Зародження цивілізаційної ідентичності княжої Руси-України

З погляду теорії ідентичності варто розглянути ще одну істотну відмінність Заходу і Сходу -відмінність у підставах соціальної регуляції. В історії людства відпрацьовані дві моделі такої регуляції. В одній з них як фундамент соціальної регуляції покладено право. При цьому право трактується як основна суспільна конвенція, як загальний і непорушний регулятор. Воно незмінно має всезагальний характер, тобто зрівнює всіх, гарантує кожній людині деякі безумовні, невід'ємні права і тлумачить її обов'язки. У таких суспільствах право сакралізується і переживається як найвища соціальна цінність. У рамках цієї моделі всі соціальні групи, владні структури вимушені існувати і досягати своєї мети у рамках права. В іншій моделі у підставу соціальної регуляції покладена ієрархія, тобто влада. При цьому влада усвідомлюється як онтологічно істинна субстанція, що проявляє себе як втілена воля. Сакральна влада також породжує право, а джерело права -влада -знаходиться поза і над правом. У чистому вигляді сакра-лізації влади образ останньої і норми її поведінки ніде не описані і не можуть бути охоплені будь-якою сформульованою нормою.

Більшість з реалізованих в історії цивілізацій тяжіє до однієї з двох запропонованих моделей. Суспільство спирається або на безумовність ієрархічних структур, або на безумовні суспільні конвенції про права, норми і процедури. Або влада набуває своєї легітимності у законі, або закон онтологізується владою. Історія Заходу -історія боротьби права з ієрархією, що завершується перемогою права. З раннього Середньовіччя право як фундаментальний соціальний регулятор набуло в Європі особливого значення. Соціальні інтереси забезпечувалися шляхом боротьби за розширення прав і привілеїв, відображених у Законі, внаслідок чого культура Заходу пронизувалась юридичним духом.

Візантія зберігала сакральний образ влади, який дістався їй від Риму. Таке розуміння влади було глибоко органічним для більшості населення «Візантійщина»: візантійський цивілізаційний спадок у Центрально-Східній Європі / за ред. А. Домановського, О. Файди; уклад. М. Домановська. Харків : Майдан, 2018. 332 с. імперії. Відповідно до цього вибудовується доля Римського права, яке зберігалося і кодифікувалося. Однак візантійська законність не переросла у Право з великої літери, оскільки підпорядковувалася завданням і велінням влади.

Варто зазначити відмінності у розумінні характеру правової норми на Сході і на Заході. Закон на Сході був волею сакральної інстанції. Особистості залишалося лише виконувати послану зверху норму. Натомість на Заході норма усвідомлюється як конвенція, як норматив, що заснований на суспільному договорі. Влада проголошує, освячує і виконує деякі конвенції, прийняті у суспільстві. Ідея конвенціальності права наповнювалася географічною, політичною, а також соціальною багатосуб'єктністю західного суспільства.

Підбиваючи підсумки, можна сказати, що реалізована у Візантії модель поєднання християнства й античності не була синтезом у власне філософському розумінні. Те, що вийшло в результаті, характеризувалося внутрішнім напруженням, відсутністю динамізму, мінімальною спроможністю до саморозвитку.

Цілком зрозуміло, що приймаючи візантійську модель християнства, Русь-Україна переймала й досвід державотворення, а з його базовими принципами, їх ієрархією пов'язана цивілізація. У першому осьовому часі державність консолідується силою, законом і вірою, втілюваних в інститутах верховної влади, суду і церкви. Для держав, що виникли в останні півтори тисячі років, траєкторія цивілізаційного руху задавалася тим чи іншим вибором світової релігії, що не оминуло київську державність.

Західні хроніки зафіксували місію єпископа Адальберта, відправленого на Русь німецьким імператором Оттоном Великим під час правління княгині Ольги. Зацікавленість Києвом свідчать і пізніші приходи римських послів до Ярополка, а також дипломатичні відносини з Римом князя Володимира. В арабських джерелах є свідчення про посольство Володимира в Хорезм з розмовами про бажання Русі прийняти іслам і про посольство на Русь імама для її навернення до цієї віри.

Тісні контакти з хозарами дозволяють вважати вірогідною і місіонерську проповідь на Русі іудаїзму. Тому немає достатніх підстав ставити під сумнів літописну розповідь про те, що князь Володимир вибирав віру, розглядаючи різні варіанти. Опис посольств з проповіддю різних віросповідань і зустрічних місій від київського князя (щоб подивитися «кто како служит Богу»), наймовірніше, у специфічній формі трактує реальні події і процеси «Візантійщина»: візантійський цивілізаційний спадок у Центрально-Східній Європі / за ред. А. Домановського, О. Файди; уклад. М. Домановська. Харків: Майдан, 2018. 332 с. Історія релігії в Україні / за ред. проф. А. М. Колодного і П. П. Яроцького. Київ : Знання, 1999. С. 88.. Треба мати на увазі, що прийняття грецької моделі віри викликало певні побоювання, що разом із духовною залежністю від Константинополя може бути й політична. Тому київський князь розглядав усі можливі варіанти. Якщо говорити про принципи і мотиви цього цивілізаційного вибору, то прийняття християнства за візантійським обрядом певною мірою зумовлювалося середземноморською орієнтацією попередників князя Володимира. Крім того, світ західного римського християнства і світ ісламу знаходилися суттєво далі; торгові, військові і політичні зв'язки з ними були менш значні. Та, власне, і для самих цих світів Русь була досить віддаленою і якісно іншою.

Щоправда, і в Константинополі Русь сприймалася не як основний ареал культурного впливу, а як варварська периферія цивілізованого світу, відділена морем, степами і бездоріжжям. Але враховуючи вже наявні зв'язки і перспективи їх розвиту, Візантія виявила готовність поділитися з Києвом своїми культурними, духовними і цивілізаційними ресурсами. Водночас виникало питання, які ресурси сама Русь готова взяти і спроможна засвоїти. Запозичення релігійної складової якоїсь цивілізації -це ще не цивілізаційний вибір, не входження в цю цивілізацію, оскільки своєрідність будь-якої цивілізації визначається не однією лише вірою і її церковною інституціо-налізацією, а поєднанням віри з двома іншими державотворчими принципами -силою і законом, також інституціонально оформленими.

Усвідомивши обмеженість консолідуючого потенціалу військової сили, князь Володимир вирішив збільшити цей потенціал запозиченою єдиною вірою і запровадженням християнської церкви за грецьким обрядом. Але саме по собі таке запозичення, перетворюючи Русь у християнську країну, не робило її автоматично складовою східно-християнської цивілізації. Можна сказати, що вона опинилася в деякому проміжному просторі між варварством і цією цивілізацією. Тут криються причини її подальших багатовікових пошуків власної цивілізаційної якості, починаючи від Данила Галицького, продовжуючи Петром Могилою і закінчуючи сьогоденням.

Достеменно не відомо, яку роль у виборі князем Володимиром грецької віри відіграв той зразок взаємовідносин між імператором і церквою, який русичі могли спостерігати у Візантії. Але в будь-якому наразі він цілком відповідав завданням київських правителів. Владні повноваження, зсунуті в бік імператора (на відміну від Західної Європи, де вони зсунуті в бік очіль-ника церкви), -це була найкраща для них модель з усіх можливих. Формально київський князь не міг отримати повноважень, рівнозначних імператорським, -руська церква підпорядковувалася константинопольській. Однак його вплив на церковні справи був значним, а церковні ієрархи вбачали у сакралізації князівської влади одне з найважливіших своїх завдань. Але цього було недостатньо, щоб Русь набула цивілізаційної якості Візантії. За архаїко-родової організації влади нова віра могла збільшити легітимаційний ресурс сили, але була не спроможна приборкати або хоча б пом'якшити сваволю сили в боротьбі за владу і ресурси. У Візантії, щоправда, він також не був приборканий. Заколоти і державні перевороти переслідували її впродовж усієї більш ніж тисячолітньої історії. Імператорські династії насиль-ницьки обривалися і змінювалися там десятки разів. Але Візантія, успадкувавши староримський принцип владарювання (керує найбільш гідний або, що, по суті, те саме -найсильніший) і не зумівши поширити на успадкування престолу принцип правової (владу отримує законний правитель), не в останню чергу саме з цієї причини і впала. Проіснувати ж їй так довго -також не в останню чергу -вдалося тому, що з ХІ ст. імператори здобули право вибирати собі спадкоємців. Це зміцнило династично-сімейний принцип престолоуспадкування, хоча законотворчою нормою у Константинополі він все-таки не став: династії, як і раніше, насильницьки переривалися, хоча й рідше. Щодо Русі, то тут за утвердженого династично-родового правління і відсутності в ній вишколеної, ієрархічно організованої і централізовано керуючої бюрократії, так само як і єдиної і підпорядкованої верховному правителю армії, династично-сімейний варіант успадкування влади не міг укоренитися навіть тією мірою, якою він прижився в КонстантинополіКалакура Я. С., Рафальський О. О., Юрій М. Ф. Українська культура: цивілізаційний вимір. Київ : ІПіЕнД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2015. С. 175-188..

Таким чином, цивілізаційний вибір князя Володимира був вибором не тільки певного вектора розвитку (візантійського), але й певного способу входження в цивілізацію. Світова історія знає три такі способи, завдяки яким народи, що знаходяться на периферії цивілізації, які вже склалися, засвоюють досягнення останніх. Варіант, на якому зупинився київський князь, полягав у вибірковому запозиченні елементів зрілої цивілізації і їх поступовому пристосуванні до життєвого укладу, що склався, без суттєвого впливу на інші його компоненти. На цьому шляху, як свідчить про те і досвід Києво-Руської держави, країну очікує багато проблем, які можуть виявитися для неї нерозв'язанними, не кажучи вже про те, що цей варіант, як правило, прирікає її на цивілізаційну вторинність і периферійність.

Інший спосіб -завоювання території розвинутої держави і наступне засвоєння/присвоєння його досягнень за правом переможця. Стратегічна перевага такого способу добре видна на прикладі німецьких племен, які перемогли і захопили Рим: поєднання їх невитраченої життєвої сили з культурним спадком античності і духовним потенціалом християнства дало на виході сучасну західну цивілізацію. Не є винятком, що ідеєю силового захоплення найближчого цивілізаційного центру керувався і батько Володимира Святослав, вирушивши на Балкани у сусідню з Візантією Болгарію: у разі її захоплення відкривалася б перспектива оволодіння і Константинополем. Не є винятком також, що такий план міг бути і в самого Володимира -спадкоємці правителів дуже часто намагаються утвердитися, досягнувши того, що у попередників не вийшло. Але якщо такий варіант і розглядався, то він, за тодішніх ресурсів, не був реальним. Володимир вибрав перший спосіб, який призвів до периферійності в цивілізаційному розвитку з усіма майбутніми труднощами, про які хреститель Русі здогадуватися не міг. Однак стосовно конкретних обставин державного становлення інший вибір, навіть заднім числом, намітити й обґрунтувати навряд чи можна.

Як показує історія, невдачі невідворотні за такого варіанта цивіліза-ційного розвитку, часто-густо спостерігалася його трансформація в третій варіант, який, на відміну від двох перших, примусово нав'язується зовнішньою силою більш життєздатних держав. Для Русі такою силою стала Золота Орда, яка сама перебувала в стані між варварством і цивілізацією. Але в монгольський «інкубатор» країна потрапила вже з певним культурно -цивілізаційним досягненням, яке було накопичено завдяки першопочат-ковому вибору князя Володимира.

Прийняття Руссю-Україною християнства супроводжувалося не тільки утвердженням церковної ієрархії на чолі з Київським митрополитом і будівництвом церков і монастирів, тобто формуванням найважливіших інститутів першого осьового часу. В країні стали ширше розвиватися писемність і писемна культура, створювалися бібліотеки, формувався прошарок поціни-телів книг Горбаченко Т. Г. Вплив християнства на становлення писемної культури Русі- України: релігієзнавчо-філософський аспект. Київ : Видавничий дім «Академія», 2001. 272 с. Моця О. П., Ричка В. М. Київська Русь: від язичництва до християнства. Київ : Глобус, 1996. С. 212-213.. Будівництвом храмів і монастирів закладалися передумови для формування вітчизняної архітектурної й іконописної традиції, а в самих монастирях зароджувалася і розвивалась київська школа літописання. Культура митрополичого двору впливала на княжий двір і військово-політичну еліту; митрополит ставав неодмінним радником князя. Всі ці та інші традиції, закладені впродовж київського періоду, вкоренилися настільки глибоко, що монголи вимушені були з ними не тільки рахуватися, але й спиралися на них. Однак попри всі позитивні наслідки зробленого цивілі-заційного вибору фактом залишається і те, що засвоєння візантійського досвіду було дозованим і вибірковим.

Запозичення одного з базових принципів візантійської цивілізації і відповідних йому інститутів за ідеологічної відстороненості від іншого її принципу (юридичній законності) обернулося позитивними зрушеннями в культурі, але на власне цивілізаційному розвитку країни відбилося мало. Тим самим був заданий вектор подальшого розвитку самої культури, що визначило певною мірою її пізнішу самодостатність за слабкої здатності матеріалізуватися в розвинену цивілізацію. І хоча згодом вибір князя Володимира корегувався, загальна траєкторія історичного розвитку залишалася буз суттєвих змін.

Розглядаючи ці процеси під кутом зору їх значення для формування християнської ідентичності на тлі цивілізаційних змін, видається доцільним наголосити на наступному:

-прийняття християнства за часів князя Володимира стало початком входження Русі в перший осьовий час, тобто в добу якісних соціокультурних трансформацій. Абстракція християнського Бога містила в собі культурно-символічний потенціал, що дозволив значно просунутися шляхом побудови держави і створив значні передумови для майбутнього розвитку. З прийняттям християнства на Русь прийшов новий рівень писемності, літописання, розвитку літератури, з'явилися писемні зведення законів, але найголовніше -в життя країни ввійшов найважливіший принцип першого осьового часу -єдина віра і відповідний їй інститут -Руська церква;

-запровадження християнства стало історичним поворотом від варварства до цивілізації, що дозволило державі, яка піднімалася, стати сильним самостійним гравцем на міжнародній арені, забезпечивши стрімке зростання її престижу і впливу в тогочасній Європі;

-Києво-Руська держава розширила і утвердила свою територію, асимілювала численні етнічні і племінні спільноти спочатку на доосьовій (примусово-силовій), а потім на запозиченій осьовій (християнській) культурній основі. Однак сформуватися у стійке централізоване утворення вона не змогла, залишившись крихкою конфедерацією окремих князівств, що тяжіло до все більшого політичного роздроблення з послабленням з часом ролі політичного центру і негативно позначалося на ідентифікаційному процесі;

-входження у перший осьовий час і засвоєння його вибірково запозичених принципів корегувалося наявним культурним станом. Осьова абстракція єдиного Бога бралася у відриві від абстракції універсального юридичного закону і як ідеологічна альтернатива останньому. Тому свавілля сили, що проявилося в князівських міжусобицях, не могло бути заблокованим: консолідуючий потенціал загальної віри не міг стати самодостатнім без відповідних правових механізмів. Через їх відсутність не можна було регламентувати і відносини між князями і дружинниками, замінити боярську вседозволеність системою взаємних правових зобов'язань, анархічну свободу -свободою впорядкованою.

Усе це означало, що входження Руси-України в цивілізацію першого осьового часу було частковим, що після прийняття християнства вона залишалася в проміжному стані між цивілізацією і варварством. Тим не менше, незважаючи на певну цивілізаційну несформованість, Русь усе-таки опинилася в міжнародному цивілізаційному руслі, що позитивно відбилося не тільки на її міжнародному становищі, але й на внутрішніх процесах, у першу чергу на формуванні нової ідентичності. Митрополит Іларіон у «Слові про Закон і Благодать», Нестор Печерський у «Повісті минулих літ» стимулюють розвиток давньоруської самосвідомості, використовуючи старозавітні архетипи «святої землі» і «обраного народу». Старозавітні алюзії знайшли своє відображення в описі ворогів Русі біблійними термінами: «агаряни», «содомітяни», «маовитяни». Хоча, очевидно, природна ідентифікація слов'ян дохристиянського періоду проходила по первинному мовному критерію, що засвідчують текстові лексеми. Наприклад, для позначення етнічної спільності, замість терміна «народ», вживався термін «язик»; візантійці позначалися як «греки», західноєвропейці як «німці» у значенні мовних антагоністів слов'ян, а не як «латиняни». Існувала, судячи з літопису Нестора з його вираженим «полянським патріотизмом», етнотериторіальна специфіка населення Київської Русі, підкріплена характерними традиціями й обрядовістю Радзивилловская летопись. ПСРЛ / отв. редактор Б. А. Рибаков. Ленинград : Наука, 1989. Т. 38. 177 с.. Але вже той же Нестор, як і митрополит Іларіон, піднімає рівень загальної ідентифікації до семантики «богоспасенної землі» і «обраного народу», опікуваного святими апостолами Радзивилловская летопись. ПСРЛ. С. 19..

Перший випадок у слов'ян, коли займенник «ми» з'єднується з позначенням спільності, пов'язаний ще в недатованій частині «Повісті минулих літ» з релігійним обґрунтуванням ідентичності: «мы же хрестиане, єлико земель, иже вЪруют въ стую Трцю и въ єдино крщньє въ єдину въЪру законъ имамъ єдинь...» Лаврентиевская летопись. ПСРЛ. Ленинград : изд. АН СССР, 1926. Т. 1 Ч. 1. 150 с.. Слов'янська спільнота постулюється саме як релігійна група, а вітчизняна історія вводиться Нестором у старозавітний контекст. Таким чином, давньоруські тексти відбивають не тільки сформовані реалії, але й продукують змісти, користуючись інтелектуальними прийомами та екзегетикою, що була властивою іудео-християнській традиції. Християнські конструкти давньоруських мислителів мають мало спільного з етнічними, а скоріше -актуалізують політичні реалії Русі. Середньовічним духівництвом (чернецтвом) створюється нова номенклатура понять, обґрунтовується теза про прилучення Русі до християнства винятково завдяки заслугам київської правлячої династії, із представників якої формується національний пантеон святих (а першими вітчизняними великомучениками стають скандинави Федір та Іоанн). Освячення і месіанське призначення Києва постулюється в літописній «Андрієвій легенді». Якщо Іларіон у «Слові про Закон і Благодать» ще включає в комунікацію «святості», котра надходить з Єрусалима, Константинополь Лескинен М. В. Мифы и образы сарматизма. Истоки национальной идеологии Речи Посполитой. Москва : Институт славяноведения РАН, 2002. 178 с., то Іаков Мніх у «Пам'яті і похвалі князю Володимиру» постулює міфологему «Київ -ІІ Єрусалим», відкидаючи візантійське посередництво: «Оле чюдо! Яко 2-и Иерусалим на земли явися Киев и 2-и

Мойсей Володимир явися» Роменский А. «Память и похвала» Иакова Мниха: источники и время составления. Каразінські читання (історичні науки). Харків : ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2010. С. 299-300.. Недвозначна нумерація напряму уподібнює Київ священному граду («Оле чюдо!»). Русичи вже безпосередньо наслідують євреїв, проте не як народ народу, а як одна конфесійна спільнота іншу. Отже, формується традиція розуміння «руського народу» не як етнічної спільності, а як народу Старого Завіту, трансформованого по пришесті Ісуса Христа в народ християнський, а вітчизняна історія сприймається не стільки як продовження, а як частина Священної історії. Ігумен Даниїл у своєму «Ходінні у Святу землю», декларуючи власне паломництво як духовний шлях до Бога, позначає комунікацію «Свята земля Палестина» -«свята земля Русь», запалюючи біля Святого Гроба лампаду («кандило») від усієї Руської землі Демчук Р. В. Українська ідентичність у модусі міфологем. Київ : Стародавній світ, 2014. 235 с..

Водночас не можна оминути таке явище, як двовір'я, що має також безпосередній стосунок до ідентифікації. Доктрина церкви, яка включала морально-етичні догмати, теологічні і космологічні уявлення про світобудову, священну історію та обряд, у період хрещення Русі вже була сформованою на Вселенських соборах і становила синтез іудаїзму, античної думки та східної патристики. Однак досвід попередньої язичницької традиції наклав свій відбиток на формування особливого києво-руського православ'я. Взявши за основу вчення Христа, праукраїнці зберегли народні вірування як важливий елемент власної ідентичності, здатної впродовж тривалих століть бездержавних поневірянь зберегти «імунітет» світоглядного протистояння «ворожому», «чужому». На парадигмальному рівні відбувся діалог -накладання та переосмислення вже усталеної етнічної світоглядної традиції відповідно до визначальних принципів нової релігії Котовська О. Феномен двовір'я у становленні української філософської традиції. Вісник національного університету «Львівська політехніка». 2006. № 550: філософські науки. С. 106.. Як наслідок, християнізація під впливом язичницьких уявлень і старих культурних символів персоніфікувала сили природи в складну космографію. Політичний києво-руський світ, спираючись на ці уявлення, вибудовував свою соціальну ієрархію.

Усвідомлення конфесійної єдності стало ознакою політичної спільності середньовічної Руси-України. Однак певний спротив поширенню християнства в народному середовищі відбивав нелінійність комунікативних процесів. Домашній світ слов'ян зберігав віру у домових і лісових, ритуали язичницьких свят, пов'язаних з порами року. У політичної еліти не було механізмів контролю і управління цією сферою релігійної комунікації. Вірогідно, вони також вважали, що ці вірування не становлять опозиції християнству. Тому язичницькі аграрні весняно-літні свята були поєднані з подіями християнського календаря. Таким чином, домашня, внутрішньо-сімейна комунікація вбудовувалася в офіційний, підданий християнізації політичний простір.

Християнство стало для держави важливим каналом міжкультурного і політичного спілкування, допомогло піднятися до рівня інших народів, які володіли писемною комунікацією. Розширювалися культурні горизонти. Будучи візантійським феноменом, воно поширювало грецький символічний світ, посилювало вплив грецької культури. З одного боку, це явище можна тлумачити як нав'язування чужого символічного світу, а з іншого, воно відкривало нові перспективи у зміцненні соціально-економічних зв'язків, управлінні і культурному розвитку в умовах цивілізаційних процесів.

Перехідний характер культурного періоду християнізації Русі на перший план виводить ідентифікаційну, презентативну, упорядковуючу та інтегруючу функції символічних систем, задіяних у політиці князя Володимира. Християнські символи відіграли значну роль у формуванні, фіксації і самовідтворенні нової києво-руської ідентичності на цінностях християнства.

Розглядаючи з висоти сучасності історію християнізації Руси-України і закладання базових основ християнської ідентичності, можна дійти висновку, що християнство в його багатоконфесійному вимірі стало одним із засадничих чинників формування етнічної ідентичності українства, підготувало умови для її інтеграції в європейський світ. Християнське віровчення і сформовані ним цінності залишаються ключовим елементом європейської ідентичності. Ось чому задекларований Україною «європейський вибір» не може бути успішно реалізований без врахуванням ролі духовно-культурного чинника з його універсальними гуманістичними орієнтирами в цьому процесі.

Роль київської, галицько-волинської та литовсько-руської еліт у цивілізаційній ідентифікації суспільства

Як засвідчує світовий досвід ідентифікаційного процесу, ключову роль у ньому відіграє еліта, тобто передова, найбільш освічена верства суспільства, яка виконує лідерські функції у його політичному, соціокультурному та духовному житті. Поняття «еліта» (від фр. «elite» -найкраще, вибране) за останні роки дедалі ширше й активніше використовується і в медієвістиці, що зумовлено кількома причинами. З одного боку, в історичній науці в цілому почали дивитися на стародавні і середньовічні суспільства як достатньо складно стратифіковані й ієрархізовані. Спеціальні дослідження показують, що навіть у суспільствах, де державні інститути і структури тільки починають формуватися, общинні відносини якщо і зберігаються, то на локальному рівні, і відіграють більш-менш другорядну роль. Реальна влада належить порівняно вузькій і нечисленній верхівці. За різних історичних умов ця верхівка може мати різний вигляд. Але присутня вона майже у всіх суспільствах. З іншого боку, це поняття, яке раніше вживалося в медієвістиці для позначення соціальної верхівки, не завжди належним чином характеризується. Одне з досить поширених його трактувань, взяте з марксистської теорії, фігурує як панівний клас суспільства, в руках якого зосереджена вся повнота влади.

Насправді, в Середні віки відносини панування і підпорядкування були досить різноманітні за формою та змістом і не можуть бути основою поділу населення на класи за соціально-економічними, політичними або правовими критеріями. Особливо розмитою і аморфною була соціальна структура суспільства раннього Середньовіччя. Юридичні й інституціональні градації, зафіксовані в документах різних регіонів Європи, мали здебільшого випадковий і кожного разу особливий характер, були нестійкі і непослідовні. Історики завжди відчувають труднощі, застосовуючи до цих суспільств станові або класові визначення, які склалися в більш пізній час. По суті, аж до пізнього Середньовіччя суспільна ієрархія будувалася і визначалася під впливом не стільки письмово зафіксованих юридичних норм, скільки загальноприйнятних звичаєво-правових уявлень і практик і фактичного співвідношення сил.

На підтвердження сказаного можна навести визначення В. Парето і Г. Моска: еліта -це «меншість, яка керує, концентрує багатство і престиж... Еліти складаються з усіх тих, хто має соціально високе становище, хто виділяється не тільки володінням майна, владою і спеціальними знаннями, але також визнанням з боку інших людей» Пахарєв А. Еліт теорія. Політична енциклопедія / редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. Київ : Парламентське видавництво, 2011. С. 240.. Найголовнішими тут є три критерії -влада, багатство і престиж (авторитет). Щодо ранньосередньовічного суспільства -сукупність цих ознак, особливо якщо йдеться про володіння не просто владою, але владою політичною (публічною), то цей термін вказує на знать. Саме до такої знаті належали представники світської і духовної влади на Русі, які мали абсолютний стосунок до ідентифікації тодішнього суспільства, що започаткувалася з утворенням Давньоруської держави Мельничук І. А. Становлення і розвиток української політичної еліти (ІХ-середина XVII ст.). Житомир : Рута, 2014. 388 с.. Тільки стійке державне утворення з тенденцією до встановлення централізованої влади могло здійснити прорив у світовій історії і розгорнути широкий спектр його геополітичних устремлінь.

Одним із чинників формування правлячої еліти Києво-Руської держави Ющенко П. А. Інститут влади князя на Русі в ІХ-ХІ ст. Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. 2016. Вип. 46. С. 15-18. слугувало сусідство східних слов'ян як із цивілізованим світом, так і з варягами, які чинили постійні набіги, що стимулювало зміцнення війська, підвищення ролі князя як полководця, носія державної влади, регулятора суспільних відносин, а також бояр. Саме ця верства спрямовувала розвиток торгово-економічної та релігійної інтеграції, посилення геополітичної активності, в тому числі й шляхом експансії (похід на Царгород у 860 р., напад на торгову гавань Арабського халіфату у 864 р.) тощо Чекаленко Л. Д., Федуняк С. Г. Зовнішня політика України (від давніх часів до наших днів): підруч. для студ. вищ. навч. закл. Київ : ДП Вид. дім «Персонал», 2010. С. 16-18..

З іншого боку, наявність тісного сусідства з країнами східного світу, а саме -Хозарським каганатом і Арабським халіфатом, також сприяло формуванню початкової ідентифікації суспільства, проникненню на Русь елементів східної структури, що залишило слід в адміністративно-політичній практиці (прийняття титулу кагана, реалізація принципу «діархії» в ІХ-Х ст., принципу «дуумвірату» і «триумвірату» в ХІ-ХІІ ст.) економічної (міжетнічне об'єднання економічних укладів і способу життя народів, що входили до складу східних слов'ян) і культурної (проникнення іранської культури) сферах життя Давньоруської держави. Як уже зазначалося в попередньому підрозділі, потужний вплив на державотворення, ідентифікаційний процес і формування еліти справило прийняття християнства. Іншими словами, з розвитком взаємовідносин Руси-України з іншими народами зміцнювалась етнічна самосвідомість, закладались основи ідентичності русичів. Ключова роль у цих процесах належала Великим князям київським та Світлим князям місцевих князівств. Видається доцільним нагадати про їхню діяльність, зокрема Ігоря, його дружини княгині Ольги, спрямовану на зміцнення єдності князівств, їх захисту, налагодження господарського і духовного життя. В період правління Ігоря відбулося редукування загальноетнічної моделі Русі до рівня провізантійського (військові походи на Візантію в 941 р. і 944 р., наслідком яких стала укладена в 944 р. нова мирна угода) і східного (військовий похід у землі Закавказзя і Прикаспію в 945 р.) напрямків Іванченко Р. Історія без міфів. Київ : МАУП, 2006. С. 29-42., оформлення ідентифікаційної ідеї «Велика язичницька Русь» (експансіоністський характер ідентифікаційної ідеї виразився в тезі «Велика язичницька Русь», в якому проглядалися взаємодія її загальноетнічної, соціальної (влада Великого князя) і релігійної (язичницька віра) елементів).

З приходом Ольги (945-964 рр.) вдалося закласти підґрунтя для заміни язичницької основи її ідентифікаційної складової на християнську. Прикладом цьому став принцип її правління на балансі трьох напрямів цивіліза-ційного розвитку: західного (організація посольств у Німеччині, Польщі і Чехії), провізантійського (укладення мирної угоди з Візантією в 946 р., хрещення княгині Ольги в 957 р. в Константинополі, що дало поштовх до подальшої християнізації давньоруського суспільства) і східного (похід на критських арабів у 949 р., сумісний з болгарами і вірменами похід проти сирійського світу в 954 р.) Іванченко Р. Історія без міфів. С. 29-42..

За правління Ольги виникли передумови для заміни язичницької основи ідентифікаційної складової «Велика язичницька Русь» християнською і, відповідно, заміни її експансіоністської природи. Відбувалася апробація можливості контактів з країнами Заходу і Сходу на підставі мирного, дружнього союзу. На Сході така політика здійснювалася, першочергово, щодо Хазарії, яка була головним суперником Русі на східних торгових шляхах у районі Приазов'я і Поволжя. Отже, за порівняно короткий період свого правління княгиня Ольга здійснила врівноважений плин напрямів цивілізаційного розвитку Давньої Русі завдяки комплексній політиці, що враховувала множинність міжнародних факторів. Крім того, визрівали передумови для подальшої християнізації Давньоруської держави. Правління князя Святослава (964-972 рр.) можна розглядати як торжество язичницької основи ідентифікаційної складової «Велика язичницька Русь», як прагнення триматися винятково на власних традиціях, що штовхали Давню Русь на експансіоністський шлях і проявлялось у прагненні Великого князя поширити свій вплив не тільки на східнослов'янські, але й сусідні племена і народи. Святослав вибирав немирний шлях інсталяції Русі у світовий історичний простір. Він зробив ставку на військову експансію, здійснення якої привело до реалізації в конкретно-історичній практиці ідеалу «Велика язичницька Русь».

У 964-966 рр. був організований похід на Хазарію, що ставив перед собою політичні, економічні і релігійні завдання і здійснювався за двома геополітичними напрямками: східним -Поволжя і південним -Кавказ, Приазов'я, Крим. Тим самим були підкорені в'ятичі, волзькі булгари і буртаси. Були завдані удари по Хазарському каганату з розгромом і взяттям головних міст Ітиль, Семендер і Саркел. Князь Святослав переміг північно-кавказькі племена ясів (аланів) і косочів (адичів), підкорив собі приазовську область з Тмутараканню, Східну Таврику, впритул підійшовши до візантійських володінь у Криму, тим самим зламавши могутність Хазарського каганату і посиливши позиції Давньої Русі у Східній Європі Чекаленко Л. Д., Федуняк С. Г. Зовнішня політика України (від давніх часів до наших днів): підруч. для студ. вищ. навч. закл. Київ : ДП Вид. дім «Персонал», 2010. С. 27-28.. Таким чином, унаслідок правління Святослава кінцево склалася ідентифікаційна ідея Давньої Русі в її язичницькому варіанті, у структурі якої були присутні три основні елементи: етнічний («Руська земля»), соціальний (влада Великого князя) і релігійний (язичницька віра).

Християнський варіант оформлення ідентифікаційної ідеї «Свята Русь, перш за все пов'язаний з іменем князя Володимира (980-1015 рр.) На початку свого князювання Володимир мав на меті відновлення «Великої язичницької Русі» шляхом реформування традиційної язичницької релігії східних слов'ян (у 980 р. був створений об'єднаний пантеон язичницьких богів) і переносу в Київ загальноруського релігійного і політичного центру, що в цілому ставило завдання зміцнення державної цілісності і формування відчуття етнічної цілісності Русі. З Володимиром пов'язаний рубіжний етап у зовнішній і внутрішній політиці Русі, спрямований на зміцнення держави та її інтеграцію в європейський простір. Він включив до складу держави Перемишлянські землі (майбутня Галицька Русь); підкорив в'ятичів і землі ятв'ягів у верхньому басейні ріки Німан; повернув радимичів; здійснив похід на волзьких булгар; захопив Тмутаракань Чекаленко Л. Д., Федуняк С. Г. Зовнішня політика України (від давніх часів до наших днів): підруч. для студ. вищ. навч. закл. Київ : ДП Вид. дім «Персонал», 2010. С. 47-48.. Однак ці хаотичні експансіоністські перемоги не давали великокнязівській владі можливості проводити обґрунтовану цілісну внутрішню політику щодо зміцнення язичницької держави. Крім того, язичницька форма давньоруської державності викликала нерозуміння руської культури і релігії двома великими державами -Священної Римської імперії і Візантії. Отже, реалізація ідеї «Велика язичницька Русь» у зв'язку з винятковим домінуванням експансіоністських способів інсталяції у світову історичну спільноту виявилася малоефективною і небезпечною для молодої держави через провокування постійних військових зіткнень з іншими народами і державами, тому князь Володимир прийшов до усвідомлення необхідної культурно-історичної і релігійної переорієнтації Русі.

Розглядаючи формування християнської ідентичності давніх українців, наголошувалося на пріоритетному значенні вибору Володимиром нової релігії -християнства та її запровадження на державному рівні. Результатом цього процесу Києво-Руська держава стала органічною частиною величезного християнського світу і набула високого статусу у співтоваристві держав як Східної, так і Західної Європи. Разом із християнством на Русь була перенесена ідеологія візантизму, стержень якої становили принципи державного самодержавства, психології духовного універсалізму. На перший план зовнішньої політики були висунуті не військові дії, а договірні (переукладення в 988 р. мирної угоди з Візантією). Хрещення Руси-України сприяло ідентифікації суспільства в цивілізаційному напрямі на основі християнських цінностей.

Незважаючи на прийняття візантійської моделі християнства, князь Володимир розвивав відносини також із Західною Європою, зокрема Ватиканом. Після 988 р. відбувався неодноразовий обмін посольствами між Києвом і Римом. У 1000 р. посольство від Папи Сильвестра ІІ, яке за два-три місяці перед тим коронувало правителя Угорщини -Стефана, прибуло до Києва, при цьому його супроводжували також посли чеського та угорського королів. За папською традицією, це означало, що вони виконують функцію свідків коронації. Отже, можна припустити, що саме у 1000 р. відбулася коронація Володимира Великого королівською короною. Наступного, 1001 р., до Риму було відправлено посольство з Києва для складання подяки Понтифіку, до чого були зобов'язані новокороновані монархи. Відтоді аж до 1169 р., тобто до руйнування Києва Андрієм Боголюбським, західноєвропейські хроністи титулують монархів Руси-України саме королями, а не князями.

У цьому зв'язку не буде зайвою інформація про Володимира, наведена єпископом Титмаром Мерзебурзьким у його «Хроніці». Вона тим більш вагома, що друга половина володарювання Володимира надто лаконічно висвітлена в літописах. Цілком імовірно, що значна частина відомостей про це, в тому числі й така прикра для Візантії подія, як коронація київського князя Папою, була вилучена пізніше грецькими церковними ієрархами та їхніми київськими помічниками, які ретельно «редагували» згадки про небажану для них монархічну титулатуру суверенних старокиївських королів. Між тим німецький хроніст, який був сучасником київського володаря, титулує Володимира «королем Русі (rex Ruscorum Wlodemirus)» Терещенко Ю. Королі. Князі. Гетьмани. Монархічно-династичний принцип у державницькій традиції. День. 2017. 15 серпня..

Відновлення в повному обсязі гармонійної моделі культурно-історичного руху Давньої Русі і значне зміцнення ідентифікаційного початку соціокультурного організму Русі відбувалося в період перебування на престолі Ярослава Мудрого (1019-1054 рр.). За цей час він відновив баланс усіх складових культурно-історичного руху Русі на шляху інтеграції у світовий культурний і духовний простір завдяки геополітичній активності держави. Встановлювалися матримоніальні і політичні союзи з країнами Північної, Центральної і Західної Європи (Франція, Польща, Німеччина, Угорщина, Норвегія, Швеція), зміцнювалася і провізантійська лінія (у Києві, Новгороді і Полоцьку були зведені собори Святої Софії, що мало підкреслювати рівновеликість і єдиновірність Русі і Візантії; підписання мирної угоди 1043 р.; матримоніальні відносини між Руссю і Візантією).

Формуванню церковної еліти та активізації ідентифікаційного процесу в рамках соціокультурного і духовного розвитку Києво-Руської держави сприяла політика Ярослава щодо церкви (в кінці 1037 р. вийшло «Слово о Законе и Благодати», в підставі якого лежала концепція самобутності і значущості руського християнства, що стало домінантою і впливало на самоідентифікацію русичів; у 1051 р. відбулося обрання першого руського митрополита, що утверджувало суверенітет церкви і держави; була заснована Києво-Печерська лавра, що сприяло цій ідентифікації) Котляр М. Ярослав Мудрий. Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.; Інститут історії України НАН України. Київ : Наукова думка, 2013. Т. 10. С. 760..

Ще одне підтвердження значущості Ярослава Мудрого -це його популярність у західноєвропейському світі. Англійська «Хроніка» Роджера з Хаведена (пом. 1001 р.) зафіксувала, що син англо-саксонського короля Едмунда Залізнобокого Едуард після смерті батька втік у Русь, де був із честю прийнятий королем цієї землі -Малесклодом. Під цим іменем у західноєвропейській історіографії виступав Ярослав Мудрий. Німецький історик Ламберт Герсфельдський (пом. 1088 р.) -автор всесвітньої історії (Annales), доведеної до 1077 р., називає королями синів Ярослава -Ізяслава і Святослава. Донька Володимира -Марія Доброніга -в деяких джерелах згадується як Filia Rusciae Regis (донька руського короля), тоді як її чоловік -польський князь Казимир Обновитель -як dux (князь). До речі, польські джерела також застосовують до володарів Русі титул «королі». Ну і, звичайно, папська курія, яка найбільш прискіпливо стежила за уживанням титулів володарів середньовічних держав Європи, застосовує щодо старокиївсь-ких правителів титул rex (король), а їхні держави -regnum (королівство).

Визнання Європою такої титулатури не могло бути випадковим. Її застосування у тогочасному світі мало спиратися на певний конкретний державно-правний акт, який легітимізовував новий статус руського князя. Таким актом, без сумніву, могла бути лише коронація. Принагідно зазначимо, що навряд чи Ярослав Мудрий міг виконати свою роль «тестя Європи» і поріднитися з більшістю династій тогочасного європейського середньовічного світу, залишаючись просто князем.

За князювання Володимира Мономаха (1113-1125 рр.), незважаючи на децентралістські тенденції, робилися досить успішні спроби збирати і склеювати в єдине ціле Русь, для чого були застосовані наступні механізми. Перш за все, це з'їзди князів у Любечі, які намітили розвиток нового політичного укладу Русі зі створенням суверенних і незалежних князівств. Водночас утверджувалась ідея спільних дій, загальної рівності і єднання князів. Відновлення внутрішньополітичної єдності Русі сприяло утриманню її циві-лізаційних орієнтирів. Русь-Україна за Володимира Мономаха підтримувала широкі міжнародні зв'язки як з католицьким, так і мусульманським світом. Не припиняли діяти союзні угоди з Угорщиною і Польщею, були укладені династичні шлюби з правителями Швеції, Візантії, Польщі, Угорщини, Німеччини та інших країн. Посилився вплив Русі на Північному Кавказі. За правління Володимира були здійснені походи проти половців (1103, 1109, 1111, 1116, 1120 рр.), унаслідок яких вони були витіснені за межі південноруських степів, значна частина їх пішла на Кавказ, а інша увійшла до складу Русі Терещенко Ю. Королі. Князі. Гетьмани. Монархічно-династичний принцип у державницькій традиції. День. 2017. 15 серпня. Ярослав Мудрий та його доба: тисячолітній досвід українського державотворення: колективна монографія. Калакура Я., Салата О. та ін. Київ : Київський університет ім. Б. Грінченка, 2019. 284 с..

Посилення непримиренності до будь-якого зовнішнього ворога сприяло формуванню у давніх русичів суспільної самоідентифікації. Говорячи про роль Володимира Мономаха в цьому процесі, не можна оминути його увагу до проблеми місця людини в світі, її морального призначення, самоіденти-фікації. У його знаменитому «Повчанні» однією з головних є ідея правди. На думку князя, це те, що становить основу законності влади, і в цьому розумінні є закон, правосуддя. Але моральний сенс цього поняття у «Повчанні» набагато ширший: правда вимагає від володаря стати на захист слабких («не давайте сильним погубити людину») і навіть не допускати смертної кари. Влада не виводить того, хто нею наділений, з моральної сфери, а навпаки, лише посилює його моральну відповідальність. Високо оцінював князь знання, інтелектуальну працю: «не забувайте того доброго, що ви умієте, а чого не умієте -вчіться» Котляр М., Плахонін А. Повчання Володимира Мономаха. Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.; Інститут історії України НАН України. Київ : Наукова думка, 2011. Т. 8. С. 289..

Як зазначає Ю. Терещенко, у державному житті княжа Україна багато в чому наслідувала європейські форми -культивування договірних відносин, обмеження монархічної влади князя, територіальну децентралізацію, близьку до федералістських засад, самоврядування міських громад тощо. Ці тенденції суспільних відносин знайшли більш виразне втілення і розвиток на західних землях Русі, тісніше пов'язаних із західноєвропейською цивілізацією. Як відомо, ще в 980-990 роках київський князь Володимир Великий відвоював у поляків Галичину і Волинь і приєднав їх до володінь Києва. Однак після ослаблення Київської держави на землях Галичини і Волині новий, загальноукраїнський державницький центр Русі. Істотного імпульсу розвитку українська державність набула від часу політичної злуки Галичини і Волині (1199 р.), яка доповнилася у 1202 р. приєднанням Правобережжя разом із Києвом.

З об'єднанням Галицького і Волинського князівств на чолі з новим лідером династії -князем Романом Мстиславичем і столицею в Галичі розпочався новий етап в історії української державності та формуванні ідентичності. На відміну від поліетнічної Старокиївської держави, яка розвивалася відтепер на єдиному українському ґрунті, Галицько-Волинській державі судилося продовжити і примножити державотворчі традиції Києва. З нею пов'язаний важливий етап утвердження української державності і формування української народності. Вона зберегла, примножила і передала наступним поколінням політичну, культурну і духовну спадщину Русі. Була успадкована система князівської влади, хоча, порівняно з Києвом, тут набагато більшу роль у суспільстві відігравала боярська рада. Понад сто років Галицько-Волинське князівство служило опорою української державності і відіграло велику роль у переломний момент історії українського народу, зберегло його культурну і політичну ідентичність. За словами видатного дослідника історії Галицько-Волинського князівства І. Крип'яке-вича, воно «об'єднувало тільки етнографічні українські землі, і завдяки цьому тут сильніше проявлялися прикмети української культури, які стали основою національної відособленості»⁶⁰.

Важливо наголосити, що ще Роману Мстиславичу після поширення влади на Київ вдалося об'єднати фактично всі українські етнічні землі -від Карпат і Дунаю до Дніпра -і стати фактично сюзереном майже всієї Русі, що дало підстави деяким історикам називати його «творцем першої національної Української держави», яка проіснувала як окремий політичний організм до XIV ст.⁶. Могутність і авторитет цієї держави, яка дістала загальноєвропейське визнання, стали підставою для продовження нею королівської традиції Старокиївської монархії. Підтвердити цей її статус могли або Папська курія, або німецький імператор. У 1204 р. Папа Інокентій III запропонував Роману королівську корону. Як і у випадку з Ізяславом, ішлося не про піднесення Романа до найвищої гідності, яка була успадкована ним по праву, а про символічний дарунок -засіб визнання спадкоємця корони Руси-України. Однак володар нової держави, пов'язаний союзницькими зобов'язаннями з претендентом на німецьку імператорську корону, супротивником Папи Філіпом Швабським, не прийняв пропозиції понтифікату. Цілком ймовірно припустити, що Роман сподівався дістати підтвердження своєї королівської гідності саме від німецького імператора, а не від Престолу св. Петра (згадаємо аналогічну спробу Ізяслава І).

Схвалення європейським світом королівської титулатури галицько-волинського володаря, незважаючи на відхилення ним королівської корони від Папи, підтверджує, що його статус увійшов у європейську державно-політичну термінологію як Romanus rex Ruthenorum -«Роман король Русі». Отже, київська королівська традиція дістала своє продовження в титулатурі Романа, а згодом і його нащадків. Ця титулатура зафіксована, зокрема, в синодику монастиря бернардинів св. Петра в Ерфурті: Romanus rex Ruthenorum dedit nobil XXX marcas («Роман король Русі, який надав нам 30 марок»).

Прикметно, що у Візантії Роман також номінувався згідно з існуючою в Ромейській імперії титулатурою щодо європейських королів. Хроніст титулує його візантійським відповідником -«царем в усій Руській землі». Після смерті Романа угорський король Андрій, скориставшись малолітством спадкоємців галицько-волинського володаря і послабленням владних інститутів його держави, захопив Г аличину. Невдовзі він долучив до свого титулу й титул короля Галичини й Володимирщини (Galiciae Lodomeriaeque). Це ⁰ Крип'якевич І. П. Галицько-Волинське князівство. 2-ге видання, із змінами і допов-неннями / відп. ред. Я. Ісаєвич. Львів : ІУ ім. І. П. Крип'якевича НАН України, 1999. С. 17. Ідзьо В. Українська держава в ІХ-ХІІІ століттях. Львів : Сполом, 2004. 418 с. означало, що, включаючи Романову спадщину до своєї держави, він приєднав країну з королівським статусом. У 1214-1215 рр. Андрій просив понтифікат про помазання свого сина Коломана королем Галичини і про пересилання йому золотої корони «відповідно королівській гідності для нашого сина, щоб тішився одержанням корони від вашої щедроти, подібно як королівським помазанням від Апостольського Престолу». З тогочасної конкретно-історичної ситуації випливало, що Андрій Угорський звертався до Риму не про піднесення Галичини до рангу королівства, а тільки про підтвердження королівської гідності свого сина Коломана як володаря частини своєї держави, тобто про заміну династії Романовичів на династію Арпадів.

Після завершення «угорського періоду» почалося зміцнення позицій Данила Галицького і здобуття ним фактичної влади на теренах всієї Руси-України (окрім Чернігівщини), внаслідок чого галицькому володарю повертається королівський титул, успадкований від батька. Вже від початку переговорів із Римом у 1246 р. він титулується Папою і його канцелярією як король Русі, а його держава -як королівство, що приймається під покров св. Петра і Апостольського Престолу. Звичайно, середньовічна Європа, яка прискіпливо дотримувалась ієрархічних принципів, контрольованих Римом, виключала випадковість у вживанні такої титулатури. Трохи згодом у низці листів Римської Курії Данило вже титулується як король Русі, а його брат Василько -король Володимирії. Уточнення титулатури синів Романа очевидно було викликане кращим ознайомленням Риму з реальним станом речей у Галицько-Волинській державі і фактичним посіданням Васильком Володимирського уділу. Підставою для такої титулатури удільного князя Волині була, очевидно, підтверджена Римом титулатура угорських Арпадів, які короткий час володіли спадщиною Романа. Отже, Василько дістав королівську гідність разом із братом, тоді як жоден із Рюриковичів її не мав. У листі Папи Інокентія IV до Великого магістра Тевтонського ордену від 22.01.1248 р. Данило титулувався «достойним королем Русі» (rex), тоді як Олександр -«шляхетним мужем, князем суздальським» (dux). До цього можна також додати, що навіть попри претензії королів Угорщини на Галичину в одній з угорських грамот, де повідомлялося про переможну битву під Ярославом, Данило титулується як король Русі, а його супротивник -чернігівський Ростислав -князем Галичини. У 1253 р. після тривалих контактів із Римом і певних вагань Данило прийняв від Папи Інокентія IV королівські інсигнії й був коронований у місті Дорогичині. Акт коронації означав, що королівська корона, надіслана Данилу як дарунок понтифікату, означала визнання за ним права наслідування королівської гідності своїх предків. Це був один із проявів процесу інтеграції Руси-України із західним світом, і він не викликав якогось здивування чи заперечення ані в тогочасному галицько-волинському суспільстві, ані в сусідніх європейських державах, з якими українські володарі мали постійні зв'язки, у тому числі родинні Терещенко Ю. Королі. Князі. Гетьмани. Монархічно-династичний принцип у державницькій традиції. День. 2017. 15 серпня..