Єпископ Глухівський та Ніжинський Дамаскін (Цедрик) як один із головних ідеологів Істинно-Православної Церкви в Україні

У вересні 1924 р. єпископ Дамаскін перебував у справах єпархії в Москві у патріарха Тихона. 12 вересня разом із патріархом і архієпископом Пахомієм взяв участь у висвяченні архімандрита Стефана (Знаміровського) у єпископа Шадринського, вікарія Пермської єпархії. Але вже наступного дня він виїхав назад до Чернігова: у цей неспокійний час єпархія не може довго залишатися без правлячого архієрея.

Служіння єпископа Дамаскіна в Чернігівській єпархії, хоча і короткочасне, принесло несподівані й швидкі результати: позиції православної Церкви на Чернігівщині були сильні, як і раніше Е.Л. [Лопушанская Е. Н.]. Указ. соч. С. 40; Шумило В. В. Схиархимандрит Лаврентий и его время. С. 8-9; Косик О. В. Указ. соч. С. 62-63.. У самому Чернігові він близько зійшовся з такими стовпами православ'я, як архімандрит Георгій (Смельницький), ігумени Лаврентій (Проскура), Аліпій (Яковенко), Смарагд (Чернецький), ієромонахи Єфрем (Кислий), Малахія (Тишкевич) та ін. Шумило В. В. Указ. соч. С. 8-9.

Це не могло залишитися непоміченим владою, яка протегувала свою, «червону», церкву - обновленців. Відмовляючи православній Церкві в реєстрації, влада безперешкодно реєструвала обновленців і на підставі «відсутності» в тихонівської Церкви реєстрації відбирала у неї храми, а єпископів і священиків, які продовжували служити без реєстрації (тобто, за логікою влади, «протизаконно»), піддавала утискам аж до арешту Детальніше див.: Тригуб О. П. Назв. праця. С. 77-126..

15 вересня 1924 р., наступного дня після повернення з Москви, в Ніжині єпископа Дамаскіна було заарештовано Косик О. В. Указ. соч. С. 64; Шумило В. В. Указ. соч. С. 9.. Єпископа звинуватили в «незаконной организации Епархиального управления и канцелярии без ведома и регистрации таковых в надлежащем Административном органе Соввласти на Черниговщине» Цит. за: Косик О. В. Указ. соч. С. 68. Тут і далі документи подаємо мовою оригіналу., а також в «выступлении против обновленчества, поминовении при богослужениях епископов, находившихся в заключении» Цит. за: Дамаскин (Цедрик Дмитрий Дмитриевич). Новомученики, исповедники, за Христа пострадавшие в годы гонений на Русскую Православную Церковь в XX в. База данных. Православный Свято-Тихоновский гуманитарный Университет (Москва) (далі - ПСТГУ). [Електронний ресурс].. Єпископа Дамаскіна протримали в чернігівській в'язниці без суду вісім місяців, «де в камерах, розрахованих на 20 чоловік, сиділо по 70-80. Серед ув'язнених ... єпископ користувався відомістю і пошаною» Е.Л. [Лопушанская Е. Н.]. Указ. соч. С. 41..

Православні громади Чернігова, Глухова, Ніжина, Новгорода-Сіверського зверталися до влади з клопотанням про звільнення їх архієрея. У жовтні 1924 р. клопотання про єпископа Дамаскіна, яке підписали 5 тис. чоловік, було подано чернігівському губернському прокуророві. Слід враховувати, який це був час, і що загрожувало тим, хто підписав звернення на захист православного архієрея. А просили не так вже й багато: відкритого, публічного суду над єпископом, такого суду, на якому було б усім видно, - винен їх архієрей чи ні. «Народна влада» не прислухалася до народного заклику.

Розуміючи, що суду може не бути і що доля їх єпископа буде вирішена «в адміністративному порядку», 24 лютого 1925 р. подається ще одне клопотання, цього разу до Харкова на ім'я «Всеукраїнського старости» Г.І. Петровського. У ньому громади просять звільнити їх архієрея, оскільки за п'ять місяців слідства жодних доказів провини так і не було знайдено. У випадку, якщо докази все ж таки будуть виявлені, вони просили піддати архієрея відкритому суду, «не допустив административного разрешения вопроса о нем» Цит. за: Косик О. В. Указ. соч. С. 74..

Проте доказів не було, нічого серйозного висунути єпископові не виходило: ні створення монархічної організації, з чого розпочалося слідство, ні антирадянської пропаганди. Проповіді і бесіди єпископа Дамаскіна були суто церковними, порушував він питання моральні, посилався на приклади з житій святих та історії Церкви. Звичайно, у проповідях єпископ говорив про гоніння на Церкву в давні часи і про те, що християнин повинен зберігати вірність Христу і Його Церкві до кінця, незважаючи ні на які обставини в житті. Розповідав навіть про долю християн в Китаї, але про нинішню владу не говорив.

Висунути в якості звинувачення в суді було нічого, а видалити єпископа Дамаскіна за межі України потрібно було за будь-яку ціну: клопотання, подані віруючими, свідчили про великий моральний авторитет, якого владика Дамаскін набув на Чернігівщині за короткий час. Було зрозуміло, що авторитет цей зростатиме і надалі, а державна політика щодо «тихого» знищення православної Церкви, впровадження на всіх ключових місцях єпархії обновленців, якщо Дамаскін залишиться в Чернігові, зазнає поразки.

19 лютого 1925 р. в «Заключении по делу епископа Дамаскина» губернський прокурор виніс обвинувачення: «гр[ажданин] Цедрик нелегально организует викарные и благочинные управления.., объединяет духовенство тихоновской ориентации, старается доказать, что обновленческое движение является еретическим и поэтому поддерживается Соввластью, предупреждает граждан осторожно относиться к сообщениям Соввласти о положении Тихоновщины, называя эти сообщения заведомо ложными, вымышленными; поминает во время богослужения епископов, находящихся в заключении по контрреволюционным делам, «как мучеников за веру и христа» [так в тексті], преследуемых Соввластью, и вообще всячески старается подорвать авторитет ея» Там же. С. 75..

Проте він був вимушений визнати, що для відкритого суду над єпископом Дамаскіним доказів недостатньо, хоча «вся работа его в пределах Черниговщины направлена была к подрыву Советской власти и носит контрреволюционный характер».

Це була епоха НЕП (нової економічної політики Радянської влади), у СРСР у цей час була перша «відлига», і державна репресивна машина на місцях інколи давала «збої». Правди від «народної влади» домогтися було неможливо, але ще не настала епоха тотальних репресій, яка встановиться в країні у 30-і роки, коли потрібні слідству свідчення вибиватимуть тортурами, а судова ухвала виноситиметься спеціальними «трійками» протягом 2-3-х хвилин. Щоб трохи згасити народне обурення, 14 травня 1925 р. єпископ Дамаскін був випущений з в'язниці.

Цікаво, що сталося це напередодні свята Вознесіння Господнього: «Чернігівці завжди з розчуленням згадували, як випущений перший раз із в'язниці під велике свято (звичайно, лише тому, що в ДПУ про це забули) єпископ Дамаскін служив все- нощну. Змучений багатомісячним перебуванням в ув'язненні і допитами, владика не міг стояти. Тому мирував він сидячи. У вівтарі у нього стався серцевий приступ. Але це не перешкодило йому на другий день служити обідню, - для нього не було більшої радості, як здійснювати богослужіння» Е.Л. [Лопушанская Е. Н.]. Указ. соч. С. 41.. Проте 1 липня з нього вже узяли підписку про невиїзд, слідчі поневіряння не закінчилися. Для завершення слідства і виголошення остаточного вироку Чернігівське ДПУ направило його до Харкова Польский Михаил, протопресв. Указ. соч. С. 158-159; Е.Л. [Лопушанская Е.Н.]. Указ. соч. С. 42; Косик О. В. Указ. соч. С. 75-77., у той час - столицю радянської України, подалі від чернігівської пастви.

10 червня в Харкові було розглянуто клопотання Чернігівського губвідділу про адміністративне вислання «гражданина Цедрика-Дамаскина как антисоветского элемента», оскільки для відкритого судового розгляду матеріалу так і не «накопали». Прийняли рішення вислати єпископа за межі України на три роки. Наступного дня, 11 червня, сповістили про прийняте рішення єпископа Дамаскіна. Проте остаточна постанова про вислання була прийнята лише 4 вересня 1925 р. На судовий процес так і не зважилися.

Саме в цей час, 25 серпня, єпископ Дамаскін нелегально відвідав Полтаву і взяв участь у висвяченні єпископа Василія (Зеленцова), а в перших числах вересня вже виїхав до Москви Е.Л. [Лопушанская Е. Н.]. Указ. соч. С. 42-43; Шумило В. В. Указ. соч. С. 9; Косик О. В. Указ. соч. С. 78.. У Москві він, як завжди, оселився в Данилівському монастирі. У цей час у Даниловському монастирі зібралися майже всі єпископи, вислані за межі України. Вже біля двох років там жив архієпископ Пахомій (Кедров).

7 квітня 1925 р. помер Патріарх Тихон. За заповітом патріарха, Міцеблюстителем патріаршого престолу повинен був стати один із трьох митрополитів: Казанський Кирило (Смирнов), Ярославський Агафангел (Преображенський) або Крутицький Петро (Полянський) - той із них, хто на момент смерті патріарха перебуватиме на волі. Таким у цей час виявився митрополит Петро, він і прийняв на себе кермо управління Руською Церквою.

Влада не випадково висилала єпископів до Москви, селила їх разом: так було легше спостерігати за ними, стежити за кожним їхнім кроком, а коли прийде час - усіх разом і заарештувати. Архієреї ж, користуючись випадком, оскільки проведення Собору після смерті патріарха було заборонено, використовували це як можливість соборно обговорювати важливі питання церковного життя і приймати необхідні рішення.

Так, одним з питань, що обговорювалися, було питання про призначення нового архієрея на кафедру митрополита Київського і Галицького, оскільки митрополит Антоній (Храповицький) перебував у цей час в еміграції у Сербії. Одним з основних кандидатів на пост Екзарха України був єпископ Дамаскін, що говорить про його великий авторитет серед архієреїв. Проте митрополит Петро не зважився на цей крок, оскільки вибраного Собором митрополита Антонія міг, за церковними канонами, змістити лише Собор Те, на що не зважилися митрополит Петро з групою архієреїв, зробив митрополит Сергій (Страгородський), призначивши на кафедру митрополита Київського і Галицького на початку 1928 р. митрополита Михаїла (Єрмакова).. Але, можливо, тут був ще і момент солідарності з митрополитом-емігрантом, якого він знав особисто, любив і цінував.

Як би там не було, але влада скористалася тим, що митрополит-емігрант, «антисовєтчик», формально не був позбавлений Київської кафедри. 10 грудня 1925 р. митрополита Петра заарештовано, а разом з ним і майже всі єпископи «Данилівського гуртка», серед них - архієпископ Пахомій і єпископ Дамаскін Косик О. В. Указ. соч. С. 84. З постановою про арешт єпископа Дамаскіна було ознайомлено 21 грудня..

У в'язниці єпископ Дамаскін пробув кілька місяців. Зі слів О. М. Лопушанської, він не любив розповідати про свої лихоліття в ув'язненні і завжди відбувався жартами: «А що ж, там люди хороші. Я і зараз готовий знову туди» Е.Л. [Лопушанская Е. Н.]. Указ. соч. С. 43.. Що люди там були хороші, це очевидно - радянська влада саджала до в'язниці кращих представників інтелігенції і народу. «А яких хороших людей я зустрічав, та ще скільки!» - часто говорив владика.

Але в'язниця є в'язниця, з її приниженням людської гідності і стражданням, - і чим більше хороших людей там зустрічав владика, тим більше переконувався в жорстокості й аморальності чинної влади. Єдиною втіхою для нього в ув'язненні, з його ж слів, було читання Біблії англійською мовою. Іншої у в'язниці не знайшлося, але для єпископа-поліглота, який знав кілька східних мов, читання на європейській мові не становило труднощів.

21 травня 1926 р. єпископові Дамаскіну винесли вирок: заслання на три роки до Сибіру. Його мали відправити до Нариму, проте з Красноярська, де він вимушений був чекати, поки Єнісей щільно покриється льодом, тому що іншого шляху, окрім санного на собаках, не було, його направили в Туруханський край, у селище Полой за Північним Полярним колом.

Щоб зрозуміти, в яких умовах опинився єпископ Дамаскін, здоров'я якого було сильно підірване більш ніж річним тюремним ув'язненням у сирих і затхлих, переповнених камерах, потрібно знати, що таке селище Полой.

Селище - гучна назва. Насправді це був мисливський стан, що складався з двох невеликих будинків: у одному з них жив місцевий мисливець з молодшим сином, в іншому - сім'я старшого сина. У цих будинках і оселилися прибулі з єпископом Дамаскіним ще два архієреї. І тут виявилася жертовна риса його характеру: не бажаючи утрудняти і без того обмежених мізерними житловими умовами го сподарів і своїх побратимів-єпископів, владика оселився окремо в напівзруйнованому хліву, який полагодив разом зі своїм келейником із настанням весни. У цьому ж хліву він спорудив церкву і служив божественну літургію.

Місцевість, де розташовувався мисливський стан, лежить на березі Єнісею, ширина якого в цьому місці досягала 5 км. На багато десятків кілометрів навколо - жодної живої душі. Пошта доставлялася раз на місяць. Контакти із «землею»: влітку

по воді на пароплавах і човнах, взимку - по льоду на собаках. Іншого способу пересування не було. Зима починалася у вересні, закінчувалася у травні-червні, літо тривало 1 місяць при температурі вдень +8-10, вночі +3-5°С, але навіть при такій низькій температурі - мільйони комарів і мошок, порятунок від яких, за словами владики, приходив лише з настанням зими. Сніг випадав вище за людський зріст, халупу засипало по дах, перетворюючи її на юрту - саме це і врятувало засланців у першу зиму: щілини завтовшки в кулак були щільно засипані снігом. Морози досягали 55-65°С; влітку тривали білі ночі, а взимку близько півроку - полярна ніч.

Тут і згодилися агрономічні знання, отримані Дамаскіним ще у вчительській семінарії: у цих суворих умовах «він все-таки завів маленький город і посадив зелень, якої так не вистачало жителям Заполяр'я і через відсутність якої там лютує цинга. Ця зелень і посилки врятували єпископа від неї» Там же. С. 46..

У цьому безлюдді можна впасти в депресію, опуститися, похитнутися у вірі - але не єпископові Дамаскіну. Монах-ісихаст, він і тут знайшов для себе велику втіху щоденне служіння божественної літургії Там же. С. 48.. Благо, посилки ще були дозволені, а в них - необхідні для здійснення літургії борошно й вино. Їх присилали друзі з Москви і Красноярська, його паства з Чернігова.

Так, наприклад, 10 грудня 1926 р. в Чернігові на квартирі прихожанки Мельникової (по вул. Леніна, 30) був проведений нелегальний добродійний концерт, організований С. О. Нілусом, який перебував на засланні в Чернігові з квітня 1926 р. Зібралося близько 30-ти чоловік міської інтелігенції, отримані кошти відправлені архієпископові Пахомію і єпископові Дамаскіну, які відбували заслання Шумило В. В. Указ. соч. С. 16..

У Полої єпископа Дамаскіна застала Декларація митрополита Сергія (Страгородського) про лояльність Церкви до радянської влади. Тут же, в Полої, відбулась історична зустріч єпископа Дамаскіна з митрополитом Кирилом Казанським, одним із Міцеблюстителів патріаршого престолу, - коли митрополит прямував по етапу на заслання ще далі в Заполяр'я. Ця зустріч доти незнайомих один з одним архієреїв вилилася в теплу і віддану дружбу.

В історичній літературі називаються різні дати цієї зустрічі. Протоієрей Михаїл Польський, колишній в'язень Соловецького концтабору, називає зиму 1928 р Польский Михаил, протопресв. Указ. соч. С. 160.. О. М. Лопушанська у статті «Світлої пам'яті єпископа Дамаскіна і Київського духовенства», опублікованої у 1950 р. в офіційному органі Архієрейського Синоду

Російської Зарубіжної Церкви журналі «Церковная жизнь» № 9-10. Сентябрь-октябрь. С. 50., пише, що вони зустрілися до прийняття Сергієм Декларації, а в книзі «Єпископи сповідники» вказує конкретнішу дату - зима 1925 р Е.Л. [Лопушанская Е. Н.]. Указ. соч. С. 47. Проте, можливо, що це друкарська помилка видавця.. Третє важливе історичне джерело: близький до митрополита Іосифа Петроградського професор І. М. Андреєв пише про цю зустріч, але дату не вказує взагалі Andreyev I. Ibid. P. 215.. Сучасний дослідник біографії митрополита Кирила О. В. Журавський також називає зиму 1928 р. Журавский А. В. Во имя правды и достоинства Церкви: Жизнеописание и труды священномученика Кирилла Казанского. Москва: Изд. Сретенского монастыря, 2004. С. 301., а ієрей Олександр Мазирін вважає, що зустріч сталася зимою 1927/1928 р., приблизно у вересні (з урахуванням того, що зима настає в цьому краї вже у вересні) Мазырин Александр, иерей. Высшие иерархи о преемстве власти в Русской Православной Церкви в 1920-х - 1930-х годах. Москва: Изд-во ПСТГУ, 2006. С. 116.. О. В. Косик, посилаючись на свідчення єпископа Іоасафа (Удалова) на допиті 1 грудня 1930 р., де він говорив: «наша переписка [з митрополитом Кирилом] прекратилась, и возобновилась только с приездом его в августе 1927 г. в Туруханский край, по соседству со мной» Косик О. В. Указ. соч. С. 92., вважає, що зустріч сталася в серпні, і тому митрополит Кирило та єпископ Дамаскін не могли обговорювати Декларацію митрополита Сергія.

Ми схиляємося до точки зору ієрея Олександра Мазиріна, що зустріч дійсно могла статися у вересні, тобто взимку 1927/1928 р., у такому разі протоієрей Михаїл Польський, назвавши зиму 1928 р., не помилився. Через близькість серпня і вересня єпископ Іоасаф міг сплутати, у якому місяці прибув на заслання митрополит Кирило, а міг і навмисно назвати не той місяць приїзду митрополита, надавши невірні свідчення, що траплялося на допитах Як приклад див. вказаний в посиланні 39-му протокол допиту архієп. Никодима (Кроткова).. Але навіть якщо зустріч дійсно сталася у серпні 1927 р., це зовсім не відміняє можливість обговорення єпископом Дамаскіним і митрополитом Кирилом Сергієвої Декларації.

Декларація була підписана 29 липня 1927 р. в Москві, 19 серпня її опубліковано у центральній урядовій газеті «Известия», що поширювалася по всій території СРСР. Тобто і у митрополита Кирила, і у єпископа Дамаскіна була можливість ознайомитися з її змістом вже в серпні, до зустрічі в Полої. Не можна виключати й вірогідність того, що цей номер «Известий» могли передати архієреям-засланцям самі чекісти, як це було, наприклад, з митрополитом Петром, який також перебував в ув'язненні.

Таким чином, переказ Катакомбної Церкви про те, що вже «в час цього побачення були закладені основи катакомбної церкви» Е.Л. [Лопушанская Е. Н.]. Светлой памяти епископа Дамаскина и Киевского духовенства. Церковная жизнь (Мюнхен). 1950. № 9-10. Сентябрь-октябрь. С. 50., отримує документальне підтвердження: митрополит Кирило і єпископ Дамаскін могли, обговорюючи положення православної Церкви в СРСР, дійти до висновку, що в майбутньому Церкві доведеться перейти на нелегальне становище («піти в катакомби»), як це робили перші християни. Подальша діяльність єпископа Дамаскіна під час його перебування в Стародубі підтверджує цю думку: там він уперше починає говорити про те, що приходить час уходу Церкви в катакомби.

Отже, в липні 1927 р. заступник Міцеблюстителя московського патріаршого престолу Нижегородський митрополит Сергій (Страгородський) оприлюднив документ, що увійшов в історію під назвою «Декларація про лояльність до радянської влади» Див.: Декларация митрополита Сергия о признании им советской власти. Пред судом Божиим. Русская Православная Зарубежная Церковь и Московская Патриархия. Монреаль, 1990. С. 5-9. Потрібно сказати, що це був уже другий випадок «прообновленського» (як його охарактеризували більшість архієреїв Руської Церкви) виступ митрополита Сергія, перший стався у 1923 р., за життя патріарха Тихона. 16 червня Сергій, тоді митрополит Володимирський, спільно з архієпископами Нижегородським Євдокимом та Костромським Серафимом опублікував відозву до єпископату Руської Церкви із закликом приєднатися до обновленців: «рассмотрев платформу Высшего Церковного Управления [обновленського], заявляем, что целиком разделяем мероприятия Высшего Церковного Управления [йдеться про рішення «Другого Помісного Всеросійського Собору», який провели об- новленці у Москві у квітні-травні 1923 р.; цей собор висловився за підтримку радянської влади і 3 травня виніс ухвалу про позбавлення сану і чернецтва «колишнього патріарха Тихона»], считаем его единственной канонической, законной, верховной церковной властью и все распоряжения, исходящие от него, считаем вполне законными и обязательными. Мы призываем последовать нашему примеру всех истинных пастырей и верующих сынов Церкви». Цит. за: Григорий (Граббе), епископ. Русская Церковь перед лицом господствующего зла. Джорданвилл, Нью-Йорк: Изд. Свято-Троицкого монастыря, 1991. С. 38-39.. Від імені усієї Руської Церкви митрополит Сергій проголосив, що віднині «радощі й успіхи» радянської влади - це радощі і успіхи Церкви, а невдачі влади - невдачі Церкви Декларация митрополита Сергия... С. 7.. Декларація була віддрукована накладом у 5 тис. примірників і розіслана по усіх єпархіях і парафіях Иоанн (Снычев), митроп. Стояние в вере: Очерки церковной смуты. Санкт-Петербург, 1995. С. 104. У книзі М. Є. Губоніна, видатного історика Церкви, який упродовж багатьох десятиліть збирав церковні документи, поміщено зразок листівки з текстом Декларації; такі листівки, за словами М. Є. Губоніна, розклеювалися на вулицях Москви. Див.: Акты святейшего Тихона, патриарха Московского и всея России, позднейшие документы и переписка о каноническом преемстве Высшей церковной власти: 1917-1943 / Сост. М. Е. Губонин. Москва: Изд. ПСТБИ, 1994. С. 511..

Склалася двоїста ситуація: за митрополитом Сергієм виходило, що «радощі» влади, яка знищує Церкву, руйнує храми, насаджує обновленство, саджає у в'язниці і табори духовенство і віруючих, - віднині радощі і самої Церкви, а невдачі з руйнування Церкви - її ж, Церкви, і невдачі. Усіх, хто Декларацію не приймав, митрополит Сергій оголошував «поза Церквою» і піддавав церковній забороні. Зрозуміло, що така лояльність, руйнівна для внутрішньої свободи Церкви, була неприйнятна для совісті багатьох православних християн.

Декларація викликала глибоке потрясіння в надрах Руської Церкви, що призвело у результаті до розділення на тих, хто Декларацію підписав, і тих, хто рішуче її відкинув, вважаючи, що краще - арешти і загибель у в'язницях і таборах, ніж компроміс з державною владою, яка оголосила непримиренну боротьбу з релігією і Церквою. Або ж, - для тих, хто вижив, - таємне, «катакомбне» існування. Почалися стихійні протести, які згодом прийняли організовану, наскільки це було можливо в умовах гонінь, форму.

За свідченням сучасників, зміст Декларації широко обговорювався, її повертали назад авторові, писали у відповідь петиції та протести, складали альтернативні варіанти, прийнятні для совісті православної людини (як, наприклад, варіант Декларації, складений єпископами, які перебували в ув'язненні в Соловецькому концтаборі Иоанн (Снычев), митроп. Указ. соч. С. 104-106.), та ін. У деяких єпархіях Декларацію відправили назад її авторові до 90% парафій Иоанн (Снычев), митроп. Указ. соч. С. 107; Регельсон Лев. Трагедия Русской Церкви. Париж: YM- KA-PRESS, 1977. С. 434..

Ось зразок одного з таких послань митрополитові Сергію: «Мы, лояльные граждане СССР, покорно исполняем все веления советской власти, никогда не собирались и не собираемся бунтовать против нее, - писав архієпископ Углицький Серафим (Самойлович), - но хотим быть честными и правдивыми членами Церкви Христовой на земле и не «перекрашиваться в советские цвета», потому что это бесполезно и этому люди серьезные и правдивые не поверят» Цит. за: Иоанн (Снычев), митроп. Указ. соч. С. 101. Про архієпископа Серафима збереглося свідоцтво проф. А. Ростова, який відбував разом з владикою табірний термін: «Влітку [1930 р.] прийшов з Соловків етап, який залишився на Май-губі: у нім ... був архієпископ Углицький Серафим (Самойлович), що у свій час замінював арештованого перед своєю декларацією митрополита Сергія. Заарештовуючи підряд усіх, хто очолював патріархію, слідчий Тучков запитав архієпископа Серафима: «Хто очолить церкву, якщо вас заарештуємо?» - «Сам Господь Ісус Христос! Його вам вже не заарештувати!» Його [Серафима] заарештували і дали п'ять років концтабору, випустили Сергія і той підписав у липні 1927 р. знамениту декларацію». Див.: Ростов Алексей. Встречи с будущими мучениками и исповедниками. Русское возрождение (Париж - Москва - Нью-Йорк). 1979. № 7-8. С. 68..

Очевидно, що протест був викликаний не самим фактом громадянської лояльності до цивільної влади, хоч би й радянської. Громадянська війна давно закінчилася, і не було мови про те, щоб продовжувати боротьбу з чинною владою. Православні християни в СРСР підкорялися цивільним законам, у тій їх частині, яка стосувалася цивільного життя і не стосувалася життя церковного, не вторгалася у внутрішнє життя Церкви (як, наприклад, насильницьке насадження обновленства). Протест був викликаний тим, що Радянська влада (в особі митрополита Сергія) вимагала від християн більшого - добровільної відмови від внутрішньої свободи Церкви «не за страх, а за совість», як було сказано в Декларації. Цього православна совість прийняти не могла.

Так у Руській Церкві народився рух, що увійшов до історії під назвою Істинно-Православна (або інакше - Катакомбна) Церква: у ньому взяли участь кращі представники епископату та духовенства, які відокремилися від митрополита Сергія заради збереження «чистоти віри» та внутрішньої свободи Церкви від втручання богоборницької влади. У Чернігівській єпархії в різний час до ІПЦ приєдналися архієпископ Пахомій (Кедров) та єпископ Дамаскін (Цедрик).

Уже перша реакція єпископа Дамаскіна на Декларацію була чіткою і ясною - пропонований варіант лояльності Церкви богоборницькій владі неприйнятний для церковної свідомості, він приведе до того, що Церква втратить свою внутрішню свободу, буде у всьому покірна безбожній владі.

Про те, що Декларація справила сильне негативне враження на єпископа Дамаскіна, свідчить той факт, що вже в перші місяці після її виходу владика написав більше 150-ти листів різним особам: єпископам, священикам, вірянам. «Відправити таку велику кількість листів поштою було неможливо - вони дійшли б не туди, куди призначалися. Тому єпископ Дамаскін вирішив розлучитися зі своїм келейником ... і послати його з цими листами до Москви, до деяких великих міст і в Україну, щоб частину листів доставити особисто, а велику частину опустити в поштові скриньки у різних містах» Е.Л. [Лопушанская Е. Н.]. Епископы исповедники... С. 56-57..

Тим часом звістки з «материка» приходили все тривожніші і тривожніші: все більше храмів закривається, руйнується або перетворюється на клуби і склади Закриті храми в Ніжині, з приводу чого єпископ Дамаскін надсилає до Ніжина особливе послання духовенству та пастві. Див.: Е.Л. [Лопушанская Е. Н.]. Указ. соч. С. 53-54., священиків заарештовують і вони вирушають на заслання і в концтабори. Майже повністю був заарештований епископат За даними професора І. М. Андреєва, «у 1927 р. в концтаборах томилося понад 200 єпископів». Див.: Андреев И. М. Заметки о Катакомбной Церкви в СССР. Джорданвилл, Нью-Йорк, 1947. С. 5.. Заарештовані і страждають в нестерпних умовах обидва Міцеблюстителі патріаршого престолу: митрополити Петро і Кирило Третій, митрополит Агафангел, після тюремного ув'язнення, заслання до Наримського краю і багатьох страждань перебував абсолютно хворий в Ярославлі, помер 16 жовтня 1928 р. Декларації митрополита Сергія не прийняв.. А вимоги митрополита Сергія йдуть все далі й далі: була введена нова формула поминання влади за богослужінням, спеціальним указом № 549 від 21 жовтня 1927 р. скасовано поминання єпархіальних архієреїв, які перебували в ув'язненні і на засланні Регельсон Лев. Указ. соч. С. 439; Иоанн (Снычев), митроп. Указ. соч. С. 124. - виконано вимогу влади, яку патріарх Тихон і «тихонівський» епископат свого часу рішуче відкинули Нагадаємо, що одним із пунктів звинувачення єпископові Дамаскіну в 1924 р. було поминання архієреїв, які перебували в ув'язненні та на засланні..

У 1928 р. єпископа Дамаскіна відвідав агент ДПУ, який спеціально приїхав до Полою: «Знаменательно, что первым вопросом, заданным мне.., был: «Как Вы относитесь к декларации митрополита Сергия?» З листа єпископа Дамаскіна митрополиту Сергію. Цит. за: Концевич Е. Указ. соч. С. 61. «Це питання з граничною ясністю оголювало ту гірку правду, що між політикою влади і діями митрополита Сергія існував зв'язок» Косик О. В. Указ. соч. С. 106.. Тепер в ДПУ з'явився ще один привід для арешту православних - невизнання Декларації митрополита Сергія. Схема була проста: «вы не поминаете митрополита Сергия, потому что не признаете его декларации, а раз не признаете декларации, вы контрреволюционер» З листа єпископа Дамаскіна митрополиту Сергію. Цит. за: Концевич Е. Указ. соч. С. 61.. Останній висновок у 1937-1938 рр. вже спричиняв за собою розстрільну статтю.

Утім, визнання Декларації теж не рятувало, оскільки заарештовували усіх: на початок Другої світової війни (вересень 1939 р.) на волі залишилися лише чотири правлячі архієреї - митрополит Сергій та члени його синоду Шкаровский М. В. Русская Православная Церковь при Сталине и Хрущеве. Государственноцерковные отношения в СССР в 1939-1964 годах. Москва: Крутицкое патриаршее подворье, 2000. С. 98-99. Приклад митрополита Ленінградського Серафима (Чичагова) в цьому випадку дуже показовий: підписавши Сергієву Декларацію, митрополит Серафим змінив на Ленінградській кафедрі митрополита Іосифа (Петрових), який відхилив Декларацію і очолив Істинно-Православну Церкву. Митрополит Серафим, користуючись допомогою ДПУ, повів у Ленінграді рішучу боротьбу проти митрополита Іосифа та «іосифлян»: «Включаючись у боротьбу за церковну владу в місті, митр. Серафим ще при призначенні в Ленінградську єпархію поставив перед Є. Тучковим умовою свого приїзду «недопущение туда митрополита Иосифа». Див.: Шкаровский М. В. Иосифлянство: течение в Русской Православной Церкви. Санкт-Петербург: НИЦ «Мемориал», 1999. С. 20. Митрополит Іосиф був розстріляний 20 листопада 1937 р. разом із митрополитом Кирилом Казанським як сповідник ІПЦ. Через 21 день, 11 грудня був розстріляний Серафим (Чичагов). Ні підписання Сергієвої Декларації, ні боротьба з Істинно-Православною Церквою не врятували його від знищення радянською репресивною машиною..

Єпископ Дамаскін продовжує розсилати листи. Головна тема листів тепер - творення внутрішньої людини, здобування Царства Небесного в серці, збереження внутрішньої свободи, яку ніхто не може відняти: «В одном глубоко ошибаются враги Христовы, это в том, что эту свободу Христову можно уничтожить. Никак и никому это сделать не удастся. Пусть они дезорганизуют внешний аппарат Ц[ерк]- ви, пусть разрушают и оскверняют наши святыни, пусть лишают куска хлеба и общечеловеческих прав милли[оны] верующих, пусть отнимают тысячи жиз[ней] в своих тюрьмах и ссылках - все это лишь больше и больше уясняет верующим, сколь драгоценна эта свобода во Христе» Цит. за: Косик О. В. Указ. соч. С. 106.. Після Сергієвого указу від 21 жовтня 1927 р. владика підписує свої листи: «Ссыльный Епископ...».

Листи єпископа Дамаскіна переписувалися та поширювалися в Москві, Києві, Харкові, Чернігові та багатьох інших містах. «Натхненні послання владики Дамаскіна зробили його ім'я відомим, улюбленим і шанованим не лише у всій віруючій Росії, але й далеко за її межами» Вестник. 1991. № 4. С. 8. Листи та послання єпископа Дамаскіна, які збереглися, були вивезені за кордон і опубліковані, окрім російської, англійською, німецькою, французькою, іспанською, грецькою, болгарською, сербською та іншими мовами. У Російській Закордонній Церкві єпископ Дамаскін шанувався як один з найавторитетніших архієреїв Руської Православної Церкви..

Але настало закінчення терміну заслання, і єпископ Дамаскін став перед вибором: залишитися в цій скорботній, але тихій келії, де він протягом трьох років щодня здійснював божественну літургію і творив Ісусову молитву - відлюдником від усього світу, або повернутися в цей світ для боротьби за правду Христову. «Душа єпископа Дамаскіна роздвоюється: з одного боку, його тягне від світу, з іншої - він не може залишитися пасивним глядачем краху найдорожчого для нього - Руської Православної Церкви» Е.Л. [Лопушанская Е. Н.]. Указ. соч. С. 57..

Вибір був досить реальний: його сучасник, єпископ Варнава (Бєляєв), кількома роками раніше відійшов від суспільного і пастирського служіння, пішов у затвор і все подальше життя присвятив написанню праць з аскетики. Помер він 1963 р. у Києві. Це теж був вибір не простої дороги, зараз ми знаємо єпископа Варнаву як автора однієї з кращих робіт з православної аскетики - багатотомника «Основи мистецтва святості» Про єпископа Варнаву див. детальніше: Проценко П. Г. В небесный Иерусалим: История одного побега. Биография епископа Варнавы (Беляева). Н. Новгород: Изд-во Братства во имя Св. Князя Александра Невского, 1999.. Але у єпископа Дамаскіна, як і у митрополита Кирила і митрополита Іосифа, була інша дорога. 28 листопада 1928 р. він пише з Красноярська: «Был у меня план остаться в сибирской тайге еще на 3 года, определенные мне после окончания туруханской ссылки. На Украину закрыт мне путь, как и в 99 других мест, выбирать приходится из немногого: или Сибирь, или центральные губернии. Сибирь показалась мне наиболее надежным убежищем в моем положении. Однако письма и телеграммы близких побудили меня изменить план, и я сегодня выезжаю в г. Стародуб Брянской губернии, куда «единодушно» приглашает меня духовенство. Ранее Стародуб входил в Черниговскую епархию. Склонило меня к поселению в России еще желание ближе познакомиться с положением, повидаться кое с кем. Хотя в Москву доступ тоже закрыт мне, но, может быть, проездом и там увижусь с нужными мне людьми. Много горечи впитал я за это недолгое время, когда лично наблюдал местную церковную жизнь Енисейска и Красноярска. Что же встречу в Москве и дальше? Господи, дай силы, дай разумение, чтобы не растеряться. Я уже начинаю чувствовать, что вряд ли я сумею остаться пассивным свидетелем развертывающихся событий церковной жизни... Но также не сомневаюсь и в последствии сего.» Цит. за: Е.Л. [Лопушанская Е. Н.]. Указ. соч. С. 58. Єпископ Дамаскін приймає рішення повернутися до активної церковної і пастирської діяльності.

З Красноярська єпископ виїхав у перших числах грудня. Їхав він через Москву в надії, що там вирішиться його основний сумнів. Головна зустріч, яку намітив собі владика в Москві, - з митрополитом Сергієм. Єпископ Дамаскін сподівався, що під час їх особистої зустрічі він зуміє розповісти митрополитові правду про те, яке дійсне положення гнаної Церкви, як репресивні органи державної влади використовують проти православного духовенства його Декларацію, яке дійсне ставлення архієреїв, які страждають в ув'язненні, до того варіанту лояльності, який пропонує православній Церкві митрополит Сергій, наскільки деморалізуюче подіяла Декларація на православну паству і так далі. Він сподівався, що нічого цього митрополит Сергій не знає і саме з цим незнанням пов'язана його церковна політика.

Зупинятися в Москві більш ніж на добу опальному єпископові було заборонено. І тут допоміг випадок: у поїзді владика захворів запаленням легенів, їхати до Брянська і далі - у Стародуб було неможливо. Він вимушено затримався в Москві.

Зустріч з митрополитом Сергієм відбулася 11 грудня 1928 р. Цю дату єпископ Дамаскін вказує у листі митрополитові Сергію. Див.: Концевич Е. Указ. соч. С. 49. Основні питання, які він поставив митрополитові, були: «Считаете ли Вы, Ваше Высокопреосвященство, что решение Ваше является голосом соборного иерархического сознания Российской Церкви? Имеете ли Вы основания считать Ваш личный авторитет достаточным, чтобы противопоставить его сонму маститых иерархов, совершенно не разделяющих Вашу точку зрения?» Цит. за: Е.Л. [Лопушанская Е. Н.]. Епископы-исповедники и патриарх Сергий: Послания Глуховского епископа Дамаскина. Церковный вестник Западно-Европейского Православного Русского Экзархата. 1952. № 1 (34). С. 5.

Про результат цієї тривалої бесіди ми детально дізнаємося з листа Дамаскіна Сергію, надісланого вже зі Стародуба у травні 1929 р.: бесіда принесла глибоке розчарування, стало зрозуміло, що заступник патріаршого Міцеблюстителя не помиляється - це його свідома і цілеспрямована політика Е.Л. [Лопушанская Е. Н.]. Епископы исповедники. Сан-Франциско, 1971. С. 59.. «Єпископ Дамаскін не гірше за інших розумів значення легалізації, оскільки не раз він й інші архієреї стикалися з ситуацією, коли влада відмовляла єпископові в реєстрації і одночасно притягувала його до суду за її відсутність. Проте святитель вважав гріхом приносити в жертву цій легалізації незалежність Церкви» Косик О. В. Указ. соч. С. 108.. З цього часу почався поступовий відхід єпископа Дамаскіна від митрополита Сергія і очолюваного Сергієм синоду: «о результатах встречи скажу следующее», - писав він своїм однодумцям-архієреям: «если издали я еще предполагал возможность данных, коими бы оправдывалось поведение его, то теперь и эти предположения рушились - теперь никаких оправданий у меня для митрополита Сергия и компании нет!» Цит. за: Е.Л. [Лопушанская Е. Н.]. Указ. соч. С. 58-59.

Проте, це не означало негайного розриву з митрополитом Сергієм і тими архієреями і духовенством, які прийняли Декларацію. Всю свою енергію єпископ Дамаскін скерував на роз'яснення тим, хто сумнівався, згубності для Церкви «сергіянського» шляху. Ймовірно, в перші кілька місяців він навіть поминав Сергія за богослужінням, принаймні, не відмовлявся служити в тих храмах, де Сергія поминали Детальніше міркування про це див.: Косик О. В. Указ. соч. С. 114-115.. В цей час ще не було різкого розмежування між «сергіянами» та «тихонівцями»: у місті мирно уживалися ті та інші. Служив владика в Іоанно- Предтеченській церкві, що належала тихонівцям.

Він пише багато листів, послань, активно спілкується з Чернігівським духовенством: його головне завдання зараз - переконати якомога більшу кількість людей у тому, що Церква - це не єпархіальна канцелярія та друкарські машинки, а Тіло Христово, про яке Христос сказав: «створю Церкву Мою, і врата пекла не здолають Її» (Мф. 16:18). Й отже, немає в світі такої влади і сили, яка змогла б здолати це обіцяння Христове. Єпископ Дамаскін вже прямо називає діяння Сергія відступництвом від Христа Див. докладніше: Е.Л. [Лопушанская Е.Н.]. Указ. соч. С. 66-76..

Про стародубський період життя єпископа Дамаскіна збереглося свідоцтво єпископа Козелецького Стефана (Проценка), у той час - вікарія Чернігівської єпархії. У 1933 р. митрополит Сергій призначив його керуючим Чернігівською єпархією, замість арештованого архієпископа Пахомія (Кедрова) Шумило В. В. Указ. соч. С. 21..

На допиті 10 серпня 1936 р. Стефан (Проценко) повідомив таке Правопис документу зберігаємо без змін.: «Л. 80: В 1929 году, в своей деятельности на Черниговщине мне пришлось столкнуться с тем фактом, что проживавший в то время в г. Стародубе; Западной области епископ Дамаскін Цедрик, выходец из Украины стал вмешиваться в церковные дела подведомственных мне приходов.

Л. 81: Я тогда лично поехал в Стародуб к Цедрику, чтобы выяснить у него насколько правдоподобны слухи о его вмешательстве в церковную жизнь Черниговщины. Епископ Дамаскін категорически отрицал эти слухи. Тогда же он мне ... говорил о своих расхождениях с руководством церкви, в частности, с патриаршим синодом, по вопросу установления нормальных взаимоотношений с властью и дал мне ряд документов по этому вопросу для ознакомления. Авторами документов были митрополит Кирилл Смирнов, митрополит Петр Крутицкий и другие. В числе этих документов было и письмо самого Цедрика. . Я тогда с этими документами ознакомился и, впоследствии, большинство из них уничтожил. Впо следствии мне стало известно, что часть авторов этих документов принадлежала к ИПЦ» ГДА СБ України, м. Чернігів. Ф. П-11588. Т. 1. Спр. 256383. Нині ця кримінальна справа зберігається в Державному архіві Чернігівської області..

Проте час ішов, ставав усе більш очевидним розтлінний вплив Сергієвої церковної політики в житті Руської Церкви. До того ж, уже було зрозуміло, що нікого, окрім самого Сергія, Декларація не врятувала: влада, як і раніше, заарештовувала як тихонівців, так і сергіян. Владика все частіше роздумує про те, що, мабуть, пора вже припинити літургійне спілкування з митрополитом Сергієм.

Приблизно у цей час, у травні 1929 р. єпископ Дамаскін «получил предложение от митрополита Серафима Ленинградского (Чичагова) быть его помощником. И, разумеется, отказался, как и раньше от сергиевских предложений», - пише він в листі від 21 травня 1929 р. «Есть и другое предложение - от ссыльных отцов: приехать к ним в ссылку добровольно. Чувствую, что это было бы наиболее для меня безопасное местопребывание, но не хочется ни о чем просить «г.г.» Цит. за: Е.Л. [Лопушанская Е. Н.]. Указ. соч. С. 59..

Улітку 1929 р. він остаточно відійшов від Сергія. Сталося це після важливої, на наш погляд, події в історії Руської Церкви: за дорученням єпископа Дамаскіна і з благословення ігумена Лаврентія (Проскури) монахиня Ірина (Бурова) разом з ієромонахом Малахією (Тишкевичем) Косик О. В. Указ. соч. С. 150. відвідала Міцеблюстителя патріаршого престолу митрополита Петра, який перебував на засланні. Митрополит Петро дав однозначну оцінку політиці Сергія: вона завдає непоправної шкоди Церкві. Головний висновок патріаршого Міцеблюстителя: єпископи повинні «сместить митрополита Сергия», митрополит Петро не благословляє «поминать митрополита Сергия за богослужением» Лист протоієрея Григорія Селецького митрополитові Іосифу (Петрових) від 17 вересня 1929 р., написаний за дорученням єпископа Дамаскіна. Див.: Сикорская Л. Е. Священноисповедник Димитрий, архиепископ Гдовский. Сподвижники его и сострадальцы. Жизнеописания и документы. Москва: Братонеж, 2008. С. 458; Косик О. В. Указ. соч. С. 149.. Ця відповідь першоієрарха Руської Церкви була важлива, оскільки давала чіткі канонічні підстави для відходу від Сергія та його синоду.

З цього часу єпископ Дамаскін встановив регулярні контакти з київськими і харківськими «іосифлянами» Прибічниками митрополита Іосифа (Петрових) Петроградського, який фактично очолив ІПЦ., а також із лідером іосифлян архієпископом Димитрієм (Любимовим). Більшість чернігівських священиків також відкрито оголосили про припинення поминання митрополита Сергія.

Про приналежність єпископа Дамаскіна і великої частини духовенства Чернігівської єпархії до ІПЦ свідчив перед слідчими органами єпископ Стефан (Проценко), не заперечували це на слідстві й самі священики, які належали до ІПЦ ГДА СБ України, м. Чернігів. Ф. П-11588. Т. 1. Спр. 256383. Арк. 80-81, Арк. 107-зв, Арк. 108-112, Арк. 116; Ф. П-11588. Т. 2. Спр. 256383. Арк. 183, Арк. 193-193-зв, Арк. 202-202-зв; Ф. П-10951. Спр. 37/882. Нині ці кримінальні справи зберігаються в Державному архіві Чернігівської області.. Слід зазначити, що деякі з них, наприклад, ієромонах Михаїл (Корма), припинили поминати митрополита Сергія раніше єпископа Дамаскіна ГДА СБ України, м. Чернігів. Ф. П-11588. Т. 1. Спр. 256383. Арк. 107-зв. Нині ця кримінальна справа зберігається в Державному архіві Чернігівської області., чим, можливо, прискорили прийняття цього рішення самим владикою.

Проте, як це характерно для єпископа Дамаскіна, він не просто припинив поминати Сергія: він все ще не залишає надію переконати заступника Місцеблюс- тителя повернутися на сповідницьку дорогу і пише йому розлогого листа. Це один з «програмних» документів в історії Катакомбної Церкви, не випадково в Російській Православній Церкві Закордоном його багато разів перевидавали. Наведемо уривки з цього послання:

«... принятый Вами новый курс постепенно уяснялся нами ... и больно ранилось наше сердце, особенно когда возмутившая наши души измена Ваша ... сопровождалась неправедными обвинениями нас - ссыльных и несогласных с Вами иерархов - обвинений, на кои в свое время также не скупились обновленцы. ... Скорбно, тяжко было узнавать об отходе от Вашего Высокопреосвященства группы достойных и маститых иерархов, читать массу писем от возмущенных Вашей декларацией пастырей и мирян. Доходили до нас сведения о посыпавшихся на почве такого расхождения с Вами прещениях и увольнениях. Печальная правда предстала перед нами во всей своей наготе ...».

Декларація, на думку єпископа Дамаскіна, це «... грех Ваш против внутренней правды церковной, против евангельского завета - безбоязненно исповедовать Истину, как предстоятелю Церкви непрерывно стоять на страже Ее. Вы же отказались от одной из главнейших сущностей Церкви - Ее свободы, поступились Ее достоинством. ... Грех ваш еще - внутренняя неправда самой декларации, основанная на боязливости. Ведь только в таком освещении становится понятным 8-й стих 21-й главы Откровения, где «боязливые» поставляются наряду с неверными, убийцами и любодейцами. ... Страшно подумать, как пошатнули, подорвали Вы Вашей декларацией авторитет церковной иерархии, какую обильную жатву собирают на этой почве враги наши, как много верующих, не видя для себя доброго примера в своих пастырях, усомнились в своем уповании в Вечную Правду, и как много их посему отшатнулось от Церкви и погибает в отщепенческих болотах и в струях сектантства! Пользуются умело враги произведенным Вами в Церкви смятением и с удесятеренной наглостью проводят свою безбожную программу.

Рассматривая настоящий скорбный путь Российской Церкви в перспективе вечности, приходишь к проразумению высокого смысла всех настоящих испытаний. Угасание духа веры в массах, принижение спасительных идеалов Церкви, забвение пастырями своего долга, умножение на этой почве беззакония и «иссякание любви многих» - не могло не привести к тяжелым последствиям. Во всяком организме угасание духа вызывает конвульсии. Слишком далеко отошли мы в нашей церковной жизни от заповедей Христа, от руководства учением св[ятых] Апостолов, от заветов св[ятых] Отцов, Мучеников и Исповедников; тяжкие скорби необходимы стали, чтобы хоть таким путем обратить наше внимание на великий грех призванных к святости носителей Имени Христова. Может быть во всем этом уже начало суда Божия над грешным міром, надлежит же «начаться суду с дома Божия» (1 Петр. 4, 17). Благословлять подобает Господа за ниспослание нам настоящих испытаний, направленных для пользы и спасения нашего, а не прыгать в паническом страхе в болото, где позорная гибель заранее обеспечена.

Настоящие скорби можно рассматривать как промыслительный отсев пшеницы от мякины, может быть для нового доброго посева на грешной земле, а может быть для создания кадров тех верных сынов Небесного Царя, коим предстоит противостать близящемуся царству «сына погибели». .

Неужели никогда мысль Вашего Высокопреосвященства не останавливалась над тем обстоятельством, что разделяя своей декларацией пастырей на «легализованных» и «нелегализованных», бросая в сторону последних неправедное обвинение в контрреволюции, Вы тем самым поставляете всю ссыльную Церковь, оставшихся еще на свободе некоторых иерархов и значительную часть остальных пастырей под постоянные удары подозрительной советской власти .... Не тем ли объясняется «бессрочность» ссылки наших первоиерархов? Известно ли Вам, например, в каких невыносимых условиях живут два достойнейших носителя православного церковного сознания - митрополит Петр и митрополит Кирилл, оба больные и загнанные в такие условия с несомненным жестоким расчетом? Не мелькнула ли у Вас когда-нибудь мысль о том, что «свободой и покоем» Вы пользуетесь за счет медленного умирания неугодных первосвятителей наших? .

О, Ваше Высокопреосвящество, пока не поздно, посмотрите к какой пропасти подвели Вы доверившихся Вам и, пока не поздно, торопитесь исправить свою ошибку. ... Вся Церковь ждет от Вашего Высокопреосвящества открытого заявления: - считаетесь ли Вы с мнением подавляющего большинства иерархов?

почти всей ссыльной Церкви, а также на мольбы и протесты множества других пастырей и мірян -- ответите ли отказом от ошибочного шага и изменением курса своей церковной политики, или же предпочтете утверждаться на основе уже совершенного Вами уклона в сторону расхождения со всею Церковью. ... Настоящий грозный момент истории Российской Церкви, если все мы по достоинству не оценим его значения, может закончиться грозным приговором: «отнимется от вас Царство Божие и дано будет народу, приносящему плоды его». Да не будет же имя Вашего Высокопреосвященства заклеймено историей, как одного из гасителей светильника Российской Церкви! ...

Но, увы! - если Вы, Ваше Высокопреосвященство, станете упорствовать в Вашем курсе и открыто пренебрежете голосом Церкви, то она, продолжая свой крестный путь, откажется от Вас, как от соучастника с ее распинателями.

Большинство ссыльных иерархов до сих пор не предполагали, что в действительности Вы и Ваши единомышленники ушли гораздо дальше, чем мы в состоянии были предположить; что Вы перешагнули далеко за намеченную Вами раньше черту, и дальше путь Ваш идет уже с очевидным уклоном по направлению за ограду Церкви. Постепенно истина эта открывается для всех. Мы все остановились, не идя с Вами, и продолжаем умолять, звать Вас вернуться, вновь соединиться с нами. Но ведь жизнь не может остановиться, и мы вынуждаемся идти вперед своей прежней дорогой. Мы умоляем, зовем Вас, Владыко, мы все еще возле Вас и готовы подать Вам руки...

Если Вы все же не внемлите, не возвратитесь, - то пойдете Вашим уклоном дальше, но без нас» Цит. за: Концевич Е. Указ. соч. С. 49-64..

У цей час єпископ Дамаскін починає вже відкрито говорити про те, що православній Церкві, заради збереження внутрішньої свободи, доведеться піти в катакомби.

Окрім чернігівського духовенства, владика активно спілкувався з київськими «іосифлянами», шанованими в місті пастирями: духівником Свято-Покровського монастиря протоієреєм Димитрієм Івановим, настоятелькою монастиря ігуменею Софією (Гриньовою) Про ігуменю Софію (Гриньову) див.: Шуміло В. В. Письмова спадщина Істинно-Православної Церкви: поетичний альбом схиігумені Софії Гриньової. Сіверянський літопис. 2019. № 6. С. 32-40., священиками Анатолієм Жураковським, Леонідом Рохліцем й багатьма іншими. Цей період життя єпископа Дамаскіна ознаменований масштабним листуванням з побратимами-архієреями, духовенством і вірянами. Зокрема, - з митрополитом Кирилом, з яким у нього встановилася повна однодумність.

Для єпископа Дамаскіна однодумність з митрополитом Кирилом була важливим моментом його власної канонічної і пастирської свідомості - усвідомлення правоти вибраної дороги, оскільки саме митрополит Кирило в 1926 р., при таємному опитуванні архієреїв, більшістю голосів був названий наступником патріарха Тихона на посту московського патріарха. Вибору цьому здійснитися не судилося, - всі архієреї, які взяли участь у таємному голосуванні, були заарештовані, в першу чергу митрополит Кирило Докладніше про таємні «вибори патріарха» у 1926 р. див: Журавский А. В. Указ. соч. С. 245-300..