Світове господарство як сукупність національних господарств

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Міжнародний поділ праці. Світове господарство як сукупність національних господарств

Історія формування світового господарства розпочалася з міжнародного поділу праці (МПП), пов'язаного з обміном діяльності та її продуктами міжнаціональних держав. МПП є ступенем суспільного територіального поділу праці. Він спирається на економічно вигідну спеціалізацію виробництва окремих країн і виявляється у взаємному обміні результатами спеціального виробництва в певних пропорціях.

Існує 2 основні форми МПП:

* Міжнародна спеціалізація;

* Міжнародне виробниче кооперування.

Міжнародна спеціалізація - форма поділу праці між країнами, в якій зростання концентрації однорідного виробництва відбувався на основі прогресуючої диференціації національного виробництва.

Міжнародне виробниче кооперування - означає включення країни в МПП в рамках так званої вертикальної моделі МПП, тобто за умови збереження автономності виробничого процесу в національних кордонах.

МПП був тим об'єднуючим елементом, який створив систему світового господарства як сукупність взаємопов'язаних міжнародним обміном національного господарства, що виступають його підсистемами.

Вихід торгівельних зв'язків за межі національних кордонів, тобто інтернаціоналізація сфери обігу, і нині залишається загальною активною тенденцією для всіх країн світу, які прагнуть отримати економічну вигоду від МПП і міжнародної торгівлі.

Для характеристики структури світового господарства на певному рівні (відносини між країнами) використовується прийнята в міжнародній практиці класифікація, згідно з якою всі країни світу поділяються на 3 основні групи:

1. Розвинуті, країни з ринковою економікою.

2. Країни, що розвиваються.

3. Країни, з перехідною економікою.

До першої групи відносяться: Німеччина, Італія, Канада, Великобританія, США, Франція, Японія, Росія. В цю групу входять, крім цих 8 перерахованих, ще 16 країн Західної Європи та Північної Америки.

До другої групи відносяться: близько 140 країн Азії, Африки, Латинської Америки, Європи. Вони займають близько 70% території землі і їх населення складає понад 80% населення землі.

Спільні риси цих країн:

* Залежне становище в системі світового господарства;

* Багатоукладний характер економіки;

* В цілому, за винятком деяких країн, усе ще низький рівень розвитку продуктивних сил, відсталість с\г, промисловості, виробничої та соціальної інфраструктури в порівнянні з розвинутими країнами.

До третьої групи належать: країни Центральної та Східної Європи (Албанія, Польща, Угорщина, Румунія, Чехія, Словаччина), і нові країни, що виникли після розпаду СРСР і Югославії.

Наведені вище міркування відображені у понятті світове господарство:

світове (всесвітнє) господарство -- це сукупність національних господарств, взаємозв?язаних міжнародним поділом праці, міжнародними економічними відносинами;

світове господарство -- сукупність національних економік країн світу, поєднаних мобільними факторами виробництва;

сучасне світове господарство -- це сукупність національних економік, що перебувають у тісній взаємодії і взаємозалежності, глобальний економічний організм, підпорядкований об?єктивним законам ринкової економіки;

* світове господарство -- це сукупність міжнародних економічних відносин у взаємозв?язку з продуктивними силами та відповідним механізмом регулювання й управління.

світове господарство -- це сукупність національних господарств, взаємопов?язаних міжнародними економічними відносинами з відповідним механізмом регулювання та управління.

Характерними рисами сучасного світового господарства є:

розвиток міжнародного переміщення факторів виробництва, передовсім у формах ввезення -- вивезення капіталу, робочої сили і технології;

зростання на цій основі міжнародних форм виробництва на підприємствах, розташованих у декількох країнах, насамперед у рамках ТНК;

економічна політика держав у підтримці міжнародного руху товарів і факторів виробництва на двосторонній і багатосторонній основах;

виникнення економіки відкритого типу в рамках багатьох держав і міждержавних об?єднань.

2. Світове господарство: сутність та структура

Світове господарство -- це сукупність національних господарств, які беруть участь у міжнародному поділі праці і пов'язані між собою системою міжнародних економічних відносин. Воно являє собою глобальний економічний організм, в якому склалися і зростають взаємозв'язок і взаємозалежність усіх країн і народів світу.

Світове господарство є історичною і політекономічною категорією. Це пояснюється тим, що кожному конкретному історичному етапу його розвитку притаманні певні масштаби і рівень виробництва, інтернаціоналізація господарського життя і соціально-економічна структура.

Світове господарство почало формуватись досить давно, проте остаточно як цілісна система склалося близько ста років тому на рубежі ХІХ--ХХ ст. Основою його поступового формування став міжнародний ринок, утворення якого відбувалося поетапно в ХІ--ХVІІІ ст., а особливо інтенсивно -- з середини ХІХ ст., коли в країнах Заходу домінуючим стає машинне виробництво.

Основними віхами у розвитку світового господарства є:

- виникнення міжнародних монополій, які поділили між собою світові ринки збуту, джерела сировини і сфери прикладання капіталу. Результатом став економічний розподіл світу;

- територіальний поділ світу великими державами і утворення величезних колоніальних імперій. Сформувався колоніальний поділ праці, визначальною особливістю якого стало нав'язування залежним народам такої виробничої спеціалізації, яка відповідає потребам капіталу метрополій;

- виникнення соціалістичної системи, що призвело до розколу єдиного світового господарства і поклало початок протистоянню двох соціально-економічних систем.

Після другої світової війни почався процес якісної зміни системи світового господарства. Він в основному завершився у 1960-х рр., коли пішла в минуле колоніальна система і на світовій арені з'явився численний ряд молодих незалежних держав.

Три останніх десятиріччя ХХ ст. вважаються початком нового періоду у розвитку сучасного світового господарства. Воно все більше набуває ознак цілісності, що обумовлено дією певних факторів. По-перше, прагненням народів світу вижити в умовах нарощування ядерної зброї і загрози можливої ядерної війни, що спонукає держави проводити політику мирного співіснування. По-друге, розгортанням науково-технічної революції. Нині жодна країна світу не може самостійно використати всі досягнення сучасної науки і техніки, тому вони повинні об'єднувати свої зусилля в цій сфері. По-третє, поглибленням та поширенням інтернаціоналізації виробництва й обігу, всього економічного і духовного життя. По-четверте, необхідністю об'єднання зусиль країн для вирішення глобальних проблем (екологічних, сировинних, продовольчих, освоєння багатств світового океану і космосу та ін.), потребою у взаємній допомозі в екстремальних ситуаціях (землетруси, ядерні аварії тощо).

Цей процес проявляє себе у функціонуванні прямих зв'язків між підприємствами, об'єднаннями, у поглибленні процесів спеціалізації та кооперування виробництва, створенні міжнародних господарських організацій, товариств, спільних підприємств тощо.

Сучасний етап розвитку світового господарства перебуває під впливом факторів, що надають йому високого динамізму. До них, у першу чергу, належать: НТР, зростаюча взаємозалежність національних господарств, радикальна перебудова соціально-економічних відносин у колишньому соціалістичному таборі.

Період 1980--90 рр. характеризується насамперед тим, що для найбільш розвинутих країн він став часом переходу в еру пост-індустріалізації, для багатьох слаборозвинутих країн -- активного подолання свого відставання (Китай і нові індустріальні країни), для колишніх соціалістичних країн -- повернення до моделі ринкової економіки, а для всіх країн у цілому -- лібералізації внутрішнього і зовнішнього життя та його глобалізації.

Світове господарство належить до числа складних систем, що характеризуються великою кількістю складових елементів та рівнів, ієрархією, структурованістю. Так, зокрема, економічна могутність розподіляється у світі дуже нерівномірно. Три держави -- США, Японія, Німеччина (з 9 % населення) акумулюють 1/2 світового доходу, їм належить 1/3 купівельної спроможності всіх країн світу.

Суб'єктами світового господарства є ТНК, національні господарства, міжнародні організації, міжнародні інтеграційні об'єднання, які у свою чергу теж є системами.

Відносини між окремими елементами світового господарства утворюють його рівні. Так, відносини між державами складають міжнародний рівень, який регулюється міжнародними правилами, нормами. Відносини потоків, що виходять за межі національних кордонів, утворюють транснаціональний рівень -- сфера діяльності фірм і груп з їх внутрішніми системами інформації.

Основою системи світового господарства є міжнародне та обмежене рамками окремих держав національне виробництво матеріальних і духовних благ, їх розподіл, обмін і споживання.

Світова економіка як система має спільну мету -- її функціонування спрямоване на задоволення людських потреб (попиту), але в різних підсистемах ця мета модифікується за різних соціально-економічних умов.

Поняття “міжнародний поділ праці” відображує явища та процеси поділу праці між суб'єктами різних країн і на наддержавному рівні.

Міжнародний поділ праці -- це процес відособлення різних видів трудової діяльності на міжнародному рівні, які взаємодіють і взаємодоповнюють один одного, складаючи об'єктивну основу міжнародного обміну товарами, послугами та результатами інших видів діяльності. Спочатку розподіл праці зароджується в межах країн, потім охоплює сусідні країни і зрештою весь світ. Міжнародний поділ праці як вищий ступінь суспільного поділу праці є основою міждержавних економічних відносин і об'єктивною умовою загальної економічної взаємозалежності.

До промислового перевороту (кінець ХVІІІ -- перша половина ХІХ ст.) міжнародний поділ праці базувався на відмінностях в природно-кліматичних умовах виробництва (клімат, ґрунти, надра, водні і лісові ресурси). Така природна залежність спеціалізації виробництва окремих країн існувала з давен і збереглась до цього часу.

На індустріальній стадії виробництва посилюється спеціалізація, яка ґрунтується на відмінностях країн за іншими факторами виробництва: капітал, праця, підприємницькі здібності, знання.

В економічних взаємовідносинах країн став домінувати принцип порівняльних переваг. Відповідно до цього принципу країни спеціалізуються на виробництві тих товарів, які вони можуть створювати з відносно нижчими витратами порівняно з іншими країнами.

Формуючись на основі технічного та технологічного поділу праці, під дією не тільки економічних, а й політичних сил, міжнародний поділ праці відображає рівень інтернаціоналізації продуктивних сил суспільства, ступінь розвитку продуктивної сили праці, її функціональної розгалуженості та дієздатності. Його основними формами є міжнародна спеціалізація та міжнародна кооперація (рис. 25.1).

Міжнародна спеціалізація в світовому господарстві. Міжнародна спеціалізація виробництва -- це форма міжнародного поділу праці, за якої зосередження однорідного виробництва у світі відбувається на основі прогресуючої диференціації виробничих процесів між різними країнами та їх суб'єктами. Іншими словами, відбувається зосередження виробництва одних видів продукції в одних країнах (або на підприємствах одних країн), а інших видів продукції -- в інших країнах (чи на їх підприємствах).

Відомі дві історичні форми міжнародної спеціалізації -- міжгалузева і внутрішньогалузева. Міжгалузева спеціалізація передбачає зосередження в окремих країнах певних галузей виробництва при відсутності цілого ряду інших галузей. Раніше міжнародна спеціалізація виробництва розвивалась виключно як міжгалузева, прикладом якої є спеціалізація багатьох країн Африки, Азії та Латинської Америки на виробництві мінеральної та сільськогосподарської сировини, а також деяких видів продовольства.



Рис. 25.1. Міжнародний поділ праці та його форми

Внутрішньогалузева спеціалізація пов'язана з галузями, що засновані не стільки на використанні природних ресурсів, скільки на результатах науково-технічної діяльності і охоплюють переважно розвинуті країни. Ці країни мають приблизно однакову галузеву структуру виробництва і можливість окремої країни посісти певне місце у міжнародній спеціалізації шляхом випуску найпомітнішої продукції, що залежить від рівня витрат на галузеві науково-дослідні роботи.

Міжнародна кооперація. Міжнародна виробнича кооперація -- це форма організації спільного або взаємоузгодженого виробництва за участю двох або декількох країн. Найбільшого розвитку вона отримала у машинобудуванні, електроніці, хімічній та деяких інших галузях промисловості, перш за все у виготовленні високотехнологічної продукції. В останні 10--15 років міжнародна кооперація значно вплинула на підвищення темпів НТП, диверсифікацію виробництва, розвиток компаній-конгломератів.

Міжнародна виробнича кооперація об'єднує ресурси виробництва в єдиному організаційно-технологічному процесі. Здійснення такого процесу у міжнародному масштабі передбачає укладання відповідних контрактів та угод, котрі регламентують виробничо-технічні та торгово-економічні питання, а також вироблення адекватних форм і методів співробітництва.

Основні способи налагодження коопераційних зв'язків у літературі зводяться до трьох методів: здійснення спільних програм, договірна спеціалізація та інтегрована кооперація.

3. Предмет дисципліни «Міжнародна економіка»

Оскільки міжнародна економіка - це складова частина економічної теорії, то предметом її дослідження є система економічних зв'язків чи економічних стосунків, як і будь-якої економічної дисципліни. Специфічною ознакою предмета дослідження міжнародних економічних відносин є належність суб'єктів економічної взаємодії до різних національних господарств.

Таким чином, поняття «міжнародна економіка» об'єднує систему різноманітних господарських (науково-технічних, виробничих, комерційних, валютно-фінансових, грошово-кредитних) зв'язків національних економік різних країн, що ґрунтуються на міжнародному поділі праці.

Дана сфера людської діяльності визначається загальними закономірностями господарського розвитку, але має і ряд суттєвих особливостей.

Якщо традиційна мікроекономіка досліджує конкурентні фірми, які мають приблизно однакові витрати, то міжнародна економіка розглядає конкуренцію на ринках, де фірми несуть різні витрати на придбання факторів виробництва.

Традиційна мікроекономіка має справу з фірмами, які здійснюють вільну торгівлю всередині країни і, як правило, не користуються підтримкою з боку держави. На відміну від цього, у сфеpi зовнішньої торгівлі широко практикується використання тарифів, квот, субсидій та інших обмежень, що встановлюються державами. Тому міжнародна економіка приділяє значну увагу порівняльному дослідженню такого роду обмежень, їх впливу на торгові потоки та інші економічні змінні.

У той чи інший період часу окремі країни знаходяться на різних фазах ділового циклу.

Одні переживають кризу, другі - фазу стабілізації, треті - на підйомі. Тому заходи фіскальної та кредитно-грошової політики в цих країнах різні, що суттєво впливає на міжнародні економічні угоди.

Окрема країна має єдину національну валюту, пропозиція якої контролюється центральним банком. У міжнародній економіці функціонує стільки національних валют, скільки країн беруть участь у світогосподарській взаємодії. Тому об'єктом дослідження є валютні ринки, обмінні курси і зміни, які відбуваються в цій сфері внаслідок державного втручання.

4. Матеріальний зміст міжнародної економіки та її структура

Матеріальний зміст (субстрат) міжнародної економіки - сукупність економічних відносин, що складаються в результаті міжнародного обміну товарами, переміщення капіталів, міжнародної міграції рабочої сили за межі національних кордонів.

Структура міжнародної економіки:

- міжнародна торгівля товарами і послугами;

- валюта і валютні відносини;

- міжнародне переміщення трудових ресурсів;

- міжнародне переміщення технологій.

До суб'єктів міжнародної економіки належать організації, діяльність яких (торгівельна, виробничо-інвестиційна, валютно-фінансова) виходить за національні кордони. Це - держава, підприємства, фірми, транснаціональні банки та ін.

Регулювання діяльності між цими суб'єктами здійснюється на різних рівнях такими інструментами:

- на внутрішньонаціональному рівні - державою;

- на регіональному рівні - національними органами;

- на глобальному рівні - Всесвітніми економічними органами (СОТ).

Міжнародна економіка вивчає процеси і явища економічного життя суспільства, що носять міжнародний, і дедалі більшою мірою глобальний характер.

Предметом міжнародної економіки є відносини, які складаються між людьми в процесі виробничо-торгівельної, інвестиційної, валютно-кредитної та фінансової діяльності, що виходить за межі національних кордонів і реалізується в різних формах міжнародного бізнесу.

Системний підхід до міжнародної економіки - це напрям методології наукового пізнання і соціальної практики в основі якого лежить розгляд об'єктів як систем.

5. Середовище міжнародних економічних відносин

Сутність і структура середовища міжнародних економічних відносин

Існування, функціонування і розвиток будь-якого явища залежить як від внутрішньої будови, внутрішніх рушійних сил, так і від умов, які впливають на це явище ззовні.

Середовище міжнародної економіки може бути визначене як система умов і факторів існування міжнародних економічних зв'язків. Таке середовище можна поділити на внутрішнє та зовнішнє.

Внутрішнє середовище міжнародної економіки - це внутрішня будова системи міжнародних економічних відносин, що разом з її законами функціонування і розвитку може бути представлене як набір таких елементів:

- зовнішньоекономічна діяльність країн та їх суб'єктів;

- управління міжнародними економічними процесами, регулювання міжнародної економічної взаємодії;

- форми і рівні міжнародних економічних відносин;

- внутрішні закони розвитку міжнародної економіки, тобто ті явища і процеси, що відбуваються у світовій економіці і мають чітко виражений причинно-наслідковий характер.

Зовнішнє середовище міжнародної економіки - це система зовнішніх умов, у яких розвиваються міжнародні економічні відносини, та система факторів, що формують мікро- та макромотивацію поведінки суб'єктів світогосподарської взаємодії та визначають ефективність їх участі у МПП.

Зовнішнє середовище має певну структуру. За характером воно поділяється на:

- умови й фактори прямої (безпосередньої) дії;

- умови й фактори непрямої (опосередкованої) дії.

Фактори безпосередньої дії характеризуються тим, що міжнародні економічні відносини без них не можуть функціонувати (міжнародні організації, торгові представництва, міжнародні правові норми). Навколишнє середовище міжнародних економічних відносин як система факторів безпосереднього впливу на існування та розвиток світової економіки називається інфраструктурою міжнародних економічних відносин. Завданням інфраструктури є забезпечення безперешкодного функціонування об'єктів і суб'єктів міжнародної економіки та спрямованість на оптимізацію їх взаємодії.

Фактори непрямої дії характеризуються тим, що їх зміни безпосередньо й одразу не впливають на розвиток міжнародних економічних відносин (розробка нових родовищ корисних копалин, політичні непорозуміння, наукові відкриття, збільшення чи зменшення народжуваності тощо).

За сферами впливу зовнішнє середовище міжнародної економіки поділяється на:

- природно-географічне;

- політико-правове;

- економічне;

-соціально-культурне.

Природно-географічне середовище міжнародних економічних відносин

До групи природно-географічних факторів і умов належать:

1) різниця у величині території країн, що співпрацюють;

2) різниця у чисельності населення;

3) географічне розташування;

4) нерівномірність кліматичних умов;

5) наявність або відсутність тих чи інших природних ресурсів;

6) наявність виходу до моря;

7) наявність судноплавних річок.

Політико-правове середовище міжнародних економічних відносин

Сукупність політико-правових факторів, які впливають на функціонування та ефективність участі країни в цілому та окремих суб'єктів підприємницької діяльності в МПП, можна класифікувати за такими напрямами:

1) політико - правове середовище своєї країни;

2) політико-правове середовище країни-партнера;

3) законодавче регулювання, прийняте у світовому співтоваристві.

Політико-правове середовище своєї країни аналізується за наступною схемою:

а) аналіз законодавчих актів, які діють всередині країни, але опосередковано впливають на ефективність зовнішньоекономічних операцій:

- регулювання мінімального розміру заробітної плати;

- законодавство з охорони навколишнього середовища;

- рівень оподаткування;

б) зовнішня політика країни.

Політико-правове середовище зарубіжної країни детально аналізується з метою запобігання або зниження ризиків на зарубіжних ринках. Виділяють такі групи ризиків:

а) майнові, пов'язані з втратою власності;

б) функціональні, що виникають у результаті поточної діяльності фірми;

в) ризики переміщення, які виникають у зв'язку з переказом доходів через національні кордони.

Для оцінки рівня привабливості політико-правового середовища країни-партнера аналіз, аналогічний відповідному аналізу щодо своєї країни, доповнюється додатковими напрямами дослідження:

а) співвідношення політичних сил у країні;

б) характер і ступінь впливу державних інституцій на економічні процеси;

в) ступінь розвитку державного суверенітету;

г) міжнародні позиції країни в ООН та на світовій арені в цілому.

Третій напрям аналізу - міжнародне політико-правове середовище. Воно складається з таких елементів:

а) міжнародна політика - сукупність методів і засобів, спрямованих на досягнення цілей і завдань, що випливають з інтересів усіх суб'єктів міжнародних відносин. Відзначимо, що міжнародна політика має більший вплив на розвиток міжнародних економічних відносин, ніж внутрішня політика - на розвиток національної економіки, оскільки національна економічна система у більшості країн складалася протягом тривалого часу і набула ознак самодостатності.

б) міжнародні правові інституції - сукупність міжнародних правових органів: конференцій, конгресів, нарад, комітетів, комісій, організацій:

- міжнародні конференції, конгреси, наради в основному виробляють норми в певних напрямах розвитку міжнародних відносин, скликаються рідко, інколи - періодично;

- міжнародні комітети та комісії - це постійно діючі інститути, завданням яких є втілення в життя намірів, ухвалених на міжнародних нарадах, конференціях, конгресах, а також підрозділи організацій;

- міжнародні організації - це стійкі, міцно зорганізовані інститути зі своїми органами управління, що діють на основі чітко визначених статутних засад, мають класифікацію (рівень створення, рід діяльності, рівні представництва).

Розрізняють міжнаціональні та наднаціональні органи регулювання міжнародних відносин. Міжнаціональні виконують рекомендаційно-координаторські функції, постанови яких бажані для виконання. Наднаціональні - це інституції (як правило, блокових об'єднань), які здійснюють наказово-координаторські функції і постанови яких мають виконуватись беззаперечно.

Сукупність міжнародних інституцій складає управлінську систему, яка регулює міжнародні відносини;

в) міжнародні правові норми, які виробляються міжнародними інституціями і забезпечують регулювання міжнародних відносин на різних рівнях (норми міжнародного, приватного, цивільного та патентного права).

Сукупність міжнародних правових інституцій та вироблених ними правових норм має назву інституційного забезпечення міжнародних відносин;

г) членство країн у міжнародних (регіональних) об'єднаннях. У групові об'єднання країни вступають на основі спільності інтересів. Спільність інтересів випливає з:

- подібності природно-географічних умов:

Економічне середовище міжнародних економічних відносин

До нього належать такі фактори:

1) переважаючі відносини власності в країні;

2) механізм організації національних господарств, тобто сукупність форм, в яких здійснюється конкретне регулювання повсякденного економічного процесу;

3) виробничі та зовнішньоекономічні традиції країни;

4) економічний потенціал країни. Причому враховується не тільки наявність ресурсів, а й можливість їх ефективного використання, оптимальність розвитку народногосподарських структур і експортних потенціалів;

5) якісний рівень і диверсифікація розвитку науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт;

6) рівень розвитку засобів виробництва, техніки та технології, який характеризується:

- прискоренням темпів морального зносу обладнання та устаткування;

- технологічною диверсифікацією;

- сумісністю технологій;

7) міжнародна спеціалізація економічної діяльності країн;

8) рівень розвитку інфраструктури;

9) спорідненість економічних структур країн;

10) демографічна ситуація, яка характеризується загальним обсягом, структурою, перспективами росту населення окремих країн;

11) рівень споживання населення, який визначається доходами, цінами, заощадженнями, доступністю одержання кредитів.

Соціально-культурне середовище міжнародних економічних відносин

Незважаючи на економічну цілісність сучасного світу, стереотипи поведінки та системи цінностей, які проявляються в ході контактів між людьми, ще далеко не уніфіковані.

Кожна країна має свої традиції, норми та заборони. Ігнорування культурних особливостей та їх основних елементів може суттєво гальмувати розвиток міжнародних економічних відносин. Вплив соціально-культурного середовища на динаміку світогосподарських зв'язків здійснюється у формі сприйняття зарубіжним споживачем товару чи послуг, специфіки поведінки споживача на ринку, можливостей впливу на нього. Крім того, культурне середовище формує своєрідні норми поведінки в бізнесі.

Соціально-культурне середовище аналізується, як правило, за такими напрямками:

- мова;

- релігія;

- ідеологія;

- особливості історичного розвитку;

- національні традиції, інші культурні цінності;

- норми поведінки в бізнесі, діловій етиці та менеджменті;

- соціальні інститути.

6. Теорії міжнародної торгівлі

Засади теорії міжнародної торгівлі були сформульовані представниками класичної теорії А. Смітом і Д. Рікардо. У своїй фундаментальній праці "Про причини багатства народів" Сміт висунув теорію абсолютних переваг, згідно з якою країна має абсолютну перевагу у виробництві певного виду продукції за умов, якщо вона здатна її виробляти з меншими витратами ресурсів, ніж інші країни. Тому кожна країна повинна спеціалізуватися на експорті тих товарів, щодо яких вона має абсолютну перевагу та імпортувати ті товари, які виробляються з меншими витратами в інших країнах.

Рікардо ж довів, що чинники, які лежать в основі теорії Сміта, обмежують кількість країн, яким зовнішня торгівля може бути вигідною. За Смітом, зовнішня торгівля є вигідною лише тоді, коли країна має абсолютну перевагу щодо виробництва одних видів товарів і абсолютно поступається щодо виробництва інших товарів. Але якщо одна країна має абсолютну перевагу у виробництві всіх видів товарів, а інша не має абсолютної переваги у виробництві жодного з товарів, то, згідно з теорією Сміта, такі країни не можуть мати мотивацію до зовнішньої торгівлі. То ж у праці "Основи політичної економії" Рі-кардо висунув припущення про те, що країни вступають у міжнародні відносин, спираючись не на абсолютні, а на відносні (порівняльні) переваги. Згідно з теорією порівняльних переваг, кожна країна повинна спеціалізуватися на виробництві тих товарів, які мають нижчу відносну ціну порівняно з іншими країнами. Усі країни матимуть вигоди від міжнародної торгівлі, якщо вони спеціалізуватимуться на виробництві тих товарів, відносно яких мають порівняльну перевагу. У підсумку це підвищує сукупну продуктивність ресурсів і максимі-зує сукупний обсяг виробництва та споживання товарів у них.

Отже, за теорією порівняльних переваг, в умовах вільної торгівлі всі країни з різною продуктивністю ресурсів дістають змогу виробляти і споживати більшу кількість товарів. Це стосується навіть тих країн, які не мають абсолютних переваг у виробництві жодного з товарів, але вступають у міжнародні відносини.

Е. Гекшер і Б. Олін пішли далі і пов'язали переваги країни з рівнем її забезпеченості факторами виробництва. Згідно з теорією Гек-шера-Оліна різні країни мають неоднаковий рівень забезпеченості факторами виробництва, що впливає на їхню внутрішню вартість. Чим вищий рівень забезпеченості країни відповідним фактором виробництва, тим менша його вартість в цій країні порівняно з іншими країнами. Тому кожна країна прагне спеціалізувати свій експорт на тих товарах, для виготовлення яких вона має достатню кількість дешевих факторів виробництва. І навпаки, вона імпортуватиме ті товари, для виробництва яких у неї не вистачає виробничих факторів. Інакше кажучи, країна в прихованому вигляді експортує надлишкові фактори виробництва та імпортує дефіцитні.

У середині 50-х років відомий американський економіст Василь Леонтьєв емпірично перевірив основні висновки теорії Хекшера-Оліна і прийшов до парадоксальних висновків. Використавши модель міжгалузевого балансу "затрати-випуск", побудовану на підставі даних про економіку США за 1947 р., В. Леонтьєв показав, що в американському експорті переважали відносно трудомісткі товари, а в імпорті - капіталомісткі. Отриманий Леонтьєвим результат явно суперечив тому, що передбачала теорія Хекшера-Оліна, і тому отримав назву "парадокс Леонтьєва". Подальші дослідження підтвердили наявність цього парадоксу у повоєнний період не лише для США, а й для інших країн (Японії, Індії тощо).

Спроби пояснити такий парадокс дали змогу розвинути та збагатити теорію Хекшера-Оліна завдяки врахуванню додаткових обставин, які впливають на міжнародну спеціалізацію, зокрема:

- неоднорідність факторів виробництва;

- значна роль природних ресурсів, що, як правило, використовуються у виробничому процесі тільки в поєднанні з великою кількістю капіталу (наприклад, у галузях добувної промисловості;

- вплив на міжнародну спеціалізацію зовнішньоторговельної політики, яку проводить уряд;

- фактори виробництва певної кількості і якості;

- умови внутрішнього попиту на пропозицію певної галузі, його кількісні та якісні параметри;

- наявність підтримувальних галузей, конкурентоспроможних на світовому ринку;

- стратегія і структура фірм, характер конкуренції на внутрішньому ринку тощо.

Комплексний підхід щодо чинників міжнародної торгівлі знайшов своє відображення в теорії М. Портера (теорія конкурентоспроможності). В теорії Портера участь країни у міжнародній торгівлі визначається рівнем конкурентоспроможності її підприємств на відповідних світових ринках, які залежать від кількох чинників. Портер називає такі чотири чинники:

1. Забезпеченість країни базовими і розширеними факторами виробництва.

2. Умови внутрішнього попиту, який відіграє вирішальну роль у формування параметрів національної продукції. Якщо місцеві споживачі досить вимогливі, то вони спонукають національні підприємства постійно підвищувати якість продукції та оновлювати її асортимент.

3. Споріднені (суміжні) галузі. Цей чинник характеризує наявність або відсутність у країні конкурентоспроможних на міжнародному рівні галузей, які мають забезпечувати виробництво національної продукції необхідними матеріалами і комплектуючими виробами.

4. Стратегія підприємств та конкуренція між ними. Вплив цього чинника на відносні переваги залежить від рівня менеджменту та внутрішньої конкуренції у відповідних галузях та великих компаніях, які представляють країну на міжнародній арені.

Згідно з теорією Портера, ці чотири чинники утворюють ромб. Найбільші успіхи досягаються в тих галузях, де ромб найсприятливіший. Але, крім цих чотирьох чинників, на ромб Портера можуть впливати два додаткових чинники: випадок і уряд. Випадковою подією може бути поява радикальних інновацій, відкриття, різкі зміни цін на ресурси тощо. Вплив уряду залежить від його економічної політики, яка може сприяти збільшенню або зменшенню переваг своєї країни.

Ця теорія належить до неофакторних теорій міжнародної торгівлі, які повніше пояснюють суть та механізми реалізації торговельної політики на сучасному етапі.

7. Специфічні риси міжнародної торгівлі

Міжнародна торгівля - це особлива сфера міжнародних економічних відносин. Вона має ряд специфічних рис, котрі відрізняють міжнародну торгівлю від внутрішньої. Ці специфічні риси виділяють міжнародну торгівлю в предмет спеціального дослідження, потребують модифікації звичайних інструментів економічного аналізу. До специфічних рис міжнародної торгівлі звичайно відносять:

o наявність різних валют;

o державне втручання і контроль;

o відмінності в здатності до переміщення факторів виробництва між країнами і всередині країни;

o багаторівневу структуру сучасної світової торгівлі;

o глобальний характер конкурентної боротьби і множинність цін;

o наявність двох взаємопов'язаних видів торговельних операцій: експорт та імпорт.

Наявність різних валют. Головна відмінність міжнародної торгівлі від внутрішньої полягає в тому, що в міжнародній торгівлі задіяні різні валюти. Кожна країна використовує різні валюти. Ці зміни ускладнюють валютний обмін.

Державне втручання і контроль. У кожній країні є не лише своя власна валюта, а й свій власний уряд, який активно втручається і піддає жорсткому контролю відносини міжнародної торгівлі і пов'язані з торговельними операціями валютно-фінансові відносини.

Відмінності в переміщенні факторів виробництва. Розглядаючи особливості міжнародної торгівлі, економісти вказували на те, що фактори виробництва переміщуються всередині країни, але не між країнами. їхня мобільність породжує тенденцію до вирівнювання доходів на різні фактори виробництва всередині країни, але не між країнами. Звідси випливав висновок: якщо фактори виробництва не можуть вільно переміщуватись між країнами, то рух товарів і послуг ефективно заповнює цю прогалину.

Багаторівнева структура світової торгівлі. За визначенням, міжнародна торгівля є обміном товарів та послуг між країнами (фірмами різних країн), пов'язаний з проходженням товарів через національні митні кордони окремих держав. Але нині товарний обмін між країнами створює лише один з рівнів світової торгівлі. У зв'язку з регіональною економічною інтеграцією поряд з історично розвинутими торговельними зв'язками між країнами, виникли такі види торгівлі як внутрішньорегіональна та міжрегіональна, коли внутрішні митні кордони між країнами, що входять до регіональних торговельних союзів, перетворилися в загальний кордон регіону.

8. Методи міжнародної торгівлі

під методом міжнародної торгівлі слід розуміти організаційну форму та порядок здійснення зовнішньоторговельної операції.

Усі численні методи організації зовнішньоторговельної діяльності об'єднуються у дві великі групи (рис. 3.1).

Першу з цих груп (прямий метод) утворюють ті форми, що реалізуються самими компаніями та підприємствами, які зазвичай мають достатній рівень фінансових активів для створення й утримання власного зовнішньоторговельного апарату, що складається зі спеціалізованих служб та органів, виконуючих організаційні, кредитно-розрахункові, транспортні, рекламні, аналітичні та інші зовнішньоторговельні функції. Такі компанії реалізують свою продукцію на зарубіжних ринках через створені там філії і дочірні фірми, які на світовому ринку мають статус оптових або роздрібних підприємств, а їх функціональні завдання, права та обов'язки визначаються за домовленістю із засновниками. Серед переваг організації зовнішньої торгівлі навпрямки слід виокремити такі:

- можливість економії фінансових ресурсів за рахунок скорочення витрат на суму комісійної винагороди посереднику; зниження ризику та залежності результатів комерційної діяльності від можливої недобросовісності чи недостатньої компетентності посередницької організації;

- використання переваг безпосереднього контакту зі споживачами та можливість отримання інформації про стан і тенденції розвитку ринку шляхом організації маркетингової діяльності на зарубіжному ринку.

У той же час застосування цього методу торгівлі передбачає наявність високої комерційної кваліфікації персоналу та торговельного досвіду кампанії в цілому. У противному разі фінансові витрати підприємства не тільки не скоротяться, але й можуть значно зрости. Крім того, міжнародна торгівля порівняно з внутрішньою є ризикованішою, що зумовлено відмінностями економічних, правових та соціальних умов у різних країнах, їх традиціями та звичаями, а також великими відстанями між торговельними партнерами. У результаті для проведення міжнародних торговельних операцій буває доцільно залучати посередників.

До другої групи методів (непряма торгівля, або непрямий метод) входить:

- торгівля через посередників (торговельні компанії та інші посередницькі фірми);

- торгівля через організовані товарні ринки, тобто через міжнародні товарні біржі, тендери (торги), аукціони та виставки(ярмарки).

Торгівля через посередників використовується, як правило, середніми та малими підприємствами, до яких також належать різного типу товариства, які для здійснення зовнішньоекономічної діяльності в своїй управлінській структурі створюють так званий вмонтований експортний відділ. Такий відділ складається з двох-трьох співробітників, які займаються підготовкою зовнішньоторговельних контрактів, митною, кредитною та іншою необхідною документацією, а самі угоди купівлі-продажу товарів здійснюють через торговельних посередників.

Як при експорті, так і при імпорті товарів і послуг розподіл може здійснюватися безпосередньо між виробником і споживачем (пряма торгівля), або через одне чи кілька зовнішньоторговельних підприємств, що виступають торговельним посередником (непряма торгівля, торгівля через посередників). При торгівлі через посередників прийнято говорити про прямий експорт та прямий імпорт. Загальноприйнятим вирішальним критерієм при цьому є той факт, що при прямому експорті/імпорті внутрішній (національний) торговельний посередник не бере участі в операції купівлі-продажу

При прямому експорті національний виробник поставляє продукцію безпосередньо іноземному посереднику, а при імпорті, навпаки, отримує свої товари безпосередньо від іноземного посередника (постачальника)

Непрямим вважається експорт, за якого виробник користується послугами тільки національного посередника (основний критерій), або як національного, так і зарубіжних посередників І навпаки, якщо імпортер при ввезенні товару користується послугами національного посередника або національного та зарубіжного посередників разом, то такий імпорт прийнято називати непрямим

При непрямому експорті здійснюється продаж товару національним виробником національному зовнішньому торговцю. Тим самим експортна діяльність виробника обмежується підготовкою товару до експорту, а подальший розподіл усіх витрат і ризику здійснюється проміжними торговцями, особливо у сфері транспортування та пошуку замовника. Внаслідок цього прибутки виробника зменшуються порівняно з прямим експортом. Особливо вигідним непрямий експорт є для малих і середніх підприємств, оскільки вони, як правило, не можуть створити власну мережу збуту на зовнішньому ринку внаслідок обмеженості фінансових ресурсів і через поставки на окремі зовнішні ринки незначних за обсягами партій товарів.

9. ринки організованої посередницької торгівлі: біржова торгівля, аукціони, міжнародні торги

Переваги залучення посередників:

- підвищують оперативність збуту;

- підвищення прибутку за рахунок прискорення обігу капіталу;

- посередники знаходяться ближче до покупця, тому оперативніше реагують на зміни в ринковій кон'юнктурі, це дозволяє реалізувати товар на більш сприятливих для експортера умовах;

- підвищується конкурентоспроможність товарів за рахунок можливості післяпродажного сервісу;

- являються джерелом первинної інформації про рівень якості і конкурентоспроможності товарів.

Посередник - спеціалізований професійний агент, що працює на одному сегменті і здійснює контракт між продавцем і покупцем і за цю послугу отримує винагороду до 2-3%. Підписувати угоду при цьому не має права. Назва -- агент-представник, брокер, маклер.

Міжнародні товарні біржі

Розповсюдженим засобом торгівлі для ряду сировинних товарів є міжнародні товарні біржи, які являють собою постійно діючий оптовий ринок декількох країн, де укладаються угоди купівлі-продажу широкого асортименту сировинних і продовольчих товарів, що відповідають уніфікованій системі стандартних вимог до товарів.

Особливість діяльності міжнародних товарних бірж, які водночас є національними і обслуговують окремі світові товарні ринки, полягає в обов'язковому дотриманні законодавчо-правового, податкового, валютного режимів, що діють у країнах їх розміщення.

Характерним є і те, що країни, де функціонують міжнародні за статусом товарні біржі, можуть суттєво впливати на умови та процеси, які відбуваються на світових сировинних ринках.

На світовому товарному ринку міжнародні товарні біржі виконують наступні функції:

- обслуговують конкретний діючий світовий товарний ринок;

- залучають до біржових операцій контрагентів з різних країн світу;

- забезпечують вільний переказ прибутків, які одержують контрагенти по біржових операціях;

- здійснюють так звані арбітражні операції, тобто спекулятивні угоди для одержання прибутку від різниці котирувальних цін на біржах різних країн.

Залежно від асортименту товарів, що продаються на міжнародних товарних біржах, вони класифікуються як:

- універсальні або загального типу, де укладаються угоди широкого асортименту біржових товарів;

- спеціалізовані біржі, де укладаються угоди по окремих видах товарів, тобто мають потоварну спеціалізацію і тому класифікуються як біржі широкого профілю та вузькоспеціалізовані.

Розвиток біржової торгівлі протягом тривалого періоду призвів до появи великого різноманіття видів товарних бірж. З метою упорядкування цих видів проводиться класифікація товарних бірж за окремими найбільш істотними ознаками:

1. За регіоном дії:

- національні;

- міжрегіональні;

- міжнародні.

2. За характером асортименту товарів, що реалізуються:

- вузькоспеціалізовані;

- спеціалізовані;

- універсальні.

3. За ступенем відкритості:

- відкриті;

- закриті.

4. За характером здійснюваних біржових угод:

- реального товару;

- ф'ючерсні;

- опціонні;

- комплексні.

5. За організаційно-правовими формами діяльності:

- АТВТ;

- АТЗТ;

- ТОВ;

- решта форм.

Види і цілі біржових угод

Міжнародні аукціони

Ще одним засобом міжнародної торгівлі є аукціони, що спеціалізуються на збуті реальних товарів з суворо індивідуальними властивостями.

Міжнародний товарний аукціон - це спеціально організовані, періодично діючі в певних місцях ринки, на яких шляхом публічних торгів в завчасно обумовлені терміни та в спеціально визначеному місці проводиться продаж раніше оглянутих товарів, які переходять у власність покупця, який запропонував найвищу ціну.

В міжнародній торгівлі склалась вельми обмежена номенклатура товарів, що продаються з аукціонів (наприклад, хутро, чай, овеча вовна, квіти, каучук, шкіра, антикваріат). Близько половини світового виробництва овечої вовни реалізується за допомогою аукціонної торгівлі. Найбільше значення мають австралійські і новозеландські аукціони, особливо, аукціон в Сіднеї.

Традиційним аукціонним товаром є також чай. Чайні аукціони проводяться в Калькутті (Індія), Джакарті (Індонезія), Момбасі (Кенія), Коломбо (Шрі-Ланка). Важливим центром аукціонної торгівлі каучуком є Сінгапур, хутром - Санкт-Петербург, антикваріатом - Крісті (Christie) і Сотбі (Sotheby) в Лондоні.

Товари, що продаються на аукціонах, бувають масовими і одиничними, але їхньою загальною рисою являється неоднорідність партій чи окремих екземплярів, тобто їх не можна купувати без попереднього огляду одиниці товару (лоту), що продається.

10. Міжнародні тендери (торги)

Міжнародні тендер є методом міжнародної торгівлі, сутність якого полягає в конкурентному відборі зарубіжних постачальників і підрядників через організованих товарних ринок шляхом залучення до певної, заздалегідь встановленої дати пропозиції від зарубіжних і національних постачальників та підрядників, проведення конкурсу (порівняння) представлених проектів (умов) та укладання контракту з тим з них, пропозиції якого найповніше задовольняють потреби і вимоги імпортерів-замовників.

Термін “тендер” походить від англійського tender -- офіційна пропозиція, замовлення на підряд та to tender -- подавати замовлення (заявку) на участь у торгах. Посередником між покупцем і продавцем при цьому методі торгівлі є тендерний комітет, який утворюється імпортером. Основною функцією його є організація надходження замовлень на участь у торгах та робота з ними. Слід також мати на увазі, що термін “тендер” включає п'ять основних понять.

Найпоширенішими об'єктами тендерів у міжнародній торгівлі є:

· підряди на спорудження підприємств, будівель і споруд виробничого і невиробничого призначення, в т.ч. тих, що споруджуються “під ключ”;

· виконання комплексів будівельних і монтажних робіт та іх окремих видів;

· виконання комплексу пуско-налагоджувальних робіт;

· постачання комплектного устаткування;

· концесії на розробку корисних копалин;

· імпортні закупівлі;

· проекти на основі підприємств з іноземними інвестиціями;

· надання державних кредитів;

· розробка проектів і виконання робіт у сфері природоохоронної діяльності;

· залучення експертів і консультантів;

· поставки, підряди, закупівля для створення об'єктів національної економіки.

Зважаючи на викладене, саме тендери на сьогодні дуже поширені в світовій практиці торгівлі, особливо на ринках машинно-технічної продукції (за оцінками експертів, вартість замовлень на поставку обладнання та об'єктів капітального будівництва, отриманих за допомогою проведення торгів, становить близько 1/3 загальної вартості експорту машинно-технічної продукції з промислово розвинутих країн).

Міжнародні виставки/ярмарки

У світовій практиці такими інструментами, як виставки та ярмарки, користуються майже всі компанії, задіяні у міжнародній діяльності, або ті, які планують вийти на світовий ринок.

Виставка -- це показ, яким би не була його назва, основа мета котрого полягає в ознайомлені публіки шляхом демонстрації із засобами, які маються в розпорядженні людства, для задоволення його потреб, а також з метою сприяння прогресу в одній або кількох сферах діяльності або майбутніх перспектив.

Ярмарок -- це міжнародна економічна виставка зразків, яка незалежно від її назви у відповідності з традиціями країни, на території якої він проводиться, являє собою великий ринок товарів широкого вжитку та /або обладнання, діє у визначені терміни протягом обмеженого періоду в одному і тому ж місті та на якій експонентам дозволяється представляти зразки своєї продукції для укладання торговельних угод у національному та міжнародному масштабах.

11. Нетарифні інструменти регулювання

Ступінь впливу нетарифних інструментів на міжнародну торгівлю важко кількісно оцінити, тому що їх вплив не має яскраво вираженого характеру. На відміну від тарифного регулювання, яке встановлюється у законодавчому порядку, нетарифні обмеження можуть запроваджуватися за рішенням органів виконавчої та місцевої влади.

У наш час нетарифне регулювання застосовується лише з такими цілями:

--захист національної економіки;

--дотримання міжнародної безпеки;

--охорона життя та здоров?я людей;

--виконання міжнародних зобов?язань;

--підтримка стабільності міжнародної торговельної системи тощо.

Різні міжнародні організації, а також національні установи вкладають неоднаковий зміст у сукупне поняття нетарифного регулювання. Класифікація, розроблена в рамках ГАТТ/ВТО (див. додаток 1), розподіляє всі інструменти, що існують в наш час, у 5 груп:

--заходи втручання держави в економіку;

--особливості митних та адміністративних процедур;

--стандарти та інші спеціальні вимоги до товарів;

--специфічні торгові бар?єри;

--імпортні податки та збори;

Ця класифікація має бути доповнена ще однією значною групою нетарифних інструментів: заходи валютно-фінансової політики.

Кількісні обмеження -- це адміністративна форма регулювання, що передбачає встановлення максимального обсягу товару певної номенклатури, який дозволений для експорту чи імпорту протягом визначеного часу (наприклад року або кварталу). Кількісні обмеження є більш жорстокою формою обмежень порівняно з митами. Мита лише ослабляють конкурентні позиції експортера чи імпортера на ринку.

Розрізняють такі кількісні інструменти нетарифних обмежень:

--ембарго;

--квотування (контингентування);

--ліцензування;

--"добровільні" обмеження.

Ембарго -- це заборони імпорту та/або експорту. Ці заходи є вимушеними, вони визнаються міжнародною практикою, виступають у відкритій та завуальованій формі.

Квотування -- це кількісне лімітування розміру імпорту/експорту за допомогою глобальних (нерозподілених), індивідуальних (розподілених), групових, сезонних, тарифних та інших видів процентних або вартісних обмежень (квот).

Квота -- це кількісний нетарифний захід обмеження експорту чи імпорту товару певною кількістю або сумою на певний проміжок часу.

Квотування вводиться для балансування розвитку зовнішньої торгівлі та платіжних балансів, регулювання попиту та пропозиції на внутрішньому ринку та виконання міжнародних зобов?язань. Квотування є механізмом успішного ведення торгових переговорів, який дозволяє досягати взаємовигідних домовленостей.

Усі обмеження імпорту, за відсутності часових меж їх застосування, називаються неконкретизованими. Серед них найбільш поширеною є глобальна квота (2/3 усіх випадків кількісних обмежень).

Глобальна квота -- квота, яка встановлюється щодо товару (товарів) без зазначення конкретних країн, куди товар (товари) експортується або з яких він (вони) імпортується.

Індивідуальна (розподілена) квота -- квота, яка встановлюється щодо товару (товарів) з визначенням конкретної країни, куди товар (товари) може експортуватись або з якої він (вони) може імпортуватись. Загальний ліміт при цьому розподіляється між основними державами-експортерами на базі обсягу поставок за попередній рік (для нових постачальників резервується частина загальної квоти) або в обмін на зустрічні їх зобов?язання з імпорту.

Конвенційні індивідуальні квоти закріплюються в рамках торгової угоди між державами -- імпортером та експортером; при цьому розмір квоти значною мірою визначається зустрічними зобов?язаннями держави-імпортера щодо імпорту квотованого товару, і держава-експортер має можливість зі свого боку контролювати використання виділеної для нього квоти, а в окремих випадках, якщо це передбачено угодою сторін, проводити перерозподіл кількісних значень квот серед товарів однієї товарної групи.

...