Зародження цивілізаційної ідентичності княжої Руси-України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зародження цивілізаційної ідентичності княжої Руси-України

Вступ

Цивілізаційна ідентичність - явище історичне і водночас транзитне, тобто воно має історичне коріння, властивість передаватися від покоління до покоління, перебуває в розвитку, набуваючи при цьому нових якостей та граней. З кожним новим поколінням змінюються, оновлюються і збагачуються цінності як основа усіх різновидів ідентичності. Найдавніші цінності праукраїнців пов'язані з Трипільською цивілізацією - однією із землеробських культур античності, а відтак з Антською землею. Їх прямим спадкоємцем стала Києво-Руська держава, створена автохтонними племенами Руської Землі, на базі яких сформувалась українська народність та державність, а також княжа ідентичність племінних союзів, їх консолідація навколо Києва. По мірі засвоєння християнських цінностей, утвердження християнства як офіційної релігії і включення Руси-України у європейський та світовий культурно-духовний простір існуючі ознаки ідентичності набули нових рис як народжуваної на межі Сходу і Заходу давньоукраїнської цивілізації з власним історичним, мовно-культурним, звичаєво-правовим, світоглядним та релігійним підґрунтям.

Цінності золотоверхого Києва, насамперед культурно-духовні, морально-естетичні, соціально-правові та релігійні, в добу високого і пізнього Середньовіччя були підхоплені та збагачені українським етносом у Галицько-Волинській та Литовсько-Руській державах. При цьому закладені в Києві базові основи ідентичності не тільки зберігалися як автентичні, але й набули нової якості по мірі розвитку міжнародних відносин, набувши деяких рис західноєвропейської цивілізації.

Головним модератором формування цінностей, навколо яких складалася княжа ідентичність України з елементами історичної, конфесійної, етнічної та цивілізаційної, була тогочасна світська (політична, управлінська, військова, просвітницька) і релігійна еліти. З княжим періодом нашої історії пов'язані всесвітньовідомі імена княгині Ольги, Володимира Великого, Ярослава Мудрого, його дочки Анни-королеви Франції, Володимира Мономаха, Романа Мстиславича, Данила Галицького, митрополита Іларіона, Нестора-літописця та багатьох інших.

Сутність середньовічної ідентичності та її особливості в Києво-Руській державі

українська державність княжа ідентичність

Застосування в історичних дослідженнях понятійного апарату і методології інших галузей гуманітарного наукового знання вже стало частиною практики істориків. Міждисциплінарний підхід дозволив не тільки переглянути попередні уявлення про ті чи інші історичні проблеми, але й сформулювати нові, які ще порівняно недавно лише порушені. Серед них і сутність та специфіка ідентифікаційних процесів Середньовічної доби.

З особливою увагою поставилися до міждисциплінарного підходу медієвісти, які одні з перших зробили спробу інтеграції теоретичних концептів в аналіз історичних феноменів, зокрема, цивілізаційних феноменів європейського Середньовіччя. Завдяки таким історикам, як Л. Февр, М. Блок, Ф. Бродель, Ж. Ле Гофф та ін., у словник медієвістики стійко ввійшли поняття «психіка», «ментальність», «ідентичність», «образ», і найважливіше -«людина». Антропологічна перспектива з її ідеалістичним і гуманістичним напрямом стала провідною парадигмою у сучасних історичних дослідженнях.

Незважаючи на відносно бурхливий розвиток історичної антропології, психоісторії, історії ментальностей, на сьогодні наука знаходиться лише на початку тієї складної дороги до розгадування таємниці людини в історії. В цьому відношенні одним з найскладніших завдань, до вирішення якого вже підійшла наука, є питання ідентичності. Саме аналіз ідентичності як само-розуміння людини у світі дозволяє перейти ту межу, що відділяє історика й об'єкт його дослідження на засадах міждисциплінарності.

Як уже зазначалося в першому розділі, концепт ідентичності тісно пов'язаний з поняттям ментальності, під яким трактується глибинний рівень колективної й індивідуальної свідомості, що включає і несвідоме, відносно стійка сукупність установок і схильностей індивіда або соціальної групи сприймати світ певним чином. Сприйняття світу, за словами Е. Гуссерля, перебуває в прямій залежності від того, яке місце для себе відводить у ньому людина Гуссерль Е. Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія. Вступ до феноменологічної філософії. Філософська думка. 2002. № 3. С. 134-149.. Отже, ідентичність є фундаментом ментальності, гарантом її стабільності і передумовою майбутніх змін. Саме тому аналіз ідентифікаційних процесів середньовічної ідентичності є важливим кроком на шляху до розуміння більш широких проблем етногенезу та формування ментальностей.

Водночас, звертаючись до проблеми ідентичності, а також і ментальності, історик стикається зі серйозними труднощами. Річ у тому, що історію, перш за все як соціальну науку, цікавить людина у суспільному вимірі. Своєю чергою, ідентичність -це складна психічна структура, що існує як синтез особистісного і соціального. У сучасній психології прийнято розрізняти індивідуальну і колективну ідентичність. Якщо перша -це розуміння себе як окремої, унікальної особистості, то друга -усвідомлення себе як частини будь-якого соціального організму. Серед психологів немає єдиної думки щодо того, яким чином ці два втілення ідентичності корелюють між собою. Так, З. Фройд, будучи одним з піонерів дослідження ідентичності, відстоював ідею, згідно з якою ідентичність як соціальне самовизначення неможлива Фрейд З. Психология бессознательного. Москва : Просвещение, 1989. 447 с.. В свою чергу, його учень А. Адлер, навпаки, розглядав ідентичність як переважно соціальний феномен Адлер А. О нервическом характере. Санкт-Петербург, Москва : Университетская книга, АСТ, 1997. С. 85-86..

Найбільш послідовною вважається позиція британського психолога Г. Теджфела, який розробив концепцію соціальної ідентичності. За цією теорією, особистісна і групова ідентичності інтегруються і виступають як взаємодоповнюючі і взаємозалежні Я-концепції Тэджфел Г. Социальная идентичность и межгрупповые отношения. Москва : Наука, 1982. 437 с.. Саме цій єдності, цілісності ідентифікаційних установок історики не надають належної уваги, а без цього неможливо заглибитись у специфіку середньовічної ідентичності.

Інша складність дослідження ідентичностей лежить у площині розуміння взаємозв'язку ідентичності і культурного середовища. Ідентичність, будучи досить широким поняттям, як предмет історичного дослідження завжди має уточнюватися. Тут вибір історика залежить як від його наукових інтересів, так і актуальності у зв'язку з сучасною йому ситуацією. Так, наприклад, свого часу Ж. Ле Гофф звернувся до аналізу ідентичності середньовічних інтелектуалів, а Ф. Ар'єса цікавила ідентичність дитини в кінці XVI-XVII століть Иванюкович Т. Идентичность в исторических исследованиях: теория и практика. URL : http: //elib.sfu-kras.ru/handle. На сьогодні вкрай важливим є дослідження зв'язків української ідентичності Середніх віків із європейською ідентичністю як співвідношення частини і цілого. Звертаючись до аналізу ідентичностей періоду Середньовіччя, дуже важливо з'ясувати їх витоки, рівні і зв'язок з етногенезом.

Не секрет, що питання самоідентифікації та ідентифікації, навіть коли ці наукові терміни цих назв вирішувались у глибокій давнині слов'ян, зокрема на основі принципу «повстав рід на рід». Скільки було таких повстань? Ніхто не перерахував втрат життів, надбань культури, творів мистецтва, перерваних генетичних ліній. Народження геноциду як практики міжродових відносин відбувалося за формулою «немає роду -немає проблеми». Чи не звідси практика поголовного винищення всіх, хто чинив опір, чоловіків-воїнів, дітей (наприклад, військом Чингісхана та інших завойовників)?

Щоправда, у разі необхідності за дружин і наложниць брали полонянок. Звідки, між іншим, виникала делікатна проблема «чистої крові», яка вже порушувалася в ту далеку давнину? Передбачалося, що діти, які з'явилися, сприймуть культурну матрицю і мову завойовників (якщо вони визнавалися не рабами, а членами роду). Але наявність іншомовних матерів і їх згадок про «родоцид» не давало жодних гарантій, у хід йшла наступна селекція на вірність звичаям і традиціям родової структури, що утверджувала своє домінування. У свою чергу, існував особливий механізм, що попереджав втілення іншородних елементів у соціокультурну реальність життя стародавніх спільнот через жіночу основу жіночого роду (численні практики соціально виправданого вбивства і самовбивства жінок, які піддавалися насильству або добровільно вступали в несанкціонований зв'язок з «чужими». Зазначимо, що такі практики ніколи не поширювалися на чоловіків).

Проблематика родової і племінної ідентифікації і самоідентифікації не залишила великого кола писемних джерел. Більшість процесів цього типу, жорстоких і мученицьких, відбулися у дописемний період існування наших далеких предків. Однак сліди цих подій можна віднайти в найдавніших пам'ятках усної творчості і слов'янської писемної культури, що говорить про їх виняткову значущість для племінної свідомості.

Малі етноси і народи вижили і дійшли до наших днів завдяки суворому регулюванню кровно родинних зв'язків і переваг, унаслідок багатовікового (а то і тисячолітнього) відтворення системи каст, тейпів, кланів, включаючи сюди як обов'язкову компоненту і генетичну складову. Не такими були наші пращури-слов'яни. Великі етноси і народи не могли дозволити собі організувати настільки жорстку систему обліку і вибудовування структурно-ієрархічних відносин на підставі генетичних даних. Вони керувалися нормами відповідності мовної спільноти, подібністю релігійних обрядів і традицій. Спільність релігії була для них важливою підставою встановлення дружніх контактів. Зрозуміло, дружніх доти, доки не залучалися економічні і геополітичні інтереси, інтереси владного престижу, домінування впливових груп.

Нагадаємо, що базу будь-якої держави могла забезпечити пасивна, як мінімум, позиція великих етносів. Адже держава була стійкою доти, доки вона дозволяла забирати з себе данину і податки, а її найбільш соціально активні представники були готові брати участь у битвах, оволодівши попередньо тим рівнем знань законів війни і зброї, без яких була неможлива не тільки перемога, але й активний спротив. Ця особливість прослідковується на взаємодії варязького і слов'янського компонентів історії докиївської і ранньокиївської Русі.

Висловлені роздуми дають підставу відвести як міфологему будь-яке вчення про вихідну чистоту слов'янської крові як першопочаткове уявлення ідентифікації і самоідентифікації слов'ян, перш за все тому, що до ХХ ст. на території теперішньої України спостерігався певний відсоток угро-фінських племен. Важко уявити, що східні слов'яни вберегли себе від кровозмішування з цими народами. Не варто забувати і про хвилі азійських кочівників, які також зробили свій генетичний внесок у формування давньоруської ідентичності.

І, врешті, східнослов'янські племена почали об'єднуватися в етнічну спільноту не тільки з огляду на своє спільне походження і побут, але й унаслідок єдності території, державно-політичного життя, релігії (язичництва і християнства), духовної культури, права («Руська правда»), спільності мови, а також завдань і інтересів у боротьбі з зовнішніми ворогами.

Сутність проблеми етнічного складу Києво-Руської держави може бути сформульована шляхом постановки питання: чи існувала тут стійка єдина давньоруська етнічна спільнота, чи окремі праетноси білорусів, росіян, українців? Нагадаємо, що в Росії досі побутує шовіністична концепція М. Погодіна, за якою у Києві до ХІІІ ст. жили великороси, котрі після монгольської навали емігрували на територію Верхньої Волги, а на їх місце з Галичини і Волині прийшли українціПінчук Ю. Погодін М. Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В. А. Смо- лій (голова) та ін.; Інститут історії України НАН України. Київ : Наукова думка, 2011. Т. 8. С. 290.. Критикуючи великодержавницькі погляди російських істориків, М. Аксимович, а відтак М. Грушевський висунули іншу концепцію етнічного складу Давньоруської держави та її характеру. Зокрема, М. Грушевський називав Київську Русь (860-1240 рр.) «першою формою української державності». Щодо терміна «Україна», як назви її території по обидва боки Дніпра, то вона офіційно згадується в Київському літописі за 1187 р., тобто раніше як за півстоліття до татаро-монгольської навали.

У працях М. Грушевського переконливо доведена окремішність історії кожного зі східнослов'янських народів, неперервність і нерозривність українського історичного процесу, починаючи з IV ст. На думку вченого, український народ на своїх історичних землях існував спочатку під назвою «анти», потім «поляни», а потім «руси». Київська держава була творінням одного народу -українсько-руського, а Володимиро-Московська держава не є спадкоємицею Київської держави Гирич І. Михайло Грушевський: конструктор української модерної нації. Київ : Смолоскип, 2016. 840 с.. З моменту проголошення незалежності України серед українських істориків проблема формування східнослов'янських народів і етнічної структури Київської Русі постала досить гостро. Теза про існування єдиної давньоруської народності, як колиски трьох східнослов'янських народів (українців, росіян і білорусів), була офіційно закріплена в документах КПРС. У дещо іншій формі вона простежується у працях деяких сучасних істориків, зокрема академіка П. Толочка Толочко П. Київська Русь. Київ : Абрис, 1996. 360 с.. Натомість такі дослідники, як М. Брайчевський, Л. Залізняк, Я. Ісаєвич, розвиваючи ідеї М. Грушевського, обґрунтовують окремішність українського народу, вважаючи саме його домінуючим етносом Руси-України Брайчевський М. Вступ до історичної науки. Київ : КМ Academia, 1995. 220 с. Нариси стародавньої історії України. Київ : Темпора, 1994. 256 с. Залізняк Л. Давньоруська народність - імперський міф чи історична реальність. Пам'ять століть. 1996. № 2. Ісаєвич Я. Україна давня і нова: народ, релігія, культура. Львів : ОО Василіян «Місіонер», 1996. 336 с.';^;. Думку останніх підтримують і автори цієї монографії. О. Толочко, поставивши під сумнів ідею «давньоруської народності», звернувся до поняття Б. Андерсона «уявлена спільнота». Роздумуючи теоретично, він справедливо підкреслив етнографічну і діалектичну різноманітність і регіоналізм домонгольської Русі; на його думку, в цих умовах уявлення про єдиний народ Русі мало бути чужим більшості населення і могло лише уявлятися окремими індивідами³ Толочко А. Воображенная народность. Київ : Ruthenica, 2002. С. 115-117.. Разом з тим, практичне застосування цього підходу на матеріалах «Повісті минулих літ» про східнослов'янські племена викликає запитання. О. Толочко, усвідомлюючи суперечливість цих даних «Повісті», запропонував сприймати їх просто як пізніші конструкції, що не відображають реальність Толочко А. Очерки начальной Руси. Київ, Санкт-Петербург : Лаурус, 2015. С. 68.. У такому трактуванні проглядається конструктивістський підхід, але він застосований однобоко і непослідовно. Цей підхід передбачає не тільки констатацію, що певний текст був сконструйований, але й викриття тих літературних, ідеологічних та інших прагнень, якими керувався відповідний автор-конструктор, і «механіки» його праці. Крім того, спеціальні дослідження показали, що які б фантастичні конструкції не вибудовувалися, тогочасні автори не могли створювати їх на порожньому місці. Вони перебували в певному історико-культурному контексті, зверталися до читачів, що мали певні знання і певні очікування, і, відповідно, спиралися на реальність або відштовхувалися від неї. Порівняння одних джерел з іншими, де свідомі маніпуляції з реаліями були мінімальні або відбувалися з інших мотивів і здійснювалися іншими методами, дає можливість виявити об'єктивну інформацію про минуле.

Відомий історик з діаспори С. Плохій, фахівець з історії України Нового часу, спробував пояснити ці «різноманітності» і «регіоналізм» домонгольської Русі за допомогою поняття «ідентичність» Plokhy S. The Origins of the Slavic Nations: Premodem identities in Russia, Ukraine, and Belarus. Cambridge, NY etc., 2006. Р. 10-48.. Так, помічаючи ту саму суперечливість у «Повісті минулих літ», він пише про змішані ідентичності, або «гібридну ідентичність» Русі у ХІ ст., трактуючи її першочергово як політичну. У ХІІ ст., на його думку, ця ідентичність ще більше політизувалася і дробилася відповідно до політико-територіального поділу. Автор вказує на множинність ідентичностей: одна залишилася для Руської подніпровської землі (Руської Землі у вузькому розумінні слова), а інші виникли локально. Щодо загальної ідентичності Русі, то С. Плохій визнає її наявність, але як «елітарний проєкт».

Процес ідентифікації слов'ян, що входили до складу Києво-Руської держави, був тривалим, складним і суперечливим. Його можна поділити на кілька періодів. Перший період -VII-VIII ст. Центрами консолідації племен і їхнього самоусвідомлення у цей час були міста і містечка, передусім Київ. Виникали союзи племен, серед яких найбільше виділявся полянський. На чолі цих перших додержавних утворень стояли племінні вожді-князі, навколо яких почала формуватися правляча еліта.

Другий період охоплює першу половину і середину ІХ ст. На цьому етапі формувалися основи державності. Саме Київ започаткував політичне об'єднання земель у державу. Влада в Києві успадковувалася (встановилася династія нащадків засновників міста -києвичів). З появою цих додержавних утворень влада стала постійною, а функція управління почала виділятися в самостійну сферу діяльності, утворюючи суспільну ієрархію. На вершині піраміди стояв князь і його дружинники, відтак -родові корпорації племінної знаті, а внизу -сільські і міські громади. Посилюються ідентифікаційні процеси на всіх рівнях цієї ієрархії.

Третій період пов'язаний з формуванням і утвердженням єдиної Києво-Руської держави. Вона швидко розширювалася і набувала могутності. В часи розквіту (до середини ХІ ст.) її територія простягалася від берегів Фінської затоки і Ладоги до берегів Чорного моря. На заході межувала з Угорщиною, Польщею і Литвою, які поступово втягувалися в західноєвропейський етнос. На сході її сусідами були: Волзька Болгарія (часто Болгарія), яка прийняла іслам, іудейський Хазарський каганат у межиріччі Волги і Дону. На північному сході -угро-фінські племена. Приазовські і прикарпатські степи -це світ кочівників. Господарями степових просторів були печеніги, що сповідували іслам, а згодом сюди прийшли язичники -половці. На півдні -православна Візантія. Таким чином, від початку геополітичний простір, який у майбутньому стане полем історичної діяльності українського народу, що сформується на теренах Київської і Галицько-Волинської держав, знаходився на перехресті різних світів: кочового й осілого, християнського і мусульманського, язичницького та іудейського. Населення стародавньої Руси-України перебувало під могутнім впливом різновекторних і етнічних чинників, де відбувався ідентифікаційний процес Юрій М. Етногенез та менталітет українського народу. Київ : Таксон, 1997. С. 41-42..

Торкаючись етнічної ідентифікації, варто зазначити, що основними її ознаками можна вважати мовно-етнічне самоусвідомлення та сприйняття етноніму (самоназви етнічної спільноти). Власне, ці два індикатори взаємопов'язані: самоназва спільноти віддзеркалює усвідомлення причетності людей до неї; а мова і самосвідомість, як правило, виявляються через етнонім. Цей процес тривав протягом усього існування Київської держави, що об'єднувала різні, хоча і споріднені етнічні групи. Хоча усвідомлення себе державотворцями серед полян, древлян і сіверян було досить чітким, але слово «Русь» передусім стосувалося територій, де проживали поляни, хоча з часом воно стало вживатися як політонім і охоплювати весь простір, підпорядкований князям. У Київській державі це знали і розуміли, про що свідчать Літописи, зазначаючи, наприклад, що Юрій Долгорукий виступив з військом з Ростово-

Суздальської землі в «Русь», тобто до Києва Полное собрание русских летописей. Т. 2. Ипатьевская летопись. Москва : Наука, 1998. Столб. 405, 409, 417.. Після вбивства Андрія Боголюбського володимирські бояри казали: «Князь наш убиен, а детей у него нету, синок его в Новгороде, а братья его в Руси» Полное собрание русских летописей. Т. 1. Лаврентьевская летопись. Москва : Издательство АН СССР, 1962. Столб. 328. Шахматов А. Разыскания о древнейших русских летописных сводах. Санкт- Петербург : Новое литературное обозрение, 2002. С. 362-363..

У давньоруських джерелах проглядається прагнення не розширювати ідентичність Русі, а утвердити її шляхом протиставлення іншим ідентичностям, що діяли в межах територіально-політичного простору, -локальними чи етнічними. Особливо це стосується варягів та ільменських словенів, з якими Русь знаходилася у тісних зв'язках, але стосовно яких вона в першу чергу і самостверджувалася. Ця окремішність Русі від інших спільнот і народностей наводиться в розповіді про успішний похід Олега на Царгород. За О. Шахматовим, ця розповідь належить до «Найдавнішого Київського зібрання», де греки виставлені в досить непривабливому світлі: вони, «убояшася» Олега, намагалися його отруїти, але, врешті-решт, визнали себе переможеними, почали платити «дань», «юже дають и доселе князем руским».

У відомостях про діяльність (основним чином воєнну) князя Святослава Русь виділяється як особлива країна (територія), порівняно з греками, чехами, угорцями, болгарами Новгородская первая летопись старшего и младшего извода. Москва : Издательство АН СССР, 1950. С. 120,123.. У розповіді про його боротьбу з Візантією Русь як народ протистоїть грекам, які виставлені, відповідно, в негативному образі Новгородская первая летопись старшего и младшего извода. С. 121.. У згадці про подвиги Володимира, сина Святослава, повідомляється, що керована ним Русь воювала і підкорила «ляхів», «в'ятичів» і «радимичів». В описі про радимичів відчувається, що літописець, дивлячись зі сторони Русі, вбачає в них спільноту чужу. Він іронізує, вказуючи на те, як «русь корят радимиче», -тобто насміхаються над ними, вважає за необхідне також сповістити, що радимичі походять «от рода ляхов», а закінчує розповідь, що вони «платят дань руси -повоз везут -и до сего дни». Наголошення іноплемінного походження радимичів означало, що стосовно Русі вони можуть виступати тільки данинниками (такими самими, як греки або болгари) Новгородская первая летопись старшего и младшего извода. С. 130, 132..

Отже, в літописних джерелах Русь -Руська Земля виступає як позначення держави і народу, відмінного не тільки від таких далеких сусідів, як варяги, греки чи поляки (ляхи), але й східнослов'янських спільнот, таких як словени, древляни і радимичі. При цьому всі спільноти, з якими Русі доводилося мати справу, розглядаються в одному ряду, лише печеніги

найбільш послідовно виступають ворожою силою стосовно князів Русі і населення, яке визнає їх владу.

З прийняттям християнства ставлення літописців до Русі мало би обов'язково змінитися. І вони, і читачі їх праць не могли не усвідомлювати, що з цього моменту вона потрапляла в новий контекст етнічних і політичних відносин. І це зрозуміло вже навіть з тих висловів, які вживаються в розповіді про вибір віри: більшість народів, які пропонують Володимиру свою віру, називаються не просто своїм іменем, але й з додатковим позначенням, що так чи інакше вказує на їх віросповідання: «болгаре веры Бохмице», «немци из Рима», «жидове козарьстеи» Стефанович П. К вопросу о понятии Русь в древнейшем летописании. Slovene. 2018. № 2. С. 356-382. Новгородская первая летопись старшего и младшего извода. С. 148-149.. Лише греки залишаються греками. Етнічна номенклатура, опиняючись у релігійному контексті, набуває нових змістовних відтінків.

У новому контексті відмінності серед тих людей, хто визнавав владу князів руських і прийняв хрещення, мали втрачати актуальність. Критерій поділу за виплатою данини -є ті, хто платить, і ті, хто бере -відходив у минуле і, що важливо, на передній план виступає критерій: хто хрещений, а хто ні. Цей погляд відбитий у новій назві Русі і підкреслюється у кількох місцях розповіді про хрещення: Русь постає новими людьми християнськими. Так, після хрещення киян підкреслюється перетворення народу: «благословень Исус Христос, иже возлюби новыя люди Рускую землю, провести крещениемъ святымъ». Далі ще раз у патетичному закінченні всієї розповіді зміст події розкривається як народження нового народу: «...и Господь вь векы пребываеть хвалимъ от рускыхъ сыновъ, певасмь вь Троици, а демоне проклинаеми от верныхь человекь и от човеиных жень, иже прияли суть крещение и покаяние вь отпущение греховь -нови людие крестияне, избрании богомь» Новгородская первая летопись старшего и младшего извода. С. 158-159..

Після хрещення основним стає протиставлення християнської Русі «поганим» народам, тобто почав діяти головний принцип ідентифікації: «Ми-Вони». Це не означає, що етнічна ідентифікація народів і племен, що проживали на території Києво-Руської держави, завершилася. Звичайно, ні. Тут річ, мабуть, не стільки в різких змінах реальності, скільки в зміні тієї оптики, через яку літописці дивляться на цю реальність і передають її в тексті. Упорядник «Повісті минулих літ», як і інші літописці, вбачав у Руській Землі християнську державу, що об'єднала на певній території людей різного етнокультурного походження, а в Русі -ідентичність більш широку чи більш високого рівня, ніж інші локальні. І справді, Давньоруська держава мала поліетнічне населення. До її складу входили багато неслов'янських племен: балтські етнічні утворення (літи, прусси, ятв'яги та ін.), угро-фіни (меря, мурома, мордва), тюркські народи (печеніги, торки, берендеї та ін.). Навіть ті п'ятнадцять слов'янських племен, які ввійшли до складу Давньоруської держави, не були єдиним народом. Літописець Нестор пише: «Всі племена мали свої звичаї, і закони предків своїх, і заповіді, кожен -свою вдачу» Полное собрание русских летописей. Т. 1. Лаврентьевская летопись. Столб. 291.. Щоб переплавити ці різноманітні етнічні утворення в єдину етнокультурну спільноту, необхідні були величезні зусилля і час. Однак нерозвинутість комунікацій, величезна територія, відносна слабкість впливу центру на окраїни, недовговічність існування Давньоруської держави (лише в кінці Х ст. кінцево сформувалися державні структури, а вже в середині ХТТ ст. держава почала розкладатися на незалежні князівства) суттєво ускладнюють процес етнічної консолідації, послаблюють єдність і можливість появи єдиної етнічної самосвідомості серед широких народних мас. Тільки з прийняттям християнства можна говорити про ідентифікаційні процеси в Києво-Руській державі:

-стала входити у вжиток старослов'янська мова, як церковна, так і літературна, як мова державного управління і законодавства при збереженні народної мови;

-укоренилися схожі або й ідентичні традиції, звичаї, юридичні норми;

-склалися основи спільної матеріальної культури;

-з'явилася, нехай не повною мірою, загальна етнічна самосвідомість (літописці говорили про Русь як сукупність усіх земель -князівств, усе східнослов'янське населення, яке органічно прийняло етнонім «руський», «русич» і «русин»);

-консолідувалася і не розділяла себе етнічно елітна верства давньої Русі, початки якої заклали києвичі.

Формування ідентичності княжої України поступово набувало й деяких цивілізаційних рис, насамперед завдяки її міжнародним зв'язкам. Висловлюючись сучасною мовою, можна сказати, що стратегічним напрямом зовнішньої політики київських князів була Візантійська імперія -одна із наймо-гутніших держав раннього Середньовіччя на узбережжі Середземного і Чорного морів. Перші контакти з Візантією в тридцяті роки VII ст. встановив засновник Києва -легендарний князь Кий. Після утвердження на київському престолі князя Олега (882 р.) посилилися зв'язки Києва зі скандинавським світом.

Як уже зазначалося, із запровадженням на території Руси-України християнства значно зріс міжнародний авторитет Києво-Руської держави, розширились її контакти з християнськими державами Європи, що дало підстави тодішнім літописцям розглядати Київ як «суперника» Константинополя. Його величчю і красою захоплювалися німці, данці, угорці, чехи, поляки, скандинави, франки, італійці, греки та приїжджі з інших європейських країн.

Особливо багато уваги зміцненню відносин з європейськими державами приділяв Ярослав Мудрий, налагодивши добрі взаємини з імператором Німеччини Генріхом П, польським королем. Завдяки його династичним зв'язкам з Візантією, Швецією, Францією, Англією Ярослава Мудрого називали «тестем Європи». Хрестоматійні відомості засвідчують, що його дочка Анна, яка вийшла заміж за французького короля Генріха І, була дуже освіченою, володіла багатьма мовами, переписувалася латинню з Папою Римським. На привезеній нею з Києва Євангелії присягали під час коронації усі наступні французькі королі.

Європейський вектор зовнішньої політики Києво-Руської держави утверджував онук Ярослава Мудрого Володимир Мономах, який у першому шлюбі був одружений з дочкою англійського короля Г аральда II. Активна участь київських, а відтак галицько-волинських князів у міжнародному житті середньовічної Європи позитивно відбилася на ідентифікаційному процесі, надаючи йому європейськості. Все це сприяло політичному, культурному і економічному розвитку країни, її участі в європейських соціокультурних і політичних процесах.

Підсумовуючи, необхідно зробити важливе доповнення. Беручи участь у міжнародній політиці, Київська держава і її наступниця Галицько-Волинська разом із запозиченням європейських цінностей формували передусім власні культурні і духовні цінності, закладаючи підґрунтя для свого світосприйняття і підмурівок етнічної, культурної та релігійної ідентичностей як основи формування українського народу, який є прямим спадкоємцем спадщини ранньосередньовічної Руси-України.

Цивілізаційний формат становлення української християнської ідентичності

До найдавніших конфесійних різновидностей релігійної ідентичності відносять християнську, яка ґрунтується на християнських цінностях і співвіднесенні людини з вірою в Триєдиного Бога, в Ісуса Христа, в Його життя, а також з дотриманням християнських традицій, культури та моралі. Християнство надалі справляє потужний вплив на всі вектори ідентифікації сучасної людини.

У стародавній Греції і дохристиянському Римі найважливішими проміжними ланками, що сприяли визначенню і самовизначенню людини, виступали культи язичницьких богів, героїв, а також культи полководців, імператорів, за яких треба було йти воювати. Християнство від самого виникнення заклало принципово нові, багато в чому універсальні підстави ідентифікації -людина ідентифікується як «своя» через ставлення до єдиного Бога, що наділяє її існування і характеристики цього існування особливим змістом.

Іудейські секти і християнство, що виникало, відображали архетипи вже не античної Греції, а Римської імперії з ідеями ієрархічного облаштування світу і суспільства, верховенства суб'єкта, рівної відповідальності всіх підданих перед образом цього суб'єкта, тотальної єдності суспільства. З появою християнства починає вияснятися обмеженість і духовна безперспективність будь-якої адміністративної, світської влади, яка набуває, замість творчої, все більш руйнівних форм. Нова релігія вкорінює нові принципи буття людини в світі, принципи ідентифікації людини, співвідношення світу, Бога і людини. Які її риси?

Перш за все, це домінування духовної влади над світською. Сама світська влада мала сакральний характер, освячувалася богами. Безгрішність і авторитет царя Іудеї чи римського імператора не піддавалася сумніву. Однак навіть сам цар Соломон, наймудріший правитель і ідеал світського керівника, якого перевершити було неможливо, безумовно був диктатором. Світський владика мав диктувати свою волю, нав'язуючи законне розв'язання проблем -для нього право вище моралі. Суперечності правової і моральної ідентифікації в християнстві від самого початку розв'язувалися на користь морального, духовного. «Царство моє не від світу цього» От Иоанна святое благовествование. Новый завет. Чикаго, SGP, 1990. С. 125. Оскільки в цьому світі людина змушена вирішувати в першу чергу земне. Але вирішуючи земне, тимчасове, вона має навчитися не забувати про вічне. Світська влада за допомогою права досягає земних цілей і за цим критерієм оцінює дії верховного правителя. Але важливішими є духовні критерії оцінки діяльності.

Християнство проголошує рівність усіх перед Богом -ідентифікація людини не залежить від її місця в системі соціальних координат. Заперечується ідея богообраності будь-якого етносу. Християнська рівність -це рівноцінність різних людей, незалежно від їх успішності, посади чи таланту. Рівність і свобода необхідні не з огляду з якихось абстрактних установок, але для вільного вибору людиною своєї християнської ідентичності. Свобода вибору забезпечує відповідальність людини за свої дії, а також віддачу за цей вибір.

Для чого Богу потрібна вільна людина? Відповідь на це питання пов'язана з іншим метафізичним питанням: чому всемогутній Бог не знищує диявола? Диявол сильний, але не всемогутній, його знищення стало б тільки проявом умовного початку -великої сили Бога. Для християнства важлива моральна, безумовна перемога, що йде з морального вибору вільного суб'єкта шляху Бога, а не диявола. Саме для цього Бог створює людину і допускає її свободу. Людина робить помилки і піддається спокусам, але її божественний і морально-безумовний початок у кінцевому підсумку дозволить їй знайти шлях правди -самій, без примусу. Вибір людиною праведного шляху, її орієнтація на безумовні моральні цінності -це перемога не тільки людини, але й Бога.

Метафізика християнства дозволяє допомогу Бога людині. Вона полягає не тільки в тому, що Ісус Христос своєю жертвою викуповує гріхи людини. У відомих тезах «Не судіть і не судимі будете», «Аз воздам» підкреслюється готовність Бога взяти на себе тягар земних колізій людської особистості. Установка на прощення пов'язана не тільки з тим, що засуджувати, по суті, означає виходити з безумовних підстав, але з тим, що гнів, образа, помста і саме покарання роз'їдають душу того, хто карає -важкість покарання може роздавити його самого, зруйнувавши установки ідентифікації. З якими цінностями він ототожнює свої характеристики і свій вибір: добра чи зла, прощення чи покарання, моральними чи правовими, вічними чи минущими? Для християнської людини відповідь очевидна.

З появою християнства і виходом критеріїв ідентифікації людини за межі її «земного» існування змінюються сенси її різних дій і їх результатів. Сама істина наповнюється новими змістами. Можна згадати дискусію Христа з фарисеями і книжниками. «Ти говориш про себе, -заперечували вони, -але як, кажучи про себе, ти можеш сказати істину?». В Ісуса на це -геніальна відповідь: «Я кажу про себе, але кажу істину, тому що знаю, звідки прийшов і куди йду» От Иоанна святое благовествование. Святое евангелие. Чикаго, SGP, 2011. С. 355.. Людина виходить за свої межі вже тим, що вона -людина, вона сама творить і пам'ятає свою історію, а завдання її знаходяться поза її умовним існуванням. Тому, орієнтуючись на вищі завдання і цінності, людина може не тільки свідчити про Істину, але й висловлювати істину про себе, ідентифікувати себе як людину. Зауважуючи про християнську ідентифікацію людини, не можна обійти увагою наявність різних гілок християнства. Існує людина православна, католицька, протестантська з її «протестантською етикою». Це різні моделі людини, яка, зазвичай за певну плату, відповідає за здійснені і навіть ще не здійснені гріхи. У православ'ї священники не беруть на себе місію видачі індульгенції. Функція священника як ланки ідентифікації тільки посередницька: «Я буду просити Бога, щоб Він відпустив тобі твої гріхи». Він -посередник з різними установками ідентифікації. Згідно з православними віровченнями, Дух Святий виходить тільки від Бога Отця, діва Марія народжує людину, в яку вселяється Бог. Допустимість вселення в тіло людини обумовила можливість розвитку суспільства шляхом Боголюдства. За підставами католицизму, діва Марія народжує Бога. Звідси -нав'язлива установка католицизму на ставлення до тіла як посудини гріховної, що не має ніякого стосунку до справжньої уваги Бога. Ідентифікація людини як складової частини Боголюдства, земного тіла Христа протистоїть ідентифікації, що розриває тіло і душу як божественний і гріховний початок.

Відмінність в ідентифікації православної і католицької людини обумовлена також ставленням до Папи Римського. У католицизмі прийнятий догмат про примат Папи в християнському світі, його безпомилковість у питаннях віри і моралі. Папа виступає як своєрідний намісник Бога на Землі, освячуючи своїм статусом інших священників. Не випадково відпущення гріхів у католицизмі здійснюється за формулою: «Іменем Бога я відпускаю тобі твої гріхи». Священник діє від імені Бога, і в цій ролі становить божественний початок. Людині може видаватися індульгенція (зазвичай за певну плату) за здійснені і навіть ще не здійснені гріхи. У православ'ї священники не беруть на себе місію видачі індульгенції. Функція священника як ланки ідентифікації тільки посередницька: «Я буду просити Бога, щоб Він відпустив тобі твої гріхи». Він -посередник між Богом і Бого-людством і сам являє собою єдність небесного і земного. Земний початок не применшується -йому через вільний вибір священника надаються всі можливості для повноцінного існування. В католицизмі вибір служіння пов'язаний з відмовою від земного. У католицизмі головним святом є Різдво -фізичне народження Бога, його поява світу. У православ'ї таким є Пасха -духовне відродження, що підтверджує божественний статус Боголюдини і безсмертя душі людини. Народження Христа означає відкриття нового вектора ідентифікації людини, через який він визначається в єдності з Богом. Людині пропонується праведний шлях розвитку, шлях спасіння, який необхідно пройти, доклавши відповідних зусиль. Однак людина обтяжена гріхами і в неї немає можливості вільного вибору. Святкування Пасхи пов'язане з урочистістю воскресіння, перемоги Духа над тілом, безумовного над умовним, вищих цінностей над буденностями успіху. Нова ідентифікація вже відбулася, для цього важку жертву довелося принести самому Богу. Людина стала вільною від гріха і вже має повну можливість вільно вибирати знайдений шлях.

Таким чином, можна зазначити, що відмінність гілок християнства породжують різні, вже сформовані і вкорінені вектори ідентифікації і різні моделі людини. Їх призначення -в ролі суб'єктивного фактору відповідати тим цивілізаційним умовам, які сформувалися у підставах суспільств, що вже відбулися.

Окремо варто зазначити проблему ідентифікації людини в протестантизмі. Першим з відомих фахівців, хто звернув увагу на цю проблему, був С. Гантінгтон. Він підкреслював, що Америка була заснована як протестантське суспільство, і хоча з виникненням масової католицької імміграції частка протестантів в американському суспільстві знизилася до шістдесяти відсотків, протестантські цінності і переконання залишалися ключовим елементом американської культури й американського способу життя Хантингтон С. Кто мы? Вызовы американской национальной идентичности. Москва : Наука, 2004. С. 108-109..

Якщо у православ'ї і католицизмі механізм ідентифікації включає церкву, у протестантизмі формується етика індивідуальної відповідальності людини перед Богом. З одного боку, така етика позбавляє людину надії на допомогу і відпущення гріхів з боку священників. З іншого -людина влас-ною активністю має переповнити чашу добрих справ, яка переважила б її гріховні вчинки. Не на церкву, а на особистість людини покладається місія зв'язку безпосередньо з Богом. Ця особлива близькість, безпосередня з'єдна-ність з безумовним і сакральним, дає їй право і навіть обов'язок втручатися у всі земні справи, брати на себе відповідальність і за локальні, і за глобальні процеси.

Протестантизм в Україні представлений такими течіями, як: Баптизм, Євангелізм, Церква Євангельських християн баптистів, П'ятидесятництво, Воронаївці, Шмідтові, Смородинці, Мельниківці, П'ятидесятники-доско-нальці, Адвентизм, Єговізм («Свідки Єгови»).

І все ж, традиційно домінуючою на українських землях є Православна церква як місцева частина Єдиної Христової Церкви. Поширення, а відтак офіційне запровадження християнства на теренах Руси-України відбувалося ще до його розколу на східну і західну гілки. Приймаючи обряд хрещення, наші предки ставали членами Єдиної Християнської Церкви. Як зазначає І. Голопич, християнська ідентичність має два види: ідентичність окремих віруючих та ідентичність християнської спільноти, параметри якої окреслює і зберігає церква як суспільна інституція. Взаємини між цими ідентичностями досить часто виявляються конфліктогенними через те, що окремі віруючі значно швидше реагують на сучасності, аніж церковна інституція. До того ж християнська спільнота включає субідентичності різних конфесій -православних, римо-католицьких, греко-католицьких, протестантських та ін.

Поширення, а відтак утвердження християнства на землях, які згодом об'єдналися в межах Києво-Руської держави, -це тривалий і суперечливий процес, що тривав декілька століть, пройшовши шлях від спонтанного проникнення християнських ідей і цінностей ще за язичницьких часів, хрещення київських князів Аскольда, Ольги до проголошення його офіційною релігією. В останній чверті Х ст. молода Київська держава переживала глибоку кризу міжплемінних конфліктів на ґрунті язичництва і політеїзму. Долучення Русі до цивілізаційних процесів у Європі і утвердження державності диктувало необхідність консолідації суспільства і прийняття однієї зі світових релігій. В 988 р., після довгих роздумів і невдалої спроби реформи місцевого язичництва, київський князь Володимир Святославович прийняв хрещення за православним обрядом, вводячи тим самим християнство як релігію держави. Чому було вибрано саме християнство? По-перше, воно вже реально побутувало серед частини населення. По-друге, Київська держава мала досить тісні зв'язки з християнським світом, передусім з Голопич І. Християнська ідентичність за часів глобалізації. Наукові записки. Серія філософія. 2010. Вип. 6. С. 153. найсильнішою із сусідніх держав -Візантійською імперією. По-третє, за візантійською моделлю християнства світська влада домінувала над релігійною і дозволялося поширювати його віровченням рідною мовою, що значно прискорювало і спрощувало процес утвердження нової релігії.

Отже, вибір релігії зумовлювався тим, що сьогодні назвали б геополітич-ним фактором -сумою політичних, економічних і культурних зв'язків, заданих географічними реаліями. Ставши цивілізаційною домінантою, християнство згодом визначило собою етнічну, географічну стратегію розвитку української історії. Орієнтація на Візантію, Чорноморський басейн -область руху кочових племен -виводила Русь до активної співпраці зі степом. Сучасна наука з достатньою повнотою висвітлює роль візантійської конфесії християнства, прийнятої називати православною, як фундаментального фактору, що визначає тип цивілізації. Починаючи з осьового часу, тобто з епохи становлення світових релігій (у VIII-V ст. до н. е.), конфесійна ідея виступала формоутворюючою силою, що задавала природу культури. Конфесія, як і будь-яка велика ідеологія, є при цьому основоположною формою цивілізаційного синтезу. Внаслідок такого синтезу народи, племена, суспільства, об'єднані певною сутнісною єдністю, інтегрують глибинні риси культури, спільні для всіх основи світобачення, стискаючи їх в особливе конфесійне ядро. Конфесія інтегрує локальну різноманітність культур навколо фундаментальних цінностей. Концепція нескінченного -Творця -це особлива і найважливіша форма саморефлексії, самознайдення широкої ментальної і психологічної спільноти. У домовленості з приводу вищих цінностей переборюються локальні відмінності і фіксуються сутнісні істини.

На певному етапі розвитку конфесія розширюється до природного кордону культурного кола, тобто доходить до тих меж, за якими домінують інше світовідчуття та інші цивілізаційні домінанти. Конфесія живе в діалектичній єдності з традиційною культурою певного регіону, структурує її і водночас відчуває зворотний вплив.

Як церковна традиція, православ'я загалом досліджене, а як цивілізаційна домінанта -лише починає студіюватисяЮрій М. Ф., Алексієвець Л. М., Калакура Я. С., Удод О. А. Україна найдавнішого часу XVIII століття: цивілізаційний контекст пізнання. Тернопіль : Астон, 2012. Кн. І. С. 402-421. Балух В. Візантиністика. Чернівці : Книги ХХІ, 2006. 606 с.. Найпродуктивнішим для розуміння православ'я буде співвіднесення останнього з його історичною альтернативою -католицькою конфесією і культурою західного світу. Католицизм і православ'я склалися як результат цивілізаційного синтезу в рамках двох культурних кіл -Заходу і Сходу, що розділили між собою загально-християнське культурне поле. Обидва віровчення оформили і закріпили в собі цивілізаційні відмінності цих регіонів і заклали два основні шляхи розвитку в рамках загальнохристиянської цивілізації. Розділення церков започатковується ще в період розпаду Римської імперії на Західну і Східну (кінець IV ст.). До початку VII ст. на Заході і Сході накопичилися відмінності в догматиці, обрядах, церковній організації. Православ'я, як і католицизм, кінцево сформувалися після поділу християнської церкви в 1054 р. Що ж розрізняло Схід і Захід християнського світу? З моменту утвердження християнства основним об'єктивним змістом європейської історії став процес формування християнської цивілізації, що розтягся на тисячоліття. Важливо підкреслити, що побудова її відбівалася шляхом синтезу християнства й античності. Спочатку гола християнська схема, високовалентна, тобто здатна до асиміляції культурного матеріалу, але різко протиставлена античності в перші століття, починає в міру становлення нового суспільства притягувати до себе античний культурний матеріал. Засвоюючи і опановуючи цей матеріал, християнство все більше відходило від подібності до секти і перетворювалося на цілісний культурний космос. Вийшло так, що цей процес пішов двома шляхами, історія реалізувала дві стратегії синтезу християнства й античності.

На Заході відбувалася певна руйнація античного суспільства. Культурний матеріал античності руйнується і розкладається до найпростіших матриць культури, розмивається в хаосі варварської свідомості. Така реальність так званих «темних століть» (V-VIII ст.). Потім сто років спостерігався маленький «ренесанс» -Каролінський, Оттонівський, Фрідріхівський тощо -тобто цілеспрямований рух до побудови будівлі християнської цивілізації через якісне переформатування елементів античності. Блоки античності знову і знову використовувалися для відтворення цілісної християнської культури. «Ренесанси» Середньовіччя спрямовані на засвоєння нового матеріалу, при цьому кожен «ренесанс» засвоював свою частку. До ХІІІ ст. конструкція християнської цивілізації була побудована. Це -епохи готики, схоластики, теорії феодального права, що склалися, час Хоми Аквінського.

Інша картина вимальовується на Сході, передусім тому, що Візантійська імперія не впала під натиском варварів і традиція пізньої античності тут не перервалася. Якщо римський етнос розчинився у варварських хвилях, то «стомлений» грецький етнос, вичерпуючи свої потенції формування нового, став з'єднуючою ланкою двох епох. Крім того, Візантія знаходилася в регіоні, який протягом тисячоліть був включений у цивілізаційний процес. Народи, які формували її культуру, були спадкоємцями стародавніх азійських цивілізацій. Вони принесли у візантійський культурний синтез архаїчну доосьову ментальність, ідею обожнення влади. Суттєвим фактором такого синтезу була могутня культура Ірану, що задавала дуалістичну домінанту світосприйняття.

Пізня античність, яка пережила себе, заважала продуктивному синтезу нового. Антропоморфний, чуттєвий античний космос, не до кінця заперечений візантійським світовідчуттям, міг поєднуватися з християнством у достатньо вузькій сфері. Звідси -початковий дуалізм візантійської культури. Звідси -таке характерне явище візантійської історії, як іконоборство. З одного боку, для грека був переконливий тільки образ, який поставав у чуттєвому, фізичному вигляді. З іншого боку, дух православної догматики був орієнтований на суто східні, трансцедентовані образи Творця.

Подібні напружені, взаємовиключаючі тенденції виникали і в інших сферах. Тому всі сили йшли на гасіння цих протиріч. Енергія культури витрачалася на створення лещат, які б утримували свідомість, культурну й ідеологічну реальність у рамках якої-небудь цілісності. Протиріччя між християнською парадигмою і античним космосом не породжували позитивного третього. Якщо Рим створював нові культурні форми, якісно нові явища, то Візантія, найімовірніше, варіювала пізньоантичні моделі.

Ось чому Схід взяв від християнства й античності не найвиграшні риси. Від Риму -імперську свідомість, деспотизм, гедонізм. Від Візантії -аскезу, ригоризм, нетерпимість, а також акцентування на початкову гріховність людського роду й окремої людини, яке досить швидко трансформувалось в ідею соціальної провини, тобто початкової провини кожного перед обличчям владної ієрархи.

Цивілізаційний синтез на Заході і на Сході по-різному програмував історичні долі особистості. На Заході внаслідок переосмислення традицій Римського права складається жорстка, корпоративна суспільна система, в якій кожен член суспільства через належність до певної корпорації набував сукупності законних і тому непорушних і безумовних прав, обов'язків і свобод. Поступово ці права розширялися і наповнювалися змістом. Етап за етапом європейська людина впевнено виділялася зі свого соціального, корпоративного, культурного контексту і перетворювалася на автономну особистість.

Зовсім іншого характеру набув розвиток на Сході. Тут складалася культура, в якій людина була розчинена в соціальному абсолюті. Невиділеність окремої особистості -одна зі суттєвих характеристик візантійського соціо-культурного організму. Придушення невідворотних тенденцій до автономізації було закладено на всіх рівнях культури. Річ у тому, що типологія домінуючої ментальності задає соціальні форми суспільства. Виокремлення окремої особистості є наслідком, соціальною експлікацією розпаду синкретичної свідомості. Раціонально-дискурсивне мислення, розвалюючи міфологічну цілісність, дозволяє окремій людині сформувати самодостатній автономний космос. Відбувається невідворотна суб'єктивація людини, яка знаходить своє вираження у системі соціальних відносин. Православ'я наділяє свідомість вищою цінністю. Норматизований у культурі суб'єкт протистоїть Юрій М. Етногенез та менталітет українського народу. Київ : Таксом, 1997. С. 139-141. розсудливому, аналітичному світосприйняттю. Якщо у європейській культурі послідовно утверджувалися апеляції до раціональних аргументів, до судження як базису духовної позиції особистості, то православ'я апелювало до ритуальних моментів, до ритмічно відтворюваних сугестивних процедур, заснованих на навіюванні та запозиченні, до колективного переживання, яке є надзвичайно значущою категорією у православному культурному космосі. Колективне релігійне переживання сприймалося як експлікація істини і замінювало собою дослідження і доказ останньої. Все разом це можна об'єднати в поняття «культ». Культ у Візантії відігравав особливу роль. Ритуали, що вражали уяву варвара, стали ідеальним механізмом відтворення ментальної і соціальної розділеності.