тис. 270 колгоспів виконали план тільки 1 тис. 403 колгоспи.

З мізерного збору зернових у 1932 р. в Україні вилучили 52%, внаслідок чого виникла криза сільськогосподарського виробництва. «Боротьба за хліб», яку ініціював В. Молотов та Й. Сталін, перетворилася на війну проти селян. Запопадлива партноменклатура вимагала абсолютного виконання плану хлібозаготівель до 10 грудня, запроваджуючи всілякі репресії.

Жовтневий візит В. Молотова в Україну виявився «переломним». Він вимагав від партійних організацій активної «боротьб за хліб», а від колгоспників - «виконання своїх першочергових зобов'язань перед пролетарською державою». 9 листопада 1932 р. Нарком'юст УСРР та Генеральна прокуратура розіслали вказівки місцевим судовим органам, щоб вони забезпечували стягнення хліба із селян. 11 листопада 1932 р. Совнарком УСРР видав інструкцію «Про організацію хлібозаготівель в одноосібному секторі», яка озброїла місцеві органи влади нормативним документом. Відповідно до цього документа дозволялося застосовувати репресії, чинити свавілля та знущання над селянами, які не «виконують своїх зобов'язань». Селян-одноосібників штрафували, позбавляли земельного наділу, садиби, виселяли поза межі району та області, конфісковували майно. Держава не дбала про селян, вважала їх «ворожим елементом», забороняла торгувати, не видавала кредиту, насіння.

18 листопада 1932 р. ЦК КП(б)У видав Постанову «Про заходи по посиленню хлібозаготівель», положення якої виходили за межі політичного рішення і мали геноцидний характер. Як відомо, в основних статтях Конвенції ООН від 9 грудня 1948 р. ідеться про те, що положення цієї постанови створили умови, несумісні з виживанням, що відповідає поняттю геноцид. Партійна постанова зобов'язувала совєтські органи влади «негайно заборонити будь-які витрати всіх натуральних фондів, створених у колгоспах, повністю припинити видачу будь-яких натуравансів у всіх колгоспах, що незадовільно виконують план хлібозаготівель», організувати повернення хліба, виданого для громадського харчування, вилучити в окремих колгоспників та одноосібників украдене ними зерно під час жнив. У колгоспах, які не виконували плану хлібозаготівель, влаштовували публічний обмолот зернових з присадибної ділянки колгоспника, зараховуючи її як видачу на трудодні. Крім перелічених заходів, пропонувалося занесення колгоспів на «чорну дошку», коли відбувалася продовольча та комунікаційна ізоляція колгоспників у селах. «Чорні дошки» як система примусових заходів і соціальної ізоляції населення належали до карально-репресивного арсеналу партійно-совєтських органів влади, спрямованих проти «злісних утримувачів хліба» Руденко Р. Драматична і трагічна історія голодомору 1931-1933 рр. в Україні. Харків : ХНЕУ, 2009. 92 с..

Шість перших експериментальних сіл, занесених на «чорну дошку», стали випробувальним майданчиком сталінської зброї масового фізичного знищення за національною ознакою. Понад 30 тис. українських селян перших шести сіл опинилися в резервації. Згодом майже все сільське населення України було приречене на «чорні дошки»: колгоспи 82 районів республіки відчули на собі їх руйнівний вплив, а це майже четверта частина адміністративних районів республіки, тобто 5 млн сільського населення. 20 листопада 1932 р. Совнарком УСРР, виконуючи партійне рішення, видав Постанову «Про заходи до посилення хлібозаготівель». Відповідно до цієї постанови партійно-совєтський тандем засвідчив початок антигуманної акції, яка мала виразні ознаки геноциду.

Жовтнево-листопадовий наступ 1932 р. проти українських хліборобів, керований В. Молотовим за вказівкою Й. Сталіна та консультативної підтримки Л. Кагановича, спричинив апогей Голодомору 1933 року. Свавілля судових органів, уповноважених, голів та активістів сільських рад, забезпечене партійними директивами та інструкціями Нарком'юсту, не мали меж. Для «успішного» завершення хлібозаготівель почали так звані загороджувальні загони навколо українських сіл і на залізницях, які унеможливлювали перевезення «хлібонасіння».

Голод розпочався восени 1931 р., а протягом першої половини 1932 р. набув виразних ознак Голодомору, охоплюючи все більшу кількість районів. Протягом січня-липня 1933 р. територією Голодомору стали усі області

УСРР та райони Молдавської автономної республіки. Жертвами Голодомору стали українські селяни, які переважали в сільських районах УСРР. Від голоду страждали також етнічні меншини, які компактно проживали в Україні. Жертвами голоду виявилися не лише померлі, а також ті, які лежали опухлими, хворіли висипним та черевним тифом, дизентерією, шлунковими отруєннями, малярією. Смертність від голоду була масовою. Значна категорія людей, особливо діти віком до одного року, а також особи похилого віку помирали відразу. Певна група помирала від тифу - до 20% хворих. Решта гинула від різних хвороб. Загалом під час Голодомору 1932-1933 рр. Україна втратила померлими від 3,5 до 5 млн осіб Сергійчук В. Втрати від Голодомору 1932-1933 років набагато більші, ніж вважають українські демографи. Голос України. 2017. № 17., але ця цифра, на думку багатьох дослідників, зокрема В. Сергійчука, суттєво занижена.

Під час трагедії голоду держава вдалася до масового вилучення золотого запасу у населення за допомогою створених філіалів системи «Торгсину», де були встановлені завищені ціни на хліб. Голодний 1933 рік вирізнявся ваговими показниками заготовленого золота. Якщо протягом 1932 р. «Торгсин» купив в обмін на хліб 21 т, то у 1933 р. - 44,9 т. побутового золота. Політика заготівель хліба і золота, основним чинником яких стала торгівля борошном за валюту, мала єдину мету - мобілізацію валютних цінностей. Селяни, одержавши в приймальних пунктах квитанції, ордери, бони, поспішали до магазинів «Торгсину». В обмін на золото купували переважно борошно, крупу, цукор, жири.

Хлібозаготівлі та золотозаготівлі відбувалися за принципом рознарядки, які вирізнялися небувалим цинізмом та зухвальством конкретних виконавців. За торсинівську валюту держава придбала обладнання для 10 «велетнів» перших сталінських п'ятирічок: Горьківського автозаводу, Сталінградського, Челябінського та Харківського тракторних заводів, Уралмашу, Кузнецькбуду, Магнітбуду, Дніпрогесу. Спалах людоїдства в Україні припадає на весну - початок літа 1933 року. Поїдання людей були зафіксовані в усіх областях УСРР. В українських селах у 1933 р. зникли коти та собаки, яких з'їли голодні селяни. Голодний психоз і тривале недоїдання спричинили мутацію моралі. Селяни-канібали втратили людський облік.

Найвразливішою соціальною групою сільського населення, яка масово помирала від голоду, були діти. Вони помирали, тому що належали до категорії «непрацездатних». Першими відчули кістляву ходу Голодомору діти інтернатних установ 180 районів України, які зняли з централізованого продовольчого постачання. Смертність дітей в українському селі стала причиною неповноцінного навчального року.

Сьогодні вже мало хто сумнівається в тому, що Голодомор став наслідком терористичної діяльності комуністичного режиму, який штучно створив умови існування, несумісні з життям, тому совєтська соціально- економічна політика тих років мала виразні ознаки геноциду. Примусові хлібозаготівлі, «червоні валки», «червоні толоки», «чорні дошки», натуральні штрафи, «хлібозаготівельні глибинні пункти», «конвеєрний метод», позбавлення житла, присадибної землі, унеможливлення пересування та інші форми терору (розкуркулення, депортації, ув'язнення, розстріли) розкривають далеко неповний перелік репресивних дій зі свідомою мотивацією масового вбивства великих груп людей Слободян Л. Голодомор 1932-1933 років як інструмент політики деукраїнізації. Гілея: науковий вісник. 2013. №7 4. С. 48-51.. Одним із засобів утвердження тоталітарного режиму були масові репресії. Й. Сталін, виправдовуючи таку політику, на партійному з'їзді у 1930 р. наголосив, що «репресії в галузі соціалістичного будівництва є необхідним елементом наступу».

Процес поширення масових політичних репресій в Україні українські історики часто-густо розподіляють на три хвилі:

Перша (1929-1931 рр.) - це так звана «шахтинська справа», харківські політичні процеси над українською інтелігенцією, «шкідниками» і «саботажниками», насильство над селянами, початок розкуркулення і депортацій під час колективізації. Друга хвиля (1932-1934 рр.) була пов'язана, насамперед, з терором голодом, який було штучно влаштовано проти українців, що призвело до демографічного зменшення населення до 10 млн осіб; заборона процесу «українізації» і постишевські репресії проти української інтелігенції, діячів культури, науки і освіти, письменників, журналістів і представників мистецтва. Третя хвиля (1936-1938 рр.) в історії дістала назву доби «великого терору», бо була пов'язана з найбільш масовими, апокаліптичного масштабу репресіями. Порушення не тільки правових норм і судової практики, але й елементарних моральних норм з боку сталінської влади не знало меж. Людей знищували на основі сотень «розстрільних списків», катування відбувалися на Соловках і в Сандармосі (Сандармох - урочище на Півночі, в Карелії, де загинуло понад 9,5 тис. політичних в'язнів), у таких місцях, як Биківнянський ліс під Києвом, де було розстріляно понад 120 тис. жертв (аналогічні цвинтарі були створені в усіх великих містах республіки). Пошук і розправа з «ворогами народу», страх і насилля панували в громадсько-політичному житті України Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953 рр. Київ : Либідь, Військо України, 1994. Т. 1. 432 с.. Незважаючи на відданість Й. Сталіну, навіть партійно-державному керівництву республіки не вдалося врятуватися від репресій. Так, під час чергової «чистки» із 63 членів ЦК КПУ було знищено 55, з 11 членів політбюро - 10, в тому числі і перший секретар С. Косіор. Було розстріляно всіх 17 міністрів уряду республіки. А його голова П. Любченко, щоб уникнути наруги репресіями, які загрожували йому і його родині, сам застрелив і дружину, і себе. Республіка повною мірою стала «вотчиною» НКВС, але й у цьому відомстві під час «чисток» 20 тис. працівників зазнали репресій. Страшному удару були піддані і воєнні кадри - розстріляно було понад 40 тис. офіцерів вищого командного складу, в тому числі багато маршалів і генералів, які були талановитими полководцями і мали досвід воєнних дій. У Київському та Харківському округах відбулося масове винищення воєнних кадрів, було репресовано тисячі осіб, у тому числі десятки командирів дивізій і бригад. Смертний вирок було винесено командувачу військ Київського військового округу Й. Якіру, а також деяким іншим відомим військовим діячам .

Така репресивна політика за упродовж існування тоталітарної держави не могла не відбитися на етнічній, національній та інших ідентичностях українців. Вона призвела до того, що український народ зазнав найбільших фізичних втрат - загинули 25 млн людей, у тому числі найкращі представники української нації, діячі науки і освіти, культури і мистецтва, письменники, художники і музиканти. Тому у багатьох сучасних істориків викликає щирий подив ситуація, як український народ у таких нелюдських умовах фізичного винищення і русифікації зумів зберегти основи національної ідентичності, свою культуру, мову, традиції і навіть певну здатність до самоорганізації та самоспротиву режиму.

Пріоритетним об'єктом сталінських масових репресій була українська інтелігенція як носій усіх форм ідентичності. У 1920-х рр. це були в основному представники національної культурно-просвітницької і частково політичної еліти, які стояли на позиціях захисту інтересів свого народу, його культури і мови, прагнули до збереження завойованої під час минулої революції державної самостійності. Сталін вважав українську інтелігенцію головною перепоною на шляху розбудови тоталітарної совєтської імперії. У зв'язку з цим згідно з вимогами партійного вождя каральне відомство ДНУ приступило до фізичного знищення в першу чергу української інтелігенції, особливо колишніх учасників Української революції. У червні 1929 р. у Харкові було розстріляно групу українських діячів, звинувачених в організації терористичного підпілля. В 1929-1930 роках слідчі органи сфальсифікували судовий процес над неіснуючою «Спілкою визволення України» (СВУ): 45 українських учених, письменників і політичних діячів колишньої УНР були засуджені до різних строків тюремного ув'язнення. Згодом більшість з них за рішенням так званих сталінських «трійок» були розстріляні. Сучасний ретельний аналіз цих справ переконливо доводить, що жодних підстав стверджувати про наявність якихось підпільних українських організацій у той час не було. Після цього сфабрикованого процесу в Україні була «викрита» ціла мережа міфічних організацій - «Український національний центр», «Польська організація військова», «Блок українських націоналістичних партій», «Троцькістсько-націоналістичний блок» тощо. Всього було сфабриковано понад 100 подібних справВинниченко І. Україна 1920-1980-х: депортації, заслання, вислання. Київ : Рада, 1994.

126 с.. Жертвами репресій ставали, насамперед, найяскравіші постаті українського національного відродження - М. Бойчук, М. Зеров, М. Хвильовий, Л. Курбас та ін. В Академії наук України, за неповними даними, було репресовано 250 осіб, у тому числі 19 академіків. Жахливого удару було завдано українській літературі: 89 письменників було знищено, 212 - примушено замовкнути, 64 - заслано, 83 - емігрували.

У 1933 р. стався тотальний погром усього культурного життя України. Була згорнута і заборонена політика «українізації». Паралельно з політичними репресіями проти творчої та наукової інтелігенції розпочалася «чистка» наркомату освіти, внаслідок якої було репресовано майже 200 «націоналістів і ворожих елементів». В обласних управліннях народної освіти через політичні мотиви замінили 100% складу керівництва, у районних - 90%. Часто-густо за звільненням наступало позбавлення волі. Українська культура, що так плідно розвивалася в 1920-ті роки, була розгромлена, рештки старих культурно-політичних осередків та зародки нових винищені ще до середини 1930-х років. Але це був ще не кінець, а тільки початок. Машина терору, що була розкручена репресіями проти вчених і поетів, набирала обертів. У 1937 р. політичні репресії набували особливо масового характеру, починалася доба «великого терору». ЦК ВКП(б) затвердив наказ М. Єжова місцевим органам НКВС, згідно з яким тільки за чотири місяці треба було, як за жахливим виробничим планом, репресувати 268 950 осіб, з них негайно знищити 75 950. Репресії здійснювалися позасудовими «трійками». На Соловках і в Сандармосі були підступно знищені десятки українських письменників та поетів. Цю подію назвали в історії символічним і трагічним терміном - «розстріляне українське відродження» Лавріненко Ю. Розстріляне відродження: Антологія 1917-1933. Київ : Смолоскип, 2007. 976 с.. Суспільство дедалі глибше опускалося у прірву страху, відчаю і моральної деградації. Заарештованих піддавали жорстоким тортурам і таким чином одержували від них необхідні, але міфічні свідчення і про себе, і про своїх знайомих. Чи не єдиним елементом з дореволюційної структури суспільства залишалася церква. Але вона зазнавала час від часу все відчутніших ударів від державної партії, яка не бачила потреби в релігії, бо ставила перед собою за мету виховання атеїстичної свідомості у громадян. Перший удар було завдано церкві відразу після затвердження совєтської влади, коли були конфісковані церковні землі і дорогоцінні предмети культу. Другий - у 1929 р., коли було заборонено всі види діяльності релігійних установ, окрім богослужіння. Почалося винищення храмів та іншої матеріальної основи релігійних громад. У приміщеннях церкви влаштовувалися клуби, школи, склади тощо. Поза законом опинилася Українська автокефальна православна церква. Церковні ієрархи були піддані репресіям, заслані або розстріляні Епплбом Е. Червоний голод. Війна Сталіна проти України. Київ : HREC-PRESS, 2018. 440 с..

Таким чином, минуле ХХ ст. залишило людству чимало негативних сюрпризів - дві світові і багато більш дрібних, локальних війн, епідемії, голод. Людство ніби забуло уроки минулого і наробило помилок більше, ніж за всю свою попередню історію. Однією з причин цих помилок, що призвели до численних трагедій і катастроф, стало виникнення і розвиток тоталітаризму як непримиренного ворога демократії та традиційних ідентичностей. Тоталітарний режим - пряме породження ідейно-ідеологічних трансформацій масової свідомості, що почалися в XVII - XIX ст. і досягли свого апогею в першій половині ХХ ст. Тоталітаризму властиве тяжіння держави і суспільства до соціальної статики, а тому він і підтримує цей стан шляхом максимального звуження простору для соціальних свобод і особистих ініціатив громадян. Для нього неприйнятна сама ідея прав і свобод людини. Нове тоталітарне буття конституює нову реальність і відповідну їй ідентичність, руйнуючи при цьому попередні установки свідомості та розмиваючи традиційні ідентичності.

Основним об'єктом нищення тоталітарний режим, в даному випадку більшовицький, обрав людський дух, окупований державою і позбавлений прав і свобод. Історична доля «нової ідентичності», яка втратила адекватне уявлення про належне і сутнісне, трагічна. І ця трагічність відбилася на долі української людини, яка пройшла через пекельні муки, завдані їй тоталітар - ним режимом, внаслідок чого відбулося відчуження від людської сутності і запанував травматичний синдром здеформованої морально-правової свідомості.

Тим не менше, масові репресії, Голодомор-геноцид ламав далеко не всіх. Найскладнішим для людей був вибір: змиритися - чи боротися зі злом. Серед тих, котрі вижили фізично, було немало й таких, хто не піддався моральному і духовному знищенню, незважаючи на те, що вони, як й інші, бачили жахіття голодної смерті рідних та близьких, самі заглядали їй у вічі, відчували, як впевнено тваринне єство може наповнювати людську істоту. Голодомор не зламав їх, не змусив зрадити своє індивідуальне та національне «Я». У тисяч українців якраз у роки Голодомору сформувалися антисовєтські і антикомуністичні настрої, національно-патріотичні почуття. Значна частина голодуючих обрали шлях боротьби, але треба було ще визначитися з її методами і формами. Архівні документи, спогади тих, хто пережив голодну смерть, дають широку палітру різних форм і способів боротьби не просто за виживання, а із злочинною системою. Ідеться про селянські заворушення, бунти, повстання, збройні виступи, однак сили опору були обезкровлені голодом і на якийсь час придушені. Попереду їх чекали нові випробування - світова війна і повоєнна агонія сталінізму.

Ідентифікаційні процеси в контексті совєтського «збирання» українських земель та Другої світової війни

Ідентифікація українства як цілісності після совєтської інкорпорації західноукраїнських земель та їх включення до УРСР в умовах повоєнної агонії сталінізму залишається недостатньо дослідженим і досить контроверсійним питанням. Упродовж багатьох десятиріч цей процес трактувався як «возз'єднання українського народу», знищення націоналістичної ідентичності та утвердження совєтської внаслідок «визволення» населення Галичини, Буковини, а згодом і Закарпаття. В ряді новітніх праць вітчизняних і зарубіжних авторів події «золотого вересня» 1939 р. дедалі частіше характеризуються як факт окупації і анексії територій, які перебували у складі інших держав, в умовах Другої світової війни, а наступні події пов'язуються з розгортанням спротиву гітлерівському та сталінському окупаційним режимам Мищак І. М. Інкорпорація та радянізація західноукраїнських земель (1939 - початок 1950-х рр.): історіографія. Київ : Інститут законодавства Верховної Ради України, 2010. 509 с.. Все це зумовлює необхідність заглибитися в особливості нищення комуністичним режимом традиційних ідентичностей західних українців і насадження совєтських.

Ще в ХІХ ст. Адам Міцкевич просив у Бога великої війни, яка б принесла визволення польському народові. Ситуація для українства після завершення Першої світової війни була схожа на ту, в якій перебували поляки перед її початком. Розділена між чотирма державами, частина українців схилялася до думки про те, що вирішення українського питання можливе лише шляхом збройного опору, а також унаслідок всеєвропейського воєнного конфлікту. Наявні на той час міжнародно-правові акти могли стати підґрунтям демократичного шляху досягнення єдності українських земель та їх мешканців. Однак диктатори Гітлер і Сталін вдалися до перерозподілу сфер впливу і розв'язали Другу світову війну, «запах» якої першими відчули українці Закарпаття. Проголошена 15 березня 1939 р. Карпатська Україна як незалежна держава була жорстоко знищена угорськими військами і за потурання Німеччини повністю окупована Угорщиною.

1 вересня 1939 р. гітлерівські війська віроломно розпочали окупацію Польщі, а совєтська армія 17 вересня 1939 р. вторгнулася на її східні території, тобто в Західну Україну і Західну Білорусь, реалізуючи домовленості таємного пакту Молотова-Ріббентропа. Як прикриття агресії проти Речі Посполитої і долучення до війни, сталінське керівництво називало ці дії захистом життя і майна «поневоленого» українського та білоруського населення. Насправді так звана «допомога єдинокровним братам-українцям і братам-білорусам», які проживали у Польщі, аж ніяк не була серед пріоритетів совєтського керівництва. Насправді йшлося не про допомогу, а про геополітичні інтереси СРСР, перенесення його кордонів на захід і розширення плацдарму для наступних дій в Європі. Цілком очевидно, що не останню роль тут відіграло і прагнення Москви остаточно ліквідувати націоналістичні «п'ємонти» у Західній Україні та Західній Білорусі.

Водночас для українського населення, що проживало на території імперії Габсбургів, а згодом Польщі, Румунії та Угорщини, можливість з'єднатися зі своїми одноплемінниками мала генетичне коріння і відкривала шанс до відновлення соборності та формування загальноукраїнської ідентичності. Як зазначалося в попередніх розділах, етнічна, національна, культурна та релігійна ідентифікація українців, що проживали на цих територіях, відбувалася під впливом дещо інших факторів - економічних, політичних, соціо- культурних, ментально-психологічних та геополітичних. З одного боку, тут розгортався потужний український націоналістичний рух, а з другого - діяли агенти впливу польськофільства, румунофільства та комунофільства. І все ж, домінуючі українські сили, їх об'єднання та провідники спрямовували національний рух на формування власної ідентичності, створення на власній етнічній території свого різновиду української ідентичності в протистоянні польській, румунській та угорській ідентичностям. З початком війни ситуація значною мірою залежала від того, який проєкт національного життя запропонує населенню краю новий окупаційний режим.

Відразу після вступу на територію західноукраїнських земель Червоної армії та військ внутрішніх сил (НКВС) почалося створення «тимчасових адміністрацій» у містах і «селянських комітетів» у селах, на яких покладалося завдання совєтизації і боротьби з буржуазними націоналістами. Вже з перших днів появи тут оперативно-чекістських груп почалися арешти і репресії українських учених, митців, церковнослужителів, робітників, селян, студентів, набували поширення прояви мародерства, пограбування, гвалтування жінок. За дорученням Сталіна так звані «соціалістичні перетворення» скеровував перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов. В. Ідзьо наводить його реакцію щодо їх повільності. Зокрема, після окупації Львова М. Хрущов гостро критикував наркома НКВС І. Сєрова, дорікаючи йому: «Що це за робота, коли нема жодного розстріляного?». На що він почув таку відповідь: «У Золочеві розстріляно 12 чоловік» Ідзьо В. Українська Повстанська армія - згідно зі свідченнями німецьких та радянських архівів. Львів : СПОЛОМ, 2005. С. 14-15..

1 жовтня 1939 р. Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло постанову про проведення 26 жовтня 1939 р. Народних зборів, яким належало легітимізувати новий територіально-правовий статус і суспільно-політичний устрій Західної України, а саме: питання входження до складу СРСР, націоналізацію земель і засобів виробництва, утворення партійно-совєтських органів влади тощо. Формально вибори до зборів мали проводитися на основі загального, рівного й прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Право голосу отримували усі мешканці Західної України старші 18 років, незалежно від національності, віросповідання, освіти, соціального і майнового стану тощо. За встановленою нормою один депутат мав обиратися від 5 тисяч осіб. Право висувати депутатів до Народних Зборів надавалося тимчасовим управлінням, селянським комітетам, робітничій гвардії, зборам робітників підприємств. «Довірені особи» надалі мали узгодити на окружних нарадах єдину кандидатуру в окремому окрузі, після чого виборці мали обирати «одного делегата з одного кандидата». При цьому весь процес «висування та узгодження кандидатів» проводився під контролем спецслужб у жорстких часових рамках (на це відводилося лише чотири дні, з 14 по 17 жовтня включно). Фактично організацію виборчого процесу здійснювали політпрацівники Червоної армії та військовослужбовці НКВС, жорстоко караючи будь-які спроби бойкоту або висунення альтернативних кандидатів. Ось чому намагання національно-демократичних сил запропонувати своїх кандидатів і розгорнути агітацію за них рішуче присікалися. Органи НКВС при цьому керувались директивою НКВС СРСР Народним комісаріатам внутрішніх справ УРСР і БРСР «Про організацію роботи у звільнених районах західних областей України і Білорусі» від 15 вересня 1939 року: «...взяти активну участь в підготовці і проведенні тимчасових управлінь - народних зборів - українського, білоруського й польського. Для забезпечення посиленого проведення народних зборів налагодити необхідну агентурно-оперативну роботу по виявленню й репресіям стосовно контрреволюційних організацій, груп та осіб, котрі роблять спроби протидії й зриву організації нової влади»³⁷.

Так звані вибори без вибору, які проводилися 22 жовтня 1939 року, стали фарсом «волевиявлення західних українців». За офіційною інформацією, в них взяли участь 93 % виборців, 91 % з яких підтримали запропонованих кандидатів. Ґрунтуючись на цих результатах, були сформовані Народні Збори Західної України, що складалися з 1484 депутатів (тільки 5,2 % з них мали вищу освіту, а 72,6 % - лише початкову) на чолі з авторитетним лікарем і одним з керівників Християнсько-суспільної партії Кирилом Студинським (у червні 1941 року, під час евакуації совєтських військ зі Львова, був примусово вивезений і помер за нез'ясованих обставин). 26-28 жовтня депутати зустрілися у Львові, в Оперному театрі, де звернулися до Микити Хрущова, котрий разом з С. Тимошенком сидів у так званій «цісарській ложі» театру, та інших керівників УРСР. Народні Збори «висловили подяку» Й. Сталіну за визволення і направили делегацію на чолі з К. Студинським до Москви (бо саме там, у Кремлі, аж ніяк не в Києві і Львові фактично вирішувалася подальша доля Західної України), щоб попросити офіційного включення територій до складу Української РСР. Верховна Рада СРСР проголосувала за це рішення 1 листопада 1939 року, коли V Позачерговою сесією Верховної Ради СРСР прийнято Закон СРСР «Про включення Західної України до складу Союзу РСР із возз'єднанням її з Українською РСР». Цей державний акт викликав неоднозначну реакцію навіть серед червоно- армійців. Ось як під час політзаняття на розповідь армійського агітатора про «плач від щастя» одного західноукраїнського селянина після прийняття цього закону відреагував боєць 170-го стрілецького полку 58-ї дивізії Українського фронту Є. Расевич: «Це вони плачуть одним оком, проте коли їх совєтська влада притисне, плакатимуть обома» Российский государственный военный архив. Ф. 9. Оп. 39. Справа 73. Арк. 244..

Лише через пів місяця, 15 листопада, в Києві слідом за Москвою був прийнятий закон, який підтвердив це включення: «Прийняти Західну Україну до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки і возз'єднати тим самим великий український народ в єдиній українській державі». В червні 1940 р. Совєтський Союз анексував Бессарабію і Північну Буковину як територію, де проживали етнічні українці. 26 червня 1940 року В. Молотов вручив посланнику Румунії в Москві Георге Давідеску ноту совєтського уряду, в якій в ультимативній формі вимагалося: повернути Бессарабію Совєтському Союзу та передати йому північну частину Буковини. Совєтський уряд розглядав анексію північної частини Буковини як «незначне відшкодування за великий збиток, завданий Совєтському Союзу і населенню Бессарабії 22-річним румунським пануванням у Бессарабії», і також тому, що її «...доля пов'язана головним чином з Совєтською Україною, спільнотою своєї історичної долі, і спільністю мови, і національного складу» Livezeanu І. Cultural Politics in Greater Romania: Regionalism, Nation Building & Ethnic Struggle. Cornell University Press. 1995. С. 92. ^{Вэратек В., Шишкану И., Матей В. Пакт Молотова-Риббентропа и его последствия для Бессарабии. Кишинев : Университас, 1991. С. 24-27.}. Північна Буковина мала традиційні історичні зв'язки з Галичиною, яка вже була інкорпорована, також входила до складу Австро-Угорщини, починаючи з другої половини XVTTT століття і аж до 1918 року. Крім того, на відміну від Бессарабії, у Північній Буковині українське населення становило більшість.

На спробу румунського посланця заперечити наведену в ноті аргументацію посиланнями на історію Бессарабії і подій 1918 року В. Молотов зазначив, що вони «не відповідають ані історичному розвитку, ані реальній ситуації». Так само не вдалася спроба продовжити термін відповіді з Бухареста, оскільки В. Молотов категорично наполягав на тому, що совєтський уряд уже «чекав двадцять два роки» і тому «сподівається, що відповідь буде надано без зволікань, і якщо вона буде позитивною, то питання буде вирішено мирним шляхом» .

Захоплені землі були адміністративно реорганізовані у сім областей за аналогією з рештою Совєтського Союзу (Дрогобицька, згодом приєднана до Львівської), Рівненська, Станіславська (нині Івано-Франківська), Тернопільська, Волинська та Чернівецька. Цивільну адміністрацію в анексованих регіонах було сформовано в основному з вихідців зі Сходу України та Росії. Всі інші українські організації, включаючи «Просвіту» та НТШ, були заборонені і ліквідовані або обмежувались у змісті та формах своєї діяльності. Сотні кредитних спілок та кооперативів, які існували в міжвоєнний період, були закриті. Місцеві українські політичні партії були скасовані, а від 20 до 30 тисяч політично активних українців, рятуючись від переслідувань, були змушені утекти на території, окуповані німцями. Більшість з тих, хто не захотів або не зумів втекти, згідно з директивами НКВС були заарештовані і репресовані. Карально-репресивні дії проводилися за вже випробуваним сценарієм 1920-1930 рр. на Сході України. Особливої жорстокості репресії досягли з початком німецько-совєтської війни, а загалом за рік і 9 місяців совєтського режиму із західноукраїнських земель було депортовано 10% населення, заарештовано 60 тисяч осіб, понад 50 тис. розстріляно або замордовано Гаврилів І. Західна Україна у 1921-1941 роках. Нарис історії боротьби за державність. Львів : Політехніка, 2012. с. 340.. Тільки з 22 до 29 червня 1941 року співробітники НКВС арештували всіх так званих ворогів совєтської влади, нерідко зі сім'ями. В Дрогобичі це, зокрема, Антон Максимович, Іван Чмола, Дмитро Бурко, Йосиф Бараняк, Йосифат Пасічник, Євген Татарський, Осип Левицький, Северіян Бараник, Яким Сеньківський. Арештованих у ці дні та інших в'язнів, що знаходилися в дрогобицьких тюрмах, енкаведисти перед відступом з міста ліквідували. Знищення в Дрогобичі (НКВС замордував кількасот осіб) проводили в обох тюрмах та на єврейському кладовищі. Такі самі акції відбувалися в сусідніх містах: Бориславі, Самборі, Стрию, інших населених пунктах Дрогобиччини, зокрема в Підбужі, Унятичах, Добромилі, Сколе. 30 червня, в переддень зайняття Дрогобича німецькими та угорськими частинами, коли останні енкаведисти залишили місто, вдалося звільнити лише небагатьох уцілілих в'язнів Нариси з історії Дрогобича (від найдавніших часів до початку XXI ст.) / наук. ред. Л. Тимошенко. Дрогобич: Коло, 2009. 357 с..

Аналогічні дії чинили представники совєтської влади й у інших населених пунктах краю. Як зазначають дослідники, після помпезного входу до Львова окупанти приступили до розгортання своєї каральної системи і створення спеціальних органів по лінії прокуратури, державної безпеки та внутрішніх справ. Військовики захопили всі польські урядові установи, включаючи архіви, щоб здобути інформацію про національно свідомих людей, учасників руху Опору, які могли протистояти і «червоним». Також ще перед приходом до Львова була зібрана інформація про місцеву інтелігенцію та урядовців - це був список людей, яких насамперед мали заарештувати. Тож уже дуже скоро життя Львова стало цілковито підконтрольне НКВС Курій Ю. Люди думали, що прийшли українці. Експрес. 2013. № 102 (7154). 19-26.09..

Було б помилкою, якби діяльність комуністичного режиму щодо руйнації старих ідентичностей і формування нової у форматі «совєтський народ» зводити лише до насилля і репресій. На це завдання була спрямована економічна, соціальна, культурно-освітня діяльність новостворюваних партійних і комсомольських організацій, усіх інститутів держави, а також потужний арсенал засобів масової інформації та агітаційно-пропагандистської роботи. По мірі експропріації приватної власності та одержавлення землі відкривалися державні промислові та торговельні підприємства, робилися спроби заснувати сільгоспартілі та совгоспи на селі, відкривалися нові медичні установи, заклади освіти, науки і культури. Університети у Львові та Чернівцях були трансформовані в українські, у школах, мережа яких, особливо початкових, охопила майже всі населені пункти, навчання переводилося на українську мову з обов'язковим вивченням російської мови і літератури. Ці та інші заходи мали ослабити рух спротиву і схилити на бік нової влади якомога більше людей.

Як уже зазначалося, в системі формування етнічної і національної ідентичності одне з ключових місць посідає історична пам'ять. Ось чому нова влада взяла під повний контроль розвиток і поширення історичних знань, діяльність відповідних осередків. Західним українцям нав'язувались як обов'язковий канон партійно-класового підходу до історії, абсолютно інша концепція української минувшини, інші оцінки, інші герої. Влада добре розуміла, що школа національної історіографії М. Грушевського, її львівські вихованці С. Томашівського, І. Джиджори, І. Кревецького та ін. живили своїми працями національно-патріотичну свідомість учасників українського руху Опору. Не випадково, що навіть саме згадування у студіях імен І. Виговського, П. Дорошенка, І. Мазепи, П. Орлика, діячів Української революції М. Грушевського, С. Петлюри, П. Скоропадського, будівничих ЗУНР викликало лють ідеологічних наглядачів, а тому все це було заборонено.

Оскільки механізм совєтизації інкорпорованих земель та їх населення в 1939-1941 рр. був доведений до універсальності, то видається доцільним згадати його у зв'язку з приєднанням Закарпаття на завершальному етапі війни. Невдовзі після витіснення гітлерівських військ з території краю у листопаді 1944 р. у Мукачевому так званий З'їзд «народних комітетів» Карпатської України проголосував за приєднання його до Української РСР. Для більшості місцевого населення Закарпаття це приєднання було несподіванкою, адже воно очікувало, що після визволення з-під Угорщини край знову займе своє місце у Чехо-Словацькій республіці як автономна українська одиниця. До того ж в перебігу війни СРСР не висловлював жодних претензій щодо українських територій з південного боку Карпат. Закарпатські комуністи з перших днів приходу Червоної армії також заявляли про належність Карпатської України до Чехо-Словаччини. Українські національно свідомі діячі не могли протистояти такій розв'язці, оскільки допускали, що прилучення Закарпаття до Праги може створити умови для вільного політичного і культурного розвитку національного життя. Коли ж стало відомо, що доля Карпатської України буде вирішена інакше, вони визнали політичну доцільність об'єднання української нації в єдиних політичних кордонах, залишаючись, однак, осторонь самої акції, щоб не компрометувати свої націоналістичні ідеали. Більш активно підтримували гасло включення Закарпаття до совєтської України лише місцеві москвофіли, які вже забули про свою орієнтацію і почали видавати себе за українців. «За іронією долі, - писав історик цих подій, - всеукраїнські устремління реалізувалися тими, хто тривалий час боровся проти всього українського, навпаки, українські націоналісти лишилися осторонь цієї діяльності, яка інакше відповідала їхнім найглибшим почуттям» Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX-XX ст. С. 258.. Приєднання Закарпаття підсумовувало довгий історичний процес пошуку західноукраїнським населенням свого власного національного «Я». На жаль, цей процес проводився не шляхом справжнього волевиявлення населення, а тоталітарним способом, засобами насилля та зброї.

Повертаючись до совєтизації Г аличини, Буковини, Бессарабії, а згодом і Закарпаття, не можна оминути репресивний характер політики влади щодо релігії. Заборони і переслідування особливо болісно торкнулися Української греко-католицької церкви, діяльність якої була фактично заборонена шляхом проведення так званого церковного собору 1946 р. у Львові і скасування Берестейської церковної унії 1596 р. та підпорядкування УГКЦ юрисдикції Російської православної церкви. Як засвідчують архівні документи, цей собор проводився на основі прямої вказівки партійно-державного керівництва СРСР за наперед розробленим сценарієм і під наглядом НКДБ УРСР Ліквідація УГКЦ (1939-1946). Документи радянських органів державної безпеки: у 2-х томах. Т. І. Київ : ПП Сергійчук М. І., 2006. 920 с.. Широкомасштабна антирелігійна та атеїстична пропаганда, розгорнута комуністичним режимом, вела до руйнування традиційних цінностей місцевого населення та розмивання історично сформованих ідентичностей. Як відомо, в межах етнічної спільноти ідентичність корелює з релігійними та культурними механізмами регуляції свідомості, завжди відповідаючи на питання «Хто ти?». Формуючі відчуття безперервної самототожності (ідентичності) проявляють себе перетворенням базових цінностей в діяльну форму (ідеологію) внаслідок засвоєння на кожному етапі соціального (групового, особистішого) розвитку певної культурної чи релігійної традиції. Відомо, що ідентичність формується передусім у певному культурному середовищі. На це звертав увагу С. Гантінгтон, наголошуючи, що культурні (етнічні, національні, релігійні, цивілізаційні) ідентичності складаються з урахуванням

культурної близькості і культурних відмінностей Хантингтон С. Столкновение цивилизаций и изменение мирового порядка. Pro et Contra. Москва, 1997. Т. 2. № 2. С. 142-143.. Подібну думку знаходимо в Е. Еріксона, який опосередкованим інструментом ідентифікації вважав «ідеологію», а відтак унаслідок порушення «ідеологічної цілісності суспільства, послаблення її попередньої системи цінностей виникає соціальна криза» Эриксон Э. Идентичность: юность и кризис. Москва : Издательская группа «Прогресс», 1996. С. 112. ^{Зиновьев А. Зияющие высоты. Москва : Эксмо, 2008. С. 97-98.}. Природно, що в масштабах етносу зміни в цінностях тягнуть за собою трансформацію внутрішнього і оточуючого світу соціальної реальності. Інколи ці зміни сприймаються етносом як загроза своїй «самості».

Власне саме так і сталося з етнічною ідентичністю західних українців після інкорпорації до складу СРСР, що відбилося на розмиванні власної ідеології, викликало культурну та духовну кризу. І як наслідок - агресивне, насильницьке формування нової тоталітарної ідентичності совєтського зразка. За основу політики московського більшовизму було взято «досвід» боротьби з «буржуазним націоналізмом» української нації, її інтелігенцією, її культурою, релігією на Сході України.

Спочатку дозовані репресії поступово переростали у масовий терор, за допомогою якого більшовизм намагався паралізувати національний рух та утвердити своє ідеологічне панування. Терор здійснювався під потужним ідеологічним прикриттям нерідко українських гасел і психологічною обробкою, що створювало атмосферу масової дезорієнтації, сприяло розмиванню базових цінностей українських ідентичностей. Єзуїтська практика у боротьбі з українською інтелігенцією, свідоме нацьковування одних груп на інші створювали в суспільстві атмосферу тотальної підозрілості й недовіри, ставали базою конструювання так званого нового типу ідентичності, «підключеної» до струмів комуністичної політики.

Як уже зазначалося, в процесі формування тоталітарної ідентичності як базового соціального суб'єкта совєтського суспільства важливим сегментом цього процесу виступило конструювання образів «ворога совєтської влади» і «ворога народу». У цьому випадку під «ворогом народу» правомірно розглядати абстрактний, украй негативний і небезпечний персонаж, атрибутивно притаманний ідеології, соціальній міфології і каральній практиці більшовицького режиму. Про це дуже влучно говорив О. Зінов'єв: «...наша система влади... здійснила довгу еволюцію. Перший етап - давити всіх, хто потрапив під руку, і давити так, щоби всі бачили і відчували, що настане їх черга. Другий етап - давити, але за вибором і так, щоб всі вважали, ніби ми не давимо, а охороняємо досягнення і виховуємо тих, хто заблукав. Третій етап - зробити так, щоб давити було нікого» ⁴ . Найбільш небезпечним ворогом, окрім «проклятого капіталізму», влада вважала «українського буржуазного націоналіста», а згодом «бандеровца». Принагідно зазначимо, що боротьбу з цим ворогом вели як сталінський, так і гітлерівський режими. Додаток «буржуазний» мав підкреслювати його спорідненість з ознаками ворожого для СРСР капіталістичного суспільства. Це одна з причин того, чому в українському суспільстві поняття «націоналізм» частина людей досі сприймає як негативне явище.

Забігаючи наперед, треба визнати, що в повоєнні десятиріччя на приєднаних до СРСР західних землях України та Білорусі режиму вдалося схилити чималу частину населення до совєтської ідентичності шляхом маніпулювання поняттями «український совєтський народ», «українська совєтсь- ка наука, культура, література» тощо. Для цієї ідентичності були характерні: відсутність звички або можливості до усвідомленого вибору між принциповими життєвими альтернативами, здатними привести людину до проявів індивідуальної відповідальності за свою долю; схильність до політичних заходів суто ритуального характеру; віра в здійсненність і ефективність простих, вольових, «справедливих» рішень у сферах публічної політики і економіки; категорична відмова від ідеї варіабельності соціального буття в його динаміці; соціальна заздрість; мінімізація життєвих запитів під виглядом рівності та справедливості.

Як виявилося з часом, багато з цих параметрів тоталітарної ідентичності настільки глибоко вкорінені у суспільну свідомість, що стали гальмом демократичних ідентифікаційних процесів на цивілізаційних цінностях після відновлення державної незалежності України.

Повертаючись до проблем етнічної та національної самоідентифікації, варто зазначити, що вона має суб'єктивно-психологічну природу як механізм самовизначення етнічності, але при цьому обумовлюється і підтримується факторами, що існують для кожного окремого індивіда об'єктивно. Це й регіональний ландшафт, мова, релігія, соціальна організація, естетичні й етичні регламентації тощо. Етнічність виступає як вираження локальності, обмежуючи природу людини, а в умовах насильницьких змін, ситуації соціальних ризиків і гострої потреби в захищеності це приводить до підстав універсальності культури, справжності і сутності буття людини. Народ, опинившись перед небезпекою втрати життєвого простору, починає шукати нову ідеологічну цілісність і мобілізовує ідентифікаційні ресурси для самозбереження. У цьому контексті можна звернутися до діяльності осередків ОУН-УПА, які в надзвичайно складних умовах війни і повоєнних лихоліть, в протистоянні окупаційній політиці нацистської Німеччини і сталінського СРСР намагалися зберегти основи української національної ідентичності. Разом з «розстріляним відродженням», шістдесятництвом важливу роль у формуванні української ідентичності відіграла пам'ять про національно- визвольну боротьбу ОУН та УПА. Як відомо, ОУН, поставши наприкінці 1920-х рр., перетворилася в одну з провідних сил українського визвольного руху і стояла на передньому краю боротьби українців за незалежність. У сучасних умовах, коли українці намагаються відтворити правдиву історію боротьби за незалежність, включаючи й діяльність ОУН та УПА, багатьом нашим сусідам, особливо Росії, це не подобається. Для неї історія ОУН залишається ворожою, небезпечною, бо це історія про нескорених українців, здатних у вкрай несприятливих обставинах протистояти будь-якій ворожій силі.

За останні десятиріччя у дослідженні українського націоналістичного руху намітилися підходи, пов'язані зі з'ясуванням його значення для формування національної ідентичності. Важливість цієї проблеми випливає передусім з того, що вдруге у ХХ ст., після Української революції 19171921 рр., український національно-визвольний рух уже під час Другої світової війни виразно заявив про прагнення України до незалежності і самостійності. При цьому українські націоналісти сподівалися використати міць Німеччини задля звільнення від сталінізму і відновлення державної незалежності. Проте Гітлер прийшов в Україну не визволяти, а панувати і грабувати, а тому розглядав український визвольний рух не як союзника чи навіть помічника, а як ворожий і такий, що підлягає нищенню. Особливо це стало зрозумілим після проголошення проводом ОУН(б) 30 червня 1941 р. Акту відновлення незалежності Української держави, коли гітлерівці вдалися до жорстоких переслідувань та арештів її ключових лідерів, включаючи Степана Бандеру. ОУН була змушена перейти в підпілля і очолити збройну боротьбу проти гітлерівських і сталінських окупантів. Для цього були створені загони Української повстанської армії на Волині Т. Бульбою- Боровцем, а в Г аличині проводом ОУН(б). Саме вони взяли на себе збройний захист місцевого населення від гітлерівців, а також від польських та совєтських партизанських з'єднань Гриневич В. Подолання тоталітарного минулого. Частина 5: Історія: «опрацювання» комуністичного та колоніального минулого. URL : http://http://uamoderna.com/blogy/vladislav- grinevich/ grynevych-part- 5. Солідаризація місцевого населення з УПА, активна підтримка і допомога їй стали виявом нової ідентичності українських націоналістичних сил, передусім молоді, сформованої під патріотичними гаслами, одним з яких стали слова «Слава нації. Смерть ворогам».

На момент повернення Червоної армії діяльність УПА засвідчила наявність в Україні потужного збройного опору сталінському режиму. У боротьбі з повстанцями сталінська імперія вдалася до застосування всієї своєї збройної і агентурної потуги. Лише загальна кількість військово- каральних операцій, здійснених за весь період війни, становила понад десять тисяч. Поряд із цим задля насадження в інкорпорованих перед війною регіонах совєтської влади провадилися різні військово-репресивні, політико- ідеологічні та економічні кампанії. Наскільки кремлівський вождь був обізнаним з ходом боротьби з повстанцями, свідчить колекція т. зв. «Особих папок» Й. Сталіна, що зберігається у Державному архіві Російської

Федерації (ДАРФ) у Москві. Ці документи мають доволі виразну специфіку. Це систематично - день за днем, місяць за місяцем, рік за роком відібрана інформація про діяльність Наркомату внутрішніх справ СРСР проти антисталінських повстанців упродовж 1944-1948 рр., що їх особисто готував для Й. Сталіна нарком внутрішніх справ Л. Берія. Це, так би мовити, інформація «у сухому залишку», до того ж майже позбавлена емоційного та пропагандистсько-ідеологічного забарвлення: лише кількість проведених військово-чекістських операцій НКВС та повстанських акцій, кількість убитих, поранених і захоплених у полон з обох боків, огляд найбільш важливих агентурних операцій тощо. В міру згасання антисталінської боротьби зменшувалась і частота підготовки документів. Спочатку їх готували кожні 3 дні, потім - 7, 10, 15, 30, 90 і, врешті, 180 днів Гриневич В. Сталінська імперія в боротьбі з українським повстанським рухом. «Особые папки» Сталіна і Молотова про національно-визвольну боротьбу у Західній Україні у 1944-1948 рр. Збірник документів / упорядники: Я. Дашкевич, В. Кук. Львівське відділення ІУАД ім. М. Грушевського НАН України; Канадський інститут українських студій Альбертського університету; Львів : Літературна агенція «Піраміда», 2010. С. 5-44..