Міжнародні договори як джерело міжнародного права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міжнародні договори як джерело міжнародного права

ВСТУП

Наявність міжнародних договорів є особливістю джерел міжнародного права. Тому, можна небезпідставно говорити про подвійність джерел міжнародного приватного права. Вона полягає в тому, що, з одного боку, джерелами права є міжнародні угоди, а з іншого - норми законодавства та судова практика окремих держав. Згадана властивість джерел права завжди викликає питання щодо їх юридичної сили. Так, у конституціях держав, інших нормативних актах звичайно закріплюється юридична сила норм конституції держави та актів, прийнятих на її основі, а також міжнародних угод. Питання щодо примату одних норм перед іншими, їх рівноцінності чи визнання як однієї юридичної системи закріплено в конституціях ФРН, Італії, Франції, Тунісу, Сенегалу, Португалії, Ірландії та ін. У джерелах права деяких держав питання співвідношення юридичної сили норм національного законодавства та міжнародних договорів так і не знайшло вирішення.

У Конституції України вказано, що вона має найвищу юридичну силу, на її основі приймається інше законодавство, а чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України (ст. 9). У Законі «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10 грудня 1991 р. вказано, що укладені та належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Аналогічною є й ч. 1 ст. 17 Закону України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р. Водночас тут же зазначається, що у випадку, коли міжнародним договором України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, застосовуються правила міжнародного договору України (ч. 2 ст. 17). Навряд чи законодавець був послідовним, викладаючи в такий спосіб правові норми. Адже, проголосивши міжнародні договори частиною національного законодавства України, він одночасно закріпив положення про примат (за певних умов) норм міжнародних угод.

Актуальність обраної для написання теми роботи зумовлена тим фактом, що практика регламентації правовідносин у договірній формі важлива для держав, оскільки норми міжнародних угод у більшості правових систем є основним джерелом регулювання питань, які належать до сфери міжнародного приватного права. Міжнародні договори (угоди) досягають такого становища тому, що містять уніфіковані норми, які спеціально створюються для врегулювання міжнародних невладних відносин.

Предметом наукової роботи стало вивчення міжнародних договорів як джерела міжнародного права.

Метою роботи є:

- систематизувати і поглибити теоретичні і практичні знання з вибраної спеціальності, навчитись застосовувати їх при розв'язанні конкретних задач;

- осягнути існуючі міжнародному договірному праві проблеми і навчитися розв'язувати їх;

- оволодіти методикою дослідження, узагальнення та логічного викладу матеріалу;

- розвинути вміння самостійно вивчати й узагальнювати законодавчі та наукові літературні джерела, юридичну практику.

Завданням роботи стало дослідження наступних питань:

1) поняття договору як джерела міжнародного права;

2) зовнішньоекономічних договорів у міжнародному праві;

3) міжнародних договорів з питань сімейного, спадкового, трудового права, міжнародних перевезень та делікту.

При дослідженні даної теми наукової роботи використовувалися нормативно-правові акти, а також наукова література.

Структура роботи має наступний вигляд: розділ 1 „Поняття договору як джерела міжнародного права”, розділ 2 „Зовнішньоекономічні договори у міжнародному праві”, розділ 3 „Міжнародні договори з питань сімейного, спадкового, трудового права, міжнародних перевезень та делікту”.

Розділ 1. Поняття договору як джерела міжнародного права

1.1 Загальна характеристика джерел міжнародного права

міжнародний право джерело договір

Під джерелами міжнародного приватного права в юридичній науці розуміють, зокрема, форми, в яких знаходить вираження правова норма. Міжнародному приватному праву відомі декілька форм юридичного офіційного буття, існування» норм міжнародного приватного права. Це:

1) внутрішнє законодавство;

2) міжнародні договори;

3) міжнародні й торговельні звичаї;

4) судова та арбітражна практика.

Іноді джерелом міжнародного приватного права вважають доктрину. Проте у більшості правових систем вона не є джерелом міжнародного приватного, та зрештою, й усіх інших галузей права. Можна вказувати на її допоміжне значення в розвитку й удосконаленні права, в правозастосувальному процесі, особливо, коли мова йде про встановлення змісту норм іноземного права. Наприклад, ст. 157 Основ цивільного законодавства СРСР і союзних республік від 31 травня уповноважує суд звертатися до доктрини відповідної іноземної держави, якщо виникає необхідність встановити зміст норми іноземного права [6].

Наприклад, Конституція США прирівнює за юридичною силою міжнародні договори, укладені цією державою, до самої Конституції та національних законів США, а також зазначає, що у разі виникнення протиріч із законами окремих штатів ці договори користуються пріоритетом (п. 2 ст. VI). Конституція Франції містить загальне положення, відповідно до якого міжнародні договори та угоди, ратифіковані чи схвалені у встановленому порядку, після опублікування користуються пріоритетом перед законами Франції за умови застосування кожної угоди чи договору іншою договірною державою (ст. 55). У Конституції ФРН такого положення про пріоритет норми міжнародного договору перед нормою внутрішнього закону немає, а тому в цій правовій системі застосовують загальні правила: спеціальний закон (норма) користується перевагою перед загальним законом (нормою). Норма права, прийнята пізніше, скасовує попередньо прийняту норму з того ж питання. Згідно з Ввідним законом до Цивільного уложення Німеччини норми міжнародних договорів застосовують тільки у випадку їх трансформації у внутрішньодержавне законодавство (ст. З (2)). Нормативно-правові акти Китаю визначають пріоритет за нормами міжнародних договорів із участю цієї держави, якщо вони інакше вирішують певне питання, ніж національне законодавство. Виняток з цього правила становлять норми договору, стосовно яких Китай зробив застереження (ст. 6 Закону про зовнішньоекономічні договори 1985 р.).

До міжнародних договорів за участю України, які застосовуються для регулювання відносин у сфері міжнародного приватного права, повністю застосовують загальноприйняті принципи міжнародного права, у тому числі й виражені у нормах Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. (чинна для України з 13 червня 1986 р.), Віденської конвенції про правонаступництво держав стосовно договорів від 23 серпня 1978 р. (чинна для України з 26 листопада 1992 р.). Важливе значення має доктрина, яка тлумачить питання укладення, набуття чинності, завершення дії міжнародних договорів та їх зміст.

Вирішення питання співвідношення юридичної сили джерел міжнародного приватного права є важливим ще й тому, що питома вага кожного з видів джерел права у різних правових системах неоднакова. При цьому часто до певного правовідношення можуть застосовуватися норми, що містяться в різних джерелах права [11].

1.2 Договір як джерело міжнародного права

Міжнародні договори можна класифікувати за різними критеріями, зокрема за:

- предметом регулювання (зовнішньоекономічні, шлюбно-сімейні відносини, з авторського права тощо);

- видом норм, які містяться у них (колізійні, матеріально-правові, змішані);

- кількістю учасників (дво- та багатосторонні);

- суб'єктами, які створюють їх чи під егідою яких вони укладаються (держави, їх союзи, міжнародні організації, наприклад, Співдружність Незалежних Держав, Міжнародна організація праці, Всесвітня організація охорони здоров'я (далі - відповідно СНД, МОП);

- ступенем потреби їх опосередкованості в законодавстві держав (потребують трансформації в національне законодавство або ж «самовиконувані», тобто такі, що потребують тільки національної норми-відсилання).

У будь-якій державі більшість норм міжнародного договору застосовують до правовідносин унаслідок трансформації, тобто перетворення їх у норми внутрідержавного права. Форми здійснення трансформації передбачаються національним законодавством держав. До них належать, зокрема, ратифікація, прийняття актів про застосування міжнародного договору, видання іншого національного нормативного акта.

У законодавстві України визначено принципи та правила дії міжнародних угод з її участю, чисельність яких щороку зростає. Значна їх частина стосується питань, що становлять предмет міжнародного приватного права. У цьому зв'язку актуальним є положення Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., яким вказано на застосування у нашій державі норм міжнародного права, що визнані нею (розділ IV). Це означає й застосування норм міжнародних угод.

Відповідно до Закону України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р. на території нашої держави діють акти, ухвалені Верховною Радою УРСР, оскільки вони не суперечать законам України, прийнятим після проголошення незалежності України (ст. 3). Наша держава під» твердила свої зобов'язання за міжнародними договорами, укладеними УРСР до проголошення незалежності України (ст. 6). Вона стала також правонаступницею прав та обов'язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки (ст. 7). Отже, з питань міжнародного приватного права діючими є певні міжнародні угоди, укладені свого часу СРСР та визнані у відповідній формі Україною. Вони будуть чинними, зокрема, до прийняття нових міжнародних угод із тих же питань.

Підтвердженням цього є, наприклад, домовленість, виражена в Протоколі між Урядом України та Урядом Королівства Бельгії про правові основи співробітництва від 10 березня 1992р. Ним передбачено, що угоди, укладені між СРСР і Королівством Бельгія, а також Бельгійсько-люксембурзьким економічним союзом, якщо вони не суперечать законодавству та інтересам України й Королівства Бельгії, будуть діяти до укладення двосторонніх угод, які регламентуватимуть їхнє співробітництво у галузях, що становлять взаємний інтерес [27].

Меморандумом щодо подальшого застосування двосторонніх угод у відносинах між Україною і Республікою Австрія від 8 листопада 1993 р. вказані держави підтвердили свій намір врегулювати через обмін нотами двосторонні договірні відносини у нових умовах, що склалися після проголошення України незалежною державою відповідно до положень їхніх конституцій. До здійснення обміну такими нотами Сторони зобов'язались надалі застосовувати ті двосторонні угоди, які свого часу були чинними між Республікою Австрія та СРСР. Сторони також вирішили інтенсивно продовжувати взаємні консультації з метою з'ясування, які угоди й надалі будуть чинними, а які мають бути замінені новими.

Аналогічно вирішуються питання щодо угод, укладених Україною чи СРСР з деякими іншими державами. Зокрема, під час проведених 1994 р. консультацій між делегаціями України та США з питань правонаступництва щодо двосторонніх міжнародних договорів, укладених між СРСР та США, було вирішено, що Угоди про взаємне надання у безплатне користування земельних ділянок під посольства у Москві та Вашингтоні від 16 травня 1969 р. та Угоди у вигляді обміну нотами з цього питання від 30 березня 1977 р. є предметом правонаступництва України, оскільки існує справедливий інтерес України в майні СРСР за кордоном. Проте щодо Угоди про умови будівництва комплексів будівель посольств від 4 грудня 1972 р. було домовлено, що вона не матиме свого застосування в українсько-американських відносинах, оскільки її умови виконано. Стосовно Угоди про рибальство біля узбережжя США від 26 листопада 1976р. та внаслідок обміну нотами метою на консультаціях було констатовано, що вони вичерпали термін дії на момент правонаступництва.

Складнішими є питання про правонаступництво трьох та більше держав. Так, з питань правонаступництва України стосовно двосторонніх міжнародних договорів, укладених між колишніми СРСР та Чехословацькою Республікою, ще тривалий час проводитимуться міжпарламентські консультації, адже державами-правонаступницями останньої стали Чехія та Словаччина. Вони, як і Україна, відповідно до ст. 34 Віденської конвенції 1978 р., вважаються зобов'язаними за угодами держави-попередниці з огляду на норми міжнародного публічного права.

Правонаступництво може виявлятися і щодо багатосторонніх договорів. Так, 1985 р. СРСР уклав міжурядову Угоду з Болгарією, Німеччиною, Румунією і Чехословаччиною про будівництво Криворізького гірничо-збагачувального комбінату окислених руд. Після розпаду СРСР і розподілу його власності 1994 р. було підписано міжурядові Угоди між Україною, Румунією і Словаччиною (правонаступницею Чехо-Словаччини) щодо продовження будівництва вказаного комбінату (ФРН на цей момент вийшла зі складу учасників, а Республіка Болгарія заявила про значне скорочення й без того невеликої частки своєї участі).

З багатьма державами Україна, ставши суверенною, уклала нові міжнародні угоди. Порядок їх дії на території України визначається, зокрема, Законом «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р. Так, статті 7 встановлюють форми здійснення трансформації міжнародних угод, ст. 20 - порядок їх опублікування. До цих угод належать:

1. Договори про надання правової допомоги у цивільних та/чи сімейних і кримінальних справах. Норми цих договорів вказують обсяг правової допомоги, яка надається громадянам договірних держав та їх юридичним особам і полягає в зносинах центральних органів держав, таких як Міністерства юстиції, Генеральної Прокуратури, з метою використання нових процесуальних дій на території держави, наприклад допит свідка, виконання рішення іноземного суду. Норми договорів відсилають до законодавства держави, яке слід застосовувати для вирішення питань про правота дієздатність фізичної особи, правоздатність юридичної особи, обмеження в дієздатності або визнання особи недієздатною, визнання безвісно відсутнім, оголошення померлим і встановлення факту смерті, укладення, розірвання та визнання шлюбу недійсним, особисті й майнові стосунки подружжя, правові стосунки між батьками і дітьми, усиновлення, опіку й піклування, нерухоме та рухоме майно, зобов'язання з деліктів, спадкування, трудові правовідносини, визнання й виконання рішення суду [17].

Договори про надання правової допомоги у цивільних справах за участю України як суверенної держави були підписані, наприклад, з:

Китайською Народною Республікою 31 жовтня 1992 р. (ратифікований Верховною Радою України 5 лютого 1993 р., чинний з 22 березня 1993 р.);

Республікою Польща 27 травня 1993 р. (ратифікований 24 травня 1993 р., чинний з 14 серпня 1994 р.);

Литовською Республікою 7 липня 1993 р. (ратифікований 17 грудня 1993 р., чинний з 20 листопада 1994 р.);

Республікою Молдова 13 грудня 1993 р. (ратифікований 10 листопада 1994 р., чинний з 27 квітня 1995 р.);

Республікою Грузія 9 січня 1995 р. (ратифікований 22 листопада 1995 р.);

Латвійською Республікою 23 травня 1995 р. (ратифікований 22 листопада 1995 р.);

Естонською Республікою 15 лютого 1995 р. (ратифікований 22 листопада 1995 р.);

Монголією 27 червня 1995 р. (ратифікований 1 листопада 1997 р.);

Республікою Узбекистан 19 лютого 1998 р. (ратифікований 5 листопада 1998 р.);

Соціалістичною Республікою В'єтнам від 6 квітня 2000 р. (ратифікований 2 листопада 2000 р.);

Республікою Македонія 10 квітня 2000 р. (ратифікований 2 листопада 2000 р.);

Турецькою Республікою 23 листопада 2000 р. (ратифікований 5 липня 2001 р.);

Чеською Республікою 28 травня 2001 р. (ратифікований 10 січня 2002 р.);

Грецькою Республікою 2 липня 2002 р. (ратифікований 22 листопада 2002 р.);

Угорською Республікою 2 серпня 2001 р. (ратифікований 10 січня 2002р.).

На стадії опрацювання знаходяться проекти договорів про правову допомогу з КНДР, Іспанією, Португалією. Парафований і готовий до підписання договір із СІЛА.

Крім зазначених, Україною 22 січня 1993 р. підписано та 10 листопада 1994 р. ратифіковано (із застереженнями)

Конвенцію про правову допомогу і правовідносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах з участю держав СНД (далі - Мінська конвенція про правову допомогу 1993 р.).

Ці та інші угоди про правову допомогу регулюють питання щодо її обсягу, компетенції органів юстиції держав. Вони містять як матеріально-правові, так і колізійні норми.

2. Консульські угоди (статути) регламентують, зокрема, повноваження консула щодо правового статусу громадян України, майна, що знаходиться на території консульського округу. Так, Україною укладено консульські конвенції з Угорщиною ЗО травня 1991 р., Румунією 3 вересня 1992 р., Росією 15 січня 1993 р., В'єтнамом 8 липня 1994 р., Корейською Народно-Демократичною Республікою 8 липня 1994 р., Болгарією 24 липня 1996 р., Молдовою 5 січня 1997 р., Грузією 14 лютого 1997 р., Азербайджаном 24 березня 1997 р., Туркменистаном 29 січня 1998 р., Узбекистаном 19 лютого 1998 р. та іншими державами.

3. Угоди, які спрямовані на регламентацію окремих інститутів міжнародного приватного права, розглядатимуться далі. Доречно зазначити, що найбільша кількість угод за участю України укладається з питань зовнішньоекономічної діяльності; взаємного захисту інвестицій; транспортних перевезень; авторського права. Нині для України характерним є укладення регіональних угод в рамках СНД. Такими є, наприклад:

Угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, підписана Україною 20 березня 1992 р., (ратифікована 19 грудня 1992 р.);

Угода про забезпечення населення лікарськими засобами, вакцинами та іншими імунобіологічними препаратами, виробами медичного призначення і медичної техніки, що виробляються на території держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав, підписана 24 грудня 1993 р. (ратифікована 26 квітня 1996 р.);

Тимчасова угода країн Співдружності про перевезення пасажирів, багажу залізницею в міждержавному сполученні від 12 березня 1993 р. Відповідно до цієї угоди 1 січня 1994 р. введено в дію Правила перевезення пасажирів, поклажі, вантажопоклажі залізницею в міждержавному сполученні;

Угода про загальні умови і механізм підтримки розвитку виробничої кооперації підприємств і галузей держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав, підписана 23 грудня 1993 р. (ратифікована 14 березня 1995 р.) .

У деяких випадках міжнародний договір є основним актом, який дозволяє встановлення певних правовідносин. Так, відповідно до ч. 2 ст. 7 Закону України «Про виключну (морську) економічну зону України» від 16 травня 1995 р. , промисел рибних та інших живих ресурсів, а також дослідження, розвідка та інші операції, пов'язані з таким промислом у виключній (морській) економічній зоні України, здійснюються іноземними юридичними та фізичними особами лише на підставі міжнародних угод [18].

Розвиток договірного права привів до того, що на початку XX століття юристи пропонували розробити єдиний універсальний акт, застосовуваний до регулювання правовідносин у всіх державах. Цю місію мав виконати, зокрема, Кодекс міжнародного приватного права від 25 листопада 1928 р. Розроблений латиноамериканським юристом Бустаманте, він став відомий під назвою Кодекс Бустаманте. Його підписали 19 латиноамериканських держав, але чинним він став тільки у деяких з них. Норми зазначеного договору декларують національний режим у здійсненні прав іноземцями, які є громадянами держав-учасниць Кодексу. Договір регулює й інші загальні питання міжнародного приватного права, наприклад застосування норм про публічний порядок. Врегульовано питання, пов'язані з місцезнаходженням фізичних та юридичних осіб, виникненням та припиненням їх право- та дієздатності. Кодекс містить норми про шлюбно-сімейні відносини, власність, зобов'язання, позовну давність, міжнародний цивільний процес. Оскільки ці норми не знайшли широкого застосування, зазначені питання сьогодні регулюються іншими міжнародними договорами. Після прийняття цього Кодексу було констатовано, що досягти всесвітньої уніфікації неможливо. Проте міжнародне співтовариство й до сьогодні шукає шляхи гармонізації та уніфікації норм приватного права. Зокрема, ефективною є праця у вузьких його сферах. Так, у 1976 р. датський вчений, професор О. Ландо запропонував підготувати Європейський Звід Контрактного Права. Ця ідея стала реалізовуватися шляхом створення документа за назвою «Принципи Європейського Контрактного Права».

У 1989 р. Європейський Парламент приймає резолюцію про початок підготовчих робіт, спрямованих на створення Європейського Кодексу Приватного Права. Запропоновано обмежити предмет регулювання майбутнього Кодексу тільки контрактами, квазіконтрактами, деліктами та речевим правом. У ньому не буде проводитися зовнішньої різниці між цивільним, комерційним та споживчим правом. Кодекс, принаймні на першому етапі його формування, не регулюватиме правовий статус фізичних осіб, не матиме норм сімейного та спадкового права. Європейський Кодекс Приватного Права поділятиметься на дві частини: Загальні принципи (сфера, загальні принципи, джерела, тлумачення) та Загальні положення (строки й позовна давність, право-чини, представництво, речі та права, грошові вимоги, фідуціарні відносини, виконання, невиконання, залік, відповідальність тощо). Згадані «Принципи Європейського Контрактного Права» є першим кроком у напрямі створення зазначеного Кодексу.

1.3 Застосування міжнародних договорів України для врегулювання приватних відносин із іноземним елементом

Відповідно до Конституції України (ст. 9), чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Закон України від 29 червня 2004 року «Про міжнародні договори України» визначає міжнародний договір України як укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи кількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол чи щось інше).

Міжнародні договори набирають чинності для України після надання нею згоди на обов'язковість міжнародного договору відповідно до Закону «Про міжнародні договори України» в порядку та строки, передбачені договором або в інший узгоджений сторонами спосіб [6].

Слід також ураховувати, що для міжнародних договорів не характерно набрання чинності з моменту підписання. Після підписання договору зазвичай спливає досить довгий час, протягом якого виконуються процедури, необхідні для того, щоб цей договір набрав чинності.

Порядок набрання чинності зазначається в самому договорі (в його прикінцевих положеннях). Договір може набирати чинності:

а) після завершення процесу обміну ратифікаційними грамотами між учасниками;

б) після здачі певної кількості ратифікаційних грамот державі-депозитарію;

в) по закінченні певного терміну після обміну ратифікаційними документами або здачі ратифікаційних грамот державі-депозитарію;

г) у термін, зазначений в самому договорі;

ґ) з моменту підписання (якщо договір не потребує ратифікації) і т.п.

Депозитарій -- держава, міжнародна організація або її головна виконавча посадова особа, якій дається на зберігання оригінал міжнародного договору і яка виконує стосовно цього договору функції, передбачені міжнародним договором.

Підписання договору, за Законом України "Про міжнародні договори України", -- це стадія укладення міжнародного договору або форма надання Україною згоди на обов'язковість для неї міжнародного договору у випадках, передбачених міжнародним договором ч»іншою домовленістю сторін.

Таким чином, міжнародний договір, підписаний і ратифікований Україною, може ще не мати чинності. В міжнародному приватному праві часто є важливим не тільки факт участі України у міжнародному договорі, але й факт набрання ним чинності для іншої держави (наприклад, держави, до якої належить іноземний учасник відносин).

Норми, що містяться у міжнародному договорі, зберігають автономне положення у національному праві. У Законі України «Про міжнародні договори України» та у багатьох інших передбачається: якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлені інші правила, ніж ті, що записані у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Автономність також означає, що, по-перше, норми не можна самовільно, без згоди інших дер-жав-учасників договору змінювати і, по-друге, їх тлумачення має бути однаковим [9].

Міжнародні договори України можна класифікувати за різними критеріями, зокрема:

1) за кількістю учасників

а) двосторонні (про правову допомогу, консульські конвенції, про торгово-економічне співробітництво, про міжнародні перевезення (транспорт), про захист інвестицій, про усунення подвійного оподаткування та ін.);

б) багатосторонні (універсальні -- відкриті для всіх держав), наприклад Віденська конвенція про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (1980 р.), Всесвітня конвенція про авторське право (1952 р.), Конвенція про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень (1958 р.), Конвенція з питань цивільного процесу (1954 р.) та багато інших;

в) регіональні (відкриті для держав окремого регіону або економічної групи), наприклад угоди країн СНД про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності (1992 р.), і про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах з участю держав СНД (1993 р.) та ін.;

2) за суб'єктом їх укладення

а) укладені УРСР як однією з республік СРСР;

б) укладені СРСР і чинні для УРСР на основі правонаступництва;

в) укладені Україною як самостійною державою.

Чинність міжнародних договорів, укладених УРСР і СРСР, закріплено в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. і Законом України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р. Наша країна підтвердила свої зобов'язання за міжнародними договорами, укладеними УРСР до проголошення незалежності України, а також наступництво прав і обов'язків за міжнародними угодами СРСР, які не суперечать Конституції України та інтересам держави.

Україною як самостійною державою міжнародні договори укладаються:

Президентом України або за його дорученням -- від імені України;

Кабінетом Міністрів України або за його дорученням -- від імені Уряду України; міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, державними органами -- від імені міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних органів.

Від імені України укладаються такі міжнародні договори:

а) політичні, мирні, територіальні й такі, що стосуються державних кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу України;

б) що стосуються прав, свобод, і обов'язків людини і громадянина;

в) про участь України в міжнародних союзах та інших міжнародних об'єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;

г) про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови їх тимчасового перебування, включаючи термін виведення, фінансово-економічні, екологічні та інші наслідки і компенсації;

ґ) про використання території та природних ресурсів України;

д) яким за згодою сторін надається міжнародний характер.

Від імені Уряду України укладаються міжнародні договори з економічних, торговельних, науково-технічних, гуманітарних та інших питань, віднесених до ведення Кабінету Міністрів.

Міжнародні договори України, які не потребують ратифікації, якщо такі договори передбачають вимогу щодо їх затвердження або встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Президента чи Кабінету Міністрів України, підлягають затвердженню. Затвердження здійснюється Президентом України у формі указу щодо міжнародних договорів, які укладаються:

а) від імені України;

б) від імені Уряду України, якщо такі договори встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Президента України.

Інші міжнародні договори, що укладаються від імені Уряду України, а також міжвідомчі договори, якщо такі договори встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Кабінету Міністрів України або затверджуються Кабінетом Міністрів у формі постанов.

Розділ 2. Зовнішньоекономічні договори у міжнародному праві

2.1 Зовнішньоекономічні договори і право застосовуване до них за законодавством України

Зовнішньоекономічний договір (контракт) - це матеріально оформлена угода двох чи більше суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та їхніх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їхніх взаємних прав та обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності (ст. 1 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»). Він укладається лише у письмовій формі суб'єктами, здатними до його укладення відповідно до законодавства України або місця укладення договору (контракту). Загалом зовнішньоекономічні угоди укладаються відповідно до законодавства України та міжнародних угод, міжнародних звичаїв, рекомендацій міжнародних органів та організацій, якщо це не заборонено прямо та у виключній формі законодавством України [19].

Серед нормативно-правових актів України, що регулюють питання форми, порядку укладення та виконання зовнішньоторговельних договорів (контрактів), є:

Цивільний кодекс України;

Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність»;

Закон України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» від 23 вересня 1994 р.;

Закон України «Про внесення змін та доповнень до Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» від 7 травня 1996 р.;

Закон України «Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах» від 15 вересня 1995 р. (в редакції Закону «Про внесення змін до Закону України «Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах» від 4 жовтня 2001 р.);

Закон України «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності» від 23 грудня 1998 р.;

Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 р.;

Указ Президента України «Про заходи щодо вдосконалення кон'юнктурно-цінової політики у сфері зовнішньоекономічної діяльності» від 10 лютого 1996 р.;

Указ Президента України «Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності України» від 4 жовтня 1994 р.;

Указ Президента України «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів»;

Постанова Кабінету Міністрів і Національного банку України «Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і типові форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які передбачають розрахунки в іноземній валюті» від 21 червня 1995 р.;

Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затверджене наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 6 вересня 2001 р. (зареєстроване у Міністерстві юстиції України 21 вересня 2001 р. за № 833/6024).

В окремих випадках з питань укладення зовнішньоекономічних договорів (контрактів) застосовують спеціальні нормативно-правові акти. Наприклад, якщо мова йде про військово-технічне співробітництво, застосовують, зокрема, Указ Президента України «Про дальше вдосконалення державного експортного контролю» від 28 грудня 1996 р. та Положення про державний експортний контроль в Україні, затверджене Указом Президента України від 13 лютого 1998 р., Закон України «Про державне оборонне замовлення» від 3 березня 1999 р.

Відповідно до зазначеного та іншого законодавства права та обов'язки сторін за зовнішньоекономічним договором (контрактом) визначаються правом країни, обраної сторонами під час укладення договору (контракту) або внаслідок подальшого погодження. За відсутності такого погодження застосовується право країни, де заснована, має своє місце проживання або основне місце діяльності сторона, яка є:

- продавцем - у договорі купівлі-продажу;

- наймодавцем - у договорі майнового наймання;

- ліцензіаром - у ліцензійному договорі;

- охоронцем - у договорі зберігання;

- комітентом (консигнантом) - у договорі комісії (консигнації);

- довірителем - у договорі доручення;

- перевізником - у договорі перевезення;

- експедитором - у договорі транспортно-експедиційного обслуговування;

- страхувачем - у договорі страхування;

- кредитором - у договорі кредитування;

- дарувальником - у договорі дарування;

- поручителем - у договорі поруки;

- заставником - у договорі застави.

До зовнішньоекономічних договорів (контрактів):

- про виробниче співробітництво, спеціалізацію і кооперування, виконання будівельно-монтажних робіт застосовують право країни, де здійснюється така діяльність, або де створюються передбачені договором (контрактом) результати, якщо сторони не погодили інше;

- про створення СП застосовується право країни, на території якої СП створюється та офіційно реєструється;

- укладених на аукціоні, внаслідок конкурсу або на біржі, застосовується право країни, на території якої проводиться аукціон, конкурс або знаходиться біржа.

До прав та обов'язків сторін в інших зовнішньоекономічних договорах (контрактах) застосовується право країни, де заснована чи має місце проживання або основне місце діяльності сторона, яка здійснює виконання такого договору (контракту), що має вирішальне значення для його змісту. В разі приймання виконання за зовнішньоекономічним договором (контрактом) береться до уваги право місця здійснення такого приймання, якщо сторони не погодили інше [21].

До вказаного слід додати, що абз. 6 Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів) від 6 вересня 2001 р. відсилає до матеріального та процесуального права місця укладення зовнішньоекономічної угоди, застосовуваного до прав та обов'язків сторін, якщо сторони не погодили інше.

Умови, які повинні та можуть бути передбачені зовнішньоекономічним договором (контрактом), установлює, зокрема, Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів) від 6 вересня 2001 р. До істотних умов договору (контракту) належать: назва, номер договору (контракту), дата й місце його укладення; преамбула із зазначенням повного та скороченого найменування сторін та найменування документів, якими керуються контрагенти під час укладення договору (контракту); предмет договору (контракту); кількість та якість товару (обсяги виконання робіт, надання послуг); базисні умови поставки товарів (приймання/здавання виконаних робіт або послуг), у т. ч. з використанням Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів чинної редакції; ціна та загальна вартість договору (контракту); умови платежів; умови приймання - здавання товару (робіт, послуг); упаковка та маркування; форс-мажорні обставини; санкції та рекламації; урегулювання спорів у судовому порядку; місцезнаходження (місце проживання), поштові та платіжні реквізити сторін.

2.2 Умови та облік зовнішньоекономічних договорів

Донедавна Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» та іншими нормативно-правовими актами було встановлено спеціальний порядок підписання зовнішньоекономічного договору (контракту). Він полягав у тому, що зовнішньоекономічний договір (контракт), який укладався від імені юридичної особи, підписувався двома особами: тією, яка мала таке право згідно з посадою відповідно до установчих документів, та особою, уповноваженою довіреністю, виданою за підписом керівника суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності одноособове, якщо установчі документи не передбачали іншого (ч. 2 ст. 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»). Відповідно до ч. 5 ст. 6 цього ж Закону зовнішньоекономічний договір (контракт) міг бути визнаний недійсним у судовому порядку, якщо він не відповідав вимогам законів України або міжнародних договорів України.

Офіційне тлумачення порядку підписання зовнішньоекономічного договору (контракту) було зроблено Конституційним Судом України у 1998 р.1 Воно полягало в тому, що встановлений ч. 2 ст. 6 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» порядок підписання зовнішньоекономічного договору (контракту), за яким від імені суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності договір (контракт) підписують дві особи, є обов'язковим для будь-якого зовнішньоекономічного договору (контракту), що укладається суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності України, крім випадків, коли таким суб'єктом є фізична особа. Конституційний Суд вказав, що цей порядок підписання зовнішньоекономічного договору (контракту) має бути дотриманим незалежно від того, укладається договір шляхом складання одного документа чи кількох документів, можливість чого передбачена Цивільним кодексом України [5].

Окремі види зовнішньоекономічних договорів (контрактів) з 22 листопада 1994 р. підлягають обліку (реєстрації) в Міністерстві економіки та з питань європейської інтеграції України та уповноважених ним органах відповідно до Указу Президента України «Про облік окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів) в Україні» від 7 листопада 1994 р. (в редакції від 17 листопада 1994 р.) . Встановлений порядок обліку (реєстрації) контрактів виконує декілька функцій, зокрема сприяє контролю за надходженням валютної виручки в Україну.

Реєстрації підлягають зовнішньоекономічні договори (контракти), укладені суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України всіх форм власності, предметом яких є товари, зазначені в переліках, що затверджуються в установленому порядку вказаним Міністерством України. До них належать:

- товари, відносини з реекспорту яких регулюються чинним законодавством України та міжнародними договорами України;

- товари походженням з України, щодо яких міжнародними договорами України передбачено добровільні обмеження експорту з метою запобігання демпінгу;

- товари походженням з України, щодо яких здійснюються антидемпінгові процедури;

- товари походженням з України, імпорт яких до інших держав квотується, контингентується, ліцензується відповідно до законодавства цих держав або нормативних актів економічних угруповань, митних союзів;

- товари походженням з України, експорт яких здійснюється у рамках бартерних (товарообмінних) операцій чи операцій із зустрічної торгівлі.

Для реєстрації зовнішньоекономічного договору (контракту) суб'єкт господарювання, який є стороною контракту, подає до компетентних органів такі документи:

- інформаційну карту зовнішньоекономічного договору (контракту) за формою та порядком заповнення, що встановлюється зазначеним Міністерством України;

- оригінал зовнішньоекономічного договору (контракту) та його копію, завірену в установленому порядку керівником суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності. У разі, якщо зовнішньоекономічний договір (контракт) підписаний фізичною особою, його копія засвідчується в установленому порядку;

- документ про оплату послуг за реєстрацію цього договору. Якщо суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності України, який звернувся за реєстрацією, доручає виконання зовнішньоекономічного договору (контракту) іншому суб'єктові зовнішньоекономічної діяльності України, подаються також оригінал договору доручення та його копія, завірена в установленому порядку керівником суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності. У разі потреби органи реєстрації можуть вимагати інші необхідні документи.

За підсумками розгляду орган реєстрації ухвалює рішення про реєстрацію зовнішньоекономічного договору (контракту) або про відмову в такій реєстрації з підстав, передбачених Положенням про порядок реєстрації окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів). Документом, що підтверджує реєстрацію договору, є картка реєстрації-обліку зовнішньоекономічного договору (контракту). Вона видається суб'єктові господарювання України у двох примірниках, один із яких залишається у суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності України. Другий примірник суб'єкт господарювання подає до митних органів, де він і залишається після митного оформлення відповідних товарів [4].

2.3 Особливості договірного регулювання окремих міжнародних операцій

На виконання зовнішньоторговельних угод, укладених посередниками-резидентами (комісіонерами та повіреними) в інтересах замовників-резидентів (комітентів і довірителів) в Україну імпортується значна кількість товарів. Реалізація цих угод забезпечується посередницькими послугами на основі договорів доручення та комісії відповідно до вимог Цивільного та Митного кодексів України, інших нормативно-правових актів.

Стаття 46 Митного кодексу України зазначає, що декларування товарів здійснюється безпосередньо власником або на підставі договору іншими підприємствами, допущеними митницею до декларування. Отже, в разі імпорту товарів в Україну за зовнішньоторговельними договорами (контрактами), укладеними за участю посередників (комісіонерів та повірених), декларування товарів без додаткових повноважень на це мають право здійснювати власники таких товарів (комітент і довіритель). Посередники, які не набувають права власності на товари, що імпортуються, можуть декларувати такі товари, наприклад, як митні брокери за наявності відповідних повноважень.

У процесі здійснення експортно-імпортних операцій Україна самостійно та в особі її державних органів у випадках, передбачених ст. 16 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», може запроваджувати режим ліцензування. Так, розрізняють декілька видів ліцензій: генеральна - відкритий дозвіл на операції з певного товару (товарів) та/або з певною країною (групою країн) протягом періоду дії режиму ліцензування з цього товару (товарів); разова (індивідуальна) - разовий дозвіл, що має іменний характер і видається для здійснення кожної окремої операції конкретним суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності на період, не менший, ніж той, що є необхідним для здійснення операції; відкрита (індивідуальна) - дозвіл на експорт чи імпорт товару протягом певного часу (але не менше одного місяця) з визначенням його загального обсягу.

Розрізняють ліцензії на імпорт: антидемпінгові, компенсаційні, спеціальні. Антидемпінгова ліцензія - це належним чином оформлене право на імпорт в Україну протягом установленого строку певного товару (товарів), який є об'єктом антидемпінгового розслідування та/або антидемпінгових заходів. Компенсаційна ліцензія - це оформлене право на імпорт в Україну протягом установленого строку певного товару (товарів), який є об'єктом антисубсидійного розслідування та/або компенсаційних заходів. Спеціальна ліцензія надає право на імпорт в Україну протягом установленого строку певного товару (товарів), який є об'єктом спеціального розслідування та/або спеціальних заходів.

Товарообмінні (бартерні) операції як вид експортно-імпортної діяльності регламентуються переважно законодавством держав. В класичному розумінні - це обмін товарами, роботами чи послугами без руху грошових коштів (англійське законодавство та практика). У деяких державах бартерні операції допускають рух грошових коштів. Наприклад, відповідно до ст. 2-304 (1) Єдиного торгового кодексу США ціна може бути сплачена грошима або іншим способом. Ця норма застосовується, крім інших, і до бартерного договору, оскільки американська концзпція договору купівлі-продажу охоплює, на відміну від англійської, ще й бартерну угоду. Англійський закон про купівлю-продаж товарів 1979 р. до бартерного договору не застосовується. Проте можливим є застосування норм Закону про поставку товарів і надання послуг 1982 р.

Бартерний договір є консенсуальним, оскільки право власності на товар (результати робіт, послуг) переходить до іншої сторони в момент, узгоджений сторонами. Цей договір іноді називають компенсаційним, оскільки виконання його однією стороною здійснюється для так званого «зустрічного задоволення», «для компенсації». Невиконання зобов'язання однією із сторін може стати підставою для невиконання зобов'язань іншою. Водночас бартерна угода не є зустрічною угодою, оскільки вона оформляється, на відміну від зустрічної торгівлі, не двома, а одним договором [25].

При бартерному договорі встановлюється або кількість взаємопоставлюваних товарів (робіт, послуг), або сума, на яку сторони зобов'язуються поставити товар (роботи, послуги). Бартерний договір має вартісну оцінку. Вона залежить від оцінки вартості самого товару, оцінки послуг третьої сторони (відсотки за посередництво, комісійні тощо). Оцінка договору має значення, наприклад, для з'ясування митними органами розміру мита, зборів. З метою виконання бартерного договору в уповноважених банках можуть відкриватися рахунки. На них відображається вартість обумовлених у договорі товарів (робіт, послуг).

В Україні діє декілька нормативно-правових актів з питань бартерних операцій. Основним з них є Закон України «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності» від 23 грудня 1998 р. Відповідно до цього Закону товарообмінна (бартерна) операція у галузі зовнішньоекономічної діяльності - це один з видів експортно-імпортних операцій. Вона оформляється бартерним договором або договором зі змішаною формою оплати, яким часткова оплата експортних (імпортних) поставок передбачена в натуральній формі. Договір укладається між суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності України та іноземним суб'єктом господарювання. Він передбачає збалансований за вартістю обмін товарами, роботами, послугами у будь-якому поєднанні, не опосередкований рухом грошових коштів у готівковій чи безготівковій формі.

Право на проведення товарообмінних операцій мають усі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності України, керуючись при цьому законодавством України. Кабінет Міністрів України може заборонити проведення товарообмінних операцій, предметом яких є товари (роботи, послуги). У бартерному договорі зазначається загальна вартість товарів, що імпортуються, чи загальна вартість товарів (робіт, послуг), що експортуються за цим договором з обов'язковим вираженням в іноземній валюті, віднесеній Національним банком України до першої групи Класифікатора іноземних валют.

Товари, що є предметом бартерного договору, оцінюються з метою створення умов для забезпечення еквівалентності обміну, для митного обліку, визначення страхових сум, оцінки претензій, застосування санкцій. Для оцінки товарів (робіт, послуг) застосовують ціни, що визначаються суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України на договірних засадах з урахуванням попиту та пропозиції, а також інших факторів, які діють на відповідних ринках на час укладення бартерних договорів. У випадках, передбачених законодавством України, контрактні ціни визначаються вказаними суб'єктами відповідно до індикативних цін.

Товари, що імпортуються за бартерним договором, підлягають ввезенню на митну територію України у строки, зазначені в такому договорі, але не пізніше 90 календарних днів з дати митного оформлення (дати оформлення вантажної митної декларації на експорт) товарів./ що фактично експортовані за бартерним договором, а в разі експорту за бартерним договором робіт, послуг - з дати підписання акта або іншого документа, що засвідчує виконання робіт, надання послуг.

Керуючись прагненням розширювати торговельні відносини й співробітництво, виходячи з принципів рівноправності та взаємної вигоди, і з метою ефективнішого використання економічних і торговельних можливостей суб'єктів господарювання, держави укладають міжнародні договори про торговельно-економічне, науково-технічне співробітництво, платежі, реекспорт, захист інвестицій тощо. Предметом їх регулювання можуть бути: 1) принципи співробітництва держав у певній сфері; 2) конкретні питання співпраці.

До першої групи договорів належать, наприклад, Декларація про економічне співробітництво між Україною та Канадою 1992 р.; Угода з Росією про реалізацію режиму вільної торгівлі 1994 р.; Угода з Таджикистаном про вільну торгівлю 2001 р., Угода про вільну торгівлю з Македонією 2001 р.; двосторонні угоди з Туркменистаном, Іраном про основні принципи торгово-економічного співробітництва 1997 р.; Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією 1997 р. Україна має намір приєднатися до Угоди про створення зони вільної торгівлі у Центральній Європі (її укладено Польщею, Угорщиною, Чехією, Словаччиною, Словенією; до неї прагнуть приєднатися держави, що входили до Ради економічної взаємодопомоги). Змістом цієї Угоди є скасування митних кордонів, посилення товарообігу, розвиток потенційних можливостей взаємовигідного співробітництва. Угода про співпрацю між Україною та Європейським Союзом, процес ратифікації якої наближається до завершення, містить принципи співробітництва нашої держави із вказаною спільнотою держав.

До другої групи договорів належать, наприклад, торговельно-економічні угоди з Кубою, Хорватією 1991 р., з Болгарією, Естонією, Іраном, Єгиптом, Китаєм, Угода про державний кредит з Китаєм, Взаємна домовленість про надання гуманітарної допомоги з Австрією 1992 р., з Канадою про економічне співробітництво; про торговельні та комерційні відносини 1995 р., з Норвегією 1998 р., торговельна угода з Марокко 2001 р. Довгостроковим є Договір між Україною і Російською Федерацією про економічне співробітництво на 1998-2007 роки від 27 лютого 1998 р. Низка питань паливно-енергетичного комплексу України та Росії вирішується в Угоді між Урядом України та Урядом Російської Федерації про співробітництво у розвитку паливно-енергетичних комплексів, підписаній 7 вересня 1994 р. та затвердженій постановою Кабінету Міністрів України від 4 березня 1995 р.

Загалом угоди про торговельно-економічне співробітництво укладено більше ніж із 50 державами. Ратифіковано угоди про вільну торгівлю з Азербайджаном, Білоруссю (а також Протокол про вилучення з режиму вільної торгівлі до Угоди з Білоруссю), Вірменією, Грузією, Естонією, Казахстаном, Латвією, Молдовою, Росією, Туркменістаном, Узбекистаном. Таку ж Угоду підписано з Литвою. До вказаної групи актів належать і протоколи, в яких знаходять свій розвиток угоди про торговельно-економічний та інші види співпраці. Такими є, наприклад, Протокол про поставки товарів та надання послуг, підписаний урядами України та Болгарії 11 березня 1993 р. на виконання Угоди між цими державами про торговельно-економічне співробітництво та платежі від 5 жовтня 1992 р.; Протокол, підписаний між Україною та Російською Федерацією на виконання багатосторонньої Угоди про реекспорт товарів та порядок видачі дозволу на реекспорт від 15 квітня 1994 р [28].

...