Україна: бути чи не бути - це не питання компромісу

Доводиться визнати, що подібне ригористичне дотримання моральних принципів, яке можуть дозволити собі науковці чи правозахисники, не завжди коригується із вчинками політиків, які тяжіють до того, щоб тримати певні канали зв'язку навіть з агресором, спонукаючи його до мирного розв'язання тих чи інших проблем. Очевидно на цей момент теж доводиться зважати при сприйнятті тих чи інших кроків президента США Джо Байдена та його команди щодо російської агресії проти України.

Взяти хоча б позицію США у викладі радника президента США з національної безпеки Джейка Саллівана під час поїздки до України 4 листопада 2022 року. Насамперед він наголосив на тому, що Вашингтон чітко дотримується принципу «нічого про Україну без України». Відтак будь-які переговори щодо припинення російсько-української війни є неможливими без участі України. Що ж стосується попередніх вимог щодо окупованих територій, які висуває Росія, то США вважають їх неприйнятними. Навпаки, будь-які переговори мають розпочатися з повної деокупації України: «Усі сигнали, які ми чуємо від різних чиновників із Росії, вони починаються з пропозиції, що Росія зберігає територію, котру вона відібрала силою в України. І це не лише я вважаю такі пропозиції неприйнятними. Це неприйнятно згідно Статуту ООН» [60].

Отже, все нібито складалося для нашої країни непогано, хоча повної впевненості все-таки не було. Вже наступного дня після візиту Саллівана в Україну газета The Washington Post повідомила, що США закликають Київ не виключати в риториці саму можливість переговорів та інших дипломатичних зусиль. Більше того - The Wall Street Journal написала про нібито триваючі непублічні контакти Саллівана з оточенням Путіна - секретарем Ради безпеки РФ Миколою Патрушевим та помічником російського зверхника Юрієм Ушаковим. Цей же друкований орган натякав, що Салліван, мовляв, пропонував президенту України Зеленському для початку переговорів з Москвою подумати про «реалістичні вимоги» щодо статусу Криму. Але, як запевнив глава МЗС Дмитро Куле- ба, Україна навіть теоретично не розглядає можливість територіальних поступок Росії. Одним словом, проблема компромісу в загальних рисах була порушена, але на практиці була відкладена «до кращих часів» [56].

Передбачалося, що благословенні «кращі часи» звільнення усіх окупованих українських територій настануть в результаті успіхів Збройних Сил України на полі бою. Тим часом висловлювалася думка, що з огляду на розміри Росії та її ядерну зброю, Україна навряд чи зможе негайно досягти беззастережної капітуляції РФ. Але поразка Росії на полі бою, як показує досвід, цілком досяжна. І все це подавало добрі надії щодо нашої перемоги і в площині політики.

Шантаж: «Поверніть страх!»

Наразі Україна ще не звільнила свої території. Однак вона вже здобула незаперечний міжнародний авторитет, відправила «другу армію у світі» у нижчу лігу й навчила Захід не боятися російського ядерного шантажу. І це викликало справжній пізнавальний шок у російських стратегів. Взяти хоча б колишнього директора московського Карнегі-центру (2008-2022) а нині провідного кремлівського аналітика Дмитра Треніна та його співрозмовника - голову Президії Ради із зовнішньої й оборонної політики Росії (із 2012) Федора Лук'янова, які організували спеціальний диспут-інтерв'ю на тему «Поверніть страх!». Відправна точка їхнього діалогу полягала в тому, що, ядерний удар по території України нікого не зупинить, удар по території Європи теж не буде розглядатися як критично важливий, а значить, мовляв, не залишається нічого іншого, як завдати ядерного удару по території Сполучених Штатів. Але й тут, нагадує Тренін, американський генерал Бен Ходжес пригрозив, що в разі російського ядерного удару Сполучені Штати готові знищити увесь Чорноморський флот. Тож Росії, на думку Треніна, не залишається нічого іншого як хоча б нагнати американцям страху: «єдине, що може зупинити Сполучені Штати в цій ситуації, це страх» [6].

Логіка нагнітання страху у диспутантів проста як двері. Дмитро Тренін вважає, що американська стратегія нанесення стратегічної поразки Росії заснована на переконанні, що Росія не застосує ядерної зброї: або злякається, або визнає, що все-таки знищення цивілізації - це надто велика ціна за збереження своїх позицій. Ось в цьому, вважає російський теоретик, «приховується фатальний прорахунок для всього людства, тому що у мене фраза Путіна від 2018 р. про те, що “нам не потрібен світ без Росії”, якось засіла. І я її постійно згадую. Але я не думаю, що до неї так же серйозно ставиться багато людей в Сполучених Штатах, наприклад». Отже, міркує Тренін, слід усьому світу нагадати, що Путін так собі слова на вітер не кидає. Всі мають боятися його погроз! [6].

Коли минув рік після вторгнення, можна реально оцінити хвалькувату самовпевненість Путіна. Взяти хоча б його звернення від 24 лютого 2022 року. Тоді, хизуючись, він декларував, що в основі незалежності й суверенітету Росії лежить «сила й готовність до боротьби». З позиції сили прозвучали й попередження Кремля до тих світових акторів, які стали б на захист України: «Декілька слів для тих, у кого може виникнути спокуса втрутитися збоку в поточні події. Хто б не спробував завадити нам, тим більше створити загрозу для нашої країни, для нашого народу, мають знати, що відповідь Росії буде негайною й приведе вас до таких наслідків, з котрими ви у своїй історії ніколи не стикалися. Ми готові до будь-якого розвитку подій. Усі необхідні у цьому зв'язку рішення були прийняті. Сподіваюсь, я буду почутий» [52].

Рік минув, і від цих слів ніхто не здригнувся. Стало зрозуміло, що неадекватне сприйняття ситуації Путіним було закладено уже в його уявленні про Україну як про суспільство, де нібито немає ні законного уряду, ні національної ідентичності, ні громадянської самосвідомості. В ті перші дні він розраховував скинути український уряд і замінити його маріонетковим, котрий слухняно б «запросив» російські війська для усунення «нацистських узурпаторів». Власне, увесь цей балаганний сценарій нагадував радянське вторгнення в Афганістан 1979 року. А подальша загарбницька ціль Росії була сформульована у тому ж таки зверненні Путіна: «ми будемо прагнути до демілітаризації і денацифікації України. А також притягнути до суду тих, хто здійснив численні криваві злочини проти мирних жителів, в тому числі й громадян Російської Федерації. При цьому в наші плани не входить окупація українських територій. Ми нікому й нічого не збираємось нав'язувати силою» [52].

Ставка Путіна на нагнітання страху не витримала перевірку часом. Рік активного спротиву України агресору довів величезну мужність, неймовірну рішучість й новаторство українських збройних сил. Найперший успіх - ЗСУ вдалося відтіснити агресора від столиці Києва, а далі добитися серйозних успіхів на полі бою з точки зору повернення деяких територій, тимчасово окупованих Росією. Ті невеликі селища, які російським окупантам вдається час-від-часу захопити, не можуть засвідчити, що в стратегічному сенсі агресор здатен добитися якихось значних успіхів. Загальновідомими є проблеми Росії із логістикою, нестачею боєприпасів, а найголовніше - з низьким моральним духом й нікчемним лідерством.

За цей рік війни Україні довелося знаходити порозуміння з друзями й союзниками, долати підступи ворогів та викривати судження й вчинки путінських прихвостнів й проросійських «корисних ідіотів». Жахливі злочини проти людяності, які вчиняє «друга армія у світі», сколихнули громадську думку Заходу, який починає зовсім по-іншому сприймати роль і значення визвольної боротьби українського народу. Досить взяти за приклад слова генерального секретаря НАТО Єнса Столтенберга перед засіданням міністрів закордонних справ країн НАТО в Бухаресті 25 листопада 2022 року: «Так, ми платимо за війну Росії проти України. Проте ми платимо свою ціну грошима. В той час як українці сплачують свою ціну кров'ю. І якщо ми дозволимо Путіну перемогти, усі ми платитимемо набагато більшу ціну ще багато років». Звідси й конкретні настанови до діяльності НАТО: «Більшість воєн завершується переговорами. Але те, що відбувається за столом переговорів, залежить від того, що відбувається на полі бою. Тому найкращий спосіб підвищити шанси мирного розв'язання - це підтримка України. Тому НАТО і надалі стоятиме з Україною так довго, скільки потрібно. Ми не відступимо» [47].

Такою є авторитетна оцінка ролі і значення України в сучасному глобалізованому світі. Московських теоретиків такий стан справ не влаштовує. Їх остання надія - на страх застосування ядерної зброї. Дмитро Тренін і Федір Лук'янов нагадують світовій громадськості, що Захід має зважати на написану кремлівськими теоретиками Доктрину, де йдеться про те, що ядерна зброя може бути використана в тому випадку, коли виникне загроза існування російської держави. І вирішувати про те, чи ця загроза реальна, чи уявна - повинен верховний головнокомандуючий Путін. Взяти хоча б, Херсонську область, яка, мовляв, після включення у склад РФ нічим уже не відрізняється від Курської чи Бєлгородської областей РФ. От, вважає Тренін, американці повинні знати, що в разі спроби звільнити Херсонщину, «удар буде завданий і по території США».

Херсон був звільнений, удар по США не був завданий, але теоретичні розумування путінських спічрайтерів не вгавають. Досить порівняти одну із тез Треніна, висловлену у вересні 2022 року із подібною тезою з виступу Путіна 14 березня 2023 року в Бурятії. Тренін: «Для нас це екзистенційне питання... Для Сполучених Штатів це питання скоріше політичного престижу, питання лідерства, питання становища у світовій системі». Путін в Бурятії: «Якщо для Заходу в ситуації з Україною йдеться про покращення геополітичного стану, то для Росії це боротьба за виживання державності» [49].

Так звідки ж іде загроза миру, безпеці та й самій екзистенції Росії з точки зору кремлівських аналітиків? Звідки у них ця ностальгія, «що давно не було великої війни?». Тут їхня відповідь вже затягує на есхатологію - систему поглядів і вірувань про кінець світу, принаймні про долю людства: «Я думаю, що зникло відчуття страху. Взагалі кажучи, в основі миру - страх, і ніщо інше». «А тому, якщо зникає страх, світ опиняється в небезпеці». І далі Тренін уточнює: «У мене враження, що зараз, принаймні у Європі, ми бачимо людей, котрі заплющили очі та йдуть у напрямі обриву, у напрямі провалля. І це дійсно дуже небезпечно. Так що - поверніть страх!».

Слід зазначити - російські аналітики беруться просвітити заплющені очі колективного Заходу. Так, увесь період після розпаду Радянського Союзу і до наших днів російський надзвичайний і повноважний посол Олександр Крамаренко намагається повністю підпорядкувати фактору війни. Ця війна нібито «була оголошена рішенням Заходу про розширення НАТО в 1994 році. Це неминуче вело відносини Заходу з Росією до кризи - як з'ясувалося, української... Євромайдан, держпереворот в Україні, а потім відкидання російських пропозицій від 15 грудня 2021 р. щодо політико-дипломатичного вирішення європейської безпеки перевели кризу в гостру фазу, розвиток якої ми спостерігаємо з 24 лютого 2022 року. Така передісторія спеціальної воєнної операції [СВО]» [29].

Складається враження, що сам Крамаренко перебуває у осінній фазі загострення свідомості. Його не влаштовує ситуація, коли стратегічне мислення як Заходу, так і Росії, нібито застряло на позначці недопущення за жодних обставин ядерного конфлікту між Росією і НАТО. Та на щастя, мовляв, досвід широкомасштабної агресії проти України послужив підставою для опрацювання Росією «нової реалістичної стратегії, яка б забезпечила адекватну відповідь на комплексний виклик російській державності. Причому виклик не лише військово-політичний, але й на рівні ідентичності й історії. Її серйозність не варто перебільшувати. Ситуація вимагає від нас відповідного ставлення, задіяння усіх наявних засобів і методів ведення боротьби, недопущення компромісних, договірних рішень» [29].

Ось цей войовничий запал чи не найкраще характеризує представників дипломатичного корпусу Росії, які вже віддавна скочуються у своєму професіональному розвитку до рівня відділу агітації і пропаганди. Відправною точкою новітньої російської стратегії вже в котрий раз в історії оголошується месіанське призначення Росії очолити світовий поступ за умов «колоніальної залежності від колишніх метрополій»: «Просто Росія в силу історичного покликання і наявності співмірного з американським потенціалу ядерного стримування [а також ресурсної самодостатності] не могла не виявитися «на передовій» цього глобального конфлікту, котрий відбиває перелом у світовому розвитку й політиці». А раз так, то Захід повинен прийняти Росію якраз у іпостасі її месіанського покликання, оскільки «ми стали тестом на інклюзивність західної системи і універсальність її координат» [29].

Месіанське історичне покликання Росії - надолужити прогаяне й остаточно вирішити українське питання. Цього їй, мовляв, не вдалось після розпаду СРСР, коли Росія перебувала у важкому стані й не мала шансів отримати гору у боротьбі із Заходом з приводу України. Однак це не значить, що питання знято з порядку денного. Російський диктатор Володимир Путін у своєму особистому оточенні особливо цінує тих, хто вторить його риториці про ядерну загрозу для всього світу. Цю істину пильно засвоїв і сповідує кремлівський «блазень» Дмитро Медведєв: «Якщо всерйоз постане питання про існування самої Росії, воно буде вирішене аж ніяк не на українському фронті. А разом з питанням подальшого існування всієї людської цивілізації. І тут не повинно бути ніяких двозначностей. Світ без Росії нам не потрібен» [16].

В якому ж ключі планується реалізовувати задекларований курс на здійснення широкого воєнно-політичного маневру на обох взаємозв'язаних геостратегічних напрямах - українському та європейському й євроатлантичному? Тут хотілось би особливо звернути увагу на це положення з боку ревних прихильників «умиротворення Росії»: «Ціль - надійно й передбачувано забезпечити безпеку Росії воєнними засобами, тобто добитися того, чого не вдалося досягти за допомогою проектів документів від 15 грудня 2021 року. При цьому варто виходити із відсутності на найближчу перспективу [10-15 років] можливості договірного урегулювання як в Україні, так і в цілому в Європі, і, відповідно, необхідності діяти одностороннє» [29].

Отже, згідно писань російських аналітиків, на найближчі 10-15 років ми повинні забути про мирне співіснування на цій землі, допоки російські імперські яструби не реалізують свій агресивний курс за допомогою «воєнних засобів». Тож Крамаренко закликає діяти рішуче і невідкладно, зовсім незважаючи на реакцію з боку Заходу: «Зрозуміло, що завершення СВО на наших умовах не буде прийнято Заходом. Це стимул до трансформації країни на основі подолання західноцентриз- му у зовнішніх справах - так званого «повороту на Схід» у нашому міжнародному позиціюванні. Пріоритет має бути відданий перелому в Україні уже в цьому році. Все інше вторинне, як і наші відносини з Європою, в котрих у будь-якому випадку немає позитивної перспективи - тут нам нічого втрачати, і не наша в тому вина».

Що ж запланував надзвичайний і повноважний посол Крамаренко на грядущий 2023 рік для України, до чого він закликає імперські сили Кремля? Невідкладним завданням Росії у нинішній війні він вбачає у територіально-політичній перебудові усієї сучасної України на новій геополітичній та ідеологічній основі. Йдеться про окупацію, «контроль над територією» всієї України, оскільки «збереження київського режиму на будь-якій урізаній території з виходом на Захід» означало б загрозу для Росії від 300-тисячного українського угруповання, 250-тисячної польської армії, загрозу блокади Калінінградської області, повної блокади флоту на Балтиці, входження в НАТО Швеції і Фінляндії. Такий стан справ прирікав би Росію на ресурсне виснаження і балансування на ядерній ескалації.

Дискутувати із цим шаманським камланням Крамаренка із претензією на «одкровення» нема ніякого смислу. Хіба що слід попередити довірливих симпатиків «русского мира», що вже був один юродивий, котрий у своєму трактаті «Mein Kampf» проголосив «Drang nach Osten» з тим, щоб окупувати нашу Україну як «землю меду й молока». Не перевелися, як бачимо, в сучасній Росії його епігони-послідовники. Тож і Крамаренко закликає нині до «форсування прямого конфлікту з НАТО», до «оголошення країни в стані де-факто війни з НАТО». І слід, мовляв, поспішати, доки розслаблений Північноатлантичний альянс перебуває у «постгероїчному» стані: «Мовиться про перенесення нами конфлікту на простір НАТО, причому на рівні недвозначної загрози застосування ядерної зброї і відкриття воєнних дій в космосі - без цих останніх ми не зможемо вповні скористатися своїм домінуванням в повітрі» [29].

Реалізація цього агресивного зовнішньополітичного курсу, пророкує Крамаренко, дозволить Росії «повторити економічний і технологічний прорив радянського взірця перших повоєнних десятиліть, піднесе Росію до рівня культурно-цивілізаційного центру багатополярного світу - візаві не лише США/Захід, але й Китаю. І все це буде досягнуто завдяки «особливому способу ведення зовнішньої політики за допомогою війни»: «Цього разу нашою щонайважливішою перевагою була б індиферентність по відношенню до територій за межами сучасної України: жодних наземних операцій. Що стосується решти світу. Підтвердилася б історична істина, що новий світопорядок, включаючи валютно-фінансовий, може бути лише результатом війни» [29].

Ось цю маячню - світопорядок як результат війни - надзвичайний і повноважний посол Росії без зайвої скромності називає «творчим вкладом в теорію міжнародних відносин». Як тут не втриматися від привітання російському дипломатичному корпусу - він саме таких «одкровень» і заслуговує.

Агресія у просторі й часі

Заклики Путіна до України «припинити вогонь та повернутися до переговорів» прозвучали під час виступу в Кремлі 30 вересня 2022 року саме в той час, коли кремлівський зверхник оголошував про анексію тимчасово окупованих територій України. Цим актом він ніби «увіковічнив» ці регіони в статусі «російських». Для годиться Путін лукаво промовив безліч слів про необхідність «припинити вогонь та війну», однак тут же наголосив: «підсумки» російських псевдореферендумів на тимчасово окупованих територіях «обговоренню на переговорах не підлягають». Отже, світ, мовляв, має визнати факт територіальної окупації українських земель Росією. І цей факт світ повинен прийняти як даність [50].

Звісно, такого роду пропозиції були завідомо неприйнятними для України: президент Україні Володимир Зеленський неодноразово заявляв, що переговори з Росією можливі лише в тому разі, якщо російські війська покинуть територію України. Назагал українська формула миру передбачає створення трибуналу проти Росії, виплату Києву компенсацію за збитки війни, забезпечення Києву фінансової й воєнної підтримки з боку країн Заходу, обмеження цін на російські ресурси а також відновлення територіальних кордонів України. Що ж стосується можливості переговорів щодо закінчення війни і укладення миру, акцентував увагу Зеленський на засіданні Генасамблеї ООН, то Росія боїться справжніх переговорів і не хоче виконувати будь-які справедливі міжнародні зобов'язання: «Бреше всім, як це типово для агресорів. Для терористів. Ось і зараз, коли Росія каже про переговори, вона хоче лише пригальмувати свій відступ. Росія хоче перезимувати на захопленій території України та підготувати сили для спроби нового наступу. Для нових Буч, нових Ізюмів... Або принаймні забезпечити собі фортифікацію на захопленій землі та військову мобілізацію вдома» [19].

На що сподівається агресор? Судячи з усього, Росія націлена на капітуляцію України, що могло б дати привід Кремлю заявити про свою перемогу. Звичайно, ці сподівання марні. Віру у стійкість українського народу, у його націленість на відстоювання територіальної цілісності України передає один із провідних аналітиків The Washington Post Девід Ігнатіус: «напад на громадянські об'єкти не зломить їхню свободу. Це просто заставляє їх боротися довше й сильніше. Ось що, здається, відбувається нині з українцями. Рівень відданості й стійкості дійсно надихає. Може настати час, коли країна буде виснажена й буде шукати перемир'я, щоб зупинити бойові дії. Але я думаю, що українці хочуть спробувати звільнити більше території, перед тим як вдатись до дипломатії». Щоб ефективно реалізувати це завдання, зазначає Ігнатіус, Збройним Силам України слід зосередитись і розвинути на повну потужність свою бойову міць за допомогою об'єднаних операцій, де представники Пентагону допомагають тренуванням й екіпіруванням зброєю, яка на сьогоднішній день перевершує усі наявні види озброєнь [54].

Вслід за проблемою повернення територіального простору України до стану на 1991 рік, чи не найбільш дискусійною залишається ще одна проблема - часу закінчення війни. Аналізуючи темпи мобілізаційних заходів Росії, зарубіжні аналітики висловлюють припущення, що «Кремль не очікує, що війна в Україні триватиме довше, ніж наступні три роки» [53].

Із свого боку директор національної розвідки США Авріл Хейнс прогнозує, що в цьому 2023 році російська армія навряд чи зуміє окупувати значні нові території України. Не виключено, що не реалізувавши свої основні цілі за попередній рік війни, Путін зрозумів обмеженість своїх сил. Це не значить, що він відмовиться від поставлених завдань виснаження України. Просто він розтягує їх реалізацію в часі: «Путін, вірогідно, вважає, що продовження війни з періодичними паузами в бойових діях може бути кращим шляхом, котрий лишається, щоб врешті-решт забезпечити російські стратегічні інтереси в Україні, навіть якщо на це знадобляться роки» [10].

Так само не очікує швидкого примирення й радник президента США Джон Салліван. Він орієнтує свою країну бути готовою до тривалої війни Росії проти України: «Скоріш за все, військові дії не закінчяться в 2023 році».

Цілі війни, заявлені Кремлем на початку агресії, залишаються тими самими. Йдеться насамперед про так звану «денацифікацію» й «демілітаризацію» України. У ці поняття Путін укладає курс на підкорення українського народу й зміну влади у Києві. Українців він взагалі не вважає за окремий народ. Так само він не визнає демократичної форми влади очолюваної президентом Зеленським. Путін сприймає цю владу як виклик відроджуваному ним імперському варіанту російської державності. І зійти з цього шляху, зазначає Салліван, кремлівський очільник, судячи з усього, не має наміру: «Я не певен, наскільки значними мають бути невдачі на полі бою, щоб він досяг цієї точки, але сьогодні він до неї навіть не близький». Так що напевне «глава Кремля буде збільшувати ставки, допоки не переконається на 100%, що не зможе ніяк реалізувати свої цілі». Тобто, все буде вирішуватися на полі бою [42].

Агресор сподівається, що укласти мир на російських умовах можна буде не тому, що Україна капітулює, а тому що її західні союзники втомляться від війни й великих затрат, покладених на їхню економіку. Саме тут багато що залежатиме від настанов і переконань консолідованого Заходу, очоленого Сполученими Штатами Америки. І не в останню чергу від того, чи збережеться консолідована точка зору обох політичних партій Сполучених Штатів на повнокровне насичення України усіма видами озброєнь. З цього приводу й серед представників Республіканської партії точиться боротьба, де з'явилася група симпатиків Путіна. Як слідує із заяви колишнього віце-президента США Майка Пенса, сам він теж не підтримує повний «карт-бланш» для України, але при тому розуміє, що «відмова або скорочення підтримки Києва у майбутньому може коштувати для США набагато дорожче». Слід зважати й на те, наполягав Пенс, що «Росію підтримує Китай, а без його політики у Путіна можуть скінчитися гроші вже до 2024 року». Отже, загроза з боку Росії залишається: «якщо дозволити Москві знищити Україну, то вона далі обов'язково атакує країни НАТО, а тоді вже американцям доведеться воювати з росіянами» [40].

В цілому аналітика представників консолідованого Заходу зводиться до того, що агресивні настанови Володимира Путіна можна буде зупинити хіба що успішною контрнаступальною операцією Збройних Сил України. Цю точку зору поділяє й колишній глава Генштабу Великобританії генерал Ричард Даннат: «якщо Київ отримає ще більше важких танків від Німеччини і США, а також винищувачі та інше необхідне озброєння, війна може закінчитись уже в цьому році» [5].

В цілому питання про переговори, перемир'я і політичну угоду щодо закінчення війни настільки делікатне, що офіційні особи вкрай неохоче говорять, коли ж наступить цей переломний момент. Колишній держсе- кретар США Кондоліза Райс і екс-міністр оборони Роберт Гейтс на сьогодні менш зв'язані у своїх висловлюваннях від владних структур, а тому можуть дозволити собі більш відверто передати ті думки й судження, які снують в коридорах влади.

Судячи із їхніх слів, фактор часу стає все злободеннішою проблемою. Україна невідкладно має отримати новітню партію озброєнь. І навпаки - Путін вважає, що не гаючи часу він має виснажити українців. Відтак, вважає він, єдність консолідованого Заходу розпадеться і їхня підтримка України розсиплеться, а бойові дії з боку Росії будуть нарощуватися. Від заявлених раніше цілей Путін не відмовився: він прагне якщо не вернути під контроль Росії, то просто знищити Україну. Путін вважає, що саме в цьому полягає його історичне призначення, його месіанське покликання - відродити імперську Росію. Путін переконаний, що всі негаразди життя російський народ перетерпить - в історії, мовляв, переживали й не таке. Тож згадувані вище американські екс-урядовці застерігають: «Якщо він не досягне воєнного успіху в цьому році, він має зберегти контроль над позиціями на сході й півдні України, котрі в майбутньому стануть плацдармами для нового наступу, щоб захопити решту українського побережжя Чорного моря, взяти під контроль увесь Донбас, а потім рушити на захід» [26].

Кондоліза Райс і Роберт Гейтс наголошують: замість того, щоб спонукати Україну до переговорів з агресором, Сполученим Штатам та іншим союзникам слід усвідомити, що будь-яке перемир'я зміцнить позиції Росії, а відтак зростатиме загроза того, що агресор зможе відновити вторгнення. Така ситуація недопустима. Єдиний спосіб уникнути негативного сценарію - значно збільшити воєнну допомогу Україні. Конгрес виділив на таке підкріплення достатньо коштів - потрібні лиш конкретні кроки щодо реалізації постачання необхідної техніки, насамперед бронетехніки. Країни-члени НАТО також мають надати Україні ракети великої дальності, сучасні безпілотники, значні запаси боєприпасів, додаткові засоби розвідки й спостереження та інше обладнання. Тут фактор часу відіграє особливу роль: економіки світу уже відчувають інфляційний вплив й гальмування росту. Краще зупинити Путіна зараз, поки обставини не склали ще більшої загрози. В особі України, зазначають К. Райс і Р. Гейтс, Захід вбачає рішучого партнера, готового зазнати тягар війни: «Ми згодні з рішучістю адміністрації Байдена уникати прямої конфронтації з Росією. Однак знахабнілий Путін може і не дати нам такого вибору» [26].

Тож діяти слід рішуче і невідкладно, допоки не стало надто пізно. Фактор часу невмолимий: зволікання смерті подібне. В міру того, як війна затягується, несучи з собою смерть, розруху й страждання, питання про мирні переговори не перестає звучати. Ще наприкінці 2022 року Джо Байден висловився, що готовий «сісти за стіл переговорів з Володимиром Путіним, щоб зрозуміти, що в нього на умі». Однак розмова має розпочатися після звільнення українських територій. Наразі цього не сталося. Тож коли голова Об'єднаного комітету начальників штабів США генерал Марк Міллі висловився за можливість розпочати переговори, його слова викликали справжній шквал застережень щодо недопустимості умиротворення агресора.

Відтоді в адміністрації США утвердилася думка, що Україна сама має визначитися, коли і як їй вести переговори. Це не те питання, про яке Росія і США мають домовитися незалежно від України. На брифінгу в жовтні 2022 року координатор Ради національної безпеки США Джон Кірбі нагадав, що США чітко дотримуються принципу «нічого про Україну без України»: «Коли і якщо прийде час для переговорів про мир, це буде і це має бути рішенням президента Зеленського, на його умовах. Він президент суверенної країни, суверенної держави. Як би це не засмучувало Путіна, він може цього не визнавати, але це суверенна, незалежна нація. Президента Зеленського обрали українці, щоб він говорив від їхнього імені й від імені країни. І саме йому визначати, коли і на яких умовах він буде сідати за стіл переговорів з Путіним з приводу завершення цієї війни. Він вирішує про те, який вигляд має успіх, йому вирішувати як вбачається перемога і його рішенням має відбутися визначення умов для переговорів» [3].

Звісно, це не значить, що дипломати США чекають склавши руки. Надходять свідчення, що переговори тривають, як це заведено в практиці, через різноманітні канали. В них беруть участь Пентагон і міністерство оборони РФ. По своїх каналах контактує глава ЦРУ Вільям Бернс і його російський візаві Сергій Наришкін. Опрацьовуються вузлові проблеми, розглядаються різні варіанти й сценарії. Наприклад, - що вважати за «повернення до лінії фронту»? Одна справа - вважати за точку відліку 24 лютого 2022 року, а зовсім інша позиція - повернення територій, окупованих Росією в 2014 році.

Назагал складається враження, що розмови навколо початку переговорів все ще далекі від дипломатичного вирішення. Більше того - ще далеко не всі актори включилися до розгляду цього питання. Зокрема ще не визначилася до кінця роль Китаю у вирішенні проблеми російської агресії проти України. Однак уже привертає до себе увагу той факт, що Китай дедалі більше намагається представити себе як нейтрального арбітра у цій війні, опублікувавши мирний план із 12 пунктів і закликаючи до припинення вогню та мирних переговорів. Втім з підключенням Китаю складається парадоксальна ситуація: Пекін стає не так посередником, як старшим партнером Росії і не виключено, що розглядає можливість надання Росії летальної зброї для війни проти України. Принаймні уже зараз США підтвердили використання Росією китайських боєприпасів в Україні, про що свідчить, зокрема, аналіз їхнього хімічного складу. А ще 10 березня 2023 року Сполучені Штати оголосили санкції щодо 5 юридичних і однієї фізичної особи, які базуються в Китаї та «відповідають за продаж і доставку тисяч компонентів, зокрема й тих, що використовуються в безпілотниках “Шахед” Іранської авіаційно-промислової компанії». Іран же є безпосередньо причетним до жертв серед цивільного населення в Україні внаслідок використання Росією іранських дро- нів в Україні [24].

Тим часом міністр закордонних справ Китаю Цінь Ган заявив, що передавання зброї Росії співставне з тим, як США надають військову підтримку Тайваню. Закликаючи якомога швидше розпочати процес мирних переговорів міністр звинуватив якусь «невидиму руку», що використовує українську кризу для обслуговування певних геополітичних завдань. Досить двозначно звучить і заклик Цінь Гана якнайшвидше розпочати процес мирних переговорів, поважаючи «законні інтереси всіх сторін щодо безпеки». Тобто, декларується рівнозначне ставлення до «законних інтересів» агресора і жертви агресії. І це при тому, що Китай так і не осудив агресію Росії проти України [28].

У цій складній і вкрай невизначеній ситуації є сенс прислухатись до оцінки людини компетентної і належно інформаційно-забезпеченої - Джорджа Сороса. На його думку, Путін відчайдушно потребує угоди про припинення вогню, але не хоче цього визнавати. Глава КНР Сі Цзіньпін з ним в одному човні. Але президент США Джо Байден навряд чи стрибне до нього, скориставшись цим уявним шансом домовитися про припинення вогню, бо він пообіцяв: Америка не вестиме переговори за спиною у Зеленського. В той же час країни колишньої Радянської імперії, які прагнуть зміцнення своєї незалежності, не можуть дочекатися, коли російська армія буде розгромлена в Україні: «У цей момент мрії Путіна про відродження російської імперії підуть прахом і перестануть створювати загрозу для Європи» [33].

Врешті-решт Міжнародний кримінальний суд у Гаазі заявив, що видав ордер на арешт президента Росії Володимира Путіна «у контексті ситуації в Україні»: його підозрюють у скоєнні міжнародного злочину - незаконного примусового переміщення українських дітей. Зрозуміло, що безліч людей хотіли б бачити Путіна на лаві підсудних, але важко уявити це поза безумовною капітуляцією Росії, яка поки що важко прогнозована. Поза всяким сумнівом, Путін програє цю війну. Він і зараз уже не лише нерукоподатний, але й недоговороздатний.

Якщо він і уникне тюремної камери, то принаймні уже віднині й навік буде зневажений осудом світової громадської думки і проклятий українським народом. Він піде з цього світу не просто «військовим злочинцем», але й невдахою, що зазнала найбільшої поразки у своєму житті.

Переломний пункт агресії

У роки Другої світової війни Вінстон Черчилль, коментуючи перші успіхи союзників у Єгипті, зазначав: «Це ще не кінець. Це навіть не початок кінця. Але, може бути, це кінець початку». Оце мудре спостереження надихнуло провідного американського політичного аналітика Фаріда Закарію піднятися над хвилею поточних подій, узагальнити їх та визначитися: де ми перебуваємо нині й висловити свій прогноз щодо фіналу ганебної російської агресії в Україні.

Отже влітку 2022 року Фарід Закарія констатував, що будь-яка війна розпочинається, подібно шаховій партії, з драматичної атаки та захисту. Якщо ці початкові залпи не призводять до вирішальної перемоги, тоді війна переходить у середню фазу, в котрій обидві сторони прагнуть виснажити один одного, щоб отримати врешті-решт перевагу на полі бою. На середньому етапі жодна із сторін не заінтересована в переговорах. Навпаки - кожна сторона намагається отримати перемогу, зміцнити своє становище на полі бою і, таким чином, здобути собі сильнішу позицію для ведення переговорів. Це такий період, коли емоції зашкалюють, Й можливості компромісу важко собі уявити.

І ось нарешті в якийсь момент комбатанти вступають у заключну фазу, рухаючись по одній із двох доріг: 1) або хід війни незворотно повертається на користь однієї із сторін і доводить до капітуляції другої (кінець Першої та Другої світової війни); або 2) виникає патова ситуація (як у Кореї в 1951 році). Ось у цей момент обидві протиборчі сторони вступають у ендшпіль і розпочинають боротися за остаточне врегулювання [51].

На думку Фаріда Закарія як Росія, так і Україна влітку 2022 року вступили у вкрай небезпечну середню фазу, а тому головне їхнє завдання полягає у тому, як підготуватися до головного - фіналу. Позицію України в цей період президент Володимир Зеленський сформулював таким чином: Україна та її громадяни мають бути сильними на полі бою, захищаючи свої території від держа- ви-агресора РФ. Допоки максимально не будуть звільнені тимчасово окуповані українські території, дійти до справжнього миру не вдасться. Україні необхідно бути сильною і під час переговорів. Це допоможе досягти справедливого миру і деокупувати всі захоплені території. Президент України Зеленський також неоднократно заявляв, що готовий до компромісу з РФ та переговорів заради миру. Але він не збирається зустрічатися та вести переговори із Путіним, оскільки словам кремлівського очільника неможливо довіряти [66].

У Кремлі теж у черговий раз заявили, що провести з Україною переговори щодо закінчення війни наразі неможливо. Щоправда на даному етапі Володимир Путін окреслює свою позицію більш цинічно й нахраписто. Уже мова не йде про «ввічливих зелених чоловічків». Наразі Путін заявляє, що Кремль мав намір розпочати широкомасштабне вторгнення в Україну ще у 2014 році. Однак виявилося, що тоді Росія була не готова до агресії такого масштабу: «У нас тоді не було гіперзвукової зброї, а нині є. Є й інші системи, сучасні, а в 2014-му році нічого подібного не було». Також, заявив Путін, тоді російська економіка ще не була готова до західних санкцій, а от після 2014 року Росія змогла провести імпортозаміщення й зміцнити фінансову систему. Ось це, мовляв, і відбивається на здатності Росії нині фінансувати свою воєнну агресію проти України [55].

Який же рівень мобілізаційної готовності російського суспільства виявився наприкінці 2022 року? Звернемось до аналітичного матеріалу за авторством Дмитра Треніна - директора Московського центру Карнегі (з 2О08 по 2022 р.), а віднині - дослідника в системі науки і освіти РФ. Другом України цю людину не назвеш - в травні 2022 року він підтримав російське вторгнення в Україну. Більше того - боротьбу проти України він охарактеризував як «найважливіше завдання» Кремля. Тим цікавішим для нашого аналізу буде звернутися до його суджень і оцінок становища у самій Росії.

Отже звернемось до статті Дмитра Треніна від 30 листопада 2022 року під промовистою назвою «Спеціальна воєнна операція на Україні як переломна точка зовнішньої політики сучасної Росії». Слово «перелом» у назві вибрано ним свідомо: «Перелом означає безповоротність того, що відбулося». Цей перелом відбувся не відразу, а пройшов певні етапи. Спершу, мовляв, із середини 2000х років ідею убудування Російської Федерації у новий світовий порядок було піддано корекції. Спроба «перезавантаження» відносин РФ із США та Німеччиною у 2008 році назагал не склалася. Агресія проти України у 2014 році остаточно похоронила ідею інтеграції Росії в західну спільноту. Економічні санкції й політичне суперництво перевели відносини між Росією і колективним Заходом в площину «гібридної війни». Після 24 лютого 2022 року воєнне протистояння змінилося широким збройним протиборством. Перелом став фактом.

Те, що раніше було немислимим при характеристиці російсько-українських відносин, нині, зауважує Тренін, набуло визначального характеру: «Воєнний конфлікт на Україні відкрив зовсім новий етап у внутрішньому розвитку Росії... Російська Федерація «першого видання» закінчилася, країна перебуває на переході до якогось нового стану, контури котрого уже стали проступати... вони означають докорінну зміну зовнішніх умов, а, значить, цілей, завдань, стратегії й тактики гри» [62].

За цих принципово нових обставин, зазначає Тре- нін, Росія зіткнулася з політично мобілізованим колективним Заходом. Ступінь згуртованості консолідованого Заходу набув раніше небаченого якісного рівня. Не лише Великобританія, Польща, Прибалтика, але й Німеччина, Франція, Італія, Іспанія зайняли різко анти- російську позицію. Вперше в історії Росія втратила не лише союзників на Заході, але й підтримки ряду нейтральних країн - Фінляндії, Швеції, Австрії, Ірландії, Швейцарії і навіть Ватикану. У ряді міжнародних політичних інституцій Заходу вдалося ухвалити низку ан- тиросійських резолюцій (ООН, ОБСЄ тощо). Навіть фізична участь російських представників на міжнародних форумах поставлена в залежність від рішення властей США і європейських країн. Ядерне стримування, яке донедавна розглядалось як гарантія реалізації російських інтересів, продемонструвало свою обмеженість: «Застереження президента Росії стосовно серйозних наслідків для країн Заходу в разі їхнього втручання в український конфлікт не завадили активній і дійовій участі США і держав НАТО в озброєнні й навчанні української армії, передачі Києву розвідувальної інформації в режимі реального часу, широкомасштабної фінансово-економічної і технічної допомоги - фактично щонайактивнішому втручанню у війну без посилання в Україну власних збройних сил» [62].

Що збиває з пантелику російських аналітиків - фактор страху практично перестав відігравати суттєву роль у суспільній свідомості західних країн. Причини самоочевидні: «рішення російського керівництва нанести ядерний удар по США чи країнах НАТО вважається неймовірним внаслідок відверто самовбивчого характеру такого рішення, а застосування ядерної зброї на Україні буде мати обмежені наслідки і виставить Росію в якості ворога усього людства» [62].

Як визнає Дмитро Тренін, економічні зв'язки Росії з Заходом зруйновані, а санкційна війна США і ЄС проти РФ, розпочавшись у 2014 році, переросла у 2022 році у тотальну економічну і валютно-фінансову війну. В результаті геоекономічна модель взаємодії з Європою виявилася зламаною у своєму щонайважливішому сегменті. Впродовж півстоліття, ще з радянських часів, Москва формувала образ надійного постачальника енергоносіїв у ЄС. Здавалося, що газовий вентиль утримає Європу від розриву з РФ. Однак нині відбулося заморожування і конфіскація суверенних валютних резервів, активів приватних підприємців і виключення із системи фінансових операцій із західними валютами. Знищення в результаті диверсії у вересні 2022 року газопроводів «Північний потік» стало символом краху торговельно-економічних відносин. Відносини Москви і Берліна знову просякають духом ворожості у німецькій громадській думці щодо Росії.

Широкомасштабна агресія проти України стала своєрідним тестом для формальних союзників на вірність Москві. Із усіх країн Договору про колективну безпеку (ОДКБ) лише Білорусь стала по бік Москви. Так само партнери по Євразійському економічному союзу (ЄАЕС) зайняли нейтральну позицію: «Їх основний мотив полягав у тому, щоб жодним чином не зіпсувати відносини із США й Заходом і скористатися зосередженістю Москви на Україні для подальшої диверсифікації зовнішньої політики і продовження дистанціювання від Росії» 62].

В ситуації, що склалася, Москва сподівається на прихильність тих держав Азії, Африки й Латинської Америки, які зайняли у протистоянні між Заходом і Росією формально нейтральну позицію. Доводиться тішитися хоч би тим, що цю групу держав, котрі підтримали ан- тиросійські резолюції але не приєдналися до антиро- сійських санкцій, часто-густо називають у ЗМІ Світовою більшістю (не за показником ВВП, а за чисельністю населення). У них Росія вбачає могутній ресурс на майбутнє. Наскільки це реально - покаже лише час.

Чи загрожує ця ситуація капітуляцією Росії? Дмитро Тренін береться переконати, що це шлях назад, шлях в нікуди. Програш у цій розв'язаній самою ж Росією війні загрожує національною катастрофою, ймовірним хаосом і втратою суверенітету. Неодмінною умовою, щоб посісти в сучасному глобалізованому світі належне місце, «є вирішення проблеми України». Варіант «заморозки» воєнних дій вздовж лінії фронту нікого не влаштовує: всі розуміють, що це буде лише передишка перед відновленням збройної боротьби. Дмитро Тренін ухиляється від пророцтва повної перемоги над Україною у варіанті безумовної капітуляції - очевидно, «не по Сеньке шапка»! Однак і той варіант, який він пропонує, межує із фантастикою: «Стосовно до ситуації в Україні стратегічним успіхом можна було б вважати взяття Росією під свій контроль усієї східної, південної і центральної частини сусідньої країни. Західна частина України, що залишиться поза російським контролем, в принципі не може бути інтегрована в російський цивілізаційний простір; вона стала б в ньому чужорідним тілом, джерелом нестабільності» [62].

А далі окуповану частину України вбачається перетворити на концентраційний табір для «остаточного вирішення українського питання» - ліквідації української державності, русифікації українців і перетворення їх у демографічного донора «триєдиного російського народу». Тут сподіватися на демократію і право націй на самовизначення не доводиться: «Загальний успіх російської політики на українському напрямі у вирішальній мірі буде залежати від закріплення воєнних досягнень політичною, економічною, ідеологічною інтеграцією контрольованих територій Росією. Цей варіант потребуватиме велетенських ресурсів і цілеспрямованих зусиль впродовж багатьох років і, на жаль, великих жертв, але стратегічно він буде виграшним» [62].

І знову ми упираємось в одну і ту ж проблему: чи є якась ймовірність знаходження компромісу, щоб хоч би полегшити людські страждання і вселити надію на краще? Якщо вірити Дмитру Треніну, то ситуація з точки зору Кремля складається така: перелом у відносинах Росії і Заходу уже «не зростеться»; «поразка Росії в цій боротьбі несе в собі національну катастрофу»; а «усталене компромісне рішення на рівних практично виключене».

Отже, Росія не здатна сприйняти Україну «на рівних» так було в минулому, так є сьогодні, так, судячи з усього, залишиться в осяжному майбутньому. В ситуації цього трагічного 2022 року, суть стратегії Заходу, в розумінні згадуваного вище Фаріда Закарія, назагал зводилася до двох напрямів: забезпечити Україну зброєю, надати бойову підготовку й належні фінанси, а щодо Росії ввести масштабні санкції. Ця ідея в основі своїй має сенс, але, як показує життя, вимагає корекції. Стало очевидно, що економічна війна проти Росії спрацьовує далеко не так добре, як передбачалося. Президента РФ Володимира Путіна обходить те, як санкції впливають на рядових громадян. Насамперед він переймається тим, як санкції впливають на воєнну міць держави. А тут призупинення широкої закупівлі нафти і газу країнами Європи Росія поки що компенсує зростанням цін на енергоносії. Потрапивши в небезпечну для себе залежність від російських постачань, Європа також не зможе швидко змінити ситуацію, не поринувши при тому в затяжну рецесію.

Між тим, позначилася реальна вразливість Путіна на воєнному фронті. Зважаючи на успіхи українських Збройних Сил, Фарід Закарія закликав західних лідерів вагомо посилити воєнну підтримку України і тим самим вплинути на подальші зрушення на фронті: «Російська армія дещо розширила зону контролю на Донбасі, але ціною великих втрат. Загинули тисячі російських солдат, армійське постачання виснажується, і що найважливіше - стає все важче рекрутувати новобранців... Росія несе велетенські втрати у озброєнні, яке буде важко замінити, особливо якщо це вимагає складних технологій - а майже всі із них країна імпортувала у Заходу і його союзників. Міністр торгівлі США Джіна Раймондо повідомила, що в захопленій російській техніці виявлені комп'ютерні чіпи, що вилучені із холодильників та посудомийних машин» [67].

Настанова українців у цій переломній фазі агресії - виключення можливості будь-яких територіальних компромісів з Росією в обмін на мирний договір. І в цьому запорукою виживання Українців є їхня єдність і одностайність у несприйнятті компромісів, тим більше із Путіним, до якого немає жодної довіри.

Адвокат диявола

Поняття «адвокат диявола» багатозначне у своєму тлумаченні. У практиці римської католицької церкви воно стосувалося посади, яка офіційно йменувалася «укріплювач віри» (promotor fidei). Функція «адвоката диявола» полягала в представленні аргументів, які б поставили під сумнів канонізацію праведника. У світській практиці ця ідіома описує людину, що відстоює позицію, альтернативну загальновизнаній точці зору.

В інформаційному полі України терміном «адвокат диявола» час-від-часу наділяють древнього патріарха «реальної політики» Генрі Кіссінджера. Сьогодні його роздуми навряд чи можна назвати аж такими впливовими, але експертними - уповні. Його симпатії до кремлівського зверхника Путіна загальновідомі. Тим цікавіше буде спостерігати еволюцію його суджень з приводу російсько-української війни.

Наразі ми зупинимось на його останніх виступах: на Всесвітньому економічному форумі в Давосі (22-26 травня 2022 р.), на наступному зібранні в Давосі (16-20 січня 2023 р.), а також на сторінках британського журналу The Spectator (16 грудня 2022 р.) у статті під назвою «Як уникнути ще однієї світової війни». Усі ці виступи об'єднує одна ідея - пора Росії й Україні згортати воєнні дії й рухатись до миру через дипломатію. Показово, що ці заклики до припинення воєнних дій співпали в часі із успішними діями Збройних Сил України проти російського агресора. І це неспроста - в такий спосіб вгадувалося бажання декого стати наперешкоді Україні.

До останнього часу Генрі Кіссінджер не шанував своєю увагою Україну, а традиційно для симпатиків Кремля сприймав її як «задвірок» Росії. І навпаки - вважав, що Росія переживає один із найперспективніших періодів у своїй історії, тож закликав Вашингтон пом'якшити офіційну риторику та уникати «безпардонного втручання й дати Москві простір для відлагодження цієї системи». Тривалі російсько-українські суперечності часів незалежності Кіссінджер розглядав як одну з перешкод у налагодженні тіснішої стратегічної співпраці між Вашингтоном і Москвою. Україна фігурувала в його писаннях як одна із головних проблем РФ. Він закликав США припинити розширення НАТО на Схід та зняти з порядку денного питання про надання Києву Плану дій для членства в Північноатлантичному союзі.

Показово, що під час проведення Давосу у травні 2022 року представництво Росії у цьому форумі було призупинено. Організатори Давосу просто заборонили Москві надсилати свою делегацію. Це сигналізувало про те, наскільки Путін став ізольованим на світовій арені. З огляду на вторгнення Росії в Україну проти РФ з боку Єв- росоюзу і США були введені санкції. Простір «русского дома» в Давосі був використаний для інсталяції російських воєнних злочинів.

І ось на цьому форумі Генрі Кіссінджер виступив у ролі «адвоката диявола», пішов всупереч домінуючому на Заході тренду, демонстративно заявляючи про себе як симпатика Росії. І не дивно - уже після 2014 року він неоднократно відвідував РФ, зустрічався в дружніх розмовах з Путіним, на відміну від інших американських експертів не сказав про Путіна жодного поганого слова. Після незаконної анексії Криму заявляв, що Україна мала б стати якимось нейтральним «містком» між Заходом і Росією, такою собі «державою-буфером».

Так, і на цей раз у Давосі він запропонував встановити лінію припинення вогню вздовж кордонів на час до 24 лютого, а окуповані території, включаючи Крим, зробити предметом переговорів після припинення вогню. Одним словом, з трибуни впливового форуму Кіссі- нджер запропонував Україні погодитися на територіальні поступки заради укладання мирного договору з Росією. Чим не новітня Мюнхенська угода? Саме на цьому моменті наголосив президент України Володимир Зеленський: «Із глибокого минулого виринає, наприклад, пан Кіссінджер і говорить, що нібито слід віддати Росії шматок України. Щоб нібито не сталось відчуження Росії від Європи. Таке відчуття, що у пана Кіссіндже- ра на календарі не 2022 рік, а 1938» [21].

Назагал у своєму травневому виступі в Давосі Кіссі- нджер виклав ряд суперечливих думок, які йому в подальшому довелося коригувати під час цілого ряду виступів літа 2022 року. Так, на початку липня в інтерв'ю виданню Time він уточнив свої слова, пояснюючи, що нібито не закликав Україну віддавати свої території: «Я сказав, що кращою розділовою лінією для припинення вогню є статус-кво. Тобто, не слід вести війну з територій, котрі були українськими до початку війни, проти територій, котрі в той час числилися російськими». Від такого пояснення ситуація жодним чином не прояснилася: які території «були українськими», а які території «числилися російськими»? У подальшому поясненні Кіссінджер ще раз уточнив свою позицію, але вона від того не стала більш прозорою: «Зараз Росія як і раніше окупує 15 процентів довоєнної території України. Вони мають бути повернені Україні, перед тим як буде можливо досягти припинення вогню. Спірна територія - це невеличкий куточок Донбасу, близько 4,5 проценти, і Крим... Я не говорив, що територію слід віддавати. Я просто мав на увазі, що вона повинна мати окремий статус у будь-яких переговорах. Я безумовно за свободу України і її значиму роль у Європі» [2І].