Демонологічно-світоглядні уявлення та вірування поліщуків Чернігівщини (за польовими матеріалами з Новгород-Сіверського району)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет імені Івана Франка

Демонологічно-світоглядні уявлення та вірування поліщуків Чернігівщини (за польовими матеріалами з Новгород-Сіверського району)

Володимир Галличук,

доктор історичних наук, професор кафедри етнології

м. Львів

Анотація

поліщук демонологічний персонаж світоглядний

Мета дослідження - ввести в науковий обіг, систематизувати і проаналізувати масив відомостей про демонологічно - світоглядні уявлення та вірування Новгород-Сіверщини, які автор зафіксував у серпні 2019 р. Розвідка репрезентує традиційні уявлення поліщуків про таких демонологічних персонажів, як русалки, водяник, лісовик, домовик, ляк, блуд. Об єкт дослідження - традиційна духовна культура поліщуків Чернігівщини, предмет дослідження - демонологія, світоглядні уявлення та вірування, зокрема широкий масив матеріалів про людей, які начебто володіють магічними силами. Серед них були здатні припинити пожежу, вилікувати від хвороби чи укусу змії, оберегти від вовка, передбачити майбутнє тощо. Натомість були й такі, які шкодили: зав'язували на збіжжі магічні вузли, відбирали від корів молоко тощо. Розглянуто демонологічні уявлення, пов'язані з померлими: віру в те, що померлий може «забрати» після смерті щось з господарства; магічне використання похоронних атрибутів; уявлення про самогубців і померлих без охре - щення дітей. Наведено зразки демонологічно-світоглядних уявлень про тварини і рослини, природні об'єкти та явища: зокрема про ласицю і вужа, осику, дерева з аномаліями, сонце, грім, посуху, вихор та ін.

Методологічною основою дослідження стали методи польового етнографічного дослідження, зокрема інтерв'ювання респондентів, а також типологічний та структурно - функціональний методи.

Ключові слова: Східне Полісся, демонологія, світоглядні уявлення та вірування, русалка, домовик, відьма, душі померлих.

Abstract

Volodymyr Halaichuk

Doctor of Science in the field of History,

Professor of the Department of Ethnology,

Ivan Franko National University of Lviv,

Lviv

Demonological and worldwide ideas and beliefs of the polishchuks of chernigiv region (according to field materials from Novgorod-Siversky District)

Statement of the problem and degree of research of the topic. Demonology, worldviews and beliefs still remain vivid manifestations of the spiritual culture of Eastern Polissia. Despite the relatively good coverage of this topic on the pages of specialized scientific and local history publications, certain areas are little known in this context for researchers and a wide range of readers. In particular, this applies to the Novgorod - Siversky district of the Chernihiv region.

The purpose of the research is to introduce into scientific circulation, systematize and analyze a mass of information about the demonological and worldview ideas and beliefs of Novgorod-Sivershchyna, which the author recorded in August 2019.

Traditional ideas about mermaids, watermen, woodsmen, hobgoblin, scarecrows and fornication are considered.

The article presents a wide array of materials about people who seem to possess magical powers. Among them were those who were able to stop a fire, heal from a disease or snake bite, protect from a wolf, predict the future, etc. Instead, there were those who did harm: they tied magic knots on grain, took milk from cows, etc.

Demonological ideas related to the dead are considered: the belief that the deceased can «take away» something from the household after death; magical use of funeral attributes; ideas about suicides and dead children without baptism.

Samples of demonological and philosophical ideas about animals and plants, natural objects and phenomena are given: in particular, about a weasel and a snake, an aspen, trees with anomalies, the sun, thunder, drought, a whirlwind, etc.

It has been established that worldview and demonological ideas and beliefs from Novgorod-Sivershchyna are based on the all-Polish and, more broadly, on the all-Ukrainian basis, and at the same time contain a number of original fragments. Among these: a request to the hobgoblin to be kind to livestock; local options for inviting a hobgoblin to a new home; stories about how a witch jumps out on the shoulder of a night passerby; the idea that when the late snow falls, it is «the goddess shakes out the feather», and that when it thunders, it is «Thunderbolt is coming», etc.

The expediency of further ethnographic studies of Eastern Polissia has been determined.

Keywords: Eastern Polissia, demonology, worldviews and beliefs, mermaid, hobgoblin, witch, souls of the dead.

Оснвона частина

Вступ. Постановка проблеми і ступінь дослідження теми. Одними з яскравих виявів духовної культури поліщуків Чернігівщини досі залишаються демонологія, світоглядні уявлення та вірування. Попри відносно добре висвітлення цієї теми на сторінках спеціалізованих наукових та місцевих краєзнавчих видань, окремі райони, все ж, залишаються мало відомими у цьому контексті для дослідників і широкого кола читачів. Зокрема це стосується й Новгород-Сіверщини.

Мета дослідження. Наявні на сьогодні прогалини у висвітленні традиційних демонологічно-світоглядних уявлень та вірувань Чернігівщини поки ще можливо суттєво заповнити матеріалами нових польових досліджень. Відтак мету цієї публікації вбачаємо у систематизації й аналізі відомостей, які автор зафіксував у серпні 2019 р. у Новгород-Сіверському районі Зокрема у працях Олександри Бріциної та Інни Головахи [1], Людмили Віноґрадової та Єлєни Лєвкієвської [2], у статті автора цієї розвідки [3] та деяких ін. Тобто до реформи 2020 року. Загалом почерпнуто ма-теріали з сіл Бирине, Блистова, Бучки, Дігтярівка, Кам'янська Слобода, Кудлаївка, Лоска, Михальчина- Слобода, Прокопівка, Пушкарі, Рогівка, Слобідка, Стахорщина, Чайкине Новгород-Сіверського району (Надалі подається лише назва населеного пункту). в експедиції Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф [4] Також автор висловлює вдячність колезі по експеди-ціях Наталії Лещенко за люб'язно надані матеріали з Новгород-Сіверщини [5]..

Методологічною основою дослідження стали методи польового етнографічного дослідження, зокрема інтерв'ювання респондентів, а також типологічний та структурно-функціональний методи.

Основна частина. Одними з найкраще представлених на обстежених теренах демонологічних персонажів є русалки.

На сьогодні про русалок на Новгород-Сіверщині вже нерідко трапляються доволі невиразні свідчення: «Ну, чула - русалки, русалки, - це я чула. А що як - нічого не скажу» (с. Блистова), «Ну, бувала пра русалак. Булі разгавори, шо русалкі дєсь бєгалі. Ну мі етага нє бачилі» (с. Пушкарі), «Ну, русалкі… Нє бачилі іх, што ано такоє. Птічка, наверна» (с. Кам'янська Слобода).

Все ж, іноді вдається отримати й конкретніші відомості. Зокрема вірять, що русалки походять із померлих на Трійцю чи загалом із померлих. З'являються у більшості випадків на Трійцю чи «як колас начинає цвєсці'» (с. Бирине), на Івана Купайла (сс. Кам'янська Слобода, Пушкарі). Виглядають як дівчата з розпущеним волоссям, як красиві дівчата у білому й у вінках, «будта при' зрак який» у дівочій поставі.

Бачили їх зазвичай коло води чи у лісі: «Ну, кажет. А я іх ня бачила і ня знаю. Ну, кажет - от, на Тройцу руса' вкі бєгаєть… А хто їх бачив… Ніхто ня бачив. Ну, кажеть, што дєвачкі будта якієсь бєгалі. Ета будта при «зрак який» (с. Бучки), «Ну, вани й були, тиє русалки, ну шо ж… Це ж ста» ріє такіє люде вже в'абчє… А сіє годи - вано вже не так… Ну, расказували, шо і приходили, і бачили їх люде. А так же - хто його знає. Ну, так як дєвачки красівіє такіє, і все. І даже було так, шо расказували, шо і в венках були, і. Ну, всьо равно вано ж… Хто хоть і бачив, дак падумайте ж, сколькі год прайшло… Шо ж я - буду дурить вас, чи шо… [Бачили] Кала вади. Я таке чула, шо кала вади. Ну, в бєлом. І в веночках. Бог його знає, з чаго вани берутца. Ну - пу - жались люде, страшка було, - ну [але] живіє ж були (тобто після зустрічі з русалками не вмирали. - В.Г.)» (с. Стахорщина), «У нас сєло - ат вє дєм чиста. Так шо в нас вєдьм нє було, і руса - лак ніякіх нє було. Вади в нас тут же блізка нєма нідє…» (с. Чайкине).

Русалками лякали дітей, щоб не ходили до лісу, до річки чи ставка, не заглядали у колодязь. При зустрічі русалки нібито залоскочуть, «захва теть», утоплять. Аби цього уникнути, в окресі Трійці (чи, відповідно, на Купайла) остерігалися купатися і взагалі підходити до води: «У нас па празнікам нє ходят купатса, патаму што русалка втопіт» (с. Бучки), «Ну, за русалак, дак на ставку… Це вже на Троїцу. Приказували дітям, шо не йдіт да ставка. Цілий вік ба «би гаманіли пра цей… пра руса» лки. У четвер в тей, шо на Троїцу, і перед Тро - їцаю - зо всім не пускали да вади детей. І са ми не хадили. Ну не знау: хто на Троїцу вмре - іде в руса 'лки. А як уже у ваді, дак кажеть - залас - кочеть руса лки. Купаєцце - не йди в воду. Бо, каже, руса 'лки заласкочеть» (с. Лоска), «Ну, ми даже в дєтстві, дак баялись хадить да рєчкі. У нас так рєчка була недалека ад двара, дак баялися, не хадили. Русалак баялись. Заласкочеть. Ну хто ж його знає [з чого вони]. Видно' ж, із мертвіх» (с. Кудлаївка), «Не лазь [коло води], а то русалка заласкоче» (с. Дігтярівка), «Русалки? А шо - так як в дєтстві, все баялись. «Ідєть-ідєть, дак там русалки захва'теть». О. Утак гаманєлі. А ми іх нє бачили, тих русалак» (с. Дігтярівка), «Завжди гаварила мама, шо русалки, вани на ріцці, тиє русалки, і там були, плавали, - вани в'абщє нехароші такі були, дівчата ці…» (с. Дігтярівка), «Ну я вот с дєтства помню, што да, вот ру - салкі, на Івана Купала, вот ета била традіцион - на - там, вєнкі пускалі па рє чькам і так далєє, вот, адєвалісь, там, і так далєє. Лякалі. Лякалі. Ну, вот, нє купайтєся долга, нє хадітє ночью над рєчькаю ілі понад рєчькаю, там… Ну, русалка ви - йдєт с вади, може затянуть тєбє» (с. Пушкарі), «Ну, руса'лки - казали. Кались детей усе пужа - ли, шо не хади туди, а то там руса лки. Або - в калодезь не дивись, бо там русалки плавають, дак затягне тебе в калодезь. Ну, ді^е'вки, видно' ж. Казали - ді^евки, з каса 'ми. А хто їх бачив?» (с. Блистова).

Щоб русалки не залоскотали, не можна було спати у полі: «Пра русалак тоже, да, рассказувалі. На Купала шоб нє хаділі, там, абична. Пра палє - вих етіх русалак тоже. Защекатать могут. То - єсть - і нє спать шоб у полі, у травє. Єслі за - сньош, то можеш нє праснуцца. Да, на Купала» (с. Кам'янська Слобода) Загалом же й попри це ніколи «нє спалі на мєжа'х. Про-ста так нє спалі. Нєльзя» (с. Кам'янська Слобода)..

Не ходили на Трійцю до лісу: «У лєс тільки, кажуть, на Зелену не ходеть. Там, каже, руса льки будеть. А Бог знає… Нехто ж не знає. Да хто їх бачив…» (с. Блистова).

Не затримувались на Трійцю надворі до пізнього вечора: «Рассказивалі. Шо шоб нє хаділі [на Трійцю] позна вєчєрам, бо можець русалкі наскочець і, там… обшем, іздєвацца будуть, і отакоє-во. Шоб бачить - ніхто нє бачив, а…» (с. Пушкарі).

У давнину діти любили поласувати серединкою стебла аїру (я 'вара). Однак після того, як аїром було маєно на Трійцю, їсти його переставали, - начебто по ньому вже «руса'лкі пасцалі», «русалкі па - лазілі»: «Вот ета, значить, шо гаманєлі. Вот ета сьо'днє ми пашлі, таго явару нарвалі, і куша - єм. А на завтрашній дєнь уже кажут - руса 'лкі пасцалі. Такій разгавор. Ніхто їх нє бачив, ніхто їх і нє знае. Такая пасловіца була, чи, може, булі тиє русалкі, - чорт його знае» (с. Проко - півка), «Нічога такога нє гаварилі пра русалак, а толькі казалі, што послі Троіци явара нєльзя єсть. Там руса лкі, каже, уже палазілі. Ізриваєш ат карєшка, і там такіє чешуйкі скидаєш, і там вот-столькі такога мягкага. Яно трошкі гарка - ватає, ну запах такий. Всьо казалі - єш для апєтіту» (с. Михальчина-Слобода).

Під селом Стахорщина у піску знаходили белемніти, які місцеве населення називає «руса 'лки^іни па'льци»: «А ми руса'лки^іни па'льци находили. А от як на Стахо'рщину, там пад Стахорщинаю песок великий кала лісу, і тоже ж - приєжжали на раскапки і шукали старавинне все. І ми бігали. Дак ми находили такі пальци русалки^іни. Вани наче васко'виє. Гостренькіє васковиє пальци. То це нам казали - це русалки'ни пальци» (с. Кудлаївка), «Це я ще в школу хадив, дак па карманах насили. Я сам їх бачив. Ну, таке вано. як палець. Чи ад мами… Шо це русалач'ї палци. В школі казали учителя. Русалкин палець» (с. Дігтярівка), «Отуто в нас є крейдяна гара, там вимита було, так приносили оціє русалкіни пальчики» (с. Дігтярівка).

У с. Бирине розповіли про спів русалок: «Ну, раньшей-раньшей казалі, шо вот на Траєцкіх свєтка'х… Дак каже - чула, як ішлі і пєсні пєлі. Русалкі. [То] Дєвкі».

Іноді жартівники перебиралися на русалок і лякали дітей: «[Про русалок] Гаманєлі. А, то в нас адін бєгав у сарочкі. Із тичкай. Дак падскоче - бая - лісь дєті…» (с. Пушкарі).

У с. Кам'янська Слобода виявлено не таке вже й рідкісне для Полісся ототожнення русалок з відьмами: «То раньше гаманєлі, щас нічога. Ну, што русалкі якієсь… Ми іх не бачилі, ета наші казалі предкі. Радниє. Батька да матка расказувалі. О. Такіє стариє ба 'би булі, што хаділі па начах каров даілі у людєй. О. Ну і шо… Ганялі їх. [Дак це на їх казалі русалкі?] Да».

Зелень, якою клечали хати на Трійцю, у населених пунктах району подекуди трактують як оберег від відьом. Водночас трапляється й мотивація, що це «ад русалак» чи навпаки - «для русалак», щоб «руса'лки калихалися»: «Ну, руса'лкі - ка - залі. Шоб нє калихалісь, каже, на варо'тях, так стри'калі ета самоє… асіну. А хто їх там бачів… Нє знаю, я нє бачіла, начамі нє хаділа…» (с. Рогівка), «На Троіцу? Ліпу вєшалі… Галлє ліпи, кльон. Ну, такоє… Нє, каліни у нас нє. Я'вар (аїр. - В.Г.) вносяць же у хату… Ну, проста… Кадась всьо гаварилі, шо русалкі ходять, дак шоб саді - лісь русалкі на галінкі на еті. Кадась у нас у аднає' було… такое… ілі прівідєніє, чи шо ано було - шо нє павєсіла галінак етіх, на Тройцу, ну і сєла отак… вже спать лажилася. І, каже, як начало' у хаті шумєть… От, шумиць шось у хаці… І я па - думала - ой Боже мой! Цє ж я нє внєсла', каже, галінак етіх… Пашла наламала ліпі, унєсла', - дє шо, каже, дєлася, - лєгла, спала спакойна… А іх ніхто нє бачив: якіє ані, русалкі… Паказуєть, вон, па тілівізару, - а хто іх знае…» (с. Бирине), «Русалкі? Ну, харошее… В'абше ж… Старіннае… Всьо кажець, русалкі вон як уто… колас начинає он цвєсці, як уто ото от, сьо руса лкі, кажець, ходяць. То вже на Тройцу на ету так… Ну шо русалкі… То пагавор такій, а хто іх знає, хто іх бачив. Ну, вроді, дєвки, а так хто його знае. хто іх бачив. Нє па житу, да вано ходять, вроді, шо вєшалі тоє [гілля на Трійцю].» (с. Бирине).

На Західному Поліссі з русалками іноді співвідносять так зване «навське весілля», чи «весілля померлих». На Новгород-Сіверщині теж вдалося виявити розповідь на цю тематику, однак з русалками її не пов'язували: «То мінє адін расказував. Каже - випівав… гарєлку. І залєз на чєрдак на нач. І гава - ріт: срєді ночі, лєжу, слишу - пад дваром - пєсні спєвают. Ну, пєсні спєвают, гаваріт, так голас - на… Я праснувсь - нічога нє слишна. Так пад - пугнувсє, слєз і сказав - больше випівать… І да єтіх пор вот нє пйот. - Ти, сматрю… ти гаріл - ку здорава пів? - Пів. Расскажу, гаваріт, тєбє. Вот, бил у менє, гаваріт, такой случай, на чер - дакє. Лєжу дома. І пад дваром - ну, как свадьба, гаваріт. Знаєш, када свадьби такіє? Ух! Вєсєла так іграєт! Слишу, шо… Хоп - я прасинаюсь… Так мінє стала страшна. І с тих пор - всьо, сказав. Ета шо-то нє то у мєнє… Я кажу - ета, мо', бєлка у тєбє', бєлая гарячка?. (Сміється. - В.Г.)» (с. Бирине).

Трапляються у селах Новгород-Сіверщини й згадки про водяника та лісовика. Водночас вони надто схематичні й малоінформативні: «Вадяной - може затянуть у воду. Гаварілі тоже. Такоє била» (с. Пушкарі), «Ну, пра лєсавіка чула, шо… в'обшем, нєльзя глубо'ко в лєс хадіть, бо може лє - савік забраць. Забраць сєбє лєсавік. Обшем, я думала, шо ета пугалі, а яно дєйствітєльна, навєр - на, так шо-то єсть такое, шо…» (с. Пушкарі).

Натомість доволі повно представлені на кореспондованих теренах уявлення про домовика Багаті матеріали з різних районів Чернігівщини про цьо-го персонажа автор широко використав у своїй моногра-фії [6]..

Дехто про цього домашнього духа відгукувався винятково негативно: «Ну, за дамавіка - може прєдсказать шо-та нєхарошеє. Ілі може… вєще - ваць. Ну, будзє пугать, там ідзє-то. У хаці ж ин, дамавік тей, находіцца, пад пєччу, - дак може іспугаць. Паганий. Дамавік - паганий. Єслі вон уже дє пасєліцца, так шо-то будє вєщеваць. Па - магаць он нє памагає, кромє паскудзіть будзє» (с. Пушкарі).

Дещо частотніша його винятково позитивна характеристика: «Дамавик, це, значить, шо ахраняє житла наше. У кожнаму домі є дамавик. Це тож гаварили» (с. Дігтярівка), «[Старші люди] Казали, шо це хароше, це дамави'к, він у каждой хатині^е живе. Паганаго ничо' не казали за дамави» ка» (с. Кудлаївка), «Єслі у дварє, і дамавик такий, шо… дак вано памагає людям. Така помач - шо проста челавєк становицця нераздражитєльний. Вон… Ну, як вам сказать… І хай даже хоть і за - балєє, дак усьо равно- у його' таке у душє, шо не має ни аби^іди не на кого, не зла. От… памагає, да. […] Дабро дає. А єсть же так, шо злиє, раз - дражитєлниє. От хоть і щас. Щас асобенна яке-то од усіх таке, шо усє злиє, нема в їх і якого-то рассудку такого… І вано… Так само ж і тей дама - вик - вон уже. Вон наче памагає, ну всьо равно. уже не може управлять. Ви панімаєте? От шо щас саме главне в природі…» (с. Стахорщина).

Як правило ж, домовика вважають амбівалентним: «Пра дамавіков тоже гаварілі, што какой - та дамавик може пасєліцца, і будєт плоха, там, ілі, наабарот, сахранять будєт жильйо, защищать і так далєє. Помню такоє. Гаварилі. Дєди' і пра'дєди» (с. Пушкарі), «Ну - дамавік нє па - любів: шось чі здохла, чі прапала, там, чі якоє нащастє - це дамавік шось там… Як харашо здєлає - дак харошеє, а як паганає - значить, паганає» (с. Прокопівка), «Ну, дамавік, каже… дамавік як палюбє… Каже - як дамавік каго палю - бє. Як у каго шось такоє случаєцце - тоє, тоє нє вядєцца, - значить, каже, дамавік нє любє. Ну, в каждой же хаті є димавік. Шось на харо - шає, а може на лєда'чає» (с. Бирине), «У кажной хатє абєзатєльно должен буть свой дамавік. І каже - єслі палюбе хазяїна, значить, там харашо. Єслі нє - значить, то балєзні, то ше шо - нібудь будє случацца» (с. Рогівка), «Ну, ета та - коє буває, што каже, што дамавий. Єслі, там, палюбє двор, значить, хазяйства вядєцца, а єслі, от, буває, што нє вядєцца, каже: «Ай, то да - мавий…» Нада чи пасвятіть, пазвать священні - ка… Ета такоє буває. Ну, каже, дамавік у каж - дай хатє живє. Буває, шо пагане, буває, шо ха - роше. Як харашо живє челавєк - каже - ну, і дамавік там хароший, а як што-то, дамавік такій якійсь, то нада священніка пазвать, да пас - вєтіть, да і всьо» (с. Михальчина-Слобода), «Ну, гаманєли про дамавика. У кого' який дамавик, кого як палюбе. Там, примєрно, таму' харашо живецця, значить, його дамавик палюбив. А тому' шо-то плохо - не любе дамавик. А, хто його там бачив, який віїн… Казали ж, у кажній хаті ви^ін живе. Ну каму дабро приносе, а каму шо-то плоха дєлає. Ну, десь же захований, сидєв десь, шо його нихто не бачив. Виходив, мо', таді, кали всі сплять чи кали дома нема некого» (с. Блистова).

Що домовик є у кожній хаті, стверджують часто, хоча відомості про його походження, вигляд та локалізацію, як правило, відсутні: «Дамавик… Бог його знає [де він в хаті]. Його, навєрна, нехто не бачив, я думаю» (с. Стахорщина).

Усе ж, іноді (зокрема у Чистий четвер) домовика вдавалося й «побачити» на горищі. Зазвичай він як дідок або котик. За описами - «кашлатий» або, навпаки, «голий». За цими ознаками, як вірили, можна було передбачити добробут господаря: «[Домовик] такій кашлатий» (с. Бирине), «Хтось… - це ще ста риє люді ста риє, каже, - бачів дамавіка. Як, каже, кашлатий, то значіть, в багатстві вон будє, а як нє кашлатий-то бєдний [господар буде]» (с. Бирине), «Рассказували. Шо адна ж [у Чистий четвер] пришла із церкви. І значить - уже ж хаті^ела взнать, де хату паставить. На яку^ом мі^есті ж уже. І треба з тою сві^ечкаю ж лізти на хату (на горище. - В.Г.). Як дамавик там лежить - дак там хату стано'в, таді^е вже о-йо - йо що буде. Мо', вано й правда, хто знає… Ну, вана - із сві^ечкаю з тою - на хату, а ви^ін, каже, як закапу шицце, дамавик тей, дак вана - з хати, і кало'ш, ка'е, не найшла. Оце так із хати злєзла, увийшла в хату, і вце вже так мєсто то узнавали, вже шо чи багате там мі^есто буде, чи бі^едне. Ну, єслі ви^ін, мо', там голий, дак значить, і пага - но буде. А єслі аді^етий, дак…» (с. Лоска), «У каж - дай хаті єсть свой дамавик. Даже мая мама дєла - ла такий експеримєнт… Всє ж гаварят - дамавик, і дамавик… А хто його бачив?. Да ніхто ж ніколі нє бачив. Но єсть какоє-то чісло… Я баюсь етава, ну мама мая такая шустрая була, пакой - нєнька (яна вже памєрла). Так єй же ж тоже ін - тєрєсавала, чи є цей дамавик, чи нема. І якийсь дєнь є в гаду, шо можна єго пабачить. Ну він не в відє уже старичка, а в відє котіка пабачіцє. І вана оцє лазіла на дах спєциальна, на чердак, - і вин там на тому комині, дє дим, - лежить клубочкам і спить. Як котік. І мама лічна мая від - єла. Це цьо' го дамавичка можна пабачить. Но лучче нє нада єво так рабіть. Патаму шо єслі ти зашурха'єш чи нє так шо-то ізробіш, - єслі дамавичка разбудіш, то вин іскінє із чердака, і можеш убіцца. Так шо лучче нє ріскавать. Ну, мая мама так ті хенька залєзла на чердак і бачі - ла цьо 'го дамавичка» [5].

Домашній дух показується або подає господареві знаки перед якоюсь подією у житті сім'ї, при цьому віщує або добре, або лихе: «У каждой хаті єсть свой дамавик. І цього' дамавичка… Він такой ма'лєнький дєдочек, - можуть даже люди й бачить єго. Ну, раз єслі люді бачут, так буваєт он на дабро, а буваєт і на зло. По-всякаму» [5], «Ну, дамавік - кажуць, йон в каждам домі. Такій кашлатий. Харашо, то вон, кажуць, єслі па - чуствуєць… От, бувае так, шо… ілі - так вот чим-нібуць будти знак дає якій. Як толькі пачу - ствуєш, шо… ка'и: єслі с харошим - пабудзь, а як нє - убірайсь» (с. Бирине).

Домовик часто виявляє себе діями: «Чули пра да - мавих, дак Бог його знає. Ну, шо дамавик є у хаті, а хто його знає… Ну, кались у нас адной було, шо легла спать… сама була… ну, легла спать, і щось же лазе кала їїНу, вана ж давай кричать… То кажуть-то дамавик у тебе' був. А так - не - чого не чула» (с. Блистова), «Дамавік - казалі. Ну, дамавік - ета хто його знає. Ета всьо - вє - ріш у сябє'. Дєсь шось зду'кнула, дєсь шось грюкнула…» (с. Рогівка).

Як не можеш чого знайти у хаті, треба попросити, щоб домовик «віддав»: «Шось там баба казала калісь [про домовика]. Ну, навєрна ж, у каждай [хаті він]. Тут сабє - дак што-нібудь шукаєш, нє на'йдєш - кажеш: «Ладна, пагулявсь, і хва - тє, - аддай». Вот - пєрєвєрнувсь - і на йдєш» (с. Бучки). Як варіант, зверталися в таких випадках до Миколи-угодника: «Дамавого нє прасілі. У нас кажеть, єслі воту шукаєш і нє находіш, то кажеть, нада сказать, шо - святий Нікалай - угоднік, ти усім памагаєш, памагі і мнє. Ідє я па - клала, скажи» (с. Михальчина-Слобода).

Домовик начебто може вночі під час сну «душити» людину. Звикло «душить» чужих, хоча може тиснути на груди й кому-небудь із домашніх. Ситуацію, коли домовик «душить», колоритно ілюструє бувальщина зі с. Слобідка: «(Сміється. - В.Г.) Озьде оцей… Кароткий жив. Мого чалавіка брат нача - вав. Ну, ви^ін, каже, зашов, Кароткий п'яний, - шо: «Можна, Василь, я в тебе переначую?» Ви^ін каже: «Начуй». І таді начевав тей же ж Василь, і… ви^ін п'яний ж, тей Кароткий, - шось йому придалось, ви^ін да Василя, і за горло, і даве. Тей кричить: «Маруся, дамавий! - Каже: - Включай свєт, дамавий мене даве!» А то - Кароткий. Сусід. Ото такиє дамавиє. Дамавих нея'ких немає, а то.»

Коли у коня була заплетена грива, нерідко співвідносили це з домовиком: «Случаї бувалі, шо… Каже - каня дєржу, да прасинаєся - в каня коси заплєтяниє. Дамавік, каже, коси пазаплє - тав. Такіє булі пагаворкі. Яно само расплєтєцца» (с. Прокопівка), «Ну, сіє годи вже вано не плете нишо і нема нечого, а кались, може, й було таке. Ну, кажеть же, шо дамавик [плете]. А ви знаїте, шо [це] не вельми і пагана. Нє-нє-нє. Не чепали нечого» (с. Стахорщина).

До домовика зверталися, аби оберігав худобу: «Парасьонка нє витрушувать [з мішка, як купиш], расказують люді, а отак бєрьош, шоб он вилєз, і: «Хазяін лахматий, прімі маю дєтку в сваю хату. Шоб здаровєнька була і вєлі'кєнька расла». Ета отак-от випускалі, і ета самає… Ета тут баб - кі так казалі» (с. Кам'янська Слобода).

У сенсі опікунчого впливу показовими є відомості з Новгород-Сіверщини, які виявила Н. Лещенко. Домовикові буквально «рекомендували» усіляку живність, що поповнювала господарство, прохаючи про сприяння: «Дамавик ахраняє вєсь скот ва два - рє. Када привозять дадому, там, чи сабачку, чи котіка, чи каровку, чи авечечку, чи парасятко, то нада взять і паказать дамавіку. Сказать: «Батюшка дамавой, вот тєбє, хазяюшка мой рад - ной, махнатий звєрь на багатий двєрь (двір. - В.Г.). Кармі, сматрі, рукавічкай гладь»», «Це на палналуніє читаєцца: «Дамавой-дамавік, ахраняй маіх птіц. Ад харьков, лісіц і куніц. Крєпка слова, добре дєла», - нікада циплята нє падохнуть. І я оце читала малітву - так лісіца паймалась, у двор зайшла. Дамавик паймав їє і не пустив. Це обєрєжни'є такиє малі' тви» [5]. Прохання «гладити рукавичкою», вочевидь, ґрунтується на відомій опозиції голий / волохатий, тобто буквально - домовика просять погладити тварину «не голою» рукою, забезпечивши тим самим здоров'я і добрий приплід. Варто зауважити, що вже саме існування таких примовок красномовно свідчить про архаїчність вірувань в опікунчу здатність домовика.

Трапляються відомості про звичай годівлі домовика: «Шоб було добре у хаті, шоб була злагада у хаті, значить, дамавічку нада - пєрває чісло - в угалочек, там, дє ікони… Єсть такій кра'сний угал, - от хата стаіть, і дє васход сонца. Як ухо - діш у хату - і пря менька - красний угал. І от в етат угалочек ложітє на блюдічкє або малачко, або канфєтка, або кусочек пєчені'нкі, або хлєбуш - ка. Я всєгда лажу двє канфєткі або пєчені'нку. І слєдующаго пєрваго числа (ну, цей мєсяц я забулась палажить…). І каждаго мєсяца пєрвага числа нужна дєлать угащеніє дамавому. Тагда дамавой будєт дєлать злагаду дома. Он даже может унічтажать всю нєчисту сілу, каторая может бить у домі. І пєрвага числа ложицца ета, і пєр - вага числа викідаєцца: або на уліцу, або можна са - бачкам дать, або котіку, або ку рам. Мая мама це переда' ла мінє. І бабушка це так само знала» [5], «Ну, димивікі - хто його знає… Казалі. Шо димивіка… - я забула… - нада в якійся день, шо кашу ему варить, димивіку. Лбикнавенная греш - невая каша, нава'рять димивіку… Може, са'мі елі, я атку'ля знаю. Те ще пакойная мая баба Сахвея була, так тая багата знала, і ана расказувала. Л ми ж тади ще втакіе булі… Нам ано шо - ні шло ні ехала…» (с. Чайкине), «Да, дамавик - я чула. Ну, не знаю, що казали, ну дамавик - іще баба… отак було таке врем'е, шо… От, шось там… легли спать, і шось там зашархутела, і вана каже - дамавичок, видно, пришов… Бабка оце лежить і так каже. Там хле'бец на стале лежить. Усігда, ка', на стале шоб шось далж - но лежать. Бабка так міне казала. Шо-небудь на стале шоб було. От, спать лажитса - шоб на стале трошкі шось було. Ну да. Ну^о ччи, да» (с. Дігтярівка).

Часом стверджували, мовляв: «Шо са 'мі елі, то і йон ев, - неча балаватца. Не, не лажилі ат - дельно» (с. Рогівка).

Можливо, щоб домовик бува не поранився, на столі заборонялося залишати відкритого ножа: «Ну, закрівать нада. Наша баба гаваріла - закрівать нада нож. На стале аткрітага нельзя. [А чого?] Ну, не знаю» (с. Чайкине).

При переселенні у нову хату домовика запрошували з собою, а в новій хаті ставили йому їжу:

— «Такое було, шо переселялісь і прасілі дама - віка. Ну я вже не знаю як, ну чуть чула, шо такое було» (с. Рогівка).

— «Ну, кажуть, што нада. Міне було такое. Расскажу. Мі жилі' на пасьолку там, Паляна. Ну, люді сталі раз'ежжацце, а мі вже паделалі - ся так як старава возрасту. Ну, стари й каже, што прадаецца хата етава й етава. Такая вже, заброшенная. Давай куплять хату в сяле, таго шо маладие втякуть, а ми тади астанемся ня - годние. Л в нас іще син був нежанатий. Ну, ми купілі ету ха'тчину, такая разламаная була, ат - делалі всьо, ну, і перяйшлі сюда. Перяйшлі сюда, а син астався в хаті. Ну, вже ті правду ви^ін казав міне, ті неправду, я вже не дакажу. Приходе йон раз ка мне і каже: «Ма, не дае штось нам спать. І кні' жкі па хаті валяюцца, і хтось тупае… Я не знаю, я вже баюся…» Я ка'у - да што ти віга - дуеш такое? Ну, стала тут женщинам казать, каторие старинние ані. Кажуть: «Л ти дамаві - ка забрала з хати?» Я кажу - якого дамавіка? «Л в кажной хаті дамавік жіве». Я кажу - а Бог яго знае, я яго не бачила. «Л яго ніхто не баче. Яго ніхто не баче і не знае, якій йон. Іді ж і за - бярі». Л я кажу - ну як же мне забрать? «Л іді, в хату ввийді, дастань руку із кармана отак-во, і кажи: «Дамавік-дамавік, пашлі са мной в мой дом». І три ра зи скажи, і апять руку в карман, і он там і залезе табе в карман». Ну, ті правда, ті неправда, я і пашла. Пашла да сина. Прішла в хату: «Здраствуйте, деті» - «Здраствуйте». «Ну, я пришла ж за дамавіком за тім…» Ну, я прашла пасерьод хати і кажу: «Дамавік-дамавік, пашлі са мной в мой дом. Дамавік-дамавік, пашлі са мной в мой дом». Трі ра' зи сказала, і у карман, ну і іду ж, руку дяржу в кармані. Ну, прішла в двор і випустіла сюда в хату. Ну, приходе син і каже, што ніхто не чапае вже. От, я его забрала. Ну я его ня бачила, і тут ня бачу. Л ті правда, ті неправда, я вам не магу даказать. Ну тіха [було]. [Домовик] Ну канешна - харошее. Може, еслі хто наврядіть што яму, дак йон плахое де - лае. [То вон толькі в хатє, не в хлєву?] Да, толькі в хате» (с. Бучки).

— «[Про домовика] Гаварилі. Када ета саседка, Ро' жіха, переежджала, каже: «Дамавой-дамавой, пайдьом са мной». Л дамавой каже: «Не, я аста - юся в свайой хаті^е». Ну, ета вот купляеш дом, переежжаеш - становісся на парог і кажеш: «Дамавой-дамавой, аставайся са мной». Три ра 'зи, каже, нада гавари^іть, штоб йон астався тут. Л еслі не кажеш, дак не буде скот ве'стса. У каждай хаті^е, хто переежджае, каждий так становіцце на парог, і просім дамавога, штоб астався іса мной. Ніхто его не бачів. Ну, хто його знае, де йон… У Божом светі…» (с. Кам'янська Слобода).

— «Кажуть, нада… Лсобенна, от як перяхо - діш із хати в хату. Ну, купів - перяйшов, а там штось ня так, - от, чи штось стукае, чи то. Кажуть, нада іттіть туда і казат: «Дамавой - дамавой, пайдьом са мной». Ото так я чула. І пріттіть дамой і пяченне ілі канфет, там, па - лажить в тарелачку в таком месті, шоб меньше відна було. От такое я чула. Ну, на шкафчік де-нібудь. Ну шоб ні сільна було відна. [Домовик] Ну, і да хле' ва, - йон же ж хазяїн там у дваре» (с. Михальчина-Слобода).

- «Да. Дамавик - чула. Ну, расказували, шо у каждом дварі^е. Даже й щас, кажеть, вано є. І от як уже ж ухо'дет, там, у хату… шо жить уходет, - дак пускають ісперва' котіка. І як така, шо пастроєть хату да не зразу входеть, дак ста - новет нашо'сь на пі^еч - і вже ж і вадичкі, і зверху прикриваєть хлі^ебам, кусочкам хлі^еба. Шоб уже усе було добре, шоб дамавик ничого… шоб усе було в хаті хараше'. Се для сього' дєлають так. Ну, щас же катов пускаєть, і… А це вже я точна знаю, шо як пастроєть хату, дак уже ж, шоб. усе… стано'веть на пі^еч, і ді^елають пі^еч, і таді вже, як ухо. на пе чи становеть, і наливають вадич - ку. А тепер вже, хто разбіраєцца, дак ше і гарєл - кі наливає… Наливаєть, аби було добре. Ну, вже ж як ото ввійдеть, так стаїть дньов три. І кажеть, шо убуває… Ну, я думаю, шо на печі^е, так то ж вана випаровуєцце… Було таке, шо расказу - єть, шо як паставіла: три дні^е - і пашти нема, на дні^е вадичкі. Значить, випіло ж уже, так щи - тали. Ну, я думаю, шо то… А хлі^ебчик можна каму-не 'будь аддать. Даже… Каро 'вам аддавали. Кались же каро ви були у каждом дварі^е. Карова… Дак як вон ці^елий, шо кати не вкра'деть. Кались же і кати хлі^еб єли, а тепер вже кати хлі^еба не єдять. Кусочек. Толькі накрить стаканчик, чи чашечку, чи кружечку. Кались же чашечак не було, а кружечки такиє. І шоб прикрить вадичку ту. От, насипав - і прикрив» (с. Стахорщина).

Домовика подекуди сприймають як душу померлого. Ця паралель простежувалась вже у звичаї його ритуальної годівлі, однак трапляється й пряме ототожнення: «Дак дамавик… Дамавик - це ж то, шо сницца да приходе - дамавик. Так. Не в каждой хаті, а є дійсно. Канєшно - пагане. Приходе да - мавий. Це пагане, як приходе. Ну казали, шо шоб дамавик не приходив, дак шо-то нада [поставити йому]. Ну нечого не робили ми такого» (с. Блис - това), «А Бог його знає. Каже, вон ходе, дама - вік тей… Мо', й ходе кали. Дамавік… А сон табе сницце-то шо? Ото ж і дамавікі. Ходеть. Бачиш, ву^ин, навєрно, у кажній хаті є, но токі як ву^ин абращаєцце. Це дамавикі. Да хай лучч вани не будеть…» (с. Дігтярівка).

Нерідко домовиком лякали дітей: «Дамави^іком - в'абщє мале'ньких пугали трохи. Дак таді ж бая - лися діти» (с. Кудлаївка), «Дамавик? От, як дєт - ства було, ма'ми наши, [як] шось таке: «Ідєть - ідєть отуди! Там дамавик седить!» А ми його бачили, дамавика?. От, ше знаю, шо з дєтства… Гуляєм, а там темнєє, а хтось із взрослих: «Ха - дєт дадому, а то дамивик… От як захвате…» А їкий вон, дамивик тей?.» (с. Дігтярівка), «[Лякали] Дамавік… Шоб не балувавсь. Бо дамави'к не буде люби'ть. Шось там таке…» (с. Дігтярівка), «У дєтстві я, канєшна, баялась темряви, дама - віка. Ну, [він] не хароше й не пагане. Ну люде ас - терігались» (с. Кудлаївка).

Лякали дітей і бабаєм: «І ми так казали: бабай іде» (с. Блистова). Водночас, як зазначають, діти більше боялися не домовика і не бабая, а різки: «Нечим не лякали так. Правінаватицца - дак ро'зкаю» (с. Блистова).

Загалом про ляки (на Новгород-Сіверщині кажуть пужа'є, удає'цце), за винятком випадків, пов'язаних з відьмами, розповідають нечасто і з очевидним скепсисом: «Калісь у нас сабака був - п у ж а в. Хто ідєть - дак падбєгіть, і… (Сміється. - В.Г.). На масту', каже, шось л я к а є… (Сміється. - В.Г.)» (с. Бирине), «Рассказували… Вце в нас отут дарога на гару. І от, абічна. Це лічна батька мой рассказував. І каже - і от таке пашло, шо от тут у д а є ц ц е. На сьом мі^есті. От, як хто даходе… Я ж, каже, уже йду із гульні^е, уже я увесь, каже, нашарошений такий… Да - хожу сюди ж уже, да таго' мі^еста… А хтось єхав, і єму голка (гілляка. - В.Г.) - із дров… І вано, каже, мінє у нагах як зашаматєло. Я, каже, як пудскочив, видно', втак, каже (Показує, як зависоко підскочив. - В.Г.). А тадє плюнув, каже, заспєвав і пашов. І вце вано, каже, втак і вдаєц - це. Це вон усю дарогу расказував. Нє, каже, - шоб на том мєсті табі вєтка зашаматєла у на - гах…» (с. Дігтярівка).

Порівняно рідко розповідають і про блуд. Зазвичай кажуть, що «мі ж харашо знайом тут… природу сваю» (с. Пушкарі). Прагматично відгукуються й про те, як знайти дорогу додому: «Заблудзів… Арі - єнтіравацца нада. Ну, я па сонцу хадзіла» (с. Бирине), «Падівівся, ідє (де. - В.Г.) сєвєр, ідє юг, гдє моху… на сєвєр больш моху, на юг мєньш… І діві - вся, кольца, дє срєзана, дак на юг больш калєц, а на сєвєр мєньш» (с. Прокопівка), «Граматниє ж люде апредєляєт на дереви'ні, куди…» (с. Лоска).

Все ж, часом траплялось і заблудити, особливо якщо підеш до лісу не в той день (наприклад, на Чудо архістратига Михаїла - на ЧуДи) або натрапиш на «таке місце»: «Буває, шо каже, так як вступив, каже, в що. А хто знає?. Ну хто знає? Мо', де що нароблено було, да вступив чи що. А хто знає?» (с. Блистова), «Бог його знає, в яких случаях. От, двєсті раз ходила на том мєсті, а патом кругами начала хадить. І куди не пайду - лєс, куди не пайду - лєс… В а д и' л о отак, мо', час…» (с. Дігтярівка), «На Чуди, в нас гаварілі, і баба гаваріла, шо дєлать нічога нєльзя, патаму шо может і начудіть. Ну а тут билі случаі та - кіє, шо на Чуди люді, знающіє очєнь харашо лєс, пашлі на Чуди в лєс, а назад прішлось вийті с трудом. Паетаму гаварят, шо в лєс нє ходят на Чуди» (с. Чайкине).

За одним з варіантів, блуд візьме, якщо перейдеш через зірвану вітром «суху палачку» або через «мєртвий друк», що сам облетів з дерева: «Ну, ка - жеть, шо як перейшов через суху палачку. І таку, шо ві^етер ізламив. І як переступиш, і абезатєл - на заблудиш. [Так в лєсі ж багато таких?] Ну дак не всєгда ж так папада'е. А бувае, шо й блудиш. [А як дерево вивернуло, можна було переходити?] Нє. Його лучче аби'йтить можна. Я не знаю шо [буде]. Ну такий був який-то абряд, шо через таке неззя переступать. Пуд їм? Дак се рєдко таке буває, шоб вано було нахилене… Даже от кажеть, шо даже між ставпамі між оцимі [електричними], і то праходить нельзя. Даже єсть он дарожкі, між їмі ходеть. Ну а я так, як па сабє, дак знаю, шо через таке хадить неззя. Ну неззя, і всьо. А шо буде, Бог його знає» (с. Стахорщина), «Ну, то ж оте, шо друк тей падає, мє' ртвий, на - зиваєть. А ти переступиш. Я сама - у казьон - ним [лісі] смалу вибирали… У Губське дашла, да Ко'люшки, - о «де ж дарога, павз Колюшку ж, а це ж оде Губське… Дуня аднесла» смо'лу, кричить на мене' - неси ведро. І оде дарога, оде хвайня'к, Губ - ське, а я не знаю, куди йти. І не пере йду шну ра (лінії. - В.Г.) да Дуні. Стаю утак пуд хває'ю, по - вниє відра у мене смали… «Іди, - кажу, - бери». Вана: «Чи ти здурєла, чи шо? Чи це ти смеєссе з мене'!?» - «Який табі смі^ех! Іди забери ві^едро, я не знаю, куди я вийшла!» Уце така мінє причта адин раз була. Кажет же, шо через тей друк переступиш, шо ви^ін сам уже падає, ападає…» (с. Лоска).

Згідно з, мабуть, дуже архаїчними за походженням відомостями, щоб вийти з лісу, а також щоб оборонитися від звіра, треба було попросити помочі у померлого: «[К.З.:] Кажеть, треба ме ртвого спомнить [як заблудиш]. Пазват на помач. Ну, треба казат, шо, там… Ну, чи брата назват, чи… [А.Ж.:] Ну, хто паслі^едній вмер. Дак то і ад звер'я'. То і ад звер'я: як зверйо нападе, наско - че, - дак гукаєт же, шо - іди мене адретуй, - вавки напали…» (А.Ж. - зі с. Лоска, К.З. - зі с. Слобідка).

Чи не найширший пласт демонології Новгород - Сіверщини стосується теми відьмацтва, ворожбитства, знахарства тощо.

Людей, які за допомогою магії шкодять іншим, називають вєдьма'ч, вє'дзьма (повсюдно), калду - ни' (с. Бирине). Тих, хто «допомагає», називають во «раж (с. Бирине), ба 'бка (с. Кудлаївка), зна 'харка (с. Бучки). Чари в загальному називають пріхамє 'ть, при 'хамеці (с. Пушкарі), при 'мухи (сс. Лоска, Дігтярівка), якесь ведьмежа'че (с. Лоска). Людина, яка «щось знає», - хамє'тная (с. Бучки), зна'є, а залежно від ситуації, якщо робить шкоду, - то знає на пага нає. Лікувати замовляннями й іншими засобами народної медицини - це глядє' ть.

Позитивними персонажами у системі вірувань місцевих поліщуків були люди, які вміли припинити пожежу. «[Від пожежі] Із іконами хадили. От, нема вже тої бабулі, вже год паменули, вана багата знала. Оце ж я стаю думаю, яка ж ікона… [Неапаліма купіна? Траєручіца?] Відно', з Купіною хадила вана…» (с. Кудлаївка).

Були люди, які молитвою відводили грозу «Так як у мене ще кались, я помню, бабка була, старенька така. Дак як град ішов, я помню, дак вана шось читала. Ну не адказала малітавак тих.» (с. Стахорщина).

Були й такі, що лікували (глядє'лі) людей чи худобу: «Ну, та бабка хараше знала, багата. І памагало. Мій син учився у Глухаві, приїхав - ну, наче такий, як через м'ясорубку перепустили його. «Саш, ти десь спугавсь?» - «Я не знаю…» Я павела да адної бабки - та не памагла. Паве - ла да цьоє, да баби Марусі, - вана гледи ть, а він засинає вже. Він пришов, зразу переспав-де шо й ділось. Так шо бабки знали багато чого. І шось в природі єсть» (с. Кудлаївка), «Шукалі таку бабу, шоб ана адгаманєла, адшептувала» (с. Рогівка), «Ну, вже їх тиє годи мала було в'абщє… Зна'харі, канєшна. Ну, була тут бабулька у нас адна, жила тут через два дварі. І вмерла - вже больш девяноста гадов було. Шептуха, знаХарка. Ну, ка - жеть вже… Так, як за має врем'є, дак кажеть, шо… шось там, чи зуби балять, чи ще шось: «Іди да бабки, вона пагле'де, вона знає» (с. Стахорщи - на), «Буває так, шта… купіш карову у челавє - ка, привядєш - малака нє дає. Булі женщини такіє, што глядєлі скот. Ну яни нє расказувалі нам…» (с. Кам'янська Слобода).

Баба-павітуха, як вірять, могла передбачити долю дитини: «Ну, кались же в нас адна йшла і пабачила, пуд вакно, і каже - да два' дцяти год буде хлопець жить, а таді утопецце в калодезі. Таке й вийшло. Двадцить год пудийшло, і кало - дезь абв'язували, і все берегли. І дощ прайшов, на калодезі на абв'язаним вже калюжка була. Ви^ін там дайшов і втапивс. Це гаманєли» (с. Блисто - ва), «Ну, рассказували за цю. Шо як параділля. А баба ходе ж уже. Іде да параділлі. Ну, а уже ж дитя'тко привелось там, дак вана вже йде і ди - вецца вперйод ув акно. Не лізе ж так, а дивецца ув акно. Шо буде тему дитяті на кану вано, на раду. Ну й тадє - гутата єцце вано, каже, - мату «зачка виси'ть, як-от калиска, і вано на ма - тузацци на тий гутата» єцце. Ну, ввишла ж уже в хату, питаєть: «Ну, шо баба надивилась? Шо внуку несе?» - Усе добре. О… Дванадцить годі - кав пажив, і павєсівсь. А баба ж не призналась, шоб вже людині не думалось» (с. Лоска), «У нас отут, навпроть мого' дво' ра, це мама мінє рас - казувала, до вайни жили дєд і баба. У їх дітей не було. І вана принімала роди. Іде да мене' - вана, чим зайти да мене у хату, вана падивіцца в акно. І вана вже знає судьбу того дитя, яке ще вана буде принімать. От. А в вайну - прийшов палі - цейскій. Стук-стук у вакно… Баба ж привикла, шо павитуха, іде принімать роди - зара з, зара з, я адєю' сь. І да вакна тако - там він їє і застрелив. Шо за паліцейскій був, не знаю. Паліцейскій був якийсь…» (с. Кудлаївка).

Були люди, які «знали» від вовка: «Ну, не знавши… Настя наша знала… [Ад вовка?] Еге. І от же дивись. тей. Никихвар з н а в. Бо у вайну, при ні^емцах, дак ко'ней параздавали. І пакойний Ва - нюха… Макаро'ви - забери жеребца, і ж Никих - вар - забери. Маладенькіє це ж уже [коні]. І у нас же кабила була. А це маладиє. Дак Іван і атказу - вавсь: ну я ж баюсь, маладиє циє ж о «де коні, дак я пасере' д седжу, на свайой кабилі ж, уже їхать… А в нас - ох і спакойна кабила була… О. Ви^ін ви - шов, із па'лками ж (наги не було в його', на адну^ий назі, дак па'лки). Вишов, круго' м абишов, малитву прачитав… Ну це: «1^едь, Іван…» Іван паїхав. Па - їхав, там пабули, - нечого, все благапалушно. Усі^е паз'єжджались туда, і - да ко 'ней. А адин - привйув тоже ж кабилу туда… (Ну, хлопци, партія ж їх. Усі^е ж у лі^ес пахавались із ку^иньми, шоб ні^е» мец уже ж не пабрав ко ней). Ну, там пабули вани вже, а кабила з лашам була. І як вани празєвали, шо лаша адбєгло, вовк пудишов і, значить, лаша те їсть. Вани аба шнурили - кабили немає, і ла - шати немає. Ну шо… І во просеть його: «Ванюха, бери каня (ш Никихварового), і ї^едем же хоть кабилу заберем, - челаві^ек же астане цца без каня ж. І лаша вани з'єдят же, і кабилу». Ви^ін каже: «Як паїдете партіяю, дак так, а я сам не паїду. Як же я паїду. І на жеребца на того' сі^ести ж неззя, а я ж ї^еду свайою кабилаю, і того' ж каня беру (ш Ни - кихварового). Дак будете, - каже, - їхать? Мені ж, - каже, - й держацце треба, і я ж, каже, баюсь». - «Ну, єдь, Ванюха, впе реді, ми їдем». 1 дет ти^іє паза ду. Ну, не так же пазаду, а кала його близько єдет. Даєжджаєть. Вани вдвох - лаша те єдять. Уже пашти ззі^ели. Кабила стаєть отак над лашам. Кажеть - ну, лаша ззєдять, і каби - лі^е те буде… Ку^инь як дайшов - храпну 'в, галавою оце - кив!. Адскочив адин. Ви^ін удруге - кив!. Хлопци: «Ой, Ванюха, ї^едь, ї^едь… - І не кричать же, а тей… - Ванюха, пудєжджай…» Ванюха ж баїцце. Шоб кабилу забрать - ні 'як єму ж: і таго каня держи 'ть, і кабилу сваю ж держи 'ть, і самому ж треба якась же держацце. Пли'гне ж отам між ко'ней… О. Ближше хлопци тіїє… Три ра'зи втак. Кивнула галавою - паадскакували вани, паста - ли диветце. Іван - за кабилу, за пудбари'ддє… «Хлопці, нате ж кабилу, а я ж буду з сіми ку^і'ньми, а то ж я, - каже, - впаду. Я ж не вде'ржу». О. Дак уце, каже, забрали кабилу ту ад лашати, дак уже берегли. А то б і кабилі те було б. Ну, вани ж тей… Далше адишли - диветце. А ад лашати адишли» (с. Лоска). Як бачимо, коня такої людини вовки не чіпають, а навпаки - бояться.

Були люди, які «знали» від змій, вміли «відшептати» укус: «Ну, прімєрна гадзюка - укусє карову, скаціну - ну, бєз малітви ж ти нє адходзіш. Ма - лілісє, малітву читалі. У мєнє свьокар був такий, ад гадзюкі читав… У нас два ра' зи карову… рижая була карова, і на пастбіще по'йдє - два ра' зи кусала. Приходє пастух і каже - шо ти давала, бо карову раздуло', і ляжиць. Шо ж дзєлаць… Ну, я нічога нє давала, а дєд наш каже - ти бягі, бярі вярьовку, уже шось такоє да будєш ве'сці. А я ма - літву пачитаю. Паку ль я пришла - а яна вже па - сєцца. Читав удома. Ні вади нє давав, пачитав, і я з вєрьовкай вже пашла - і яна вже пасєцца. Ну, во 'раж. Вораж, варо 'жка. Ну, знахар у нас нє ка - залі, а в нас - во'раж» (с. Бирине).

Трапляється уявлення, що якби не відшептати укусу, то до захід сонця людина помре чи худоба здохне: «[Якщо «зглазили»] Хадили да ба 'бак. Раньше були ба'бки па селі, багата. Ну, зараз уже аста'лася адна чи дві, і то слабе'ньких. У нас па - сусідству жили люди, вани переїхали в Дігтярьов - ку, - карова пришла з паши, нага спухла і карова невесела. Ми зразу змикитили, шо карову вкусила гадюка. Зразу пабігли да баби. Баба пришла пагле'дела, і каже, шо добре, шо це ви пришли зразу, пака не зашло сонце. Баба пагле дела, і карова стала жить. Бо каже, її вкусила гадюка настаящая, і зайшло б сонце, і їє не спасли б» (с. Кудлаївка).

Загалом же поняття «знає» - доволі широке і може стосуватися різних ситуацій. Зокрема люди з такими властивостями нерідко виявляють своє «знання» при здійсненні такого важливого акту як купівля худоби:

- «Ну… От, це вже я купляла карову. У Со - бичі. І - вон каже… Така матузочка то'ненькая - то'ненькая… Вон каже: «То на той матузацці ведєт. То ваша й матузачка буде». Я падивила - ся - то'нка матузка. Каже: «Не бойтесь, шо вана парвецце, - вана й на нитци на кату шной пу^о'йде. Аби ви купили». Чи то вон знав шо, чи як вано?. І так вано й було. Наче вон мінє привезав карову. Навсєгда. Даже вот, як я йду на работу, на хверму, карову вигнать мінє і йти на хверму - дак нельзя. Вана вслєд бєгіт за мной… Удварі десь вон прапав [той мотузок]: мінє ж не наравілась та матузка, я на сваю пєрєшла» (с. Кудлаївка).

- «Рассказували бабиДак це в Арльу^овці (с. Орлівка. - В.Г.) бу «ло таке, на базарі. Про 'дає челаві^ек карову. І ви^ін абхадив-абхадив, карова па - наравілась, ви^ін давай куплять. А дру'гий вта - кий надзиратель. Ну, тей карову купляє, а тей за надзирателя. Пуди^ішов да їє, - і вана вже не вступає й гро'шей, нечого, уже ж бери. А другий пудишов да каже… Видно', сильнєйший ведьмач… Пудишов да каже: «Ти шо челаві^еку… Челаві^ек гроши плоте, а ти шо, - каже, - челавіку даєш? Челаві^ек купляє малако, а не карову да шерсть». Таді взяв із її - ти'льки раз! - хустку черканув і скинув. А в її - намі'тка. Ну, на чепцу там. Вун ту намі'тку забрав у її з галави, челаві^еку таму аддав, «На, - каже, - і веди карову дадо - му». А таді ще карова аправилась, дик ви^ін таді за те… карав'як, і - па карові^е. Вивазив челаві^е» ку; каже - веди карову дадому. Уце втак купля - єть» (с. Лоска).

З-посеред негативних персонажів найчастіше на Новгород-Сіверщині розповідають про відьом. Спектр їхніх зловорожих дій достатньо широкий.

Відьми (чи відьмачі) робили у житі закрутки (заво'ї, ку'кли): «Дак одечки - тепер мала - диє панавчались. Стариє, каже, крутет, а ма - ладиє учацце. Із пакойним Коляю косим ми траву, там, шо ад ставка затаплює. Косимо. Ви^ін, Коля, іскасив на ражку, перекашує на другий же, панад гря' дками йде і вце адбиває ад грядки вже ж. Сюди даходе, отак да канца гарода - оце тут - зав'язане. Я кажу: «Коля, а ти бачив, шо як начинав касить траву, дак кукла зав'язана, з трави?» - Ні^е. «Дак оне ж, дивись, зав'язана. Не ска - шуй. Хай пастоє, я пайду круго'м». Пашла - і там, і там, - на «вхрест. О 'де на гароді. Я кажу: «Коля, іскашуй, да втак і втак…» Ну, ми скаси - ли. Я йду, кажу: «Дак яка це хазяйка вже навчилась, яка дурка перейнєла?» - «Шо таке…» Давай кричать. На гароді там вже. Іду вже і кричу. О. Маруся ця - бо'жицце й хри'стицце: «Я нечого не знаю…» Нечого… Ну, оце на цю^ом і кончилось. Я кажу: «Як? Не висі^ела на рушниках? Дак пависи ть, - кажу». І вце би^ільш - і да тих пи^ір не бачили ми, і послі того» не бачили.

Успакоєлось. Пакинули там, да і все, - хай гниє. Ну, заво'й же вана завезала ж - куклаю ж ото. Ну, наматала, як переве'сло от ізвезат. О. Так, шо в нас на гароді… І єкась [ще] отам на кутку знає…» (с. Лоска), «[Як закручене] Буває. Да то кажуть-то вєдьма пахадила. А на що вана пахадила…» (с. Блистова), «Завої тиє дєлалі… Ну, казалі, шо дєлалі завої. Спалювалі [ми їх]. Я нє знаю. Ну раньше було такоє. Ета мая мать расказавала. Булі завої. Ну шо яни дєлалі, я нє знаю. На паганає на шо-то дєлалі. Бог єго знає. Мо', на челавєка дєлалі… Дєлалі, дак зналі, на шо дєлають» (с. Бирине), «Було такоє калісь. Ка - жеть - а, єта хтось закрутів… Хто абжинав і брасав. Кругом абажнє, а єго бросє. Хто падпалю - вав. Абажнуть кругом, а тут падпалєть, штоб ано згарєла» (с. Михальчина-Слобода).