Бойове самогубство повстанців як героїчний чин у відображенні й осмисленні оповідної традиції

А москалі наших як загнали сюда, із двох сторін викликали частини, і солдат коло солдата так во стояв, десь може метрів десять. І так сходилися і розходилися, сходилися і розходилися солдати. Бо вони були в кірзових чоботах. А ті внутрішні війська були в півшубках, в валянках, з шомполами - мороз тріщить. Від річки кулемети понаставляли, щоб ніхто з села не втік.

Ті партизани хотіли, щоб Нестор втікав з ними, але він сказав: “Я нікуди вже не піду”. І тих шість чоловік, вони ж в військовій російській формі, і коли ті солдати сходилися і розходилися, ті давай в той проміжок. Вони ішли вже на смерть, були готові стріляти, як були їх затримали. Ті ся подивили, що то солдати, видно, не проінструктовані, подивилися, що в військовім, то і хай собі йдуть в поле. Тай ті пішли і втікли.

А Нестора засікли. І під вечір, таке во темніло вже, а то з одної сторони ішли ті облавники, у всіх хатах перекидали, всі стайні перекидали. І з другої сторони ще одні йшли тай докупи ся мали зійти якраз коло нас. Заходять до тої курної хати, бачать, нікого нема. Солдати розбивають той замок, по хатах обшарив, а на гору драбинку поставив і на гору. А тамтой на горі є. І “павх!” - двох їх там забив зразу, двох їх забив в тих сінях. І зразу зі всіх сторін стріляти, ракети кидати, вже поза кути поставили, понацілювалися. А ми, діти, бігали, дивилися, вони нас гонили. Я навіть залазив на буфер на машину дивитися.

Що роблять - сусіда заставили: “Йди підпали хату”. Він каже: “Я не буду палити”. То вони тоди підпалили його хату, то його хата горіла, стайня і стодола горіла, і тамта загорілася, бо то всьо одне коло другого близько. Шість будинків згоріло тоді. Всьо кругом горіло, і тоди Нестор вийшов. Я сам бачив, він був в військовій формі, з автоматом, і викрикував слова за Україну. Якби зараз, то я би запам'ятав, а тоді я малий не запам'ятав. А була вже команда не стріляти, хотіли його живим взяти. Я не знаю, як він там витримав - там вогонь палав страшне. Нестор вже зрозумів, що вони його хочуть живим, бо він був грамотна людина. Бачить, що вони його не хочуть стріляти, і він пістолет в голову тут во в пульс і сам себе. Я сам бачив на свої очі. Він був роздягнутий, без шинелі, тільки в гімнастьорці, галіфе і в чоботах. І забився.

Тоді так догоряло всьо, догоряло. Корови погоріли, коні погоріли, поросята - всьо погоріло. Там ніхто нічо не міг взяти. То всьо погоріло, що в тих стайнях було. І тоді його і тих солдат позабирали. Там ше він забив шось шість чоловік. Аж він застрілився, вже та хата горіла, як вони там їх повитягали, я не знаю. І аж рано, як то всьо догоріло, їх всіх забрали» Записав Є. Луньо 17.04.1997 р. у смт Шкло Яворівського р-ну Львівської обл. від Полюги Василя, 1935 р. н. Архів автора..

Другий оповідач Василь Полюга - на той час 15-річний підліток із заможної, національно свідомої багатодітної сім'ї с. Шкло на Яворівщині. Після того, як батька жорстоко замордували екаведисти й розграбували їхнє велике господарство, а два старші брати загинули в УПА, мати з меншими дітьми опинилася на межі голодної смерті. Щоби бодай чимось допомогти матері, хлопець почав жебракувати по селах Яворівщини. При цьому один господар із досить віддаленого від Шкла села Наконечне Друге найняв його за харчі й одежу пасти худобу. Господар, як і майже всі мешканці села, симпатизував повстанцям, контактував із ними й допомагав їм. Звісно, все це відбувалося конспіративно, та багато чого хлопець об'єктивно не міг не бачити й не знати. Звідси в розповіді чітко простежуються два різні за походженням, змістом і часово-просторовою належністю види даних. У жанровому плані - це поєднання народного оповідання з переказом, де основна інформація про те, що оповідач безпосередньо сам бачив. Основне ідейно-смислове навантаження оповіді - героїзація й уславлення повстанця «Чорного». Інша інформація почерпнута оповідачем із переказів. Оскільки йшлося про загибель непересічної особи, то подія набула розголосу, а її історія стала активно побутувати.

На оповідача подія теж справила незвичайне враження, і щоб її належно осмислити, побаченого особисто йому було мало. Він почав активно черпати відомості з усної історії. Причому робив він це тривалий час, адже представлена в розповіді інформація широкого часового спектра: життя й діяльність Нестора до останнього бою; елементи бою, які оповідач не бачив; події опісля (про долю дочок). Цікаво, що певна інформація від цього оповідача оригінальна, зокрема про бій повстанців у лісі й поранення там Нестора. Отож оповідач основну увагу зосереджує на його надзвичайно героїчних бойових і моральних якостях як вояка, головне завдання якого було знищити якомога більше ворогів.

У розповіді епізод бою розгортається масштабно: від сутички в лісі й до кончини «Чорного». Показово, що оповідач акцентує увагу на бойовій успішності повстанців. Там, у лісі, у протистоянні з численним ворогом вони знищили «двох чи трьох москалів», а з них лише одного Нестора тяжко поранено. Завдяки відвазі, холоднокровній витримці повстанці успішно вибралися зі щільного оточення облавників. Бій пораненого Нестора у відображенні оповідача теж надзвичайно героїчний. Спочатку в сінях він убиває двох енкаведистів, а пізніше, заховавшись на горищі задимленої, а згодом і палаючої хати, ще «шось шість». Зазначу, що лише в цій розповіді йдеться про вбитих Нестором ворогів, інші ж оповідачі про це не згадують. Щодо знищених облавників, то твердження про застрелених у сінях із засідки на горищі видається доволі правдоподібним. А ось згадка про ще шістьох, убитих пізніше у відкритому бою, - малоймовірною. Маючи повстанця в оточенні, енкаведисти, з погляду бойової тактики, не мали потреби наражатися на його кулі. Це - притаманне для народно- оповідної традиції застосування творчого прийому гіперболізації - увиразнення героїзму позитивного персонажа за допомогою художнього вимислу.

Поряд із високою бойовою майстерністю «Чорного» оповідач для його героїзації наголошує на фізичній витривалості й силі волі - повстанець веде бій пораненим у живіт, довго витримує у хаті, що палає. Оповідач також представляє Нестора як високоморальну особистість: він відмовляється на вимогу бойових побратимів вибиратися з оточення разом із ними, бо добре усвідомлює, що, будучи пораненим, може всіх їх наразити на смертельну небезпеку. І ще моральність Нестора, його християнські якості виявляються у пошані до свого життя як до дару Божого. Розповідь акцентує увагу на тому, що повстанець до кінця тримається за життя і тільки коли вже нема жодної можливості боронитися - імовірно, вистріляв усі набої, та й вже смертельно обіймав вогонь - згідно з кодексом вояцької честі прагне загинути від кулі ворога. Він відкрито виходить перед облавниками й вигуками про Україну провокує їх до пострілів. Та коли усвідомлює, що тактика не діє і його хочуть взяти живим, аж тоді вбиває себе з пістолета, щоб не зазнати ганьби й тортур. Отож для оповідача бойове самогубство «Чорного» не сприймається як особливий героїчний чин, а радше як вимушений крок у безвиході. Але для нього гідний подиву, захоплення і наслідування вчинок Нестора Романця («Чорного») - героїчний бій, у якому він, важко поранений, оточений у хаті, що палає, вбиває близько десятка ворогів.

Наступна розповідь записана від місцевої оповідачки Марії Меньок, на той час дорослої дівчини, брат якої загинув в УПА:

«Недалеко від того місця, де впав “Вергун”, пізніше в хаті Юрка Патрія загинув Нестор Романець-“Чорний”. Я якраз тоді була по сусідстві, в хаті Біжка Петра, москалі мене туди загнали. В нас знайшли оливу, таку, як нею тепер машини швейні змащують. Стояв в нас один переселенець, що його з Польщі на нашу сторону переслали, і він, як їхав далі, все своє забрав, а ту оливу чогось лишив. Як впала облава - знайшли тих дві літрові польські фляшки з оливою. А в хаті іно я і мама, тато втікли, брат Ромко втік, Івана вже не було, сестра була ще мала. Беруть мене: “Собірайся, пашлі. Скажи чи то твій брат, чи муж, чи ухажор, - як вони вміли казати, - хтось тут ся в тебе скриває, бо в тебе є оружейне масло”. Взяли мене і ту оливу й женуть мене в село. Пригнали аж до хати Біжка Петра. На тому подвір'ї, але тепер вже в новій хаті живе Мацула Іван. Пригнали ще голову сільради - старого Андрія Ґаха, пригнали Мінька Стефана і Гулу Тимка. Тих трьох старих чоловіків і мене одну до хати заводять, чуємо, по сусідстві кричать: “Там бандера живой!”. Ті нас засувають, а самі побігли через одну хату до Патрія Юрка, де Нестор ховався.

То було вдень, десь так перед полуднем може, і була зима, здається, зимовий піст. В якім році - не можу сказати, але вже після того, як Дідуся забили.

Там москалі пристали до Патрія жінки, вона називалася Рузька, Розалія: “В тебе тут є той во рижий, - а Нестор волосся мав дуже руде, аж червоне, - в тебе є Романець Нестор, його кличка «Чорний», пускай виходит”. Вони окружили хату й кричали: “Бандера, здайся, виході!”. Почався бій, Нестор відстрілювався, а стара підкидала під кухню - в них була курна хата, без комина іно дим стелився по стриху - щоб було більше диму, щоби Нестор мав в чім ховатися. Ті кричать: “Виході, ми тобі всьо даруєм іно здайся”. А тамтой відкликувався, що він живим їм не дасться і нічого їм не скаже.

Той бій тривав довго - годину, а може і довше. А ми в той час так були закриті, я знаю тільки, що з оповідання. Стріли ми чули, бо навіть голова сільради Ґах каже до мене: “Дівч, лягай ту за тую бочку капусти, бо куля через капусту не перейде”. Ті три старих лягли і я між ними і голови сховали-змо за бочку.

Бачуть москалі, що Нестор ся не здає, потягнули по стрісі серію запальними кулями - і хата почала горіти. Він далі ще відстрілювався, але як вже не міг більше витримати - вискочив з хати на двір. Вони думали, що його візьмуть живим. Він став під яблуньку, відчитав молитву націоналіста, ті свої геройські правила. Вони йому не боронили. Тоді Нестор ще крикнув “Слава Україні!” приставив собі до голови пістолет і забився. Москалі іно сплеснули руками - хотіли його живим взяти і не взяли. Нестор теж мусів бути кимось підданий, але ким - то не знаю» Яворівщина у повстанській боротьбі... Т. 1. С. 359-360..

Із змісту видно, що вона теж активно цікавилася обставинами останнього бою й загибеллю славного повстанця Нестора Романця («Чорного»). Уся представлена інформація про цей бій - це, по суті, почерпнуті з народно-оповідної традиції перекази. Про це вона прямо зазначає - знає «тільки що з оповідання». Правда, з метою особистісного самовираження оповідачка все ж відзначає і свою певну причетність до головної події - перебувала в сусідній хаті, знала про облаву на повстанця й мала змогу чути постріли. Цією розповіддю вона демонструє свою близькість до місця незвичайної події - загибель знаменитої особистості. Це сприятиме її оповідацькому самовираженню - мати більші можливості долучатися до оповідної традиції.

Коли порівнювати цю розповідь із попередньою, то виразно простежується відмінність в обставинах і деталях бою. Якщо в першому тексті вказано, що бій відбувався у другій половині дня, під вечір, то у другому - в першій. Наступна, більш суттєва, різниця - у версії Василя Полюги хату, в якій сховався «Чорний», господиня закрила на колодку й сама пішла, можливо, до сусідів. У версії Марії Меньок - господиня залишається вдома і під час бою відважно допомагає Несторові. З двох розповідей більш реалістичною вважаю першу, де в жінки спрацював інстинкт збереження життя. Та й сам повстанець, думаю, тверезо усвідомлюючи ситуацію, не хотів би наражати господиню на смертельну небезпеку. Друга версія - художній вимисел із метою підсилити героїчний пафос бою, продемонструвати підтримку місцевим населенням Нестора, повстанців, адже навіть старші жінки готові ризикувати своїм життя.

Третя відмінність - різні версії підпалу хати. У першому тексті облавники підпалили сусідні будівлі, і вже від них вогонь перекинувся на хату, де ховався «Чорний». У другому - її підпалили, стріляючи запальними кулями у стріху.

Зазначу, що відмінності в текстах - це закономірне явище народно-оповідної традиції і є наслідком інтенсивного побутування творів у синхронному й діахронному вимірах. Припускаю, що варіанти першого оповідача більш реалістичні, а оповідачки - містять більше художнього вимислу. Йдеться про те, що В. Полюга за кілька місяців, коли в Наконечному Другому заснували колгосп, повернувся з наймитування додому. І тому в епічній пам'яті зберіг тільки ті свіжі відомості, що їх засвоїв із побаченого і які за цей час встиг почерпнути з колективної пам'яті. Пізніше тривалий час уже не мав можливості черпати з оповідної традиції на цю тему. Тим часом вона в цій місцевості функціювала далі, природно набуваючи різних видозмін. М. Меньок як місцева жителька була активно причетною до цієї оповідної традиції й перейняла її пізніші, довершеніші в ідейно-художньому вираженні варіанти. Саме її розповідь найповніше відображає момент бойового самогубства, звертає особливу увагу на ритуальні складові. Якщо в попередніх розповідях мовилося про християнські молитви на відпущення гріхів, то репертуар передсмертного ритуалу Нестора Романця суто ідейно-політичного змісту. Він виголошує Молитву українського націоналіста, що містить ідейно-світоглядне, політичне й моральне кредо членів ОУН. І на цій основі бойове самогубство повстанця «Чорного» виражається як ще один оригінальний вид - демонстративний ідейно-пропагандивний акт.

Ця подія, як мені достовірно відомо, сталася 14 січня 1950 р. На цей час український національно-визвольний рух у військовому плані був розгромлений, основна маса повстанців уже полягла, інші були арештовані й засуджені чи вийшли з зізнанням. Ті нечисленні найбільш ідейні й витривалі, що залишилися, вели передовсім ідейно-політичну, духовно-моральну боротьбу за уми й почуття населення, особливо молодших поколінь, убачаючи у них той потенціал, що в майбутніх сприятливих історичних обставинах таки реалізують центральну ідею нації - Українську самостійну соборну державу. І в цій ідейно-політичній боротьбі, як це дізнаємося з народно-оповідної традиції, застосовували різні форми й методи, серед яких одним із найфективніших була їхня героїчна й жертовна загибель.

І саме смерть повстанця «Чорного» в цьому ідейно-пропагандивному плані можна назвати особливо потужною, довершеною. Об'єктивно цьому сприяла обставина, що бій відбувся у селі, а отже, його так чи так спостерігала, чула певна кількість людей. І це запевняло відображення й осмислення події у народно-оповідній традиції з її тривалим екстенсивним побутуванням. Цією можливістю Нестор уміло й уповні користається. Він мав вибір - міг застрелитися у хаті й там згоріти, аби над його тілом не глумилися вороги. Та це більш притаманно для осіб слабких духом або екстремальною ситуацією до кінця виснажених нервово й психічно, більше не спроможних адекватно фізично діяти. Проте «Чорний» попри те, що знесилений пораненням, виснажений нервово у тривалому бою, а також шокований усвідомленням своєї неминучої кончини, все ж знаходить силу волі таки провести оту свою останню пропагандивну акцію.

У ній він продемонстрував незламний дух, велич ідеї та силу українського націоналіста в любові й жертовності для своєї нації, і вояка УПА у незламній боротьбі за її державність. І все це за допомогою викликаного картиною його бою і смерті потужного психоемоційного стану надійно закріпив в епічній пам'яті людей. Він знав, що про нього творитимуться перекази й легенди, у яких постане як ідеальний воїн-герой, що формуватиме ідейно-політичні, духовні й моральні цінності теперішніх та майбутніх поколінь. Знав, бо так само і він сформувався на розповідях та піснях про Січових стрільців, вояків УГА й бійців ОУН. І як показав час, він не помилився, бо справі через бойове самогубство як героїчний чин за посередництвом народно-оповідної традиції як ідеал надовго залишився у пам'яті наступних поколінь.

Ще одна народна версія загибелі Нестора Романця записана від жительки с. Наконечне Перше, його своячки Ольги Хархаліс:

«Після того, як Рузька загинула, то Нестор ще жив десь три роки. Він загинув на самої Маланки, то я добре пам'ятаю. Пам'ятаю - напала на Друге Наконечне облава, а ми тут на Першому готуємось Маланку зустрічати. То хтось його піддав, там була така курна хата, де він ховався. Москалі ту хату обступили і все: “Бандіт, виході, бандьора, виході, ми тобі нічого не зробимо”. По-російськи говорили. Кричали вони, кричали, але де ж він вийде. Почали палити хату, з одної сторони підпалили хату. Но то де ся діти - він тоді зіскочив зі стриху, вийшов на подвір'я, приставив до себе пістолет і застрілився. Казали люди, що перед смертю кричав щось про Україну, довго кричав, шо він гине за Україну. Тіло його повезли до Яворова. Як тепер було перезахоронення, то казали, що і його теж перезахоронили.

Нестор - то був партизан від душі, але таких, як він, то не було багато. Йому як що треба було, який лах чи що, то він до нікого не йшов, іно до себе додому. Він навіть від свої мами останній коц забрав, бо їм треба було. Його мама всьо віддавала партизанам, сиділа вдома, навіть не мала що на себе взяти. Потім її вивезли на Сибір. Пізніше ми її привезли сюда і ту хоронили, мала дев'яносто сім років, як вмерла» Яворівщина у повстанській боротьбі... Т. 1. С. 292-293..

За жанром це теж переказ, на ідейно-смисловому наповненні та художньо-структурній формі якого позначилося тривале й активне побутування у місцевому середовищі. Внаслідок цього текст ущільнився: відпали другорядні деталі - залишилися суттєві. Оповідачка акцентує увагу на моментах, які героїзують «Чорного» як твердого й незламного вояка, високоідейну, жертовну у своїй любові до нації особистість. Усе це в осмисленні оповідачки засвідчує його відмова в безвихідній ситуації здатися. Герой вийшов із палаючої хати не з метою рятувати собі життя, а щоб явним самознищенням продемонструвати селянам свою вояцьку честь і гідність, а до ворогів - презирство. На мою думку, головний чинник героїзації й уславлення загиблого - акцентування уваги на його останньому публічному виступі. І хоча передсмертна агітаційно-пропагандивна акція представлена дуже стисло - «кричав, що він гине за Україну», але важливе наголошення, що цей виступ був тривалим, і це багатьом запам'яталося.

Виразно примітний у цій розповіді факт - високі ідейно-політичні й бойові якості, що перебувають в основі його героїзму, органічно поєднуються із високоморальними. Навіть можна стверджувати, що вони підсилюють одні одних. І це, треба сказати, органічно виводиться з історичних особливостей розвитку народно-оповідної традиції, оскільки в минулому саме морально-етичні цінності, зокрема морально- релігійні, для людей були домінантними у визначенні людяності, гуманності. Саме боротьба добра зі злом, правди проти кривди були основними колізіями людського буття на індивідуальному й колективному рівнях. Високоморальний учинок у народному середовищі теж вважався героїчним. Людяність повстанця «Чорного» сприймалася вагомою складовою його героїзму. Про це свідчить фрагмент з іншого запису:

«І от тоді вони підпалили хату. А там в хаті була комора; в коморі подвійна стіна. Витягнули дошку, він там заліз, приходили до комори - комора, нічо нема. А зо двора ходили - дошка, стіна. А коли почало горіти, Нестор звітам вийшов. І ще там перепросив Патрія, каже: “Не гнівайтеся, що ся таке стало, що я Вас наразив такою бідою”. Патрій каже: “Аби я йно живий з родиною, я собі другу хату поставлю”. І потім він приїхав з Сибіру - поставив собі другу хату, а син його Петро тепер собі поставив третю хату» Там само. С. 227..

У повстанській оповідній традиції нам відомі десятки випадків, коли повстанці своєю присутністю в оселях людей наражали їх на різні небезпеки: пограбування або плюндрування ворогами майна, руйнування або підпал будівель, а навіть загибелі членів сім'ї. Проте перепрошували господарів за це не так часто, принаймні не часто про це зазначено в розповідях. До речі, наведене твердження, що Нестор перебував не на горищі, а ховався у майстерно влаштованій криївці в коморі, ще раз нам демонструє активне побутування переказів та появу варіантів.

Отож на основі проаналізованих переказів про повстанця Нестора Романця («Чорного») можна стверджувати, що його бойове самогубство чи не найбільш глибоко й суттєво осмислене як акт героїзму.

Для повнішого бачення явища й розуміння сутності бойового самогубства повстанців важливі сюжети з мотивом «повстанці, оточені в криївці, не здаються, а вбивають себе». Подаю недрукований досі текст меморату з незначним опущенням початку:

«Знову кажут їхати далі, переїхали ми гору, там в тім лісі була така гора, такий горб великий, і стали ми за гором. Нас поставили, ті всі фіри, а самі відійшли по дорозі, і так коло дороги спиняються. І відразу чуємо крик: “Здавайтєсь! Здавайтєсь!”. І тоді стріли, але то не пограничники зразу стріляли. Ага, всьо стало зрозуміло, вони допали криївку з партизанами і хочут їх взяти живими. Тому і нагнали так багато війська. Шкода хлопців, думаю собі. І далі так: “Здавайтєсь! Здавайтєсь!”. І стріляют: тамті звітам, зсередини, а тиї теж стріляют до ями, до лазу. І так то тривало від рана аж до обіду. Ми сиділи на возах і сумно, зі страхом чекали, чим то ся скінчит. Ніхто до нікого нічо дуже не хотів говорити.

За якусь хвилю по тім, як почали добиватися до тої криївки, звітам до нас йдут кілька чоловік. Прийшли, я дивлюся, а один з тих воєнних - Кузич з Наконечного Другого. Він теж мене вздрів. Ми подивилися один одному в очи, але не подали виду, що ми ся знаємо. Він був у військовім мундурі, мав зимову шапку і, здаєся, шинелю чи палатку, але без зброї. А ті, шо з ним, мали автомати. Посадили його на фіру, ту з міліції, і двоє лишилися коло него, так як би пільнувати. Було зрозуміло, шо то він показав, де є криївка. Той Кузич, як був малий, то служив на Брожках в одного господаря, в Петра Добрянського, пас його худобу, І ми ся з ним знали, бо і я пас худобу, але свою. Його ми тоді називали Беньо.

Нарешті, в обід всьо стихло. Приходять до нас, до фірманів, три чи штири пограничники і берут мене: “Пайдьом з намі”, - кажут. Приводят мене на то місце, де криївка. Вхід до неї був майже при самій дорозі, бо як взимі вилізеш з криїки, то відразу опиняєшся на дорозі, де повно других слідів, а своїх слідів на снігу вже не лишаєся. Коло того лазу лежала скринька з землем, в ній навіть якийсь корчик ріс. Та скринька була так як ляда, нем закривали хід до криїки. Хід - темна яма, - звітам було чути паленим, злегка курився дим. Ше перше пограничники взяли моє сіно, робили з него віхті, підпалювали і кидали до середини, хотіли викурити тих димом. Вони гет і гранати кидали, Стоят тих військових навколо повно, дают мені лопату і кажут: “Копай”. Показали на місце десь штири чи п'ять метрів від лазу, там, де була сама криївка. Я копаю, відкидаю землю в сторони, а вони стоят і чекают. Десь так до пів метра вглиб я добився до дошок. Кажу їм: “Ту є дошки”, - а вони: “Давай, давай, розкопуй далі”. Згортаю я з перекриття землю. Вони кажут: “Скидай вздовж з дошок”. Я відповідаю, шо зараз, шо то вже небагато. А вони: “Да, да, ти знаєш, ти то строїв”.

Розкопав я вздовж дві чи три дошки, запхав лопату в шпару й підвадив одну дошку. В тих автомати наготові. З криївки нічого, йно почав виходити дим. Як дим став вже менший, кажут мені лізти гет вділ. Я відвадив і вирвав ше йдну дошку. Тоді вони допомогли зсунути ноги в шпару, так стулили їх докупи, аби влізлися, а ше одні мене підтримували за рамена і опускали вділ. Хоча всередині ше було диму, але зверха падало світло. Дивлюся - лежать побиті, оден впав на підлозі на одну сторону, другий на другу, а там ше. Покорчені. Оден лежав на такім лежаку коло стіни, він мав до ноги прикладену дошку й обв'язану, так як би шину; видно, нога була зломана. Здаєся, шо були постріляні в голову, в пульс, хоча крові я ніби і не бачив. Були вбрані у військові мундири, а шинелі висіли на кілках на стіні. То ту, то там лежала зброя: автомати, пістолі. В кутку сиділа, так скорчена, голова вділ опущена, якась жінка чи дівчина. Я подумав, шо вона, напевно, з'їла трутку.

Ті зверху питают: “Ну как? Є там хто?” - “Є, войськові”, - відповідаю. “Живі?” - “Нє, побиті”. - “Витягай їх наверх”. І я почав їх витягати. Перше одного взяв запід- пахи, він був ше зовсім теплий, і підношу його догори. Пограничники вхапили його за рамена і витягли. Так само витягли другого. Але мені одному було тяжко підносити побитих догори, і мені сказали, аби вилазив наверх. Я виліз, а всередину заскочило двоє солдат і повитягали їх всіх наверх й поскладали йден коло другого. Оту дівчину, як витягли, то ще рятували, робили їй штучне дихання і ще там всяке інше. Вони мали з собом дохтора і він то робив. Видно, вона подавала якісь знаки життя, і вони думали, шо її ше врятуют, але нічо не вийшло, і її лишили.

Потім пограничники їх почали розбирати, здирати з них одежу і забирати собі, а найскоріше хапали за чоботи, бо ті чоботи були дуже добрі, правдиві. Як розбирали, то насміхалися з них, штурхали і копали ногами. Всіх їх, партизанів, було шестеро: п'ять хлопців і та одна дівчина. Всі молоді, здорові, десь могли мати по двайці два - двайці п'ять літ, були незарослі, а підголені, чисті. Дівчина була ладна, видно, так, як би панська, волосся біляве, покручене. Їх розібрали дочиста, йно калісони лишили, а на ній сорочку.

З тої криївки вони витягнули ше різні речі, що там були. Була там велика ладна хустка, яком накриваються від дощу чи від снігу. Вона належала тій дівчині, і її взяв собі оден міліціянт. Потім, вже пізніше, ішла чутка, що когось там партизани злапали, енкаведиста чи міліціянта, і знайшли при нім годинник тої дівчини.

Витягнули ше й інші речі: кірогас варити їсти, гроші, якусь грубу церковну книжку. Я потерпав, аби там не було якихось записів, шо в кого вони брали. Бо для партизанів люди давали хто свиню, хто ялівку чи ше там шо, а вони записували, аби потім, як буде Україна, всьо віддати чи заплатити грішми. Але видно ніяких таких записів не було, бо нікого з села за то не тягнули, напевно всякі важні папери вони спалили. Казали ше, шо в тій криївці знайшли документи енкаведиста Дідуся. Той Дідусь був дуже нездалий, звіруватий, бив, знущався з простих людей і його ше скоріше на Наконечнім Другім забили.

По тім всім берут і тих п'ятьох голих партизанів, кладут на мою фіру. Я був в драбинках, і наклали цілі драбинки доверху. Покидали їх як-небудь, як ті снопи, одного так, другого так. А дівчину, то саму одну поклали навзнак на сани до Марії Нижник, і кажут, шо повезем їх до Яворова. Старого Якуба Нижника відпустили додому.

Ми рушили. Військові і міліціянти роз'їхалися в різні боки. Ті, шо з Яворова, то їхали поперед нас, а другі на Краковець і на інші села. І так голих, нічим не накритих я і Марія везли тих побитих через села Наконечне Друге, потім Наконечне Перше. Наконечняки через вікна чи здалека, з подвір'я, заглядали, придивлялися, кого то побили, може когось з села. Там, в Наконечнім Другім ми спинилися й троха чекали, енкаведисти віддавали комусь там лопати, які брали зрана.

До Яворова в'їхали вже надвечір. Люди на вулицях теж здивлялися на нас зі страхом. Заїхали ми на вулицю Завадівську, на НКГБ. Сказали мені їх поскидати, і я їх сам оден поклав коло паркану, і ту дівчину теж. Почали виходити інші енкаведисти, дивитися, розглядати, чи їх не знают, чоботами повертали їхні голови. Додому я приїхав вже пізно ввечір. Зі мном ше їхав додом голова сільради з Морянець. Він про то, шо сталося, нічого не знав, і я йому розповів.

Десь за кілька днів мене викликали до себе на зустріч партизани, і розпитували, як то всьо було. Але було видно, що вони вже самі добре всьо знали.

Пізніше я чув таку поголоску, що того зрадника Кузича старший брат служив в міліції, а сам він якийсь час троха був в партизанці. І брат до него сказав: “Ти видай яку криївку і тобі нічого не буде, будеш вільний”. І той так зробив, видав ту криївку з партизанами, а також і ше одну, чи день перед тим, чи по тім, в Духничевім лісі, коло Наконечного Другого. Там теж було кілька партизанів, котрі не далися в руки живими, а пострілялися. Шо з тим Кузичем сталося - не знаю, десь мусів виїхати де йнакше, бо добре знав, шо партизани зради не дарували» Записав Є. Луньо 17.04.1997 р. у с. Брожки Яворівського р-ну Львівської обл. від Никіля Кароля, 1912 р. н. Архів автора..

Кінцівка в тексті про долю чоловіка, що нібито видав криївку, - переказ. Народне оповідання цінне тим, що представляє інформацію безпосередньо, так би мовити, з першоджерела. За специфікою виникнення й функціювання оповідань-спогадів значно менше, ніж переказів, бо їхнє побутування припиняється із кончиною оповідача. Вони - базис, відправний текст для виникнення переказів, і відштовхуючись від нього, можна чіткіше простежити динаміку побутування останніх, повніше визначити співвідношення історичної й художньої правди в різних видозмінах та варіантах переказів.

Наш оповідач - житель найближчого до криївки села Брожки, повернувся з німецько-радянської війни, за національністю поляк. Це останнє свідчить про нього як про порядну й поважну людину, оскільки він, на відміну від більшості етнічних поляків, не виїхав у Польщу, а залишився жити серед українців і користувався довірою повстанців. Щодо стилю й змісту його розповіді, то це, по суті, лише конкретне детальне відображення події - передає, що бачив і в чому брав участь, без якихось помітних міркувань, оцінок, тобто особистого осмислення. Перед нами тип «прямого оповідача», який усвідомлює свою винятковість як очевидець й учасник дуже важливої події. І тому бачить своїм завданням якомога повніше, з усіма деталями, представити її. При цьому особисті враження вважає неважливими, такими, що через відволікання слухачів затінюватимуть сутність події, розбавлятимуть другорядним контентом її правдивість.

На перший погляд, у цій розповіді відсутнє осмислення й оцінка бойового самогубства повстанців. Насправді, вона не лежить на поверхні, а криється у контексті історичних реалій, які спробую простежити.

Подія відбулася 3 березня 1947 р. у період інтенсивної повстанської боротьби. Досі більшість населення була симпатиками, активними чи пасивними учасниками націоналістичного підпілля, яке сформувало чітке й стійке позитивне ставлення до національно-визвольної боротьби. Народна оповідна традиція осмислювала повстанців героями, ідеалізувала й уславляла їх у пісенному й прозовому фольклорі за бойові й моральні подвиги. До цього часу численні вияви бойового самогубства сприймалися як героїчний, славний чин.

Цікавий художній прийом героїзації і глорифікації загиблих - протиставлення «повстанці-облавники». До одних та других оповідач висловлює своє ставлення, як уже зазначено, не через свої суб'єктивні оціночні категорії, а об'єктивно - через посередництво їхніх дій і їхнього вигляду. Водночас певні оціночні судження, передовсім щодо повстанців, виражає через визначення свого психоемоційного стану. Найперше, тривожні передчуття: «Я так собі думаю, шо то таке, видно, шось недобре». Далі - пригніченість, смуток та страх за долю оточених у криївці підпільників: «Ми сиділи на возах і сумно, зі страхом чекали, чим то ся скінчит. Ніхто до нікого нічо дуже не хотів говорити». У художньому коді це - випадок, коли для усвідомлення причинно-наслідкових зв'язків мовчанка говорить більше, ніж слова. Єдиний момент, коли оповідач виявляє свою симпатію до повстанців - це слова: «Шкода хлопців, думаю собі». Реально оцінивши ситуацію, знаючи підпільників як високоідейних, вольових і жертовних борців, шкодує їх тому, що усвідомлює їхню приреченість, безпомилково визначає, що не здадуться, а загинуть.

Далі позитивне, власне героїчне, осмислення повстанців передано через представлення бою. Найперше констатовано, що бій нерівний. У криївці зазвичай могло перебувати кілька чоловік, найбільше близько 10, а енкаведисти «нагнали так багато війська». Промовистий при цьому факт, що на пропозицію здатися підпільники відразу, без вагань, почали стріляти, і бій цей, попри дуже нерівне співвідношення сил у людях й озброєнні, тривав довго - від ранку до обіду. Для епічного осмислення з його опертям на стереотип давнішої, ще з часів козаччини, української бойової традиції, це могло сприйматися як вияв чудодійної, магічної сили. Але реально час бою, очевидно, міг спеціально затягуватися однією й іншою сторонами.

Облавники, маючи підпільників фактично в пастці, робили це з тактичних міркувань - не хотіли наражатися на зайві втрати своїх бійців. Що тоді діялось у криївці - це таємниця, яка інтригує слухачів розповіді, активізує їхню уяву, що ж там і як відбувалося. Я ж спробую це змоделювати від себе особисто. Звісно, вони усвідомлювали, що можуть бути викриті, бо ж знали про такі випадки до цього, й, зрозуміло, вже мали вироблену узгоджену тактику для такої ситуації. Думаю, ідейно й світоглядно вони були налаштовані в безвихідній ситуації покінчити з життям, щоб не потрапити до рук ворога з усіма жахливими для них особисто й трагічними для підпілля наслідками. Це переконливо доводить факт, що дівчина-медсестра мала при собі необхідну для цього отруту.

І все ж, коли їх спіткав цей момент, очевидно, найперше огорнув шок від несподіванки, що ось це таки сталося. Та з розповіді видно, що вони відразу опанували свій стан і почали чинити опір. Одні тримали оборону, а інші приступили до виконання даної на такі випадки інструкції - цілком знищити всі наявні документи. Коли їх багато, то це тривала справа. Треба було палити до тла кожен листок окремо, бо ж товстий зшиток міг обгоріти лише зверху, а всередині залишитися частково читабельним. І коли з розкопаної криївки почав йти дим, то це більше від саме спалених паперів, а не від віхтів запаленого сіна, що їх облавники кидали в лаз.

Коли ж із документами покінчили, тоді настало обговорення для прийняття одностайного рішення про свою долю. Звісно, також мусив звершитися якийсь ритуал: короткі промови, молитви, прощання, міг звучати національний гімн чи гімн ОУН, що з дещо дальшої відстані оповідач міг і не чути. Адже це був визначальний онтологічний момент у житті групи ідейно свідомих, високоморальних особистостей, тож мусили як себе самого, так і один одного підтримати на логічно-смисловому й психоемоційному рівні та запевнити, що це необхідний крок - жертовний і героїчний вчинок за найвищу в їхньому вояцькому житті ідею.

Далі знову аналізуємо художній образ повстанців, але вже на основі вигляду їхніх мертвих тіл. Те, що, на думку оповідача, хлопці були постріляні у скроню, свідчить, що, ймовірно, кожен із них стріляв себе сам, а це - про їхню велику силу волі, тверді ідейні переконання, багатий вояцький досвід, - нікому з них не здригнулася рука, ніхто не мучився у передсмертних конвульсіях. Ніхто через нервову неврівноваженість не поранив себе до стану, у якому його можна було врятувати й пізніше брати на допити. Що в подібних ситуаціях такі поранення траплялися, свідчить присутність серед облавників лікаря. Про це також ідеться в народно-оповідній традиції.

Ця розповідь показова тим, що серед підпільників були особи жіночої статі. Простежую певні гендерні відмінності щодо способу чи черговості бойового акту дівчат. Можна припускати, що, як і в попередній розповіді, цю дівчину бойові побратими-юнаки вмовляли зберегти своє життя та здатися. Адже в молодіжному середовищі попри екстремальні особливості підпільницького буття все ж неможливо було погасити викликані інстинктом продовження роду почуття кохання, а звідси й особливо емоційне, шанобливе ставлення до дівчат як до прекрасної слабкої статі й майбутньої матері. У такій ситуації це теж могло виразитися, можливо, в тому, що дівчина скористалася не вогнепальною зброєю, а отрутою. Адже в умовах підпілля дістати ефективну бойову отруту було непросто. Нею користувалися лише високопоставлені командири й провідники. Її можна швидко застосувати в екстремальному моменті, коли складно скористатися зброєю або її не було. Отрута діяла більш певно, можливо, безболісно. Правда, якщо людину відразу ж почати реанімувати, то її можна врятувати, як це сталося після спроби захопити Головного командира УПА Романа Шухевича з його зв'язковою Галиною Дидик Зв'язкова генерала Чупринки. Торонто; Львів: Вид-во «Літопис УПА», 2007. С. 373. (Літопис Української повстанської армії; т. 45).. Очевидно, з цієї причини облавники дівчину пробували врятувати, але поки розкопали криївку й витягнули її на поверхню, отрута подіяла безповоротно.

Представлення загиблих повстанців у позитивному героїчному ракурсі також досягається через зауваження оповідача, що вони були підголені, чисті, дотримувалися належного гігієнічного стану, що в умовах підпілля робити нелегко. Це, знову ж таки, - свідчення їхньої культури, дисципліни й відповідальності, що позитивно впливає на ідейні й духовні якості особи. І ще велемовна деталь - шина на нозі одного з хлопців. Отже, це був бувалий у боях, міцний духом вояк, який терпеливо зносив усі незручності лікування у криївці.

І далі на героїзацію й уславлення загиблих підпільників асоціативно за принципом контрастної опозиції «працюють» своїми вчинками й поведінкою облавники. Найперше - це їхнє боягузтво, малодушність і сваволя, коли бояться самі лізти у криївку, а посилають туди цивільну особу. Її насильно взяли зі собою на військово-чекістську бойову операцію і в ситуації навіть малоймовірної небезпеки змусили замість себе виконувати завдання. Очевидно, енкаведисти були навчені досвідом - траплялося, що оточені імітували самогубство, а коли до криївки проникали облавники, знову починали бій зі спробою вирватись чи принаймні знищити кількох ворогів і самим загинути від ворожих куль, а не від власних.

Ще одна картина, яка в негативному ракурсі змальовує енкаведистів, демонструє тему мародерства ворога. У народній візії вороги викликають зневагу тим, з якою жадобою й цинізмом зривають із мертвих одяг, передовсім чоботи, які, як відзначає оповідач-швець, «були справжні». Тут знову простежується контраст. З одного боку, велика держава, авторитарна й поліційна, якою був Радянський Союз, не змогла матеріально забезпечити основний гарант свого існування - репресивні органи. З другого - місцеве населення, попри те, що було економічно визискуване непомірними податками й примусовими позиками, все ж намагалося забезпечувати повстанців необхідною матеріальною підтримкою. Це засвідчує, що народ був єдиний із повстанцями на ідейно-політичному, світоглядно-ціннісному й моральному рівнях та сприймав їх як своїх героїв.

Роздягання мертвих повстанців відбувалося з ще однією метою - через наготу тіл принизити їх як особистостей, що не дали себе зломити морально. Оповідач влучно підмітив, що, здираючи з мертвих одяг, облавники зухвало, єхидно насміхалися, штовхали тіла ногами. Такою поведінкою намагалися компенсувати свою моральну поразку. Зневажені, нічим не прикриті тіла підпільників вони потім везуть через села до районного центру, де спеціально демонструють населенню, щоб дегероїзувати й знеславити загиблих, а також, щоб уникнути наслідування їхнього вчинку. Головною метою було розвінчати, зруйнувати ідейно-політичну, світоглядно-ціннісну, духовно-моральну платформу національно-визвольної боротьби. Вигляд оголених трупів борців, за задумом енкаведистів, мав залякати, зламати волю місцевого населення, мовляв, із вами буде так само, якщо наважитеся виступити проти нас. Ідейно-пропагандивний метод зневаги вороги застосовували часто, докладаючи значних організаційних зусиль. Маємо низку розповідей про те, як людей змушували приходити до Яворівського Міністерства державної безпеки (МДБ) для упізнання загиблих як родичів або знайомих. Цікава в цьому контексті розповідь жінки (на той час школярки), як учителі школи цілий клас водили «на екскурсію» до МДБ для оглядин й упізнання мертвих тіл Яворівщина у повстанській боротьбі... Т. 2. С. 632-633..

Потрібно зазначити, що результати методу «упізнавання» не були надто успішними, а в більшості випадків діяли зворотно. У людей зростала ненависть до московських окупантів, а загиблих підпільників сприймали як героїв, жертовних мучеників за рідну націю і державу. Безсумнівним доказом героїзації й глорифікації є факт, що їхні образи ввійшли до народної творчості. Про них не лише поширювали перекази, а й склали співанку-хроніку, варіанти якої я записав у різних селах Яворівщини. У ній усіх загиблих названо по псевдах, і в народнопоетичній формі оспівано, як кожен прощається з родиною, коханою дівчиною, бойовими побратимами й по-геройськи вбиває себе з вигуком «Слава Україні!». Ця пісня заслуговує окремого дослідження.

На закінчення аналізу представленої оповіді зверну увагу на один факт. Місцевий чоловік, що його оповідач, а також на перших порах боївка Служби безпеки (СБ) підозрювали у зраді, насправді виявися чесною людиною. Він став жертвою підступної провокації енкаведистів, які спеціально на очах людей привели його до криївки, розташування якої він не знав. Це робилося, щоб кинути підозру на нього й не розсекретити таємного агента. Але на руці останнього люди впізнали годинник одного із загиблих, і справжнього зрадника знищили. Промовистий факт, коли прості, але високоідейні та пильні місцеві мешканці розкрили складну й добре замасковану агентурну операцію ворога.

При змалюванні героїчної загибелі повстанців буває, що народно-оповідна традиція не в змозі однозначно вказати, чи йдеться про чин бойового самогубства, а чи про загибель від ворога. І як наслідок побутують різні версії та навіть протилежні варіанти. У народному середовищі ця розбіжність природно привертає додаткову увагу, спонукає до дискусії. Саме така ситуація простежується з епічним представленням загибелі в лютому 1945 р. трьох підпільників із с. Чернилява: Федора Перуна («Грома») та його молодших побратимів Григорія Турка («Коріня») і Михайла Галушки («Меча»).

На конкретному аналізі розповідей про цю подію спробую розкрити специфіку виникнення розбіжностей, визначити їхні основні причини й динаміку. Найперше зазначу, що на увиразнення цього явища вплинуло те, що за низки сприятливих чинників мені вдалося реалізувати свій методичний принцип - зафіксувати по можливості повно репертуар усіх потенційних респондентів про одну й ту ж подію, випадок чи явище. Отож про загибель підпільників записано чи не найбільше розповідей, зіставлення й порівняння яких полегшує завдання.

Важлива причина варіантності - ситуація, коли історична подія справила потужний резонанс у народному середовищі, а отже, закономірно широко відобразилася у тривалій епічній пам'яті. Вагомим чинником стало й те, що Ф. Перун був непересічною особою. Ще з часів польської окупації він здобув авторитет, його шанували за освіченість, активну громадсько-культурну та суспільно-політичну діяльність, яка спричинила те, що він був політичним в'язнем польських тюрем, зокрема Берези Картузької. У 1944 р. Ф. Перун стає працівником військової референтури Львівського окружного проводу ОУН і водночас керівником місцевого підпілля. Значення мало й те, що такого масштабу бойова операція підпільників (бойові втрати, загибель повстанців) була перша в Черниляві та навколишніх селах. Реакцію населення на смерть Ф. Перуна влучно описав оповідач:

«Та всьо село за Перуном шкодувало. Та шо ви думаєте, свій чоловік. Нікому нічо зла не зробив, нікого не застрілив і нікого не вбив. Поки він ше жив, ніхто нікого в селі не забив. Чи був винен, чи невинен - нікого не забив. Він не дозволяв нікого вбивати» Записав Є. Луньо 9.08.2014 р. у с. Чернилява Яворівського р-ну Львівської обл. від Романика Степана, 1929 р. н. Архів автора..

Перш ніж говорити про народно-епічне відображення й осмислення загибелі повстанців, треба бодай коротко розкрити суть справи їхньої бойової операції. Отже, енкаведистам у Черниляві потрапив до рук підпільник, і з ним вони залишилися ночувати у сільраді. Місцеві підпільники вирішили вночі напасти на сільраду й визволити арештованого. Під час бою було дуже важко поранено гранатою Ф. Перуна, якого на- швидкоруч перев'язали, посадили на коня й відступили зі села. У полі знекровлений та знесилений Ф. Перун і з ним ще два хлопці вирішили сховатись в одній криївці, а решту пішли далі. Зранку по їх сліду вирушила велика кількість енкаведистів та натрапили на цю схованку. Зав'язався бій, наслідком якого стала смерть трьох повстанців.

А тепер проаналізую згадки оповідачів про сам бій і передовсім різні версії того, «як» хлопці скінчили життя. Показово, що жодна розповідь не містить конкретних переконливих доказів тієї чи тієї версії загибелі - знищили себе самі чи були вбиті ворогами. Причина цьому жанр текстів переказів, які внаслідок багаторазової трансмісії, через свідомі чи несвідомі внесення зазнали певних змістових трансформацій. Розгляньмо спершу розповідь, яка мала б подати найбільш достовірну інформацію, бо в ній ідеться про чоловіка, який першим після бою перебував у криївці:

«Рано прийшла облава. То і шо, шо вони завинули Перуна в коц, як йому граната впала ту во спереду і всьо природжіння вирвало, і всьо вирвало, і він іно тіцько, шо грудьми ше жив, іно так дихав. То знайте, як кров з него ляла. І за том кровом вони прийшли, з псами. Пес за кровом, за кровом зайшли до криївки і всьо. І там він сам себе забив і тих хлопців побив. Там казали, шо певно то він їх побив, бо вони би ся не відважили самі побити. Москалі поперед взяли з Батогів хлопа одного і пхали гет. Хлоп теж ліз надвоє, бо каже, як там зачнут стріляти, то ше і його заб'ют. Але вони вже були готові, як він заліз, вже були побиті. Тай криївку розвалили, їх повитягали» Записав Є. Луньо 24.07.2004 р. у с. Чернилява Яворівського р-ну Львівської обл. від Ядлось Катерини, 1916 р. н. Архів автора..

Енкаведисти боялися самі лізти у криївку і послали туди чоловіка, якого спеціально привели зі сусіднього присілка. Зрозуміло, що, побувавши в незвичайній ситуації, цей чоловік не міг не розповідати багатьом іншим людям про побачене й пережите. Оповідачка перейняла тільки згадку про страх загинути. Можливо, очевидець розповідав, що повстанці постріляли себе, та до оповідачки ця інформація потрапила оброблена колективною пам'яттю. Тому на основі розмірковування про характер трьох повстанців з'явилася версія, у сюжеті якої Ф. Перун спочатку постріляв своїх побратимів, а тоді й себе.

Наступна оповідачка - активна учасниця події, що простежується у її тексті:

«І вони завезли його в ту криївку і лишили з ним двох хлопців: Г алушку Михайла і Турка Григорія. Як я ішла, то я бачила кров, а вже, як розвиднілося, то в Кінці жінки замітали дорогу і тую кров позамітали. Далі москалі вже не знайшли, але по снігу вони напали, що наші пішли в тамту сторону. І зрана - там вже були повно москалів. Одні кажуть, що Турко виліз на дерево подивитися, де що доокола, і вони через бінокль його побачили. А другі кажуть, що зовсім випадково вони ішли і один там, де був отвір, став ногою і провалився, нога провалилася. Но і зараз їх оточили там. Як загинули, не знаю, но вони живі не далися взяти в руки. То навіть говорили, що то Перун постріляв тих двох, а тоді себе застрілив. Але Бугійчик Василь мені потім говорив, що Перун помер ще до того, поки москалі прийшли до криївки. З нього дуже зійшло крові, а потім в тої Ядлосихи його перев'язали добре, то вже кров не текла» Записав Є. Луньо 11.09.2005 р. у с. Чернилява Яворівського р-ну Львівської обл. від Ядлось Ольги, 1930 р. н. Архів автора..

Як бачимо, оповідачка свідома, що твердження про загибель підпільників суб'єктивні, - продукт колективної уяви. Щоби представити себе об'єктивною, правдомовною, вона не береться розповідати власну версію, а прямо зізнається, що не знає, як було насправді. Далі наводить відомі їй дві версії загибелі повстанців. Першою подає і, очевидно, схильна вважати її достовірною більш поширену, з об'ємнішою часткою колективного осмислення версію попередньої оповідачки. Та водночас наводить іншу, із зазначенням її походження, що Ф. Перун ще перед криївкою помер від утрати крові. Зазначу, що остання видається малоймовірною, бо суперечить логіці повстанської тактики. Адже в такому разі не було найменшої потреби з мертвим ховатися у криївку, безпечніше було з усіма втікати дальше в ліс.

Наступна версія - об'єктивна констатація того, що повстанці у криївці пострі- лялися. Тут відсутнє суб'єктивне додумування того, як це відбулося:

«Перуна гет завезли, кров текла сильно, везли го на кони. І там ше було з ним два хлопці. І ту облава, то всьо. Повно, може пів сотки, може сотка пограничників, дослідили, і вони там ся постріляли в тім схроні. Той мій вуйко Перун і ше два хлопці там були коло него, вони ся всі постріляли. І так він загинув, розумієте, таком смертем. І його забрали, а де тіло діли - Бог його знає. Забрали, вивезли гет десь в Нагачів. Чи де за Нагачевом в лісі закопали, чи де. Так шо його, сказати, тіло невідомо по сьогоднішній день, де вони його діли, тиї кацаби» Записав Є. Луньо 9.08.2014 р. у с. Чернилява Яворівського р-ну Львівської обл. від Романика Степана, 1929 р. н. Архів автора..

Таку ж об'єктивну лаконічну версію подає ще один оповідач:

«Його посадили на коня, коцом завинули його і везли. Завезли до Сікорського, ще там в хаті ще раз його перевинули і потім завезли його до криївки. В криївку він заліз і каже: “Хлопці, забирайтеся всі, я сам буду”. А ті кажут: “Ми тебе самого не лишим”. То Сікорський і Галушка лишилися з ним. А тиї решта всі пішли. Де пішли - хто знає де. Може там він де яку команду дав. Потім москалі якось прийшли до тої дзюри: “Вилазьте, вилазьте”. А ті, що там лишилися з Перуном, взяли документи всі попалили і самі себе побили. І не було що вже кричати, вони там далі стояли і: “Вилазіт, вилазіт”. А вони вже там побиті. Тепер на тім місці, де була криївка, і хрест поставлений, і всьо є зроблене» Записав Є. Луньо 5.05.2005 р. у с. Чернилява Яворівського р-ну Львівської обл. від Кандяка Івана, 1933 р. н. Архів автора..

Твердження про спалення документів уважаю художнім моделюванням, яке відбулося на основі пізнішої обізнаності оповідача про те, що в подібних ситуаціях повстанці обов'язково мусили знищити документи (а найпевнішим і найзручнішим способом було спалення).

Наступна, дещо відмінна, версія стверджує, що повстанці взаємно себе постріляли:

«А чо ж вони де Перуна не взяли до лікарні, шо мусів вмерти, шо ся забив в ямі. Він і той во Сікорський такий був, я забула, як він ся писав, то з Кінця, і вони воба там. Тамті всі повтікали бандери решта хто куда. А Перун каже: “Втікайте, хлопці, бо я ніде не втікну”. А той з Кінця Сікорський: “Я тебе не лишу. Ти мене заб, я - тебе”. І воба ся постріляли в ямі тій» Записав Є. Луньо 30.07.2014 р. у с. Чернилява Яворівського р-ну Львівської обл. від Кохман Марії, 1931 р. н. Архів автора..