Особливості сучасного розвитку міжнародної валютної системи

Курси євро, СДР та інших колективних одиниць утворюються специфічно. Якщо у вільно обернених валют курс складається за допомогою котирувань - встановлення їх ціни в інших національних і грошових одинцях у відповідності з попитом і пропозицією на валютних ринках, то у всіх КВО курс визначається лише опосередковано: на основі курсів встановленого кола валют, взятих у певних пропорціях, і відомого під назвою стандартного кошика. На момент заснування ЕКЮ і при переході до євро частки різних валют в кошику становили (Таб.1-2):

Таблиця 1-2. Компоненти стандартного "кошика валют" (%)

Джерело: за даними МВФ

Вартість СДР визначається по відношенню до кошика п'яти валют: долар США (12%), марки ФРН (19%), японська ієна (19%), французький франк (12%), фунт стерлінгів (12%).

Валютний курс, як засіб "пристосування" валют при міжнародних розрахунках відіграє важливу роль у світовому господарстві.

Він необхідний для:

- взаємного обміну валютами при торгівлі товарами і послугами;

- при русі капіталів та кредитів;

- порівняння цін світових і національних ринків, а також вартісних показників різних країн, виражених в національних або іноземних валютах;

- періодичної переоцінки рахунків в іноземній валюті фірм і банків. [6;с.45]

Валютний курс справляє безпосередній вплив на конкурентоспроможність національної продукції на світовому ринку, обсяг і напрям зовнішньоторговельних потоків, рух капіталів, платіжний баланс країни. Він справляє вплив на внутрішньо економічний розвиток країни.

Фінансова політика країни в цілому і валютна, зокрема, залежить від застосовування системи валютних курсів. В залежності від того, як встановлюється валютний курс, існує два варіанти: курс може бути жорстко фіксований до іноземної валюти або може вільно плавати в залежності від співвідношення попиту на іноземну валюту та її пропозицію. То ж між цими двома варіантами існують багаточисельні комбінації елементів плаваючого та фіксованого курсів. За класифікацією, одобреною МВФ у 1982 р., усі валюти країн світу в залежності від ступеню свободи змінення їх курсів поділяються на: гнучкі, плаваючі та фіксовані валютні курси.

Гнучкі валютні курси - це система, за якої курси обміну національних валют визначаються безперешкодною грою попиту і пропозиції. Такий курс може встановлюватись наступними способами:

Гнучкий курс до однієї валюти - підтримка коливань валютного курсу у певних межах (7,25%) від офіційно зафіксованого паритету до якої-небудь однієї іноземної валюти.

Гнучкий курс у рамках сумісної політики - сумісне плавання національних валют у межах 2,25% від центрального розрахункового курсу. Цей спосіб використовують країни-члени ЄС у рамках Європейської валютної системи.

Перевагою гнучких валютних курсів є те, що вони внаслідок вільного коливання попиту і пропозиції на валюту, автоматично коригуються таким чином, що в кінцевому підсумку відбувається вирівнювання дебету і кредиту платіжного балансу (усунення незбалансованості платежів). Водночас використання плаваючих курсів породжує більшу невизначеність і ризик як торгівельної, так і інвестиційної діяльності. [39;с.52]

Плаваючі валютні курси - курси, які вільно змінюються під впливом попиту та пропозиції, на який держава може впливати при певних умовах шляхом валютних інтервенцій.

При системі плаваючих курсів відбувається переважно "двостороння гра": валютний курс може піти вгору і вниз від очікуваного рівня, оскільки поточний курс "спот" являє собою курс рівноваги, а не штучно встановлений офіційний паритет, котрий не відображає реального співвідношення ринкових сил.

Вільне коливання валютних курсів під впливом змін у попиті і пропозиції іноземної валюти і автоматична корекція на цій основі дефіцитів і активів платіжних балансів розглядається як головна позитивна риса системи гнучких або плаваючих валютних курсів. До недоліків відносять ризик і невизначеність умов торгівельної та інвестиційної діяльності, пов'язаних з вільними коливаннями валютних курсів. [72;с. 225]

Фіксовані валютні курси - це система, за якою валютний курс фіксується, а його зміни під впливом коливання попиту і пропозиції усуваються проведенням державою стабілізаційних заходів. В принципі ФВК є елементом системи "золотого стандарту", коли кожна країна встановлює золотий зміст своєї грошової одиниці. Валютні курси при цьому представляють фіксоване співвідношення золотого змісту валют.

За деякими параметрами і за визначених умов фіксовані валютні курси (ФВК) мають перевагу перед плаваючими або гнучкими курсами. Система фіксованих валютних курсів зменшує ризик і невизначеність міжнародної торгівельної, кредитної та інвестиційної діяльності, сприяє її розширенню. Проте переваги систем ФВК не є абсолютними. Можна дістати стабільності валютного ринку шляхом проведення обмежувальної податкової та грошової політики, яка відносно знижує рівень національного доходу і підвищує відсоткові ставки. Однак ці заходи, призводячи до стабілізації валютного курсу, разом з тим призводять до падіння обсягів виробництва, до безробіття та інфляції. Отже, життєздатність ФВК залежить від наявності згаданих умов. Якщо їх немає, то переважними є плаваючі валютні курси.

Ми вже визначили, що валютний курс, як і будь-яка ціна в умовах вільної конкуренції, залежить від співвідношення попиту і пропозиції. Криві попиту і пропозиції валют ілюструють процес становлення рівноважного валютного курсу та його коливання під впливом зміни попиту і пропозиції валюти. Але залишаються питання: 1) чим визначається валютний курс за умови рівності попиту і пропозиції; 2) які чинники визначають попит і пропозицію та викликають їх зміни.

Відповідаючи на ці запитання, ми повинні виходити з того, що валютна система є однією із сфер товарно-грошових відносин, і в ній діють закони інтернаціональної вартості та світової ціни, закон конкуренції і т. ін. [52;с.78]

Чим вище витрати виробництва і ціни в країні у порівнянні з світовими, тим більше зростає імпорт у порівнянні з експортом, що призводить до знецінення національної валюти і навпаки. Цей чинник отримав назву "паритет купівельної спроможності" (ПКС) валют. На світових ринках валюти співставляються за інтернаціональними вартостями певної кількості товарів і послуг, що представляються тією чи іншою грошовою одиницею. В ході міжнародних та світогосподарських відносин встановлюється таке співвідношення двох валют, при якому певна сума грошей може бути обмінена на однаковий за складом та обсягом "ринковий кошик" товарів і послуг в обох країнах. Це і буде паритет купівельної спроможності валют, тобто такий рівень обмінного курсу двох валют, який зрівнює купівельну спроможність кожної з них за інших рівних умов.

Зростання національного доходу країни, який призводить до збільшення попиту на імпортні товари, породжує попит на валюту країни-імпортера і тенденцію до знецінення національної валюти. А зростання експорту, пов'язане із зростанням національного доходу в іншій країні, породжує тенденцію до підвищення курсу національної валюти країни-експортера.

У сфері обігу до чинників, що визначають довгострокові тенденції руху валютного курсу, відноситься інфляція, її темпи у порівнянні з темпами знецінення провідних валют. Більш високі темпи національної інфляції, за інших рівних умов, призводять до зниження валютного курсу даної країни по відношенню до країн, що мають відносно невисокі темпи знецінення грошей. [57;с.350]

Одним із чинників, що визначає рух валютних курсів, є відносний рівень реальних відсоткових ставок. Він регулює потоки капіталів між країнами. Збільшення відсоткових ставок робить країну привабливою для вкладення фінансових коштів, внаслідок цього збільшується пропозиція іноземної валюти і попит на національну валюту. Низькі відсоткові ставки обмежують або викликають відплив капіталу, в результаті збільшується попит на національну валюту. Відповідно поводить себе і валютний курс.

Впливає на валютний курс і стан платіжного балансу країни. Як правило, пасив балансу погіршує становище на світовому ринку тієї чи іншої валюти, оскільки при цьому попит на іноземну валюту перевищує її пропозицію, актив - поліпшує, оскільки пропозиція іноземної валюти перевищує попит на неї. [55;с.162]

Короткострокові коливання валютних курсів залежать від психологічного чинника - ринкового "очікування" учасників валютного ринку (думок банкірів, ділерів тощо про перспективи динаміки курсу тієї чи іншої валюти, валютні інтервенції і т. ін.), який породжує різного ролу спекуляції на валютних ринках, у тому числі спекулятивний рух капіталів. Очікування подальшого зниження (підвищення) валютного курсу породжує прагнення звільнитися (закупити) від даної валюти, що призводить до ще більшого зниження (підвищення) валютного курсу.

То ж слід зазначити, що валютна політика уряду у країнах з розвинутою ринковою економікою зводиться до проблем валютного курсу. У широкому розумінні валютна політика включає валютне регулювання і контроль, міжнародне валютно-фінансове співробітництво у міжнародних організаціях, взаємодію між центральними банками. Юридично валютна політика оформлюється валютним законодавством і валютними угодами між окремими державами. [58;с.112]

Кожна країна має можливість вибору одного з основних варіантів валютної стратегії: 1) постійно фіксований валютний курс, на підтримку якого має бути зорієнтована вся внутрішня економіка; 2) валютний контроль у поєднанні з фіксованим валютним курсом; 3) плаваючий курс; 4) регульоване плавання курсу валюти.

Проблема вибору одного з зазначених варіантів валютної стратегії полягає в тому, що фіксований курс може бути оптимальним варіантом для взаємовідносин країн з приблизно однаковими рівнями економічного розвитку і темпами інфляції, які жорстко координують грошову та фіскальну політику, але є абсолютно невигідним для відносин з іншими країнами. Як засіб розв'язання цієї проблеми виникла концепція оптимального валютного простору. Оптимальний валютний простір - підтримка фіксованого валютного курсу між обмеженою групою країн і плаваючого курсу з іншими країнами. Оптимальним може вважатися простір між країнами, що входять в інтеграційне об'єднання, яке знаходиться на високому рівні розвитку. Типовий приклад - країни ЄС, що практично підтримували фіксований курс у взаємовідносинах і плаваючий курс стосовно всіх інших країн. [53;с.221]

Іншим варіантом валютного курсу, регульованого, але менш жорстко, ніж у випадку оптимального валютного простору, є його штучна підтримка в рамках цільових зон, визначених урядом. Цільові зони - параметри валютного курсу, до яких країна вважає за необхідне прагнути. Для стимулювання окремих сфер економіки уряд може вважати за доцільне підтримувати занижений курс національної валюти. Окремим випадком цільової зони є обмеження коливань валютного курсу визначеними межами в рамках валютного коридору.

У сфері сучасних валютних відносин борються дві тенденції. З одного боку - прагнення до більш тісного безперервного погодження економічної політики, колективного контролю під егідою МБФ за макроекономічними показниками розвитку національних економік для досягнення стабільності і "передбаченості" валютних курсів. Таке прагнення існує об'єктивно як реакція на зростаючу взаємозалежність економіки країн світу, породжену процесами інтернаціоналізації та інтеграції виробництва і капіталу. З іншого боку - прагнення захиститись від зовнішнього втручання (головним чином МВФ та США) у внутрішньо економічний розвиток, зберегти самостійний курс в галузі національної економічної політики, не допустити ущемлення суверенітету. [16;с.444]

В різних країнах та регіонах ці тенденції виявляються з різною силою. Цим визначається у значній мірі як можливість, так і ефективність застосування того чи іншого валютного режиму. Не можна назвати валютну політику, яка була 6 найкращою одноразово для всіх країн. Відтак постає питання про вибір конкретної політики в тій чи іншій ситуації в залежності від завдань (проблем), які стоять перед країною або групами країн. Ця особливість сучасних валютних відносин і зафіксована в принципах Ямайської валютної системи, яка допускає багатоваріантність валютних режимів, що дозволяє як фіксовані, так і плаваючі валютні курси або їх змішаний варіант. [27;с.107]

Сьогодні для більшості країн вже немає дилеми - регулювати чи не регулювати валютний курс. Загальна тенденція в еволюції засобів визначення валютних курсів полягає в тому, що в теперішній час у збільшується кількість країн, що використовують різноманітні види плаваючих валютних курсів, і скорочується кількість країн, що дотримуються політики фіксованого валютного курсу. У цілому приблизно 1/3 країн дотримується того чи іншого різновиду фіксованого валютного курсу, тоді як 2/3 країн використовують плаваючий валютний курс (Таб.1-3).

Таблиця 1-3. Класифікація країн за ступенем гнучкості валютного курсу

Джерело: Вісник НБУ.- 2000.- №10

Глава 2. Особливості сучасного розвитку міжнародної валютної системи

2.1 Європейська валютна система

Зміна співвідношення сил у капіталістичному світі на користь Західної Європи та Японії, ріст їх економічного потенціалу призвели до виступів проти валютної гегемонії США, які зловживали положенням долару у ролі резервної валюти та заохочували зовнішньоекономічну експансію своїх монополій.

Отже, безпосереднім поштовхом до створення Європейської валютної системи надали Ямайські згоди про реформу міжнародної валютної системи (1976-1978рр.), основні принципи якої не відповідали інтересам західноєвропейських країн. Треба сказати, що ЄВС на момент створення була результатом скоріше практичної валютної політики, ніж втіленням теоретичних розробок у галузі систем твердих валютних курсів, але це не зменшує її значення. Прагнення країн ЄС до більшої координації грошової політики та більшої стабільності валютних курсів зумовило прийняття рішення про заснування ЄВС. [16;с.240]

З 13 березня 1979 р. почала функціонувати Європейська валютна система. Ця специфічна валютна система еволюціонувала від координації валютної політики країн ЄС через створення суспільної розрахункової одиниці - ЕКЮ - і сумісне встановлення валютних курсів до єдиної грошової політики та єдиної європейської валюти євро. Процес ще не завершено, але за ним майбутнє.

Теоретикам інтеграції було зрозуміло, що без необхідної координації внутрішньої та зовнішньої грошово-кредитної і валютної політики, без створення для цього спеціальних структур (органів) не може бути вільного руху товарів, послуг, капіталів та робочої сили і вільного вибору місця заснування компаній на просторі Співтовариства. Тобто без спільного валютно-фінансового і фіскально-податкового регулювання неможливо здійснювати ефективний вплив на функціонування регіонального ринку промислових товарів, послуг та капіталів, виробляти спільну аграрну політику, створювати митний союз та ін. [8;с.18]

Першочерговою та центральною метою ЄВС було створення зони валютної стабільності в Європі, сприяння рухові в напрямку Економічного валютного союзу. ЄВС мала однаково сприяти як стабільності внутрішньо економічного рівня цін у країнах-учасницях ЄС, так і стабілізації валютних курсів між цими країнами. Досягнення стабільності валютних курсів за рахунок внутрішньо економічної стабільності рівня цін окремих країн виключалося з самого початку. Передумовою для більшої стабільності валютних курсів було зближення рівнів інфляції країн-членів та очікуване посилення міжнародної торгівлі. Мета сприяння внутрішній стабільності країн часто розглядається лише як допоміжна функція підтримки для основної мети - сприяння стабільності валютних курсів. ЄВС могла сприяти як внутрішній, так і зовнішній стабільності лише у тому випадку, якщо країни-учасниці досягали наближення в рівнях інфляції, оскільки завдяки цьому все рідше стають необхідними зміни центральних курсів. У країнах, що мають дефіцити вимагалася б посилена політика для скорочення випередження стабільності. Мета внутрішньої стабільності не могла бути досягнутою вже з одного тільки функціонування ЄВС, а лише тоді, коли в усіх країнах проводитиметься серйозна антиінфляційна політика, і тим самим стабільність валютних курсів більше не ставитиметься під сумнів. До того ж усунення обмежень на рух капіталів при існуванні розбіжностей у рівнях інфляції і процентних ставках збільшувало б можливості спекуляцій та нестабільності валютних курсів.

Європейська валютна система не є системою, яка створена за угодою або рішенням, вона є скоріше переплетінням старих і нових рішень та угод.

Коротко розглянемо найважливіші структурні елементи ЄВС: ЕКЮ, Європейський фонд валютного співробітництва, резервну політику у взаємодії з кредитними механізмами і системою інтервенцій, введення нової єдиної валюти - євро. [39;с.390]

Центральним елементом ЄВС була ЕКЮ, яка замінила в 1979 р. Європейську розрахункову одиницю. ЕКЮ визначалася як стандартний кошик, що складався з твердих внесків валют країн ЄС. Визначення розміру внесків залежало від економічної ваги держав-членів ЄС. На основі репрезентативного курсу долара щодо валютного кошику ЕКЮ щодня встановлювалася вартісна сума валютних внесків (щоденна вартість ЕКЮ). Вартість ЕКЮ, виражена в окремих валютах Співтовариства, характеризувалася як валютний паритет ЕКЮ. ЕКЮ в ЄВС виконувала такі основні функції: а) розрахункової одиниці в механізмі об'єднання валютних курсів ЄВС та в кредитній системі; б) засобу розрахунків між валютними органами; в) базису індикатора відхилення. В ЄС ЕКЮ використовувалася для складання бюджетів та фондів, встановлення цін на сільськогосподарську продукцію, стягнення мит та аналогічних платежів, ведення офіційної статистики. ЕКЮ не мала матеріальної форми й існувала у вигляді записів на рахунках. Важливою рисою, що відрізняла її від інших штучних грошових одиниць, наприклад СДР, була забезпеченість її емісії золото-доларовими запасами країн-учасниць. ЕКЮ використовувалася також у приватному обігу, у фінансових та банківських операціях, внутрішньофірмовому обігу ТНК. В цій галузі вона набагато випередила СДР. Найбільшого поширення ЕКЮ отримала при страхуванні валютних ризиків. ЕКЮ була третьою валютою для емісії облігації на ринку єврооблігацій після американського долара та німецької марки.

Широке використання ЕКЮ зумовлене тим, що вона, будучи кошиком валют Співтовариства, могла зменшити ризики зміни валютних курсів. Крім економічного значення треба відзначити також її велику політичну важливість. З 1985 р. центральним банкам країн, що не входили до ЄВС, було надано право на проведення операцій в ЕКЮ.

Європейський фонд валютного співробітництва (ЄФВС) був заснований у 1973 р. Основними цілями його створення була підготовка переходу до Економічного та валютного союзу шляхом більш тісного співробітництва між центральними банками країн-членів ЄС і глибшої координації валютної політики цих держав, але у практичній грошовій та валютній політиці була відсутня інституційна гармонізація та політична концепція такої гармонізації.

Функціонування ЄВС доповнювалося кількома запобіжними механізмами, які мали сприяти валютній стабільності та зменшенню частоти коливань валют ЄС. Ядро ЄВС утворювали правила зберігання резервів у взаємодії з механізмом фінансування і правилами проведення інтервенцій.

ЄВС передбачала депонування валютних резервів у ЄФВС. Кожен центральний банк, який приєднувався до механізму валютних курсів ЄВС, повинен був депонувати 20% своїх запасів золота та валових запасів у доларах. Центральні банки, які не брали участі в механізмі створення валютних курсів, могли (але не були зобов'язані) депонувати такі самі резерви. Прикладом може слугувати Банк Англії. Як захід у відповідь ЄФВС надавав центральним банкам кредити в ЕКЮ. Ці кредити могли використовуватися центральними банками для вирівнювання сальдо платіжного балансу. Розмір резервних фондів у валютах, призначених для проведення інтервенцій, був для окремих країн-учасниць вирішальною детермінантою ступеню свободи грошової політики, що залишився в них у межах системи твердих курсів. [76;с.250]

Система інтервенцій мала слугувати стабілізації валютних курсів у ЄВС. Емісійні банки зобов'язані захищати встановлені для валют Співтовариства точки інтервенцій, щоб курси цих валют не перевищували або не опускалися нижче визначених меж коливання у розмірі ± 2,25 %, а для Великої Британії, Іспанії та Італії + 6 %. (Так було до валютної кризи серпня 1993 р., коли межі коливання були розширені до ±15 %.) [79]

Інтервенції могли бути обов'язковими або внутрішньо-маржинальними. Обов'язкові інтервенції - це необмежені інтервенції при досягненні валютними курсами точок інтервенцій. Внутрішньо-маржинальні інтервенції - добровільні заходи емісійних банків, коли курс власної валюти не виходить за межі дозволених коливань. Метою внутрішньо-маржинальних інтервенцій є профілактика запобігання досягненню точок інтервенцій.

У системі інтервенцій ЄВС використовувався так званий індикатор відхилення. Він застосовувався для визначення відхилення курсів валют Співтовариства від центрального курсу і показував досягнення певних "порогів відхилення", тобто кордонів простору, в якому міг рухатися валютний курс. Ці кордони були точками інтервенцій. Якщо курс валюти досягав своєї верхньої або нижньої межі, то автоматично застосовувалося правило проведення інтервенцій у системі. Верхня точка інтервенції описує максимально припустиму ревальвацію, а нижня - максимально припустиму девальвацію валюти. У верхній точці інтервенцій країни зобов'язані запобігати подальшій ревальвації власної валюти шляхом підтримуючої купівлі слабкої валюти за власну. У нижній точці інтервенцій країни зі слабкою валютою зобов'язані підтримувати курс своєї валюти шляхом її купівлі за сильну валюту. Пороги відхилення вважалися досягнутими, якщо обмінний курс валюти-учасниці щодо ЕКЮ відхилився від свого центрального курсу в ЕКЮ у розмірі 75% маржі. При досягненні "порогів відхилення" були передбачені такі (хоча і необов'язкові) заходи: інтервенції щодо принаймні двох різних валют; внутрішні заходи валютної політики; зміна центральних курсів; інші заходи економічної політики. [53;с.162]

Важливими інструментами ЄВС були кредитний механізм та механізм допомог. Кредитні кошти необхідні, щоб пом'якшувати існуюче у країнах зі слабкою валютою бюджетне обмеження при проведенні інтервенцій за умов досягнення їхньою валютою нижньої точки інтервенцій. Бюджетне обмеження стосується лімітованих резервних фондів, що складаються із сильних валют як активів для інтервенцій, якими завжди володіє країна для захисту свого валютного курсу в нижній точці інтервенцій. Інтервенції за умов досягнення нижньої точки можуть бути проведені, лише поки країни-учасниці мають доступ до відповідних резервів сильних валют. У необмеженому розмірі резерви сильних валют можуть залучатися лише емісійним банком країни із сильною валютою. [74;с.16]

Кредитний механізм та механізм допомог ЄВС поділявся на три галузі; "надкороткострокове фінансування", "короткострокова валютна допомога" та "середньоспискова фінансова допомога". Як інструменти довгострокової політики могли використовуватися кредити Співтовариства.

Для подолання короткострокових та тимчасових труднощів з платіжним балансом була організована короткострокова валютна допомога центральним банкам країн ЄС як фонд кредитних коштів. Використання короткострокової валютної допомоги не передбачало ніяких зобов'язань щодо економічної або валютної політики. Допомога надавалася на три місяці, але цей строк міг подовжуватися за вимогою ще два рази так само на три місяці.

На відміну від короткострокової середньострокова допомога, як правило, була пов'язана для боржників з певними вимогами до економічної політики. Остання могла коригуватися з боку Ради міністрів ЄС. Ці кредити також надавалися для потреб платіжного балансу терміном від двох до п'яти років, а рішення про їх надання приймалося Радою міністрів ЄС.

Але треба сказати, що ці обидва кредитні механізми майже не використовувалися для фінансування інтервенцій емісійними банками ЄС з моменту заснування ЄВС. На практиці фінансування інтервенцій обмежувалося механізмами надкороткострокового фінансування. Як вже зазначалося, емісійні банки країн-учасниць ЄВС зобов'язані були проводити інтервенції в необмеженому розмірі, якщо обмінні курси їх валют виходили за встановлені межі коливання. У рамках надкороткострокового фінансування країни-учасниці ЄВС мали доступ до необмежених за розмірами кредитів, які давали їм можливість у будь-який час виконувати зобов'язання щодо проведення інтервенцій.

Щодо розвитку ЄВС, то в перші роки її існування паритети (центральні курси) змінювалися досить часто. У двох випадках (жовтень 1981 р. та березень 1983 р.) змінам паритетів передували масивні інтервенції на валютних ринках. Почасти це можна пояснити тим, що на початку функціонування ЄВС проводилися численні спекуляції для перевірки її стійкості, оскільки існували деякі сумніви щодо її стабільності. Не в останню чергу змінам паритетів сприяла також і нафтова криза 1978-1979 рр. Після частих змін центральних курсів, перш за все у 1981 -1983 рр., ЄВС протягом 80-х років настільки стабілізувалася, що в період між початком 1987 р. та вереснем 1992 р. не було потреби в жодній зміні паритетів. Останні були почасти вирівнюванням накопиченої різниці в темпах інфляції. Стимул до уникнення девальвації випливав не лише з причин політичного престижу, а також з того, що очікування номінальної девальвації передбачало високий внутрішній номінальний відсоток завдяки процентному паритетові. Тому країни з відносно високою квотою державної заборгованості або високою квотою дефіциту державного бюджету не зацікавлені були в девальвації своїх валют. Однак у довгостроковому періоді нереалістичні паритети в умовах вільного обігу капіталів та інтеграції фінансових ринків не могли зберігатися. [37;с.101]

Спекулятивний наступ на країни з високим рівнем інфляції зовсім не спостерігався з лютого 1987 р. по серпень 1992 р. Внаслідок загострення економічного спаду, що охопив майже весь світ на початку 90-х років, а також пов'язаних з німецьким возз'єднанням наслідків (дещо зросла висока державна заборгованість та девальвувала німецька марка), дуже ускладнилася координація економічної, фінансової політики та політики в галузі процентів, насамперед між Францією та Німеччиною. Чим більше ринки втрачали довіру до ЕКЮ, тим більше починалися спекуляції щодо схильних до девальвації валют, таких як ліра, фунт стерлінгів та французький франк. Все це призвело до того, що міністри фінансів і голови емісійних банків країн-учасниць ЄВС вирішили на початку серпня 1993 р. розширити межі коливання валютних курсів до ±15%. Тим самим національним валютам знову був наданий широкий простір для дій.

Після стабілізації валютних курсів у 1994 р., на початку 1995 р. знову почали з'являтися прояви нестабільності в механізмі валютних курсів ЄВС та з курсами італійської ліри, англійського фунта. Почасти такий розвиток був викликаний зовнішніми причинами, зокрема сильною девальвацією американського долара. Однак значні коливання валютних курсів почасти зводилися також до внутрішньополітичної нестабільності у деяких країнах-учасницях ЄС. Незважаючи на цю напругу в ЄВС та на міжнародних валютних ринках, обмінні курси інших валют, що брали участь у механізмі валютних курсів ЄВС, й надалі залишалися стабільними. Це стосувалося Німеччини, країн Бенілюксу, Австрії, частково також Данії та Франції. Коливання курсу долара, незважаючи на традиційну поляризацію марки і долара, на відміну від попередніх фаз циклічного розвитку, менше обтяжили стабільність валютних курсів у межах ЄВС.

З кінця квітня 1995 р. напруга на європейських валютних ринках в основному послабла. Більшість валют Співтовариства змогли знову укріпитися щодо німецької марки. У кінці 1995 р. всі валюти-учасниці механізму валютних курсів ЄВС, крім ірландського фунта, на який дуже впливала тривала слабкість британського фунта, знову повернулися до тісних меж коливання щодо німецької марки у розмірі ± 2,25%, причому без примусової підтримки курсів. Італійська ліра, грецька драхма, англійський фунт, а також валюти країн, що тільки-но приєдналися до ЄВС - Фінляндії та Швеції, у 1995 р. не взяли участі в механізмі об'єднання валютних курсів ЄВС. [11;с.44]

Нова валютна система Співтовариства зберігала важливі характеристики колишньої "Змії в тунелі", але й включала нові. Так, "кошик валют" послугував основою введення європейської валютної одиниці - євро, яка замінила попередню грошову одиницю ЄС - ЕКЮ у співвідношенні один до одного (1Екю = 1 євро). Вартість цієї валюти розраховується за певною формулою на основі співвідношень усіх національних валют. Вагомість національних валют у "кошику" залежить від питомої ваги валового національного продукту і річного зовнішньоторговельного обороту країн-членів ЄС. Через кожні п'ять років питома вага країн за цими двома параметрами переглядається. Головною перевагою євро є те, що ця валюта є середньозваженою величиною і тому вона вирівнює кон'юнктурні коливання тієї чи іншої національної валюти на ринках (Рис.2-1).

З 1 січня 1999 р. по 31 грудня 2001 р. поряд із євро в обігу знаходились національні валюти країн-членів ЄВС. Банки цих країн надавали послуги щодо відкриття депозитних рахунків у будь-якій валюті регіону. В цей період євро введено лише в безготівковий обіг. У готівковому продовжували функціонувати національні гроші. Але національні валюти країн-членів Єврозони, що запровадили євро, фактично перестали бути самостійними, а стали своєрідними дублікатами єдиної європейської валюти. [9;с.153]

З 1 січня 2002 р. євро стає єдиною валютою у країнах ЄВС, майже всі національні валюти країн-членів вилучаються з обігу і замінюються на євро як у безготівковому, так і в готівковому обігу. Із запровадженням загальноєвропейської одиниці Європейський центральний банк (ЄЦБ) здійснює емісію лише в євро; комерційні банки ведуть фінансові операції з ним лише в євро; євро використовується в усіх міжбанківських розрахунках; навіть якщо міжнародні розрахунки чи перекази здійснюються у валютах країн Єврозони; банківська звітність ведеться в євро. Запроваджується програма поступового поширення євро і в інших сферах економічного життя - від визначення та оприлюднення цін до ведення звітності та статистики. Перші результати функціонування євро в країнах ЄС дають підстави стверджувати, що у ХХІ столітті вона може стати провідною міжнародною валютою. Підраховано, що витрати західноєвропейського бізнесу при введенні євро сягнуть 35 млрд. доларів, але переваги обіцяють бути більшими. На 15% зменшаться витрати компаній на операції з обміном валют. Євро обслуговуватиме третину світової торгівлі. Перші переваги відчують фінансові інституції, аудиторські та консалтингові фірми, розробники програмного забезпечення. Позитивним має бути вплив євро на конкуренцію на внутрішньому європейському ринку. [75;с.118]

Слід зауважити, що функціонування євро змінить систему руху капіталів у Європі та вплине на світову фінансову систему, яка може стати триполярною - долар, євро, єна. Менша кількість, але більша питома вага основних валют приведе до більш стабільних двосторонніх обмінних курсів, відбудеться реструктуризація сфери фінансових послуг, зросте ліквідність фінансових зобов'язань. Зважаючи на розміри території ЄС, економічний потенціал угрупування та зростання глобалізаційних тенденцій підсилиться вплив євро на зміни макроекономічної ситуації у світовому господарстві.

2.2 Місце євро серед провідних валют світу

У річному звіті МВФ за 2000 р. долар США, євро та єна були визначені трьома основними валютами світу, а також зазначалось, що дана ситуація збережеться надовго. Однак, цю позицію розподіляють не всі іноземні та вітчизняні спеціалісти. Наприклад, деякі пропонують поняття "агресивної" валюти, тобто яка має найбільшу інвестиційну привабливість в окремих регіонах світу. Під "агресивністю" розуміють стихійне витіснення національної валюти іншою валютою, яка сперш виконує функції засобу накопичення і резервування, а потім також міри вартості і засобу платіжу. У якості прикладу можна навести вплив російського рубля на Белорусію, частково Україну, Казахстан і країни Центральної Азії: індійської рупі - на країни Індокитаю, Тібет та Шри-Ланку, а також ренду ПАР - на країни Південної Африки. [25;с.321]

Разом з тим роль резервної валюти до теперішнього часу виконують швейцарський франк і англійський фунт стерлінгів. Використання валюти тієї чи іншої країни в якості резервної залежить від ступеня участі цієї країни в міжнародному розподілі праці, від її ролі в міжнародній торгівлі. Наприклад, швейцарський франк, який не є торгівельною валютою, виступає як резервна валюта, оскільки швейцарські банки здатні швидко мобілізувати великі грошові кошти, а вклади у цих банках вважаються надійним місцем знаходження капіталів. Незважаючи на значне зниження ролі Великобританії на світових ринках і спад реального обмінного курсу фунта, за ним збереглася роль резервної валюти завдяки наявності в країні розвиненої сітки банківських установ по всьому світі.

І все ж таки, на думку більшості спеціалістів, статус основних світових валют у рівній мірі закріпився за доларом США, євро та єною. [13;с.34]

Подібний підхід представляє собою, на перший погляд, досить правомірну думку. Кожна з цих валют перебуває у стадіях спадів та зростань, охоплює нові регіони або відступає, але завжди врівноважує останні дві та поділяє з ними вплив на світову валютну систему. Іншими словами, ряд спеціалістів вважає, що, навіть знаходячись на верхівці своєї могутності, будь-яка з вказаних валют буде лише першою серед рівних, але ніколи не єдиною.

Однак, безперечність такого судження є сумнівною. Проведений аналіз дав інше трактування субординації валют.

Для початку треба вказати основну причину сприйняття саме цих валют як основних світових. Євро, долар та єна - валюти трьох найрозвинутіших економік світу. Але наступний крок у розповсюдженій логіці суджень не є таким же безсумнівним. Вважається, що міць фінансового сектора економіки прямо залежить від масштабу реального сектора економіки. Іншими словами, чим більше товарів та послуг вироблено державою, тим міцніший її фінансовий сектор та її валюта. Ця ідея відбиває базові положення економічної теорії ще з часів меркантилістів. Згідно з цими положеннями, економіку країни (рівно як її фінанси) можна назвати ефективною лише у разі, якщо країна виробляє більше, ніж споживає, а експортує більше ніж імпортує. Для досягнення успіхів в економіці країна не повинна жити в борг. В негативному випадку держава неодмінно стане бідною і в кінцевому етапі збанкрутує. Однак наявний статистичний матеріал свідчить про спірність цієї позиції. [6;с.270]

Почнемо з Японії та її національної валюти - єни. Так, у 50-70 рр. економіка країни була флагманом Азіатсько-тихоокеанського регіону. Її лідерство у цій частині світу було абсолютним та безперечним як в реальному, так і у фінансовому секторах економіки. За даними американського економіста Д. Бонджові, в середини 80-х рр. вісім з десяти найбільших банків світу були японськими. У цей період почалось зародження зони єни. Але "дракони" та "тигри", які з'явилися к кінцю 80-х рр. у значній мірі скоротили розрив між економікою Японії та інших держав регіону.

У цей період в середньому приблизно третина реального приросту ВВП Японії забезпечувалась експортом. Однак, лишившись, багато в чому з-за підвищення заробітної плати, можливості торгувати за низькими цінами, Японія почала втрачати своє лідерство в експорті. Спочатку було майже повністю втрачено ринок текстилю, який був захвалений азіатськими "тиграми", а потім і Китаєм. Теж саме сталося зі сталлю та прокатом, судами, автомобілями, побутовою технікою, комп'ютерами і т.п. Держава була змушена зайнятися структурною перебудовою промисловості. У 90-ті рр. втратила міць і фінансова сфера Країни сходячого сонця. І хоча МВФ назвав єну однією з головних резервних валют, банківські кризи початку 90-х рр., а особливо затяжна азіатська криза, суттєво змінили відношення до єни на міжнародних фондових ринках.

Як відомо, учасниками АСЕАН проводиться розробка можливості введення колективної розрахункової одиниці, яка могла б використовуватись у міждержавних розрахунках в середині цього згрупування і могла б зменшити залежність від долару США. АСЕАН не збирається вводити в якості розрахункової одиниці нову валюту і готове прийняти до такої функції найстійкішу в регіоні валюту - сінгапурський долар. В основі такого рішення полягає лише прагматичний розрахунок - Японія не є більш "віссю" фінансів в Азії та її валюта - далеко не краща. Потрібно визнати, що в даний момент головна резервна валюта - це долар США. [63;с.3]

На причинах подібного успіху американської грошової одиниці треба буде зупинитись пізніше. Поки ж треба відмітити, що відсутність валюти, яка здатна заперечити роль долара в АТР, зовсім не означає, нерухомість його статусу і в майбутньому. До того ж на роль гегемона у сфері впливу національних економік починає претендувати Китай.

Насправді, чому ж в регіоні, який охоплено всебічною девальвацією, Китай твердо підтримує стабільність юаня, навіть незважаючи на конкурентоспроможність власного експорту? На перший погляд відповідь така: уся справа в "нездатності" і "неграмотності" китайської бюрократії, яка поступається поглядам комерційної ефективності заради невірних уявлень про національну велич, помилково асоційовану з курсом національної валюти.

Подібна інтерпретація фінансової політики Китаю базується на механічній екстраполяції російських реалій на якісно інші обставини Китаю. Деякі економісти поділяють позицію Китаю щодо того, що він врахував вигоди США від перетворення долара у світову резервну валюту та має намір зробити юань регіональною резервною валютою Східної Азії, закріпивши цим переорієнтацію країн регіону з США на Китай.

У Східній Азії Китай представляє собою найкращий приклад країни, в якій слабка банківська система співіснує з ефективним контролем за рухом капіталу. Саме це дозволило Китаю залишитися в боці від східно-азіатських валютних потрясінь. Напередодні азіатських криз 40-50% усіх китайських банків були проблематичними. Однак ні валютні резерви Китаю, ні обмінний курс юаню не знизились протягом криз в інших країнах регіону, оскільки Китай жорстко контролював рух капіталу. Збереження довгострокової стабільності юаню - категорична умова реалізації цієї стратегії, а кон'юнктурні жертви, які викликані цією стабільністю, носять часовий характер і є понад рентабельною інвестицією в національне майбутнє. Однак, функціонування юаню в якості регіональної (спочатку - резервної) валюти при самому оптимальному для Китаю розвитку, навряд буде довгостроковим.

Тепер розглянемо деякі аспекти розвитку економіки США, без чого неможливо адекватно оцінити роль долара у сучасній світовій валютній системі. Представляється парадоксальним: країна збагачується рік за роком при постійному зростанні пасиву платіжного балансу. [14;с.60]

Дані міжнародної статистики свідчать про неуклінність спаду долі США у світовому ВВП. Якщо в перші роки після Другої світової війни вона доходила до 50%, то зараз ледь досягає 20%, і це незважаючи на безприкладне зростання ВВП у 90-ті рр. [79]

Для розкриття цього феномену скористаємось прикладом економіки Японії. Причина успіху її моделі полягала у послідовному виведенні країни на верхні східці світового господарства. Спочатку цілеспрямовано розвивалися базові, трудо- та енергомісткі галузі національного господарства - чорна металургія, легка промисловість і т.п. По мірі накопичення фінансових ресурсів країна відмовлялась від таких галузей і переходила до більш капіталомістких і менш трудомістких виробництв - автомобілебудуванню, хімічній промисловості та ін. Наступним етапом було відмовлення від капіталомістких виробництв і перехід до високотехнічних галузей - генної інженерії, аерокосмічної промисловості, біотехніки. Але твердо перейти до більш високого рівня розвитку економіки Японії не вдалося. І тому вона програла гонку за світове лідерство. [26;с.110]

Зараз національна економіка ведучих країн вступає до інформаційного постіндустріального етапу. На цьому етапі, оскільки саме США володіють абсолютним лідерством в інформаційній сфері, спостерігається поступова переорієнтація світового капіталу з високоприбуткових країн на високо надійні розвинені країни, що створює для США нові можливості.

Сьогодні США привертають увагу капіталів усього світу та інвестують їх до створення нових технологій і масивної розробки нових технологічних принципів, закріплюючи тим самим своє інфраструктурне лідерство. Примітивні на зразок з цими види діяльності та в кінцевому рахунку ті, які обслуговують їх виробництво товарів неухильно виводяться за межі США. Загально визнано, що зараз європейські та японські автомобілі кращі за американські; що Європа в змозі одержати перемогу у конкурентній боротьбі між "Аеробусом" та "Боїнгом". Однак локальні перемоги на ринках товарів обертаються невдачами та стратегічними поразками, оскільки закріплюють орієнтацію європейської та японської економіки на випуск товарів, а не на нові технологічні принципи. Тим самим і Європа, і Японія фактично виявляються у положенні після США ешелону світової економіки. [25;с.220]

Саме в цьому поясненні є могутність долара. Він забезпечений не тільки національним багатством, а постійно створюваними США новими технологічними принципами. Ці принципи не тільки мають вартість як товар, який передається - їх головне значення в тому, що вони прив'язують економіки інших країн до американської, роблять їх залежними вже не на фінансовому рівні, а на фундаментальному технологічному рівні. "Технологічний імперіалізм" доповнюється імперіалізмом "інформаційним". Інформаційні технології забезпечують долар не стільки фактом свого існування (як блага, які мають вартість), скільки фактом свого використовування, який перевтілює масову свідомість потрібним для США чином. У цьому і є ключ до могутності США.

Глобалізація фінансових ринків зробила невизначеним і саме тому майже некорисним встановлення належності фінансових ресурсів. З цього витікає, що формулою успіху сучасної економіки є не посилення національного елемента фінансових ресурсів, а посилення здатності країни-системи використовувати міжнародні фінансові ресурси. При цьому пріоритетною задачею державного управління США є забезпечення не тільки процвітання самої американської економіки, але і збереження кращих умов для інвестицій, ніж у всьому світі. Ця задача, як ми бачимо, вирішується шляхом культурного впливу на світосприйняття та цивілізаційну систему цінностей. [3;с.72]

Іншими словами, зменшення долі звичних матеріальних благ у ВВП США зовсім не означає зменшення інвестиційності виробничого процесу. З цих позицій висока норма прибутку та залучення фондових ринків США не так вже парадоксальне.

Розвиваючи вищезазначене, ми отримуємо наступну модель світового господарства: будь-яка економіка переробляє роздрібну сировину, щоб отримати у вигляді кінцевого продукту фінанси. Але ці фінанси, в свою чергу, в неменшому ступеню слугують "сировиною" для економіки США. Тобто і індійська рупі, і австралійський долар, рівно як і єна - лише матеріал для долара. Усі вони, в кінцевому рахунку, стікаються до США і переробляються ними. Способів переробки багато, і американська економіка розвинула такі технології, які забезпечують найбільшу додану вартість фінансовій "сировині".

Треба зупинитися на двох прийомах "травлення" доларом інших валют. Перший стосується анексії доларом національних господарств нових індустріальних країн Азії. Коли економіка держави під впливом ряду внутрішніх та зовнішніх обставин знаходила тенденцію до стійкості, досить стрімкого зростання, до неї спрямовувались потоки міжнародного капіталу вже, як правило, доларизованого. Зростання фондових та грошових ринків значно випереджало зростання реального сектору. Виробництво не встигало вийти на рівень, необхідний для підтримки національної валюти. Економіки цих країн (а разом з ними їхні валюти) починали все більше і більше залежати від інвестицій. [24;с.3]

У результаті ці країни були не в змозі за рахунок внутрішніх резервів компенсувати навіть незначне зниження іноземних інвестицій, та утікання капіталу ставало лавиновидним навіть при слабкій економічній кризі. Унаслідок утікання капіталу (у тому числі і національного) місцева валюта потопала в океані інфляції, а її місце в якості резервної валюти для страхування і накопичення займав долар. За допомогою цього механізму долар завоював усі країни складеної зони єни, залишивши цій валюті, окрім самої Японії, Південну Корею та російський Дальній Схід, та і ті частково.

Але це, так сказати, прямий економічний вплив економіки США та їх валюти. Більш тонкі інструменти ми бачимо у боротьбі долара з його основним суперником - євро. Розглянемо цей механізм у якості другого прикладу. [7;с.87]

США ефективно забезпечують свої інтереси за допомогою ряду міжнародних організацій, в яких вони відіграють домінуючу роль. В економічній сфері - це МВФ, група Всесвітнього банку і в меншому ступеню ВТО. Контроль США над МВФ і ВБ забезпечується не стільки найбільшим внеском США до статутного фонду цих організацій, скільки складом їх вищих керівників. Призначені минулим поколінням європейських політиків топ-менеджери МФВ перенародились з "політичних комісарів" своєї влади на ченців, які тримаються за свої місця і віддані "головному" акціонеру - США.

Комбінуючи ці два механізми впливу - пряме фінансове та опосередковане політичне, Америка впливала на Європу та її єдину валюту. Коли було виявлено, що вдала спекулятивна атака на ЕКЮ у 1992 р. не поховала ідею створення єдиної європейської валюти, а лише відтягнула строки її введення, для США настала пора задіяти політичний механізм тиску. [29;с.38]

Як вже говорилось, для підтримки ефективності своєї економіки США повинні намагатися зберегти найвищу для іноземних інвесторів привабливість. Ключовим принципом досягнення цієї мети є "стратегія керованих криз", які витісняють найбільш небезпечних потенційних конкурентів, але які тим не менш не створюють ризиків для світової економіки. Фактично - це стратегія експорту нестабільності, експорту проблем, яка забезпечує імпорт капіталу в США в результаті формування у потенційних інвесторів стійкого стереотипу: які б труднощі не переносили США, в інших потенційних об'єктах інвестування буде ще гірше. Класичний приклад даної політики і був продемонстрований США в Європі. Сьогодні вже не потребує доказу той факт, що однією з цілей воєнних дій США та їх партнерів по НАТО в Югославії було зниження на декілька років інвестиційної привабливості цієї частини Європи. Як зазначили експерти Інституту країн СНГ, США створили в тілі Європи скапку у вигляді Косово. Це вдалось завдяки якісній технологічній перевазі США: застосування воєнних технологій замість фінансових було підтримано понадважкими інформаційними технологіями, вірніше, технологіями впливу на створення.

Тільки після декількох років з моменту закінчення активної фази воєнних дій на Балканах ЄС вдалося подолати прямі негативні наслідки конфлікту для економіки регіону. Але завданням США і не була серйозна дестабілізація Євросоюзу. Ця "керована криза" виконала своє завдання - погіршила на певний час інвестиційну привабливість країн ЄС по зрівнянню із США і дозволила їм виграти декілька років для ще більшого технологічного відриву. На сьогодні Європа так і не змогла вийти на рівень стратегічного суперництва з США та в більшому прийняла модель "доповнюючого" розвитку, при якому вона задовольняється перебуванням на наступному після США "поверху" технологічної піраміди. Не дивлячись на вирівнювання курсу євро відносно долара, боротьба між цими двома валютами ведеться в основному лише на внутрішньому європейському ринку. Мова про війну за світове фінансове панування, хоча б у середньостроковій перспективі, не йде. Більш того, ми є свідками розіграшу США нової карти - боротьби з ісландським фундаменталізмом, при якому економічні інтереси Європи можуть бути принесені в жертву до ідеї "врятування цивілізованого світу". [74;с.16]

Таким чином, необхідно визнати факт відсутності валютної багатополярності цивілізованого світу. На справді має місце жорстка ієрархія. У самому низі знаходяться країни - постачальники сировини, вище знаходяться національні економіки з галузями енергомістких та брудних виробництв, над ними - високотехнологічні Європейський союз та Японія, і на кінець, на верхівці - США. І сфера валютних відносин - дзеркальний відбиток цієї ієрархії. [5;с.48]

2.3 Проблеми входження України до світової валютної системи

Як відомо, трансформаційні процеси в Україні за роки її незалежності супроводжувалися глибокою економічною кризою. У зв'язку з цим різко загострилися питання ресурсного забезпечення економічного розвитку, особливо його фінансової складової. Однією з найболючіших проблем, перед необхідністю розв'язання якої стоїть сьогодні Україна, є проблема залучення коштів для її подальшого успішного розвитку. Значне скорочення обсягів виробництва, висока інфляція, низька якість продукції, безробіття, структурна перебудова виробництва - все це потребує значних грошових ресурсів. Отже, розбалансованість фінансової системи держави, платіжна криза, відсутність необхідних внутрішніх нагромаджень об'єктивно зумовили потребу в залученні зовнішніх коштів для забезпечення сталого економічного зростання. [36;с.118]

Традиції грошового обігу та виготовлення грошей на території України беруть початок у глибині віків. Гривня, відлита зі срібла або золота, виконувала функцію грошей ще з часів Київської Русі. Вдруге, вже у вигляді паперових грошей, гривня була випущена в обіг 17 жовтня 1918 р., за доби Української Народної Республіки.