Зародження цивілізаційної ідентичності княжої Руси-України

Не можна обійти увагою той історичний факт, що під час монголо-татарської навали на Русь Галицько-Волинська держава взяла на себе головний удар і стримала її. У 1252 році князь Данило запропонував Новгородському князеві Алєксандру Нєвському створити союз для боротьби з монголо-татарами, але той відмовився, оскільки на той час уже давно був васалом хана Батия. Більше того, є відомості, що Алєксандр доніс ханові на Данила Галицького, після чого хан послав військо темника Куремси на Данила. В той же час рідний брат А. Нєвського князь Андрій, одружений з дочкою князя Данила, також запропонував своєму братові приєднатися до союзу проти татар, але А. Нєвський доніс ханові і на свого брата і накликав на Русь татарське військо для розправи над ним. За вірну службу хан нагородив Алєксандра Нєвського Володимирським князівством, відібраним у його брата Андрія Волович О. Європейська ідентичність України в історичній ретроспектив! Чорноморські новини. № 095. 30. 11. 2013..

У кінці 1254 -навесні 1255 року під Владимиром і Луцьком князь Данило вщент розгромив татарські війська. Це була, по суті, перша перемога руських князів над монголами. У подальшій боротьбі з ними Данило Галицький намагався використовувати і підтримку Папи Римського -Інокентія IV. Сподіваючись на допомогу західних союзників у боротьбі із Золотою Ордою, Данило Г алицький прийняв від Папи Римського коронацію у 1253 р. на короля усієї Русі. Після смерті Данила Галицького у 1264 р. його нащадки -сини, онуки і правнуки -намагалися зберегти Галицько-Волинську державу, захищаючи її від численних загарбників.

Успадкувавши культурно-національні традиції Києва, Галицько-Волинська держава під впливом європейської культури вийшла на передові рубежі цивілізаційності, натомість князі Північно-Східної Русі переймали менталітет монголо-татарських завойовників, що згодом проявилося в автократичних тенденціях подальшого розвитку Московії, Російської імперії і путінської Росії.

Говорячи про еліту Давньої Русі, не слід забувати про таку її гілку, крім світської еліти, як церковна, що зробила вагомий внесок у цивілізаційну ідентифікацію давньоруського суспільства на підставі поширення і проповіді основних цінностей християнства в його православному віросповіданні. З ХІ ст. основним ідейним центром православ'я у Русі стає Києво-Печерський монастир. У поглядах і діяльності подвижників Печерського монастиря, і перш за все найвідомішого серед них -Феодосія Печерського (близько 1036-1074 рр.), можна побачити риси, характерні для української релігійності протягом наступних століть.

Феодосій був прибічником містико-аскетичної традиції грецького богослов'я, суворим критиком неправославних віровчень. Він вважав, що захист православ'я і дотримання його заповідей є обов'язком князівської влади Печерський Феодосій. Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (гол. ред.) та ін. Київ : Інститут філософії ім. Григорія Сковороди НАН України: Абрис, 2002. С. 477.. Пізніше, у творах Нестора Літописця (ХІ -поч. ХІІ ст.), в першу чергу в його редакції «Повісті минулих літ», ця теза обґрунтовується вже на історичному матеріалі, розкривається в оцінках фактів руської і світової історії. Присутня в «Повісті» також ідея єдності Русі на підставі релігійної правди. Як репрезентант культурної і релігійної ідентичності давньоруського суспільства розглядається «Слово о Законе и Благодати» митрополита Київського Іларіона. Основний його пафос міститься в утвердженні істини втілення Господа, олюднення, спасіння світу. Київський митрополит обґрунтував універсальне, вселенське значення Божої Благодаті як духовного дарунку, отримання якого можливе для людини незалежно від етнічної належності. Благодать для Іларіона передбачає духовну свободу особистості. Згідно з його християнською історіософією, центральною подією світової історії є зміна епохи закону, встановленого Богом, ерою Благодаті (Новий Завіт). Але й духовна свобода, пов'язана з християнством, і істина, набута через благодать, вимагають чималих зусиль для їх утвердження і захисту. Для цього, за Іларіоном, необхідні як морально-інтелектуальні зусилля, що передбачають «благі помисли», так і державно-політичні: треба щоб благочестя було поєднане з владою Ричка В. Іларіон Київський. Політична енциклопедія / редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. Київ : Парламентське видавництво, 2011. С. 277..

Історики вітчизняної філософії пов'язують «Слово» з початком філософської традиції у Русі. Вони звертають увагу на присутність у ньому актуальної історичної проблематики, розвиток ідей патріотизму. Патріотизм у творі Іларіона визначається як високоінтелектуальна система, під якою трактується суспільна ідентичність.

Ще одним великим церковним і культурним діячем Давньої Русі був Кирило Туровський (1130-1182 рр.), якого сучасники називали другим Златоустом. У творах Кирила («Притча про людську душу і тіло», «Повість про білорізця-людину і про чернецтво») розвиваються теми, традиційні для руської релігійної думки, починаючи з митрополита Іларіона і Феодосія Печерського. У його релігійній антропології вирішальним критерієм в оцінці всіх дій людини був критерій сотеріологічний (пов'язаний зі спасінням). Справжній зміст і значення може мати тільки те, що сприяє досягненню спасіння -єдиної суттєвої мети людського буття. Тому Кирило Туровський віддавав абсолютно в дусі православної традиції перевагу ангельському життю, чернечому шляху. Тільки подвиг смиренної мудрості, який має здійснити чернець у своєму служінні, дозволяє йому пройти єдинопра-вильним, вузьким шляхом, що веде до спасіння. Людина для Кирила Туровського -центральна фігура світобудови, вершина творіння. Вона наділена свободою волі і сама має прийти до правди, проголошеної Христом Ричка В. Кирило Туровський. Енциклопедія історія України: у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.; Інститут історії України НАН України. Київ : Наукова думка, 2007. Т. 4. С. 300.. Саме так святитель трактував самоідентифікацію давньоруської людини.

Оригінальною пам'яткою давньоруської думки є «Моління» Данила Заточника (ХІІ ст.), в якому високо цінується розум людини, що веде її до мудрості, яка для автора невід'ємна від моральності. Надаючи особливого значення мудрості й освіті як одному з основних її джерел, автор пише про себе: «Аз бо не во Афинах ростох, не от философ научихся, бо бых падая аки пчела по розным цветом и оттуда избирая сладость словесную и совокупляя мудрость, яко в мех воды морские» Памятники литературы Древней Руси. XVII век. Москва : Просвещение, 1980. С. 398..

Як і його попередники, Данило Заточник -ким би він не був у соціальній дійсності (існують різні версії щодо цього) -у духовному плані був християнином. Тим не менш певна тенденція наявна. Це стосується першочергово розуміння мудрості. Мудрість, про яку йдеться у «Молінні», передбачає релігійно-моральну підставу, і все-таки на особистісному і суспільному рівнях -це саме людська мудрість: мудрість мислителя, мудрість звичайної людини, мудрість правителя. Християнський ідеал смиренної мудрості не ставиться під сумнів, але ніби відступає на інший план. У «Молінні» Данила Заточника думка ледве не вперше виявляється захопленою відчуттям величі людського розуму, безмежністю його можливостей. Людина раптом постає як центральна фігура світобудови не тільки у своєму ставленні до Бога, але й сама по собі, як суб'єкт пізнавальний і творчий «Моління Данила Заточника». Літературознавча енциклопедія: у 2 т. / авт.-уклад. Ковалів Ю. І. Київ : ВЦ «Академія», 2007. Т. 2. С. 68..

Підсумовуючи, варто наголосити, що від самого початку утворення Києво-Руської, та її наступниці Галицько-Волинської держави їх еліта в особі київських князів, представників духовенства сприяла активізації ідентифікаційних процесів у суспільстві спочатку на язичницькому підґрунті, а згодом, з прийняттям християнства, на православному. Разом з тим, цивілізаційні ідентифікаційні процеси прослідковуються у визнанні Руси-України після прийняття християнства й країнами Західної Європи. З іншого боку, вивчення епістолярних і літературних пам'яток давньоруських представників Руської церкви з усією очевидністю встановлює той факт, що вони добре усвідомлювали нероздільність релігійної моралі і політики як у державному житті Русі, так і на рівні побутових відносин, що вело до подальшої ідентифікації давньоруського суспільства.

У другій половині XIV ст., тобто на час піднесення Галицько-Волинської держави, на українських землях починається новий, певною мірою драматичний для неї період, пов'язаний з посиленням претензій на українські землі з боку Польського королівства, Литовського князівства і Московського царства. Шляхом укладення династичного шлюбу Волинь об'єдналася з Литовським князівством. Деякі історики ще й досі пишуть: «прийшла Литва і захопила руські землі». Насправді ж для переходу земель до певного державного об'єднання завойовувати їх було не обов'язково. Наприклад, Іспанія перейшла до Габсбургів, коли іспанська інфанта вийшла заміж за представника цієї династії. Дочка ж останнього галицько-волинського князя одружилася з литовським князем з династії Гедиміновичів, і коли династія галицько-волинських князів згасла -князівство, як спадок дружини литовського князя, залишалось у складі Литовської держави, яка стала називатися Великим князівством Литовським, а після включення до нього Київщини, Чернігово-Сіверщини, Поділля, Брацлавщини, які зберігали автономність, а також білоруських земель його статус розцінювався як Литовсько-Руська держава. Принагідно зауважимо, що руські землі становили 9/10 загальної площі Великого князівства Литовського.

Від русичів литовці отримали систему княжої влади, основи законодавства, християнство в його східному форматі. Місцеве населення і далі зберігало свою культуру, мову, яка набула статусу державної. На думку деяких дослідників, цю державу наші предки тривалий час вважали своєю і не відчували в ній дискомфорту. Все це стало передумовою процесу утвердження українського етносу із певними ознаками нації, формування европейської ідентичності української інтелектуальної і духовної еліти, збереження ідеї відновлення української державності. Загалом, литовці виявилися досить передбачливими. Прийшовши на руські землі, вони говорили: «Старого не рушимо, нового не вводимо» Волович О. Європейська ідентичність українців у складі Великого князівства Литовського і Речі Посполитої. Чорноморські новини. № 100. 21.12.2013.. Тому їхня колонізація була досить м'якою і не викликала особливого спротиву. Ось чому можна вважати, що політично й територіально українська знать сприймала Гедимі-новичів як своїх князів, зберігаючи при цьому свою етнічну самобутність.

Ситуація почала змінюватися після укладення шлюбу між литовським князем Ягайлом і польською принцесою Ядвігою -з умовою, що Ягайло навертається у католицизм і стає королем обох держав, які об'єднуються під назвою «Річ Посполита». Більшість українських земель (Волинь, Поділля, Київщина, Брацлавщина) опинились інкорпорованими в цю об'єднану державу у складі Великого князівства Литовського, а Галичина відійшла до Польської корони. Відтоді почався тиск католицької еліти на православну. Певний час його вдавалося стримувати завдяки Ягайловому брату -Вітовту, який залишився княжити в Литві і був досить самостійним у своїй політиці. Хоч Вітовт вважався васалом Ягайла, але йому вдавалося зберігати певну окремішність. Тиск на православне українське населення відтермінувався на час боротьби між польськими й литовськими Гедиміновичами. Однак литовців поступово піддавалися покатоличенню, значних змін зазнала і їхня мова, хоча багато литовських слів й досі зберігають руське коріння.

Велике князівство Литовське значною мірою успадкувало систему влади, яка була у Київській державі. На чолі держави стояв Великий князь литовський, який концентрував у своїх руках законодавчу, виконавчу й судову владу, був військовим зверхником, провадив дипломатичні зносини з іншими державами, призначав і звільняв вищих урядовців. Із середини XV ст. влада Великого князя послаблювалася шляхом підвищення ролі ради при князеві (панів-ради). Важливе значення в житті населення мала збірка законів, відома під назвою «Литовський статут» (перше видання -1529 р.), який спирався на «Руську правду», включав елементи цивільного права, а також впроваджував нові європейські юридичні поняття. Мешканці багатьох українських міст користувалися так званим магдебурзьким правом, яке отримали Львів, Київ, Луцьк, Кременець, Володимир, Житомир та інші міста.

У Польському королівстві, у складі якого перебувала Галичина, із боярства й зем'янства формується шляхта. До речі, такими правами, які мала в пізній Речі Посполитій шляхта, не користувалася жодна європейська еліта. Основна різниця між панами та шляхтою полягала в особливостях володінь: пани мали вотчину -спадок від батьків -і не мусили служити у війську, шляхта ж була служилим станом, тобто отримувала в користування помістя лише на час військової служби. Однак шляхта постійно домагалася того, щоб надані їй маєтності залишалися власністю, а також виборювала собі право не ходити у військові походи за межі своєї держави. Для цього вона тиснула на королів, піднімала повстання. Й оскільки королі завжди потребували лояльності й підтримки з боку шляхти, то змушені були йти на поступки та розширювати її права.

Таким чином, княжа доба української історії, представлена Київською, Галицько-Волинською і Литовсько-Руською державами, залишила помітний слід у формуванні етнічної і християнської ідентичностей, які під впливом інтеграції в європейський простір набули багатьох ознак цивілізаційності. Провідну роль в утвердженні базових цінностей цих ідентичностей відігравала еліта, яка умовно складалася з двох груп: світської, яку представляли князі, боярська знать, управлінці, дружинники, військові полководці та найбільш освічена частина населення, причетна до книгописання, розвитку освіти, культури і мистецтва, та релігійної (патріархи, митрополити, єпископи, настоятелі і ченці монастирів та ін.). Цивілізаційна ідентичність українців закладалася як шляхом певного впливу європейських цінностей, так і продукуванням власної культури на рівні цих орієнтирів та поширенням її в Європі.

Размещено на Allbest.ru