Міжнародні договори як джерело міжнародного права

Крім зазначених двосторонніх міжнародних договорів про працевлаштування й соціальний захист громадян договірних держав, 75 квітня 1994 р. державами СНД було підписано Угоду про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту трудівників-мігрантів. Норми цієї Угоди ґрунтуються на основоположних документах ООН в галузі прав людини та принципів, вироблених у межах Міжнародної Організації Праці. Більшість її положень співпадають за змістом із зазначеними положеннями двосторонніх договорів про працевлаштування і соціальний захист громадян за участю України. Водночас в цій Угоді вжито термін «трудящий-мігрант», тобто працівник. Це особа, яка постійно проживає у договірній державі, звідки мігрує у іншу з наміром отримати легальну оплачувану роботу на умовах трудового договору (контракту).

У зазначеній Угоді передбачено колізійну прив'язку до законодавства держави працевлаштування, при визначенні порядку залучення працівників; кваліфікаційні, вікові та інші вимоги до них. Чисельність працівників, яких приймають, визначається на основі двосторонніх угод. Держави-учасниці СНД підтвердили визнання (без легалізації) дипломів, свідоцтв про освіту, відповідних документів про надання звання, розряду, кваліфікації та інші неодмінні для провадження трудової діяльності документи, і завірений у встановленому на території держави виїзду порядку переклад їх державною мовою країни працевлаштування або російською мовою. Трудовий стаж, зокрема стаж на пільгових підставах і за спеціальністю, взаємно визнається ними. У разі остаточного виїзду трудящого мігранта з держави працевлаштування працедавець видає йому довідку або інший документ, що містить відомості про тривалість роботи та заробітну плату помісячне [11].

Як у двосторонніх договорах, в Угоді зазначено, що відповідно до законодавства держави працевлаштування вирішуються також питання: 1) виїзду працівників на територію держави працевлаштування, перебування та виїзду з цієї території; 2) оформлення трудового договору (контракту); 3) обсягу прав та обов'язків працівника; 4) поширення пільг та компенсацій працівника, вивільненого внаслідок розірвання трудового договору (контракту) при ліквідації або реорганізації підприємства (установи, організації), скорочення чисельності або штату працівників; 5) про порядок та розмір оподаткування трудових доходів працівників. Договірні держави не допускають подвійного оподаткування зароблених працівниками коштів; 6) соціального страхування та соціального забезпечення (крім пенсійного), якщо інше не передбачено спеціальною угодою; 7) медичне обслуговування; 8) відшкодування працівникові шкоди, завданої каліцтвом, професійним захворюванням або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним трудових обов'язків, якщо інше не передбачено окремою угодою; 9) організації перевезення тіла і особистого майна померлого на територію держави виїзду; 10) відповідальності особи, яка сприяє таємній або незаконній імміграції; 11) переказу зароблених коштів на територію держави виїзду (з урахуванням вимог двосторонніх угод). Працівники і члени їхніх сімей мають право на ввезення та вивезення особистого майна відповідно до чинного законодавства договірних держав або двосторонніх угод.

У вказаній багатосторонній Угоді детально врегульовано вимоги до трудового договору (контракту). Цей документ оформляється державною мовою країни працевлаштування та російською. Вручається контракт працівникові до його виїзду на роботу. У договорі (контракті) повинні міститися основні реквізити працедавця та працівника, професійні вимоги до працівника, відомості про роботу, умови праці та її оплату, тривалість робочого дня і часу відпочинку, умови проживання, порядок покриття транспортних витрат, а також термін дії трудового договору (контракту), умови його розірвання. Трудовий договір (контракт) не може передаватися від одного працедавця (наймача) іншому. Положення зазначеної багатосторонньої Угоди зберігають свою чинність стосовно трудових договорів (контрактів), укладених працівниками з працедавцем (наймачем) до закінчення терміну, на який вони були укладеш, навіть у разі припинення дії цієї Угоди.

Громадяни України, які постійно проживають на території іноземної держави, можуть працевлаштуватися в ній на підставі законодавства цієї держави. Ним і визначатиметься їхній трудоправовий статус. У період тимчасового перебування за кордоном громадяни України мають право займатися трудовою діяльністю, якщо це не суперечить чинному законодавству України та країни перебування.

Вітчизняні громадяни можуть працювати за кордоном внаслідок: 1) направлення в іншу державу з метою виконання певної роботи; 2) укладення трудового контракту з конкретним працедавцем на виконання обумовленої роботи за певний термін.

Громадяни України виконують роботу за кордоном, перебуваючи у службових відрядженнях, працюючи в посольствах, консульствах, представництвах. Під час виконання трудових обов'язків на них поширюється законодавство України. Водночас окремі питання, скажімо, час відпочинку, можуть регулюватись і нормами іноземного права. Громадяни України можуть працювати у змішаних товариствах, підприємствах різних форм власності на підставі укладеного з ними контракту, підпорядковуючись законодавству держави, визначеному в контракті.

Законодавство України поширюється на спеціалістів, які працюють за кордоном на підставі угод між організаціями різних держав, які, своєю чергою, укладаються на виконання міждержавних договорів економічного, науково-технічного та іншого співробітництва. При цьому працівники залишаються у трудових відносинах з організацією, що відрядила їх за Кордон.

Оскільки Україна є правонаступницею СРСР у частині його законодавства, то окремі нормативні акти щодо регулювання праці громадян України не втратили чинності й досі. Наприклад, на таких громадян, які працюють за договорами на Шпіцбергені (Норвегія), поширюються пільги та переваги (право на продовження терміну трудового договору та ін.), які діяли під час укладення договору та були встановлені постановою Ради Міністрів СРСР 30 березня 1981 р.

З питань працевлаштування, здійснення своїх трудових і соціальних прав, з питань соціального забезпечення громадяни України, працедавці іноземних держав та інші компетентні установи повинні керуватися, крім перелічених дво- та багатосторонніх договорів, ще й нормами:

Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13 березня 1992 р.;

Угоди між Урядом України та Урядом Азербайджанської Республіки про співробітництво в галузі пенсійного забезпечення від 28 липня 1995 р. (ратифікованої Законом України 7 травня 1996 р.);

Однойменної Угоди між Урядами України і Республіки Грузія від 9 січня 1995 р. (ратифікованої Законом України 22 листопада 1995 р.);

Тимчасової угоди між Урядом України та Урядом Російської Федерації про гарантії прав громадян, які працювали в районах Крайньої Півночі та місцевостях, прирівняних до районів Крайньої Півночі, у галузі пенсійного забезпечення від 15 січня 1993 р.;

Угоди про порядок переведення та виплати пенсій від ЗО липня 1996 р., прийнятої в забезпечення виконання вказаної Тимчасової угоди;

Угоди про співробітництво у галузі трудової міграції та соціального захисту працівників-мігрантів, підписаної державами-учасницями СНД 15 квітня 1994 р.;

Угоди про переказ грошових коштів громадян за соціальне значимими неторговельними платежами, укладеної між державами-членами СНД та підписаної Україною 9 вересня 1996р.;

Договору між Україною і Латвійською Республікою про співробітництво в галузі соціального забезпечення від 19 березня 1998 р.;

Договору між Україною та Литовською Республікою про соціальне забезпечення від 23 квітня 2001 р.;

Договору між Україною та Чеською Республікою про соціальне забезпечення від 23 квітня 2001 р. та ін.

В Україні питаннями працевлаштування займаються державні організації та недержавні, що є юридичними особами або тільки громадянами-підприємцями, які отримали ліцензію на заняття посередництвом у працевлаштуванні за кордоном.

Вони залучають іноземних працівників певної спеціальності на підставі установлених квот. При цьому використовується і як законодавство України, так й іноземної держави. Наприклад, для вирішення питання про працевлаштування у Росії застосовують Положення про залучення та використання у Російській Федерації іноземної робочої сили, затвердженого Указом Президента Російської Федерації 16 грудня 1993 р. З його норм випливає, що для отримання роботи в Росії громадянин України може звернутися до дипломатичного представництва чи консульської установи цієї держави, куди Федеральна міграційна служба Росії надсилає інформацію про видані російським працедавцям дозволи на залучення іноземної робочої сили. Ці дозволи є підставою отримання візи для в'їзду в Російську Федерацію з правом влаштування на роботу.

У дозволі встановлюється квота на залучення певного числа іноземних громадян загалом або за групами професій. його імені та за його дорученням, співробітники виконують свої функції згідно з чинним законодавством України. Для здійснення ними представницьких функцій управління зарубіжних установ Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України видає іноземцям спеціальні службові картки на певний термін, які діють на всій території нашої держави та повертаються до Міністерства після припинення повноважень їх володільців.

Враховуючи необхідність врегулювати питання соціального захисту в разі отримання ушкоджень у зв'язку з виконанням трудових обов'язків у відносинах з «іноземним елементом», Україна стала учасницею Угоди про взаємне визнання прав на відшкодування шкоди, заподіяної працівникам каліцтвом, професійним захворюванням або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаними з виконанням ними трудових обов'язків 1994 р. (далі - багатостороння Угода про визнання прав на відшкодування шкоди). Цю Угоду, крім України, підписали Республіки Вірменія, Білорусь, Грузія, Казахстан, Молдова, Таджикистан, Узбекистан, Азербайджанська та Киргизька Республіки, Російська Федерація,

Туркменістан. Вона має систему колізійних норм, які поширюють свою дію на підприємства, установи, організації зазначених держав незалежно від форм власності.

Норми, які регулюють відшкодування збитків, заподіяних здоров'ю працівника, передбачені й статтями 14, 15 Угоди між Урядом Республіки Білорусь та Урядом України про трудову діяльність і соціальний захист громадян Республіки Білорусь та України, які працюють за межами своїх держав 1995 р.; ст. 9 однойменної Угоди між Урядом України і Урядом Російської Федерації 1993 р., ст. 8 Угоди між Урядом України та Урядом Республіки Польща про взаємне працевлаштування працівників 1994 р.; статтями 12, 13 Угоди між Урядом України та Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам про взаємне працевлаштування громадян та їх соціальний захист 1996 р.; статтями 14, 15 Угоди між Урядом України та Урядом Словацької Республіки про взаємне працевлаштування громадян 1997 р. До того ж, ст. 14 Угоди з Республікою Білорусь, де зосереджено колізійні та більшість матеріально-правових норм щодо відшкодування шкоди, заподіяної працівникові, мають зворотну дію. В Угоді між Урядом України та Урядом Чеської Республіки про взаємне працевлаштування громадян України та громадян Чеської Республіки від 1996 р. норм, які б регулювали саме питання про відшкодування збитків, заподіяних здоров'ю працівника, немає [8].

Норми багатосторонньої Угоди про взаємне визнання прав на відшкодування шкоди поширюються на осіб, які раніше працювали на підприємствах, а в разі їх смерті.-- на осіб, що мають право на таке відшкодування. Ці особи повинні бути громадянами й мати постійне місце проживання на території будь-якої з держав-учасниць Угоди, її правила не поширюються на випадки відшкодування шкоди, заподіяної працівникам внаслідок радіаційних катастроф, у т. ч. на ЧАЕС.

Відшкодування шкоди здійснюється за законодавством, яке поширюється на працівника в момент отримання ушкодження, професійного захворювання чи смерті. При цьому не має значення переїзд потерпілого на територію іншої договірної держави чи виявлення професійного захворювання на території іншої держави-учасниці Угоди. Роботодавець, який відповідає за заподіяну шкоду, відшкодовує за нормами свого національного законодавства.

Якщо особа, яка отримала професійне захворювання, працювала на території кількох держав і це могло викликати одній з договірних держав. Водночас вантажовідправник має право укладати договори з перевізниками, що здійснюють перевезення різними видами транспорту. За цих обставин застосування норм Конвенції 1980 р. не є обов'язковим. Тобто її використання залежить від угоди сторін. Вказана Конвенція не торкається застосування міжнародних договорів та національного законодавства, норми яких регулюють здійснення контролю за транспортними організаціями. Конвенція 1980 р. не поширюється на взаємовідносини оператора з перевізниками.

Оператор змішаного перевезення відповідає за шкоду, заподіяну втратою, нестачею, пошкодженням вантажу або затриманням доставки, якщо подія, яка стала причиною цього, мала місце у період знаходження вантажу в його віданні та якщо не доведе, що він, його службовці, агенти або будь-які особи, послуги яких використовувалися для виконання договору, вжили всіх розумних заходів, щоб уникнути шкоди. Вантаж вважається втраченим, якщо його не було доставлено протягом 90 днів, зважаючи на закінчення строку, встановленого договором, а якщо строк у договорі не встановлено - зважаючи на закінчення строку, який можна було розумно чекати.

3.4 Міжнародні договори пов'язані з особливостями сучасних міжнародних перевезень

Постійне зростання обсягу небезпечних вантажів, що перевозяться різними видами транспорту, призвело до прийняття розробленої в рамках ООН Конвенції про цивільну відповідальність за шкоду, заподіяну при перевезенні небезпечних вантажів автомобільним, залізничним та внутрішнім водним транспортом (Женева). Вона відкрита для підписання з / лютого 1990 р. (далі - Женевська конвенція 1990 р.).

Конвенція поширює свої норми на перевезення небезпечних вантажів, якими є будь-яка речовина чи предмет, що, зокрема, зазначені у Європейській угоді про міжнародне дорожнє перевезення небезпечних вантажів. Норми Женевської конвенції 1990 р. застосовують для відшкодування шкоди, заподіяної на території держави-учасниці, яка виникла у результаті певної події, а також до заходів, вжитих для відвернення чи зменшення такої шкоди.

Конвенцію не застосовують, по-перше, якщо транспортний засіб з небезпечним вантажем перевозиться морськими самохідними чи несамохідними суднами, повітряним транспортом. По-друге, якщо шкода заподіяна при перевезенні, яке здійснюється винятково у місці, недоступному для сторонніх осіб та за умови, що таке перевезення є складовою частиною іншого виду діяльності. По-третє, якщо шкода заподіяна радіоактивною речовиною за умови застосування до оператора ядерного устаткування: а) Паризької конвенції про відповідальність перед третіми особами у сфері ядерної енергії від 29 липня 1960 р. та додаткового Протоколу від 28 січня 1964р.; або б) Віденської конвенції про цивільну відповідальність за ядерну шкоду від 21 травня 1963 р.; чи поправок до цих конвенцій, або в) національного закону. Але цей закон повинен бути не менш сприятливий для осіб, яким може заподіюватися шкода, ніж правила зазначених Паризької чи Віденської конвенцій. Женевську конвенцію 1990 р. не застосовують і в інших випадках, передбачених у ній [4].

У Женевській конвенції 1990 р. детально регламентовано умови відповідальності перевізника, підстави обмеження цієї відповідальності та звільнення від неї. Наприклад, відповідальність обмежується за позовами, що пред'являються до перевізника, якщо перевезення здійснювалися автомобільним і залізничним транспортом, про відшкодування шкоди, заподіяної смертю особи чи тілесними ушкодженнями. Верхня межа цієї відповідальності становить 18 млн розрахункових одиниць. Стосовно інших позовів ця сума може досягати 12 млн розрахункових одиниць. Відповідальність перевізника у разі здійснення перевезення внутрішнім водним транспортом зменшена відповідно до 8 та 7 млн розрахункових одиниць. Розрахунковою одиницею вважають одиницю спеціальних прав запозичення, яку визначає МВФ.

Норми Женевської конвенції 1990 р. регулюють питання обов'язкового страхування чи надання фінансових гарантій для забезпечення відповідальності перевізника. Конвенцією визначено строк позовної давності - 3 роки. Він може бути продовжений за рішенням сторін інциденту, що став причиною шкоди. Але вимога не може бути пред'явлена після спливу 10 років з моменту настання інциденту. Якщо інцидент, внаслідок якого заподіяно шкоду, складався з кількох подій, строк позовної давності починається з моменту настання останньої події.

Конвенція передбачає декілька колізійних прив'язок з приводу вибору компетентного суду. Компетентним визнається суд держави-учасниці Конвенції на території якої: а) заподіяно шкоду; б) мав місце інцидент, внаслідок якого заподіяно шкоду; в) мали місце запобіжні заходи для відвернення чи зменшення шкоди; г) має звичайне місце проживання перевізник.

Приєднуючись до Конвенції, держави можуть заявити про застосування більш високої межі відповідальності за заподіяну шкоду, ніж та, що передбачена у ній, або взагалі не застосовувати ніяких меж, якщо інцидент мав місце на території держави, де режим відповідальності, який регулює питання компенсації за шкоду, має такий же характер, що й режим, передбачений зазначеною Конвенцією. Законодавство держав може передбачати й дещо відмінні від конвенційних підстави звільнення перевізника від відповідальності.

Невизначеність правового статусу вантажів при здійсненні міжнародних перевезень у випадках, коли такі вантажі перебувають не у володінні перевізника чи їх володільця, а у володінні іншої особи, так званого «оператора транспортного терміналу», викликала укладення у Відні 19 квітня 1991 р. Конвенції ООН про відповідальність операторів транспортних терміналів у міжнародній торгівлі (далі - Віденська конвенція про відповідальність 1991 р.). Нею створено уніфіковані норми, спрямовані на регулювання відповідальності за втрату, пошкодження чи затримання вантажів, що є у володінні операторів транспортних терміналів. Цим заповнюються прогалини, утворені законами про перевезення, прийнятими на підставі конвенцій щодо різних видів транспортування.

Віденська конвенція про відповідальність 1991 р. регламентує правовий статус оператора транспортного терміналу[12]. Ним вважається особа, яка, виконуючи свою роботу, зобов'язується прийняти вантаж та забезпечити транспортні послуги стосовно нього в тому районі, який вона контролює-чи має право відвідувати або використовувати.

Норми Конвенції застосовують до транспортних послуг, що мають місце при перевезеннях (зберігання, складування, навантаження, розвантаження, розміщення вантажу тощо). Оператор відповідає за вантаж з моменту його прийняття до моменту його передання чи надання у розпорядження особі, правомочній прийняти його. Конвенція передбачає підстави відповідальності оператора за шкоду, що стала результатом втрати чи пошкодження вантажу, а також затримання його видачі. Як у інших, так і в зазначеному міжнародному договорі встановлено межі відповідальності оператора. За загальним правилом відповідальність оператора за шкоду» що є результатом втрати чи пошкодження вантажу, обмежується сумою, яка не перевищує 8,33 розрахункової одиниці за 1 кг ваги брутто втраченого чи пошкодженого вантажу. Проте можливими є ситуації, за яких втрата чи пошкодження вантажу змінюють вартість іншої його частини, або ж наявні такі обставини, що впливають на умови відповідальності оператора. У цих випадках межі відповідальності є іншими.

Норми Віденської конвенції про відповідальність 1991 р. . регламентують також позадоговірні вимоги до оператора; втрату права на обмеження відповідальності; характеристику небезпечного вантажу та дії оператора, який прийняв такий вантаж; забезпечувальні права стосовно вантажів. Конвенцією встановлено дворічний строк позовної давності.

3.5 Зобов'язання з делікту в міжнародних договорах України

Норми стосовно деліктних зобов'язань були передбачені тільки в останніх за часом підписання двосторонніх угодах про надання правової допомоги між СРСР та Польщею, В'єтнамом, Кубою, тодішніми Чехословаччиною та НДР. Тепер вони є майже у всіх міжнародних договорах, хоча, скажімо, Договір між Україною та Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах 1992 р. таких норм не передбачає. Договірний досвід інших держав, наприклад Болгарії, також свідчить, що правила регламентації деліктних зобов'язань, зокрема колізійні, містяться не в усіх двосторонніх договорах, на відміну від вказівок щодо застосування законодавства стосовно нерухомого майна, особистих і майнових прав подружжя, батьків і дітей [24].

Основною колізійною прив'язкою в договорах про правову допомогу за участю України є закон місця заподіяння шкоди. Цей принцип може мати різне формулювання. Ось приклади: «місце дії чи іншої обставини, що послужила підставою для вимоги про відшкодування шкоди» (п. 1 ст. 39 Договору з Кубою, п. 1 ст. 33 - з Грузією, п. 1 ст. 33 -з Естонією, п. 1 ст. 42 Мінської конвенції про правову допомогу 1993 р.); «законодавством... Сторони, на території якої мала місце подія, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди» (ч. 1 ст. 43 Договору з Македонією); «законодавство держави, на території якої мав місце випадок, що є джерелом зобов'язання» (п. 1 ст. 35 Договору з Молдовою, п. 1 ст. 35 - з Польщею); «вчинок або інші обставини, що стали підставою для вимоги про відшкодування збитків»- (п. 1 ст. ЗЗ-з Литвою).

У всіх договорах передбачається прив'язка до закону громадянства, якщо потерпілий та делінквент є громадянами однієї договірної держави. Ця прив'язка є зручною, оскільки полегшується збирання доказів, ведення переписки, обчислення судових витрат, процесуальних строків тощо.

У договорах зазначається, що у справах про відшкодування шкоди, заподіяної деліктом, компетентними визнаються суди держави-учасниці угоди, на території якої було заподіяно шкоду чи мали місце інші обставини, які стали підставою для вимоги про відшкодування збитків. Компетентним визнається також суд договірної держави: 1) на території якої проживає відповідач (п. З ст. 33 Договору з В'єтнамом, п. З ст. 33-з Грузією, п. З ст. 33-з Естонією, п. З ст. 33-з Литвою, п. З ст. 42 Мінської конвенції про правову допомогу 1993 р.); 2) на території якої має І місце проживання або юридичну адресу позивач, якщо на І цій території знаходиться майно відповідача (п. 2 ст. 35 Договору з Молдовою, п. 2 ст. 35 - з Польщею); 3) законодавство якої підлягає застосуванню (п. З ст. 39 - Договору з Кубою).

Крім двосторонніх угод про правову допомогу та вказаної Мінської конвенції стосовно вибору законодавства для регулювання цивільної відповідальності, що настає з делікту, застосовуються багатосторонні міжнародні угоди, які переважно регулюють спеціальні випадки деліктної відповідальності. У них уніфікацією можуть охоплюватися тільки підстави та умови відшкодування шкоди. Такими є, наприклад, Конвенція № 115 МОП про захист трудящих від іонізуючої радіації, ратифікована Президією Верховної Ради Української РСР 29 травня 1968 р., Конвенція про запобігання забрудненню моря скиданням відходів та інших матеріалів 1972 р., ратифікована Україною 24 грудня 1975 р., Угода між Урядом України та Урядом Російської Федерації про співробітництво в галузі запобігання промисловим аваріям, катастрофам, стихійним лихам та ліквідації їх наслідків 1996 р. Норми про зазначену відповідальність повинні міститися у національному законодавстві держав-учасниць цих міжнародних договорів.

Прикладом конвенцій, які поряд із нормами про умови відповідальності за делікти охоплюють і норми про відповідальність за порушення цих умов, є Конвенція для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень 1929 р., ратифікована Україною 1959 р., Афінська конвенція про перевезення морем пасажирів та їх багажу 1974р. і Протокол 1976р. до неї (Україна приєдналася у 1994 р.), Конвенція, яка доповнює Варшавську конвенцію для уніфікації повітряних перевезень, здійснюваних перевізником, що не має договірних зобов'язань, ратифікована Україною 1983 р.

Для України обов'язковими є норми Римської конвенції про шкоду, заподіяну іноземними повітряними суднами третім особам на поверхні від 7 жовтня 1952 р. Особливим положенням цієї Конвенції є встановлення відповідальності навіть за наявності непереборної сили. Межі відповідальності визначаються встановленням максимальної суми відшкодування, сплачуваної делінквентом одній потерпілій особі, чи виплат із настанням одного нещасного випадку максимальній кількості осіб, незалежно від кількості потерпілих. Відповідно до норм цієї Конвенції відповідальність у зв'язку зі смертю чи тілесними ушкодженнями не перевищує 530 тис. франків за особу, яка загинула чи отримала ушкодження.

Україна є учасницею Міжнародної конвенції щодо втручання у відкритому морі у випадках аварій, які призводять до забруднення нафтою 1969р., підготовленою на Міжнародній конференції, скликаній за ініціативою Міжнародної морської організації у Брюсселі. В її роботі брала участь і делегація України, але за рішенням загальносоюзних директивних інстанцій Конвенцію було підписано лише представником СРСР 1975 р. Відтоді її чинність поширювалась і на Україну. Конвенція обов'язкова для нашої держави, як однієї з правонаступниць колишнього СРСР. Участь у ній підтверджено постановою Верховної Ради України від 17 грудня 1993 р.

Основна мета Конвенції - запобігання забрудненню узбережжя прибережних держав нафтою внаслідок морських аварій, що стались у відкритому морі, тобто на значній відстані від узбережжя за межами дії юрисдикції прибережної держави. Цей чинник має важливе значення, оскільки захисні дії прибережної держави, в т. ч. можливість спалення або затоплення аварійного судна, мають бути відповідними небезпеці, що загрожує узбережжю. Перед учиненням небезпечних дій прибережна держава має консультуватися з іншими заінтересованими державами, використовувати знання експертів тощо. Порушення цих вимог може призвести до того, що прибережній державі, яка перевищила межі допустимих дій під час аварійних ситуацій, доведеться відшкодовувати неправомірні збитки.

За інтенсифікації судноплавства, зокрема перевезень нафти танкерами, ця Конвенція має істотне значення, з одного боку, для підвищення безпеки судноплавства, а з іншого - є гарантією захисту інтересів прибережних держав, юридичних та фізичних осіб.

У 1987 р. набрали чинності для СРСР (а отже, і для України) п'ять із десяти конвенцій з питань безпеки ядерних матеріалів та охорони навколишнього середовища. Це - Конвенція про фізичний захист ядерних матеріалів від 3 березня 1980 р.; Конвенція про оперативне повідомлення про ядерну аварію від 16 вересня 1986 р.; Конвенція про допомогу в разі ядерної аварії чи радіаційної аварійної ситуації від 26 вересня 1986 р.; Протокол від 8 липня 1985 р. про скорочення викидів сірки чи їх транскордонних потоків хоч би на ЗО відсотків до Конвенції про транскордонне забруднення повітря на великі відстані від 1979 р.; Міжнародна конвенція про створення Міжнародного фонду для компенсації шкоди від забруднення нафтою 1971 р. У 1996 р. Україна приєдналася до Віденської конвенції про цивільну відповідальність за ядерну шкоду від 21 травня 1963 р. Україна приєдналася до Міжнародної конвенції про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою, підписаної в Лондоні 27 листопада 1992 р. (ратифікована 4 липня 2002 р.). Ці договори стали основою створення на національному рівні ефективного юридичного важеля захисту ядерних матеріалів, устаткування і засобів транспортування від несанкціонованого доступу до них, посягань і т. ін. Зокрема, Законом України «Про приєднання до Міжнародної конвенції про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою» від 4 липня 2002 р. було уповноважено Кабінет Міністрів України у тримісячний термін з дня набрання чинності цим Законом розробити і затвердити методику обрахунку збитків за забруднення нафтою, включаючи майбутні втрати доходів внаслідок порушення господарської діяльності.

Україною укладено й двосторонні угоди, в т. ч. на міжвідомчому рівні, у вказаній сфері. Так, щодо мирного використання атомної енергії 28 червня 1992 р. було підписано Угоду про співробітництво у сфері ядерної безпеки та радіаційного захисту між Державним комітетом України з ядерної та радіаційної безпеки та Дирекцією безпеки ядерних об'єктів Міністерства промисловості та зовнішньої торгівлі Французької Республіки. Сторони Угоди вирішили проводити обмін інформацією щодо різних проблем ядерної безпеки та радіаційного захисту. В Угоді передбачено, зокрема, що кожна Сторона:

1) сама несе відповідальність за пряму чи непряму шкоду, заподіяну своєму устаткуванню чи обладнанню, персоналу чи третім особам внаслідок застосування інформації, отриманої від іншої держави;

2) бере на себе страхування свого персоналу відповідно до чинного законодавства щодо виробничих травм і професійних захворювань. Отже, кожна Сторона виконує формальності та в разі необхідності несе витрати зі страхування ризику свого персоналу;

3) зобов'язується попереджувати іншу про будь-яку аварію чи шкоду, заподіяну персоналові під час виконання робіт;

4) несе витрати за шкоду, заподіяну її обладнанню та устаткуванню, які тимчасово надані їй персоналом іншої держави, та відмовляється заявляти претензії з цього приводу іншій Стороні;

5) відповідає за шкоду, заподіяну третім особам персоналом, якого вона тимчасово надала іншій Стороні, окрім випадків, коли цей персонал знаходиться під керівництвом і контролем цієї Сторони;

6) сама несе відповідальність за шкоду будь-якого характеру, яка може виникнути на її території внаслідок ядерної аварії. Отже, Сторона Угоди відмовляється притягувати до відповідальності іншу Сторону, її персонал і гарантує їм непорушення справ, незаявлення рекламацій та позовів про відшкодування шкоди чи іншу відповідальність, гарантує від витрат, заподіяних ядерною аварією під час виконання зазначеної Угоди.

Практичне застосування цієї Угоди стосується, зокрема, безпеки роботи та припинення роботи діючих АЕС України, в т. ч. 4-го блоку ЧАЕС, радіаційного захисту персоналу та населення [26].

ВИСНОВКИ

Під джерелами міжнародного приватного права в юридичній науці розуміють, зокрема, форми, в яких знаходить вираження правова норма. Міжнародному приватному праву відомі декілька форм юридичного офіційного буття, існування» норм міжнародного приватного права. Це:

1) внутрішнє законодавство;

2) міжнародні договори;

3) міжнародні й торговельні звичаї;

4) судова та арбітражна практика.

Відповідно до Конституції України (ст. 9), чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Закон України від 29 червня 2004 року «Про міжнародні договори України» визначає міжнародний договір України як укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи кількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол чи щось інше).

Міжнародні договори можна класифікувати за різними критеріями, зокрема за:

- предметом регулювання (зовнішньоекономічні, шлюбно-сімейні відносини, з авторського права тощо);

- видом норм, які містяться у них (колізійні, матеріально-правові, змішані);

- кількістю учасників (дво- та багатосторонні);

- суб'єктами, які створюють їх чи під егідою яких вони укладаються (держави, їх союзи, міжнародні організації, наприклад, Співдружність Незалежних Держав, Міжнародна організація праці, Всесвітня організація охорони здоров'я (далі - відповідно СНД, МОП);

- ступенем потреби їх опосередкованості в законодавстві держав (потребують трансформації в національне законодавство або ж «самовиконувані», тобто такі, що потребують тільки національної норми-відсилання).

Більшість норм міжнародних договорів застосовують до правовідносин внаслідок трансформації, тобто перетворення їх на норми внутрішньодержавного права. Способи здійснення трансформації передбачаються національним законодавством держав. Для України -- це підписання, ратифікація, затвердження, прийняття, приєднання до договору. Надання згоди України на обов'язковість для неї міжнародного договору може здійснюватися й іншим шляхом, про який домовилися сторони.

Міжнародні договори набирають чинності для України після надання нею згоди на обов'язковість міжнародного договору відповідно до Закону «Про міжнародні договори України» в порядку та строки, передбачені договором або в інший узгоджений сторонами спосіб.

Таким чином, міжнародний договір, підписаний і ратифікований Україною, може ще не мати чинності. В міжнародному приватному праві часто є важливим не тільки факт участі України у міжнародному договорі, але й факт набрання ним чинності для іншої держави (наприклад, держави, до якої належить іноземний учасник відносин).

Зовнішньоекономічний договір (контракт) - це матеріально оформлена угода двох чи більше суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та їхніх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їхніх взаємних прав та обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності (ст. 1 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»). Він укладається лише у письмовій формі суб'єктами, здатними до його укладення відповідно до законодавства України або місця укладення договору (контракту). Загалом зовнішньоекономічні угоди укладаються відповідно до законодавства України та міжнародних угод, міжнародних звичаїв, рекомендацій міжнародних органів та організацій, якщо це не заборонено прямо та у виключній формі законодавством України.

З плином часу кількість міжнародних угод, порівняно з іншими джерелами права, зростає. Ця тенденція характерна для сфер економічного, науково-технічного співробітництва, регулювання різних видів перевезень, авторського, винахідницького, патентного, спадкового права, трудових правовідносин, правової допомоги з питань застосування матеріального та процесуального права.

Оскільки матеріально-правові норми держав стосовно укладення шлюбу, його розірвання, призначення аліментів (наслідок розлучення та роздільного проживання подружжя, стосовно опіки і піклування, усиновлення, аліментних зобов'язань на користь дітей та інших питань є дуже різноманітними, то виникають колізії, які вирішуються з допомогою уніфікованих норм міжнародних договорів. Для шлюбно-сімейного права характерною є уніфікація не матеріально-правових норм, а колізійних.

Серед міжнародних багатосторонніх конвенцій, які містять матеріально-правові чи колізійні норми, застосовувані у сфері спадкового права, є Конвенція про колізію законів, що стосуються форми заповідальних розпоряджень, вчинена в Гаазі 5 жовтня 1961 р.

Прагнучи до всебічного розвитку співробітництва у сфері трудової діяльності та соціального захисту громадян України, інших держав, які працюють за межами своєї країни, наша держава укладає різноманітні міжнародні угоди. Наприклад, відповідно до схваленої 24 жовтня 1994 р. канадської програми співробітництва у сфері праці 30 липня 1998 р. було прийнято Меморандум про співробітництво між Міністерством праці та соціальної політики України та Міністерством розвитку людських ресурсів Канади у сфері праці та соціального захисту. У ньому визначено, зокрема, галузі та форми співробітництва щодо зайнятості громадян договірних держав.

Постійне зростання обсягу небезпечних вантажів, що перевозяться різними видами транспорту, призвело до прийняття розробленої в рамках ООН Конвенції про цивільну відповідальність за шкоду, заподіяну при перевезенні небезпечних вантажів автомобільним, залізничним та внутрішнім водним транспортом (Женева). Вона відкрита для підписання з / лютого 1990 р. (далі - Женевська конвенція 1990 р.).

Конвенція поширює свої норми на перевезення небезпечних вантажів, якими є будь-яка речовина чи предмет, що, зокрема, зазначені у Європейській угоді про міжнародне дорожнє перевезення небезпечних вантажів. Норми Женевської конвенції 1990 р. застосовують для відшкодування шкоди, заподіяної на території держави-учасниці, яка виникла у результаті певної події, а також до заходів, вжитих для відвернення чи зменшення такої шкоди.

РЕКОМЕНДАЦІЇ

При використанні міжнародного договору слід визначитися, чи можна застосовувати цей договір до відносин, які належить врегулювати? Іншими словами, чи є Україна учасницею цього договору; чи є він чинним щодо конкретних учасників даних відносин?

Слід мати на увазі, що навіть міжнародний договір, в якому Україна не бере участі, може інколи застосовуватися українським судом для врегулювання відносин (як частина національного права іноземної держави-учасника договору), якщо до цього права відсилає вітчизняна колізійна норма або воно було обране самими учасниками.

Більшість норм міжнародних договорів застосовують до правовідносин внаслідок трансформації, тобто перетворення їх на норми внутрішньодержавного права. Способи здійснення трансформації передбачаються національним законодавством держав. Для України -- це підписання, ратифікація, затвердження, прийняття, приєднання до договору. Надання згоди України на обов'язковість для неї міжнародного договору може здійснюватися й іншим шляхом, про який домовилися сторони.

При застосуванні міжнародних договорів слід враховувати також застереження, зроблені різними державами-учасниками, оскільки вони можуть суттєво змінювати зміст договору. Так, ст. 11 Віденської конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (1980 р.) передбачає можливість укладення договорів в усній формі, однак Україна зробила застереження відповідно до статей 12 та 96 Конвенції про незастосування усної форми договору в тих випадках, коли принаймні одна із сторін має своє комерційне підприємство в Україні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Нормативні матеріали

1. Віденська конвенція про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. // Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1986. - № 17. - Ст. 343.

2. Віденська конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів від 23 серпня 1978 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 41.- Ст. 601.

3. Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. -- 1996. -- № 30. -- Ст. 141.

4. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року за № 436-IV // Відомості Верховної Ради (ВВР) - 2003. - №18, №19-20, №21-22. - ст.144.

5. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року за №435-IV // Відомості Верховної Ради (ВВР). - 2003. - №№ 40-44. - ст.356.

6. Закон України від 29 червня 2004 року «Про міжнародні договори України» // Відомості Верховної Ради України. -- 2004. -- №50. -- Ст. 540.

7. Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" // Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1991. - № 29.

8. Закон України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10 грудня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1992.- № 10 - Ст. 137.

9. Закону України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 10.- Ст. 45.

10. Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1990. - №31. - Ст. 429.

11. Закону України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 46. - Ст. 617.

Спеціальна література

1. Богуславський М.М. Международное частное право. - М.: Юристь, І998. - С. 316-327.

2. Гренкова О.В. Наследование в Англии и во Франции // Сборник статей аспирантов и молодых ученых Всесоюзного научно-исследовательского института проблем укрепления законности и порядка. - М., 1988. - С. 30-34.

3. Гринько И.С. Внешнеторговые сделки. - Суми: Орион, 1994. - С. 61-72.

4. Демиденко В.В. Міжнародно-правова основа національного морського права України (теоретичні аспекти). - Одеса: АГ БАХВА, 1995. - С.74-75.

5. Демиденко В.Д. Морское право Украйни. - Одесса: АО БАХВА, 1996. - С. 121.

6. Звеков В.П. Международное частное право. - М.: Издательство НОРМА, 2001. - С.393-395.

7. Зыкин И.С. Договор во внешнезкономической деятелшости. - М.: Междунар. отношения, 1990. - С. 271-273.

8. Кабатова Е.В. Деликты в международном частном праве // Государство и право. - 1992. - № 9. - С. 100-107.

9. Кибенко Е.Р. Международное частное право. - Х.: Эспада, 2003. - С. 44-46.

10. Кириченко О.А.Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності. - К.: Знання-Прес, 2002. - С. 142-145.

11. Кисіль В.І. Міжнародне приватне право: питання кодифікації. - К.: Україна, 2000. - С. 271-280.

12. Коссак В.М. Застосування Віденської конвенції про міжнародний договір купівлі-продажу в національному законодавстві України // Український часопис міжнародного права. - 1994. - № 1. - С. 131-139.

13. Лунц А.А. Курс міжнародного приватного права: В 3-х т. -- М.: Спарк, 2002. - С. 166-167.

14. Лущ Л.А. Курс международного частного права. В 3 т. - М.: Парк, 2002. - С. 687-714.

15. Мапеин Н.С. Возмещение вреда, причиненного личности. - М.: Юрид. лит., 1965. - С. 195.

16. Международное частное право / Под ред. Г. К. Дмитриевой. (Авт. гл. Н. Г. Скачков). - М.: Проспект, 2000. - С. 487-513.

17. Международное частное право: Учебник / Л. П. Ануфриева, К. А. Бекяшев, Г. К. Дмитриева и др.; Отв. ред. Г. К. Дмитриева. -- М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2003. - С. 62-66.

18. Міжнародне приватне право / За загальною редакцією професора В. М. Гайворонського, професора В. П. Душмана. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - С.33-35.

19. Мусин В.А. Международные торговне контракты. - Л.: Изд-во ЛГУ, 1986. - С. 25-28.

20. Нор В.Т. Имущественная ответственность за неправильные действия должностных лиц. - Львов: Вища школа, 1974. - С. 71-74.

21. Опришко В.Ф. Міжнародне економічне право. - К.: Либідь, 1995. - С. 106-114.

22. Пахомов В. Необхідно вдосконалити правове регулювання порядку ввезення в Україну давальницької сировини іноземного замовника // Право України. - 1996. - № 10. - С. 17-18.

23. Рут Франклін Р., Філіпенко Антон. Міжнародна торгівля та інвестиції: Пер. з англ. - К., 1998. - С. 172.

24. Фединяк Г. Вирішення проблеми «конфлікту кваліфікацій» в деліктних зобов'язаннях з іноземним елементом // Правова політика в українській соборній суверенній державі. Доповіді і тези повідомлень наукової конференції. (Львів, 26-27 жовтня 1992 р.) Вип. 1. - К., 1994. - С. 82-83.

25. Фединяк Г. Спільність походження законодавства держав Європи та України щодо деліктних зобов'язань // Вісник Львівського університету. Серія міжнародні відносини. - Вип. 1. - Львів, 1999. - С. 167-176.

26. Фединяк Г. Шкода як умова відповідальності за делікти в міжнародному приватному праві та вітчизняному законодавстві // Право України. - 1994. - № 11-12. - С. 37-40.

27. Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право. - К.: Атака, 2005. - С.23-30.

28. Фолсом Р. X., Гордон М. У., Спангол Дж. А. Международные сделки. - М.: Логос, 1999. - С. 241-245.

29. Фурса С.Я., Фурса Є. І. Спадкове право. Теорія та практика. - К.: Атіка, 2002. - С. 42-54, 337-452.

30. Хачатурян А.Г. Унификация коллизионных норм в международном частном праве. - К.: УМК ВО, 1993. - С. 51-52.

Размещено на Allbest.ru