Міжнародні договори як джерело міжнародного права

Угоди цієї групи укладаються переважно на короткий термін. Такими були договори з Молдовою про розвиток торговельно-економічного співробітництва на 1993, 1994 рр., Протокол погодження взаємних поставок продукції та рахунків між підприємствами України та міжнародним концерном «Ламінат», «Молдавізоліт» 1993-1994 рр. та ін.

Прикладом детальної регламентації договірних питань є Угода відносно рибного промислу в економічній зоні архіпелагу Кергелен, підписана урядами Французької Республіки та України 1992 р. В ній вказано: джерела визначення економічної зони архіпелагу Кергелен; відсилання до законодавства Франції під час проведення рибальства у цій зоні суднами під прапором України; порядок отримання від французьких компетентних державних органів суднами риболовного флоту України ліцензій на здійснення промислової діяльності, дозволу на захід у порт і на стоянку на якорі у французьких територіальних водах біля узбережжя архіпелагу Кергелен, на постачання водою українських риболовних і допоміжних суден риболовного флоту; порядок запиту дозволу на зміну списка суден, які проводять рибну ловлю; про спостерігачів і фахівців з рибальства на суднах під прапором України; про перевантаження вилову з суден; про призначення на французькій території морського агента; звітування про вилов та витрати у зв'язку з цим перед французькою стороною; та ін.

Останнім часом спостерігається посилення міжнародного двостороннього співробітництва України з багатьма державами. Наприклад, результатом співробітництва з Угорщиною стали понад двадцять угод з торговельно-економічних питань та інших, укладених з 1991 по 1999 рр. Це, зокрема, Угода про торговельно-економічні зв'язки та науково-технічне співробітництво від 31 травня 1991 р., Угода про економічне, науково-технічне та виробниче співробітництво від 26 лютого 1993 р., Меморандум між Урядом України та Урядом Угорської Республіки про напрями розвитку економічних зв'язків та лібералізацію двосторонніх торговельно-економічних відносин від 11 листопада 1997 р. Це й низка угод, норми яких регулюють правовідносини у конкретній сфері діяльності (інвестування, перевезення тощо). Вже кілька років зовнішньоекономічними відомствами України та Угорщини обговорюється можливість укладення угоди про вільну торгівлю.

Угоди про торговельно-економічне співробітництво можуть мати норми про певний вид режиму щодо товарообміну та інших форм економічних зв'язків. Здебільшого це режим найбільшого сприяння. Він може надаватися стосовно мита і податків, консульських зборів і податків, які будуть або можуть бути застосовані до імпорту, експорту, транзиту і зберігання товарів, способів їхнього стягнення, а також щодо митних процедур і формальностей. Так, держави-учасниці договору часто звільняють від мита, податків і зборів:

1) у разі ввезення на свою територію зразків будь-яких типів товарів, які походять з території іншої договірної держави, якщо вони призначаються виключно для оформлення заявок на товар, представлений цими зразками;

2) каталоги, прейскуранти, торговельну інформацію та рекламні матеріали включно з кіноплівками;

3) товари й предмети, призначені для ярмарок і виставок;

4) предмети, прилади, матеріали та інструменти для дослідів, випробовувань та ремонту;

5) обладнання й прилади, призначені для проведення монтажних, пусконалагоджувальних та інших видів робіт, що підлягають подальшому вивезенню;

6) предмети й матеріали, призначені для забезпечення робіт, у т. ч. й такі, що є частинами створюваних об'єктів;

7) майно та засоби, що ввозяться як частина статутного фонду СП;

8) марковану тару, яка імпортується для наступного її наповнення.

Договірні держави можуть погодитися надати одна одній режим найбільшого сприяння з усіх питань, пов'язаних з морським і повітряним сполученням. Зокрема, судна під час виходу, входу та перебування в портах можуть користуватися найбільш сприятливими умовами, що їх обидві держави нададуть суднам під прапором третіх держав. В угодах можуть зазначатися сфери чи регіони торговельно-економічної діяльності, що на них держави не поширюватимуть режим найбільшого сприяння, як-от: на пільги та переваги, що надаються з метою полегшення прикордонної торгівлі або випливають із митних союзів, інших форм економічної інтеграції тощо.

Договори можуть установлювати дискримінаційний режим для юридичних осіб та організацій. При цьому характер їхнього капіталу - приватний, державний чи змішаний - значення не має. Це потверджується й нормами національного законодавства. Так, у ч. 2 ст. 38 Закону України «Про інформаційні агентства» зазначено, що міжнародними договорами, ратифікованими Україною, може передбачатися пільговий порядок розповсюдження продукції інформаційних агентств.

Держави-учасниці договорів можуть надавати одна одній необхідні пільгові умови для оформлення, запису або перенесення у відповідний реєстр(и) промислової власності патентів, марок, торгових найменувань, позначень місця походження, які охороняють товари, відповідно до своїх законодавств із дотриманням міжнародних угод.

Розділ 3. Міжнародні договори з питань сімейного, спадкового, трудового права та делікту

3.1 Міжнародні договори з питань сімейного права

Оскільки матеріально-правові норми держав стосовно укладення шлюбу, його розірвання, призначення аліментів (наслідок розлучення та роздільного проживання подружжя, стосовно опіки і піклування, усиновлення, аліментних зобов'язань на користь дітей та інших питань є дуже різноманітними, то виникають колізії, які вирішуються з допомогою уніфікованих норм міжнародних договорів. Для шлюбно-сімейного права характерною є уніфікація не матеріально-правових норм, а колізійних. Це засвідчують, зокрема, перші Гаазькі конвенції: про врегулювання колізій законів у сфері укладення шлюбу 1902 р., про врегулювання колізій законів і про юрисдикцію стосовно розірвання шлюбів та судового розлучення подружжя 1902 р., про колізії законів стосовно особистих та майнових відносин подружжя 1905 р., про врегулювання опіки над неповнолітніми 1902 р., про обмеження дієздатності повнолітніх та піклування над ними 1905 р. Учасниками цих конвенцій були, зокрема, Угорщина, Польща, Румунія [30].

Із середини століття кількість міжнародних договорів збільшується. Одним з перших документів цього періоду є Конвенція про стягнення за кордоном аліментів від 31 грудня 1956 р. Цей універсальний договір, відкритий для підписання як державами-учасницями ООН, так і іншими державами, був прийнятий для полегшення провадження судових справ та стягнення за кордоном аліментів. Конвенція врегулювала механізм передання прохання про стягнення аліментів з відповідача, передання рішень та інших судових постанов у договірну державу, від якої залежить виконанім цих документів. Конвенція встановила національний режим щодо сплати витрат і мит, запроваджених для резидентів чи громадян держави, у якій відбувається провадження по справі. Учасницями цієї Конвенції є деякі держави Східної Європи.

З метою дотримання прав людини та її основних свобод, ООН запропоновано багатосторонню Конвенцію про згоду на взяття шлюбу, шлюбний вік та реєстрацію шлюбів від 7 листопада 1962 р. (набрала чинності 9 грудня 1964 р.). Учасницями цієї Конвенції є майже 40 держав - Австрія, ФРН, Великобританія, Канада, Мексика та ін. Україна участі в цій Конвенції не бере. Норми Конвенції ґрунтуються на правилах Загальної декларації прав людини, що проголошують право чоловіків та жінок, які досягли повноліття, брати шлюб та засновувати сім'ю без усяких обмежень за ознакою раси, національності чи релігії (ст. 16). Вони базуються також і на положенні Загальної декларації прав людини про те, що шлюб повинен бути зареєстрований тільки за вільної та повної згоди обох сторін, які одружуються (ст. 16). У Конвенції йдеться про недопустимість реєстрації шлюбу без повної та вільної згоди обох сторін, про яку вони повинні заявити особисто. Шлюб має бути оформленим: відповідно до закону; після належного оголошення; у присутності представника влади, який має право на оформлення шлюбу; в присутності свідків. Конвенція допускає відсутність однієї сторони, якщо відповідний компетентний представник влади впевниться у явній винятковості обставин, які зумовили відсутність особи, у її бажанні взяти шлюб і в тому, що відсутня особа не заперечила цього бажання перед компетентним представником влади.

Конвенція також декларує правила, перейняті більшістю національних правових систем: встановлення державою мінімального шлюбного віку; заборону реєстрації шлюбу з особою, яка не досягла встановленого шлюбного віку, крім випадків, коли компетентний орган влади в інтересах сторін та з урахуванням вагомих причин дозволяє зробити з цього винятки. Зазначений міжнародний договір не регламентує детально питання форми шлюбу, але вказує, що всі шлюби реєструються компетентним органом влади в офіційному реєстрі. Загалом норми Конвенції спрямовані на усунення застарілих законів та звичаїв щодо оформлення шлюбів, зокрема на повну ліквідацію шлюбів між дітьми та угод між батьками дітей про їх одруження ще до досягнення ними шлюбного віку.

Багатосторонньою угодою, що запропонована ООН і яка стосується питань, пов'язаних з оформленням шлюбу, є Конвенція про громадянство одруженої жінки від 20 лютого 1957р. (набрала чинності для України 16 грудня 1958 р.) . У Конвенції беруть участь понад 60 держав, серед яких Австрія, Албанія, Аргентина, Білорусь, Мексика, Польща, Румунія, Франція, ФРН та ін. Конвенція містить правило, відповідно до якого реєстрація шлюбів між громадянами певної держави та іноземцями не буде автоматично змінювати громадянство дружини (це стосується й розірвання шлюбу між громадянином певної держави та іноземною особою, а також зміни громадянства чоловіком під час існування шлюбу). Вказане правило відображено в законодавстві України з питань громадянства.

Із семидесятих років прийнято декілька Гаазьких конвенцій стосовно укладення й розірвання шлюбу та режиму майна подружжя. Зокрема, відомою є Конвенція про визнання розлучень та рішень про роздільне проживання подружжя від 7 червня 1970р. Вона застосовується тільки до законних рішень, прийнятих у результаті судового та інших проваджень, стосовно розлучення й роздільного проживання подружжя. Конвенція не застосовується до встановлення вини чи додаткових припнеш, які оголошену при прийнятті рішення, наприклад щодо майнових зобов'язань, опіки над дітьми. У Конвенції містяться численні колізійні прив'язки, які дозволяють максимально враховувати інтереси сторін по справі. Здебільшого це закон доміцилію одного з подружжя [18].

Гаазька Конвенція про укладення шлюбу та визнання дійсності шлюбів від 14 березня 1978 р. вказує, що формальні вимоги укладення шлюбу регулюються законодавством держави його укладення. Шлюб укладається, якщо майбутнє подружжя задовольняє вимоги національного права держави укладення шлюбу і один з них має громадянство цієї держави чи звичайно проживає у ній. Шлюб укладається також за умови, якщо кожен з майбутнього подружжя задовольняє вимоги національного права, визначеного колізійними нормами держави укладення шлюбу. Тому в такій державі можуть вимагати від майбутнього подружжя документи, що підтверджують зміст іноземного закону, який слід застосовувати. Проте у застосуванні іноземного закону може бути відмовлено, якщо його застосування явно не сумісне з публічним порядком держави, в якій укладається шлюб.

Норми Конвенції регулюють визнання дійсності шлюбів, укладених у договірних державах. Конвенція у зазначеному аспекті не застосовується до шлюбів: 1) які укладаються військовими властями; 2) які укладаються на борту кораблів чи повітряних суден; 3) за дорученням; 4) посмертних; 5) неофіційних. Держава може відмовити у визнанні дійсності шлюбу, якщо під час укладення шлюбу за правом цієї держави один з подружжя: 1) уже перебував у шлюбі; або 2) не досяг мінімального шлюбного віку чи не отримав необхідного дозволу; або 3) не мав розумових здібностей давати згоду на шлюб; або 4) незгодився на шлюб добровільно; або 5) подружжя є кровними родичами чи існує між ними зв'язок, викликаний фактом усиновлення, або вони є родичами по прямій лінії, або між ними є брат чи сестра. Проте якщо один із подружжя на момент укладення шлюбу вже перебував у шлюбі, у визнанні шлюбу не може бути відмовлено за умови, що попередній шлюб згодом було розірвано чи анульовано.

У Конвенції врегульовано й питання дії різних систем права в одній державі. Зазначена Конвенція замінила Гаазьку Конвенцію про регулювання колізій законів у сфері укладення шлюбу від 12 червня 1902 р.

Гаазька Конвенція про право, застосовуване до режимів власності подружжя від 14 березня 1978 р. використовує колізійні прив'язки: 1) закон громадянства; 2) звичайного місця проживання одного з подружжя. Щодо нерухомості - закон її місця знаходження. Конвенція не застосовується до аліментних зобов'язань між подружжям; прав спадкування пережившого подружжя, правоздатності подружжя. Визначається роль шлюбного контракту в установленні режиму стосовно майна подружжя. Зазначається неможливість застосування матеріального права, якщо воно суперечить публічному порядку держави.

У другій половині XX століття було прийнято декілька конвенцій стосовно дітей. Це Гаазька Конвенція про компетенцію і застосовуване право щодо захисту неповнолітніх 1961 р. Іншою є Конвенція про юрисдикцію, застосовуване право й визнання рішень про усиновлення від 15 листопада 1965 р. Вона застосовується до усиновлення між особами: з одного боку, особою, яка має громадянство однієї з договірних держав, звичайне місце проживання в одній з них, або є подружжям, кожен з якого є громадянином договірної держави та має своє звичайне місце проживання у договірній державі та, з іншого боку, дитиною, яка не досягла 18 років на час подання заяви про усиновлення і не перебуває у шлюбі, є громадянином договірної держави та має звичайне постійне місце проживання у цій державі.

Конвенція не застосовується, якщо: 1) усиновителі не є громадянами однієї й тієї ж держави і не мають свого звичайного місця проживання в одній і тій же договірній державі; 2) тільки усиновителі чи усиновителі та дитина є громадянами однієї договірної держави, звичайно проживають у цій державі; 3) усиновлення не дозволяється органом, який не володіє належною юрисдикцією.

Встановлено органи, які володіють юрисдикцією стосовно вирішення питань про усиновлення, зокрема анулювання цього факту чи відкликання усиновлення, а також визначається матеріальне право держави, застосовуване при цьому. Регламентуються питання визнання факту усиновлення.

Оскільки захист інтересів дітей вважається питанням вагомого значення, 25 жовтня 1980р. в Гаазі було прийнято Конвенцію про цивільні аспекти міжнародного викрадення дітей. Метою цієї Конвенції є забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених чи утримуваних у договірній державі й гарантування ефективного дотримання права опіки та доступу в усіх договірних державах. Право на опіку в цій Конвенції означає сукупність прав, які торкаються турботи про дитину. Це, зокрема, право опікуна визначати місце проживання дитини. Право доступу до дитини охоплює право забирати дитину протягом обмеженого часу в інше місце, ніж звичайне місце проживання дитини.

Вказаний міжнародний договір застосовується до будь-якої дитини, яка мала звичайне місце проживання у договірній державі безпосередньо перед порушенням права на опіку чи доступ. Застосування Конвенції припиняється з досягненням дитиною 16 років.

Конвенція вказує на співпрацю центральних органів держав із зазначених питань, визначає зміст клопотання про надання права доступу до дитини і т. ін. Для судового чи адміністративного провадження не вимагається ніякого забезпечення чи застави для оплати витрат. Не вимагається легалізації чи дотримання інших аналогічних формальностей. Декларується національний режим стосовно права на правову допомогу і консультації юриста. Договірна держава не може вимагати від заявника оплати витрат у зв'язку з можливою участю адвоката. Однак договірна держава може вимагати оплати витрат на повернення дитини.

У Конвенції містяться колізійні норми з прив'язками, зокрема до закону звичайного місця проживання дитини. Вирішено питання про вибір з двох чи більше систем права, які діють у державі, тільки однієї для регулювання питань опіки над дітьми.

З метою встановлення загальних норм про право, застосовуване до аліментних зобов'язань стосовно повнолітніх осіб, а також для узгодження з нормами Конвенції від 24 жовтня 1956 р. про право, застосовуване до аліментних зобов'язань стосовно дітей, в Гаазі 2 жовтня 1973 р. було підписано Конвенцію про право, застосовуване до аліментних зобов'язань. Ця Конвенція застосовується до аліментних зобов'язань, які виникають із сімейних правовідносин, батьківства й материнства, шлюбу чи свояцтва, в тому числі до аліментних зобов'язань стосовно позашлюбної дитини. В Конвенції наголошено, що її норми регулюють тільки колізії законів стосовно аліментних зобов'язань. Конвенція дозволяє застосовувати іноземне право навіть недоговірної держави, незалежно від вимог взаємності. Колізійні норми цього міжнародного договору дозволяють застосовувати право держави звичайного місця проживання кредитора, або, якщо це неможливо - право держави спільного громадянства сторін аліментного зобов'язання. Якщо ж кредитор не може отримувати аліменти від боржника, незважаючи на застосування вказаних колізійних прив'язок, застосовується право держави запитуваного органу [16].

У разі виникнення аліментного зобов'язання між особами, які є родичами по бічній лінії чи свояками, боржник може оспорити клопотання кредитора на тій підставі, що такого зобов'язання не існує за нормами права держави їх спільного громадянства або, якщо немає спільного громадянства, за внутрішнім правом держави звичайного місця проживання боржника.

Законодавство, що застосовується до аліментних зобов'язань, визначає: 1) можливість кредитора вимагати виконання аліментних зобов'язань; особу, яка повинна виконувати ці зобов'язання; 2) осіб, які мають право порушувати справу про аліменти та строк позовної давності для порушення справи; 3) розмір зобов'язання боржника, який сплачує аліменти у випадку, якщо державний орган домагається відшкодування допомоги, виплаченої кредитору.

У Конвенції визначається можливість відмови у застосуванні права, якщо воно не сумісне з публічним порядком держави. Однак, якщо це право передбачає інше, необхідно брати до уваги потреби кредитора та стан боржника. Норми Конвенції не застосовуються до стягнення аліментів за період до набрання нею чинності у цій державі.

Конвенція обмежує право держав щодо застережень. Водночас, за державами залишене право робити застереження про те, що вона застосовується тільки до аліментних зобов'язань: 1) між подружжям та колишнім подружжям;

2) стосовно особи, яка не досягла 21 року та не перебуває у шлюбі. За державами залишено право обумовлювати незастосування Конвенції до аліментних зобов'язань: 1) між особами, які є родичами по бічній лінії; 2) між свояками;

3) між розлученим та таким, що роздільно проживає, подружжям, шлюб якого був оголошений недійсним чи анульований, якщо рішення про розлучення, роздільне проживання, недійсність чи анулювання шлюбу було винесено заочно у державі, в якій сторона по справі, що не з'явилася до суду, не мала свого звичайного місця проживання.

Учасниці вказаного міжнародного договору можуть робити застереження про застосування законодавства держави, якщо сторони по справі мають громадянство цієї держави, тобто спільне громадянство, і якщо боржник має у цій державі звичайне місце проживання.

У Конвенції врегульовано питання вибору законодавства до аліментних зобов'язань за наявності двох чи більше систем права. Серед колізійних прив'язок пропонується прив'язка до закону найбільш тісного зв'язку з певним правопорядком. Зазначена Конвенція майже повністю замінила Конвенцію про право, застосовуване до аліментних зобов'язань стосовно дітей, укладену в Гаазі 24 жовтня 1956 р.

У 1973 р. була прийнята Гаазька конвенція про визнання та виконання рішень щодо аліментних зобов'язань. З останніх Гаазьких конвенцій відомою є Конвенція про захист дітей та співробітництво стосовно іноземного усиновлення від 29 травня 1993 р. її норми ґрунтуються на принципах Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 р., Декларації ООН про соціальні та правові принципи, що стосуються захисту та добробуту дітей, резолюції 41/85 Генеральної Асамблеї ООН від 3 грудня 1986 р. про передання дітей на виховання та їх усиновлення на національному й міжнародному рівнях.

Зазначену Конвенцію було прийнято з метою, по-перше, створення гарантій дотримання основних прав дитини при здійсненні усиновлення, по-друге, створення систем співробітництва між державами для відвернення викрадення, продажу дітей, торгівлі ними, по-третє, забезпечення визнання усиновлення у договірних державах.

Конвенція застосовується, якщо дитина, яка постійно проживає у одній договірній державі, що є державою її походження, переїхала, переїжджає чи повинна переїхати у іншу договірну державу (ту, що приймає) після її усиновлення у державі походження подружжям чи особою, що звичайно проживають у приймаючій державі, або проживають у такій державі з метою усиновлення у приймаючій державі або у державі походження. Конвенція поширюється тільки на таке усиновлення, яке створює постійний зв'язок між батьками та дітьми. Детально врегульовано діяльність центральних органів договірних держав та уповноважених організацій з питань усиновлення [13]. Регламентуються вимоги для іноземного усиновлення. Відповідно до змісту Конвенції усиновлення має місце тільки у випадку, якщо компетентна влада держави походження:

1) встановила, що дитина може бути усиновлена;

2) визначила, що після належного розгляду можливості влаштування дитини у державі походження іноземне усиновлення найкраще відповідає інтересам дитини;

3) переконалася, що: а) особи та органи, які беруть участь в усиновленні, належно поінформовані про наслідки їх згоди, зокрема про можливість припинення правового зв'язку між дитиною та сім'єю її походження в результаті усиновлення; б) ці особи та органи дали свою згоду добровільно, у належній формі або засвідчену письмово; в) згода давалася не за винагороду чи компенсацію й не була відізвана; г) згоду матері, якщо це вимагається законодавством держави, було надано тільки після народження дитини.

Компетентна влада повинна переконатися у тому, що:

а) з дитиною радилися та інформували її про наслідки усиновлення й необхідність її згоди на усиновлення, якщо така вимагається;

б) враховувалися бажання та думка дитини;

в) згоду дитини отримано добровільно у належній юридичній формі, вираженій чи засвідченій письмово;

г) така згода давалася не за винагороду чи певну компенсацію.

Компетентна влада держави, що приймає, повинна: 1) визначити, що можливі названі батьки мають право на усиновлення та відповідають вимогам для цього; 2) забезпечити необхідну консультацію можливих названих батьків; 3) вирішити питання про в'їзд дитини в іншу державу та постійне проживання у ній.

Конвенція детально регламентує процедуру усиновлення. Врегульовано питання визнання усиновлення та наслідки усиновлення. Усиновлення повинне визнаватися іншою договірною державою. Засвідчене свідоцтво уточнює, коли й ким було надано згоду на усиновлення. У визнанні усиновлення може бути відмовлено, якщо усиновлення явно про-тирічить порядку держави з огляду на найкращі інтереси дитини.

Визнати усиновлення означає визнати: 1) правові взаємовідносини між дитиною та її названими батьками; 2) відповідальність названих батьків за дитину; 3) припинення існуючих раніше правовідносин між дитиною та її матір'ю й батьком. Усиновлення повинне мати названі наслідки у тій договірній державі, де воно відбулося.

У Конвенції вирішено питання про обрання однієї системи права з кількох, які діють у державі стосовно усиновлення. Ніякі застереження до Конвенції не допускаються.

Такими є багатосторонні Гаазькі конвенції з сімейного права, а також ті, що укладені в рамках або під егідою ООН. Окрему групу договорів з питань сімейного права складають акти ЄС. Це, зокрема, конвенції Європейської Ради та її органів. Наприклад, Європейська конвенція про усиновлення дітей 1967 р., Європейська конвенція про репатріацію неповнолітніх 1970 р., Європейська конвенція про правовий статус позашлюбних дітей 1975 р., Європейська конвенція про визнання та виконання рішень про тюремне ув'язнення дітей та відновлення тюрем для дітей 1980 р.

Комітет міністрів ЄС прийняв резолюції: про громадянство подружжя з різним громадянством 1977 р., про громадянство дітей, які народилися у шлюбі, 1977 р., про рівність подружжя у цивільному праві 1978 р. Цей же орган прийняв рекомендації: стосовно дітей проти жорстокого поводження 1979 р., про права подружжя стосовно ведення сімейного господарства та використання сімейного будинку 1981 р., про аліменти, які належать внаслідок розлучення 1989 р., про сім'ї, котрі виховують дітей, 1987 р., про невідкладні заходи у сімейних правах 1991 р.

3.2 Міжнародні договори у сфері спадкових відносин

Серед міжнародних багатосторонніх конвенцій, які містять матеріально-правові чи колізійні норми, застосовувані у сфері спадкового права, є Конвенція про колізію законів, що стосуються форми заповідальних розпоряджень, вчинена в Гаазі 5 жовтня 1961 р. (далі - Гаазька конвенція 1961 р.).

Її норми мають декілька колізійних прив'язок, застосовуваних до визначення дійсності заповідального розпорядження чи такого, що відміняє попереднє заповідальне розпорядження. Заповідальне розпорядження є дійсним, якщо його форма відповідає внутрішньому законодавству:

- місця його вчинення;

- громадянства заповідача під час вчинення розпорядження чи під час його смерті;

- місця, у якому заповідач мав свій доміцилій під час вчинення розпорядження чи під час його смерті;

- місця, у якому заповідач мав своє звичайне місцепроживання або під час вчинення розпорядження, або під час його смерті;

- місця знаходження нерухомої речі. Якщо національне право становить неуніфіковану систему, закон, який підлягає застосуванню, визначається правилами, діючими у цій системі.

За відсутності таких правил застосовуваний закон визначається найбільш реальним зв'язком заповідача з якоюсь однією правовою системою держави. Питання про доміцилій регулює право цієї ж правової системи (ст. 1).

Конвенція встановлює пріоритет дії правових норм договірних держав (чинних або прийнятих у майбутньому), які визнають заповідальні розпорядження, вчинені відповідно до формальних вимог іншого законодавства, ніж вказаного у її ст. 1. Норми Конвенції застосовуються також до форми заповідальних розпоряджень, вчинених двома чи більшою кількістю осіб в одному документі.

Питання про форму заповідального розпорядження охоплюють вимоги стосовно віку, громадянства та інших особистих якостей заповідача. Ці ж правила застосовують до якостей, що повинні бути притаманні свідкам, у разі визначення дійсності заповідального розпорядження [1].

Застосування конвенційних колізійних норм не залежить від вимог взаємності. Конвенцію використовують й тоді, якщо громадянство заінтересованих осіб чи право, яке підлягає застосуванню, не є громадянством чи правом договірної держави. У застосуванні законів, до яких відсилає Конвенція, може бути відмовлено тільки, якщо вони явно суперечать публічному порядку. Конвенція застосовується в усіх випадках, коли заповідач помирає після набрання нею чинності.

У статтях 9-13 Конвенції договірним державам пропонується зробити застереження до її норм. Наприклад, у разі наявності застереження договірні держави можуть не визнавати, крім виняткових обставин, заповідальні розпорядження, вчинені в усній формі одним з її громадян, який не має іншого громадянства (ст. 10). Кожна договірна держава може обумовлювати за собою право не застосовувати Конвенцію до таких питань про заповіти, які відповідно до його законодавства не належать до питань спадкування (ст. 12).

Процес правозастосування у спадкових відносинах регулює Конвенція про право, яке підлягає застосуванню до спадкування нерухомого майна, вчинена в Гаазі 1 серпня 1989 р. (далі - Гаазька конвенція 1989 р.). Якщо Гаазька конвенція 1961 р. тільки констатує право особи на вибір певного правопорядку для врегулювання спадкових правовідносин, то Гаазька конвенція 1989 р. вимагає ще й юридичного оформлення такого вибору шляхом складення відповідної заяви. Форма заповіту, його зміст та інші вимоги визначаються колізійними прив'язками, викладеними в статтях 3-5 Конвенції. Нею дозволено застосовувати право тієї держави, з якою у особи є найтісніший зв'язок (ст. 5). Застосування законів держави, з якою особа-учасник правовідносин по Конвенції, підтримує реальний зв'язок, є можливим тільки тоді, коли право цієї держави не передбачає, якими саме нормативними актами слід користуватися.

Колізійні принципи, передбачені у Конвенції 1989 р., скликані встановлювати й дійсність угоди по спадкуванню складається учасниками спадкових правовідносин, визначає момент виникнення права на спадок та зміну чи припинення цього права (ст. 9-12). Конвенція не допускає виникнення взаємних вимог по спадкуванню осіб, які є під юрисдикцією різних держав, якщо не зрозуміла черговість до спадкування (ст. 13). Норма вказаної статті дозволяє уникнути виникнення проблем із спадкуванням майна, якщо у правопорядку тієї чи іншої держави немає юрм про офіційне визнання факту смерті особи. Конвенція оголошує очевидний взаємозв'язок між правом держави, якій особа бажає підпорядкувати режим спадкування свого нерухомого майна, та обсягом цього майна.

Гаазька конвенція 1989 р. прагне уникнути негативних наслідків ситуацій, коли держава, в якій знаходиться спадкове майно, встановлює особливі правила його спадкування, керуючись економічними, соціальними чи політичними мотивами. Тому Конвенція не допускає будь-якого несприятливого впливу на норми національних правових систем.

Гаазька конвенція про право, застосовуване до майна, розпорядження яким здійснюється на засадах довірчої власності та його визнання від 1 липня 1985 р. побудована на інших засадах, ніж аналізовані Конвенції 1961 р. та 1989 р. Наприклад, особі, яка передає спадкове майно, рекомендується самій обрати право. Тому Конвенція 1985 р. уникає колізійних прив'язок, як то закон громадянства, закон місця постійного проживання та інших. Особа зобов'язана мотивувати свій вибір у спеціально підготовленому акті (ст. 6). Якщо вона не вибрала право, то застосовуються приписи тієї правової системи, з якою спадкування довірчої власності має найтісніший зв'язок. Для її встановлення пропонується використовувати одну з двох колізійних прив'язок. Однією з них є прив'язка до законодавства держави, на території якої діє довіритель-власник успадкованого майна чи група таких власників, об'єднаних у корпоративне утворення, яке може набути навіть статусу юридичної особи. Іншою є прив'язка до законодавства держави - місця знаходження центру управління трастом, фондом (ст. 7). Ці ж колізійні принципи визначають правом якої держави слід керуватися у правовідносинах між собою особам, які беруть участь у спадкуванні довірчої власності.

Серед універсальних міжнародних договорів, норми яких регулюють відносини у сфері спадкування, є Конвенція стосовно міжнародного управління майном померлих осіб від 2 жовтня 1973 р. (Гаага) (далі - Гаазька конвенція 1973 р.). Міжнародний сертифікат, заснований договірними державами, визначає особу чи коло осіб, уповноважених управляти рухомим та нерухомим майном, а також його (їх) повноваження (статті 1, 30 Конвенції 1973 р.). Сертифікат складається компетентним органом (судовим чи адміністративним), у державі звичайного місця проживання померлого. Договірна держава може заявити про те, що сертифікат, оформлений на її території, вважається «складеним компетентним органом», якщо його складено членом професійної асоціації, призначеної цією державою, і якщо він буде підтверджений компетентним органом.

Формуляр сертифіката, зразок якого додається до Гаазької конвенції 1973 р. складається однією з офіційних мов держави, орган якої видає сертифікат, а також французькою чи англійською мовами. Володілець зазначеного документа, який домагається його визнання, надає переклад інформації, що міститься у сертифікаті, за винятком, якщо орган не звільняє його від цієї вимоги.

У міжнародному сертифікаті повинні міститися відомості, відповідно до яких компетентні органи держави засвідчують можливість особи бути володільцем сертифіката. Наводяться відомості про померлого (дата смерті, дошлюбне прізвище чи прізвище другого з подружжя, сімейний стан, стать померлого, дата й місце народження), остання відома адреса померлого та його громадянство чи подвійність громадянства тощо, останнє звичайне місце проживання у державі - адреса, заповіт, який пред'явлено чи не пред'явлено цьому органу влади, шлюбний договір (пред'явлений чи не пред'явлений).

Про володільця сертифіката у цьому документі зазначається така інформація: найменування володільця або його ім'я, адреса (органу чи особи), наявність чи відсутність права вчиняти усі дії стосовно майна й майнових прав. Орган, який видає сертифікат, може вказати право володільця діяти від імені адміністратора спадку, спадкодавця тощо. Зазначаються дії, які володілець не може вчиняти як стосовно усього майна, так і певної його категорії. Вказуються права стосовно нерухомого майна (відповідно до ст. ЗО Конвенції, про яку йтиметься далі), а також право призначити агента. Міжнародний сертифікат може містити й іншу інформацію. Якщо повноваження володільця сертифіката строкові, вказується дата закінчення повноважень, а також дата, якщо така є, набрання сертифікатом чинності. Обов'язковим реквізитом документа є його дата складення. Сертифікат підписує особа, яка оформила його і особа, яка підтверджує його від імені органу влади. Підписи засвідчуються печатками [27].

Міжнародний сертифікат містить перелік дій, що можуть вчинятися стосовно майна та майнових прав. Напроти кожної графи цього переліку може проявлятися заперечення («Ні»). В такому разі володілець документа не вправі вчиняти цих дій. Тут же застерігається самостійно чи несамостійно діятиме володілець сертифіката. Діями, які можуть вчинятися стосовно майна та майнових прав, є такі: отримання інформації про спадкову майнову масу та борги, прийняття до розгляду всіх заповітів й інших документів стосовно майна, запровадження превентивних та термінових заходів, стягнення з майна, інкасування боргів й видача дійсної розписки, виконання й змалювання контракту, відкриття, здійснення операцій та закриття банківського рахунку, надання позики, позика грошей, оцінювання, продаж, торгівля, користування правами акціонера, дарування, пред'явлення позову, його оспорювання, досягнення компромісу, вчинення акта розпорядження майном, сплата боргів, відправлення заповідальних відказів, поділ майна, роздання спадку, очищеного від боргів та заповідальних відказів. Зазначений перелік не вичерпний. У ньому можна передбачити й інші дії. Дня визначення володільця сертифіката і його повноважень компетентний орган застосовує право своєї держави, за винятком випадків, передбачених Конвенцією.

Визнання міжнародного сертифіката відбувається шляхом звичайного оголошення або прийняттям рішення про це компетентним органом. Орган видає сертифікат негайно після оголошення й повідомлення заінтересованих осіб, зокрема, пережившого подружжя, а також після проведення, у разі необхідності, відповідного розслідування. Легалізація сертифіката чи виконання аналогічних формальностей щодо нього не проводиться. Задовільняючи клопотання заінтересованої особи чи органу, компетентний орган повідомляє про видання сертифіката, його зміст, анулювання, зміну чи призупинення дії.

Акт визнання сертифіката надає володільцю право приймати, а так само домагатися прийняття будь-яких захисних і термінових заходів стосовно спадкового майна з дня набрання сертифікатом чинності й протягом усього строку здійснення процедури його визнання. Однак будь-яка заінтересована особа може вимагати відміни чи підтвердження цих заходів відповідно до права запитуваної держави (статті 10-12).

У визнанні міжнародного сертифіката може бути відмовлено у таких випадках. По-перше, якщо сертифікат не є аутентичним або не відповідає зразку, доданому до Конвенції. По-друге, якщо зі змісту сертифіката не випливає, що він був складений органом влади, компетентним відповідно до норм Гаазької конвенції 1973 р. По-третє, якщо сертифікат несумісний по суті з рішенням, винесеним чи визнаним у державі. По-четверте, якщо визнання сертифіката явно не сумісне з публічним порядком запитуваної держави. У Конвенції зазначені й інші підстави для повної чи часткової відмови у визнанні сертифіката, їх перелік вичерпний.

Гаазька конвенція 1973 р. передбачає декілька правил щодо застосування сертифіката та його дії. Зокрема, передбачено, що володілець сертифіката може здійснювати повноваження під наглядом відповідно до правил, чинних у запитуваній державі. Крім того, запитувана держава може обумовити вступ у володіння майном, яке знаходиться на її території, сплатою боргів. Обсяг повноважень володільця сертифіката від цього не змінюється (ст. 21).

В окремому розділі Конвенції врегульовані питання, пов'язані з анулюванням, зміною та призупиненням дії міжнародного сертифіката. Наприклад, якщо протягом процедури визнання сертифіката повноваження його володільця оспорюються по суті, влада запитуваної держави може призупинити тимчасову дію сертифіката, відкласти винесення рішення, і якщо це необхідно, встановити строк, протягом якого у компетентному суді подається позов по суті. Якщо ж повноваження володільця сертифіката оспорюються в суді держави - місці його видачі, влада будь-якої іншої держави ложе призупинити дію сертифіката до кінця судового розгляду. Якщо позов по суті пред'явлений в судах запитуваної держави, або іншої договірної держави, влада запитуваної держави може так само призупинити дію сертифіката до закінчення судового розгляду (ст. 25). У разі анулювання або призупинення дії сертифіката у державі - місці його оформлення, влада кожної держави у межах своєї території здійснює таке анулювання чи призупинення на прохання будь-якої заінтересованої особи. Якщо деякі положення сертифіката змінені у державі за місцем його видання, цей же орган анулює існуючий сертифікат і видає новий зі змінами (ст. 26).

Апелювання, зміна чи призупинення сертифіката у зазначених випадках не впливає на дії, вчинювані його володільцем на території договірної держави до прийняття рішення органом влади держави, яка здійснює анулювання, зміну чи призупинення (ст. 27). Юридична дійсність угод будь-якої особи з володільцем сертифікату не може оспорюватися тільки на тій підставі, що сертифікат було анульовано, змінено або його дію було призупинено, якщо тільки не буде доведено недобросовісність цієї особи (ст. 28).

Визнання сертифіката також може бути відмінено та відкликано. Наслідки настають ті ж самі, що й у разі аналювання, зміни чи призупинення його дії. Тобто до правовідносин застосовують статті 27 і 28 Гаазької конвенції 1973 р.

Якщо міжнародний сертифікат стосується нерухомого майна, то в ньому зазначаються повноваження щодо такого майна органу, який видає сертифікат. Інші договірні держави можуть визнавати ці повноваження повністю або частково, а також вказувати обсяг визнання таких повноважень відповідно до норм Конвенції.

У разі існування в договірній державі двох чи більше правових систем, що застосовуються до різних категорій осіб, будь-яке відсилання до права цієї держави тлумачиться як відсилання до правової системи, передбаченої правом цієї держави, що застосовується до конкретної категорії осіб. Це не єдина норма стосовно вибору правової системи у державі. Зокрема, у ст. 35 Конвенції вказано, що договірна держава, у якій є дві чи більше територіальні одиниці з різними правовими системами щодо питань управління майном, може заявити про поширення Конвенції на усі її територіальні одиниці або на одну чи декілька з них і змінити свою заяву іншою у будь-який час. У цих заявах чітко вказують територіальні одиниці, до яких застосовується Конвенція. Інші договірні держави можуть відмовити у визнанні сертифіката, якщо у день запиту його визнання Конвенція не застосовується до тієї територіальної одиниці, в якій було видано сертифікат [1].

До Гаазької конвенції 1973 р. держави можуть робити застереження, її норми превалюють над нормами будь-якого міжнародного двостороннього договору, укладеного державами-учасницями цієї Конвенції, якщо вони не конкурують і не конкуруватимуть з нормами міжнародних багатосторонніх договорів стосовно одного й того ж предмета регулювання. Конвенція застосовується навіть у тих випадках, коли особа померла до набрання нею чинності.

Отже, метою Гаазької конвенції 1973 р. є запровадження в державах уніфікованого документа, який дозволяє визначати коло осіб та їх повноваження стосовно управління майном (рухомим, нерухомим, майновими правами) померлого.

Інша - Вашингтонська конвенція про єдиний закон стосовно форми міжнародного заповіту від 26 жовтня 1973 р. - зобов'язує договірні держави не пізніше шести місяців з моменту набрання нею чинності запровадити у своєму законодавстві правила складання міжнародного заповіту. В їх основі держави можуть використовувати текст єдиного закону стосовно форми міжнародного заповіту (Додаток 1 до Конвенції) або його переклад офіційною мовою держави запровадження. Зазначена Конвенція допускає внесення змін до нормативних актів держави-учасниці з метою забезпечення набрання чинності Додатку до Конвенції.

Договірні держави зобов'язані створити інститут уповноважених осіб, компетентних оформляти міжнародні заповіти. За межами держави ці функції виконують консульські й дипломатичні представники (статті 1, 2 Конвенції). Спадкодавець власноручно вчиняє та підписує заповіт. Він заявляє про це в присутності двох свідків та уповноваженої особи, які не зобов'язані знати зміст заповіту. Якщо спадкодавець не може підписати заповіт, він повідомляє про це повноважену особу, про що зазначається у заповіті, та вказує особу, яка підпише заповіт від його імені. У цьому н використовується право тієї держави, на території якої це ця уповноважена особа (статті 3-5 Конвенції).

3.3 Міжнародні договори з питань трудової діяльності

Прагнучи до всебічного розвитку співробітництва у сфері трудової діяльності та соціального захисту громадян України, інших держав, які працюють за межами своєї країни, наша держава укладає різноманітні міжнародні угоди. Наприклад, відповідно до схваленої 24 жовтня 1994 р. канадської програми співробітництва у сфері праці 30 липня 1998 р. було прийнято Меморандум про співробітництво між Міністерством праці та соціальної політики України та Міністерством розвитку людських ресурсів Канади у сфері праці та соціального захисту. У ньому визначено, зокрема, галузі та форми співробітництва щодо зайнятості громадян договірних держав.

Україна уклала Угоди про працевлаштування і соціальний захист громадян із Молдовою 1993 р., Росією 1993 р., Білоруссю 1995 р., Вірменією 1995 р., Латвією 1997 р., про взаємне працевлаштування працівників з Польщею 1994 р., Протокол із Чехією 1996 р., угода з Литвою 1997 р. Ці угоди поширюються на осіб (далі - працівники) та членів їхніх сімей, які є громадянами або постійно проживають на території однієї з договірних держав та здійснюють свою трудову діяльність на умовах наймання на підприємствах, в організаціях, установах усіх форм власності (далі - працедавці) іншої держави.

Реалізації зазначених угод сприяють центральні органи з питань праці договірних держав. Вони, зокрема, обмінюються інформацією про національне законодавство та інші нормативні акти в галузі праці, зайнятості, еміграції та імміграції, в т. ч. про умови життя працівників; стан національних ринків праці та зміну ситуації на них; причини обмежень прийняття на роботу працівників іншої держави.

Кожна особа, яка проживає на території однієї держави, може звернутися безпосередньо або через компетентний орган за місцем проживання до компетентного органу іншої держави по допомогу у вирішенні питань, які виникають із трудових правовідносин. Компетентні органи однієї договірної держави надають компетентним органам іншої держави за їх запитом документи та архівні матеріали, необхідні для призначення та виплати допомог [25].

Відповідно до зазначених угод працівники можуть здійснювати трудову діяльність на території іноземної держави на підставі: а) трудового договору (контракту), укладеного між працедавцем і працівником на визначений термін; б) договору, укладеного між суб'єктами господарської діяльності обох держав, метою якого є виконання визначеного обсягу робіт або послуг на території держави працевлаштування.

За загальним правилом для одержання роботи особі необхідний дозвіл на працевлаштування, виданий компетентним органом держави працевлаштування, у порядку та на умовах, установлених законодавством цієї держави. Дозвіл видається на час виконання роботи у визначеного працедавця. Працівник не повинен виконувати ніякої іншої оплачуваної роботи, крім тієї, на яку видано дозвіл. Якщо ж буде встановлено, що працівник виконував іншу оплачувану роботу або самовільно змінив працедавця, дозвіл анулюється. Для продовження трудових відносин із працівником працедавцеві необхідно вирішити питання про продовження дозволу на працевлаштування не пізніше 1 місяця до закінчення терміну його дії.

В міжнародних договорах про трудову діяльність і соціальний захист громадян передбачаються й колізійні норми, зокрема з прив'язкою до законодавства держави місця працевлаштування. Так, за цим законодавством регулюється:

1) оформлення трудового договору (контракту);

2) вік, з якого допускається прийняття на роботу;

3) обсяг прав та обов'язків сторін за договором (контрактом);

4) в'їзд працівників і членів їхніх сімей на територію держави працевлаштування, перебування та виїзд із неї;

5) соціальне, в т. ч. пенсійне, забезпечення. Водночас в Угоді про трудову діяльність і соціальний захист громадян, укладеній з Республікою Білорусь, зазначається, що всі види допомог і виплат, які надаються працівникам за рахунок коштів соціального страхування, здійснюються на основі законодавства і за рахунок договірної держави, якою вносяться страхові внески, незалежно від місця проживання одержувача допомоги. Інші види допомог, виплат і компенсацій, які проводяться за рахунок коштів інших джерел (місцевих бюджетів), виплачуються органами держави, де постійно проживає сім'я одержувача допомоги, і згідно з її національним законодавством. Медичне обслуговування працівників здійснюється за рахунок працедавця на однакових засадах з її громадянами;

6) оподаткування трудових доходів осіб, які працюють за трудовим контрактом;

7) переказ зароблених коштів на територію держави виїзду;

8) правовий статус вивільнюваних працівників. За неможливості працевлаштування працівника на нього поширюються порядок, пільги та компенсації, що передбачені для вивільнюваних працівників із підстав, зазначених в угоді ними можуть бути: розірвання трудового договору (контракту) через ліквідацію, реорганізацію або перепрофілювання підприємства (установи, організації), скорочення чисельності або штату працівників. У такому разі працівник піддягає поверненню на територію держави виїзду за рахунок коштів працедавця;

9) обчислення стажу (трудового та за фахом).

Якщо з зазначених питань Україною укладено й інші міжнародні договори, враховуються і їхні норми.

Відповідно до законодавства договірних держав вирішується питання про ввіз працівниками та членами їхніх сімей особистого майна, необхідних робочих інструментів та обладнання на територію держави працевлаштування, а за повернення - на територію держави виїзду, а також вивіз товарів, придбаних працівниками та членами їхніх сімей на трудові доходи в державі працевлаштування.

Як зазначалося, трудовий договір (контракт) є актом, на підставі якого особа може здійснювати трудову діяльність на території іншої договірної держави. Він складається державною та російською мовами. Оплата за оформлення документів на працевлаштування за наявності міжнародних угод здійснюється через уповноважені банки України.

Трудовий договір (контракт) повинен містити основні реквізити працедавця та працівника, професійні вимоги до працівника, відомості про характер роботи, умови праці та її оплати, відрахування з неї, тривалість робочого часу та часу відпочинку, умови проживання та плату за житло, а також термін дії трудового договору, умови його розірвання, порядок покриття дорожніх витрат, із підписанням трудового договору (контракту) працівник бере на себе зобов'язання не перебувати на території держави працевлаштування довше терміну, на якого він одержав дозвіл, та не шукати іншої роботи, крім тієї, яка передбачена дозволом. Після закінчення дії трудового договору (контракту) працедавець у трудовій книжці працівника робить відповідний запис і видає довідку про заробітну плату за період роботи помісячне.

Кожна з договірних держав визнає без легалізації документи, необхідні для здійснення трудової діяльності. Мова йде про дипломи, свідоцтва про освіту, відповідні документи про присвоєння звання, розряду, кваліфікації та ін. Вони повинні бути перекладені державною мовою країни працевлаштування або російською та завірені в установленому порядку на території держави виїзду.

За місцем постійного проживання працівникові надається право на працевлаштування на загальних підставах. Допомога з безробіття призначається та виплачується згідно з законодавством і за рахунок держави виїзду .

В угодах передбачається, що договірні держави не несуть відповідальності за часткове або повне невиконання зобов'язань працівниками внаслідок стихійного лиха, погіршення політичної ситуації (воєнні дії, розірвання дипломатичних відносин), які роблять неможливим або невигідним виконання договірних зобов'язань. У разі несвоєчасного виконання зобов'язань із зазначених причин вони можуть анулюватися. Сторона, для якої виконання зобов'язань стає неможливим, повинна сповістити про це іншу з відповідною аргументацією.

Угоди передбачають норми про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, що пов'язане з виконанням працівником трудових обов'язків.

Вказані угоди не містять детального викладу норм щодо здійснення трудової діяльності на підставі договору, укладеного між; суб'єктами діяльності обох договірних держав. Проте в них застерігається, що процедура працевлаштування на підставі такого договору визначається відповідними міністерствами цих держав (ст. 13 Угоди з Польщею про взаємне працевлаштування працівників 1994 р.). Водночас до працівників застосовується законодавство держави, яка їх направила (ст. 10 Угоди з Польщею).