Україна: бути чи не бути - це не питання компромісу

Від такого уточнення ситуація знову таки не стала більш зрозумілою: з одного боку, «території мають бути повернені Україні», а з другого боку - «я не говорив, що територію слід віддавати», бо «вона повинна мати окремий статус». Врешті-решт, як слідує із подальших заяв Кіссінджера, він менш за все переймався долею України. Так у серпні 2022 року він акцентував увагу на головній для себе проблемі: «Країнам НАТО затим належить вирішити, як вибудовувати відносини з Росією, чи буде це частина Європи, чи це можливо взагалі тепер, чи це буде форпост Китаю на окраїні Європи». Сам Кіссінджер тяжіє до європеїзації Росії, однак оптимізму з цього приводу якось не випромінює, бо ситуація, на його думку, все більше нагадує втягування у Першу світову війну [22].

Не дивно, що і в час засідань в залах, за трибунами та в кулуарах Давосу 2022 переважали похмурі настрої, а фінансист Джордж Сорос у своїй широко розтиражованій промові заявив, що вторгнення Росії в Україну загрожує стати початком Третьої світової війни, котру цивілізація може й не пережити. Звичайно, головною темою розгляду на форумі була «Історія в поворотний момент: політика уряду і бізнес-стратегії». Однак кожен з учасників активно включався в обговорення питання воєнної агресії з боку Росії і викликаної нею гуманітарної кризи.

Виступаючі акцентували увагу на необхідності включення на повну потужність роботи авторитетних міжнародних організацій, які тим часом демонстрували свою безпомічність у вирішенні проблем безпеки. Зокрема зазначалося, що робота Ради безпеки ООН фактично була паралізована завдяки використанню Росією права вето. Знайти спільну мову за цих умов практично було неможливо. Учасник конференції колишній президент Польщі Олександр Кваснєвський описав ситуацію таким чином: «В той час як західний світ протистоїть російській агресії, як ми можемо домовитися про щось ще? Росія абсолютно втратила довіру з боку інших можливих партнерів по переговорах, і на це є усі причини. Росія постійно бреше, постійно бреше її президент, називаючи велетенську війну спеціальною воєнною операцією. До тих пір, допоки Росію буде очолювати Пу- тін, до тих пір, доки ця країна буде продовжувати агресивну війну на території України, жодні нові системи безпеки у світі не виникнуть і не будуть ефективними» [20].

Всупереч зазначеній точці зору, як і належить «адвокату диявола», Кіссінджер заявляв, що світовому співтовариству із цим президентом Росії слід знайти компроміс як щодо припинення воєнних дій, так і щодо налагодження системи європейської безпеки. Звернемося ще раз до Олександра Квасьневського, учасника цих справді історичних рубіжних подій. За його свідченнями, у травні 2022 року в Давосі було представлено дві точки зору на ситуацію, що склалася: «Один підхід полягає в тому, що ми можемо зупинити Путіна лише допомагаючи Україні перемогти і змінивши політичну ситуацію в Росії, і це єдина можлива умова великих перемовин з РФ. І, я думаю, це позиція більшості тут в Давосі. Але є й другий підхід, його найбільш явно виклав у своєму гучному виступі Генрі Кіссінджер. Він людина у поважному віці 99-ти років, але його виступ шокував багатьох, включаючи мене, тому що його ідея якраз шукати компроміси з Росією, в тому числі територіальні, що важливо не ображати Росію, що Росія - важливий партнер інших країн у їхньому спільному майбутньому. Я думаю, в такій позиції дуже багато дипломатії старої школи, і Кіссінджер до цього часу живе у світі супер-могутніх США, Китаю і СРСР, який нині вбачають в Росії. Але, я вважаю, що це неправильний підхід» [20].

Слід віддати належне принциповій позиції нашого польського друга України. Ще за рік до того, як Міжнародним кримінальним судом (мКс) було видано ордер на арешт Путіна, Квасьневський висловив своє переконання, що єдиний шанс сісти з Росією за стіл переговорів можливий лише після кардинальної зміни політики Росії по відношенню до України. Можливо що колись у майбутньому якийсь новий лідер Росії й відкриє шлях до переговорного процесу. Однак на сьогоднішній день такий варіант є неймовірним. І ще один важливий штрих із позиції Квасьневського для контраргументації Кіссінджеру: «я не бачу жодного президента України, котрий після стількох жертв серед мирних і військових людей в Україні, після стількох руйнувань і окупації буде готовий сісти за стіл переговорів з російським президентом чи йти хоч на будь-які компроміси з приводу територій. Ніхто такого йому не пробачить» [20].

Віддаючи належне Олександру Кваснєвському та іншим доброзичливцям України, доводиться визнати, що хоча рівень підтримки України поки що зберігається нерушимим і безумовним, однак питання вартості зарубіжної допомоги нашій країні уже при підготовці Давосу 2023 стали звучати все голосніше. Зокрема дискусія під назвою «Війна в Європі: рік 2» покликана була зосередитись на обговоренні політичних шляхів і точок вразливості, які слід усунути в Європі в 2023 році «коли вона бореться з багатогранними наслідками війни в Україні». Навіть тема форуму «Співробітництво у фрагментованому світі» уже сприймалася як така собі «дрібнотравчата» чи «вегетаріанська», що постійно тяжіє до пошуку консенсусу. На превеликий жаль, у ЗМІ російське вторгнення все частіше стали трактувати як довершений факт, з наслідками котрого світовим гравцям ймовірно доведеться розбиратися мало не десятиліттями.

Тож не дивно, що у цій ситуації до пошуків компромісного варіанту «мирного договору» знову таки було залучено старого адепта «реалістичної політики» Генрі Кіссінджера. Спершу він виклав свої погляди в британському журналі The Spectator, а місяць по тому у січні 2023 року уже озвучив їх у виступі на Всесвітньому економічному форумі в Давосі. В чому полягала новизна його останніх пропозицій? Нагадаємо, що півроку перед тим він пропонував установити лінію припинення вогню вздовж кордонів станом до 24 лютого 2022 року, а території, включаючи Крим зробити предметом тривалих переговорів.

У грудні ж місяці його точка зору помітно змінилася. По-перше, в журналі він зауважив, що прийшов час спиратися на уже існуючі стратегічні зміни та інтегрувати їх в нову структуру. Наприклад, оснащена Америкою та її союзниками Україна набула нині вже нової якості: вона володіє однією із найбільш ефективних сухопутних армій в Європі. Тож новий міжнародний порядок неминуче повинен зв'язати Україну з НАТО: «Альтернатива нейтралітету більш не має сенсу, особливо після вступу Фінляндії й Швеції в НАТО» [45].

Другий важливий пункт: в разі коли повернення до кордонів 23 лютого 2022 року не станеться - ні в ході боїв, ні шляхом переговорів - то можна спробувати скористатися принципом самовизначення. Йдеться про проведення на цих територіях референдумів під міжнародним контролем: вони «могли б застосовуватися до територій, що викликають особливі розбіжності. Ціль мирного процесу була б подвійною: підтвердити свободу України й визначити нову міжнародну структуру, особливо для Центральної і Східної Європи. В кінцевому рахунку Росія повинна віднайти своє місце в такому порядку» [45].

Третє важливе положення Кіссінджера стосується визначення місця і ролі Росії в системі сучасних міжнародних відносин. Екс-держсекретар звертає увагу на те, що багато його колег прагнуть, щоб «Росія стала безсилою в результаті війни». З цього приводу Кіссінджер зазначає: «Я не згоден. Росія більше піввіку вносила вирішальний вклад у глобальну рівновагу й баланс сил. Її історична роль не повинна принижуватися. Воєнні невдачі Росії не усунули її глобального ядерного потенціалу, що дозволяє їй загрожувати ескалацією Україні. Навіть якщо цей потенціал буде зменшено, розпад Росії чи знищення її здатності провадити стратегічну політику може перетворити її територію, що охоплює 11 часових поясів, у спірний вакуум» [45].

Отже, найбільш принципові зрушення в еволюції поглядів Кіссінджера відбивали собою стан справ на фронтах боротьби України проти російського агресора. Так, тема «нейтралітету» України була домінуючою під час переговорів у Стамбулі у березні 2022 року. Розглядуваний тоді «Проект 15 пунктів» передбачав відмову Києва від своїх амбіцій щодо приєднання до НАТО, а також згоду України не розміщувати іноземні воєнні бази чи озброєння з боку таких союзників як США, Великобританія й Туреччина. Немає нічого дивного в тому, що після звільнення північних регіонів України від окупантів ці переговори були зірвані, а позиції обох сторін загострилися. Кремль став наполягати на визнанні Києвом анексії Москвою чотирьох південних і східних регіонів України. Київ із свого боку вимагав, щоб кожен російський солдат покинув територію України, в тому числі й Крим. Більше того - у відповідь на анексію чотирьох областей, Київ подав заявку на вступ до НАТО. Відповідно до цих подій, восени 2022 року Генрі Кіссінджер лише натякав на можливість членства України в НАТО. А вже у виступі в Давосі 17 січня 2023 року він заявив, що членство України в НАТО має бути гарантованим.

Така різка зміна поглядів Генрі Кіссінджера викликала гостру реакцію з боку Росії. Офіційні особи ніби й обійшли цю проблему стороною - надто важливою фігурою був патріарх «реальної політики» для багатьох із них. Натомість «мирний план» Кіссінджера став предметом критичного розгляду з боку аналітиків прокрем- лівського інтернет-видання EADaily, заснованого в 2015 році. У світових ЗМІ зазначається, що цей колектив спеціалізується на зборі матеріалів стосовно взаємин Росії із країнами «ближнього зарубіжжя», зловживаючи фальшивою й недостовірною інформацією.

Так і на цей раз, такий собі Семен Городецький обурюється, що Кіссінджер «пропонує Росії припинити бойові дії на Україні, відступити й змиритися із новим розширенням НАТО на схід... Є великі сумніви, що це взагалі «план Кіссінджера». Мовляв, стаття Кіссінджера для The Spectator вочевидь писалася у Білому домі й це не його власні думки. Взяти хоча б слова про те, що «вперше в новітній історії Україна стала важливою державою Центральної Європи», що настав її час вступити до НАТО, що ціль мирного урегулювання - створення нової міжнародної структури. Врешті-решт, що «судячи із логіки викладу, Росію у НАТО ніхто приймати не планує, зате вступ України, Фінляндії й Швеції - це питання вирішене». На завершення, зазначає аналітик Горо- децький, «Кіссінджер прихильно дозволяє дати Росії шанс на існування - тому що в результаті розпаду країни можливі ризики «будуть посилюватися наявністю тисячі одиниць ядерної зброї».

Але найголовніше, чого не сприймає російська сторона від Кіссінджера, «це повна нестиковка із позицією Кремля. Адже Володимир Путін, і частина російської еліти публічно заявляли, що «воєнне освоєння» України й наближення інфраструктури НАТО у Кремлі розглядають як загрозу для безпеки Росії». Тобто, інтереси Росії, бідкається Городецький, у «мирному плані» Кіссінджера не враховуються зовсім, а складається враження нібито «з панського плеча» Кремлю даються якісь туманні обіцянки.

То як же Кремль має реагувати на такі пропозиції? Що не говори, а Кіссінджер - перший в історії США чиновник, котрий одночасно посідав посади радника президента США із національної безпеки (1969-1975) і державного секретаря США (1973-1977). Та й звання лауреата Нобелівської премії миру та інші регалії змушують рахуватися з цією авторитетною фігурою. На- загал виникла інтрига: як же відповість Кремль на його ініціативи. А відповідь виявилася традиційно по-московськи хамською: заступник глави Адміністрації президента Дмитро Пєсков оперативно повідомив на прес-конференції, що в Кремлі так і не знайшли часу ознайомитися з ідеями Кіссінджера: «Безумовно, талант, досвід і експертиза Кіссінджера затребувані завжди. Особливо вони затребувані в таких гострих ситуаціях. Ми з великим інтересом ознайомимось із цим матеріалом. Поки, на жаль, такої можливості не було» [46].

Блискучий аналіз на ситуацію навколо ініціатив Кіссінджера дав відомий аналітик Андрій Піонтков- ський. Ядерний шантаж, який десятиліттями культивувався у зовнішньополітичній стратегії Москви, таки справляв враження на західну політичну думку. Наза- гал домінувало переконання, що слід враховувати стурбованість Кремля особливо в його ближньому зарубіжжі - зоні його привілейованих інтересів. Надумані приводи до «стурбованостей» з часом все збільшувалися й ставали щоразу нахабнішими й злочинними. Аж доки в 2022 році Путін впритул не перейнявся практичною реалізацією своєї програми геноциду українського народу.

Врешті-решт Захід схаменувся й отямився. Довелося дохідливо пояснити Путіну прості речі. По-перше, на випадок використання ним ядерної зброї наслідки для Росії і для нього особисто будуть жорстокі й катастрофічні. НАТО ракетним обстрілом спопелить Чорноморський флот й російське угруповання окупантів в Україні. А самого воєнного злочинця просто уб'ють, не чекаючи на формальності міжнародного трибуналу. По-друге, Путін програв війну. Єдиним способом досягнення миру може бути лише відведення російських військ із усієї окупованої території України. Допоки цього не станеться, жодні мирні переговори є неможливими. А після війни безпека України від можливого повторення російської агресії має бути гарантована.

Відбулося велике зрушення в світогляді країн-членів НАТО - вони сприйняли ідею неминучості членства України в Альянсі. Однак ця ідея не отримала б визнання на високому державному рівні, якби, зазначає Піонт- ковський, «Кіссінджер не розрихлив західну політичну свідомість задля її сприйняття. Проникливий аналітик один із перших на Заході зрозумів, що щезла головна і ніколи вголос не озвучена причина відмови Україні щодо її вступу до НАТО. Країни НАТО зовсім не горіли бажанням брати на себе згідно статті V Статуту юридичні зобов'язання боротися на території України, захищаючи її від можливої російської агресії» [4].

Що тут можна сказати? В постіндустріальних споживацьких суспільствах дуже важко когось переконати й послати людей умирати за Україну. Тож битву за Україну покликані були виграли самі українці. Західному обивателю доведеться всього лиш витримати такі страшенні воєнні випробування, як підвищення на 2 долари ціну на галон бензину у США чи пониження кімнатної температури на 1 градус по Цельсію в Німеччині.

Рефлексія: геополітичний переворот

Безумовно - Кіссінджер є людиною екстраординарною. І якщо його погляди на Україну вочевидь зазнали принципових змін, то це є свідченням того, що навіть муровані фортеці силової «реальної політики» не можуть протистояти виклику часу - прагненню до свободи. Тож не дивно, що у вівторок 17 січня 2023 року британський сайт новин UnHerd акцентував увагу своїх читачів на тому, що у поглядах патріарха політології Генрі Кіссінджера стався кардинальний геополітичний переворот.

Ще раз вернемось до подій кінця травня 2022 року: тоді Кіссінджер запропонував Києву погодитися на територіальні поступки заради мирного договору з Росією. Президент України Володимир Зеленський цю ідею піддав критиці, однак Кіссінджер продовжував виступати за припинення вогню «по лінії вторгнення», тобто станом на 23 лютого 2022 року. Продовження війни за межами «лінії вторгнення» (внаслідок окупації в 2014 році), на думку Кіссінджера, «буде вже не про свободу України... а про нову війну проти самої Росії». Отже аксакал школи «реальної політики» закликав країни Заходу не завдавати нищівної поразки російським військовим в Україні.

Наскільки ці заяви відповідали офіційній лінії Сполучених Штатів? На це питання досить докладно відповів американський сенатор-демократ Джо Манчин. Виступаючи в Давосі, він наголосив, що США вбачають закінчення цієї війни перемогою України, а не угодою: «Ми повністю віддані підтримці України усіма способами, які можливі, допоки є допомога інших країн НАТО і решти вільного світу. Ми всі в цьому - разом. І я особисто повністю відданий тому, щоб бачити Україну до кінця з перемогою, а не вирішувати ситуацію якоюсь угодою. Не думаю, що це наша позиція, і вона не повинна такою бути» [39].

Тоді у травні 2022 року на адресу Кіссінджера пролунало чимало критики в експертному середовищі. Так, президент Ради із міжнародних відносин у США Ричард Хаас звернув увагу на те, що пропозиції Кіссінджера невигідні ні Україні, ні Росії: «У Давосі Генрі виступив за повернення до попереднього статус-кво. Ймовірно, до ситуації лютого 2022 року. Швидше всього, це буде відкинуто Україною, бо їй багато від чого треба буде відмовитися. Так само й Путіним - бо це надто мало дає Росії. Все це свідчить про тривалу війну». Так само експерт «Атлантичної Ради» Андрес Аслунд вважає, що єдиним логічним завершенням війни для України могла б бути ситуація, коли Путін втратить владу в Росії, оскільки «він потребує війни, щоб виправдати свої репресії та посилити імперські настрої заради своєї популярності». І коли проблема влади не буде вирішена в самій Москві, зауважує Аслунд, «Путін має бути розбитий і вигнаний з України. Українці це розуміють. А неосвічені або цинічні персонажі в Італії, Франції, Німеччині та Кіссінджер мають замовкнути й прокинутися» [39].

У прихильників Кіссінджера звучали менш значимі аргументи - вони залякували публіку тим, що «допомога західних країн Києву, до якої закликали у Давосі політики та експерти, може призвести до війни США з Росією». Що тут можна сказати? Лише те, що подібну аргументацію людство вже не раз чуло, зокрема з вуст прем'єр-міністра Великобританії Невілла Чемберлена, коли той закликав умиротворити Гітлера. Неспроста ряд західних ЗМІ оцінили травневі пропозиції Кіссінджера як заклик до поступок агресору.

Під вогнем критики впродовж літа 2022 року Генрі Кіссінджер піддав перегляду ряд своїх суджень і аргументів. По-перше, він став наголошувати на тому, що «цей конфлікт повинен закінчитися за столом переговорів, бо переговори необхідні. Війна не повинна затягнутися на невизначений термін, бо заморозка конфлікту призведе до ескалації, як у Першу світову війну». По-друге, він став більш критичніше ставитися до претензій Москви: «Росія не повинна отримати вигоду від війни». Однак Кіссінджер не закликав Росію звільнити українські території станом на 1991 рік, а обмежився знову-таки пропозицією відійти на лінію 23 лютого 2022 року - «доведеться відмовитися від 15-20% території, яку вона захопила». По-третє, екс-держсекретар США визнав вірогідним розвал РФ на декілька незалежних держав після війни. По-четверте, закликав Захід подумати над тим, як вибудовувати відносини з Росією, «чи то вона буде частиною Європи, чи можливо це тепер, а чи це буде форпост Китаю на окраїні Європи» [23].

Наразі перегляд світоглядних настанов вимагав часу. Так, у вересні 2022 року маститий геополітик все ще заявляв у Раді з міжнародних відносин (Council of Foreign Relations) що вступ України до НАТО був би «недоречним», оскільки він неминуче призведе до подальшої ескалації конфлікту - тобто загострення російської війни в Україні. Так само в грудні 2022 року, розвиваючи тему, Кіссінджер все ще закликав до припинення вогню, згідно з яким Росія мала б відкотитися до лінії фронту, де- маркованої до вторгнення 24 лютого 2022 року. Крим також все ще розглядався як предмет «переговорів». І ось у цей момент Кіссінджер дуже обережно й делікатно натякнув на можливість членства України в НАТО. А вже 17 січня під час свого виступу по відеозв'язку на Всесвітньому економічному форумі в Давосі Генрі Кіссінджер уже чітко виголосив, що вступ України до НАТО має бути гарантованим Альянсом у будь-яких формах, на які здатен блок. Більше того, на думку екс-держсекретаря США, найбільш адекватним і повноцінним результатом мало б бути лише повноцінне членство України в НАТО.

І це вже був справжній тектонічний зсув у свідомості маститого політолога. Його заява про доцільність вступу України до НАТО засвідчила не про що інше, як про відмову від одного із фундаментальних постулатів у системі багаторічних поглядів на політику «балансу сил». Широко відомий у світі 99-річний політик зазначив, що хоча він дотепер був проти приєднання України до НАТО, однак повномасштабне вторгнення Росії різко порушило усталену систему координат: «До цієї війни я був проти членства України в НАТО, бо боявся, що це розпочне саме той процес, який ми спостерігаємо зараз. Але зараз ідея нейтральної України в цих умовах уже не має сенсу» [15].

І це не був «голос волаючого в пустелі». Так, прем'єр-міністр Фінляндії Санна Марін на форумі в Давосі висловила сподівання, що Захід уже «засвоїв для себе уроки того, як вести себе з Росією». Якби Україна була членом НАТО, наголосила Марін, то в цій країні наразі не було б війни. За її словами, саме з цієї причини Фінляндія і Швеція подали заявку на приєднання до НАТО: «Ми хочемо стати членом НАТО, тому що ми більше не хочемо війни в Фінляндії. Ми вже воювали з Росією». Зі свого боку, глава Єврокомісії Урсула фон дер Ляйен заявила лідерам світового бізнесу на форумі в Швейцарії, що ЄС не має наміру ослаблювати підтримку України за умов російського широкомасштабного вторгнення. Брюссель збереже цей підхід настільки, наскільки в тому буде потреба, й буде підтримувати своїх українських друзів [14].

За умов, коли Україна стала сприйматися не такою, що просить захисту для себе, а в ролі форпосту по захисту європейських цінностей і людських прав, багато важило те, як чітко й принципово вона доноситиме своє бачення до союзників. Як її позиція стає близькою і зрозумілою консолідованому Заходу.

За свідченням міністра закордонних справ України Дмитра Кулеби, керівництво України ще задовго до видачі МКС ордеру на арешт Володимира Путіна дійшло думки, що розмовляти з президентом РФ немає жодного сенсу. Відтак, у відповідь на спробу РФ анексувати додаткові українські території, Рада національної безпеки і оборони України прийняла 30 вересня 2022 року юридичну резолюцію В ній було заявлено, що будь-які переговори з Володимиром Путіним неможливі. Зокрема йшлося про те, що 23-27 вересня 2022 року Росія провела так звані «референдуми» на захоплених територіях чотирьох українських областей. При цьому Кулеба заявив, що Україна не відкидає саму ідею переговорів, однак не приймає припущення, що розмова особисто з Путіним може забезпечити мир [31].

Лінія поведінки української дипломатії була чітка й однозначна. Спроби досягти мирного урегулювання були здійснені ще до 24 лютого 2022 року. Так, з моменту обрання Зеленського президентом у 2019 році, при посередництві Франції й Німеччини Україна провела 88 раундів переговорів. У відповідь Росія розтоптала всі ці зусилля, розв'язавши варварську, геноцидну, загарбницьку війну. Навіть після 24 лютого Україна безуспішно намагалася знайти спільну мову. У відповідь Росія лише посилила свої жорстокі атаки і оголосила про свої плани анексувати додаткові українські території. Путін проігнорував і попередження Зеленського покласти край політиці анексії. За словами Дмитра Кулеби «Путін все проігнорував, він хоче великої війни, побільше вкрадених українських дітей, побільше вбитих українців, побільше захоплених українських земель» [31].

Отже позиція України була чітко окреслена: передумовою мирних переговорів із Москвою є виведення військ РФ з України, тож війна закінчиться лише тоді, коли Україна деокупує всі свої території, включно з Донбасом і Кримом. Тим часом у своїх заявах з приводу війни кремлівські зверхники наполягали, що російська армія не буде йти із захоплених територій і не буде повертати контроль над ними Києву. Так, речник російського диктатора Дмитро Пєсков ще наприкінці 2022 року однозначно наполягав: «не може існувати ніякий «мирний план» України, який не враховує сьогоднішніх реалій з російської території, з входженням до складу Росії нових регіонів - чотирьох». Йдеться, мовляв, про Донецьку, Луганську, Запорізьку та Херсонську областей на додачу до анексованого Криму [30].

Більше того, 7 грудня 2022 року російський диктатор Володимир Путін провістив, що так звана операція «СВО», а по факту широкомасштабна війна проти України, може затягнутися на досить тривалий термін. На підтримку цих слів з кожним днем стала відчутно змінюватися й стратегія агресора - військові дії взимку стали переходити у фазу окопного протистояння. Як зазначає знаний аналітик Андрій Піонтковський, назагал відбувається «перетворення війни на рутину», покликану легітимізувати політичну вічність кремлівського «великого брата». Однак, попри все, за потоком войовничих просторікувань Володимира Путіна перед Федеральними зборами від 21 лютого 2023 року вже вгадувалися два важливі тренди: практично «він визнав капітуляцію у четвертій світовій війні, яку оголошував Заходу», а також «він оголосив безстрокову спеціальну воєнну операцію з урятування власного життя» [44].

Виступи Путіна кінця 2022 - початку 2023 року вже не містили заявлених Росією амбітних цілей щодо підкорення України впродовж трьох днів, чи то відступу НАТО до кордонів 1997 року. Кожній тверезомислячій людині ставала все очевиднішою неминучість програшу Росії у війні. Українські воїни демонстрували набагато вищу мотивацію своєї боротьби за незалежність. З кожним пакетом військової допомоги зростала технологічна перевага української армії. Ядерний шантаж, на який так розраховував російський диктатор, попри всі зусилля кремлівських агентів та «корисних буржуазних ідіотів» справляв щораз менше враження на Захід. Щоправда, ще своє останнє слово не сказав російський народ. Наразі Путін вбачає у цьому свій шанс на виживання: «тому він так різко змінює концепцію війни та свої особисті цілі в ній. Тепер він відчайдушно бореться за своє життя. Поки люди продовжують щодня вбивати один одного, він живий. Як тільки вони зупиняться, його неодмінно вб'ють. Або одні за скоєні ним злочини проти людяності, або інші за те, що він програв оголошену ним же війну» [44].

Одним словом, як у Кіплінга: якщо Акело промахнувся - він уже не вожак зграї.

«Мы уже приехали»

Залишається сподіватися, що кредит довіри народу до влади Кремля не безкінечний. Рано чи пізно постає питання про неминучість закінчення війни, чи хоча б усвідомлення широкою громадськістю небезпеки її продовження. Не дарма ж один із допитливих журналістів запитав 12 грудня 2022 року прес-секретаря президента Дмитра Пєскова: «К чему мы двигаемся, на Ваш взгляд?». Відповідь була лаконічною і вичерпною: «Ну, мы не двигаемся... Мы уже приехали. к конфронтации. Нас никто не любит, да нам это и не нужно» [37].

В України свій погляд на ризики та загрози подальшої тривалості війни. Ми не чекаємо відповіді від вождів і пророків, оскільки для нас «голос народу є голосом Божим». А відтак і наука соціології є тим барометром, який звісно погоди не робить, але точно фіксує температуру соціальної напруги. Так, у січні 2023 року вітчизняними науковцями було проведено уже третю за період російського вторгнення хвилю соціологічного опитування. І вона засвідчила, що впродовж 2022 року підтримка курсу на євроатлантичну інтеграцію в нашій країні стрімко виросла: 92% опитаних підтримали членство України в ЄС, а також 86% підтримали членство в НАТО. Єдиним прийнятним виходом із розв'язаної Росією війни стало для громадян України повне відновлення територіальної цілісності України. Будь-які інші сценарії більшість респондентів просто виключає.

Крім того, значно упало бажання українців вести переговори з Росією. Ще в травні 2022 року 59% із них підтримувало переговорний процес. Однак це число упало до 44% у серпні 2022 року і до 29% під час останнього опитування с січні 2023 року. У міру поширення інформації про звірства російських окупантів, прагнення українців до ведення переговорів послаблюється - у більшості своїй вони налаштовані на перемогу на полі бою і звільнення анексованих і окупованих територій. Політичні аналітики все частіше висловлюють думку, що Росія набула іміджу держави токсичної, а Путін став не тільки нерукоподатним, але після промови Байдена у Варшаві 21 лютого 2023 року ще й недоговороздатним.

Результати досліджень соціологів чітко ілюструють не лише жахливу ціну війни для загалу українців, але й незбориму стійкість нашого народу та повний провал російської стратегії «поділяй і владарюй», спрямованої на розкол країни й поляризацію українського суспільства. Так, 49% опитаних українців заявили, що для них абсолютно неприйнятною ціною за мир була б відмова України від вступу в НАТО, а ще 22% назвали таку ціну за мир скоріше неприйнятною. Щоправда є й інші судження: 12% заявили, що відмова від НАТО є скоріше прийнятною ціною за мир, а ще є 8% таких, що вважають таку ціну повністю прийнятною. Отже, на превеликий жаль, маємо у своїх рядах кожного п'ятого, схильного в тій чи іншій мірі до умиротворення Росії. Що тішить, відмову від вступу України до Євросоюзу вважають повністю неприйнятною ціною за припинення війни більшість опитаних - 56%, а скоріше неприйнятною - ще 19%. Швидше погодилися б відмовитися від вступу до ЄС лише 10% опитаних, а ще 6% вважають таку відмову від вступу повністю прийнятною ціною за досягнення миру [65].

Хоча Україна належить до держав молодої демократії, вона мусить звертати увагу на настрої кожної верстви свого населення. Маємо враховувати, що не кожен може стійко долати негаразди та труднощі воєнного часу. Зростає кількість людей, котрі скаржаться на погіршення фізичного і психологічного здоров'я. А ще 37% українців повідомляють, що через війну вони втратили друга чи члена сім'ї. І все ж, попри все, 89% респондентів оптимістично вірять в майбутнє України. Найголовнішою складовою такого оптимізму є нездоланна віра у безумовну перемогу України. Українські респонденти переконані, що самі будуть визначати майбутнє своєї країни. Відпала погана звичка повсякчас оглядатися на думку московського «старшого брата». Адже тих, котрі схилялися до думки, що майбутнє України визначатиме Росія, перед повномасштабною війною налічувалося 49%. Але вже в січні 2023 року цей показник упав до 18%. Тим часом все більше українців визнають важливу роль Заходу у матеріально-технічному забезпеченні перемоги України. Що ж стосується українського оптимізму, то його неможливо здолати навіть затягуванням війни та труднощами, пережитими впродовж цього важкого року [71].

І ворог зважає на це, і не припиняє своїх пропагандистських спроб розділити Україну й нівелювати її євроатлантичні устремління. Так, Росія докладає зусиль, намагаючись переконати українців, що Захід рано чи пізно покине Україну та припинить її підтримку. Тим часом життя показало, що курс на євроінтеграцію триває й зустрічає взаєморозуміння з боку консолідованого Заходу. Так, під час свого історичного візиту до Києва 20 лютого 2023 року президент США Джо Байден поділяв тривоги українців щодо можливості подальших тяжких днів, неділь і років, адже «ціль Путіна - стерти Україну з карти». Зокрема американський президент заявив: «Це щонайбільша наземна війна в Європі за три четверті віку. І ви в ній досягли успіху, всупереч усім очікуванням, крім ваших власних. І я впевнений, що ви і в подальшому будете перемагати» [7].

За словами Джо Байдена, великим викликом для американської адміністрації стала розбудова міжнародної коаліції задля підтримки України. Президент США зазначив, що Вашингтону вдалося зібрати коаліцію націй, котрі допомагають Україні захистити й утвердити себе у світі завдяки безпрецедентній економічній, воєнній і гуманітарній підтримці. За його словами, «американський народ знає - нестримна агресія [Росії] є загрозою для усіх нас. Ми зібрали коаліцію націй від Атлантики до Тихоокеанського регіону. НАТО. Японія. Кількість націй - більше 50, котрі допомагають Україні захистити себе безпрецедентною економічною, воєнною і гуманітарною підтримкою. Найсильніші економіки зібралися, щоб перекрити життєві потоки російської економіки. Разом ми зібрали 700 танків і тисячі бронемашин, тисячу артилерійських систем і понад 2 млн артилерійських боєприпасів, понад 50 ракетних систем, засоби ППО» [7].

Всупереч усім очікуванням недругів Україна уже досягла успіху у подоланні агресора, та й в подальшому здобуватиме перемоги на полях битв. Однак не слід забувати й те, що й Росія готується до більш масштабної війни. Саме на цьому акцентував увагу генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг у своєму інтерв'ю від 1 березня 2023 року. Зокрема він зазначив, що Москва шукає способи придбати озброєння, намагається збільшити його виробництво, мобілізує дедалі більше окупантів у свою армію для участі у бойових діях. Тож, заявив Столтенберг, українська армія зараз потребує великої кількості зброї, і західні держави мають Києву у цьому допомогти: «Наша мета - забезпечити Києву силу та міць, необхідні для того, щоб перемогти та відкинути російських загарбників». А ще він додав, що «російський диктатор Володимир Путін розуміє лише одну мову - силу та єдність західних держав. З цієї причини Захід має ще більше згуртуватися довкола допомоги українському народові» [59].

Посилюючи свою обороноздатність, Україна не припиняє спроб заручитися підтримкою світової спільноти у своїй боротьбі за справедливий мир. Зокрема 23 лютого 2023 року відбулося засідання Генеральної Асамблеї ООН, з нагоди річниці вторгнення держави-агресора Росії на територію України. У засіданні брали участь дипломати із 193 країн-членів ООН. Україна представила на засіданні свій проект, який має назву «Принципи, що лежать в основі всеосяжного, справедливого та міцного миру в Україні». Дана резолюція ширша та містила менше деталей, ніж мирний план з 10 пунктів, який було озвучено Володимиром Зеленським на листопадовому саміті «Великої двадцятки». Таке рішення по змінах у резолюції було прийнято навмисно. Воно мало допомогти заручитися максимальною підтримкою, коли резолюцію буде поставлено на голосування.

Розглянувши формулу миру, запропоновану президентом України Володимиром Зеленським, Генасамб- лея ООН підтримала резолюцію, яка була висунута Україною та її прихильниками. В ній наголошується на необхідності якнайшвидшого досягнення справедливого та міцного миру відповідно до установчого Статуту ООН. За резолюцію проголосувала І41 країна, сім країн проголосували проти, ще 32 - утрималися. На голосуванні «проти» виступили такі країни - Білорусь, Ери- трея, Малі, КНДР, Росія, Нікарагуа та Сирія. Серед тих, хто «утримався» - Китай, Вірменія, Індія, Іран, Казахстан, Пакистан [13].

Звісно, будь-яку резолюцію, прийняту на Генеральній Асамблеї ООН, не варто переоцінювати - адже, відповідно до міжнародного права, прийняті на засіданні документи не мають обов'язкової сили. Тим не менше, Україна зацікавлена в тому, щоб донести силу правди до максимально великої кількості держав, щоб увесь світ - насамперед Індія, Африка, Китай - також були залучені до того, щоб закінчилася війна. І тут важливу роль відіграє широке обговорення й підтримка саме української «формули миру». І не в останню чергу тому, щоб спростувати наративи російської пропаганди про Україну як нібито «задвірок» російської держави та предмет її постійної опіки й клопоту. Це завдання слід постійно тримати в полі зору, оскільки у своєму щорічному зверненні до Федеральних зборів від 21 лютого 2023 року Путін знову і знову повторював заяложену тезу про те, що нібито це Україна як васал Заходу розпочала війну проти Росії, а Кремль, мовляв, лише у відповідь вдався до сили, захищаючи «історичні землі» РФ.

Немає нічого дивного, що глава МЗС РФ Сергій Лавров дисципліновано повторює вигадки кремлівського верховоди Путіна. Так само показово значимо, коли дипломати більшості країн в знак своєї підтримки України демонстративно покинули залу Ради ООН з прав людини, щоб не слухати теревені Лаврова. І мали для того всі підстави. Позичивши в сірка очі, Лавров вже вкотре став виправдовувати воєнне вторгнення Росії на територію України як нібито відплату за порушення там прав і свобод людини. Також глава дипломатії РФ не втримався від звинувачень на адресу країн Заходу, яких назвав «одержимими санкціями», котрі, на його думку, не мають законних підстав й завдають шкоди простим людям [32].

Цей приклад наочно засвідчує про успіхи української дипломатії на ниві утвердження українського наративу та в оцінці суспільно-політичних процесів.

Під сурдинку умиротворення

Слід визнати, що й після широкомасштабного вторгнення Росії в Україну прихильники «умиротворення» Росії у Сполучених Штатах не здали своїх позицій. Хоча б, здавалося, уже влітку 2022 року Білий дім однозначно визначився у своєму ставленні до російської агресії, сформулював цілі й завдання щодо вирішення назрілих проблем. Зокрема 1 червня 2022 року в газеті The New York Times було опубліковано статтю за підписом президента США Джо Байдена під назвою «Що США будуть і чого не будуть робити в Україні». Зупинимось на визначенні головних практичних завдань США стосовно України та міжнародного становища навколо неї.

Сполучені Штати Америки, заявив Джо Байден, продовжать допомагати Україні, нададуть їй необхідні ракетні системи та боєприпаси, але не будуть ні затягувати війну, ні чинити на Київ тиск з тим, щоб він пішов на поступки Росії. В час неспровокованої широкомасштабної агресії Росії проти України «ціль Америки проста: ми хочемо бачити демократичну, незалежну, суверенну і процвітаючу Україну із засобами задля стримування і захисту від подальшої агресії». Для того, щоб Україна могла в подальшому зайняти якомога сильнішу позицію за столом переговорів, Сполучені Штати продовжуватимуть надавати Україні сучасне озброєння, в тому числі протитанкові ракети Javelin, зенітні ракети Stinger, потужні артилерійські й високоточні реактивні системи, радари, безпілотні літальні апарати, гвинтокрили Мі-17 і боєприпаси. Із згоди Конгресу в Україну буде спрямовано мільярди доларів фінансової допомоги [70].

Що стосується сфери американо-російських відносин, заявив Байден, «як би сильно я не був незгодним із Путіним, якими б брутальними не були його дії - але США не будуть намагатися повалити існуючу владу в РФ», так само «ми не прагнемо війни між НАТО і Росією». Президент США наголосив, що для його країни життєво важливий інтерес полягає в тому, щоб забезпечити мирну і стабільну Європу й дати чітко зрозуміти, «що сила не робить тебе правим». А тому, якщо Росія не заплатить високу ціну за свої дії, це покаже іншим потенціальним агресорам, що вони можуть вдатися до захоплення територій і підкорення інших країн, поставивши під загрозу виживання інших мирних демократій. Такі свавільні дії можуть означати кінець міжнародного порядку, заснованого на правилах, відкривши двері для агресії в інших місцях. А це призведе до катастрофічних наслідків по всьому світу: «Я знаю, що багато людей по всьому світі стурбовані можливістю того, що РФ використає ядерну зброю. Але ми не бачимо жодних ознак того, що Росія має намір завдати ядерного удару по Україні». Уточнюючи ставлення Білого дому до ситуації навколо України, Джо Байден наголосив на незмінності принципу «нічого про Україну без України»: «Я не буду чинити тиск на український уряд - ні приватно, ні публічно - щоб він пішов на будь-які територіальні поступки. Це було б неправильно і суперечило б усталеним принципам» [70].

Відстоюючи свою територію і надаючи відсіч агресору, Україна дивиться вперед у сподіванні на досягнення миру й переходу до глибокого реформування економічного й соціально-політичного життя, спрямованого на піднесення добробуту народу. На цьому шляху Україна зустрічає розуміння й підтримку з боку світової громадськості, як це видно на прикладі прийняття ряду резолюцій з українського питання в рамках ООН. Тим часом за все зростаючим валом висловлених у світі думок й численних офіційних заяв, не варто випускати з поля зору й те, що по відношенню до російської агресії формується певна позиція політичних еліт Заходу, котра не зовсім відповідає очікуваним оптимістичним сподіванням на вихід Збройних Сил України на кордони 1991 року.

Наразі різноманітні прогнози в інформаційному полі України свідчать про те, що повномасштабна війна триватиме, судячи з усього, ще довгі місяці. Раніше, голова Головного управління розвідки (ГУР) Кирило Буданов прогнозував, що до кінця літа 2023-го року українські сили вийдуть на кордони 1991 року. За прогнозами голови Державної прикордонної служби України (ДПСУ) Сергія Дейнеко війна мала б закінчитися у жовтні-листопаді 2023 року. Також з'являються численні свідчення того, що Росія втрачає військовий потенціал, необхідний для продовження війни. Як зазначив заступник начальника ГУР Вадим Скібіцький, українська розвідка вважає, що Росія зможе вести війну ще у 2023-му та максимум - у 2024 році. Розвідка прихильної до України Литви теж прогнозує, що запас Росії назагал - це ще два роки.

Колишній дипломат США, а нині аналітик Метью Брайза висловив у інтерв'ю Espresso судження, що російський диктатор Володимир Путін продовжуватиме війну проти України так довго, як тільки зможе, але активна військова допомога Києву (зокрема винищувачами, переговори щодо яких тривають) з боку західних країн може підірвати його бажання воювати. Його спроможності й нині уже значно підірвані: «Отже, він мобілізував буцімто 300 000 чоловік, відправив їх на фронт з моменту мобілізації у вересні, і вони не змогли досягти якогось значного прогресу в наступі. Так, вони повністю зруйнували Бахмут, але це не є стратегічним виграшом. Ціна буде величезною, і Україні вдалося напрочуд успішно викачати всю цю військову силу з Росії, і це буде продовжуватися й надалі» [27].

Висловлюється припущення, що Путін хіба що зупиниться, коли Європейський Союз зможе закупити 2 мільйони артилерійських снарядів для України, коли вони потраплять на поле бою, і коли США зможуть передати Україні більше обладнання. Оптимально було б побачити більше винищувачів після того, як Польща наважилася на сміливий крок передати свої старі МІГ- 29, а американці передадуть свої F-16. Навіть коли ситуація з винищувачами не проясниться найближчим часом, ми є свідками того, що все більше і більше потужних західних озброєнь надходить до арсеналу України. Врешті-решт, йде війна на виснаження, і якщо США та інші союзники України продовжуватимуть підтримку у такому ж дусі, то не виключений варіант, що Путін просто не зможе продовжувати цю війну - у нього забракне ресурсів.

В ситуації, що склалася, варто звернути більшу увагу на думку такого знаного у світі американського аналітика як Фарід Закарія. Початок весни 2023 року позначився тим, зазначає він, що жодна сторона не виявилася достатньо сильною, щоб виграти війну, і недостатньо слабкою, щоб просити миру. Протистояння відкритої агресії зайшло в тупик: «Досягнувши вражаючих успіхів, ЗСУ не добилися значних успіхів впродовж декількох місяців. Тим часом, Росія окопалася на окупованих нею територіях, і її подальші атаки поки не мають великого успіху». Деякі цифри наочно ілюструють ситуацію, що склалася. Так, Росією на час вторгнення було окуповано близько 7% території України. Але через місяць після вторгнення Росія уже утримувала 22% території України. Перші успіхи українського контрнаступу повернули до середини листопада близько третини захопленого окупантами. У загальному підсумку на весну 2023 року Росією було окуповано приблизно 17% території України [17].

За зимові три місяці ніби й не відбулося суттєвих зрушень. Однак і Україна, і Росія накопичували тим часом ресурсний потенціал. Втім, щоб докорінно змінити ситуацію, Україні вкрай потрібні значні перемоги. Сподівання на тиск з боку санкцій виявилися дещо завищеними. Їх результативні дії можуть очікуватися хіба що в довгостроковій перспективі. Нині ж Росії вдалося дещо стабілізувати економіку, отримати доступ до товарів і капіталу, які вона втратила в результаті бойкоту з боку Заходу: «Зараз існує велика світова економіка, в котру не входить Захід, і Росія може вільно плавати в цих водах. Довгострокові витрати війни і наслідки санкцій реальні, але повільні. Така ізоляція й біль рідко змінюють політику диктатури - глянути б на Північну Корею» [41].

Відтак, на весну 2023 року у консолідованого Заходу висвітлилася чи не єдина короткострокова перспектива - виділити Україні якомога більше зброї й фінансів. Слід було б вжити усіх заходів для потужного ресурсного забезпечення весняно-літнього наступу України. Однак, як про це неодноразово йшлось на брифінгах, майже по всіх системах озброєнь спостерігалося подвійне ставлення, тривалі затримки, і, врешті-решт, згода на постачання. А фактор часу між тим негативно відбивається на рівні боєготовності.

Звісно, важко в наш час уявити собі повну перемогу над агресором в стилі Другої світової війни - повного розгрому збройних сил і окупації всієї території противника. Нині більшість війн закінчуються переговорами. І Україна теж має увійти в стадію переговорів з сильних позицій на полі бою аж до повної деокупації Криму. І навряд чи Україна прийме такий порядок денний, який пропонує в лютому 2023 року Фрід Закарія: «Можна уявити собі припинення вогню, повернення Україні усіх земель, захоплених з лютого 2022 року. Захоплені раніше, як Крим в 2014 році, будуть предметом міжнародного арбітражу, включаючи місцеві референдуми, які будуть провадитись міжнародними групами, а не Москвою. Крім того Київ отримає гарантії безпеки від НАТО, хоча вони не будуть розповсюджуватися на ці спірні території. Цей компроміс, простіше кажучи, Крим і частину Донбасу за де-факто членство в НАТО і ЄС, можна продати українцям, тому що вони досягнуть своєї давньої мети - стати частиною Заходу. Це може бути прийнятне для Росії, тому що вона може стверджувати, що захищає деякі російськомовні частини України» [17].

Дуже прикро, що Фарід Закарія налаштований щось «продати» українцям. Тим більше прикро, що його сприймають в Україні не просто як одного із аналітиків, а як «важковаговика» американської політології, що ретранслює бачення певного прошарку західного істеблішменту. В час російської агресії ми сприймали його як симпатика України аж настільки, що Указом президента Зеленського від 23 серпня 2022 року Фаріда Закарію було нагороджено орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. Тож хочеться думати, що під впливом зміни обставин його погляди на проблему війни і миру зазнають більш потужної корекції. Хоча б такої, як це сталось у Генрі Кіссінджера. Або ще у колишнього прем'єр-міністра Ізраїлю Нафталі Беннета, котрий нині вважає, що «ще в лю- тому-березні 2022 року Росія і Україна були готові до серйозних поступок щодо врегулювання конфлікту. Але все це втратило сенс після того, як розкрилися факти вбивства мирного населення Бучі» [43].

В час агресії Росія настільки засвідчила свою звірину сутність, що від рівня міжнародного спойлера скотилася нараз до рівня міжнародного ізгоя. І навпаки - Україна самим плином подій була висунута на передові позиції сучасних міжнародних відносин. І коли напередодні російського вторгнення у світі ще можна було «продати» ідею фінляндізації України, то наприкінці 2022 року мова вже йшла скоріше про «українізацію» Фінляндії.

Після того, як зірвався путінський бліцкриг, а ЗСУ довели свою спроможність відвойовувати захоплені території, замість моделі «фінляндізації» виринула нова неприйнятна пропозиція: Україна отримує шанс зберегти державність і суверенітет за рахунок відмови від частини територій. А щоб приховати ганебну сутність такої пропозиції, в хід була пущена ідея «референдуму під міжнародним наглядом». З цього приводу головний редактор «Українського тижня» Максим Віхров пише: «Для певних кіл на Заході референдум на «спірних» територіях України був би майже ідеальним рішенням, яке б легітимізувало російські загарбання, узгодивши факт анексії з нормами міжнародного права. Але це стало б колосальною стратегічною помилкою...». І це не просто один із прогнозів: «Хіба можна повірити, що Москва, отримавши «відступні», не почне готуватись до наступного раунду «собирания земель»? Безперечно, членство в НАТО може дати нам певні гарантії безпеки, проте Альянс уже показав, наскільки сильно не хоче прямого зіткнення з Росією.» [69].

Так, щоб хто не говорив про колективний Захід, про його рівень консолідованості, однак Джо Байден у своєму виступі у Варшаві 21 лютого наголосив на головному: «Коли Росія напала на Україну, це стало випробуванням для всього світу. Питання було в тому, чи будемо ми сильними, чи залишимося союзниками. Через рік ми маємо відповідь: ми сильні та єдині як ніколи раніше. НАТО згуртоване як ніколи раніше. Наша підтримка України залишається непохитною». До того ж США не мають на меті руйнувати Росію, вони не збираються атакувати Росію. Так само як і люди всього світу, мільйони російських громадян хочуть жити у мирі зі своїми сусідами. Вони ніколи не були ворогами.

І ця війна не була викликана якоюсь необхідністю, це сталася трагедія. Цю війну вибрав Путін. Однак замість легкої перемоги, на яку чекав Путін, він отримав згорілі танки і хаос. Україна ніколи не буде переможеною Росією. Істина полягає в тому, що коли Російська Федерація зупинить свій напад і виведе війська з України - війна закінчиться. Але якщо Україна зупиниться, то вона зникне з мапи світу.

Вільні люди ніколи не погодяться жити у пітьмі та несвободі. Вони глибоко переконані, що захищати волю потрібно не просто один день чи один рік. Україна продовжує боротися та захищати себе, і українці до цього готові. Сполучені Штати зі свого боку продовжуватимуть підтримувати Україну та допомагатимуть їй захищати себе: «Ми притягнемо до відповідальності тих, хто винен у розв'язанні цієї війни. Ми покараємо тих, хто вчиняє воєнні злочини і злочини проти людяності» [48].

Як відомо, Державний департамент США підтримав створення спеціального трибуналу для розслідування злочину агресії Росії проти України. З цього питання посол з питань глобального кримінального правосуддя Держдепу США Бет Ван Скаак 27 березня 2023 року заявила: «Зараз, у цей критичний момент історії, я можу оголосити, що ми підтримуємо створення спеціального трибуналу для переслідування злочину агресії проти України. Було багато різних моделей, які розглядались. США детально розглядали всі «за» і «проти» кожної з них і дійшли висновку, що найбільш ефективний спосіб забезпечення відповідальності за злочини агресії передбачає створення інтернаціоналізованого [internationalized, - ориг.] суду в рамках судової системи України» [63].

Тим часом 17 березня 2023 року Міжнародний кримінальний суд в Гаазі видав ордери на арешт російського президента Путіна та російської уповноваженої з прав дитини Марії Львової-Бєлової. Видані ордери звинувачують Путіна у воєнному злочині - примусового вивезення населення (дітей) з окупованих територій України до Російської Федерації.

Президент США Джо Байден назвав виправданим ордер на арешт російського президента Путіна. Слідство триває.