Спогади Кирила Студинського про боротьбу за український університет у Львові на початку ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України

Спогади Кирила Студинського про боротьбу за український університет у Львові на початку ХХ століття

Наталія Мисак кандидат історичних наук, доцент старший науковий співробітник відділу нової історії України

Анотація

У джерелознавчому дослідженні висвітлено один із аспектів боротьби українців за відкриття національної вищої школи в Галичині на початку ХХ ст., зокрема події 23 січня 1907 р., унаслідок яких понад сто студентів були заарештовані. Зазначено, що публіковані спогади професора Львівського університету Кирила Студинського - неоціненне джерело для розуміння суспільного ставлення до проблеми українського університету у Львові. Проаналізовано позиції викладацького складу, керівництва навчального закладу та деяких представників крайової організації. Вказано розбіжності в поглядах українських професорів: від несприйняття та ігнорування до усвідомлення необхідності продовжувати боротьбу. Особливу увагу акцентовано на чіткій позиції К. Студинського й О. Колесси, які, попри особисті непорозуміння, стали на захист студентів.

На основі аналізу загальних зборів викладацького складу Львівського університету, дискусій і словесних перепалок розкрито негативний вплив шовіністично забарвленої риторики тогочасної преси на формування упереджених поглядів більшості польських викладачів щодо української молоді. Також вказано на небажання тих, хто впливав на формування ідентичності й світогляду студентів, зрозуміти природу та мотивацію їхніх протестних дій і вчинків. Водночас відзначено вичікувальну позицію крайової адміністрації у цьому питанні.

Розкрито особистісну позицію автора, зокрема його емоційні стани, переживання під час виступів і розмов із викладачами, судовими службовцями, представниками органів влади, небайдужість до долі молоді, активну участь у підтримці заарештованих студентів. Відтворено детальну хронологію подій, учасником яких був К. Студинський: загальні збори професорів Львівського університету, арешти української молоді, її утримання у слідчій в'язниці, обговорення наслідків студентських заворушень на засіданні Крайової шкільної ради, особиста аудієнція у намісника тощо. Показано формування у молодіжному середовищі реноме К. Студинського як щирого прихильника українського студентства.

Ключові слова: Кирило Студинський, український університет, Галичина, молодь, арешти.

Abstract

Nataliia MYSAK

PhD (History), Associate Professor Senior Research Fellow at the Department of Modern History of Ukraine I. Krypiakevych Institute of Ukrainian Studies of NAS of Ukraine

KYRYLO STUDYNSKYI'S MEMORIES OF THE STRUGGLE FOR THE UKRAINIAN UNIVERSITY IN LVIV AT THE BEGINNING OF THE 20th CENTURY

The source study highlights one of the aspects of the Ukrainians' struggle for the opening of a national higher school in Halychyna at the beginning of the 20th century, in particular the events of January 23, 1907, as a result of which more than a hundred students were arrested. The published memoirs of Lviv University professor Kyrylo Studynskyi are an invaluable source for understanding the public attitude to the problem of the Ukrainian university in Lviv. The positions of the teaching staff, the administration of the educational institution, and some representatives of the regional organization are analyzed. Indicated differences in the views of Ukrainian professors - from non-acceptance and ignoring to a clear awareness of the need to continue the struggle. Special attention is focused on the clear position of K. Studynskyi and O. Kolessa, who, despite personal misunderstandings, came to the defense of the students. Based on the analysis of the general meetings of the Lviv University teaching staff, discussions and verbal altercations, it is revealed the negative influence of the chauvinist-tinged rhetoric of the contemporary press on the formation of prejudiced views of the majority of Polish teachers towards Ukrainian youth. The reluctance of those who influenced the formation of students' identity and worldview to understand the nature and motivation of their protest actions and deeds is also indicated. At the same time highlighted the wait-and-see position of the regional administration on this issue.

The publication reveals the author's position, particularly his emotional states, experiences during speeches and conversations with teachers, court officials, representatives of authorities, concern for the fate of youth, and active participation in supporting arrested students. Reproduced a detailed chronology of events in which K. Studynskyi participated: the general professors meeting of the Lviv University, the arrests of Ukrainian youth, their detention in a pre-trial prison, the discussion of the consequences of student riots at a meeting of the Regional School Council, a personal audience with the Governor, etc. The formation of the reputation of K. Studynskyi as a sincere supporter of Ukrainian students in the youth environment is shown.

Keywords: Kyrylo Studynskyi, Ukrainian university, Halychyna, youth, arrests.

Проблема українського університету в Галичині була стрижневою у суспільно-політичному житті краю наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. Це зумовлювалося значними перетвореннями в соціальній сфері, зміною ролі вищої освіти у тогочасному суспільстві. Утвердження соціально-професійної стратифікаційної моделі, за якої запорукою високого статусу було не соціальне походження і матеріальні статки родичів, а відповідний рівень освіти та кваліфікація, активізація боротьби галицьких українців за національні права, вплинуло на зміну суспільного сприйняття освіти загалом. Відтак наявність/відсутність національної вищої школи трактували як значний поступ/обмеження для українського населення краю. В умовах поліетнічності, полімовності й полікультурності Г аличини боротьба за український університет стала неабияким суспільним подразником, чинником нагнітання антагоністичних тенденцій між поляками й українцями.

Тему боротьби за національну вищу школу неодноразово піднімали в дослідженнях українські й зарубіжні вчені. Серед них варто назвати монографію і низку статей львівського історика Володимира Качмара, у яких автор розглянув суспільно-політичне тло проблеми, зокрема роль польсько-українських відносин, законодавче підґрунтя, парламентські дискусії щодо заснування національної вищої школи в Галичині, соціальні, культурні та політичні наслідки протестних акцій молоді1. Різні аспекти боротьби за український університет висвітлено в дослідженнях Ігоря Гурака Качмар В. М. За український університет у Львові. Ідея національної вищої школи у суспільно-політичному житті галицьких українців (кінець ХІХ - початок ХХ ст.). Львів, 1999. 118 с.; Качмар В. М. Проблема українського університету у Львові в кінці ХІХ - на початку ХХ ст.: суспільно-політичний аспект: автореф. дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01 / Львівський державний університет ім. Івана Франка. Львів, 1999. 19 с.; Качмар В. М. Справа українського університету на тлі польсько-українських суперечностей у Галичині 1901-1908. Проблеми слов'янознавства. 2002. Вип. 52. С. 47-58; Качмар В. М. Суспільно-політичне відлуння сецесії українських студентів з Львівського університету в грудні 1901 р. Вісник Львівського університету. Серія історична. 1999. Вип. 34. С. 289-299; Качмар В. М. Питання про створення українського університету у Львові в австрійському парламенті на початку ХХ ст. Львів: місто - суспільство - культура: зб. наук. праць / за ред М. Мудрого. Львів, 1999. С. 421-430. Гурак І. Студентство у боротьбі за відкриття українського університету у Львові та події 1 липня 1910 року. Українознавчі студії. 2007-2008. № 8-9. С. 305-315; Гурак І. «Молода Україна»: студентство в суспільно-політичному житті Галичини (60-ті рр. ХІХ - початок ХХ ст.). Івано- Франківськ: Вид-во ПП Третяк І. Я., 2007. 280 с., Миколи Кугутяка Кугутяк М. Проблема українського університету в суспільно-політичному русі Східної Галичини (1848-1918). Науковий збірник Українського Вільного Університету: матеріали конференції «Український вільний університет з минулого в майбутнє. До 70-річчя заснування (Львів, 13-14лютого 1992р.). Мюнхен; Львів, 1993. С. 16-20., Вікторії Стинської Стинська В. Боротьба за університет у Львові на початку ХХ століття. Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. Серія: Педагогіка. 2001. № 8. С. 22-27., Криштофи Міхалевської (Krzysztofa Michalewska) Michalewska K. Sprawa uniwersytetu ukrainskiego w latach 1848-1914. Studia Historyczne. 1984. Zesz. 1 (104). S. 35-60., Ярослава Мокляка (Jaroslaw Moklak) Moklak Ja. Walka o uniwersytet ukrainski we Lwowie - kontekst wloski i poludniowoslowianski (1908-1914). Чорноморський літопис. 2014. № 10. С. 47-53. тощо. Проте поза увагою авторів залишається соціальна складова боротьби, вивчення мотивації дій студентів, сприйняття проблеми різними соціальними групами.

Кирило Студинський, фото початку ХХ ст.

(ЦДІАЛ України. Ф. 362. Оп. 1. Спр. 488)

Мета публікації - ввести до наукового обігу нове мемуарне джерело про боротьбу української молоді за національну вищу школу в Галичині на початку ХХ ст. - спогади проф. Кирила Студинського. Сприяти ґрунтовнішому розумінню проблеми, зокрема таких аспектів, як ставлення педагогічного персоналу (українського й польського) та адміністрації Львівського університету до студентських протестів, роль масмедій у розпалюванні польсько-українського протистояння у краї тощо.

До ґенези боротьби за український університет у Львові. Ґенеза подій, пік розгортання яких припав на перші роки ХХ ст., складна і тривала. Вона пов'язана зі збільшенням у 80-90-х роках ХІХ ст. чисельності українських студентів у Львівському університеті й одночасно з ігноруванням адміністрацією, попри законодавчі гарантії, їхніх освітніх прав. У цей час молодь могла навчатися рідною мовою лише на кількох кафедрах: української мови і літератури на філософському факультеті, яку в 1868-1894 рр. очолював Омелян Огоновський, та двох надзвичайних цивільного та кримінального права з

українською мовою викладу, заснованих 1862 р. У 1881 р. керівництво юридичного факультету звернулося до уряду з поданням, у якому пропонувало ліквідувати ці дві кафедри, створивши замість них цивільного права без зазначення мови викладання. Однак рішення влади було неочікуваним: кафедри одержали статус звичайних з українською мовою викладання Мудрий В. Змагання за українські університети в Галичині. Львів; Нью-Йорк, 1999. С. 48-49.. Вдалося дещо покращити мовні права українців унаслідок політики «нової ери»: почали функціювати кафедра всесвітньої історії зі спеціальним оглядом Східної Європи з українською мовою навчання (1894) Michalewska K. Sprawa uniwersytetu ukrainskiego w latach 1848-1914. Studia Historyczne. 1984. Zesz. 1 (104). S. 39., яку Павло Роберт Магочій (Paul Robert Magocsi) назвав «найславнішою українською катедрою в Австро-Угорщині» Магочій П. Р. Національні культури й університетські катедри. Торонто, 1980. С. 10., та друга кафедра української літератури. Необхідно зауважити, що ініціаторами розширення освітніх прав українців у вищій школі були самі студенти. Вперше ця ідея з'явилася у середовищі товариств «Академічний кружок» та «Дружній лихвар». У грудні 1881 р. вони навіть зверталися до Міністерства віросповідання і освіти (МВіО) з вимогою обрати спеціальний комітет, який би займався вирішенням питання відкриття кафедри української історії у Львівському університеті Ковалюк Р. Український студентський рух на західних землях. ХІХ-ХХ ст. Львів, 2001. С. 73. Мудрий В. Змагання за українські університети. С. 49.. Ця теза була предметом обговорення і на другому студентському вічі 1884 р. Тоді учасники прийняли резолюцію, у якій зазначалося: «Віче домагається заведення українських викладів на всіх факультетах львівського університету, а крім цього негайного креовання катедри української історії.. .»П. Втім, відкриття кафедри молодь домоглася лише 1894 р.

Упродовж 1880-х - на початку 1890-х років проблема українського університету була радше камеральною. Її активно обговорювали молодіжні та громадські організації, різні політичні сили тощо. Значного суспільного розголосу проблема набула наприкінці 1890-х років, особливо у студентському середовищі. Молодь була тією соціальною групою, яка найбільше відчувала необхідність національної вищої школи, а тому саме вона відіграла головну роль у боротьбі відкриття українського навчального закладу. Володимир Качмар початок організованої боротьби за український навчальний заклад у Львові пов'язує зі створенням студентського товариства «Академічна громада», яке зайняло провідні позиції у громадсько-політичному житті краю Качмар В. М. Проблема українського університету... С. 10.. Члени цієї організації в 1899 р. стали ініціаторами проведення віча українських студентів Австро-Угорщини у справі заснування українського університету, яке відбулося 13 липня у великій залі готелю «Belle-Vue» Michalewska K. Sprawa uniwersytetu. S. 40; Partacz Cz. Od Badeniego do Potockiego. Stosunki Polsko-Ukrainskie w Galicji w latach 1888-1908. Torun, 1996. S. 78.. Подія була доволі масштабною - зібралося близько 450 делегатів із різних навчальних закладів, а також представники галицької преси й українські професори Львівського університету. Головну тезу віча сформулював у доповіді голова «Академічної громади» Михайло Галущинський. Він наголосив на актуалізації національного питання в Австро-Угорщині, а особливо - мовній нерівноправності в Галичині: «Ми рвемося до культури, до науки, до поступу, а нам запирають дорогу. В ім'я самого поступу українсько-руського народу ми мусимо вибороти університет, в ім'я поступу Українсько-руського народу ми жадаємо від правительства заснування університету з нашою рідною викладовою мовою» Українсько-руський університет. Пам'яткова книжка першого віча студентів Українців-Русинів всіх вищих шкіл Австрії в справі основання українсько-руського університету / зібрав і видав М. Крушельницький. Львів, 1899. С. 20.

Матуристи - випускники середніх закладів освіти (гімназій і реальних шкіл), що склали випускний іспит (матуру).. Учасники віча ухвалили резолюцію до МВіО з вимогою заснування українського університету у Львові. Цей документ підписали 449 студентів вищих навчальних закладів Австро-Угорщини та 57 матуристів .

Перша сторінка спогадів Кирила Студинського про події 23 січня 1907р. у Львівському університеті (ЦДІАЛ України. Ф. 362. Оп. 1. Спр. 76. Арк. 1)

Вимоги відкриття українського університету у Львові звучали під час ІІ віча українських студентів Австро-Угорської імперії (1900) Друге віче української академічної молодіжи. Молода Україна. 1900. Ч. 8. С. 294., з'їзду українських студентів у Львові (1902) З'їзд академічної молодїжи. Молода Україна. 1902. Ч. 4. С. 133., зборів студентів-русинів Австрійської імперії (1906) З'їзд рускої молодїжи висших шкіл австрийских в справі боротьби за руский університет у Львові. Діло. 1906. Ч. 136. С. 2., з'їзду українського студентства Австро-Угорської і Російської імперій у Львові (1909) З'їзд української молодїжи. Діло. 1909. Ч. 142. С. 3; З'їзд української академічної молодїжи... Діло. 1909. Ч. 150. С. 2-3; Ч. 152. С. 2-3., ІІ Всеукраїнського студентського з'їзду (1913) Наш зїзд. Резолюції. Шляхи. 1913. Ч. 7. С. 82-84., Всеслов'янського з'їзду поступової академічної молоді (1908) Залізняк М. Всесловянський зїзд поступової молодїжи. Лїтературно-науковий вістник. 1908. Т. XLIII. Кн. УІІ. С. 168. тощо. Взагалі заснування національного навчального закладу асоціювалось у молодіжних колах не лише з можливостями розвитку української науки і культури, а й самостійним поступом українського народу взагалі Л. Ц. Національна вага унїверситету і консеквенциї для її ренегатів. Молода Україна. 1902. Ч. 1-3. С. 7..

Наприкінці ХІХ ст. університетське питання стало предметом запеклих дискусій і у стінах австрійського парламенту. Чи не вперше актуалізував проблему на імперському рівні Данило Танячкевич. У грудні 1898 р. він виступив у Державній раді з критикою принципу утраквізму (двомовності), який де-юре існував у Львівському університеті з 1871 р. Качмар В., Марискевич Т. М. Грушевський і змагання за український університет у Львові. Михайло Грушевський і Західна Україна: доповіді й повідомлення наукової конференції (м. Львів, 26-28 жовтня 1994 р.). До 100-річчя від початку діяльності М. Грушевського у Львівському університеті. Львів: Світ, 1995. С. 25.. Однак насправді двомовність була суто формальною. Завдяки сприятливій політичній кон'юнктурі у Відні полякам вдалося значно більше скористатися своїми національними правами, ніж українцям. Вони неодноразово протягом 1873-1878 рр. порушували перед урядом клопотання про надання польській мові у Львівському університеті статусу офіційної замість німецької. Зрештою, імператор своїм розпорядженням від 27 квітня 1879 р. задовольнив ці вимоги Bobrzynski M. Z moich pamietnikow. Wroclaw; Krakow: Wyd-wo zakladu imienia Ossolinskich, 1957. S. 304.. У наступні роки польська мова зайняла домінантні позиції в офіційному діловодстві та навчальному процесі Мисак Н. Реалізація освітніх потреб національних меншин та народів Австро-Угорської імперії у вищій школі (на прикладі Галичини): юридична та практична складові. Освіта національних меншин в Україні: історичні традиції, правові засади, сучасні виклики (ХХ- початок ХХІ століть): монографія / відп. ред. І. Соляр; упоряд. М. Романюк. Львів, 2018. Кн. 1. С. 81-83.. Данило Танячкевич акцентував не лише на освітній, а й культурно-виховній ролі університету, у виступі вказав на необхідність та виняткову роль національного навчального закладу в ідентифікаційних і націєтворчих процесах українців, а також

Ілюстрація першої сторінки краківської газети «Nowosci illustrowane» за 2 лютого 1907р. (Стаття «Hajdamacy na lwowskim uniwersytecie»)

у цивілізаційному світовому поступі Качмар В. М. Питання про створення українського університету у Львові... С. 422.. У наступні роки це питання знову піднімали Євген Олесницький, Олександр Барвінський та Юліан Романчук Там само. С. 422-423.

Академічний сенат - вищий колегіальний орган управління Львівського університету, до складу якого входили ректор, декани та сеньйори (найстарші за віком і стажем професори). До його компетенції належали питання, які стосувалися загального керівництва університетом..

Попри активізацію молоді в боротьбі за свої права, керівництво навчального закладу, та й крайова адміністрація, фактично ігнорували проблему. А подекуди Академічний сенат своїми рішеннями різко протидіяв вимогам українських студентів, сприяючи тим самим нагнітанню конфлікту. Загострення польсько-українського протистояння в університетській справі припало на осінь 1901 р. У його основі - два епізоди. По-перше, відмова декана теологічного факультету Яна Фіялека (Jan Fijalek) приймати вписові бланки (т. зв. index-y) студентів українською мовою До рускої університетскої молодежі... Вносїть всї поданя в уніїверситет лишень в українській мові. Діло. 1901. Ч. 203. С. 2-3; Польська гаката у львовскомъ університет^. Діло. 1901. Ч. 223. С. 1.. Вона спричинила обурення і протести серед молоді інших факультетів. Українські студенти вимагали дозволити здійснювати процедуру запису в університет українською мовою, відтак - використання вписових формулярів українською W sprawie Uniwersytetu Lwowskiego. Glos Towarzystwa nauczycieli szkol wyzszych. Lwow, 1908. S. 18.. Зрештою, богословам- українцям таки дозволили записувати відомості про себе рідною мовою Справа вписовъ рускихъ богослововъ... Діло. 1901. Ч. 231. С. 1.. Молодь навіть створила спеціальний комітет вісьмох, який мав стежити за дотриманням спільної домовленості слухачами-богословами ІІ-гі Збори руских богословів. Діло. 1901. Ч. 246. С. 2-3.

Необхідно зауважити, що невдовзі університетська влада своїми рішеннями скасувала всі неформальні домовленості. Використавши юридичні тонкощі тогочасного освітнього законодавства, Академічний сенат на засіданні 27 січня 1902 р. запровадив нові мовні приписи. Відтоді всі рубрики в index-ах, за винятком особистого підпису, студенти мали заповнювати латиною. Мовою всіх інших внутрішніх документів була польська як мова офіційного діловодства в університеті. Лише відповіді на будь-які запити і звернення канцеляристи повинні були виконувати мовою подання (детальніше див.: W sprawie Uniwersytetu Lwowskiego. Glos Towarzystwa nauczycieli szkol wyzszych. Lwow, 1908. S. 18-19).. Втім, домовленості з деканатом були неформальними, нормативно не закріпленими . Другий епізод - заборона українським студентам проводити віче у приміщенні університету. Керівництво вимагало змінити порядок денний заходу (вилучити питання про заснування української вищої школи), місце і час його проведення. Попри заборону, віче відбулося 19 листопада 1901 р. нелегально в актовій залі університету. Вимогу ректора та деяких професорів залишити приміщення навчального закладу студенти «ігнорували гучними криками і свистом» Небувала демонстрація на університет^. Діло. 1901. Ч. 250. С. 4; Демонстрація рускихъ академикоовъ и застановленє выкладовъ въ львовскомъ університет^. Діло. 1901. Ч. 251. С. 1; Борба за університете. Діло. 1901. Ч. 253. С. 1; Ч. 254. С. 2.. Відповіддю на такі дії молоді стало дисциплінарне слідство й відрахування кількох студентів. Протестуючи проти цього рішення Академічного сенату, українська молодь вдалася до сецесії. 3 грудня 1901 р. 440 студентів покинули навчання у Львівському університеті, а протягом 10 днів їхня чисельність зросла до 640 Сецесія молодежи. Діло. 1901. Ч. 260/261. С. 1-2; 640 академиковъ-Русиновъ выписало ся зъ львовского університету [Новинки]. Діло. 1901. Ч. 268. С. 3..

Та чи не найбільшого апогею боротьба досягла 1907 р. Саме ці події частково відображені в публікованих спогадах К. Студинського. Приводом до заворушень стало ігнорування Академічним сенатом вимог української молоді та рішення провести імматрикуляцію (студентську присягу) польською мовою. Виступаючи проти цього, студенти розпочали 23 січня 1907 р. акцію протесту. Понад 150 слухачів, зібравшись на віче у приміщенні університету, вирішили звернутися до ректора з вимогою надати їм для зборів актову залу. Сильне суспільне напруження серед молоді, а також не- толерантна поведінка вченого секретаря навчального закладу Алоїза Віняжа (Alojzy Winiarz), який, проходячи повз, назвав студентів «гайдамацькими дикунами», «українськими дикунами», спровокували неконтрольований вияв агресії. Студенти побили його палками, увірвалися в актову залу і понищили меблі, килими, вікна та портрети професорів. Згодом забарикадували вхід у крило університету, а з вікна вивісили жовто-блакитний стяг. Щоб не допустити конфронтації з поліцією, яка прибула на виклик ректора, студенти добровільно залишили приміщення навчального закладу. Коли на вулиці декого з них спробували заарештувати, демонстранти заявили, що «не дозволять поодиноких затримань». Поліція заарештувала 153 протестувальни- ки. Коли юнаки йшли через центр міста в поліційний відділок, співали українських патріотичних пісень. Згодом усіх, крім двох студентів, випустили Буча у львівськім університеті. Дїло. 1907. Ч. 8. С. 1..

Наслідки погрому студентами актової зали у Львівському університеті, січень 1907р., фото Н. Лісса (Nowosci illustrowane. 1907. Nr 5. S. 2)

Подальші події частково відображені у спогадах К. Студинського. Очевидно, крайова адміністрація та керівництво університету зайняли вичікувальну позицію, або зважували всі «за» і «проти» стратегії поведінки з учасниками демонстрації. Лише 1 лютого почалися поліційні облави, обшуки й арешти українських студентів. Головною мішенню стало приміщення «Академічного дому», а також осередок студентського товариства «Академічна громада». Обшуки й арешти тривали 4 години - від 5-ї ранку, притому з порушенням законодавства про свободу особистості. Як зауважувало «Діло», жодному із затриманих в «Академічному домі» поліція не представила ордера слідчого судді Після унїверситетської демонстрациї. Масові арештованя нашої академічної молодїжи. Дїло. 1907. Ч. 15. С. 1.. На 11 год було заарештовано 89 осіб. У наступні дні тривали затримання на провінції, причому не лише студентів. Загалом на 10 лютого заарештували 107 осіб В справі унїверситеської демонстрації. Дїло. 1907. Ч. 23. С. 2.

У Галичині товариств під такою назвою функціювало декілька: студентів Львівської політехнічної школи, Львівського університету, слухачів Вищої рільничої школи в Дублянах, студентів Ветеринарної академії у Львові. У цьому випадку на зборах були присутні члени «Братньої помочі» Львівської політехнічної школи.. Однак у наступні дні затримання продовжилися. Ці події спричинили значний суспільний резонанс не лише в Галичині, а й усій Австро-Угорській імперії. Заарештованих підтримала українська, польська та єврейська молодь. 2 лютого у Львові відбулося загальне віче студентів, у якому взяло участь понад 700 осіб, зокрема й представники польських («Братної помічі» («Bratnia Pomoc»), «Бібліотеки слухачів медицини Львівського університету» («Biblioteka Sluchaczow Medycyny Wszechnicy Lwowskiej»)) та єврейських («Вогню» («Ognisko»), «Союзу» («Zwiqzek»), «Життя» («Zycie»)) товариств. Усі вони висловили підтримку заарештованій молоді, а також вимагали відставки ректора за те, що допустив сам факт поліційного переслідування студентів. Водночас активізували українську громадськість: жіноцтво почало збирати пожертви на підтримку молоді та дбало про постачання продовольства, адвокати Степан Федак, Володимир Старосольський, Кость Левицький, Микола Шухевич та Теодосій Заяць безкоштовно представляли інтереси затриманих Після університетської демонстраций Масові арештованя нашої академічної молодїжи. Дїло. 1907. Ч. 17. С. 1.. 10 лютого у Відні відбулося віче слов'янських і німецьких студентів, які протестували проти сваволі університетської та крайової влади і вимагали звільнити ув'язнену молодь В справі унїверситеської демонстрації. Дїло. 1907. Ч. 25. С. 1.. Незадовільні умови утримання у слідчій в'язниці (відсутність необхідних санітарно-гігієнічних умов, переповненість камер) спонукали заарештованих студентів 21 лютого розпочати голодування Голодівка руських студентів. Дїло. 1907. Ч. 31. С. 1-2.. Під тиском громадськості, особливо завдяки розголосу на шпальтах іноземної преси, суд вирішив частину заарештованих (41 особу) випустити під заставу, решту - залишити під вартою. Однак студенти відмовилися. Переглянувши своє рішення, суд призначив заставу лише за п'ятьох затриманих - інших відпустив В справі унїверситеської демонстрації. Голодовий страйк. Дїло. 1907. Ч. 32. С. 1-2.. У відповідь заарештовані забарикадувались у приміщенні в'язниці і заявили, що вийдуть на волю усі разом. Свої вимоги вони обґрунтували в листі до Вищого крайового суду у Львові. Тим часом зростало суспільне напруження. Під будинком суду зібралася велика кількість протестувальників, особливо молоді. Зрештою, 24 лютого внесли необхідну заставу і студенти демонстративно, з промовами й урочистим походом вулицями міста, вийшли на волю Великий день. Діло. 1907. Ч. 33. С. 1-2.. Однак польсько-українське протистояння в університетській справі продовжилося. 4 березня 1907 р. відбувся ще один погром у навчальному закладі, ініційований польськими студентами. Бійка з українською молоддю сягнула таких масштабів, що поліція організувала розмежувальний кордон. Академічний сенат, щоб унормувати ситуацію, прийняв рішення припинити навчання і зачинити університет Унїверситетські події. Діло. 1907. Ч. 40. С. 1-2.. 22 березня було вирішено й долю заарештованих українських студентів. Керівництво навчального закладу відрахувало 11 учасників заворушень 23 січня, щодо решти тривало дисциплінарне слідство Польський сенат урядує [Новинки]. Дїло. 1907. Ч. 55. С. 2.. У наступні роки боротьба за українську вищу школу тривала, набуваючи більш гострих і непримиренних форм.

Наслідки погрому студентами актової зали у Львівському університеті, січень 1907р., фото Н. Лісса (Nowosci illustrowane. 1907. Nr. 5. S. 30)

Безпосередніми учасниками та свідками подій січня-березня 1907 р. були викладачі університету, зокрема проф. Кирило Студинський, спогади якого розкривають деякі невідомі до цього часу аспекти польсько-українського протистояння.

Кирило Студинський і Львівський університет. Кирило Студинський почав працювати у Львівському університеті 1 квітня 1900 р. Варто зауважити, що він пробував габілітуватися Габілітація - отримання права викладати у вищому закладі освіти, здобуття доцентури (venia docendi). Процедура складалася з трьох етапів. На першому спеціальна комісія апробувала опубліковану наукову роботу, на другому претендент перед іншою комісією складав колоквіум зі спеціальності. Третій етап передбачав читання пробної лекції у присутності професорів і студентів. У випадку позитивного проходження всіх етапів комісія надавала габілітантові право викладання, однак юридичної сили воно набувало лише за умови підтвердження Міністерством віросповідання і освіти.

⁴³ Єдлінська У Кирило Студинський (1868-1941). Життєписно-бібліографічний нарис. Львів, 2006. С. 16. на посаду доцента української (руської) мови й літератури ще 1895 р., причому подав на розгляд комісії аж дві праці: «Пересторога. Руський пам'ятник XVII віка. Історично-літературна студія» і «“Адельфотес”, граматика видана у Львові в р. 1591. Студия літературно-язикова», а також план навчального курсу43. Відповідь отримав аж за 8 місяців - 22 листопада 1895 р. Рада професорів філософського факультету відхилила подання як таке, що не відповідало вимогам до габілітаційних праць Центральний державний історичний архів України, м. Львів (ЦДІАЛ України). Ф. 362 (Студинський Кирило - академік). Оп. 1. Спр. 47 (Листи дирекцій університетів у Львові і Кракові, гімназій та інших навчальних закладів про організацію наукової та педагогічної роботи). Арк. 8.

Друга дружина Барвінського Євгенія Барвінська (Любович) була двоюрідною сестрою Кирила Студинського (донькою Олени Студинської, рідної сестри батька Кирила - о. Йосифа Студинського).. Очевидно, це було зумовлено політично несприятливою для К. Студинського кон'юнктурою. Того ж року на філософському факультеті на кафедру української мови й літератури, яка звільнилася після смерті Омеляна Огоновського, також претендували Іван Франко й Олександр Колесса. Польсько-українські політичні домовленості (т. зв. нова ера) та домінування у галицькому політикумі консерваторів були сприятливим чинником для Кирила Студинського, якого активно протегував його тесть Анатоль Вахнянин. Та й одному з найвпливовіших депутатів австрійського парламенту Олександрові Барвінському кандидатура молодого науковця, поміркованого в політичних поглядах, була більш до душі. Їх об'єднували і родинні стосунки . Однак О. Барвінський розумів, що К. Студинський не зможе «конкурувати» з радикалом І. Франком, тому підтримав О. Колессу як більш досвідченого науковця. Та й загал професорів, а тим паче української інтелігенції, не сприймав молодого (26-літнього) К. Студинського як гідного кандидата на посаду приват-доцента Нахлік Є. К. Перипетії з приват-доцентурою Івана Франка у Львівському та Чернівецькому університетах. Львів, 2018. С. 35, 98..

Негативна відповідь спонукала науковця спробувати свої сили у Яґеллонському університеті. У липні1896 р. Рада професорів філософського факультету схвалила подання К. Студинського на викладання української мови й літератури ЦДІАЛ України. Ф. 362. Оп. 1. Спр. 47. Арк. 11.. Г абілітаційний виклад відбувся 13 жовтня, а вже 13 січня 1897 р. міністр віросповідання і освіти затвердив рішення про присвоєння venia docendi Там само. Арк. 12; Габілітацию... [Новинки]. Руслан. 1897. Ч. 7. С. 2.'1.

У 1899 р. унаслідок домовленостей в межах політики «нової ери», у Львівському університеті почала функціювати друга кафедра української мови й літератури. До цього у пресі та серед широких кіл громадськості точилися запеклі дискусії з приводу того, хто ж має її очолити. Вибір випав на К. Студинського. Як зауважив Є. Нахлік, «не без впливу, прямого чи опосередкованого» А. Вахнянина Нахлік Є. К. Перипетії з приват-доцентурою... С. 125-129..

Попри незадоволення більшості викладачів - не лише поляків, а й українців - цісарським рескриптом від 16 листопада 1899 р. К. Студинського призначено надзвичайним професором української мови та літератури у Львівському університеті ЦДІАЛ України. Ф. 362. Оп. 1. Спр. 3 (Автобіографія та список наукових праць за 1886-1940 рр.). Арк. 32; Спр. 47. Арк. 20-21.. Він обійняв посаду 1 квітня 1900 р., а вже на початку травня прочитав першу лекцію Проф. д-ръ Кирило Студиньскій .[Новинки]. Діло. 1900. Ч. 91. С. 3.. З 1 січня 1908 р. К. Студинський викладав як звичайний професор української мови і літератури з особливим оглядом церковнослов'янської мови й літератури ЦДІАЛ України. Ф. 362. Оп. 1. Спр. 47. Арк. 41-42.. Цю посаду він обіймав до 1918 р.

Період викладацької діяльності К. Студинського збігся з активізацією боротьби української молоді за національні права в галузі шкільництва, зокрема за відкриття українського університету в Галичині. Професор активно підтримував домагання студентства. Зокрема, констатував: «Я, без сумніву, ангажувався, бо любив молодь, бо з моїми симпатіями для неї нікуди не скривався...» ЦДІАЛ України. Ф. 362. Оп. 1. Спр. 47. Спр. 76 (Праця «До історії заворушень українських студентів на Львівському університеті в 1907 р.»). Арк. 24..

Спогади Кирила Студинського. Спогади К. Студинського про події 23 січня 1907 р. у Львівському університеті та їхні подальші наслідки для українських студентів - неоціненне джерело для розуміння політичного підгрунтя, перебігу, суспільного сприйняття молодіжної боротьби за свої права, генези та розвитку міжнаціонального протистояння у краї на початку ХХ ст. Вони зберігаються в особовому фонді 362 (Студинський Кирило - академік) у Центральному державному історичному архіві України, м. Львів (оп. 1, спр. 76). Точна дата написання мемуарів невідома. Крайні дати архівної справи, у якій зберігається рукопис, - 1908 р. і 1933 р. Із тексту спогадів можна припустити, що вони були написані після 1920 р. У тексті автор робить підказку - наприкінці документа згадує про свого колишнього студента Ярослава Пачовського, згодом юриста, з приміткою, що він помер десь 1920 р. Там само. Арк. 25..

Існує два варіанти спогадів: один - чернетка з правками, уточненнями, іноді без вказівки імен (лише прізвища) осіб Там само. Арк. 29-51., другий - чистовик після редагування самим К. Студинським Там само. Арк. 1-25., текст якого публікую.

Унікальність публікованого документа в тому, що він репрезентує погляд «зсередини» на арешт студентів, їхнє ув'язнення та звільнення. Адже більшість джерел про ці події - польські й українські газетні публікації, нерідко занадто емоційно забарвлені, сповнені взаємних претензій, упереджень, обвинувачень тощо. Мемуари К. Студинського розкривають різні аспекти сприйняття, схвалення/несхвалення, ретрансляції на широку аудиторію боротьби української молоді за свої освітні права викладачами й адміністрацією навчального закладу, які безпосередньо контактували з учасниками заворушення, могли впливати на їхню поведінку, світорозуміння і світогляд.

Варто наголосити на деяких особливостях публікованого тексту. По-перше, спогади відображають чітку особистісну позицію К. Студинського: автор не приховує небайдужості до долі української молоді. Довідавшись 23 січня про заворушення у Львівському університеті, він однозначно відкинув пропозицію О. Барвінського залишитися у Відні й надалі працювати в архіві і вже наступного дня, 24 січня, повернувся до Львова Там само. Арк. 2.. Навіть під час засідання професорів він виступив на захист вимог молоді та з осудом шовіністичних закликів деяких викладачів (зокрема Е. Дуніковського) розправитися з «заколотниками», суворо їх покарати в судовому порядку. Кирило Судинський також був одним з ініціаторів написання та оприлюднення у пресі відозви українських професорів Львівського університету з приводу студентських арештів. Текст, підготовлений спільно з О. Колессою, мали опублікувати 2 лютого ЦДІАЛ України. Ф. 362. Оп. 1. Спр. 47. Арк. 12-13.. Але напередодні вночі відбулися поліційні рейди й масові затримання української молоді, відтак відозва стала неактуальною. Студинський постійно цікавився перебігом судової справи, разом з О. Колессою був у слідчого прокурора. У спогадах він зауважив, що так хотів підтримати студентів, показати їм небайдужість громади до їхньої долі: «Ми хотіли, щоб молодь знала, що нею хтось опікується» Там само. Арк. 16.. А ще К. Студинський неодноразово відвідував ув'язнених, особливо тих, які не мали родичів. Щоб розрадити юнаків, приносив їм передачі: «... кошик з вуджениною і кілька пачок тютюну. Вуджениною поділилися всі ув'язнені, а тютюном курці» Там само. Арк. 21.. При цьому професора підтримувала й дружина Леонтина Студинська (Вахнянин).

По-друге, документ яскраво ілюструє ставлення українських педагогів, особливо з богословського факультету, до проблеми: амбівалентність, політичну інертність, дис- танціювання від відкритого демонстрування своєї позиції (Іван Бартошевський, Йосип Комарницький, Тит Мишковський) Там само. Арк. 3.. Водночас автор наголошує на чіткій позиції Олександра Колесси, який рішуче виступив на боці української молоді. Попри доволі напружені відносини обох професорів-філологів («ми навіть себе не здоровили» Там само.), вони спільно виступили на підтримку студентів.

Своєрідним віддзеркаленням суспільного сприйняття проблеми стали загальні збори викладачів Львівського університету. Переданий автором зміст розмови між професорами, гострий, навіть нетерпимий, тон дискусій свідчить про нерозуміння і взагалі небажання зрозуміти мотиви поведінки української молоді. Упереджене ставлення більшості викладачів формувалося переважно під впливом польських часописів, які своїми етноцентричними публікаціями сприяли формуванню негативного стереотипного мислення, утвердженню помилкових установок щодо українців, взагалі посилювали польсько-українське суспільне протистояння у краї. Особливо вражає заява проф. Еміля Дуніковського. Він не лише назвав українських студентів «бандитами», яких може приручити «кийок», а й публічно погрожував застрелити кожного, хто спробує його образити Там само. Арк. 5-6..

Про вплив польських часописів на формування суспільної думки про події в університеті свідчать численні цитування у промовах професорів та інших представників шкільної адміністрації краю дописів зі «Слова польського» («Slowa Polskiego»). Негативне забарвлення більшості публікацій, образливі епітети на адресу української молоді, ототожнення її з бандитами, гайдамаками відображені у висловлюваннях викладачів, їхніх закликах до судової розправи зі студентами. Варто зауважити, що преса не лише давала свою оцінку подіям і ретранслювала її на читацьку аудиторію, а й сприяла наростанню польсько-українського антагонізму. Про це свідчать заголовки газетних статей, наприклад, «Najscie hajdamakow na uniwersytet polski», «Bandytyzm ruski na uniwersytecie», «Po napadzie hajdamakow na uniwersytet» тощо Najscie hajdamakow na uniwersytet polski. Slowo Polskie. 1907. Nr. 40. S. 1-2; Bandytyzm ruski na uniwersytecie. Slowo Polskie. 1907. Nr. 41. S. 3; Po napadzie hajdamakow na uniwersytet. Slowo Polskie. 1907. Nr. 42. S. 2; Hajdamacy na Iwowskim uniwersytecie. Nowosci illustrowane. 1907. Nr. 5. S. 1-3; Gniazdo hajdamaczyzny we Lwowie. Nowosci illustrowane. 1907. Nr. 6. S. 2-3., які формували заздалегідь упереджене ставлення до української молоді. Польські часописи також доволі негативно висвітлювали й роль українських професорів у боротьбі за університет. Так, «Слово польське» звинуватило О. Колессу та С. Дністрянського в підготовці молоді до акцій непокори, К. Студинського й О. Колессу - у неявці на лекції, а викладача богословського факультету Й. Комарницького в тому, що він нібито під час подій 23 січня втік з університету через вікно Po napadzie hajdamakow na uniwersytet. Slowo Polskie. 1907. Nr. 42. S. 2.. Автор спогадів спростував усі ці твердження. Натомість закликав учасників зборів до об'єктивності й розважливості, застеріг від необдуманого осуду української молоді, провівши певні аналогії з боротьбою польських студентів за свої права в інших країнах ЦДІАЛ України. Ф. 362. Оп. 1. Спр. 76. Арк. 8.

Потоцький Анджей Казімеж (1861-1908) - польський політик, державний діяч, маршалок Галицького сейму. Навчався у Грацькому та Яґеллонському університетах. Доктор права (1884). У 1886-1890 рр. перебував на дипломатичній службі в Парижі, Мадриді та Лондоні. Посол до Віденського парламенту (з 1895 р.) і Галицького сейму (1895-1903); австрійський намісник Галичини (з 1903 р.). Вбитий у Львові 12 квітня 1908 р. Мирославом Січинським на знак протесту проти виборчих зловживань. Похований у м. Крешовиці (тепер - Малопольське воєводство, Республіка Польща) в сімейній гробниці.

Крайова шкільна рада (КШР) - вищий орган для контролю й управління школами в Галичині, створений за розпорядженням імператора від 25 червня 1867 р. Офіційно рада функціювала з 24 січня 1868 р. по 1921 р. і підпорядковувалася МВіО. Функції цього органу полягали в адміністративному управлінні початковими, середніми та фаховими школами, вирішенні кадрових питань, призначенні директорів і педагогічного персоналу, розробці навчальних планів, складанні річного бюджету навчальних закладів тощо. Членами КШР були: намісник як голова, представники крайової влади, місцевого самоуправління, духовенства, освітніх установ.. Однак жодного порозуміння між професорами різних національностей так і не було досягнуто. Остаточною крапкою у цих подіях стала аудієнція 29 січня польських викладачів у намісника Анжея Потоцького (Andrzej Potocki) , що, на думку Кирила Студинського, опосередковано зумовила рішення про арешт українських студентів.

Дуже цікава для розуміння «кухні» галицької політики розмова автора спогадів із намісником під час засідання Крайової шкільної ради (КШР) . Попри запевнення «Слова польського», що вирішальним за судове покарання молоді був голос А. Потоцького, сам політик рішуче це заперечив у приватному спілкуванні з К. Студинським, переклавши відповідальність на університетську адміністрацію, поліцію і прокуратуру ЦДІАЛ України. Ф. 362. Оп. 1. Спр. 76. Арк. 15.. Та й під час балу в намісника 4 лютого господар радше приглядався до палких дискусій запрошених гостей щодо університетської справи, так і не виявивши своєї позиції.

Спогади К. Студинського занурюють у перебіг розмов між університетськими викладачами й політиками, яскраво демонструють оцінні судження, різні, часто непримиренні, погляди на боротьбу української молоді. Водночас вони свідчать про неготовність тогочасного суспільства до якогось компромісу в університетському питанні, до небажання більшості тих, хто впливав на формування ідентичності й світогляду молоді, зрозуміти мотиви її дій і вчинків.

По-третє, публікований документ констатує неабияку роль преси у визначенні векторів тогочасної галицької політики. Взаємно конфронтаційний тон публікацій «Діла» і «Слова польського» віддзеркалювався у суспільних настроях, закликах поляків до розправи з українськими «бандитами», звинуваченнях українців у дискримінації молоді за національною ознакою в університеті, шовіністичних настроях Академічного сенату тощо. Та чи не найбільш вирішальний тон задавала віденська преса. Кирило Студинський зауважує, що переломним моментом у долі заарештованих студентів стали публікації на захист молоді на шпальтах віденського часопису «Neue Freie Presse» («Нова вільна преса»). Услід за ним події у Львівському університеті набули міжнародного розголосу: «Заговорила про ув'язнення українських студентів також загранична, німецька і французька преса і висловила свої симпатії для замкнених у тюрмі. Словом, сталося те, що я передбачував. Промовила прилюдна опінія Європи і молодь опинилася на волі» ЦДІАЛ України. Ф. 362. Оп. 1. Спр. 76. Арк. 22..

У спогадах Кирила Студинського відображена і хронологія перебування українських студентів у в'язниці, їхнє голодування, сплата застави, зокрема роль у цьому крилошанина о. Івана Чапельського, а також урочистий похід звільненої молоді вулицями Львова. Автор згадує, як був учасником тих захопливих подій: «Я йшов у поході, співав разом з громадою, а хвилинами хапало мене за глотку і збиралося на плач радости і триюмфу» Там само. Арк. 23.. Необхідно зауважити, що така активна позиція К. Студинського вплинула на формування доволі непривабливого його реноме в середовищі польських студентів. Свої спогади професор закінчує дещо кумедним епізодом, коли польська молодь погрожувала йому фізичною розправою. Студинський відмовився від пропозиції українських студентів про охорону та супровід. Свій гуманізм до молоді він описав наприкінці документа: «Я був без револьвера, ішов з чистою совістю між ряди польських студентів. А якби в дійсності хто з них мене був зневажив, я не мав би серця взяти за збрую, бо молодь треба любити і їй прощати» Там само. Арк. 25..

Отже, спогади К. Студинського - важливе джерело до вивчення боротьби української молоді за національні права в галузі вищої школи в Галичині. Вони не лише детально висвітлюють декілька її епізодів - погром у Львівському університеті 23 січня 1907 р., арешт українських студентів, їхнє перебування у в'язниці та звільнення, а й розкривають соціальне тло, суспільне сприйняття означених подій, роль масмедій у формуванні громадської думки щодо молодіжних заворушень і протестів, а й у розпалюванні польсько-українського протистояння у краї. Також мемуари значно доповнюють і соціальний портрет автора, ілюструють його емоції, почуття у напружених ситуація, чітку життєву позицію, ставлення до молоді.

Зберігаю особливості авторського тексту, за винятком пунктуації, яку подаю відповідно до норм сучасного правопису. Підкреслення в тексті авторські. Скорочення слів відтворюю у квадратних дужках. Позначка // вказує на закінчення попереднього і початок наступного аркуша. Рідковживані та застарілі слова коментую у підрядкових примітках.

Переклад із польської Ольги Гуль.

ДОКУМЕНТ

К. Студинський. До історії заворушень українських студентів на львівському університеті в р. 1907 (на основі записок, зложених після подій)

Дня 23 січня 1907 року уладили українські студенти під проводом Павла Крата Павло Крат (1882-1952) - український громадсько-політичний і релігійний діяч, революціонер, письменник, перекладач, журналіст, видавець, педагог. Навчався у Лубенській гімназії та Київському університеті (1904-1905). Член й активний діяч Революційної української партії (РУП). Був переслідуваний царською владою за політичну діяльність, 1905 р. емігрував у Швейцарію. Потім переїхав до Львова, де навчався на філософському факультеті університету (1906-1907). Один із лідерів боротьби за створення українського університету у Львові. Ініціатор студентського протесту у Львівському університеті в січні 1907 р., під час якого молодь забарикадувалася в аудиторії головного корпусу університету. Сам П. Крат, одягнувши ректорську мантію, пошкодив портрети професорів. За ці події разом з іншими студентами був заарештований. Згодом емігрував до Канади (1907), де займався видавничою, редакторською і релігійною діяльністю. Засновник Української самостійної євангельської церкви в Торонто. Писав під псевдонімами Павло РозвійПоле, о. Проколупій, отець Проколупін, П. Терненко. бучу на львівському університеті і серед неї потали Потали (дав.) - нищили. ножами портрети ректорів, завішені в авлі Авля - актовий зал або найбільша аудиторія в університеті, яку використовували для проведення урочистих свят і церемоній., а один із студентів зранив буком в голову секретаря і доцента університету д[окто]ра Альойза Віняржа Алоїз Віняж (Alojzy Winiarz, 1868-1912) - польський юрист та історик. Закінчив юридичний факультет Львівського університету, учень Освальда Бальцера. У 1890 р. здобув ступінь доктора права, згодом продовжив студії у Відні та Берліні. У 1897 р. габілітувався на посаду приват-доцента польського права у Львівському університеті. Паралельно займав посаду ад'юнкта у Крайовому архіві актів гродських і земських у Львові (1897-1901). З 1901 р. - секретар Львівського університету. У січні 1907 р. під час студентських протестів в університеті був травмований у голову. З 1908 р. керівник, а з 1910 р. - директор новоствореного Державного архіву при Галицькому намісництві. Цю посаду до кінця життя поєднував із викладацькою роботою в університеті..

Від дня 10 січня перебував я у Відні і працював у Архиві міністерства внутрішніх справ, пошукуючи за актами, що висвітлювали би часи Маркіяна Шашкевича. Там повстав зародок моєї праці про польські конспірації серед питомців і нашого духовенства в літах 1831-46, видрукованої в рік пізніше в «Записках» Наук[ового] Тов[ариства] ім[ені] Шевченка (томи 80 і 82 та окремою відбиткою стр. ).

На обіди заходив я до Kochschule Kochschule (з нім.) - кулінарна школа.

Олександр Барвінський (1847-1926) - український громадсько-політичний діяч, педагог, депутат австрійського парламенту і Галицького сейму. Закінчив Тернопільську гімназію та філософський факультет Львівського університету. Викладав у гімназіях Галичини (Бережани, Тернопіль), Тернопільській чоловічій учительській семінарії. У 1878 р. у Віденському університеті здобув ступінь доктора філософії. З 1888 р. - професор чоловічої учительської семінарії у Львові. Член Крайової шкільної ради (1889-1918). У 1891-1907 рр. - посол до австрійського парламенту, 1894-1904 рр. - депутат Галицького сейму. У 1910 р. отримав титул радника двору. Після окупації Галичини польськими військами відійшов від політичної діяльності. Помер 25 грудня 1926 р. у Львові, похований на Личаківському кладовищі., де звичайно, біля год[ини] 3 по полудні зустрічався я з радником двору Барвінським , тоді послом парламенту. Я замешкав навіть з радн[иком] двору Барвінським у якоїсь старої, гидкої баби, Італіянки при Schleifmuhlgasse Nr. 1, що дуже солоно порахувала собі за кімнату. В готелі були б більше за мешкання не взяли.