Демонологічно-світоглядні уявлення та вірування поліщуків Чернігівщини (за польовими матеріалами з Новгород-Сіверського району)

Вужів зчаста не жалували: «Вуж магє смактать карову. Ета плоха, канєшна. Слєділі за вужем да вбівалі» (с. Рогівка), «Вуж улізе, карову виссе, за ногу абматаєцце карову виссе. Ну ж як захвате хазяїн, дак уб'є. А як не захвате… хиба ву^ин… вуж тоже ж не дурний» (с. Лоска), «[Вужа] Так не били, а як де у шкоді влєзе, так заколеш» (с. Блистова), «Вужа можна [біть]. Бо вон може залєзть і в хату, і куди хочеш» (с. Пушкарі). Дехто просто боявся їх бити, вважаючи отруйними, чи не бив тому, що вужі корисні: «[На вужа] Єслі наступиш, дак може і пакусать» (с. Слобідка), «Як зря баялисє бить. [Чого?] А Бог його знає…» (с. Дігтярівка), «[Вужа боялись] І в лєсі кажне втекає ад його', здохне ву^ин нехай. [Дак вуж не кусає?.] Кого не кусає? (Щиро зі здивуванням. - В.Г.). А гуж як укусе, дак і малитви нема ат гу' жа» (с. Лоска).

Водночас певний статус міг мати той вуж, якого бачили на обійсті, що, як і у випадку з ласкою, наближує уялення про нього до уявлень про домовика:«Ну, казали, єслі вуж карову смактав і хтось його, вужа того, вбив, да асобенно в дварі, так буде беда. Хай ву^ин сам куди лізе» (с. Слобідка), «Не знаю [чого], а каже, казали, шо неззя в дварє вужов бить. А в лісі можна» (с. Блистова), «Ну, вужа' ж, кажуть, шо в дварі не б'ють. То ж хазяїн двору. [А як убить, шо буде?] Не знаю. [А два - равий якось атлічаєцца од лєсного?] Нє. Абикна - венний» (с. Кудлаївка), «Ну, й ву «жа ж не савє - туєть [бити], у дварє. Ну, я не знаю… Не знаю чого, ну в дварє не стоїло його… Ну от так… Кажеть же так, шо се хазяін двара, вуж. [Хоча корову] Видаював» (с. Дігтярівка), «І вужа не вбивали тоже. Ну, ранше вани вирастали даже - як дварави й - великіє. Були такіє вельми тавсти є і великіє. А як уже в тебе» не стане карови - вани сходеть. Уже… Панімаєте, як, я вам іскажу. Уже

се даже при мінє. У мене' - такіє парасли Шо… Адин - дак такий був страшний, довгий, і такий… от утакий. І я бачила, шо ви^ін повзає, там, кругом хлева. І де вон був, я не знаю, де вон жи^ів. Ну, у хлеві^е ж був мост (підлога. - В.Г.). Мо', вон пуд мо'стам там жіїв… І такий великий, шо даже не то, шо… Я сколькі живу - і такого не бачила. А таді^е, як уже не стало карови, вано ви - павзло і папавзло, і я бачила, як вано даже і па - павзло. Я даже. палачка у руках була, дак так хлопаю палачкай па ставпу па елєктріческом - е-е-ей! Дак вано даже й агля'нулась. Ну, це як да - мавик… Ну, я не в кого нечого не пітала, і некому сама нечо' не казала. От, пришлось ік разгаво - ру - я вам рассказую. Шо-то таке єсть. Єсть. А шо… Ну вце саме главне - шо щас немає в людей абряду… [Вужів] Ну, було, мо', де кали хто і вбивав. Вани даже були і не толькі вужи', а даже й гадюки¹. От, у мене' тут жила сусєдка, там такая в їє виємка на гароді^е була, і там же ж були тиє гадюки¹. Ну вани не чепали. [У будь-якому разі, якщо вуж у дворі] Ну, я знаю, шо бить нельзя. [То це як і в лєсі, і в дварє] Нє, ту^олькі в два - рі^е. [А шо буде, як убить?] Бог його знає, шо вано буде. [І гадюки у дворі бити] Не можна. Ну щас же ж вани, бачите… Такого ж абряду нема… От, живе людина кала рєчкі, їх же там сту^олькі… - дак може, і вбиває» (с. Стахорщина).

Все ж, далеко не в кожному селі можна було вужа й побачити: «Нічога за вуже'й нє казалі. Вуже'й в нас пашті ніхто нє б'є і нє баче. В нас тут іх нєма в сєлє» (с. Кам'янська Слобода).

У с. Лоска виявлено оповідку про те, як вужеві забрали яйця, а він натомість напустив у молоко отрути: «Расказували: уліз вуж… кались же камори ат - ді^елно були - у камору, і малако стаяло. Ну, ви - носеть же - каров же ж тоже держали: хто дві^е, хто три, - дак уже ж не у хаті, не в сі'нцах, - а у каморі малако стаіть. А вуж там їєц наклав, у каморі. І там вуж був. О. І хлопци ж пабачили - у нас у каморі вуж. Взя' ли яйци тиє пабрали його. Ву^ин - у малако яду дав, заправа 'див малако ядам сваїм. Вани - не пабили ж, винесли тиє яйци на кубло палажили, де ву^ин наклав. Дак ву^ин гладишки паперекидав - шоб нехто не їв».

На Здвиження (Здви'женнє, Здві'гі) не ходили до лісу, тому що у цей день начебто все гаддя (іноді й взагалі - «всє звєрі і птіци», «вся живность») збирається докупи, щоб піти на зимівлю: «На Здзьві'гі, каже, нє нада хадіць у лєс, патаму шо вся гад ізлазіцце» (с. Бирине), «Як називаєть… Када гадюкі… ці тиє… вужи' хаваюцце… Здвігі, да. Во-во. На Здвігі в лєс нє ходять» (с. Прокопівка), «Здви¹ 'женнє. Двадцить сьомого. Ну, вродє ж, усє гади злазецце ув адну кучу. І ві знаєте, вано, видно ', правда. Ми кались же малиє були, дак от ха - дили, оце отут бор, а там дальше була мельница нашого села, Стахо'рщини, і там було багата яблань, і ми туди хадили всєгда па яблаки. О. І на Здві 'женнє, уже ж празнік, і так було тепла, і все, і баба нас пабрала, і пашлі ми. В нас і ша'нєчкі вана нам шила такі, шо… Сколькі падужаєш, столь - кі принесеш… І вана з атдьелнай торбачкай… І таді ж ізбирали яблаки, вже трошки назбірали, і таді^е ж - як акоп… Акопи ж пааставалисє, тут же була вайна, - і я перва вбачила… І ви знаєте: я даже щас гаманю - вано в ачах оце все. Там столькі було - оттак капуши'лосє, в том ако - пі^е. І я так іспужалася, шо. І вана нас пахапа ла, бабулька наша, і ми пабі^егли дамой» (с. Стахорщина), «Се на Здвіження. Казали, вже вани зби - раюцце клубками, і вто вже на зиму вани. І казали, шоб не хадили в тей день в лі^ес. От сасєд - ка мая, вана із Піндюков, вани там жили у лєсі. І вана каже - знаєш, Тоня, се от таке расказува - ли, а чи правда вана, чи ні^е. От такій шум, шум, шум. І тадє, каже, єкийсь уже ж дєдок вішов із двара - шо ж вано таке? А, каже, па юлиці, втак вот, ка'е, як пугай хто хлопнув. Як пугай хлопне! І, каже, котицце цєлий клубок усякай гадасті. А чи се правда, чи неправда. Я не знаю. Таке раска - зували…» (с. Дігтярівка), «Ну дак єта па осєні. Уже на Здвіженнє. Був такій разгавор, шо, зна - чиць, ужи, гадзюкі уходять на спако'й на'зіму, хаваюцце» (с. Пушкарі), «Двадцить сєдьмого сінтя - бря. Ета Ваздвіженнє. Ну, ета кажуть, усє гади в лєсі уже хаваюцце. Тоже в лєс нєльзя хадіть, а то може. Яно ж котіцца клубком такім - спужа - єцца ж челавєк» (с. Михальчина-Слобода).

Палиця, якою розігнали вужа й жабу, начебто набувала магічних властивостей: «А я, в Красним Ху - тарі сіно гребли', дак бачила, як жабу ву^ин смак - тав. А вана кричить, бєдна, страшно слухать. Ми стаімо' дивимо'сь… Ну, я таки ближше пудишла, дак гра'блі у мене' були, дак я гра'блями. Вужа таго' тавкнула. Нє, не убила, я ж баялась убивать, і гра 'блі дерев'яниє - хиба ти його вб'єш. Дак адагнала вужа. Дак хто це ж мінє казав, шо бережи гра блі тиє тепер, шо жабу виручила ти, адагнала. Дак табі все добре буде… Добре мені дас - талась (каже зі скепсисом. - В.Г.) - і вуж не паму^иг (Сміється. - В.Г.)» (с. Лоска).

Щодо рослин, то подекуди вважали небезпечним висаджувати біля хати ялини, сосни: «Ну я вам точна не расскажу як, ну кажуть, шо ялинку пад хатай неззя садить, вана забирає здаров'я в тебе'. У житлі'» (с. Кудлаївка), «А, ну, кажеть, шо йол-ка, то на ме'ртвих. Ну, у Алєксєєвича йолка, і дивись - шо там таке. Багатиє харошиє люди» (с. Лоска), «Ну, хво'ю, дапустім, усєгда ж садили, і все… А паслідніє го'ди вже ж, каже: у мене' тут були двє… папиляли… берези двє великіє - папиляли елєктрікі. Дєти малиє були, тоже ж такіє вани - те хоче пасадить, і те: я сабє хво'ю, я сабє… Притягне, пасоде… А яблонь - їх тут хватало вже ж… Ранше не казали. А тепер вже-то ж стали люди ме рти, і єсть такіє, шо і пазво' дилось усе, і такіє - і сем'я наче, і стаять хво'ї… І кажеть, шо як пусте карі^еннє пад хату, значить, всьо… Нєззя» (с. Стахорщина).

Осику, як уже зазначалося, наділяють апотро - пеїчними властивостями. Також, на відміну від багатьох інших теренів України, місцеві поліщуки часто не вважають її «проклятою», а навпаки - чудовим будівельним матеріалом: «Асіну можна. В'абше асінавиє ха'ти прєдпачітают, шо ета - харошеє дєрєва. А пад ніз - дуб. Адін вєнєц дуба, а патом асінавая хата - ета щиталась, шо хароший струб» (с. Пушкарі), «Асікаву ж хату… Булі геть такіє ха 'ти! [То дерево] хар-роше. Вана неколи не мокра вто па вуглах і - крєпка» (с. Кудлаївка), «Ну, бальшинство з сасняка рубять. Іс асіни ру - білі ха 'ти - проста казалі, што асіна кряпчєй - шая» (с. Михальчина-Слобода).

Натомість, остерігаючись блискавиці, у будову не брали «побитого громом» (грамаво' га), а часто й поваленого дерева (по' валь, бурєло' м, бурєло «міну, з буруну'): «А грому баялися вже. [Не брали в будову,] шоб гром не вдарив у хату. [Навіть] нельзя тапить тими дравами» (с. Кудлаївка), «То з буруну ', із - гразою шо разб'єцце. А вто, шо вива - ратні^е - того» не клали. В мене' замєтив Качура. Атку^иль це ву^ин був? Із Пако'шич. Ну, ву^ин же не пако'шицкий, ву^ин примак був, ну в Пако'щах жив. Шо я пашла туди - мінє до пуск да ли, дак я пашла туди в лі^ес, вибірать же. І там хвої - буруном павивалюваниє. Дак ву^ин мінє вказує вже, а я кажу - вцей хай вам, і втей хай вам. - А чого ти?. в'на ж хво'я… Я ка'у - не нада. Я єму нечо - го не сказала. Таді вже, ліс цей забрали, паваляли ми хво ї, якіє павибирали ми, а тих ми не взя ли. От, пашла я у храм. От, це все кончілася, в їх же храм на Троїцу, я пашла в храм у Пако'щи. Ву^ин па-сусєдськи увийшов цюди, да радаков же да Ко - ліних. Ну, і ми увийшли, оце «драстуй ісказали, а ву^ин кричить - Галя, іди садись-от кала мене'. Адсунувсь так на вслоні. Ну, я вже сєла кала його'. Ву^ин - я тебе так усвоїв, чого ти не взяла лісу того? От раскажи мині. А то я вже і бабам рас - казав, шо от брали лі^ес, дак такиє хвої ловкі па - виварачуваниє, а вана каже - мінє не треба, я хату строю. Дак через що ти не взєла. Того' - шо з буруну'. Ни адної лєсинки нема в мене' у хаті з буруну. Грамавого і з буруну - мені приказали - не бери» (с. Лоска), «У нас казалі, шо бурєломі - ну нєльзя у тоє… у хату брать. Ну, громам па - бітає - дак хто яго будє брать? Яно ж пабітає. Гром же б'є, дак адска'лює…» (с. Бирине), «Ну, то, што гром ударив, то в'абще, кажеть, ідєсь нада в абщественном мєсті спаліть єго. Даже дамой нєльзя заво'зіть. Ета такой разгавор ієсть. По валь бралі і клалі. Калісь ми строіліся, і пава - ліла сасну, а нам нада було… Патяжна'я… Пає - халі, адпілялі, забралі, да і всьо» (с. Михальчина - Слобода), «А, да-да, бурєлом нєлажилі [в зруб]. А як гром пабів, навєрна, лажилі… Чи нє лажилі…» (с. Прокопівка), «Ну, щитаєть, шо як нечиста сила… Ну, бурелом, то да, ясна. Ну разі можна так, шоб от… Так, як щас ірве, шо вирве з усім на свєті і кине, і таке, шо нехто би і не падумав. Асобенна ще, дапустім, єслі ліствєнницу. Ну, це таполю. Шо павале ві^етер, дак в'абщье - неззя даже паз її хадить. Іє щитали, як… ну, пагубне дерева. Всєгда так щитали [То це асіна, може?] Да-да-да-да» (с. Стахорщина).

Доволі невиразно, але все ж розповідають про цвіт папороті, яка начебто цвіте на Купайла: «Ну, на Івана Купала абічна казали, шо в пауноч нада іти в лєс. Квєтку шукать папариті. Ну, тадє вже ж, кажуть, хто сю квєтку на йде, дак уже, 'общем, щасливий буде, вся жисть його буде щаслива і хароша. Ну, дак там же нельзя аглядивац - ца нику' да. Шо не буде ззаду - проста йди, іди впєрьод, а назад шоб не аглену'вся - нечиста сила буде вадить» (с. Дігтярівка), «У нас їє багата - нада в лєс пайті… На якийсь дєнь же, забувся… Чі на Івана, чі на ета… І - нє відєржувалі. Хаділі хлопци, дак нє видєржувалі. Рассказувалі, шо хаділі. Як папаратнік зацвітє, дак шоб цвіток сар - вать. Тада всьо буде табє вспамагать. Ну так ка - залі, шо хаділі - павтєкалі. Ну, шось нє палуча - єцца. Шось страшить буде» (с. Прокопівка).

Виразні прояви світоглядних уялень спостерігаємо на прикладі астрономічних об'єктів та метеорологічних явищ.

Сонце, як вірять, на Великдень іграє: «Ну, та - кіх пріхамєтєй нє було, шоб хто-то шо-то казав, ну було такоє вираженіє: сєгодні сонце іграе. Дак проста наблюдалі, як ета ано всьо праісхо - дє» (с. Пушкарі), «Ну, кали… Абична - на Паску, кажеть. О. І кажеть - іка непагода - сонце все равно пакажецце. І іграє. А шо вано значило. Я такого не бачила неколі. Хоч я всю жисть прав - ставала палавіна п'ятого, даяркаю рабила, дак на сонце нєкали дивицца» (с. Дігтярівка).

Чимало уявлень пов'язано з місяцем. Зокрема щодо термінів сівби, будови хати тощо. Наприклад, гарбузи садили, «як мє'сячка повний»; «ас - новувалі» хату «на старичку'»; входчини робили на «пудпо вню» чи на «старичку».

Донині побутують й інші, міфологізовані уявлення. Зокрема, побачивши «молодичка», хрестилися, як до чогось святого: «[Як бачили молодика] Ну, пєрехристісь Богу, І всьо» (с. Пушкарі). На «молодичок», як і деінде в Україні, замовляють біль зубів (що підкреслює зв'язок місяця зі світом померлих): «Як маладічок, дак як зуби балять, дак за - гаварюєть. Я'кась: «Маладічок-залатнічок, ти па небу ходиш, мертвіх бачиш. У їх зубі не ба - лять - хай і в того ж уже, в кого вани балять, шоб николі не балєли». Три ра' зи. Ну, дак се ж, да - пустім, тей, у кого зубі балять, дак того нада ставить. От, дапустім, убачив - і зразу стана - ви його на пару^ог. І пригаваруй єму, шо… Або хай само… Да, і діві'цца на маладічок. Да, і сам сабє можна. Толькі ж нада станавицца на парозі і на маладічок диви 'цца» (с. Стахорщина).

У с. Лоска виявлено оригінальне пояснення за - пізнілого снігу, у якому згадується про якусь «богиню»: «Як сні^ег іде, дак як перестав іти перед тим, дак кажуть, шо то вже паслєдніє тиє.

Коли наближалася гроза, казали по-різному, так само згадуючи про різних міфологічних персонажів: «От, я свого дідуся не пам'ятаю, в нас дідусь - там в саду пахаронєн, пряма. А отут дідусь наших падружек був. Він був малодший, а жив же довше. То їхня внучка, Таня, говорила завжди, як тіки грім загримить: «О, це Г р о м о в и' ц я ї д е н а к о л е с а х і гримить». Це дід їй говорив. «Це дід мені говорив» - говорить завжди»» (с. Дігтярівка), «Кажуть - бочку качаєть. Кажуть - Б о г б о' ч к и к а ч а є (Сміється. - В.Г.)» (с. Блистова), «У дєтстві казалі. Як то загримить, дак питаєш же радітєлєй. Ета, каже, Б о г б о ч к у з в а д о й в я з є, дак он паліває… Во ета такоє я чула. Маі радітєлі… я спрашу - ваю…» (с. Михальчина-Слобода), «Б о г п р а ї х а в на тим… н а к а л є с н і ц и» (с. Слобідка), «Ну, казали… Сє як малиє були да гримі^ело, дак пужа - ли, шоб же не балувались. Дак кажеть, шо Б о г н а к а л я с ц і є д е. І - хай праєде, ти'хенька, таді^е будете балувацца. А то, каже, на землю з єде і буде наказувать» (с. Стахорщина), «Дєтей пужали - граза йде, нельзя балавацце» (с. Кудлаївка), «Ну, кажеть, І л л я-п р а р о к є д є. Богу маліліся, да й і всє» (с. Бучки), «Калєсніца єдє. Ага. Сє уже ста'ріє - ста'ріє… І л л я н а к а л є с н і ц и» (с. Бирине), «В а д у' в є з у т ь» (с. Михальчина-Слобода).

Як і кування зозулі, несприятливою прикметою вважали громовицю «на голий ліс»: «Ну, єта… В'обшем, прєдсказуєть, шо на нєуражай» (с. Пушкарі).

На перший грім притулялися спиною, щоб не боліла, до сухої деревини: «Пад дєрєва спі'най стана-

⁴ Перший осінній сніг у с. Михальчина-Слобода красиво називають за'зімкі: «Ета ув осєнь. Як то віпадє снєг, а тади растанє: а, ета ще, каже, за 'зімкі. Ета всєгда так. Послі снєгу іще должен галальод пабуть. Зіми бєзгалальода нє буває».

Вілісь, шоб спі'на нє балєла» (с. Бирине), «Спинаю пуд деревину стано'вились. Шоб спина не баліла. Або да дверей, да лутки» (с. Лоска), «Ну, раннє, менчії були, дак інтєресно ж було, дак прибе - жиш із того'… А таді вже взрослі - дак нєколи становицце. Ну, да забори притулісса» (с. Блисто - ва), «Спі'на у кого баліть, дак падпіраєць…» (с. Бирине), «Притулялісь. Такоє було» (с. Рогівка), «А шо рабів… Да коліка пришов, шоб спі 'на нє балєла, патьор, і всьо» (с. Прокопівка), «Як перший гром чули, каже - стано вся спиваю да сухого дерева. Шоб не балєла спи'на. Да чого-не'будь да сухого зразу старайсь притулицце» (с. Дігтярівка).

Могли «підіймати» дерево: «Нєкатариє - спіни балят, дак от к дєрєву, да падимає. Каже - ой-ой-ой, нада спіну лєчить» (с. Михальчина - Слобода). У с. Бучки «підіймали спиною» воза: «Ну, казалі, нада кальо си спіной падимать. Ня будє спіна' тади балєть. Як пєрвий гром загриміть, іді вот і спіно'й кальоси падимай».

Подекуди на перший грім (і як чули зозулю) тріпали у кишені грошима: «Як первий гром - нада спи «най да дерева, і якшо у тебе» єсть у карма - ні гроши, грашима, капєєчкай паляпать, і да дерева станавицца, шоб спи 'на не балєла. [Копійками потрусити] Шоб велись гроши. І як зазуль-ка [кує] - нада [потрусити], шоб гроши були» (с. Стахорщина).

Загалом коли чули грім - «молились Богу». Водночас про блискавку як про Господню зброю проти «нечистого» на Новгород-Сіверщині не згадували.

Від граду й грози викидали на вулицю хлібні лопати, сковороди: «Ад граду - лапату ту, шо дерев'яниє ж он лапати були, хлі^еб саджали із тих лапат. Дак ту лапату, каже, викидай, як град стане - так викидай ту лапату, і ву^ин…» (с. Лоска), «Хлє'бну лапату викидали. Отак двері аткриєш, і викидаєш. Було таке» (с. Стахорщина), «На гразу викідалі лапату хлєбную. Хлєб пяклі на лапатах кались» (с. Бирине), «Я ранше чула, нада скавародку вибрасувать, штоб. ета растав град, там. Нада вибрасіть скавародку» (с. Михальчина-Слобода), «Я знаю, на гразу наша баба скавародку викідала з дому» (с. Чайкине).

Очевидно, давніше кидали надвір гілочку свяченої верби, хоч тепер цей звичай вже призабувся і респондент натомість, вочевидь помилково, зазначила, що вербу кидали надворі у вихор: «Уце ж як уто такий вихар, дак кажеть же цю… ри'зачку кида'ть, шо то ж вербу'… у двир кида'ють. Ну, єслі в два - рє ж ти стаіш да пабачив» (с. Слобідка).

Дехто викидав надвір троєцьку зелень: «[Троєць - ке гілля] Вже всьо… во - виносілі з хати. Ета як граза, бальшой дождж - вікідат надвор нада, штоб… Богу памаліцце, і вікінуть, штоб втіхла ета-во всьо» (с. Кам'янська Слобода).

Дехто у грозу запалював на столі страсну свічку: «У нас як того' - дак страсна', як на Страсть приходеть - дак тиє свєчкі. Та свєчка вже, як таго'… Ну, на сталі…» (с. Блистова), «Свєцілі… Страсни'є свє'чкі ще ж ми бєро'ма - ад грази. Ну, я палю. Як гараза, палю в хаці, на акно ставляю. Палю. Ну сє страсная. А стрєченская куди… Вот нє помню» (с. Бирине).

У с. Прокопівка явище, співвідносне з Горобиною ніччю, називали сухавєй: «Називалі - сухавєй. Сухавєй у нас називалі - ото блі'скає, нє абліва - єцца, а толькі бліскає: «А, то, - каже, - сухавєй». А шо ано даєть - я вже нє в курсі дєла».

Дощ у сонячну погоду називали «циганскій дощ» (сс. Бирине, Дігтярівка, Михальчина-Слобода), «со'лнцевій дождж» (с. Пушкарі): «Циганскій дощ. Ну, циганє ж булі у шатрах да па дарогах всєгда. Ну, вот… Циганскій, каже, дощ. Ізразу і моче, і греє» (с. Михальчина-Слобода).

Веселка (радуга, райдуга), як вважають, набирає воду з ріки: «Ну, то кажуть - райдуга ваду набирає, дощ буде» (с. Блистова), «Кажеть - о, райдуга ваду набірає. Це так кажеть всьо. Ну, із рє чак. Проста - вто глянеш - райдуга другій раз такая красівая, тут же Дєсна, тут усе. Кажеть - о, райдуга ваду' набірає» (с. Дігтярівка).

Дехто, навпаки, вважав, що це Бог зливає воду: «Радуга. Ну, то кажеть, шо ваду' ізлівае… Ваду' ізлівае Бог. Ну, на зємлю, ілі в рєчку, - куда вже…» (с. Пушкарі).

У с. Михальчина-Слобода зафіксовано уявлення, що під краєм райдуги сховане «золото»: «А, єта, як калісь малиє булі, дак усьо нам казалі, што - а, єта золата там. Там, гдє, вон, канєц радагі, начала, - то єта там золата. Вот у інший раз бягіш, думаєш, што там прибягєш, то там будє золата. Бєгєш-бєгєш, а яно канца-краю нєма, варо'чаєсся. Кажецца, нєдальо'ка, а яна ж дальока…».

Причиною засу'хн вважають людські гріхи: «Ну, каже - шо Бог високо, ну баче дальоко. Навєрна, прагрешилісь, - кажець» (с. Пушкарі).

Часто посуху пояснюють тим, що хтось городив до Паски, від Паски до Провід («между Паскаю і Ро'дічами») або на Троєцькому тижні («на Гряной нядєлі»). З посухою боролися по-різному. Якщо причина була саме в цьому, то розкидали («бури 'ли») такі загороди і кидали їх у ріку. Також застосовували й інші способи: відправляли молебен біля колодязя чи криниці; кидали удову в річку чи обливали її біля колодязя; вдова «орала» дорогу чи річку; баби тягали по вулиці корито; лляли воду на могилу потопельника; просили про дощ у новопреставленого (якщо таке траплялося). Був і спосіб припинити затяжні дощі: «Шоб дорщ перестав, дак гукали у тей… у каминок: «Дорщику, дорщику, перестань, я паї - ду на Растань. Богу малицце, шоб табі астана - вицце». Шоб не павивалювало на гароді да таке. Ну, маладьож…» (с. Слобідка).

У с. Блистова та сусідніх селах поширені варіанти легенди, як циганка «засушила» воду: «То у Блис - таві^ей - текла вада па равах, то ж рави тиє за - топлениє були. А циганка була там у Блиставі^ей, бачиш же, цигани таді па ха'тах жили. А вада ж йде ровам отсюди ж на Пра'тьву. Ото рави такиє папрамивало. Дак вана каже - давайте скавараду распалєть. Ну дак хто панесе у воду, шо втак, каже, вада? А вана распалила, циганка, скавара - ду, і вінесла, і дном уго ру накрила, кинула туди на криничку на ту, як будьто би вада вже бєгла, а криничка там була. І вто ізвела воду в Блиста - ві^ей. Дак то накрила вана воду. Распекла дакрасна скавараду тую, винесла у воду. Каже - пид рувки' палєзла. Ну, таково ж во равчак, дак вана у воду в ту. А це ж навесні^е ж вада йшла» (с. Лоска).

Про вихор (вихар, віхар, віхарь; як закручує вихором, це крутєля' пашла - с. Бирине) казали, що це «нячистая сіла нясєцце», «чорт маладу везе» тощо. Його остерігалися, аби не заніс куди чи не підхопив речі: «Віхар - ну, то, кажеть, нячистая сіла нясєцце. То, кажеть, нячистая сіла. І удаляйсє, шоб нє прихваціла цєбє там, ідзє ано круцє» (с. Пушкарі), «О-ой, у нас тут була така велика верба', стаяла, і вєтер павалив. Вихрам іскрутила їє. Іс корнєм палажила тую вербу. Ну на вихар нехто не хадив. Баялись. Ну… Оце ж чорт же ж…» (с. Кудлаївка), «Вихар. Чорт маладу везе. Кажуть менчиє діти, як тіки схватицца, дак кажуть: «Ей! Чорт маладу везе!» (с. Блистова), «Віхарь? Чорт маладую вєзє, каже. Ну, менє нє пріходілась пад віхарам, а бачу, шо крутєля' пашла… У меня вьодри стаялі на гароді, віхарь такій був, дак атнєсло на другу'ю вулі - цу…» (с. Бирине), «Вихар. Казали, єслі пападе туди людина, дак пагана ж. Ну, і я ж папала пуд таке, сей год папала пуд таку нехарошу штуку. Ну, я не знаю, шо мене несло'…» (с. Стахорщина).

У с. Лоска від вихору кидали надвір свячену вербу: «Ви'хар. Черті маладу панесли'. Дак усі баяцца. Ну, шоб лиха не нарабило, шоб хоть хати не знесло. Уце ж як уто такий вихар, дак кажеть же цю. ри'зачку кида'ть, шо то ж вербуу двир кида'ють. Ну, єслі в дварє ж ти стаіш да пабачив».

Лише у с. Прокопівка зафіксовано уявлення, що якби кинути у вихор ножа, на ньому буде кров: «Віхар. Чорт маладую вєзє. Чув, шо кажеть, шо ета… як ото кінуть, дак шо… (Я даже хатєв па - пробувать, да нє палучілась). Ножік, каже, кінуть туда, када крутіцца, да каже - кров на нажу бувае. А чі правда, чі нєправда… Я бачив, як… ба'бі ж тада - кросни булі, ткалі. Палотни такіє булі. Ну, мєтрав пєтнадцить-двадцить. Оцє віхар ідьоть - падхватів, у стовп паставів тако - мєтрав двадцить - і - пашов і пашов. Баба бягіть слє'дам - кинь! кинь! Разбивсь - палатно тоє упала. Такоє бачив».

Варто також зазначити, що низка світоглядно - демонологічних сюжетів тісно співвідноситься з народним календарем. Їх ми докладніше розглянемо в окремій публікації. Тут лише задекларуємо, що йдеться про покарання за порушення заборони на роботу в ті чи інші свята, про зустріч Зими з Літом на Стрітення, про відпочинок землі до Благовіщення, про звичаї «підсаджувати Бога на небо» на Воз - несіння й кликати на вечерю Мороза на Святвечір, про апотропейне використання свяченої води, верби, зілля, викопченого свічкою хреста та ін.

Висновки. Узагальнюючи викладений нами матеріал, насамперед варто зазначити, що й самі респонденти відчувають суттєве збіднення пласту народної культури, пов'язаного з віруваннями, демонологією, світоглядними уявленнями тощо. Для прикладу наведу кілька типових висловлювань з цього приводу: «Може, ста 'риє люді… Ста 'риє-ста 'риє - шо-то і зналі, і гаманєлі… Ети больш ані вєравалі, і больш іспалнялі» (с. Рогівка), «В нас таке па - калєніє (хоть і має) - дак вани вже папали пуд таку… шо ту^олькіработать…» (с. Стахорщина), «Нам нєкалі було дамавіх пріслухацца» (с. Бучки), «Та нічого я нє знаю. Я - як етий цапок, дурная такая» (с. Михальчина-Слобода).

Усе ж, чимало залишилось і до сьогодні. Як це притаманно для всіх поліських теренів, на Новгород - Сіверщині багато розповідають про русалок, домовика, відьом і взагалі людей, які «щось знають»; про покійних, які «приходять» (здебільшого уві сні). Серед тварин і рослин найбільш міфологізовані ласка і вуж, дерева з різноманітними аномаліями. Поширені уявлення про «гру» сонця; звичаї, пов'язані з молодим місяцем, першим громом, з припиненням грози й засухи; як прояви «нечистого» розглядають вихор, блуд, ляк тощо.

Заховуючи загальнополіську (а в більшості випадків загальноукраїнську) основу, світоглядно - демонологічні уявлення та вірування з Новгород - Сіверщини містять і низку самобутніх моментів. Серед таких потрібно відзначити заборону їсти стебла аїру після Трійці, бо по ньому вже начебто «русал - кі палазілі»; прохання домовика, щоб був прихильний до худоби; місцеві варіанти запрошення домовика на нове житло; уявлення про те, що як іде за - пізнілий сніг, то це «богиня витрушує перину», і що як гримить, то це «Громовиця їде»; розповіді про те, як циганка «засушила» воду та ін. Такими цікавими, часто архаїчними фрагментами донині рясніють поліські терени Чернігівщини, і залишається лише висловити глибокий жаль з приводу того, що спочатку коронавірус, а тепер ще й розв'язана московитами війна не тільки вже знищили чимало з них, але й віддалили на невизначену перспективу подальші етнографічні обстеження Східного Полісся.

Література

1. Бріцина О., Головаха І. Прозовий фольклор села Плоске на Чернігівщині: Тексти та розвідки. Київ, 2004. 584 с.

2. Виноградова Л.Н., Левкиевская Е.Е., сост. Народная демонология Полесья: публикации текстов в записях 80-90-х гг. ХХ века. Москва, 2010. Т. 1: Люди со сверхъестественными свойствами. 648 c.; 2012. Т. 2: Демонологизация умерших людей. 800 c.; 2016. Т. 3: Мифологизация природных явлений и человеческих состояний. 832 c.; 2019. Т. 4: Духи домашнего и природного пространства. Нелокализован - ные персонажи. 832 с. (Studia philologica).

3. Галайчук В. Демонологія Чернігівщини (За польовими матеріалами з Чернігівського району). Народна культура Чернігівського району (традиція та сучасний стан побутування). Житомир, 2019. С. 154-168.

4. Галайчук В. Матеріали з теми «Традиційні світоглядні уявлення та демонологія», записані в Семенівському і Новгород-Сіверському р-нах Чернігівської обл. 07.08.2019 р., спр. В. Галайчук-2019. Архів ДНЦЗКСТК.

5. Лещенко Н. Матеріали з теми «Прозовий фольклор», записані в Ріпкинському і Городнянському р-нах Чернігівської обл. 27.07-10.08.2017 р., спр. Н. Лещенко-2017. Архів ДНЦЗКСТК.

6. Галайчук В. Традиційні демонологічні уявлення українців про домашніх духів: монографія. Львів, 2020. 452 с.

References

1. Britsyna, O., & Holovakha, I. (2004). Prose folklore of the village of Ploske in Chernihiv Region: Texts and explorations. Kyiv [in Ukrainian].

2. Vinogradova, L.N., & Levkiyevskaya, E.E. (Eds.). (2010, 2012. 2016, 2019). Folk demonology of Polissya: publication of texts in records of the 80-90 s. twentieth century (Vol. 1: People with supernatural powers; Vol. 2: De - monologization of dead people; Vol. 3: Mythologization of natural phenomena and human states; Vol. 4: Spirits of home and natural space. Non-localized characters (Studia philologica). Moskva [in Russian].

3. Halakhuk, V. (2019). Demonology of Chernihiv Region (Based on field materials from Chernihiv District). Folk culture of the Chernihiv district (tradition and modern living conditions) (Pp. 154-168). Zhytomyr [in Ukrainian].

4. Halakhuk, V. Materials on the topic «Traditional worldviews and demonology», recorded in the Semenivskyi and Novgorod-Siverskyi districts of the Chernihiv region 07.08.2019, Ше V. Halaychuk-2019. АгШЬє DNCZKSTK [in Ukrainian].

5. Leshchenko, N. Materials on the topic «Prose folklore», recorded in the Ripkinsky and Horodnyansky districts of the Chernihiv region 27.07-10.08.2017, fib N. Leshchenko-2017. Arkhv DNCZKSTK [in Ukrainian].

6. Halakhuk, V. (2020). Traditional demonological ideas of Ukrainians about household spirits: monograph. Lviv [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru