Бойове самогубство повстанців як героїчний чин у відображенні й осмисленні оповідної традиції

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут народознавства НАН України

Бойове самогубство повстанців як героїчний чин у відображенні й осмисленні оповідної традиції

Євген Луньо

кандидат філологічних наук

науковий співробітник відділу фольклористики

Анотація

бойовий самогубство повстанець окупант

Констатовано, що на сьогодні, коли Україна веде тривалу війну з російськими окупантами, постає важлива проблема ідейно-політичного й світоглядно-ціннісного осмислення цієї боротьби. Вагомий потенціал для її розкриття зауважено в історичному досвіді, відображеному у народно-оповідній традиції. Зазначено, що записування та аналіз пісенного й прозового фольклору про героїчну загибель українських повстанців - це одна з дослідницьких стратегій колег-фольклористів, проте окремо явище бойового самогубства як героїчний чин досліджує лише автор. Уперше в українській фольклористиці серед випадків вояцької героїчної смерті виділено та проаналізовано окремий її вид, який автор означує як «бойове самогубство».

На основі аналізу джерельної бази, яку автор зібрав особисто, осмислено особливості народно-оповідної традиції, що відображає бойове самогубство повстанців: членів націоналістичного збройного підпілля та вояків УПА. Виокремлено різні вияви, вказано ситуації, мотивації фатального вчинку, розкрито психоемоційний стан і ритуальний супровід моменту. Простежено народно-оповідну оцінку бойового самогубства з погляду традиційної моралі, християнських чеснот, ідейно-політичних цінностей. Порушено питання про те, наскільки оцінки узгоджуються чи суперечать одна одній. Об'єктом дослідження представлено усні оповідання й перекази про різні випадки бойового самогубства повстанців.

У проаналізованих сюжетах народних оповідань та переказів, у нових мотивах про героїчне самовбивство ставиться та вирішується надзвичайно складна морально-світоглядна дилема - між гріхом та героїзмом. Зазначено, що образ самогубця трансформувався в образ добровільної жертви, коли актуальна мотивація суспільної бойової солідарності - кодекс вояцької честі, за яким самому загинути, а товаришів врятувати чи не зрадити.

Ключові слова: повстанський героїчний епос, бойове самогубство повстанців, народне оповідання, народний переказ, ОУН, УПА.

Yevhen Lunio

PhD Researcher at the Department of Folklore Institute of Ethnology National Academy of Sciences of Ukraine

Fighting suicide of the insurgents as a heroic act in the reflection and understanding of the narrative tradition

Abstract

Today, when Ukraine is waging a long war with the Russian occupiers, there is an important problem of ideological, political, moral and value understanding of this struggle. The historical experience of previous times reflected in the folk-narrative tradition has a significant potential for its disclosure. Along with the author, his fellow folklorists also recorded and analyzed song and prose folklore about the heroic death of Ukrainian insurgents. However, only the author investigates a separate phenomenon of combat suicide as a heroic act. The author was the first in Ukrainian folklore among the cases of military heroic death, singled out and researched a separate species, which he calls a fighting suicide.

The purpose of the article is to trace, based on the analysis of the self-collected source base, how the folk-narrative tradition reflects and comprehends the fighting suicide of insurgents: members of the nationalist armed underground and the Ukrainian Insurgent Army (UIA) soldiers. At the same time to single out its various manifestations, to list the situations in which it was resorted to, to indicate the motivations for such a fatal act, to reveal the psycho-emotional state and a certain ritual accompaniment of this moment. It is also important to trace the folk-narrative assessment of fighting suicide in terms of traditional morality, Christian virtues, ideological and political values. To what extent do these assessments agree with each other, and to what extent do they contradict each other. The methodological basis is a method of hermeneutics, which is defined as an art of understanding of textual discourse, and also defines as a commentary and interpretation of artistic work by way of a rational-analytical and intuitive comprehension of its artistic meaning. The object of the study of this article is the recorded by the author folk tales and legends about various cases of insurgent fighting suicide. The subject of research is the reflection and comprehension of the folk-narrative tradition of fighting suicide.

Keywords: insurgent heroic epic, insurgent fighting suicide, folk tale, folk retelling, OUN, UPA.

У повстанській народно-оповідній традиції вагоме місце кількісно чи не найчисельніше займають мотиви індивідуального героїзму повстанців. Серед них особливо ідейно насичені й художньо вражаючі мотиви про самогубство повстанців у безвихідному становищі. Це явище заслуговує на окреме детальне дослідження.

Відображення й осмислення у фольклорі героїчної смерті українських повстанців - бойовиків оунівського збройного підпілля та вояків Української повстанської армії (УПА) - досліджувала низка дослідників, зокрема Григорій Дем'ян Дем'ян Г. Українські повстанські пісні 1940-2000-х років (історико-фольклористичне дослідження). Львів: Галицька видавнича спілка, 2003. С. 258-301., Роман Кирчів Кирчів Р. Двадцяте століття в українському фольклорі. Львів, 2010. С. 343-409., Оксана Кузьменко Кузьменко О. Драматичне буття людини в українському фольклорі: концептуальні форми вираження (Період Першої та Другої світових воїн). Львів, 2018. С. 317-327. й ін. Передусім у темі «Смерть героя від ворога» вони трактують мотив «загибель героя у бою з ворогом від кулі чи іншої зброї», навіть якщо йдеться про випадки самознищення під час бою чи у бойовій ситуації. Наприклад, О. Кузьменко ілюструє фрагмент народної повстанської пісні «Не світило сонце зрання - хмари не давали», де є рядок: «Так як друзів розносили власниї гранати» Там само. С. 321.. Натомість Оксана Чікало як дослідниця повстанських пісень-хронік вказує, що виявом відваги й цілковитої присвяти справі національного визволення були свідомі самогубства повстанців. Вона виділяє окрему групу мотивів «підпільники чинять самогубство, щоб не потрапити до рук ворога» Чікало О. Українська національно-визвольна боротьба ХХ століття крізь призму пісні-хроніки. Матеріали до української етнології: зб. наук. праць. Київ, 2013. Вип. 12 (15). С. 126.. Її спостереження доповнює Галина Кравцова, яка в піснях-хроніках періоду національно-визвольних змагань ХХ ст. виділяє мотив «повстанці вчиняють самогубство» Кравцова Г. Пісні-хроніки періоду національно-визвольних змагань XX ст.: теми, мотиви, образи (на матеріалах, зібраних у Стрийському районі). Народознавчі зошити. 2019. № 5. С. 1193.. Обидві фольклористки розглядають бойове самогубство в органічній цілості з іншими мотивами ширшої теми - «Загибель героя-повстанця».

Отож у цій розвідці вперше в українській фольклористиці виділено окремий вид випадків вояцької героїчної смерті, який названо бойовим самогубством, під яким розумію свідоме, з власної волі позбавлення себе життя вояками, підпільниками чи іншими, задіяними в боротьбі особами у критичній безвихідній ситуації з метою не попасти живим ворогові й під тортурами не зрадити військової таємниці, а також продемонструвати свою вояцьку честь, гідність, жертовність нації та презирство до ворога. Бойове самогубство розглянуто також у статті «Народний переказ “Шухевич вбиває ворогів і героїчно гине”: ідейно-смисловий аспект» Луньо Є. Народний переказ «Шухевич вбиває ворогів і героїчно гине»: ідейно-смисловий аспект. Народознавчі зошити. 2020. № 3. С. 563-572., де проаналізовано народно-оповідну версію загибелі Головного командира УПА, коли він використав останній набій для себе.

Мета статті - детально проаналізувати спосіб відображення у народній оповідні традиції бойового самогубства повстанців - членів націоналістичного збройного підпілля та вояків УПА. При цьому головним завданням вважаю виокремлення різних виявів, перелічення ситуацій, у яких вдавалися до самогубства, зазначення мотивації фатального вчинку, розкриття психоемоційного стану і ритуального супроводу цього моменту. Важливо простежити народно-оповідну оцінку бойового самогубства з погляду традиційної моралі, християнських чеснот, ідейно-політичних цінностей, а також відповісти на запитання: наскільки ці оцінки між собою узгоджуються чи суперечать одна одній?

Аналізуючи фольклорні тексти, застосовуватиму метод герменевтики, що його визначають як мистецтво розуміння текстуального дискурсу Лемберт Ґ. Герменевтика. Енциклопедія постмодернізму / за ред. Ч. Вінквіста та В. Тейлора; пер. з англ. В. Шовкун; наук. ред. пер. О. Шевченко. Київ: Основи, 2003. С. 89-90., а також як коментування та інтерпретацію мистецького твору через розумово-аналітичне й інтуїтивне осягнення його художнього смислу (за Ю. Борєвим). З фольклористичного боку герменевтику трактую як можливість проникнення у внутрішню структуру тексту через сприйняття фольклорного процесу, через причини їх виникнення й динаміку функціювання.

Обрані для аналізу розповіді мають свою специфіку, оскільки не є наслідком спеціального пошуку для вивчення конкретної теми, а вибрані на основі багаторічного досвіду фольклористичного польового дослідження повстанської народно- оповідної традиції. Основна частина текстів записана у Яворівському р-ні Львівської обл. Вони - складова великого проєкту «Яворівщина у повстанській боротьбі. Розповіді учасників та очевидців», яким автор займається з 1996 р., опитавши понад 700 респондентів. З 2015 р. автор проводив фіксації в інших районах Львівщини: Городоцькому, Мостиському, Жовківському, а також на Івано-Франківщині, зокрема в Долинському й Рожнятівському р-нах (опитано понад 20 респондентів). Наукова та духовно-культурна цінність зібраних розповідей у тому, що оповідачам було дано можливість розповісти про свою участь і роль в історії національно-визвольної боротьби на теренах Західної України першої половини - середини ХХ ст. Звідси трансформована у письмову форму картина народно-епічної традиції кінця ХХ - початку ХХІ ст. в її побутово-функційному вираженні.

Концептуальні засади методики фіксації повстанської народно-оповідної традиції детально викладені в моїх попередніх публікаціях: «Народний літопис повстанської Яворівщини» Луньо Є. Народний літопис повстанської Яворівщини. Яворівщина у повстанській боротьбі. Розповіді учасників та очевидців / запис. і упоряд. Є. Луньо. Львів: Літопис, 2005. Т. 1: Наконеч-не Перше, Наконечне Друге. С. 3-18. та «Слово від упорядника до тому 2» Луньо Є. Слово від упорядника до тому 2. Яворівщинау повстанській боротьбі. Розповіді учасників та очевидців / запис. і упоряд. Є. Луньо. Львів: Растр-7, 2015. Т. 2: Яворів. С. 21-26.. Тут сконцентровано найголовніше: всі матеріали, за винятком кількох, зафіксовані на диктофон і розшифровані за етнолінгвістичною текстологічною моделлю, яка передбачає повне збереження автентики мовлення оповідача. Такий підхід важливий не лише для інформативного, а й психоемоційного, експресивного відображення епічної традиції як художнього явища Бріцина О. Зміна текстологічних моделей в українській фольклористиці ХІХ-ХХ ст. (за матеріалами публікацій прозового фольклору й архівних колекцій). Словенски фолклор и фолклористика нарозмейу двамиленщума. Београд, 2008. С. 211-228.. Доцільний також широкий ілюстративний матеріал. По-перше, для виразнішого сприйняття читачами текстуального аналізу; по-друге, дослідження, зрозуміло, має відбиток авторської суб'єктивності у способі бачення й осмислення теми, а тому даю можливість іншим дослідникам на основі повного тексту сформувати власний погляд, оцінивши зміст не лише на вербальному логічно-смисловому, а й на почуттєвому, психоемоційному рівнях.

У мої записах зібрано понад 40 більших і менших за обсягом розповідей про випадки бойового самогубства в середовищі збройного підпілля ОУН й відділів УПА. Звісно, у статті всі проаналізувати неможливо, хоча кожен із текстів - це оригінальний твір, у якому доля окремої особистості, індивідуальний героїчний вчинок гідності, жертва молоді заради нації і держави.

Зауважу, що у процесі фіксації фольклору записувач не лише здобуває окремий текст як самодостатню ідейно-художню вартість, але одночасно він є учасником фольклорного процесу в ролі слухача. Саме це дає можливість не пасивно спостерігати, а бути органічно задіяним у складному механізмі творення й побутування фольклору, «об'ємно» побачити оповідача як домінанту фольклорного процесу, його творчий потенціал, креативні імпульси, художній світ, моральні й ідейно-світоглядні цінності, інтелектуальний рівень. Одночасно науковець осмислює свій практичний досвід сприйняття усної розповіді, актуалізує слуховий, візуальний, а також вербальний контакт з оповідачем. Без відповідного знання й розуміння процесу психоемоційної та ідеологічної співналаштованості, по суті, неможливо належно осягнути й уповні розкрити ідейно-художню цінність фольклорного тексту для суспільства. Дуже важливо розуміти: якщо науковець безпосередньо не бере активної і перманентної участі у фіксації фольклорних матеріалів, він не буде спроможним успішно застосовувати герменевтичний метод у дослідженні фольклору.

Коротко з'ясую сутність виявів бойового самогубства, генезу, ідейно-світоглядні, морально-етичні та духовно-культурні його складові. Найперше треба констатувати, що в середовищі УПА і збройного підпілля бойове самогубство не було новітнім явищем. До них воно потрапило як ідейно-політична й моральна концепція, виражена у формі культу, міфу про героїзм і героїчну смерть, яка започаткувалася та сформувалася на ґрунті націоналістичної діяльності в Галичині у 1920-1930-х роках, коли національно-визвольний рух українців очолила ОУН.

Першим випадком, який певною мірою пов'язаний із темою, була смерть зв'язкової УВО Ольги Басараб 12 лютого 1924 р. у польській в'язниці Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів. Мюнхен; Лондон; Нью-Йорк: Українське видавництво, 1968. Т. 1 / за ред. С. Ленкавського. С. 39.. Про самогубство ув'язненої стверджувала польська сторона. Українці натомість говорили, що її закатовано, попри непублічні чутки про самогубство, на основі яких став творитися культ героїзму й мучеництва О. Басараб.

Пізніше, у 1930-х роках, кілька бойовиків ОУН під час виконання терористичних актів також здійснили самогубство. До прикладу, будучи пораненим поліцією під час експропріаційного нападу на поштовий віз біля містечка Бібрка 30 липня 1930 р., Гриць Пісецький добив себе пострілом із револьвера Там само. С. 245.. 30 листопада 1930 р. під час нападу на пошту в Городку застрілився важко поранений бойовик Юрій Березинський Там само. С. 303.. Під час атентату на директора Української гімназії Івана Бабія, звинуваченого у співпраці з польською поліцією, виконавець Михайло Цар, позбавлений можливості втекти, смертельно поранив себе в голову. За три тижні він помер Там само. С. 370..

Одним із визначальних імпульсів, що спонукав бойовиків і вояків до акту бойового самогубства, була ідеологія українського інтегрального націоналізму, яка сформувалася на засадах безсумнівного підпорядкування особистості політичним інтересам своєї нації і непримиримості, ворожості до націй-поневолювачів, відкидання ліберальних цінностей як застарілих заради торжества національних інтересів, проповідування рішучих та беззастережних дій Грицак Я. Націоналізм. Довідник з історії України. Київ: Ґенеза, 2001. С. 505-507.. Слушне твердження у цьому контексті Г. Кравцової про беззаперечну відданість воїнів УПА Україні, яка була однією із головних ознак світогляду упівця, основною складовою його війни з окупаційними режимами Кравцова Г. Пісні-хроніки періоду національно-визвольних змагань XX ст. ... С. 1193-1194..

Тогочасне суспільно-політичне середовище і значною мірою народні верстви трактували цих осіб як людей, що вчинили героїчний та високо патріотичний вчинок, пожертвувавши собою заради національних інтересів. Герої стають суб'єктами започаткованого націоналістами обряду пошанування стрілецьких могил, культу новітніх політичних героїв. Тогочасна націоналістична публіцистика, художня література, хорове й театральне мистецтво починають формувати український міф. До цього процесу органічно була задіяна народно-оповідна традиція з її особливими функціями відображення й осмислення суспільної динаміки з одночасною синхронною і діахронною трансмісією.

Важливе тут неоднозначне ставлення Греко-Католицької Церкви (ГКЦ), зокрема митрополита Андрея Шептицького, до випадків самогубства молодих націоналістів. З одного боку, ідею вибору самогубства в разі арешту поліцією через страх виказати своїх організаційних друзів митрополит вважав порушенням християнських моральних імперативів. Так, у пастирському посланні «Про покаяння» (січень 1934 р.) він характеризує самогубство як гріх, що «є більше смертним від найбільших смертних гріхів» Митрополит Андрей Шептицький: життя і діяльність. Документи і матеріали 1899-1944. Церква і суспільне питання. Львів: Місіонер, 1998. Т. 2, кн. 1 / ред. А. Кравчук. С. 217.. Водночас в особистих роздумах припускає, що «Боже безконечне милосердя має певно свої способи, щоби навіть і самовбійника спасти» за допомогою «акту совершенного жалю» Там само.. Треба зазначити, що тогочасне греко-католицьке духовенство в більшості, частково і сам митрополит Шептицький, намагалося залучати національні ідеали до душпастирської діяльності Гентош Л. Митрополит Шептицький 1923-1939. Випробовування ідеалів. Львів: ВНТЛ-Класика, 2015. С. 157.. Значна кількість священників прихильно ставилася до ОУН, чимало з них були заангажовані до націоналістичної діяльності. На основі цих фактів уважаю, що вияви бойового самогубства вони не трактували, як гріх самогубства за біблійними канонами, але як постулат героїчного чину згідно з положенням «Святого Письма»: «Ніхто не спроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Ів. 15, 13).

Отож основний концепт «бойове самогубство» в повстанській народно-оповідній традиції сформувався у період національно-визвольного руху міжвоєнного двадцятиліття. Його ідейно-політичний, світоглядно-ціннісний, моральний та естетичний зміст динамічно розвивався на ґрунті нових умов і обставин бойових дій, що призвели до різноманітних виявів. У цьому процесі виникали нові смислові узагальнення й стереотипи, зображальні та виражальні засоби розповіді, що ними продуктивно послуговувалися оповідачі.

Художня особливість повстанської оповідної традиції, зокрема у відображенні виявів бойового самогубства, - більш конкретне детальне змалювання історії. Так досягається мета представити випадок чи подію якомога реальніше, достовірніше, а отже, добитися від слухача довіри до розповіді. Акцент зроблено на деталі, нюанси, оскільки саме вони впливають на психоемоційні, чуттєві сфери фольклорного реципієнта. Крім того, важливо враховувати, що зафіксовані в кінці ХХ - на початку ХХІ ст. матеріали від початку їх виникнення і до запису побутували з різною інтенсивністю, зазнаючи змістових та формальних трансформацій.

Джерелом сюжетів про бойове самогубство, зокрема кульмінаційних епізодів, можуть бути випадки критичних ситуацій, у яких повстанці мали намір вдатися до самознищення, проте фатальної небезпеки їм вдалося уникнути. Пізніше про екстрему за «на волосок від смерті» розповідали, щоби звільнитися від тягаря психоемоційної напруги. Я записав низку таких розповідей. Як приклад, фрагмент, де реалізовано мотив «повстанці щасливо рятуються із оточеної криївки»:

«Нема, десь так перед обідом, може, одинайцята година, чуємо, якісь голоси. Йой, та вже видкося, - вони знайшли вічко. Чуємо - каже оден до другого: “Бросай гранату”. Кидають одну гранату - не зірвалася, другу - не зірвалася. Я вже встиг помолитися. Кинули третю - зірвалася, разом з нею вибухнули дві попередні гранати, що були газовими. Ми притулилися до стіни бокової, нам нічого не сталося, тільки “Баську” поранило в руку, бо він був найближче до входу. Лаз мав кілька метрів, але не був зиґзагом, іно прямий» Яворівщина у повстанській боротьбі... Т. 1. С. 308-309..

Отож оточеним воякам завдяки бойовому досвіду, відвазі й холоднокровній витримці вдалося обдурити ворога та живими вибратися з безвихідного становища. Активно побутуючи не лише в особистій, а й колективній епічній пам'яті, ця та інші подібні фатальні сцени стали об'єктом народно-оповідної традиції.

У представленому фрагменті важлива одна деталь: попри надзвичайно інтенсивну задіяність розумових і психоемоційних ресурсів, інстинктивно спрямованих на виживання, все ж, можливо, на підсвідомому рівні, імпульсивно, повстанець встиг помолитися. Оповідач не вказує, з яким наміром звертався до Бога, може, щоб допоміг уціліти. Ймовірніше, це була молитва «На відпущення гріхів перед загибеллю від самогубства». Як показує ілюстрація, ворожі кулі та гранати повстанців не досягали, що можна трактувати як перенесення традиційного ритуального чину природної смерті християнина в ритуал бойового самогубства, який вояки не вважали гріховним, а радше християнською самопожертвою в ім'я української нації і держави.

Вартує уваги й ширшого аналізу розповідь із мотивом «повстанці не змогли застрелитися у викритій криївці через підступ зрадника»:

«А як ті сусіди-сексоти дали знати, шо Ніна вже дала хлопців в криївку, і ті москалі тоді ту криївку накрили. Тай тоді до Ніни кажуть: “Покажи, де криївка”. Вона каже: “Я не знаю”. Вони кажуть: “Ми тобі самі покажем, де криївка”. Вже була до неї дверка відкрита. А ті хлопці всередині сказали, шо вони не здадуться. Тоді енкаведисти заставили Ніну лізти туди до них в криївку і вмовити їх, щоби вони здалися. Але хлопці кажуть до неї: “Ми не здаємося. Ми будем стрілятися”. А там в криївці був пістолет нічийний. І ті два хлопці-зрадники сказали комуністам, тим енкаведистам, шо там є пістолет нічийний. Тай тоді вони замінили в ньому патрони на варені. Варили, щоб капсулі відсиріли, щоб ті патрони не стріляли. І їм там в тому пістолеті дали ті патрони.

Но і ті хлопці там в криївці вирішили стрілятися. А енкаведисти знали, шо то вони не застріляться, тому шо то патрони були вже варені. Но і тоді, значить, дійшло до того, шо вони вже будуть стрілятися. Ніна каже так: “Стріляйте мене першу”. Ті кажуть: “Ми не можемо тебе першу стріляти медсестру. То ми би мали гріх за тебе. То так не може бути. Ти як хочеш - сама вирішуй, а ми не будемо. - Тоді кажуть так до неї: - Ми постріляємося перші, а ти потім вийдеш, скажи, шо ти сама нас постріляла, і тобі нічого не буде”. А вона каже: “Ні, так не буде”.

Но і все ж таки Ніну не хотіли першу стріляти. Тоді вона послухала їх, і вирішила, шо то вона останньою буде стрілятися. Но і Ніна каже: “Тепер підем до молитви”. Помолилися вони, образок мали на стіні. А після молитви каже вона: “То ше не все. Заспіваймо український гімн, повстанський”:

Ше не вмерла Україна, ні слава ні воля, Ше загине в Україні московська неволя. Згинуть кляті комуністи, як роса на сонці, Запанують по Вкраїні ще наші бандеровці. Душу й тіло ми положим за нашу свободу, І покажем комуністам до Москви дорогу.

Тих три хлопці і Ніна, шо там були в криївці, пістолет не спрацював, мусіли здатися. Ніна ше їх там зганьбила, шо то пістолет не справжній, шо то діточий страшок, але то причина була інша - варені патрони» Записав Є. Луньо 12.11.2011 р. у м. Червоноград Львівської обл. від Гаврищишина Юрія, 1923 р. н., уродженця с. Сторона Яворівського р-ну. Архів автора..

Найперше зауважу, що наведена розповідь - народний переказ події, яка насправді відбулася на Волині. Записаний на Галичині текст свідчить про географію побутування сюжету й важливість теми бойового самогубства в широкому народному середовищі. Якщо у попередньому творі йшлося про ймовірність загибелі повстанців, то у другому - сюжет повної картини бойового самогубства з його послідовними фазами, остання з яких - порятунок від фатальної смерті. Оскільки першооповідачами були учасники цієї історії, є підстави вважати, що опис її доволі реалістичний. Звісно, що на ньому відклалися суб'єктивні нашарування, привнесені пізніше.

У тексті помітно три визначальні етапні моменти здійснення повстанцями самознищення. Перший: прийняття рішення не датися ворогові живим. З одного боку, повстанці до нього вже потенційно готові, концептуально прийняли його до того, як опинились у фатальній ситуації. Прийняття визрівало у процесі ідейно-світоглядних, моральних розважань й осмислень як особистого, так і колективного бойового досвіду, відомостей про смерть, полон, зраду, які призвели до сприйняття самогубства саме як героїчного та жертовного чину. Усвідомлення, що в цілковито безвихідній ситуації настав момент реалізувати фатальний крок - перейти з життя земного в позаземне. Звісно, воно було прийняте у процесі певного обговорення, яке призвело до одностайності рішення й незворотності вироку.

Друге: вибір способу самознищення й узгодження процедури. Оскільки в повстанців був переважно один спосіб самознищення - застрелитись із пістолета - між ними точиться дискусія, як це повинно відбутися, хто кого і в якому порядку повинен застрілити. Вирішення ускладнює те, що між трьома юнаками перебуває дівчина - повстанська медсестра Ніна, яка пропонує, щоб її стріляли першою. Прохання зумовлене тим, що через чутливу емоційність дівчина не хоче бачити загибелі друзів. Вона боїться, що не витримає психічно, ставши неспроможною застрелитися. Природно, що у хлопців не піднімається рука її вбити. Виникає дилема між трактуванням себе «вояками» та «юнаками», інстинктивне чи соціокультурне призначення яких оберігати дівчат як майбутніх матерів, продовжувачок роду. Вони пропонують вижити й рятуватися від арешту. Дівчина відкидає пропозицію, яка для неї непорядна, оскільки сприймає себе передусім воячкою, одностайною у прийнятих рішеннях по-геройськи розпрощатися з життям. Показово, що в цій ситуації поняття гріха набуває іншого, відмінного від традиційно релігійного, сенсу. Його юнаки вбачають у вбиванні дівчини навіть за її наполяганням. Тим часом як самогубство, що його Церква трактує як один із чотирьох найтяжчих гріхів, які, згідно з Катехизмом, кличуть про помсту до неба, вони вважають актом вояцької честі й гідності - героїчної смерті в ім'я нації.

Третє: здійснення ритуалу, що відповідає психоемоційному й духовному налаштуванню на останні хвилини життя усіх учасників чину. Стержневий елемент ритуалу - молитва. Відомо, що для християн і віруючих людей молитва супроводжує всі важливі, передовсім доленосні, життєві моменти: починаючи від народження і закінчуючи смертю. Через молитву проситься в Бога благословення - схвалення того чи того чину, сприяння у його належному правильному звершенні. Молитва у випадку бойового самогубства повинна була виконувати особливі функції, оскільки є проханням у Господа про відпущення усіх життєвих гріхів. Водночас передсмертна повстанська - засіб демонстрації собі, а при можливості й стороннім, що попри самовбивство повстанці були й залишилися християнами, вчинок яких - необхідна жертва заради інших, а можливо, заради ідейно-духовного й морального самоствердження.

На третьому етапі часто трапляється епізод із ритуалізованим співом, переважно, повстанським гімном, що є варіантом національного гімну України. Якщо молитва мала завдання продемонструвати високі християнські почуття повстанців, то гімн був покликаний задекларувати ідейно-політичні цінності, громадянсько-державницьку позицію й вояцьку честь. Через спів повстанці посилали важливу інформацію ворогам, що їх оточили, і «своїм», що мали можливість їх чути. У цьому бачимо реалізацію іншого типового епічного мотиву - «надії повстанців на останню звістку». Він важливий як сигнал-вістка, яку передадуть бойовим побратимам, родині й далі, залишивши в широкому народному середовищі добру славу про себе.

У новій монографії «Драматичне буття людини в українському фольклорі: концептуальні форми вираження (період Першої та Другої світових воєн)» О. Кузьменко не оминає увагою важливу деталь героїчної смерті, коли захисник Карпатської України перед загибеллю співає. На думку фольклористки, це - типовий мотив українського історичного фольклору нового часу, за допомогою якого розкривається фольклорний концепт «смерті» Кузьменко О. Драматичне буття людини в українському фольклорі... С. 323.. Відштовхуючись від цього міркування, вбачало у співі значиму складову бойового самогубства, покликаного виконувати відповідну ідейно-смислову функцію. Його публічна демонстрація, з мого погляду, є не підсвідомий акт страху і відчаю, але свідома героїчна жертва за національно-державницьку ідею, що мотивує та спонукає, полегшує крок до фатального онтологічного вчинку смерті.

Ритуальний спів може поєднуватися або замінюватися вигуком ідейно-політичних гасел, кличів, які є глорифікацією загиблого в бойових обставинах вояка. Відтак за його власної участі започатковується перехід героя від фізичного буття до буття духовного у формі пісні, переказу, легенди. Цей процес як тенденцію влучно зауважив і майстерно висловив у поетичних рядках філософ-мислитель Юрій Липа, колишній вояк - морський піхотинець армії УНР, полковник УПА:

Голос забитих:

І то не важно, що я згнию, Що люди затопчуть плоть мою - Таж пливе мій прапор над вами!

І то, як я падав, чи як умер, Уже не важно стало тепер - Я знов відродився із вами...

(Вояцький марш) Липа Ю. Вірую: вибрані вірші / післясл. О. Янчука. Львів: Каменяр, 2001. С. 26..

При аналізі цього періоду не можна не звернути уваги, з якою симпатією, повагою і навіть пієтетом цих повстанців змальовує оповідач. Як повстанець, учасник боїв, якому смерть не раз зазирала у вічі та який зазнав тяжких тюремних поневірянь і тортур, він переконаний, що бойове самогубство - це героїчний вояцький чин, що засвідчує високі ідейні якості й моральні чесноти українських повстанців.

Розгляньмо ще один переказ із Бойківщини з мотивом «повстанець вбиває себе, щоб не здатися ворогам»:

«А один ще випадок був на Кривці, то такий в нас участок села називається Кривець. Там було весілля. Ну і два сусіди були в повстанцях. І сусід запросив, каже: “Хлопці, аби-сте ввечір до мене прийшли на весілля”. І прийшли. Вже так під опівніч прийшли хлопці, ті два сусіди прийшли. Вже погостилися, музика грала і вони зайшли до хати, посідали за стіл, один так з приходу сів, а другий так дальше в хаті і гостяться. Тут раптом хтось крикнув: “Москалі!” То один, шо сидів на краю, успів через двері вискочити в сіни і через задні двері пішов надвір. А той - уже москалі на порозі - уже не міг втечи. Він тоді скоренько заховався під стіл, а столи були накриті обрусами донизу.

Москалі шукают: “А де бандери? Де бандери?”. Всіх людей попіднімали, по одному вивели з хати, другі там людей тримали надворі. А він тоди себе сам зарізав під столом ножем, Носович Йосип Миколайович з Витвиці. Сам зарізався під столом, чуєте, аби не попасти їм у руки. То його теж забрали в Болехів. І потім жінка вкрала його через ліс із братом» Записав Є. Луньо 2.07.2019 р. у с. Витвиця Долинського р-ну Івано-Франківської обл. від Бандри Катерини, 1934 р. н. Архів автора..

Розповідь показова тим, що представляє рідкісний випадок бойового самогубства, коли повстанець позбавляє себе життя холодною зброєю - ножем. В інших текстах народно-оповідної традиції герої послуговуються вогнепальною зброєю: пістолетами, автоматами, карабінами, гранатами, мінами. Їхня дія миттєва, не спричиняє фізичного болю, пересилення якого вимагає неабиякої сили волі, великих нервових і психічних зусиль, щоби звершити свій намір. Правда, відомі випадки, що навіть зі стрілецької зброї повстанець не зміг себе вбити, а лише поранив. Очевидно, через надзвичайну нервову й психічну напругу, що послабила його волю та фізичні зусилля. Думаю, тим важче було покінчити з життям за допомогою ножа.

Звісно, у цього повстанця теж була при собі стрілецька зброя, щонайменше пістолет, та все ж він застосував ніж. І зробив це свідомо з відповідних морально-етичних причин. Адже чи не єдина перевага цієї зброї - беззвучність, і, думаю, власне тому він обрав її. Цим хотів скрити, втаємничити свою смерть від ворогів, сподіваючись, що вони не знайдуть його тіла. Таким вчинком він, з одного боку, позбавить господарів репресій. Адже, згідно з тодішніми реаліями кримінального кодексу окупантів, господарі підпадали під звинувачення у т. зв. «бандпосібництві» - підтримці та всілякому сприянні повстанцям. Це вело до арешту, допитів з фізичними й моральними тортурами, позбавлення волі господаря, а для інших членів родини - вивіз у Сибір.

Зрозуміло, що наречений запросив своїх друзів-повстанців до себе на весілля не лише заради морального їх пошанування, яке в умовах підпільних поневірянь було для них доволі потрібним. Не менш важлива практична мета запросин - можливість почастуватися, належно поїсти. Адже харчування повстанців було складною і ризикованою справою, нерідко їм доводилося по кілька днів нічого не споживати. Вони усвідомлювали ризики, але фізичний голод, потреба духовного спілкування й підтримки спонукали їх до такого кроку. Енкаведисти добре знали, що весілля часто використовують як можливість погодувати повстанців, тому прийшли з облавою.

З другого боку, втаємниченістю повстанець сподівався уникнути типових наслідків, коли енкаведистам потрапляв до рук труп. В оповідній традиції процедура «опізнання», коли понівечене тіло виставляють у людному місці на публічний огляд для глуму над останками, для очорнення, дегероїзації і дегуманізації доброї пам'яті про вояка, добре відома. Підпілля розуміло, що потрапляння до рук ворогів тіл загиблих, особливо, коли їх ідентифікують, допомагає поборювати повстанських рух, що теж відображено в оповіданнях. Адже це давало енкаведистам інформацію, яка дозволяла їм вийти й узяти в оперативне розпрацювання ближчу чи дальшу родину загиблого, що зазвичай теж була зв'язана з підпіллям. Звісно, все це закінчувалося жорстокими репресіями, яких повстанець своїй родині, близьким і знайомим не бажав.

Фінал переказу песимістичний - вороги знайшли тіло загиблого. Оповідачці були знайомі всі репресивні дії. Але вона, керуючись художньою доцільністю, свідомо (швидше підсвідомо), не береться про них розповідати, щоб не відволікати уваги від основної ідеї - представлення й осмислення бойового самогубства повстанця як надзвичайно героїчної і жертовної загибелі.

Згідно з даними народно-оповідної традиції, бойове самогубство було й тоді, коли пораненого дострілювали побратими. Проілюструю переказ із мотивом «бойові друзі дострілюють важко пораненого на його прохання»:

«Федько був охоронцем при якомусь високому проводі, він все ходив з “дех- тярем”, і вони тоди там, як Мостиська, Судова Вишня чи йшли за границю, чи вже вертали з-за границі. То вже потім я довідувався, і мені то розказували. Вони на Хоросници там в одній хаті ночували, а на ту Хоросницю якраз приїхали з району - з Вишні енкаведисти. Зачалася там між ними стрілянина. Та їхня група, той весь провід став вибиратися зі села до ліса, а Федько з “дехтяра” давай їх прикривати. Він залягав і дуже бив по москалях, шо вони мусіли ся ховати, а тим часом вони кавалок відступили і тоди давай звітам стріляти до москалів. Тиї стріляют, а в той час Федько давай собі відступати. І як він біг, то не біг просто, а так зиґзаґом - то в один бік, то в другий, шоби в него тяжко було попасти. То мені потім оповідали ті люди звітам, шо виділи. І казали, шо москалі по нім стріляли, але не могли попасти, зато шо він так біг.

І так шось кілька разів він відступав, тоди залягав і бив з “дехтяра”, аби тамті могли зновсь відступати собі. І так ті з проводу вийшли з села і добралися до ліса, і Федькови лишилося добігти до них. І як він біг через село, то біг так зиґзаґом, по- войсковому, і в него не могли попасти, хоч дуже стріляли. Але за селом була кладка через якусь малу ріку, та кладка була вузька, і Федько мусів бігти через ню просто. І як він перебігав через ту кладку, якийсь енкаведист Микола - казали, шо він був колишній руский партизан - клякнув і з коліна карабіном Федька на тій кладці пристрілив - тяжко його ранив.

Федько ше перебіг на тамтой бік, але вже далеко не забіг і там на березі впав, бо вже не мав більше сили. І казали, шо дуже стогнав. Наші москалям не дали до него підійти і забрати - стріляли до них. І то потім мені переказували, шо підлізли наші до Федька і хотіли його забрати зі собом, кажут, шо, Федько, ми тебе не лишимо, берем тебе зі собом. А він каже: “Нє, мені вже всьо, чи ви мене возьмете, чи не возьмете, я з того не вийду, бо я тяжко ранений. А зі мном, то ше й ви можете попасти, а без мене то ви всьо йно скорше ся скриєте. - І ше каже до них, - але не лишайте мене їм живого в руки, бо ше мене будут дуже мордувати і мою родину за мене будут мордувати. Добийте мене”. Казав ся дострілити. Там в них такий був закон партизанський: як хтось вже видит, шо він не до виходу, то ліпше вже бути застріленим, ніж дати ся на муки.

Так шо самі там його дострілили і лишили, а самі всі решта врятувалися. То Федько їх фактично врятував, зі свого “дехтяра” їх прикривав» Яворівщина у повстанській боротьбі. Т. 2. С. 609..

Переказ про загибель Федора Луня («Цяпки»), бойовика з охорони повітового проводу Яворівщини, записано від його рідного брата. Самогубство повстанця звершується у безвиході смертельного поранення. У цій ситуації простежуються основні мотивації, що спонукають вдатися до фатального кроку. Найперше - це не потрапити живим до рук ворогів і як наслідок - не зазнати катування під час допитів. Як бувалий боєць, юнак свідомий безперспективності вижити, а намагання побратимів його рятувати - це марні зусилля, які можуть наразити їх на смертельну небезпеку. Будучи знесиленим, повстанець не міг піднести зброю й натиснути на курок, тому попросив побратимів. Вражає його свідоме, кероване благими намірами, моральне рішення.

Інформацію про кончину повстанця «Цяпки», зокрема про його прохання до побратимів, оповідач одержав, очевидно, через посередників посланців. Він, можливо, і має якісь сумніви, чи було це саме так, як розповідають. Та все ж вірить у правдивість переданої звістки, яка героїзує й уславлює брата, представляє високо ідейним і глибоко моральним вояком, який із честю та до кінця виконав свій вояцький обов'язок. І далі оповідач із любові до брата й жалю через його втрату змальовує попередню частину бою. Акцентує на тому, що повстанець взявся виконувати найтяжчу функцію - прикривати відступ побратимів, відтягуючи основний вогонь на себе. Завдяки бойовому досвіду й відвазі герой успішно веде нерівний бій, щасливо уникає ворожих куль, але вже наприкінці, коли товариші добралися до безпечного місця, через природні обставини, що унеможливили застосування військового вміння, він дістає поранення. За принципом подібне породжує подібне оповідач ширшим увиразненим змалюванням бойового героїзму свого брата підсилює та вкорінює осмислення його смерті саме як героїчної. Звісно, у цьому важливу роль відіграє ідейно-смислова спрямованість повстанської народно-оповідної традиції, що з відновленням незалежності почала активізовуватися. Зауважу, що переказ про останній героїчний бій повстанця побутує також у с. Хоросниці на Мостищині.

Інший мотив «повстанець, оточений у криївці, відмовляється здатись і гине від куль ворога»:

«А той Романик Стефан сидів в криївці на полі, і її видала одна жінка. То було, напевно, на тих долинах як ґуральня, вона ішла з міста і вона виділа. Та жінка була звідти з Новин, не знаю, чи вона робила з москалями, чи як. От шо коло нас жили Веркали, шо їх побили наші, то я питалася мами: “Но за шо їх побили?” - бо ми ходили туди. А їх побили, тому шо там брат був в нашій партизанці і він вже хотів втікнути.

А Стефан був в криївці, ту криївку видали і обкружили. І тоди цьоцю три рази посилали, шоби цьоця пішла, шоби він ся здав. Він сам оден в тій криївці сидів. І тоди три рази цьотка заходила, і шоби він здався. А він так сказав: “Я присягав не тільки Державі, я Богу присягав. Я ж присягав, я не можу здатися”. - “Тобі життя подарують”. - “Мені не треба, я не здамся. Мамо, відійдіть, бо я не здамся”. Він оден син був.

І потім ті всі набої випустили з автомата в него, то казали, шо то його тіло аж так во підкидалося. То Микола Падура вже потім розказував, шо його там як би вже витягали з тої криївки і його там розстріляли. Тому Стефанови було десь двайцять чотири, двайцять п'ять чи двайцять шість років. Він загинув приблизно в сорок п'ятім чи сорок шостім році - в тих роках. Бо в сорок семім нас вивезли, а вони воба вже забиті були: і той Стефан Романик і Микола Падура. То воба братаничі були» Записав Є. Луньо 31.08.2009 р. у м. Яворів Львівської обл. від Сичак Катерини, 1939 р. н. уродженки с. Новини Яворівського р-ну Львівської обл. Архів автора..

Як видно з фрагмента, повстанець убиває себе, але цей випадок трактуємо як бойове самогубство, яке полягає у свідомому й незворушному виборі - не здатися ворогові за жодних умов. Основний чинник, що його до цього змушує, - висока ідейно-політична свідомість і стійкі духовні та моральні цінності, що опираються на тверду віру в Бога. Як релігійна особа, юнак добре розуміє гріх самогубства і безпосередньо його здійснювати не збирається. Немає підстав стверджувати, що він не хоче жити, бо ж усвідомлює цінність життя як дару Божого. Та все ж через свою незламну позицію, через ідейні переконання й моральні чесноти ставить смерть вище від власного життя. У ньому духовне та моральне начало перемагає фізичне, оскільки, згідно з християнським ученням, перше - незнищенне, вічне, небесне, а друге - дочасне, тлінне, земне.

У поведінці повстанця присутня ще одна моральна колізія, яка сповнює розповідь психоемоційною резонантністю: з одного боку, протистояння ідейно-політичних цінностей і християнських світоглядних та моральних принципів, а з другого - його любов й пошана до рідної матері. Як у християнина та морально вихованого сина, його любов до матері велика і щира. Й не без того, що він, єдина дитина, усвідомлює свій синівський обов'язок опікуватися нею, бути опорою у її старості. Енкаведисти тричі посилали матір у криївку вмовити сина здатися й так уберегти молоде життя. Зрозуміло, що розмова між ними була сповнена почуттями, які безміри охопили матір, що рятує, але не може врятувати єдину дитину. У цій колізії між особистістю громадянина-воїна та християнина, перемогла перша. Юнак твердо прийняв рішення не порушувати присяги - не здаватись, прирікши себе на загибель.

Треба сказати, що в енкаведистів не було потреби стріляти у хлопця - він не чинив збройного опору, не загрожував їхньому життю. Були можливості взяти його живим, застосувавши димові, газові гранати чи інші спецзасоби. Та вони хотіли зламати його морально, принизити християнські цінності, розчавити вояцьку честь. Їм це не вдалося, а тому від люті й безсилля розстріляли в особливо жорстокий спосіб - випустивши у повстанця всі набої. Припускаю, що юнак не був хоробрим вояком, не відзначався героїзмом чи відвагою в боях або, можливо, взагалі не брав у них участі. Та все ж свідомо й рішуче пішов на смерть, щоб не зрадити військової присяги. І тому його вчинок повністю підпадає під визначення бойового самогубства як героїчного чину.

У тематичній групі про бойове самогубство заслуговує уваги переказ із мотивом «повстанець у безвихідній ситуації вбиває побратима, а тоді себе»:

«І та боївка, і ті хлопці часто до нас приходили і в нас зустрічалися. Але ті молодші, по-моєму, не були зараховані до повстанців, а були так як би помічники, самостійно вони нічого не мали права робити.

І в сорок восьмому році ці молодші хлопці одного разу ввечері прийшли до мене і говорять: “Будь обережний, бо жінка одна, - я не буду говорити хто, бо вона ше живе, говорять, - вона ішла, і ми прослідкували за нею”. А там коло нас був ставок і була там вільшина, і вона в ту вільшину. А в тій вільшині був такий Коробков - старший лейтенант зі застави, і вона там з ним зустрічалася.

То десь було в вівторок чи середу, як вони до мене приходили і попереджали, а на другий четвер я спав, в нас така комора була, шпихлір, там сіно було, і я спав. І ранком, десь година, но сонце ще не сходило, слухаю - о, стрілянина страшна з автоматів. Я зіскочив, ше Іванця Петра брат молодший Іван, ми воба ходили, і він зі мною спав, ми воба зіскочили. А їх двоє: той Лагно Юзик і Глова Микола, там була купка сіна від нашої стодоли десь так метрів п'ятсот, вони прийшли, десь полягали під тим сіном і, видно, заспали. І їх “червона мітла”, що нею керував Пархоменко, але того старшого лейтенанта Пархоменка навіть не було тоді, а якийсь сержант там командував ними, їх було десять чоловік, одні зайняли звідси від нашої стодоли. А другі пішли, там соснина була, якраз та соснина, де вбили тих, що з Дацків втікали. І хлопці до тої соснини втікали, а ті звідси за ними стріляли.

Коли я зіскочив, то побачив, як той Глова, що його Пінцьо називали, витягнув сумку, відкрив і рвав папери й кидав. То десь п'ятсот метрів було приблизно, але видно, що кидав, бо вітром несло ті папірці. І вони так через горбок перебігли - там стрілянина, і потім всьо втихло. Їх там москалі не вбили, а той Глова Микола, то був такий затятий хлопець, а той Лагно, то був такий слабенький. І коли їх обкружили, Глова побачив, що нема виходу, застрілив того спочатку, а потім сам себе вбив.

Забрали їх до села на показ. Людей там зганяли, батьків їхніх закликали. Батьки признали, що то їхні сини, бо де дінуться, село всьо знає. Їх там тримали десь два дні і показували, коло клубу їх там кинули.

Потім, десь напевно через місяць, мого батька брат мав капусту там, прийшов ввечір до мене і говорить: “Ти знаєш шо, я сьогодні капусту рубав і знайшов втинок”. То був втинок з карабіна, його Лагно мав, носив. А цей Глова, то він з пістолетом ходив. І коли вони тоді втікали, видно, що Лагно той втинок кинув в ту капусту. Він ше навіть був з патронами, заряджений. Той Лагно був слабохарактерний, і як був би його той не застрілив, а він був би ся здав, то він би був не одного видав. Так що той Глова правильно зробив.

Потім вияснили, що там один із хлопців шукав коня, бо то треба було в понеділок їхати до Яворова на торг, а коні ся пасли, і побачив їх, що вони там в копиці сплять. І він на колгосп, а там якраз була тая “червона мітла”. То мені вже розказував сусід, що стрибком був, такий Лойко Василь. Казав, що ще так якраз світало, якийсь хлопчиско там прибіг до них, і вони зразу всі побігли. Той хлопчина, що їх продав, він потім виїхав з села. Но він не сам то робив, там ним керували. Але я то не хочу говорити, бо ще ті люди живуть» Записав Є. Луньо 26.12.2005 р. у м. Львові від Семеряка Івана, 1932 р. н., уродженця с. Поруби Яворівського р-ну. Архів автора..

В інтерпретації оповідача вчинок Миколи Глови героїчний. І він має багатоскладову мотивацію. Найперше стрілялися, бо була безвихідь - побачили, що їх оточили. Отож приймають традиційне героїчне рішення не датися в руки, а демонстративно себе вбити. По-друге, Лагно був слабохарактерним, не мав достатньої мужності себе застрілити, боявся не витримати фізичних тортур, що довело б інших до смерті. Отже, одна з мотивацій - правильний і логічний моральний вибір: одна смерть-жертва замість багатьох. У розповіді не сказано й про те, чи Лагно сам просив застрілити його, чи це було зроблено проти його волі. Якщо він зробив це сам, то за це його не осуджують. Якщо ні, то можна говорити про «мовчазне» схвалення чину. Той, хто його застрілив, у народному епосі залишається героєм.

Різнобічно народно-оповідна традиція відобразила бойове самогубство повстанця, районного провідника ОУН Нестора Романця («Чорного») із с. Наконечне Перше. На сюжетотворчий мотив «оточений повстанець героїчно веде бій і в кінці вбиває себе сам» записано кілька текстів. Проте в кожному творі увага зосереджена на різних епізодах. На трьох із них, на мою думку вагомих, варто зупинитися, застосувавши компаративний підхід.

На ідейно-смисловому навантаженні розповідей особливо позначається те, що всі оповідачі походять із родин, активно задіяних у повстанському русі. Їхні старші брати були вояками УПА і збройного підпілля, а самі вони пройняті високими національно-патріотичними почуттями. Водночас добре обізнані з конкретними реаліями боротьби, задіяні до забезпечення повстанців і підпільників усім необхідним. Тому українська партизанська боротьба відображена в апологетичному, глорифікаційному, аспекті.

Ще одна особливість у тому, що Нестор Романець і його дружина Розалія належали до тих повстанців, що не лише у своєму селі, а й в усій околиці послуговувалися високим авторитетом і повагою населення як ідейні, моральні, розумні, відважні, жертовні особи. В очах селян народний улюбленець, захисник, порадник, суддя Нестор («Чорний») був ідеальним повстанцем, справжнім героєм. Організаторські здібності, бойові успіхи, справедливі, турботливі стосунки з людьми оповили його живою славою. Цікава деталь - усі оповідачі головно називають героя на ім'я «Нестор», яке було оригінальним, і, наскільки мені відомо, єдиним в усіх навколишніх селах. Воно не потребувало дистинкції, конкретизації за допомогою вуличного прізвиська чи повстанського псевда. З другого ж боку, що особливо важливо, звертання до особи лише по імені покликане демонструвати близьке, довірливе, симпатичне до неї ставлення, у чому простежується любов і пошана.

Перша розповідь найповніше відображає останній бій, що закінчився самознищенням повстанця:

«Там був головним керівником партизанки Нестор. Його жінка була в партизанах також. А двох їхніх дівчат, то люди вигодували від малих дітей. То одна у Львові замужем, я взнавав потім, а друга, не знаю, де є, чи тут, чи де. Її, Нестора жінку, вбили на засідці, вона до дітей ішла. А їх, то було під Новий рік, Нестора і ше там когось засікли десь там на Корчованці і йшли за ними так, як за зайцем ідуть. По снігу видно слід, москалі машини мали. Загнали наших в Корчованку, а наші думали, що вони вже ся відірвали, але москалі їх там окружили вже. Там стала перестрілка, двох чи трьох москалів вбили, а партизанів ні одного не вбили, було їх сім чоловік. Але Нестора ранило в живіт дуже важко. І вони до Другого Наконечного добігли, зараз по сусідству зі мною, там потім клуб зробили з того дому. І по сусідству була курна хата, де комина не було. І той Нестор каже: “Я вже нікуди, мені вже всьо”. Кров стікає з живота. І він заліз на гору. Тая жінка з того страху взяла вивісила замок і сама ся ступила з хати.