Демонологічно-світоглядні уявлення та вірування поліщуків Чернігівщини (за польовими матеріалами з Новгород-Сіверського району)

Оригінальні відомості про закручування завиток зафіксовано у с. Лоска. Тут виявити «відьмача» допоміг священик, влаштувавши своєрідну ордалію на хлібі: «Ну то ж ві^едьми ти^іє, тоже ж на пагане тоже. Заво'ї. Шо рабили? Ну, майому діду це бу'ло таке. Лічно. У Старлаповщині жито було. Паїхали жать жита. Стали жать - [аж там] заво'ї. Дід абишов круго' м: іскрьу^озь на вуглах - на'вхрест. Завої. Жито те бросили жать. Па - балі^ели ді^евки тиє, ді^ети. Шо були там на пайці. Ну, вани таді, значить, да теї'. Ув Арльу^овку. Там вже… ну, баби майої - сваха була. її називали - аби^еззянаСинонім назви «відьма», хоча в цьому випадку йдеться радше про «знахарку»., нашо'сь. Аби^еззяна-аби^еззяна… Вани - туди. Да свахи да теї' вже в Арльу^овку, вранці. Вана: «Вже шось не таке. Неблагапалу - чіє…» - «Нє. Отак і втак. Паїхали жита жать, дак ді^ети пабалі^ели». Вана давай гледєть. Каже… (От, завочно ж вана.) Каже… Стала гледєть, каже: «Нароблено на детей. Шо дєти балниє. Не жні^еть жита того, а папрасі^еть людей чужих. Хай вижнет жито те, і не тей…» А детей вана адшептувала. О. Ну, це вже приїхали із Арльу^ов - ки. Це в Арльу^овці. Арльу^овскиє. Приїхали із Ар - льу^овки, ад баби ад цїї' вже, ад свахи, - вана так рассказала. - «А шо ж рабит нада?» - «Йдіт да батюшки…» [Пішли до церкви:] - «Батюшка, втаке і втаке. Дак чи можна жито те вже нам жат чи забират, чи вже прапаще вано? Баїмось».

О. (А дєти вже паправілись). А ви^ін каже: «Пра - сіть людей чужих, хай ізажнут жито, паставеть перву капу. А ти ввези вже у гувно ту капу, зма - лати, і хлі^еба… - (А ви^ін хатів же мале'бство наня'ть). Дак каже, - ізмалати, і з теї вже ж капици хлі^еба напечіть». Дак і муки намелоли, і - «хлі^еба напечіть». І так: «Хлі^еба напечіть, перву паленицу як ізкачаєть - у пі^еч, і з печі шоб перву витєгнули. - О хлі^еб цей. О. - А таді^е, - на якийсь уже день там, вон ісказав, батюшка, - я приїду адправу зробим». Ну, «адправу зробим», - винесли… Уже ж батюшка приїхав, там, на який день. Адправу ізрабив. О. На гувні^е. О. А давай тей… хлі^еб рі^езать, цю баханку. «Бері^еть їжте». Усі^е баяцце. Хто там уже ж був, із радних, баяц - це, не беруть хлі^еба того. Батюшка каже: «Не бу^ойтесь, давайте. - Адрі^езав сабі^е скибку хлі^еба, тей хлі^еб усі^ем парі^езав. - Бері^еть їжте сміло». О. Цей хлі^еб. Давай уже ви^ін їсти, і тиє уже. Ну - як же взнать… Ді^ед був лесником. А то ж Ситник - кум був. (А чиє плем'є тепер Ситникаве, я не знаю: чи то' го ді^еда, чи нє, Ситника). О. Лесником. Украв у пана хво'ю. Ну, ді^еду ж треба заявить. Ісказать же, шо… Табе і ж наказат - да ще ж і кум, і вто ж кажеть: «Куме, куме, дурне в тебе у' ме, - дітак христе, а зло мисле». І ще ж кум… І шо… Шо рабить? О. «Іди, кум, адчито - вуйсь да пана». А ву^ин же такий ж, Ситник, бе - довий ж був, куди тває діло, - інчий ж дак пас - лухав би, а то - не тей. нечого. Ну, пашов ви^ін да пана. Пан тей - уже ж не знаю, чи наказував, чи нє, о, а ви^ін - забалі^ев. Забалі^ев Ситник тей, і давай на йу^ом тіло гни'сти. Абгнивать ті^е' ло. Вани - на рушники його взя'ли, ночви пуд - ставили - дак капало в ночви. За це, шо ву^ин оце таке зло зрабив. За це, шо так адправив адправу на житі. По'нятно? І вце вам і найшлись. І ку'ми. І пастрадали так [від нього]. На детей [зробив був завой]. А чи ви^ін уже знав, чи вана знала, хто їх знає… Чи жи'нка… Адправу ізрабили не на Ситника, а на абі^едчика. Ву^ин не вличав же, шо на Ситника. А хто знає, чи Ситник, чи не Ситник. А на абі^едчика адправу зрабив. І Ситник за - балі^ев і на юм стало абгнивать ті^ело. От утак було. Дак це - діду майому» (с. Лоска).

Часто скаржаться, що відьми підкидали на обійстя якісь яйця, чимось «підсипали», «підливали» тощо:

«У нас було в аднає - наваро'жена ці шо - жаба сухая в каструлі лєжала. Ну й - лєжиць, хай лє - жиць, - каже… Калі да варожкі паєхала, а яна каже - забєрі тую жабу, атнєсі на пєрєкрьос - так і спалі. Надєлана, каже. Нароблєна… Ну, і ана падбірає падругу… сє тяпєрашняє вже, гадов п'ять, навєрна, прайшло. Падбірає падругу, па - єхалі. На скутар сєлі да і паєхалі на пєрєкрьос - так, запалілі… (Да каже: «Будзєцє єхаць… бу - дзєш іцціць аттуль, так нє аглядуйсє»). Запалілі тую жабу, да й са'мі - ходу, каже… Шо там було - мінє сє рассказувалі - ета… Паєхалі друго'й вуліцай… Ета - ужас, каже. Якій там крік був - страхоццє, каже… Нє магліразабрать. Так, каже, і па-сабачи, і па-яком толькі нє кричала… Ну женщина кричала. Страшна, каже, було. Валоссє дибам ішло. Дак сє - во, вєдзьми, сійчас. Гадов п'ять, мо', прайшло» (с. Бирине).

Відьми шкодили молодим на весіллі: «Ну, дак то якесь вже ведьмежа 'че… Расказували, шо… Ба 'би це ж пазбираєцце у нас, і тей. Дак расказува - ли. Шо прив'їз… пашов… ну, свадьбу гуляли. І прив'їз маладу ви^ін. Скриню привезли', й маладу. І у задку - із берези - галлючка отака виламле - на. Три галлючечки, у сторану, пазаматуваниє намітачкаю, і у воза устри кнутиє в задку. Ну, тут: «Не чепай! Не чепай! Тут при 'мухи якиєсь, при'мухи!.» А маладий схвативсь, і за ту палач - ку - кинуть вже хатів. Ну, на гарод уже - і спалить, і спалить. А на його диму папало, із тої палачки, шо палили. О. І сам іскрутивсь, ізверті - ло, і єлі люди атхаяли. Дак то ж добре, шо там наскоро ба 'би такіє були. А то його круте, вірте, [він] качаєцце… Уце рассказували пра таке» (с. Лоска).

Вірили, що відьми «відбирали» у корів молоко поглядом: «Да карьу^овки, це казали, шо вєдьми. Єслі шо-та із карьу^овкаю - каже: от, дивись, учора прийшла, і даїлась, і все, - утрам неззя приступицця. Значить, видно, вєдьма пабула» (с. Блистова). У цьому сенсі з відьмами ототожнюють тих, хто має «лихе око», такий «язик» (особливо, коли запідозрять їх ще в тому, що вони «підливають» чи «підкидають»): «Ну, каму що палучицца в хязяйстві токе що, ка': то, мо', н а г л я' н у л о таке, дак так. А всяк буває» (с. Блистова), «Об - шем, як на рибалку єде рибалка, старались ту людину не бачить. Бо єслі пабачить ту людину - можна варочацце назад. Риби не паймаєш. Отаке. Ну, людина була як людина…» (с. Кудлаївка), «Булі. Ани і єсть і січас. Ну, кажуть, шо т а к і є г л а з а. Єслі пасмотрє, плахіє глаза, то мала-ка бачить нє будєш ад тої карові. Ну, шо раби - ли. Приходіцца реалізавать карову. Ну, вот, ані ж і січас єсть, такіє люді. Як вот, дапустім, дєр - жиш ти парася. Каго зря - нє заваді у сарай. Бо як глянє, дєржать ти нє будіш. Вон, може, і сам не рад, тей челавєк, а такіє у єго глаза паганиє» (с. Пушкарі).

Відьма начебто могла здоїти чужу корову, «подоївши» ушулу в дверях хліва: «А за вєдєм багата мені расказавали. Оце отуто' жила' баба Наталка. І я, маленька ше, год п'ять-сі^ем, бі^егала да її паста - янна і рот раззявивши слухала, як вана расказу - вала за ві'дьом. Казала - в нас у селі були ві'дьми. О. Даже, каже, мая кума була відьма. Оце, каже, я, як карова мая не доїцца (Ну, раньше ж па адной карові держали люди, тільки для себе, десь там літру винесли у паставку…) - я даже не хатє - ла у їє брать малака. Бо вана пі де - повне відро надоє. Це ві^едьма настаяща. Вана, каже, даже магла - у шу'лу якусь палачку вставе, і малако бегіть із шу ли. І так са ма, каже, старались усі люди [Ті уникати]» (с. Кудлаївка).

Якщо знали, яка відьма «відбирає» молоко, йшли до неї і сильно лаяли, щоб «повернула». Також шукали когось, аби «паглєдзєв» («пошептав», полікував) корову.

Найчастіше, за розповідями, відьма здоювала чужих корів, перетворившись у кота, собаку, порося тощо: «Ну, нє знаю. Так казалі. Мужчини гава - рилі, што заставалі баб. Вєдьмі - ба'бі. Са'мі сває (сільські. - В.Г.). Ба 'бі хаділі в сарай і про - бувалі каров даїть» (с. Кам'янська Слобода), «Ну, уже я жила тут у Кудлайовці, дак ув адних людей даже карову парася смактало. Прадаєть па - рася. І… Ну, кались же й хлєви такіє були, вани ж із плетньо'в [були роблені], таке, знаєте, - і ди рки, все. Даже я пришла сюди, дак в нас утам хата стаяла, бабка жила така харошенька, і в їє даже ще сє нечки були із лази. Панімаєте. Дак казали, шо каровка була, дак парасятка прибє - гіть, пасмокче - і пабєгло. А чи то вано парасят-ка, чи… - Бог його знає. Кажеть же, шо вє'дьми були, перетварувались. А може, у кого сусєда па - рася, да й дирка була… Так вано прибегіть і ви - смакче…» (с. Кудлаївка), «Ну то то на Мар'єчку ж казали, шо вана ві^едьма, ві^едьма… Шо, каже, хвостік у її там маленький був. Ну, казали, шо у хлів при 'де карову ви 'дає. І ти її не пабачиш. Отаке разпущаниє коси і таке якесь - наче са - бакаю превращаєцця. В сабаку превращались, а чи це таке було…» (с. Слобідка).

Як правило, саме за видоюванням молока відьму можна було зловити. Якщо побити чи покалічити відьму в подобі тварини, то на ранок каліцтво виявляли у котроїсь із сусідок: «Вєдьма, казалі. Може вже, каже, вана зрабіцца в що хочеш. А хто знає… То-во-во Василь Магілевец паймав же ту… Кіля' рку. Дак палєнам бив їє. То ж, каже, адру - буєть тадє руки ж уже двє, так як лапи, адру - буєть, дак вана ж таді вже, каже, просицце. Він уже ж, відно, знав, шо вана. Дак тикі пабив да й пустив, ничого не адрубував йой. А так - нечо - го не чутно» (с. Блистова), «Це казали на того Василя Кисіля матка. Дак шо пабили її. Сабаку били, а вранці вишли па воду - вана пабита. Іє не били, а сабаку били. Ну аказалось - це ж не сабака була. А брехня це, чи правда…» (с. Слобідка), «Булі такіє люді. Вєдзьмі. Ну, було. Шо паймалі… Вроді… Чим яна була… Звєрюга. Пай - мав, каже, - буду сєйчас атрубувать лапі, ці шо. Тади яна стала прасіць. Женщина. Стала пра - сіць - прасці, больше нє буду. Такоє було. Ран - ше, а сєйчас нє знаю. Казалі, шо і сєйчас йо вєдзьмі, а горє іх знає. У нас нє чутно' такіх» (с. Бирине), «Бабка от расказувала, шо хадили каров даіть. А чи вано правда, чи вано неправда… Ну, на женщину скідалась і хадила і каров даіла. А чи було вано таке, чи не було… Ну, от, расказивали ж такіє басні. Я, канєшна, єму не вєрила. Ну шо паймали сабаку втак, адрубали лапи, а назавтре женщина з адрубаними руками. А чи вано таке було…» (с. Дігтярівка), «Ета калісь, казалі, хаді - лі вєдьми якієсь, шо… то - катамі дєлалісь… А сєйчас такого нєма. Ну, калісь казалі, што даілі каров, у хазяіно в, тамака. Нариваліся люді, што то кати хаділі. От. Напрімєр, свєкруха мнє рас - сказувала, што в адном дварє тоже дєлалася - штось каров даілі. При йдуть - карова падоє - на. А хазяїн тоже штось трохи знав. А він… Кот прибєг, а він - взяв лапку атрубав. І… дагаду - валіся, што сасєді… А тади уранні пашов, а в єє рука заматана. Каже - а чо' ета у тєбє рука?. А ана каже - о, ета ж ти! Ти вже, каже, знаєш…» (с. Михальчина-Слобода).

Іноді для того, щоб зловити у хліві відьму, використовували борони: «Та, їх, ві^едьмав, було… Ну расказували, шо вце, де Суконкин пра'дєд… Шо ви^ін, ви'дно' ж, знав же, шо ві^едьми бі^егали. Шо віїн… бо'рани стаяли пуд павіткаю. Павітки ж були, дак борани стаяли там, і ви^ін уже стер - йо^уг. Каро «ви дояцце, і всьо. Дак ви'дно» ж тоже, чи не такий ви^ін був ведьмач іще, мо', сильнєйший теє. Шо її прихватив, ві^едьму ту, - дак вана не пуд кароваю, а пуд боранами^і тимі. Борани ста - ят же… І не адпустив їє. Значить, малитву знав таку, шо прачитав, шо вана. Уже разви дніло, дак ви^ін уже давай сусєдав прасить: іді^еть пабач - те, о 'де даярка у мене'. Дак вана пуд боранами се - дить і за зуб'я доє карову. Дак утаке расказували ба 'би в нас у хаті^е. Гуляли і рассказували. А ви^ін каже - зайді^еть пабачте» (с. Лоска).

Відьму, що перетворилася у колесо, можна було зловити на кілок: «Ну, шо ана дєлала, дак… Да. Раньше гаманєлі, шо і калясо' м бєгала, і на ставбі надєвалі, - ну, забабони були такіє. Ну, бягіть калясоКа', яни: «О… шо яно бягіть?.» Хоп - на колік… Пріходєть - а яна сядіть, ка', - крє - сєта' (краса. - В.Г.) сядіть, - баба, там, чі хто там… Так рассказувалі ж. Каров даіть хаділі. Прі' йдєш, каже, і пабачіш, шо карова відаєна» (с. Прокопівка).

Трапляється уявлення про те, що відьма може скочити запізнілому перехожому на плечі: «Ой… Каро - че, там баба вєдьма була. Це мій батька вже па - койний расказував, шо, обшем, хадила маладьож із клуба, і вана вже па дарогі камусь там сприг - нула на плечі. Ві^едьма, там, вон так іструхну в, і пакуль уже ачнувсь, вана вже де-то дєлась. От, іменна на том участку траси, на пєрєкрьостку, дє ото падстанция стаіть. Там таполя стаяла… Такіє се небилиці були. Дєвок, там, пужали, пєрє - адєвались, хлопци там пужали» (с. Дігтярівка).

Зокрема, це уявлення відображене й у такій бувальщині: «Оце - бугарок, тут хата була, і кались жили' Шнурави, називалі так па-вулічнаму, сама крайня хата на хутарі. І було у їх двє дачки

і мама, на хутарі. Ну, і да мами хадили ухажори. От, дочки вийдуть малиє на лавачку, і смєюцце. Кажуть - а да нас хтось сьогодні приходив. Угадайте, яка пташка: і не салавей, і не синиця. А дятел. Ну й, значить, було таке. Да цьой баби пришли два ухажори разом. Ну адин у хаті^е, а другий стукає. «Палажка, Палажка, адкрий!» А тей каже: «Знаєш шо? Дай мені дадольну сарочку» (То ж кались у баб були - довгій рукав, і довгіє такіє вишива'ниє саро'чкі). Той сарочку аді^ев, виліз у сі'нях, салому раздвинув (кладбище ж рядам), і - тей стукає: «Палажка, адкрий», - а тей - на плечі стрибну в, другий, йому. Той думав, шо, може, пакойнік із кладбища, дак із - ньос його бегом туда на кладо'веє. Отаке було» (с. Кудлаївка).

Відьма кидається на людину звіром, від якого відгонить мертв'ячиною (несві'жим): «Да мене' пакой - ний [чоловік] хадив, і було [таке]. У нас у селі була такая. І вон… ще як ми гуляли із пакойним маїм чалавікам, і вон ішов дадому, а єму ту хату нада було прахо'дить. Дак вун казав, шо… вибачте мене. Нельзя казат цього'. Вон як іспужавсь - дак в'абще. Кинулось на його… зрабилось… несвіже, каже, таке, - і всьо. Ну ми знали, хто і що. Спужавсь він. Це я знаю. І було таке. Ну мені не приходилось. Ну, чим… Претварилось сабакаю чи чим вано, казав. І - на нього. [Це казали - вєдь - ма?] Канєшно» (с. Блистова).

Ходили відьми ночами лякати людей і в людській подобі - у додільних сорочках і з розпущеним волоссям: «Дак то кались були ві^едьми, а тепер їх нема. Може, кались і було таке… Гаманєли, у нас такая тут баба була, шо ві^едьма вана була. Дак мой челавєк кались, іще неженатий був, і йшов із клуба, дак баба ся бєгала в сароцци бєлой. Вон спужавсь, каже, вельми даже. [Так то вона, може, просто така шутяга була?] Нє. Не шутяга. Просто була вана ві^едьма» (с. Кудлаївка).

Траплялося, що деякі люди так переодягалися для жарту: «Та нє бачив їє ніхто ніколі. Калісь гаварилі, калісь-калісь гаварилі, што вот ходє вєдьма ноч'ю, ходє в бєламу ва всьом. Паймалі - женщина на - шая абікнавєнная. Абвязувалась бєлаю прастіно'й і хаділа і пужала. А больш я нічога нє знаю. А на - туральнай вєдьмі ніколі нє бачіла. Што казалі, гаварилі багата, што хтось ішов - дак і пад нагамі катілася там. Разгаворав багата було, но бачить ніхто нє бачив. Катком будта катілася. У па - тьомках - каток, каже, котіцца пад нагамі, нє 'як ітті. Ну єго ніхто нє бачив нічога і нє лавів ніхто нічога. А толькі ета було такій случай, што паймалі мужикі вєдьму ету. Развязалі - свая люді - на. Та нє було іх, калдунов, ніколі, ета всьо брехня. Сколькі я пражила - ніколі нє було нічога, штоб што-нібудь такоє було» (с. Бучки).

Натомість «відьмачами» прикидалися, щоб налякати когось уночі, вивернувши на собі кожуха: «Ка - нєшна. Вєдьми, там, і вєдьмачі… Пугалі дєтєй… Та і взрослих. Пєрєадєваліся - кажух вивєрнут на другую сторану… Бивала такоє. Ну, с вєдь - мамі… От такая била історія. Мой… Маєй ба - бушкі радной - брат. Ємєльян Нікалаєвічь. Тисячу дєвятсот чєтвьортава года раждєнія. Ну, ета ж єщьо била в юнасті у нєво, жи'лі на нізу там, возлє рєчькі, фамілія - Шарпіло. І вот - бил такой случяй - ані всє такіє здаровиє билі хлопци, і бил такой случяй, што он шол, Ємєльян етат, шол с гульні, дамой вазвращялся. Ноч'ю. І - вот тєбє - вєдьма как би. Ну а он - зда - ровий… Он єго - раз! Ну, то-єсть, он нє вєріл в етіх вєдьм. Пєрєадєваліся в еті кажухі і пугалі. І он єго как сламал, етага дєда… Тот стал уже: «Слушай, пусті, я ж ета…» А он гаваріт: «Так больше так нє дєлай…» (с. Пушкарі).

Свої знання відьми й різного роду чарівники нібито черпають, читаючи спеціальну ворожбитську книгу - Чорную Маґію (с. Прокопівка), Чорниє чи Бєлиє кни'жки (с. Кудлаївка): «Кніжкі такіє Чорниє? Є. Вони даже й щас єсть у людей. Ну, ві^едьмами ж, навєрна [називали таких]. А ві знаєте шо: хто сімі кнігамі занімаєцце - їму ще больше не везе. Так я думаю» (с. Стахорщина), «Ну, гаво - реть же, шо були і Чорниє, і Бі^елиє кни «жки. У Бі^е» лих харошиє мали тви читалися, а у Чорних - це паганиє. Це людя' м паганеє рабили» (с. Кудлаївка), «Тих, хто… Чернамагію тую? Я нє знаю. Раска - завалі, ну я нє знаю. Ну, ціє ж чорниє кнігі чита - єт… і цє вже і калдуни. А шо яни дєлаєт - Бог їх знає» (с. Бирине).

Аби поповнити «сили», на Великдень відьми смикають священика за ризи: «А, за ризи смикали, каже. Це ж на Настьошу казали. Шо пасми - кала вана за ризу я'кась там, да ву^ин ії нагою вда-

рив, каже, шо тей… Ну, це пагано. Це пагано. Ну, вана от пасмикала, дак йой прибуде… Не знаю, шо там прибуде. Чи ума, чи багатства, чи не знаю, шо там йой прибуде. А батюшці хуже буде» (с. Слобідка), «Були ж, якіє знали, дак іс того'… А такі незнаючі, дак… Ну ж, наблюдає кожне - ану, каже, не будеть батюшку за ризи хватать? Хто - да будеть вже знать, хто вєдьма. Ну ж єму, відно', на 'щось треба» (с. Блистова).

Зелень, якою клечали хати на Трійцю, подекуди трактують як оберег від відьом та іншої «нечистої сили»: «Я'руй (аїр. - В.Г.) кіда'єть, липу у двери вскрозь стремляєть, м'яту, - ну, таку всяку траву. І хто шо. Для таго', шоб… Ну, кались же, бачте, були ж усякіє абряди, такіє забабонниє. Дак от м'яту ставеть на во'кни, я'руй - шоб вє' дьми не зазирали. І в сєнцах уже, шоб… і липу… ну, так і в хату» (с. Стахорщи - на), «Го'ллє чепляли, от, на хлі^ев, там, де карова, де… - як ад нечистай сили. Проста адлам - люєш, шоб липи вєтачка, така са' ма і клен…» (с. Дігтярівка), «Липа, аси'ка, клен… Асіна - це захист, ано якесь магічне» (с. Дігтярівка), «На Троїцу? Всякими. І ребиною, і березаю, і липаю, і кленам. Ну, хто хоче, дак укапа'є березу. Ребину ж в петники (петлі дверей. - В.Г.) застрику - ють, шоб ві^едьма не дабиралась да карови. Ребину, асичину - це вже па хлі^евах. Пра'йдеш уже, в дварі^е там де встрикне'ш. Це вже ад ві^едьми, шоб ві^едьма у дво^ур не хадила» (с. Лоска), «Ну, асіна, наскока я знаю… У мене свекров жила' (родом з сусіднього села Шептаки. - В.Г.), дак ана гаваріла: асіна - це защіщає ад нєчісті. Паета - му асіну - на вхадних всєгда, на калітках да на двєрі', всюду» (с. Чайкине).

Від лихого ока відьми і загалом від вроків перев'язували дитині чи й собі руку так званою «відхідною» ниткою: «На руку' - прівязовалі нітачку. Абична як кросни ткалі, так уже паслєдняя кан - чаєцца, так тую нітачку прівязовалі на руку' ді - тьонку. Ат уроков, казалі всьо время. Ну, і сєчас ідут з тимі нітачкамі. Щас красниє, а тади… Ну, тади ткалі кросни, так… о ета самає…» (с. Рогівка). Перев'язували руку «несуканою» ниткою: «Ну, єта пєрєвязувалі в ма лєнькіх дєтак нєсу канай ніткай. Вот, як прядєш, то ні'ткі су'чать двє в кучу. А єта ткалі такимі ніткамі, і той нітачкай пєрєвязовалі, штоб урокі нє бралі. Ат глаз ат людскі'х, штоб нє сурочилі дітьонка чи што - нібудь» (с. Михальчина-Слобода).

Також, щоб люди на тебе не зазєха'лі, нє раззєв - лялісь (тобто не наговорювали), не залишали відкритою піч: «Ну, пєч аткритую нєльзя астав - лять, а аткриєш, толькі када варіш, топіш, там. Ну, я вже нє знаю, ну… як то кажуть - шоб нє зазєха'лі пастаронніє» (с. Пушкарі), «От незакритунеззя аставлять. Ну я не знаю чого, ну. Кажеть, шо от є таке павєр'є, шо шоб люде не разгаварували нечого і не зазіхали, дак за тим» (с. Стахорщина), «Аткриту нє. Нада закриват. Даже вот нада, єслі вот гості якіє, - і аткрита, нада казать - падаждєть чуть-чуть, я пєч прі - крию. От у нас так кажеть. Ну, штоб, кажеть, нє раззєвалісь люді на цябє', штоб нє нагаваріва - лі чаго лішнєго» (с. Михальчина-Слобода), «Ат - криту нє. Ну, кажут, шоб люді нє раззєвля лісь. Так закривай, каже, за'сланку» (с. Рогівка), «Ка - залі. Як куда ідєш, дак шоб пєч закривать. А нє знаю. Шоб люді нє дівілісь. Пастаронніє, чи як там…» (с. Прокопівка).

Певні дії, спрямовані проти відьом, виконували при першому вигоні корови на пашу. Зокрема у с. Лоска клали перед нею, щоб переступила, ткацький нит, ключ, сокиру і навіть пилку; також корову годилося вигнати освяченою вербичкою: «То ж сма - тря кали періад припадає. Виганяли десь на другий, на третій день Паски. Ми клали… Нит клали, пилу клали, сакіру й замок. ключ, тей, шо замикать. Ну, шоб вже благапалушно все було, шоб скатина хадила. Шоб вана все переступила, негде нечого йой беди не було. Нит ми клали. Пилку цю, шо перекава' (поперечна. - В.Г.) ж пилка. Ми всєгда клали, як виганяєм з двара. Хву^иртку адчиниш, це паки 'даєш, хву^иртку адчиниш, шоб вана переступила. Ото ж карову виганят, скот виганят, дак вербою».

У с. Чайкине проганяли корову поміж двома відрами з водою: «Наша баба ставіла два вєдра вади возлє каліткі. На хвортку, на віхад. І карову ви - ганялі, і ета вада стаяла, пака ана вазвращалась. Чєрєз ету воду ана… через ці два вєдра ана праха - діла. Випівала». Цей звичай, очевидно, був спрямований на те, щоб корова пам'ятала про своє обійстя як про місце, де можна напитися. Водночас можна припустити й актуалізацію очисної та охоронної функцій води.

Витираючи корові вим'я, використовували спеціальну шматинку - трєпка'ч (що прикметно у сенсі згаданого вище апотропеїчного значення «відхідної нитки»): «Када ткалі - астає'цце там такеє… вот тако палатна… а патом такіє ні'ткі йдуть. Л вот як ета єго називалі… От, забула… І всє - да казалі, напрімєр, мая мамка казала, - як ідєш карову даіть, падмиваєш, і - витірать етим… Як же називався… То - калі нє прабєг, дє ета вот аставаласє. Л єта - як ета вот. Трєпка ч. Напримєр, нєкатариє… Ну, єго ж вибєлюєть, а тади - каров же ідуть даіть - нада падмивать іх. Штоб пацирка'ть карову, єє нада падмить же. І вот виціралі етим трєпкачом» (с. Михальчина - Слобода).

Даючи комусь молоко, дехто його присолював, щоб оберегти корову від «лихого ока»: «Ну, якіє присолювали… Лд пристрєта. Шоб не зглазив карову маю. Той чалавік, якому я даю малако» (с. Кудлаївка).

По суті, відьмаками були вовкулаки. Відомості про них, хоч і нечасто, теж трапляються на Новгород - Сіверщині: «Це ж на ві' дьом казали. Шо у вовка магли превратицца. Да, це казали» (с. Кудлаївка), «Ну, казали ж - вавкулака. Таке… От, є там у сем'ї, каже, нарадивсь… От, усі нармальниє, а вано наче вавкулака. Наче адлюдькувате таке. Ну. Казали ж, еге. Ну, вано нармальне, тіки таке забите якесь» (с. Слобідка), «Вовкала'шнікі… Во' вкі тут бєгают, - дак баяліся, в том чіслє і я. Тоже, ідьош, думаєш - Боже, во 'вкі… Ну, па маім панятіям в то врємя, вавкалашнік - ета бальшой вовк, животнає. Л может бить, на са - мам дєлє, вавкалашнік - ета чєлавєк, пєрєадєв - шийся…» (с. Пушкарі).

Згідно з поширеними повсюдно в Україні уявленнями, всілякі відьми й відьмаки важко помирають. Щоб припинити агонію, на Новгород-Сіверщині, як і деінде, зривали де-небудь у кутку чи над піччю одну або три потолочини чи навіть розкривали дах: «Вєдь - ма, казалі. Це ж тепер - ха'ти щикатурениї да все, а тадє - сталницу зриваєть, там уже ж, каже, на печє' - шоб вана бистрєй даходила, не мучілась довга» (с. Блистова), «Якшо в'єдьми, дак вони довго не вміраєть, і кались же, дак ізривали, там, стални'чку. Да. Як уже ж не вмірає, і лежить де-то там, дак і стални 'чку зривали» (с. Стахор - щина), «Казалі. Як ана умірала, дак казалі, шо стальніци нада зривать. Осьо я чув. У хаті три стальніци нада знять. Дє паталок застєляний. Там адна умірала, друг мнє расказував. Дєнь мучі - лася. Л патом, як сарвав, сразу і… У любом вуглу. Ну, дє входіш, у вуглу. Отакіє дєла» (с. Проко - півка), «Паталок ізарвуть. Плени'цу. Ну, на пе'чі. Вже ж челавік не хоче насеред хати зарвать, а на печі зривали. Це як вмирає, і само мучицца і не вмирає. Дак оце щас на піч - пленицу зарву'ть…» (с. Лоска), «Це вани яку ж муку несуть. Вани ж не вмруть свайой смертю. Ну ж кажеть, шо патал - ки, вроді, зриваєть таді» (с. Блистова), «Ну, казалі, як умірає, дак утак… зриваєть. Ета я тоже чула. Лдін дєд умірав. Довга так-от мучівся, дак на пє'чи там ідєсь-то зривалі. Штоб йон скарей умьор. Казалі, йон ведьмар був. Паталок. Там, двє чи што, достачкі такіє. Ну, в нас казалі паталок. І то зривалі паталок, достачек двє нада зарвать, штоб нє мучівся» (с. Михальчина-Слобода), «[Як не вмирає] Паталок нада зриваць» (с. Бирине), «Гаманєлі за вєдьмі. Ну, ета ж уже ано старає - так папробуй його вспомніть, усьо ета. Баба Лв - раміха умірала, так паталок падималі, доскі. Па - магло, навєрна. Ну так ана, каже, і дєлала пага - нає людям» (с. Рогівка), «Казали, шо нада і кришу разкривать, кали вєдьма умирає, бо може троє су - так і вана не вмерти» (с. Кудлаївка).

У могилу відьмі вбивали осикового кілка, аби «не ходила»: «Я пра сеє в'абщє… Іше й бабка раска - зувала. Да. Ну, расказувала те, шо от, прімєрам, умер нехароший челавєк. Каже - їму асинавий кол нада уби'ть. Ну, шоб як нечиста сила даже із маги^іли не вийшов і дух його. Л Бог його знає. Так казали, а хто його знає» (с. Дігтярівка).

Низка демонологічних уявлень пов'язана з померлими.

Тієї води, якою обмивали покійника, не проти запопасти відьми, аби мати для «підливання». Відтак зазвичай її одразу виливали у якесь незахідне місце: «Ну, кудись нада вілівать, шоб люді нє хаділі. Дзєсь ці пад дзєрєва пад якоєсь… Дик, каже, дзє - рєва… Хто, каже, вилівав, да каже - іссохнє дзєрєва тоє. Ну, пад кусти… Шоб нє папала людя'м. Шоб людзі нє перєшлі» (с. Бирине).

Побутує переконання, що у жадібної людини по смерті не закривається рот: «То яке жадне, так у того' [рот] і анучамі не затулиш. От ідєть да пакойникав і падивєцца» (с. Лоска).

Повсюдно вірять, що покійний може щось «забрати» з обійстя: «А, дак то ж от як хаваєть пакой - ника ж уже, дак виносеть із хати, дак дваром же несуть, дак і кажуть: «Що тває - забірай ізразу. Що тває є - забірай ізразу. Що тває, - каже, - є - забірай ізразу». Дак ото в інчого, воно зразу шось прападає, а в інчого - нечого» (с. Блистова), «Ну то кажеть так. От, дапустім, памьор чела - вєк - начинае усихать сад. Ну ета, каже, що па - койнік забірае то, шо вон пріабрьов. Нічога не зро - біш. І даже і січас такое єсть, шо… От, памьор у менє' там нєдальокій сасєд. Став усихать сад, і всьо. Ну і такіє разгавори пашлі, шо ета толькі ат таго', шо йон забірае» (с. Пушкарі), «Дак ета нє толькі хазяїн, а любій магє'. Нічога нє здєлаєш уже, забєрє йон» (с. Бучки), «Кажуть, шо умерла, там, жінка чи чалавік, і з сабой забрав, там, якусь скатину, в скорасті скатина прапала. Там, чи кабила, чи карова. Чи прапала, чи спортилась, шо нада здавать» (с. Кудлаївка).

Часом конкретизують, що «забирає» лише лиха за життя людина: «Да. Сьо - знаю. Казалі. То - парася забалєла, то - карова забалєла, ше шось такое. Каже - сє забрав тей, шо памьор. А шо рабіть - нє знаю. Паганий челавєк, чи як. Такоє казалі, шо… чи злий був, чи…» (с. Прокопівка), «Се такеє абезатєлна. Єслі вмре, шо харошій че - лавєк, шо хароша людина, вано нечого не забірає, а як вмре таке, шо от, ну, не таке, як нада, дак вано забірає багато чого'» (с. Стахорщина).

Щоб покійник чого не «забрав», використовували різні способи:

- Як тільки тіло винесли з обійстя, чимшвидше закривали двері хліва: «Бистра, гаваріт, нада закривать двєрі, патаму што пакойнік забєрє [худобу]» (с. Бирине).

- Клали у домовину старий одяг, пруття з віника: «Забірає - значить, нада у гроб палажить ілі старую адьожу якуюсь (там, халат, юбку чи што-нібудь), ілі - хто кладє із вєніка галі'нак у гроб. Штоб, каже: «Во, ета, всьо твайо. Ідєш ти - ета твайо усьо хазяйства». А хто - нічога нє кладє…» (с. Михальчина-Слобода), «[А вєніка нє клалі в гроб?] Пробавалі класть. [Бачилі ви таке?] Бачила» (с. Михальчина-Слобода).

- Справляли багаті поминки, для яких обов'язково різали щось із домашньої живності: «Ну, абиш - на ета ж кажеть, шо єслі хазяїн умірає, то єго часть - рєжеть. Курєй, вот… двох, трьох кура - чєк, - птіцу зарєзалі: ата вже єго часть. Тади он нє забірає нічога. Гатовілі абєд» (с. Рогівка), «Казалі. Да. У нас адна баба умірала, і каже на нє - вєстку: «Пахаронять, дак парасьонка зарєж», - шоб нє забраць» (с. Бирине).

- Клали у домовину хліб-сіль: «Ну а шо йому даси… Ну, хлі^еб же й су^иль. Приказували, шо: «На табі хліба й солі, не бери ад нас даволі» (с. Лоска).

- Відкуплялися від покійника грошима: «Як пакойнік умьор, так пускаєть гроб у магілу і ложеть мєлач, гроши кі даеть. Аткуплюєцце. Штоби з двара нічого нє прапало. Скатіна магє прапасть. Ну всьо равно убітак йо. Нічога нє прасілі, а толькі як харонєть, і па імєні називалі, і: «На табє аткупноє, і нє приходь больш нє забірай нічого». У гроб гроши клалі. На гроб кида'лі, в магілу. Як апустілі гроб. А зємлю сипєть па три ра' зи. На - біраєть і сипєть. Хто на кладбіщі, як харонять, на кладбіщі бує' (буває. - В.Г.), дак сипєть. Три ра 'зи. Ну, штоб не приходів дамой і ничога нє за - бірав із двара. А тади бяруть жмєньку зямлі у тряпачку, і да по мінак, як памінаеть, дак у церкву носєть тую зямлю', поп тамака атпяває, назад приносєть і зариваєть єму на магілу. Ну, хто його знає [для чого]. Так па-стари'нушкє завєдя - но'» (с. Кам'янська Слобода).

Душа покійного може виявляти свою присутність у світі живих, якщо не залишити їй поминальної їжі:

- «Ну, в Нени личевих тоже ж вмер Іван ото, да каже - перед сарака днями двери прачиняєцце (а ми ж спимо), двери прачиняєцце - і ложка ж на сталі задзелєньчала. А ми, каже, - шо на сталі ничого не було. Все памили і в сту^ил пахавали, а тикі ложкі да чи'стеньке все втаково. А їжи ни - якає. Дак, каже, задзелєньчало. Вани. чуєть же ад людей… Каже: «Ой, тато, - да послізавтра ж будем вас паминать, а ви вже ложками лапати - те'». Дак, каже, тоже шось адри'зали палажили на сти^іл. Там, хліба кусочек…» (с. Слобідка).

- «Ой, не знаю як, а майу^ой сестрі»… Пабели - ли хату (це ж, видно, перед Ражеством), і сту^ил ізмили, а сту^ил, мо', прадєдавський, чи хто знає. Із граба ж ізроблений - дак уже третіє хазяїни, Настя чи не четверта. Сту^ил тей пережив їє… І - оце ж ізмили тей сту^ил, белили ж хату на юм, і паставили ми, я пашла дадому, а вана ж тоже дома, - легла' спать. Каже - мо', вачами¹ чи звела, чи не звела… а то ж насти^ілники таді були. Тканиє. Вана за тей насти^ілник - на дріт, а сту^ил же так і стаяв, голий. Каже - тикі вачами¹ звела, сницца ми^інє: аччиняє двери¹ - ді^ед іде. Вана не знає, чи наш ді^ед то йшов, чи який. В усім у бі^елим, ре' мням чорним пудв'язаний. Уце як двери, каже, аччинив, і я ж так наче чую, шо іде ж у хату. Оце двери¹аччинив: «А чого му^ий сту^ил голий!? Це в тебе' немає скатерті закрить стала?» Я, каже, клю'пнула, схвачусь - бегом із дроту знєла… А тіки, каже, абазвалась, шо: «Ні, то я ізмила, дак пові^есила насти^ілничек, шоб ви^ін же висах, і застелю'». Дак сере' дначи встала, заслала сти^іл і на сти^іл пастави'ла уцю єжу. Казала - все насипала, шо пааставалась, шо як їли, - і на сти^іл. Дак от уце втак. І ви^ін уви'йшов: «А чого му^ий сту^ил голий!?» Дак оце вдаєцце. Сном. Сном це вдаєцце» (с. Лоска).

Якщо покійник виявляє свою присутність впродовж тривалого часу, його треба пом'янути. Нерідко для цього пекли спеціального млинця - «цясці'ну», - якого належало з'їсти на порозі: «Придаєцце, еге? Ну, це мая кума тоже ж казала, шо, каже, от, умер чалавік, і я ж, каже, ше і не заснула хараше, чую - па хаті ходе, па хаті ходе… Я знаю, шо, каже, не абзивайся [в таких випадках], а то сама вмреш. Я тако голаву пудняла, тако дивилась-дивилась па хаті, і заснула. Дак то, каже, паменуть треба, бо то ж вано перед цім… перед по'минками [ходило]» (с. Слобідка).

Мотузку, якою зв'язували покійному ноги (як і перев'язь рук чи підборіддя), при похованні клали у домовину. Часом могли її забирати, щоб перев'язувати хвору спину, руку чи ногу. Водночас остерігалися, аби цю мотузку не забрала яка відьма, яка може робити на ній людям «на зло»: «Ну, то забіраєть, якіє люді знаєть… паганага. Так яні і забіраєть. А ми, сколь - кі у нас було пакойнікав, так паразв'язуєм рукі - ногі, і у гроб [цю перев'язь] ложим» (с. Рогівка).

Зокрема, за допомогою цієї мотузки можна було приворожити хлопця: «Ложать яму назад [мотузку]. Ну, то єслі хто забірає, може, вон каторіє ба'бі такіє йо, што привараживаєть, варожеть, челавєков прівараживаєть, - так єтиє магу «ть забірать. Ну хто їх знає. Йо ж такі, што прівараживаєть. [Це шоб хлопєц да дєвкі хадів, дак на тоє бралі?] Да, да. Ну, єта, што бєрє, яна ж кра» дє, штоб нихто нє бачив дєла ета. У нас, я іще помню, такая баба жила, дєвяноста два гади' було… сто два гади' було, - так вана ше прива - ражувала. Ну, яна нє признавалася ж, што так дєлала. А о казалі, што хлопєц там разийшовся з дєвкаю, да ана так іздєлала - йон назад прі - шов» (с. Кам'янська Слобода).

За свідченням зі с. Лоска, таку мотузку брали з собою злодії, коли йшли красти: «Ну то ж красти йдут, да шоб нехто не паймав. У гроб хустачку в нас паклали [що рот перев'язували]. А той - не знаю, де дєють [що руки чи ноги]. То ж як з н а є - береже» (с. Лоска).

За покійним, як вірять, не можна сильно плакати: «Ну, це гамо'нет так [що плакати не можна, бо на тому світі мокро], а кожне за сваім плаче» (с. Блистова), «І у нас кажеть, шо нєльзя плакать сільна - ета у вадє будє лєжать» (с. Кам'янська Слобода).

Душа покійного ще «стоїть на брамі», очікуючи душу наступного померлого, яка її змінить: «Змєняє, каже. І сєчас же - батюшка памінав тога, хто паслєдній вмьор, другага - чераз дєнь. Кае - о, нє стаяв, каже, на стражи довга. Бістра асваба - дзілі єго. Ну хто єго знає, ці добре, ці пагана… Як довга нєма, дак стаіть же» (с. Бирине).

Подекуди люди ще за життя попереджають, яку признаку даватимуть уві сні, однак зазвичай буває по-різному, зокрема покійні сняться і на відлигу: «Ну дак то вже як абичай. Казала жардвивська адна баба, шо: «Слухай, мая дачка': я вмру - дак буду сницце табі на пагане. А таді буде все на добре». Ну, і баба та як умерла вже, от, карова теля привела - і прапало. А вана устала, каже - вже матка приснилась, шось буде у нас пагане. Дак акаши'лось на теляті» (с. Лоска), «Ну, можуть і прєдвящать. Єслі, дапустім, пакойнік сніцце. І даже вот нєкатарий раз бачіш як наяву пакой - ніка. Можуть прєдвящать. От, у майой жізні.

Пахараніла я маму. І знаю, шо єє нєма. Іду повз їє двор, і вроді ана як наяву - стаіць у хаці кала акна на уліци і зду'кае в акно. Я абарачуваюсь - глядь на акно. Знаю, шо маткі нєма… І ана каже: «Дочечка, чаго ти уже нє заходіш?» І ві знаєцє - зайшла. Зайшла в хату, як абічна сєла на діван, ми пагаварилі… Яна ходє ад пєчи да стала… Як наяву пагаварилі. І я праснулась. І єта пєред по' мінкамі, пєред сарака днямі. І зразу послі етага разгавору я праснулась. Як вроді би із живой…» (с. Пушкарі), «Іх пєрєснілася, пакойнікав вже… Каже - на атлігу пакойнік сніцца» (с. Бирине).

Щоб покійні не снилися, треба було сказати їм про це на порозі: «Ну сматря як сняцца. Як хара - шо-то ладна, а як плоха, дак стань на парог, три ра' зи перехрєстісь і скажи, шо: «Нє снісь!» «Нє снісь!» Отак (наказовим тоном. - В.Г.)» (с. Пушкарі).

Померлий начебто може «приходити» за чимось допоминатися. Відтак цю річ йому «передавали» з іншим покійним: «Пєрєдавалі так. Як умьор пакойнік - ну, нєсєть уже, питаєть, можна па - класці? Ну, і пріказавалі ж, шоб пєрєдав. Каму там, шо там. Ну то йон прісніцца ж, і каже - мінє тоє нада…» (с. Бирине).

Може «приходити» й без видимої причини: «Я пакойнікав нє баюся. А так було - пахаранілі дзє - да пакойнага, прайшло - нє помню сколькі врєм'я. Я вже на яго краваці сплю. Спать лягла. Шоб нє баяцца, ка'еть, нада на яго пасцєлі спаць лажиц - ца. Ну, я… дзіця мало' е було, я - за дзіцьонка, і на каравать, і спала. Патом - чую - ціліхвон звонє. Ну от нє помню, сколькі прайшло врєм'я. Ціліх - вон… часов в двєнадцець. Звонє. Ну, я падхваціла - ся, на парог ізбє'гла, за тую хату, - ціліхвон пє - рєстав званіць. Ну, пєрєстав, я развєрнулася да і спаць лягла. А дзєці бо'льшіє, старшіє (гадов двє - надциць аднаму було, другому четирнадцеть) - тиє пачулі, шо ціліхвон званів. І каже… Чуєм, каже, - рип!. А дзєд на кастилях наш хадзів, бєз нагі бив. Рип!. рип!. рип!. рип!. - ідзєць. Да ціліхвона да дівана дайшов, за провад узяв, па сцєнє паляпав, і всьо. І каже - нє спалі да сама - га утра. Хто єго знає… Може, дзєд приходзів… І нічога больш послє тих пор і нє було» (с. Бирине), «Рассказувалі. Шо пахаранілі, каже, аднаго', і гармошку палажилі. Пришов пад вакно - йграе.

Тиє в обмарак пападалі… Такую травлю чув. А чи правда, чи нєправда…» (с. Прокопівка), «Булі такіє случаі, булі. Шо вроді як наяву. Пришов, і стукає в акно. Ну, перехрєстівсь, да і всьо. Шо ти здєлаєш… То єслі прєдвіджуєцца - толькі пе - рехрєстіцца…» (с. Пушкарі).

До року після покійного при біленні хати залишали невелику незабілену латку - «місце для душі»: «Пакидаєть. Ета бє'лєть хату, дак латку. На пе чі. Бо ж латку тут памаже, а на пе чі ж буде латка адлічацце, шо там памазане, а там нє. Дак там - устіки пакине, квадратік…» (с. Лоска).

Самогубців ховали за кладовищем, хреста над ними зазвичай (хоч і не завжди) не ставили й не поминали їх, адже вважали, що «сє ж он чорту пад - дався, якій єму хрєст?» Вірили, що якби поставити над самогубцем хреста чи пом'янути його, це може спровокувати градобій: «Так казалі, што ні яєчка уже нєльзя там качать [на Великдень], нє треба нічога. Напрімєр, у нас адін павєсівся ча - лавєк, і яго памянулі в цєркві. Дак у нас такій град прайшов, што адбів всьо на горо 'дах. Усьо. І всьо казалі, што ета таго, што памянулі яго в цєркві. Такій град прайшов, што… Нідє нє було, а толькі в нашем сєлє, і адбів усьо. Картошка уже була такая, цві'сть начінала… Ну, всьо-всьо…» (с. Михальчина-Слобода).

Померлих неохрещеними дітей могли поховати десь на своїй землі, а могли й на кладовищі, біля померлих родичів. В одній із розповідей ідеться про те, як таку дитину підховали до діда, а він відтак приснився зі скаргою, що не дасть їй ради: «Хавали [малих дітей] кала сваіх радітєляв. А Весеелчикави захавали - да там кала діда, кала Вийдіша. Дак сниццесон. «Де вано Настя? Шо мені дитя принесли ' тут адда'ли, шо я з їм тут рабить буду?» Дак гукав уже ж ви^ін Настю сваю… Це все мертвіє. А кала ді^еда і кала баби там палажили ж се дитятко, шо неживеньке вже ж найшлось. Дак негде не закапували, а на кладьбище аднесли' і кала ді^еда закапали. А ну'ччи сницце їм, шо цей… «Де вано Настя ді^елась, шо дитя мені принесли'?» Діда ж того' баба, а Настяю звали. А кала діда вани палажили. Еби кала баби вани викапали ямачку, дак видно ж, ні'где було, а кала діда… Дак це, раска - зували, - сон такий приснивсь. Таки шось же да є на небесах» (с. Лоска).

Батьки, у котрих помирали діти, до Спаса не їли яблук: «Ну ж кажеть, шо да Спаса нельзя ябла-ка єсти, бо дитяті тади не буде там [яблука на тому світі]. А хто знає…» (с. Блистова).

У демонологічно-світоглядних уявленнях важливе місце займають тварини і рослини.

Уявлення про ласку виразно тяжіють до уявлень про домашніх духів, конкретніше - про домовика. Насамперед, як це характерно для Полісся, на Новгород-Сіверщині вірять, що ласка заплітає коням гриви чи коровам хвости (на Західному Поліссі це нерідко приписують домовикові): «Єти, як їх Ласічкі, чі хто путаєть. У нас ко'нєй нє було, так нє знаю» (с. Михальчина-Слобода), «Дак ета же ласка. Паганаму ж каню нє будє заплєтать. Ну всьо равно - каню нє нравітса. Утрам приходіш - он потний стаіть, єслі ана щекоче. Друго'га - ана пазаплєтає коси, і нічога. А другога - щекоче, дак конь мокрий. [Воно] Само расплєтєцца» (с. Буч - ки), «Ласачкі ж і плєлі, кажеть, коням… Ну, каже, ета любє каня, а хто каже, што нє любє, ласкоче. Єє нє расплєтєш, яна пазаплєта на так, што нє расплєтєш» (с. Михальчина-Слобода).

Загалом сприймають це як добру ознаку: «Ка - рові тоже ж, як любеть карову на тим дварі, на тим уже місті, дак вани будеть пазаплета ниє. А то - будеть ласкатать вани. Ну, хоть карову, хоть каня ж» (с. Лоска), «Ета ласка. С ад - ной старани, кажуть, шо нє любіть, а з другой старани - кажуть, шо ета харашо, єслі каню заплєтаєть коскі. [Не розплітали] Ион сам сабе параструшуває» (с. Рогівка), «Кажеть, штола - сачка любє каня і ана і гривку єму плєтє у сараі. [Розплітати] Нєльзя. Нє знаю [чого]. Ну нєльзя» (с. Кам'янська Слобода). Водночас зауважують, що це може коневі й зашкодити: «Ко ням вани касички заплета'ли, ла'сачки ціє. І да тих пу^ир може за - ласкатат каня, шо може ку^инь_ так стаіт, і…» (с. Слобідка).

У будь-якому разі, ласок не били: «Ласачку ни - колі нихто нє трогав. Яна, каже, мишей ловє» (с. Михальчина-Слобода), «[Бити ласку] Не саві^е' туєть. Ну, я не знаю [чого]. Ка'еть - це хазяйка двара. Не нада… От, пабачиш ласачку - хай бі^егає, вана не вредна, се хазяйка двара» (с. Діг - тярівка), «[Бити ласку] Нє, нєльзя. А вєстса нє будє нічога» (с. Кам'янська Слобода), «[Ласка] У менє жила'. Довга жила. Тая - мішей унічтажає» (с. Прокопівка), «[Ласку бити] Неззя. Патаму шо вана як берегиня двара. І не можна було. А паслєд - нєє врем'я їх уже нема…» (с. Стахорщина). Зрештою, зробити це було би й важко: «[Ласку бити] Ну, можна було, да тіки ж папробуй… Вана ж як в'юн…» (с. Кудлаївка).

За мастю ласки визначали масть худоби, яка вестиметься у дворі: «Кались старі люди казали, шо як пабачіш, якої масті в тебе в дварє ласка, такої масті купляй і карову» (с. Кудлаївка), «[Корову підбирали] Якога у тєбя цвєту ласка» (с. Бучки), «Уто ж такіє єсть ласачкі. І як зам'єтив, яке в тебе' бєгає, і таку каровку нада і брать» (с. Стахорщина), «У нас - якая табє панравілась - от і бери. Нє слухай, што там хто скаже, а якая табє панравілась. Був кадась разгавор, што якая ласачка, ну єє ж нє каждий може пабачіть, яна ж малє'нькая такая» (с. Михальчина-Слобода).

Кота кривдити не можна було - «добра не буде»: «Кажеть - як уб'єш ката - нє бачить три гади' дабра. Нельзя біть катов» (с. Михальчина - Слобода).

Саме кота здебільшого першим пускали до нової хати перед вхо'дчинами. Попри поширену мотивацію - «штоб вялося хазяйства», можна почути й інше пояснення, важливе якраз у контексті теми цієї розвідки. Кіт відчуває, чи немає бува в хаті чого «нечистого»: «Пускали ката. Хай вон прав'єре, чи добре в хаті. Ну, от, бує так, шо люди увійшли в нову хату - да й неправильна. І - то прида - єцце отаке шось, то. шось не так. Треба коті - ка пускать» (с. Кудлаївка), «Гаварят, шо ката. Ну, кот, как би хранітєль міра, благасастаянія, уют… Ну в'абщє, кот, єслі забєжал с душой, зна - чіт. Ну, биваєт, шо пускаєш, а он - вибєгаєт аттуда. Значіт, он чуствуєт шо-та такоє… А єслі кот зашол і, там… - значіт, всьо будєт ха - рашо» (с. Пушкарі), «Уху^и' дчини. […] У нас сасід - ка таді принесла' ката. Каже, шо я тобі принесла ката, у хату вкинь. Чи вана спеціально так давала, шоб він вирвавсь у мене, чи. І давала, і в руки не да 'ла, ви^ін назад пабєг…» (с. Слобідка). Адже хату могли побудувати на «нєхарошем мєс - тє», відтак була потреба її «очистити»: «Ну, ета вже ста 'риє люді. От, ми строілісь, значить, свекруха мая падишла і каже - синочік, отутво нє капай фундамєнт, атступі хоть на палмєтра. Бо тут, каже, нєхарошеє мєста. Ну, паслухав, адступів…» (с. Пушкарі).

Півня, як і кота, нерідко першим запускали до нової хати. Дехто мотивував це тим, що «як уходиш - шоб вперед півень переспав, паспевав, шоб весе'ло в хаті було» (с. Блистова). Однак є підстави розглядати цей звичай і в демонологічному ключі. Зокрема у с. Лоска в хаті першим ночував півень, а на столі клали хліб: «Петуха укидали. Це Настя укинула. Паставили сту^ил і петуха внесли'. Хлі^еба баханку на сту^ил палажили. Дак сєв у кутку ж, де сту^ил, петух. […] Пуд сталом на нижку сів і там начевав». Хліб у цьому випадку має виразне жертовне значення, адже люди споживали його вже на наступний день, а на ніч він, швидш за все, призначався для представників потойбічного світу, можливо, для домовика (у с. Пушкарі свіжоспечена хлібина лежала на столі у новій хаті тиждень; в іншому варіанті з цього села на покуті в новій хаті, як і на Святвечір, ставили снопа з зерном, який стояв там впродовж тривалого часу; у с. Кам'янська Слобода на столі на ніч лишали горщик пшениці). У с. Слобідка вважали, що найкраще, коли півень заховається у підпіч: «Уху^и'дчини. Петух треба, шоб же пуд пєч, казали, пабіг, захававсь. […] Ну, ви^ін же ба - язливий, дак пуд пєч, там же буде седєть». Підпіч - також одне з улюблених місць домовика. Тож можна припустити, що як і хлібина, півень також виконував роль жертви домашньому духові. Варто зазначити, що про апотропеїчні властивості співу півня респонденти у цих випадках не згадували.

Курка, яка співає півнем, як вважають, «вєщуе на нєхарошее», то «на убі'ль на якуюсь», «на якийсь переву^ид», «на звод двара». Її зазвичай рубають: «То, кажеть, вєщуе на нєхарошее. Хазяєва'м. Га - лаву' атрубувалі, і в суп» (с. Пушкарі), «То, каже, вєщує на шось на паганає. Голаву атрубувалі. Га - лаву' йой на калодку, да і всьо. Вже дапєлася…» (с. Бирине), «[Як курка співала] Ну, тож, кажеть, на убі 'ль на якуюсь» (с. Кам'янська Слобода).

Часто таку курку «міряли» - від одних хатніх дверей до інших чи від порога і до ніжки стола. Якщо на поріг припадала голова, відрубували голову, якщо хвіст - підрубували хвоста й відпускали: «Ета тож нє к харошему. Єє тади мєряєть ік парогу. Ад двєрєй ад адніх, і да другі'х да парога.

Як галава пападає - тапаром єє. Хвост - хвост трохі ятсякє і пускає» (с. Бучки), «А. Рассказу - валі. Шо ад цєго парога, втарой хати, і да тає Єслі папала галава на парог - галаву' рубалі, а єслі хвастом, значіть, пускай бягіть. От сьо я знаю» (с. Прокопівка), «Ну, то ж кажуть, на щось, на якийсь переву^ид спеває. Шось буде. Курка спеває, чи сабака скиглє - шось чує, переву^ид якийсь. Як куріца, кались, як спеває, дак я знаю - ад парога і да сталаво'ї ну^ожки. Мєрає. Як пападе галава - адрубує галаву', пападе хву^ост - адрубує хву^ост» (с. Блистова).

Останнє у кладці курки маленьке яйце без жовтка у селах району називають зно'сак, ізно'сак, ізне'сак. Зазвичай його викидають, кидають курям, віддають бавитись дітям; можуть також і споживати, - так чи інакше, жодних демонологічних уявлень, як це притаманно для заходу України, з ним не пов'язують.

Заборони скидати гніздо буслам (Кажуть: бу'сєл (сс. Рогівка, Прокопівка), чернагу'з (сс. Блистова, Бирине, Михальчина-Слобода, Рогівка, Прокопівка), аіст (сс. Прокопівка, Дігтярівка)) часто не було. Її виявлено у с. Михальчина-Слобода, проте не серед місцевих: «Удєсь у нас булі люді з Сєрєдіни - Буди (м. Середина-Буда - до 2020 р. райцентр Сумської обл. - В.Г.), дак казалі даже - іскінулі гнєздо, дак взяв галавєшку і падпалів». У с. Про - копівка уявлення про те, що бусол може спалити хату, пояснили суто прагматично: «У нас назива - лі і аіст, і чєрнагуз, і буслі. Ани, раньше булі салам'янниє криши, дак на кришах виво'діліся… А тада шо: каров пасуть пастухі, а ему палка нада. А агонь там гарєл: йон за тую палку, і на крішу, - і хата гаріть… От так було. Такіє слу - чаі. Помню, люді рассказавалі».

У с. Михальчина-Слобода зафіксовано відому оповідку про ревнощі бусла: «А то рассказувалі тоже: взя'лі, дєтвара, падлажилі гусіних яєц яму. Яго забралі, а. Ну, і йон, каже, прилятіть і вьо б'є чернагузі «ху ету. І да тих пор, по 'куль ана, каже, паднєлась висо» ка-висока-висока, і патом крилушкі склала, упала і разбіласє. Йон рєвнавав ік йой тоже…»

Побачити чи почути навесні спершу журавлів, а не гусей - «на журбу»: «Не да я'ких [птахів] у нас при'мавак не було. Просто хто первий пачує, каже: «О, журавля пачула, первий журавель ле - тєв - журицце мінє увесь год». Оттак. Як гу'ся пролетять, се як первих пабачиш, се хараше', а як журавля пачуєш первого, кажеть - журба на увесь год» (с. Дігтярівка).

Кування зозулі «на голий ліс» було прикметою на голод: «То, значить, нєуражай, єслі на голий лєс [кує]. Єслі дє'рєва распну'ласє, і гром, і шоб зазу - ля закувала, дак тади, кажуть, уражай. Як рас - пустяцца лістья» (с. Рогівка), «Єслі зазуля кує, да ще нє распустівся лєс, то, кажеть, на голад» (с. Пушкарі), «Ну, зазулю як пачуєть, кажеть - о, дерево ще не распустилось, галодний год буде. Таке кажеть» (с. Дігтярівка).

Почувши кування зозулі, кидали в тому напрямку монетку або принаймні дзеленчали монетами у кишені: «Хто надварі, да в кармані капійка яка є, дак кине, каже, зазулі. Ну ж кажуть, шоб гроши велись. А Бог його знає. Кинеш, да: «Бери» - каже» (с. Блистова), «Ну - гроші… «Зазуля, зазуля, шоб гроші нє виводіліся!» Ото пакричав, да і всьо. В руках патрєпа'в, да і всьо» (с. Прокопівка). Також, як чули зозулю, приказували: «Пащитай, сколькі нам гадов жить», - да і всьо» (с. Рогівка).

Про вужів поширені сюжети, як вони висмоктують корів: «Ну, у нас тут вужу^ов немає, а мая до'чка в Радамці, дак там, каже, пряма у сарай залазив вуж, і хазяїнава сестра там за Шост - каю, дак тоже вани кала лісу бли' зенька так живуть, дак казала, шо кали вани держали карову, дак даже залазив вуж і ссав карову. Каже, казали, шо в дварє неззя вбивать, ну ми, каже, єго вбили. Пабаялись, що карову засасе, чи що. Не знаю [чого], а каже, казали, шо неззя в дварє ву - жов бить. А в лісі можна» (с. Блистова), «Ну, люди расказували, шо були такі вужі, шо у людей жи'ли і даіли карову. Ну я такого не бачила. Я не знаю [чи це погано]. Проста кажуть, шо у хліві завівся вуж, і живе, і доіть карову» (с. Куд - лаївка), «Видаював. Було таке. Даже й в нас у селі^е було. І казали - вже ж приследили втак, і карова приходе… А се ще пасли там за альхо'м (за вільшиною - В.Г.), тут альо'х такий здаровий у нас був… От - карова при йде, дойкі слизькіє, малака мала савсі^ем… Кажеть - чи якась карова єї… Теляткі ж ссуть, буває. От виганять теля - так, теля може прилабу'рицце да якойсь корови¹ і ссать. Ну а тадє начали… Каже - двенадцеть часов дня - їє як не держали, їє не вде ржали, вана пабі^егла в альох. І - мукає. Бєгіть і мукає. Вана вже заве… Вана вже звала. Се було таке. Се рассказували. Се таке, помню, даже й в нас у селє таке рассказували» (с. Дігтярівка), «Тут вот раньше вужо'в нє було, тєпєрь ву'жи паявіліся. Як вуж пасмокче карову - тада карова вже… Ета плоха. Да. Ано та нєврєднає, а от карову падоє - тада вже всьо. У мєнє' вон сєй год - поввєдра єєц вінєс» (с. Прокопівка).