Україна: бути чи не бути - це не питання компромісу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Україна: бути чи не бути - це не питання компромісу

Василь Ткаченко, доктор історичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії педагогічних наук України, академік Академії політико-правових наук України, Інститут всесвітньої історії НАН України

Анотація

Аналізується перебіг подій, пов'язаних із широкомасштабним вторгненням Російської Федерації в Україну. Викриваються агресивні плани Кремля щодо «остаточного вирішення українського питання». Відстежується еволюція у ставленні консолідованого Заходу до Збройних Сил України. Україна сприймається не такою, що просить захисту в НАТО, а такою, що стала на захист західних цивілізаційних цінностей. Розкривається рівень деградації московської стратегії «поділяй і владарюй».

Ключові слова: Росія, Україна, широкомасштабне вторгнення, компроміс з Росією, провал бліцкригу, воєнний конфлікт чи війна, лінія припинення вогню, нагнітання страху, ядерний шантаж, переговори, вступ до НАТО.

Abstract

Vasyl Tkachenko, doctor of historical sciences, professor, Corresponding member of the National Academy of Pedagogical Sciences of Ukraine, Academician of the Academy of Political and Legal Sciences of Ukraine, Institute of the World of the history of the National Academy of Sciences of Ukraine

On February 24,2022, the Russian Federation launched a full-scale war against Ukraine. Right from the fourth day after the invasion, peace negotiations between the aggressor and the victim of aggression continue (with interruptions). From the point of view of Ukraine, their main goal is a ceasefire, the withdrawal of Russian troops from the occupied territories, punishment of criminals, compensation for the damage caused, and the signing of an agreement on security guarantees for Ukraine.

Issues of war and peace, national security are perhaps the most important in international relations. In addition, it is not about the solution of some local or regional conflict, but about the very existence of Ukraine. «To be or not to be is not a matter of compromise. It's either for you to be, or not to be,» - these words spoken by Golda Meir regarding Israel, are more positively perceived in Ukraine than ever before. Ukraine sees guarantees of its security in joining the North Atlantic Alliance and close cooperation with the European Union. The words of the President of Ukraine, Volodymyr Zelenskyi, are indicative in this context: «I would like to say to all our partners, who are constantly looking for compromises on Ukraine's path to NATO, that our country will be uncompromising on this issue.» On this path, Ukraine finds a deeper understanding with the countries of the «consolidated West» every day. In particular, the Minister of Foreign Affairs of Germany, Annalena Berbock, drew attention: more than 140 countries have repeatedly traveled to Moscow to make Russian President Vladimir Putin understand the perniciousness of war for the whole world. Each of these countries believed that they could convince Putin and incline him to peace, but were disappointed to see that the Kremlin superior is not interested in peace negotiations, because his goal is to destroy Ukraine.

Similarly, US Secretary of State Anthony Blinken concluded that there is no evidence that the Kremlin is capable of genuine negotiations on ending aggression against Ukraine. Rather, on the contrary, there are clear indications of the opposite: «Just listen to what Putin is saying. He declares that there is no point in entering into negotiations until Ukraine recognizes the «new territorial reality.» In other words, until Ukraine admits that Russia has seized its territories forever, they will not talk.» Under these conditions, Blinken believes, the US, along with other countries, has undertaken to support Ukraine and protect its territorial integrity, sovereignty and independence: «This includes a counteroffensive that will probably begin in the coming weeks.» Meanwhile, the London edition of The Financial Times reported with reference to the words of the deputy of the President's Office, Andrii Sybiga, that Ukraine is ready to discuss with Russia the issue of temporarily occupied Crimea, if the Ukrainian military reaches the administrative border of the peninsula. This statement caused a stir among those circles in the West who are skeptical of Ukraine's ability to regain the peninsula and fear that an attempt to liberate Crimea by force could push Putin to escalate the war, possibly with the use of nuclear weapons. Meanwhile, the president of Ukraine has the final say on matters of foreign policy. And on this occasion, Volodymyr Zelenskyy ruled out the possibility of peace negotiations with the Russian Federation until Russian troops liberate the entire territory of Ukraine, including Crimea.

It will be possible to sit down at the negotiating table with those people who will voluntarily withdraw Russian troops from the territory of Ukraine. Then the real diplomatic format will begin. However, Zelensky noted, «if we forcefully knock them all out, then there is nothing to talk about with such people in general. Because we will lose people. There will be many victims. What to talk about with these people at all. They must be isolated and non-manual. That's all».

In his speeches, the President of Ukraine recalled how even before the start of the large-scale invasion, he asked many state leaders to put the head of the Kremlin regime at the negotiating table. Nowadays, such a problem has disappeared: «Now we can't, it's not the same person anymore, there's no one to talk to.» Zelenskyi realizes that Ukraine's success in the alleged negotiations is guaranteed only by victories on the battlefield, and dictator Putin will have to answer for the crimes committed.

Our allies in the USA adhere to the principle: «Nothing about Ukraine without Ukraine.» President Zelensky, in turn, is open to the will of Ukrainians. As the sociological studies of the American National Democratic Institute testify, the Ukrainian people are not in the mood for territorial concessions until the end of hostilities. Back in May 2022, 59% of respondents believed that Ukraine should conduct negotiations with Russia in order to achieve peace, and 37% - that it should not do so. And already in January 2023, only 29% of respondents believed that Ukraine should conduct negotiations with Russia in order to achieve peace, while 66% were convinced that this should not be done.

As evidenced by a survey by the Razumkov Center, more than 70% of Ukrainians do not consider negotiations with an aggressor country to be an effective way to achieve peace. The number of those who would agree to the withdrawal of Russian troops to the line on February 23, 2022, in February-March 2023 was 18% (65% disagreed). Those who support the withdrawal of Russian troops to the 1991 border made up 61% (disagree - 21%). Therefore, based on the will of the people, the resumption of peace negotiations at the moment (before a successful counteroffensive) would be undesirable. The Ukrainian people are not ready for territorial concessions before the end of hostilities. The Ukrainians have no intention of seeking a compromise by ceding territory. The sovereignty, independence, unity and territorial integrity of Ukraine must be preserved in accordance with the internationally recognized borders of Ukraine.

Key words: Russia, Ukraine, large-scale invasion, compromise with Russia, blitzkrieg failure, military conflict or war, ceasefire line, fearmongering, nuclear blackmail, negotiations, joining NATO.

«Ми знаємо, що попереду важкі дні, тижні та роки.

Мета Путіна - стерти Україну з карти. Але він уже зазнає поразки, а Захід підтримуватиме Україну, скільки буде потрібно.»

Джо Байден

24 лютого 2022 року Російська Федерація розпочала повномасштабну війну проти України. Очільник Кремля Володимир Путін оголосив про початок спеціальної військової операції (СВО) з метою «денацифікації» і «демілітаризації» України. У світових ЗМІ були широко розтиражовані плани Росії закінчити цю каральну акцію проти України через декілька днів після початку агресії. Однак минув рік, і внаслідок успіхів Збройних Сил України, провалів Росії на фронті, втрат захоплених агресором населених пунктів у Харківській і Херсонській областях, нині Кремль уже уникає нагадувати про заявлені рік тому цілі. Тож, писала впливова італійська газета La Repubblica, звільнення Херсона може стати точкою старту для дипломатії.

У глобальному інформаційному полі з приводу можливих переговорів спостерігається справжній калейдоскоп суджень і прогнозів. Як стверджують оглядачі LIGA.net, в Європі все гучніше лунають голоси, які хочуть підштовхнути Україну до якогось компромісу з Росією. В Україні багато хто усвідомлює, що взагалі «переговорів, які заслуговують на довіру, з режимом Путіна бути не може». З боку американських офіційних кіл лунають запевнення, що «позиція США незмінна: переговори лише на умовах України». Однак дехто із європейських партнерів все ще тримався за ідею такого собі «Мінськ - 3». Та й у самому Вашингтоні до дипломатичного рішення скоріше всього схиляється голова Об'єднаного комітету начальників штабів генерал Марк Міллі. В той же час, стверджують американські ЗМІ, президент США Джо Байден та його головний радник із питань національної безпеки Джейк Салліван не згодні з генералом і вважають, що час дипломатії ще не настав, бо не можна давати Путіну шанс на перепочинок. Втім, колишній міністр закордонних справ України Павло Клімкін допускає: «Схоже, наші західні союзники бачать, що певної миті переговори можуть розпочатися» [56].

Рік великого протистояння

Широкомасштабне вторгнення Росії в українські землі дає уже вдосталь матеріалу для осмислення як причин агресії, так і перебігу подальших подій. Слід щиросердно визнати, що впродовж 2021 року відбувався складний процес усвідомлення загрози російського вторгнення в Україну. І викликав він далеко не однозначну реакцію з боку громадян України. Частина із них все ще була позитивно налаштована у своєму ставленні до Росії. Тут доводиться враховувати й те, що у 40% опитуваних є близькі родичі в РФ. Так само значна частина хоч і усвідомлювала загрозу з боку держави-агресора, однак сподівалася на вирішення проблеми дипломатичним шляхом. Ніхто не хотів війни, хоча загроза вторгнення уже підсвідомо тяжіла над людьми.

Загальне уявлення про стан громадської думки з обох сторін - України і Росії - дають соціологічні опитування, проведені в листопаді 2021 року. Як засвідчили результати замірів, добре чи дуже добре ставилося до Російської Федерації на той час 39% українців, а погано чи дуже погано - 47%. У Росії ж добре чи дуже добре ставилося до України 45% населення, а погано чи дуже погано - 43%. Показники дещо різнилися, однак вони й не могли бути тотожними: адже було б дивно, коли б жертва агресії Україна перейнялася теплою симпатією до російського агресора. А до того ж ставлення українців до РФ суттєво залежить ще й від регіону: на заході України негативно ставилось до РФ 61% опитаних, на сході - 30%. Не вбачали великого глузду обидва народи й у ідеї об'єднання Росії та України - його прагнули лише 6% українців і 18% росіян.

Ще одна особливість: за даними співробітника «Левада-Центру» Олексія Левінсона, перед вторгненням пересічні росіяни здебільшого не вважали Україну за серйозного воєнного супротивника. На таку роль у їхньому розумінні могли претендувати хіба що США із своїм велетенським ядерним потенціалом. Тож у своїй масі росіяни війни з Україною нібито й не бажали. Але при тому не дуже й остерігалися, вважаючи, що воєнна кампанія буде відбуватися не на території Росії, що результати війни будуть переможними для Росії, а людські втрати будуть для Росії незначними. Одним словом, що це буде не воєнна кампанія у повному розумінні цього слова, а «легка прогулянка по парку» [12].

Тим часом все інтенсивніше стала поступати інформація про концентрацію з боку Росії сил вторгнення в Україну. Власне про стягування російських військ до кордонів з Україною заговорили ще в березні 2021 року. Тоді для широкої публіки офіційний Кремль пояснював перекидання військ відповідно до запланованих навчань. Однак в експертному середовищі допускалася думка, що маневрами поблизу українських кордонів російська сторона намагалася здійснити «тестування» нової американської адміністрації Байдена. І дійсно - невдовзі Байден здзвонився із Путіним. Підсумком розмови став спільний саміт у Женеві 16 липня 2021 року. Після цього розмови про російські війська поблизу кордонів України на деякий час дещо вщухли.

Щоправда восени з'явилися нові ознаки стягування військ до кордонів України. Розмови про якісь спільні навчання збройних сил Росії і Білорусі уже нікого не переконували. Згідно даних Міністерства оборони України, станом на 19 січня 2022 року Росія завершила комплектування військ - їхня чисельність досягла 127 тисяч. Супутникові знімки засвідчили, що вантажні машини, танки та інша воєнна техніка уже розміщені рядом з Климовим - 13 кілометрів від кордону, в Клинцях - 30 кілометрів, в Єльні - 135 кілометрів, а також в Погоново - 165 кілометрів. В середовищі українських військових утверджувалося переконання про неминучість воєнного зіткнення: «Наші люди готові боротися. Якщо росіяни увійдуть, із кожного вікна будуть стріляти» [8].

З боку Росії справа залишилася за малим - знайти якийсь привід для оправдання агресії. Сама по собі Україна, на думку рашистів, не могла фігурувати як головна загроза Росії - образ супротивника слід було підняти до рівня НАТО. Тут теж була своя історія: на початку 2000-х років Путін позитивно ставився до вступу Росії у Північноатлантичний альянс, однак там його не ждали. У відповідь, починаючи від «мюнхенської промови» 2007 року, НАТО у виступах Путіна уже характеризувалося як загроза суверенітету Росії, а Україна у цій схемі розглядалася як головний «інструмент» в руках НАТО для підриву державного ладу РФ. Докази, як мовиться, були притягнуті «за вуха»: «Помаранчева революція» 2004-2005 років стала відігравати роль наочного свідчення про нібито втручання Вашингтону у відсторонення Януковича від влади. Рішення саміту НАТО в Бухаресті 2008 року щодо перспектив включення України і Грузії в альянс теж послужило поштовхом для оцінки цього кроку як репетиції подальшої ймовірної зміни путінського режиму в Росії.

Відтак ставлення очільника Кремля до України було сформульовано відверто вороже - був взятий курс на знищення України. Коли у 2008 році стало питання про перспективи вступу України до Північноатлантичного альянсу, Путін сказав тодішньому президенту США

Джорджу Бушу: «Ти ж розумієш, Джордж, що Україна - це навіть не держава. Що таке Україна? Частина її території - це Східна Європа, а частина, і то значна, подарована нами». В подальшому ця ідея була розвинута у статті Путіна «Про історичну єдність росіян і українців», опублікованій на сайті Кремля в липні 2021 року. Революція гідності 2014 року трактувалася в ній як змова проти економічної співпраці України і Росії, а найпершою жертвою багатомісячних демонстрацій в Україні стала, мовляв, російська мова. Стаття Путіна була рекомендована для обов'язкового вивчення на військово-політичних заняттях російських військовослужбовців. Залишилося дати наказ на окупацію української території й зміну системи влади в країні.

Вірогідність російської агресії стала настільки зримою, що викликала в листопаді-грудні 2021 року гострі суперечки в середовищі світових експертів. Наскільки обґрунтованими є існуючі прогнози щодо вторгнення? Коли чекати цього вторгнення - найближчим часом взимку чи весною? Після ряду гострих публікацій в пресі держсекретар США Ентоні Блінкен заявив про цілком ймовірну загрозу російського вторгнення в Україну, а директор ЦРУ Вільям Бернс прилетів у Москву, щоб висловити свою стурбованість президенту Росії Володимиру Путіну. Не обминув своєю увагою Бернс і Київ. З боку США про високу вірогідність російської агресії були попереджені й союзники по НАТО. Спираючись на цю інформацію, глава воєнної розвідки України Кирило Буданов навіть назвав час можливого вторгнення: лютий 2022 року.

Москва, як це вже стало традиційним, кваліфікувала усі ці повідомлення пропагандистськими вкиданнями спецслужб та звинувачувала Захід у спробах приховати тим самим свої агресивні плани на кордонах Росії. Уже починаючи з листопада 2021 року російські чиновники й дипломати, як по команді, стали вдаватися до різких і недипломатичних висловів у своїх стосунках із представниками консолідованого Заходу. За оцінкою російського опозиційного публіциста і політичного коментатора Олексія Цвєткова стиль спілкування путінської когорти дипломатів перевершив навіть колишній радянський: «Нинішній - цілковито гопницький, що бере на цугундер, він набагато менш впевнений у своїй силі (Росія може задавити Україну, але не США і НАТО), але зате переконаний у боязкості та розрізненості противника в розрахунку на те, що той не вимагатиме розкрити карти. Звичайна стратегія підворіття, золотий зуб і кепка-шестиклинка» [25].

Апофеозом дипломатичного етикету й культури спілкування путінських часів став свого роду ультиматум заступника міністра зовнішніх справ РФ Сергія Рябкова у січні 2022 року під час переговорів Росії і США у Женеві з приводу необхідних Кремлю «гарантій безпеки». Ще до початку переговорів цей керівник російської делегації порадив НАТО «збирати манатки і відправлятися на рубежі 1997 року». Про що російський ліберальний політик Аркадій Янковський прокоментував таким чином: «Наразі, під час дипломатичних баталій з американцями на переговорах - тупість і нахабство вітчизняних назначенців-політиканів просто хлище в обличчя. Рівень некомпетенції депутатів ДД [Державної Думи], в цілому, був добре відомим, але от рівень вихваляння мідівців зашкалює за немислимі раніше межі. Думається, це продумана настанова вищого начальства, а зовсім не рядові забави і юродство в дусі Маші Захарової» [25].

Отже, в той час як дипломатичний корпус Росії влаштував словесну «димову завісу», військовики вдалися до прихованого перекидання армійського контингенту по-ближче до кордонів з Україною. Залишалося відкритим питання - чи усе це сприймати як політичний блеф РФ задля поліпшення своїх позицій під час переговорного процесу, чи як безпосередню загрозу вторгнення в Україну? Поки що все скидалось на те, що Росія хоче повторити сценарій війни 2008 року проти Грузії. Директор російської програми в Центрі воєнно-морського аналізу США Майкл Кофман охарактеризував ситуацію таким чином: «Я спостерігаю за активною дискусією в твіттері на тему: блефує Путін чи ні. Але як воєнний аналітик я бачу чіткі вказівки на підготовку до вторгнення, я не можу рекомендувати ставитись до цього як до блефу. Ця ситуація буде розвиватися в найближчі місяці» [73].

З цією думкою погоджувався й експерт Дослідницького інституту зовнішньої політики США Роб Лі, не виключаючи варіанту повторення сценарію нападу на Грузію у 2008 році: «Ймовірно, що Росія намагається змусити Київ і НАТО змінити їхню поведінку, і тому Росія хоче добитися своїх цілей через загрози чи мінімальне необхідне для цього застосування сили. Це може включати в себе наземну наступальну операцію, а може просто масивні артилерійські обстріли із використанням ракетних установок і крилатих ракет, або ж удари балістичними ракетами по українських позиціях». Достеменно описати сценарій майбутнього нападу Росії ніхто не брався. Так, англійський політолог Марк Галеотті зауважував, що Кремль рідко коли мав детальний план дій, покладаючись частіше на ситуацію. Відомий англійський воєнний історик сер Лоуренс Фрідман звертав увагу на те, що хоча концентрація російських військ є значною, однак «вона не достатня для вторгнення» [73].

Балансування на грані війни

В цілому наприкінці 2021 року склалася парадоксальна ситуація, коли Україна в особі Росії отримала послідовного ворога, але поки що непослідовного союзника в особі Сполучених Штатів. Вашингтон усе ще намагався вибудовувати курс на більш стабільні й передбачувані стосунки з Росією, зокрема не виключав можливість нової зустрічі Байдена із Путіним. Дипломатично витримані заяви з боку Білого дому засвідчували небажання ускладнювати відносини з Кремлем, і президент РФ про це знав. Однак не було зрозуміло, наскільки далеко збирається Путін зайти в експлуатації миролюбності Байдена.

Тож 10 січня 2022 року в Женеві відбулися закриті переговори американської і російської делегацій. На фоні більш ніж стотисячного угруповання російських солдат на кордонах з Україною Росія стала вимагати від США і НАТО юридичних гарантій безпеки. Тон вимог був відверто жорстким: йшлось про нерозширення НАТО на схід і про неприйняття України в альянс; про нерозміщення ракет малої і середньої дальності; про скорочення кількості воєнних навчань. Показово, що глава російської делегації Сергій Рябков попередив: росіяни жодним чином не підуть на поступки, а до компромісів мають готуватися американці. Саме тут прозвучали поради «забирати манатки».

У відповідь Блінкен зауважив, що не очікує проривів від цих переговорів, оскільки важко сподіватися на реальний прогрес, коли Росія, перейнята ідеєю відновлення Радянського Союзу, приставила пістолет до голови України. У підсумку зустріч у форматі Росія-США (11 січня) та Росія-НАТО (12 січня) не принесла жодних результатів. Більше того - перекидання російських військ із регіону Далекого Сходу в Білорусь лише посилило підозру, що Кремль готується розпочати війну проти України [38].

Врешті-решт вирішальне слово залишалося за президентом США Джо Байденом. Американські журналісти із своїх джерел дізналися, що адміністрація президента США налаштована «дуже песимістично», що вона стурбована нарощуванням російських військ поблизу України, тож американські чиновники й військові стали всерйоз розглядати питання щодо збільшення постачання зброї в Україну. Тим часом, судячи з усього, Джо Байден вважав, що нині Путіну слід ще дати шанс на корекцію його агресивного курсу. Саме тому під час відзначення першої річниці своєї інаугурації 19 січня 2022 року президент США заявив: «я до цих пір вважаю, що Путін не хоче повномасштабної війни, це по-перше. По-друге, чи вважаю я, що Путін хоче провірити реакцію Заходу, США і НАТО на можливу агресію? Так, я гадаю, він буде провіряти нашу готовність. Але я знаю, що він заплатить велику і серйозну ціну, якщо він не змінить своїх намірів уже нині. І я думаю, він буде все життя шкодувати за таке рішення» [72].

Навряд чи слід дивуватись, що нова спроба переговорів глав МЗС Росії і Держдепартаменту США Сергія Лаврова й Ентоні Блінкена у п'ятницю 21 січня в Женеві з самого початку практично була приречена на неуспіх. Москва стала вимагати «залізобетонних» гарантій відмови від розширення НАТО, але представники США і НАТО ухилились від обговорення цього сюжету. Більше того - Росія і США не змогли навіть узгодити сам предмет подальших переговорів. Щоправда МЗС РФ в грудні опублікував проєкти договорів із США та НАТО і зажадав термінової відповіді на них. А йшлося в них: про відмову розширення НАТО на схід; про зобов'язання не приймати в альянс колишні республіки СРСР; про повернення військ НАТО на позиції 1997 року (до вступу в альянс 14-ти країн Центральної і Східної Європи). Немає нічого дивного, що Вашингтон і Брюссель відмовилися обговорювати ці вимоги як такі, що суперечать статуту НАТО, де відстоюється принцип «відкритих дверей». Крім того, ці російські вимоги ігнорували суверенітет України, Грузії та інших країн щодо їх права вибору - в тому числі й вибору воєнних союзів [11].

Драматизм цієї зустрічі передає публікація в газеті The Washington Post від 16 серпня 2022 року під назвою «Три місяці до війни». Йдеться про те, що після півторагодинної безрезультатної бесіди Блінкена і Лаврова перемовини були припинені. Але коли помічники почали виходити із зали, Блінкен затримався і попросив російського міністра поговорити з ним наодинці. Знову повернувшись до ситуації в Україні, Блінкен довірливо запитав: «Сергію, скажи мені, що ви насправді намагаєтесь зробити?». Чи справді все це було пов'язано з проблемами безпеки, які Росія порушувала знову і знову - про «зазіхання» НАТО на Росію та уявну військову загрозу? Чи йшлось про майже теологічну віру Путіна в те, що Україна була й завжди буде невіддільною частиною матінки-Росії? Відповідь стала красномовною: «Лавров нічого не відповів, а відчинив двері і пішов геть». Його супровід, що очікував у коридорі, потягнувся за ним. Це було востаннє, коли високопосадовці національної безпеки Росії та Сполучених Штатів зустрілися особисто перед вторгненням [64].

За наявності концептуального провалля між позиціями двох сторін, західні експерти спробували запропонувати політикам нові підходи. Самюель Шарап, вже в котрий раз висунув ідею офіційно відмовити Україні і Грузії вступ до альянсу НАТО на найближче майбутнє. Публіцист Пітер Бейнарт запропонував визнати існування сфер впливу, і тим самим надати Росії право вето на вступ України до НАТО. Колишній представник США в НАТО Іво Даалдер наполягав на тому, що лише повна підтримка України з боку Заходу може зупинити Путіна. Так само експерт дослідницького Інституту зовнішньої політики США Роб Лі покладав надії на чим швидше отримання Україною ракет великої дальності, що мало стримати Росію від подальшого нагнітання напруженості.

Аналізуючи висунуті Росією пропозиції, глава Російської ради з міжнародних справ Андрій Кортунов зауважив, що жорсткі й безкомпромісні радикальні вимоги Москви були Заходом почуті, однак «допустимо й доречно було б їх обговорювати в одному випадку - після крупного збройного конфлікту в Європі, де НАТО зазнало б поразки». А що така ситуація наразі неймовірна, то «Росії ніяк не уникнути корегування зарані заявленого підходу на основі принципу «все або нічого». І тоді необхідно вести перемовини і з США щодо стратегічних озброєнь, і з НАТО щодо ненаближення воєнної інфраструктури, а також із тими сусідами, котрі прагнуть в альянс, щодо альтернативних механізмів забезпечення їхньої безпеки» [11].

Розмови розмовами, а тим часом 5-6 лютого ряд американських і європейський ЗМІ обнародували серію нових тривожних матеріалів про нарощування сил російської армії до 70% їхньої готовності до воєнної операції проти України. Більше того - йшлось про вірогідність можливого взяття Києва впродовж трьох днів. І то вже були не академічні розумування - йшлось про прогнози, що прозвучали 3 лютого на шестигодинній зустрічі американських конгресменів із представниками адміністрації Джо Байдена і воєнного командування США. Деякі оцінки, що вийшли із цієї аудиторії, були розтиражовані впливовими газетами: The Washington Post, The New York Times, Financial Times, а також на телеканалі Fox News. Так що обговорюваним проблемам було забезпечено широкий громадський розголос. Глава Об'єднаного комітету начальників штабів Марк Міллі спрогнозував, що після захоплення Києва воєнні втрати Києва сягнуть 5-25 тисяч військових, втрати Росії - 3-10 тисяч. Число втрат цивільного населення України орієнтовно сягатиме ж 25-30 тисяч людей.

Крім того, 5 лютого німецький таблоїд Bild представив громадськості прогноз окупації України, нібито обговорюваний в середовищі російських військовиків. У викладі газети сценарій передбачував капітуляцію під впливом агентурних груп РФ не лише Києва, а й інших великих міст України, скликання фіктивної «Народної Ради» замість Верховної Ради України і створення маріонеткового уряду. Одночасно йшлось про будівництво «табору для утримання проукраїнських активістів», а також запровадження репресивних заходів проти українського спротиву [61].

Глава МЗС України Дмитро Кулеба закликав українців не вірити апокаліптичним прогнозам і запевнив, що Україна готова до будь-якого розвитку подій. І для цього в міністра були підстави. Взяти хоча б німецький таблоїд Bild, котрий давно зажив собі репутації плітка- ря. Однак, попри все, на цей раз газета досить вірно передавала спосіб мислення російських воєнних кіл про Україну: росіяни вже вкотре переоцінювали свої здібності впливати на видуману ними Україну, яку, мовляв, буде легко угомонити. Що ж стосується інших названих видань, то завдяки високим журналістським стандартам вони викликали довіру. Принаймні вони адекватно передавали думки диспутантів - глави Пентагона Ллойда Остіна, держсекретаря США Ентоні Блінкена, директора Національної розвідки США Евріла Хейнса, генерала Марка Міллі - голови Об'єднаного комітету начальників штабів США.

Не претендуючи на пріоритетність у викладі різноманітних сценаріїв російської політики щодо України, скористаюсь матеріалами журналістки Інни Семенової із українського суспільно-політичного тижневика «Новий час країни». За два тижні до широкомасштабного вторгнення Росії в Україну вона зазначала, що сценарій вторгнення з боку агресора залишається поки що одним із гіпотетичних - аналітики розвідки США до останнього часу не беруться стверджувати, що Путін уже прийняв остаточне рішення. Крім тотального вторгнення існували ще чотири опції: 1) політичний переворот і повалення Зеленського; 2) обмежене вторгнення на ще не окуповані території сходу України; 3) додаткове введення військ в «Л/ДНР» і визнання Росією їх самопроголо- шеної «незалежності»; 4) вторгнення в Донбас із наступною спробою анексувати східні регіони України [61].

На відміну від американців, європейські аналітики й чиновники допускали, що Путін може почати з меншого - з кібератак на електромережі й комунікації - щоб тим самим перевірити реакцію України і Заходу. Зокрема очільник Кремля був заінтересований спровокувати ще більші розбіжності в Європі стосовно запровадження нищівних економічних санкцій. А в цілому представники західних спецслужб висловили сумніви щодо реалізації повномасштабного вторгнення. Їхні аргументи - утримати захоплену територію навряд чи можливо, а народ України не прийме насаджуваний Росію маріонетковий уряд і сформує сильний рух опору.

Також була поставлена під сумнів теза генерала Марка Міллі про здатність Росії захопити Київ впродовж трьох днів. Зокрема його критики зауважили, що неможливо впродовж 72 годин пройти 100 кілометрів від кордону, а потім ще й оточити та взяти штурмом трьохмільйонне місто. По-перше, ніколи ще переміщення бронетанкових військ не перевищувало 20 миль за добу. По-друге, на штурм Грозного (а це місто в десять разів менше за Київ) Росії знадобилося півтора місяці. По-третє, якщо столицю не вдасться окупувати, то в Росії немає належного ресурсу щоб зрівняти Київ з землею. Що вже говорити про інші великі міста України. Американський Центр стратегічних і міжнародних досліджень зазначав, що «варіант масштабного вторгнення в Україну дійсно має стати для Росії «щонайбільшою загальновійськовою операцією з часів битви за Берлін в 1945 році» [61].

Навіть у самій Росії прозвучали виважені судження про неможливість бліцкригу. Взяти хоча б застереження у пресі від 3 лютого 2022 року полковника у відставці, військового аналітика Михайла Ходарьонка, колишнього співробітника Головного оперативного управління Генштабу ЗС РФ. Він зазначав безглуздість деяких суджень про можливість розгрому росіянами українських підрозділів за 30-40 хвилин. Аргументи Ходарьонка були такі: в Україні багато міст із мільйонним населенням; міське середовище допомагає тим, хто обороняється; запаси високоточної зброї в РФ досить обмежені; в Україні велика вірогідність партизанського спротиву; не слід недооцінювати українську бойову авіацію і зенітно-ракетні війська; Захід уже виявляє небувалу консолідовану підтримку України. Насамкінець, зауважував аналітик, найголовніше: «Збройний конфлікт з Україною наразі докорінно не відповідає національним інтересам Росії. Тому деяким перезбудженим російським експертам про свої шапкозакидальні фантазії краще всього забути» [36].

Подальші події засвідчили наскільки адекватним виявився прогноз Ходарьонка. Три місяці по тому 17 травня в російській пропагандистській програмі на телеканалі «Россия 1» цей воєнний експерт заявив, що в українській армії високий моральний рівень і вона готова боротися до перемоги. За його словами, ситуація для російської армії буде погіршуватися, оскільки Україна здатна найближчим часом поставити в стрій до мільйона солдат, а країни Заходу дадуть їм необхідну зброю. Експерт додав, що в остаточному підсумку перемога на полі бою визначається високим моральним духом особового складу, котрий готовий боротися за свої ідеї: «Вони готові захищати свою Батьківщину й мають намір боротися до останньої людини». Крім того, однією із серйозних проблем для РФ, на думку полковника, є становище на міжнародній арені, в котрім вона не має стратегічних союзників й перебуває у повній політичній ізоляції: «І практично проти нас, як би нам того не хотілось визнавати, увесь світ. І ось із такої ситуації й слід виходити» [35].

Український аналітик Микола Сунгуровський допускав ймовірність сценарію російської агресії із великим числом жертв. Не останню роль тут мав зіграти недосконалий рівень стратегічного мислення кремлівських теоретиків, низький рівень взаємодії силових структур, вкрай обмежені ресурси Росії для окупації України, низький моральний дух особового складу. Ще один надзвичайно важливий фактор - недооцінка росіянами сили громадянського суспільства: «в РФ його просто немає, тому й нічого оцінювати». В разі серії поразок Росії, прогнозує Сунгуровський, Путіну рано чи пізно доведеться відмовитися від ескалації конфлікту й вдатися до запасного варіанту: визнати «Л/ДНР» і тим самим вийти із Мінських домовленостей, оголосити про закінчення військових маневрів, відмовитися від ряду ультимативних вимог до США і НАТО тощо. Українській стороні теж доведеться вибирати: «або паніка й хаос - і прощання з мріями про незалежність і кращим майбутнім, або ж спокійна рішучість, напруга сил, волі, терпіння і тоді - заморожений конфлікт із тимчасово окупованими Кримом і Донбасом... і постійна активна робота щодо справжньої перебудови країни» [34].

Отже, за два тижні до широкомасштабного вторгнення Росії в Україну ситуація залишалася вельми неоднозначною. Більш-менш адекватно можна було прогнозувати ситуацію, аналізуючи готовність чи неготовність Кремля вести переговори. З одного боку, в Путіна нібито з'явилися аргументи для того, щоб зупинитись, а натомість представити відмову від воєнної операції як нібито «миролюбну настанову всупереч провокаціям Заходу». Тим більше, що він уже нагадав усім, що Росія є «великою державою», а тому міг потішитися великою увагою до себе з боку широкого дипломатичного корпусу та світової журналістики. Врешті-решт можна було б вдовольнитися тим, що він узгодив комюніке з главою Китаю Сі Цзиньпіном на предмет осудження як процесу розширення НАТО, так і «кольорових революцій». Тобто Путін міг отримати задоволення від пропагандистських успіхів. А до того ж і від реальних досягнень в площині нарощування своїх збройних сил у Білорусі. Тобто, складалось враження, що у Путіна були в наявності шляхи для відступу від воєнної авантюри. Залишалось вирішити: чи по них пройти, а чи знехтувати ситуацією і розпочати війну. Путін вибрав останнє.

Бути чи не бути? Відсутність альтернативи

Отже - перед Україною постало питання: «бути чи не бути»? Таке випробування рано чи пізно випадало кожному народу в процесі віднайдення ним своєї ідентичності і самоствердження у цьому світі. Класичним прикладом для сучасної України може бути настанова євреїв до розбудови держави Ізраїль після двох тисячоліть бездержавності (римські легіонери у 70-му році н.е. захопили Єрусалим та ліквідували останній бастіон спротиву іудеїв у фортеці Масада у 73 р. н.е.). Взявшись відродити державу, наша землячка і п'ятий прем'єр-міністр Ізраїлю Голда Меїр сформулювала у новітні часи свою знамениту тезу: «Бути чи не бути - це не питання компромісу. Або вам бути, або не бути». Пояснення до цієї тези теж було сформульовано нею однозначно: «Ми завжди стверджували, що в нашій війні з арабами у нас є секретна зброя - повна відсутність альтернативи... Єгиптяни можуть бігти в Єгипет, сирійці - в Сирію. Ми можемо бігти лише в море, а перед цим є смисл і дати битву» [1].

Українцям нікуди бігти - від своєї землі, від своєї долі не втечеш. Тож наше буття - це не питання компромісу. Так, як цю істину сформулював Тарас Шевченко: «Та ніколи не продамся, в найми не наймуся». Цю ж істину, будемо сподіватися, адекватно сприймуть і наші союзники із консолідованого Заходу. Бо в час, коли Україна була націлена на перемогу над агресором, поняття «компроміс» несподівано для українського читача виринуло 9 листопада 2022 року у виступі головного союзника України президента США Джо Байдена. Під час його прес-конференції за підсумками проміжних виборів до Конгресу, Байден натякнув на можливість переговорів України і Росії: «Залишається з'ясувати, чи готова Україна піти на компроміс із Росією».

Інтригу в даному випадку складало те, що Байден не пояснив, що він конкретно мав на увазі, вживаючи термін «компроміс». А тим часом, згідно даних джерел NBC News, все частіше американські й західні чиновники стали висловлювати судження, що, мовляв, у цій війні, яка принесла небувалі після 1945 року людські жертви і якій кінця-краю поки не видно, ні Україна, ні Росія не зможуть досягнути своїх заявлених цілей. Відповідно цілий ряд експертів стали задаватися питанням, чи не час уже розпочати дипломатичні переговори між воюючими сторонами. Подібні сумніви в час воєнного протистояння не надихають на досягнення перемоги. Як казали колись древні: «і коли сурма, що кличе до бою, звучить невпевнено, то хто ж підніметься до борні».

Щоправда, деяке світло на ці проблеми пролили подальші судження Джо Байдена. На його думку, Росія й Україна «вони обидві будуть зализувати свої рани, вирішувати, що вони будуть робити взимку, і вирішувати, чи підуть вони на компроміс». При цьому президент СЩА принципово застерігав: «ми не збираємось говорити їм, що вони повинні робити», отже у обох сторін буде час для корекції своїх позицій. Хіба що Байден вважав за доцільне провести консультації щодо України з союзниками під час зустрічі Великої двадцятки в Індонезії 15-16 листопада 2022 року [2].

Насамперед Білий дім повинен був сам визначитись щодо стратегії й тактики стримування та протистояння агресивному курсу Росії. І до цього він наполегливо йшов. Показовим може бути великий аналітичний матеріал у газеті The Washington Post. Так, йдеться в газеті, уже наприкінці літа 2021 року у США відбулося різке зростання розвідувальних даних, пов'язаних із Росією і Україною. Відповідно радник президента США з національної безпеки Джейк Салліван організував у жовтні зустріч у Овальному кабінеті, «коли його розуміння проблеми змінилося від невпевненості щодо намірів Росії, через занепокоєння, що він надто скептично ставився до перспектив військових дій, до тривоги» [64].

До обговорення проблеми за участю президента Джо Байдена і віце-президента Камали Харріс були залучені держсекретар Ентоні Блінкен, міністр оборони Ллойд Остін, голова Об'єднаного комітету начальників штабів генерал Марк Міллі, а також ряд керівників національної розвідки та ЦРУ. Виступаючі доповіли Байдену про те, що згідно даних розвідки усі російські військові частини на кордонах України готові до масованого нападу. Після доповіді генерала Міллі відбулося обговорення, під час якого учасники диспуту підсумували наміри Путіна. І мова йшла не про якийсь локальний конфлікт з боку Росії, а про широкомасштабну війну проти України.

Отже, уже в жовтні 2021 року у Білому домі дійшли висновку, що з боку Росії готується стратегічна атака на Україну з кількох напрямків одночасно. На північному театрі воєнних дій планувалося взяти Київ «у кліщі». Одна частина мала рухатися на схід від столиці через місто Чернігів, а інша - оминути Київ із заходу, просуваючись на південь від Білорусі через природний проміжок між «зоною відчуження» на покинутій Чорнобильській АЕС і навколишніми болотами. Атаку планували на зиму, щоб твердий ґрунт зробив місцевість легкопрохідною для танків. Охопивши столицю з двох боків, російські війська планували взяти Київ за три-чотири дні: «Спецназ мав зайняти центр Києва й усунути президента Володимира Зеленського - навіть убити його, якщо необхідно, - і встановити маріонетковий уряд, дружній до Кремля».

Ще один напрямок планувався зі сходу. Російські війська мали пройти через центральну Україну до річки Дніпро, а війська з Криму - мали захопити південно-східне узбережжя України. Згідно російських планів, ці дії мали б тривати максимум кілька тижнів. Після короткої зупинки й перегрупування та переозброєння, російські агресори мали просуватися на захід, до лінії з півдня на північ, що тягнеться від Молдови до західної Білорусі. Передбачалось, що на заході залишиться невеличка українська держава - на території, яку, на думку Путіна, населяють непоправні неонацистські русофоби [64].

Чи могли ці плани свідчити про початок «воєнного конфлікту», а чи навпаки - розкривали вони задуми широкомасштабної війни, спрямованої на остаточне вирішення українського питання? Що стосується учасників наради Білого дому, то на той час їм важко було навіть уявити собі масштаб амбіцій російського зверх- ника. Все це було не те, «на що могла б зважитись розумна країна» - сказав пізніше один із учасників зустрічі. Як на наш погляд, слово «країна» тут було вжито доречно, бо державницька думка тут і не ночувала. Оглядаючись на події після цілого року війни, коли мобілізований люд хвиля за хвилею йшов на штурм Бахмута й втрачав життя не розуміючи за які цілі й ідеали він поліг, доводиться з сумом визнати, що обдурений народ може помилятися й гірко розплачуватись за свою політичну сліпоту.

А тим часом Байден вимагав від радників чітких і однозначних висновків - невже цього разу Путін піде на авантюру широкомасштабної війни? І йому відповідали: «Так, це реально». Єдине, що команда не могла сказати, то це назвати точно день «Ч» - остаточного вторгнення. Можливо з цих, а можливо з інших міркувань, представники Білого дому публічно наполягали, що не вірять у те, що Путін остаточно дійшов рішення про вторгнення в Україну.

Директор ЦРУ Вільям Бернс, який працював до того послом США у Москві й мав прямі контакти з Путіним описав російського лідера як особу, зациклену на Україні. Контроль над Україною був синонімом путінської концепції російської ідентичності й владарювання. Розвідник наголошував, що Путін сам фактично розкрив свої плани. За три місяці перед нарадою, а саме у липні 2021 року Путін опублікував есе на 7000 слів «Про історичну єдність росіян та українців», де стверджував, що вони віддавна були «одним народом», а справжній суверенітет України можливий лише в партнерстві з Росією». Настирливі кроки з планування широкомасштабної війни в поєднанні з переконаннями Путіна у необхідності поглинути Україну не залишали жодних сумнівів у його готовності до вторгнення. Реакція президента США на появу путінського есе теж була показова: 27 серпня Байден дозволив вилучити на 60 мільйонів доларів оборонної зброї із запасів США та відправити її в Україну.

На що розраховував Путін йдучи на авантюру вторгнення в Україну? Не виключено, що він виходив із досвіду нападу на Грузію в 2008 році, коли Захід вдався до політики умиротворення агресора. Можливо, що із досвіду захоплення Криму, коли Обама обмежився гучною риторикою й ухилився від адекватної реакції. Можливо й на цей раз Путін сподівався хіба що на куці вербальні протести з боку США, присоромлених принизливим виведенням своїх військ з Афганістану. Не виключено, що бралось до уваги й те, що країни Заходу були перейняті боротьбою з пандемією коронавірусу, а канцлер Німеччини Ангела Меркель де-факто уже залишала свій пост. Врешті-решт було зрозуміло, що Емануель Макрон зіткнувся у Франції із боротьбою за переобрання, а Великобританія страждала від економічного спаду після Brexit. Отже, їм нібито на той час було не до Путіна.

Власне, усі ці питання лежали у США на периферії обговорення. Назагал учасники жовтневої наради були перейняті тим, що воєнні плани Путіна передбачали захоплення більшої частини України. А це з боку Росії означало не що інше як «надзвичайно зухвалий план, який міг створити пряму загрозу для східного флангу НАТО або навіть зруйнувати архітектуру безпеки Європи після Другої світової війни» [64].

Ситуація вимагала ухвалення якогось певного рішення: Путіна слід було не просто стримувати, але й протистояти йому. Однак США не бажали діяти наодинці. Щодо допомоги Україні на той час теж не було однозначної відповіді. По-перше, з'явилася потреба визначитись, як збалансувати секретність розвідки й здатність переконати інших у правдивості агентурної інформації? По-друге, як допомогти Україні в її протистоянні Росії без жодного пострілу з боку НАТО? По-третє, учасників наради долали сумніви: що робити, «коли почнеться вторгнення, українцям знадобиться багато нової зброї, щоб захиститися. Якби її було надто мало, це могло б гарантувати перемогу Росії. А надто багато може спровокувати прямий конфлікт НАТО з ядерною Росією» [64].

Особливим предметом аналізу, як на нашу думку, стала проблема: чи те, що відбувається нині на українській землі є «воєнним конфліктом», а чи справжньою широкомасштабною війною? Ось із цієї вихідної точки зору й слід виходити. Наразі у світі усталилося розуміння, що воєнний конфлікт (збройний конфлікт) є явищем подібним до війни, але, на відміну від неї, цілі конфліктуючих сторін мають обмежений, ситуативний чи локальний характер. Вони рідко позначені принциповою чи глибинною сутністю: «Як правило, в ході такого протистояння противники не ставлять під загрозу життєво важливі інтереси чи сам факт існування один одного, не вдаються до спроб змінити цілісність політичного ладу, економічної системи тощо». Збройні конфлікти, як правило, нетривалі. Вони відрізняються від війни насамперед тим, що не примушують суспільство до введення в державі воєнного стану, не вдаються до розриву дипломатичних і торговельних відносин між учасниками конфлікту, до конфіскації майна та інтернуванню громадян ворожої держави [9].

От за цих передумов формою вирішення конфлікту й може стати компроміс. Однак в контексті сучасної війни поняття «компроміс» навряд чи було б адекватним для вирішення протистояння України і Росії. Почнемо з того, що під компромісом розуміється часткове задоволення інтересів обох сторін у конфлікті. Тим самим закладається передумова про рівність сторін у конфлікті, визнання рівноправності їхніх цілей та інтересів, допустимість правомочності позицій один одного та заохочення супротивників до обміну думками при взаємному спілкуванні заради подальшої співпраці та уникнення протистояння.

Якщо ставити питання руба, то чи можемо ми визнати рівність і рівноправність двох сторін у пошуках компромісу: Росії як агресора, з одного боку, і України як жертви неспровокованої агресії - з другого? Як можна собі уявити їх обопільне визнання позицій один одного: воєнного злочинця Путіна, на арешт якого видав ордер Міжнародний кримінальний суд в Гаазі, та Зеленського - главу держави, підтриманої 141-ми голосами в резолюції Генеральної асамблеї ООН.

Також життя ставить на порядок денний ще одне питання: чи можемо ми за допомогою понять «конфлікт» та «компроміс» адекватно передати те, що творилося агресором в Бучі, Ірпені, Гостомелі, Ізюмі, Краматорську, Маріуполі та інших містах і населених пунктах України? Як через усталену й політкоректну оптику цих понять міжнародного права ми маємо оцінювати мало не щоденні бомбардування цивільних об'єктів України? І чи могли ми серйозно розраховувати, що рашистська Росія раптом буде виконувати рішення Європейського суду з прав людини від 1 березня 2022 року: «суд постановляє, в інтересах сторін та належного ведення розгляду наказати уряду Росії утримуватися від військових нападів на цивільне населення та цивільні об'єкти, у тому числі житлові приміщення, автомобілі екстрених служб та інші особливо цивільні об'єкти, що охороняються, такі як школи та лікарні, а також негайно забезпечити безпеку медичних установ, особового складу та аварійно-рятувальних служб у межах атакованої або обложеної російськими військами території» [57].

Реакцію Росії на усі ці законні вимоги щодо дотримання Європейської конвенції з прав людини можна було передбачити - Москва зневажає міжнародне право й повністю ігноруватиме рішення Ради Європи (РЄ), зокрема Європейського суду з прав людини. Путін зневажає права не лише українського, але й власного народу. Повна самоізоляція Москви від демократичного світу позбавляє понад 140 мільйонів російських громадян захисту Конвенції з прав людини. За цих обставин Раді Європи не залишалося іншого як 16 березня 2022 року ухвалити рішення виключити Російську Федерацію зі складу Ради Європи після 26 років членства. Про будь- який компроміс, коли питання стоїть про права людини, не може бути й мови. А оскільки Росія розуміє лише мову сили, то й порозуміння з Україною буде досягатися, судячи з усього, на полі бою [18].

Між тим, що стосується України, в такій авторитетній міжнародній організації як Рада Європи заявили: «Ми, як і раніше, сповнені рішучості використовувати всі наявні в нашому розпорядженні засоби для надання підтримки, допомоги та правових засобів українському народу в його боротьбі з агресором і продовжувати прагнення до миру на основі справедливості та міжнародного співробітництва». І навпаки, Парламентська асамблея Ради Європи попри спроби Москви уникнути покарання ухвалила рішення: вигнати Російську Федерацію із організації. Перед цим Росія, зрозумівши неу- никність свого виключення, сама подала до Страсбурга заяву про самостійний вихід [58].

Зневаживши міжнародне право й зазнавши ряду поразок на полі бою, агресор вдався до нових злочинів - бомбардування критичної інфраструктури України з метою досягнення гуманітарної катастрофи. Це призвело до масової загибелі цивільного населення, а надто дітей (близько 500 убитих і 1000 поранених). Варварські методи ведення війни проти України несли у собі потенціальну загрозу застосування ядерної зброї. Ці дії, по замислах Кремля, повинні були б посіяти настрої поразки і схилити людей до переговорного процесу на умовах Москви.

Чи й далі можна було сподіватися на досягнення якогось компромісу з агресором? Як вважає старший науковий співробітник Центру «Європейські цінності» Наталі Фогель, Захід помилково тривалий час відмовлявся визнати реалії війни проти України: «Ми продовжували вірити, що ситуація зміниться, якщо ми залучимо їх у торговельне партнерство і включимо у міжнародні консультативні органи. Ми думали, що з часом Кремль відчує, що говорить на рівних з євроатлантичною спільнотою. Але ми все рівно залишалися не рівними просто тому, що Росії так і не вдалося стати демократією, вона ніколи не поділяла наші цінності, ніколи не поважала права людини». Нинішня ситуація засвідчує, вважає аналітик, що «Кремль намагається не просто анексувати українські території, а прагне стерти з лиця землі українське населення. Пора серйозно подумати про виключення Росії із усіх міжнародних організацій. Нинішнє російське керівництво заслуговує не більшої поваги, ніж Третій рейх. Це також має на увазі закриття усіх міжнародних дипломатичних представництв РФ» [68].