Українсько-російські взаємовідносини на сучасному етапі

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Сучасний світ вирізняється процесами інтенсифікації, глобалізації та збільшення мобільності в цілому. Перед міжнародною спільнотою щоразу постають нові виклики та проблеми. Дуже гостро впродовж останніх століть стояло питання міжнародної безпеки, з'явилися ключові принципи та поняття міжнародного права, було створено велику кількість нормативно-правових актів, регламентували відносини між країнами.

Однією з традиційних проблем української зовнішньої політики була проблема вибору між Сходом та Заходом. Для України ця проблема завжди стояла гостро, адже по обидва боки завжди були країни сильніші за неї. Саме це і є підґрунтям актуальності дослідження обраної теми.

Сьогодні по всьому світі можна спостерігати як вибудовуються відносини між різними за своїм потенціалом акторів. В більшості випадків такі відносини є очевидно взаємовигідними, тобто користь від них отримують всі учасники, а про односторонню експлуатацію вести мову можна хіба що за деяких особливих обставин. Приклади американо-канадських, американо-японських, американо-британських, франко-бельгійських, німецько-польських та багатьох інших двосторонніх відносин свідчать на користь тези про те, що в сучасному світі сильнішого партнера далеко не завжди бояться, натомість частіше - шукають і знаходять шляхи побудови взаємовигідних відносин із ним.

Це не означає, що відносини взаємної залежності та взаємної користі встановлюються самі собою. Саме з цієї причини стурбованість України є цілком зрозумілою - встановлення та підтримання взаємовигідних відносин з одним із сильніших сусідів вимагає хисту та вироблення довгострокової стратегії; доти, доки її немає, україно-російські відносини не будуть структуро схожими на наведені вище приклади. Шлях до такої стратегії лежить через усвідомлення деяких переваг, що їх може використовувати слабша сторона у відносинах із сильнішою, і завдяки яким вона може використовувати широкий арсенал в процесі переговорів та дипломатичних торгів. Переваги ці є продуктом ситуації взаємозалежності, в якій опиняються обидва учасники; розрив відносин однаково є болісним для обох, що відкриває можливості для пошуку компромісу.

Об'єктом магістерського дослідження є українсько-російські взаємовідносини на сучасному етапі.

Предмет дослідження - виявлення гносеології сучасних впливів в двосторонніх відносинах та формування свого бачення шляхів мінімізації існуючих проблем у російсько-українських стосунках

Джерельна база. Основні нормативно-правові акти України щодо гарантії національної безпеки та базових засад зовнішньої та внутрішньої політики держави, а також «Великий договір між Україною та Росією».

Джерелознавчу цінність у дослідженні проблеми містять також виступи, звернення та заяви перших осіб держави стосовно стану, проблем і перспектив подальшого українсько-російського співробітництва.

Метою дослідження є комплексний науковий аналіз еволюції двосторонніх українсько-російських відносин, їх особливість та основні проблеми, їх особливість, проблеми та формулювання свого бачення шляхів нормалізації взаємного співробітництва з урахуванням стану відносин в глобальному вимірі сучасності.

Завдання:

- охарактеризувати нормативно-правову базу українсько-російських відносин;

- визначити основні сучасні геополітичні виклики в українсько-російських взаємовідносинах;

- прослідкувати реакцію міжнародної спільноти на проблеми в Україні;

- сформулювати своє бачення шляхів нормалізації взаємовідносин та мінімізації існуючих проблем.

Хронологічні рамки: В роботі аналізується період, починаючи після розпаду Радянського Союзу і до сьогоднішніх днів.

Географічні рамки роботи включають територію Південно-Східної Європи.

Методи дослідження. Для досконалого дослідження теми, використовувалися загальнонаукові методи аналізу, методи контент-аналізу інформаційних джерел та історичний метод.

Стан наукової розробки. Загальними проблемами щодо даного питання займались такі вітчизняні науковці як: Андрушенко С.В, Білобоцький М.П., Зленко А.М. та багато інших. Використовувались статті зі збірника «Геополітика України: історія та сучасність», а також сучасні аналітичні матеріали таких Інтернет видань як: «Дзеркало тижня», «Обозреватель», де подавалась аналітично осмислена проблематика українсько-російських взаємовідносин.

Наукова новизна. У роботі автор дав характеристику та критичну оцінку нормативно - правового забезпечення двосторонніх відносин України з Росією. Дана кваліфікована оцінка та неупереджений опис підривної діяльності сепаратиських угруповувань на сході України та їх пов'язаність з Росією.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, поділених на підпункти, висновків, додатків та списку використаних джерел. У вступі аргументується актуальність вибраної теми, хронологічні межі, сформульовано методи дослідження, об'єкт і предмет дослідження, визначено мету й завдання, розкрито наукову новизну та практичне значення. У першому розділі аналізуються ключові Українсько-російські угоди, другий розділ присвячений сучасним геополітичним викликам. Третій розділ присвячений реакції міжнародної спільноти на проблеми українсько- російських взаємовідносин.

1. Нормативно-правова основа українсько-російських відносин

1.1 «Великий договір» України з Росією як основа реалізації двосторонніх відносин

За більше, ніж півтора десятка років свого розвитку українсько-російські відносини були відзначені певними позитивними досягненнями, але й разом з тим виявили ряд суперечностей, які було важко подолати з огляду на їх історичну обумовленість та різницю у геополітичних орієнтаціях обох країн.

Тривале перебування українського і російського народів в межах однієї держави обумовило певну спільність історичної долі обох народів, але разом з тим, розвиток процесів усвідомлення власної національної ідентичності врешті решт призвело до формування на уламках російсько-радянської імперії двох незалежних державних утворень, кожна зі своїм розумінням власного геополітичного статусу, історичного минулого та перспектив майбутнього.

Обидві країни можна віднести до найбільших європейських держав. Росія є також світовою державою у Євразійському геополітичному просторі з притаманними цьому статусові особливими інтересами, тоді як Україна є державою суто європейською, тобто її власні національні інтереси більш дієво можуть виявляти себе через структури загальноєвропейських інтересів.

Об'єктивно Росії потрібна саме незалежна, сильна, демократична Україна, так само, як і Україна потребує, щоб на її північно-східних кордонах існувала сильна демократична держава з прозорими і толерантними правилами зовнішньополітичної поведінки. Тенденції демократичного розвитку обох держав підтримує і уся європейська спільнота, яка чудово розуміє, що стабільність у східній частині Європи залежить насамперед від стабільності і прозорості українсько-російських відносин.

Чітке розуміння відмінності базових державоутворюючих чинників обох держав створює основу побудови їх рівноправних та взаємовигідних міждержавних взаємин. Відсутність такого розуміння має наслідком провокування конфліктних ситуацій на різних рівнях та у різних вимірах - політичному, економічному, соціальному, гуманітарному тощо. Від належного взаєморозуміння і доброї волі керівництва і політичних еліт України та Росії залежить розвиток відносин між обома країнами у конструктивному руслі.

Високий рівень економічної взаємозалежності Росії і України, які ще донедавна були складовими єдиного економічного комплексу, як і значна залежність господарського комплексу України від імпорту окремих видів енергоносіїв та сировини з Росії, зумовлювали особливий характер українсько-російських економічних відносин. Проте, політика РФ щодо України у сфері зовнішньої торгівлі, починаючи з 1991 p., була надзвичайно жорсткою і далеко не завжди визначалась її економічними інтересами. Ключовим у цьому аспекті слід вважати питання про створення зони вільної торгівлі. На тлі тенденції до інтеграції в СНД у цілому й у двосторонніх відносинах країн -- членів Співдружності протягом 11 років не вирішувалося питання навіть щодо подолання першого щабля цього процесу -- зони вільної торгівлі (угоду про створення цієї зони укладено між Україною і РФ ще у 1994 p.). Проте РФ в односторонньому порядку вилучила з режиму вільної торгівлі всі найбільш важливі для України товари (енергоносії, сировину, кольорові метали, ліс тощо, всього до 300 видів товарів) і тим самим звела дію цієї угоди нанівець.

Першим правовим аспектом, який заклав основи відносин між країнами, був Договір між Українською РСР і Російською РФСР від 19 листопада 1990 р. У Договорі визначено принципи й основні напрями відносин між Україною й Росією як двома суверенними державами: договірні сторони гарантували громадянам, які проживали на їхніх територіях, незалежно від національності та інших відмінностей, громадянські, політичні, соціальні, економічні та культурні права відповідно до загальновизнаних міжнародних норм про права людини. Договором передбачалося, що Україна і Росія мають намір розвивати свої міждержавні відносини на основі принципів суверенної рівності, невтручання у внутрішні справи, відмови від застосування сили або економічних методів тиску, врегулювання спірних проблем погоджувальними засобами, а також іншими загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права. Країни заявили, що визнають і поважають територіальну цілісність в існуючих кордонах, розуміють необхідність системи колективної безпеки, включаючи співробітництво обох держав у галузі оборони й безпеки з урахуванням прагнення обох сторін до подальшого зміцнення миру. Через декілька років, а саме: 14 лютого 1992 р. - Україна встановила дипломатичні відносини з Російською Федерацією. У цьому ж році, 23 червня, у Дагомисі Президенти України і Росії Л. Кравчук і Б. Єльцин підписали Угоду між двома сторонами про подальший розвиток міждержавних відносин, в якій зазначалося, що країни будують свої відносини як дружні держави і “негайно приступають до розроблення нового широкомасштабного політичного договору, який би відображав нову якість стосунків між ними. До закладення такого договору Сторони неухильно будуть дотримуватись положень Договору між УРСР і РФСР від 19 листопада 1990 року і наступних українсько-російських домовленостей”. За короткий час взаємини між Україною та РФ наповнювалися реальним змістом та були зроблені перші кроки до підписання широкомасштабного договору.

До 1997 р. двосторонні українсько-російські відносини регулювалися Договором про основи відносин між двома країнами від 19 листопада 1990 p., а відсутність повноцінного широкомасштабного політичного договору між двома країнами в цей період давалася взнаки при вирішенні багатьох проблем і питань. І хоча на той час договірна база двосторонніх відносин складалася з більш як 140 міжурядових і галузевих угод, рівень державних взаємовідносин розвивався загалом надто нерівномірно. Подальшій активізації співробітництва, нарощуванню темпів ділового партнерства заважала зайва політизація відносин, зокрема щодо проблем Чорноморського флоту та статусу Севастополя.

Після проведення багатьох раундів переговорів державних делегацій України і РФ, 31 травня 1997 р. під час державного візиту президента Б. Єльцина до Києва було підписано Договір про дружбу, співробітництво й партнерство між Україною і Росією. Принципове значення у відносинах між обома країнами мало набуття чинності трьох базових угод по Чорноморському флоту, які забезпечували правові засади тимчасового перебування ЧФ РФ на території України.

31 травня 1997 року у Києві президенти України та Росії Л.Д. Кучма і Б.М. Єльцин скріпили своїми підписами “Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією”, так званий “Великий Договір” (Базовий Договір). Це був довгоочікуваний крок, який мав закласти правовий фундамент відносинам між двома державами, перевести процес розв'язання актуальних питань українсько-російських відносин у правове русло, відіграти стабілізуючу роль у міжнародних взаєминах, у тому числі, на Європейському континенті.

Укладанням угод, Україна мала вирішити низку важливих проблем двосторонніх відносин:

- проблему цілісності території, визнання Росією української приналежності Севастополя, непорушності кордонів;

- проблему права власності на майно колишнього Чорноморського флоту СРСР;

- проблему відшкодування витрат, що зумовлені базуванням російських військ на території України протягом 1992-1997 рр.

Сторони домовилися, що вони як дружні, рівноправні й суверенні держави будують відносини між собою на основі принципів поваги, суверен, рівності, тер. цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або погрози силою, включаючи економічні та інші способи тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи, додержання прав людини та основі свобод, співробітництва між державами, добросовісного виконання взятих міжнародних зобов'язань, а також ін. загальновизнаних норм міжнародного права. При цьому сторони виходять з того, що добросусідство і співробітництво між ними є важливим фактором підвищення стабільності і безпеки у Європі й у всьому світі. Кожна із сторін утримується від участі чи підтримки будь-яких дій, спрямованих проти другої сторони, і зобов'язується не укладати з третіми країнами договорів, спрямованих проти другої сторони.

У Договорі сформульовано конкретні зобов'язання сторін щодо співробітництва у військ, сфері, а також у сферах економіки, фінансів і торгівлі, енергетики, освіти, науки і культури, інформації, ресурсозбереження та охорони навколишнього середовища, ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, соціального захисту громадян і охорони здоров'я, регулювання міграційних процесів і боротьби зі злочинністю тощо. Кожна із сторін гарантує громадянам іншої сторони права і свободи на тих же підставах і в такому самому обсязі, що і своїм власним громадянам, крім випадків, встановлених національним законодавством сторін або їх міжнародними договорами. Кожна із сторін захищає у встановленому порядку права своїх громадян, які проживають на території другої сторони, у відповідності із зобов'язаннями за документами Організації з безпеки та співробітництва у Європі (ОБСЄ) та ін. загальноприйнятими принципами і нормами міжнародного права, домовленостями у рамках СНД, учасниками яких вони є.

Сторони забезпечують захист етнічної, культурної., мовної і релігійної. самобутності національних меншин на своїй території і створюють умови для сприяння цій самобутності. Вони гарантують право осіб, що належать до національних меншин, повністю і ефективно здійснювати свої права людини та основні свободи і користуватися ними без будь-якої дискримінації і в умовах повної рівності перед законом. Договором передбачено, що сторони співробітничатимуть у правовій сфері на основі окремих угод, сприятимуть розвитку контактів 1 співробітництва між парламентами та парламентаріями обох держав . З метою належного виконання Договору Україна та Рос. Федерація домовилися проводити регулярні консультації і зустрічі на вищому рівні. Встановлено також, що міністри закордонних. справ сторін зустрічатимуться не рідше двох разів на рік. Робочі зустрічі між представниками ін. міністерств і відомств сторін для обговорення питань, що становлять взаємний інтерес, проводитимуться у міру необхідності. Сторони, крім того, можуть утворювати на пост, чи тимчасово. основі змішані комісії для вирішення окремих питань у різних галузях.

Договір укладено на 10 років. Але його дія після цього може автоматично продовжуватися на наступні 10-річні періоди, якщо жодна із сторін не заявить про своє бажання припинити його дію шляхом письмового повідомлення не менш як за 6 місяців до закінчення чергового 10-річного періоду.

Цей повномасштабний Договір став не тільки головним нормативно-правовим документом двосторонніх відносин, але й основою розв'язання комплексу проблем, що блокували поглиблення розвитку українсько-російського співробітництва, зокрема таких як: поділ Чорноморського флоту та статус м. Севастополя; договірно-правового оформлення українсько-російського державного кордону; забезпечення нормалізації українсько- російських торгово-економічних відносин та вирішення питання гарантованого постачання Україні енергоносіїв. Згідно з домовленістю було вирішено одне із найважливіших питань взаєморозрахунків по зовнішньому боргу України перед РФ. Практично Україні було списано зовнішній борг в рахунок оплати за оренду Чорноморським флотом Російської Федерації військово-морських баз у м. Севастополя.

Договір також забезпечив розробку комплексу заходів лібералізації економічного співробітництва й здійснення економічних реформ, поглиблення економічної інтеграції, розвитку міжрегіональної та прикордонної співпраці, ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, забезпечення соціального захисту, включаючи укладення спеціальних угод з метою вирішення питань трудових відносин, працевлаштування та пенсійного забезпечення громадян обох держав.

До інших визначальних положень історичного Договору можна віднести положення, в яких було зафіксовано розуміння двох сторін, що добросусідство між ними є важливим фактом підвищення стабільності і безпеки в Європі і в усьому світі. Україна і РФ підтвердили, що вони тісно співробітничають з метою зміцнення міжнародного миру й безпеки, сприяння процесу загального роззброєння, створення і зміцнення системи колективної безпеки на європейському континенті, а також зміцнення миротворчої ролі ООН і підвищення ефективності регіональних механізмів безпеки. Зазначимо, що крім Договору, президентами двох держав було підписано й українсько-російську декларацію, у якій окреслювалися напрямки вирішення низки питань політичного, економічного й гуманітарного характеру, тим самим було виведено українсько-російські відносини на якісно новий міжнародно-правовий рівень.

Згаданий вище «Великий договір» і на сьогоднішній день є актуальним, адже він заклав основу двосторонніх добросусідських відносин. Однак, в силу останніх подій та розв'язаної геополітичної гри, яку почала Росія, в майбутньому він потребуватиме суттєвих змін і доповнень, а можливість його пролонгації, у порівнянні з 2008 роком є вичерпаною.

1.2 Значення Харківських угод та їх денонсація Росією

Угода між Україною і Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України (у пресі також Харківські угоди, Харківський пакт, Угода Януковича--Медведєва) -- угода між Україною і Російською Федерацією, підписана 21 квітня 2010 року у Харкові президентом України Віктором Януковичем та президентом Росії Дмитром Медведєвим, згідно з якою термін перебування Чорноморського флоту Російської Федерації у Севастополі подовжено з 2017 до 2042 року з автоматичним продовженням на 5 років, якщо будь-яка сторона не висловить заперечення, та встановлена орендна плата.

Як зазначено в самій угоді, термін перебування флоту збільшено в обмін на здешевлення для України російського газу шляхом застосування знижки у вигляді анулювання митних зборів.

Ратифікована Верховною Радою України та Державною думою Російської Федерації 27 квітня 2010 року.

В Україні домовленості викликали обурення опозиції, екологів, місцевих рад та суспільства загалом. Більшість аналітиків розцінили її як таку, що суперечить Конституції України.

Відповідно до Угоди, термін перебування Чорноморського флоту Російської Федерації продовжено на 25 років, до 28 травня 2042 року з наступним автоматичним подовженням на наступні п'ятирічні періоди, якщо жодна зі сторін не повідомить письмово іншу сторону про припинення дії Угоди не пізніше, ніж за один рік до завершення терміну дії. Оплата за перебування флоту складається зі щорічних платежів у 100 мільйонів доларів США на рік, починаючи з 2017 року, а також з додаткових коштів, які отримуються за рахунок зниження з дати набрання чинності цією Угодою ціни в розмірі до 100 доларів США від встановленої чинним контрактом між НАК «Нафтогаз» України і ВАТ «Газпром», на кожну тисячу кубометрів газу, що поставляється в Україну. При ціні 333 долари США і вище за тисячу кубометрів газу зниження складе 100 доларів США, при ціні нижче 333 долари США зниження складе 30% від такої ціни.

Стосовно цієї угоди потрібно відзначити наступне: вона різко змінила безпекову ситуацію у Центрально-Східній Європі і Чорноморському регіоні. Фактично, йдеться про те, що Україна добровільно погодилася на домінування Російської Федерації у Чорноморському регіоні, визнала її право на виключний вплив на власній території, втратила можливість привести ситуації у відповідність як до власної Конституції, так і до сучасних реалій (не хотілося б вживати термін «геополітичних»). Йдеться також про втрату можливості для маневру і проведення власної політики, а також про створення серйозних перешкод для українського державотворчого і націєтворчого процесів (передусім, у Криму).

Водночас, створено небезпечний прецедент: по-перше, державне керівництво України здійснило серйозні кроки у безпековій політиці без жодних консультацій з партнерами; по-друге, державне керівництво України не вивчало думки українських експертів стосовно співвідношення можливих втрат і здобутків від такого кроку - як тактичних, так і у стратегічному плані, можливих альтернативних рішень; по-третє, державне керівництво України продемонструвало просто нерозуміння ситуації і нерозуміння того, що Харківські угоди базуються на неспівставних речах (можливий тактичний короткочасний виграш окремих груп і осіб в обмін на стратегічні інтереси держави і нації).

Не є дивним те, що у щойно ухваленій Європейським парламентом Чорноморській стратегії Європейського Союзу виразно звучить стурбованість ситуацією, яка виникає внаслідок Харківських угод.

1 липня 2010 року Верховна Рада України ухвалила Закон про засади внутрішньої і зовнішньої політики. Оцінки цього Закону як українськими, так і зарубіжними експертами давалися протягом останніх місяців уже багато разів, і з його аналізом можна ознайомитися у багатьох опублікованих працях. Хотілося звернути увагу виключно на один аспект цього надзвичайно важливого документу: його ухвалення відбулося виключно з метою на законодавчому рівні зафіксувати різку зміну напрямку зовнішньої і безпекової політики України, що полягає передусім у проголошенні її «позаблокового» статусу і відмові від інтеграції до НАТО як до механізму міжнародної колективної безпеки (як про це було сказано в Законі про національну безпеку).

Такий поворот, на відміну від попереднього пункту - Харківської угоди - не був неочікуваним. Представники Партії регіонів і особисто Віктор Янукович неодноразово наголошували на тому, що Україна повинна відмовитися від орієнтації на вступ до НАТО і радикально поліпшити свої відносини з Росією. Ця позиція була однією з провідних у передвиборчій програмі кандидата у президенти Януковича.

Виходячи з тональності і змісту заяв спікерів Партії регіонів, що можуть говорити на теми зовнішньої політики, ще задовго до початку президентської кампанії 2010 року, навряд чи варто повністю виключати наявності певних домовленостей між Януковичем і його оточенням і керівними колами Російської Федерації.

Зокрема, можна тільки припускати, що не лише готовність нового державного керівництва України поступитися стратегічними національними інтересами, але і помітна безініціативність, поверховість української зовнішньої політики є елементами таких домовленостей, згідно з якими Україні може рекомендуватися роль підпорядкованого, «молодшого» партнера.

Проголошення України «європейською позаблоковою державою», на жаль, не містить жодних пояснень, що це означає на практиці, які це створює виклики і можливості як для зовнішньої, так і для внутрішньої політики. «Ціна питання» залишилася явно невизначеною: громадяни України не знають, від чого саме від їхнього імені відмовилася держава разом із відмовою від інтеграції до НАТО. Ця теза була підтверджена опитуваннями громадської думки.

Водночас можна говорити, що ухваленням Закону про засади внутрішньої і зовнішньої політики була перевірена можлива реакція суспільства на радикальні зміни напрямку розвитку держави. Виявилося, що суспільство на такі речі практично не реагує, оскільки не проводить жодних причинно-наслідкових зв'язків між ситуацією кожної окремої людини і курсом державної політики.

Окремо варто сказати, що жодних адекватних моменту компенсаторів дефіциту безпеки, який невмолимо виник практично відразу із ухваленням Закону про засади внутрішньої і зовнішньої політики, ні цим законодавчим актом, ні іншими, у тому числі й розроблюваною Стратегією національної безпеки, що передана на затвердження Президентові України. Жодної реалістичної відповіді на поставлені питання від тих кіл, що сьогодні визначають лінію зовнішньої і безпекової політики України, досі не прозвучало.

Два пункти, які ми відзначили як поворотні моменти, засвідчили наступне:

- Несистемна і несистематична зовнішня політика і політика безпеки, яка характеризувала Україну періоду 1999-2009 років, не стала більше цілеспрямованою, цілісною і послідовною. Натомість наявними є спроби повернення до політики «багатовекторності», тобто, балансування між різними центрами, векторами, політиками і інтересами.

- Вище державне керівництво не вважало цінністю наявність стратегічного мислення, системного підходу до важливих питань державної політики, ключових питань міжнародних відносин і національної безпеки. Ті чи інші ключові для розвитку держави і суспільства можливості можуть бути з легкістю принесені в жертву якимось приватним чи корпоративним вигодам, що мають у кращому разі тактичний характер.

Знову, як і кілька років тому, серйозно постало питання довіри міжнародної спільноти до України, а також питання її послідовності і передбачуваності. Основне питання цього проблемного ряду можна сформулювати приблизно так: чи можна довіряти державі, яка з кожними виборами радикально змінює курс свого розвитку, особливо з урахуванням того, що персональний склад основних дійових осіб не зазнав істотних змін?

Картина зовнішнього оточення України станом на 2011 рік.

1. Зближення з Російською Федерацією, яке у реальності означало початок підпорядкування її інтересів інтересам розвитку більш потужної, більш впливової, але водночас більш проблемної з різних причин країни.

2. Повернення терміну «сіра зона» у описи зовнішнього безпекового оточення. З відмовою державного керівництва від інтеграції до НАТО утворився певний вакуум, спричинений «зависанням» України між двома міжнародними утвореннями - Організацією Північно-Атлантичної Угоди (НАТО) і Організацією Договору про Колективну Безпеку (ОДКБ), відсутністю жодної реалістичної стратегії розвитку держави в цих умовах. Можливо припустити, що середньострокові і довгострокові наслідки при ухваленні рішень (Харківські угоди, Закон про засади внутрішньої і зовнішньої політики) до уваги не бралися принципово.

3. Специфічні засоби проведення внутрішньої політики спричинили погіршення зовнішнього вигляду України в цілому. Про це свідчать численні заяви з боку Європейської народної партії, Європейського Парламенту, Державного департаменту США, висновки впливових у світі неурядових організацій (Freedom House, Transparency International) щодо згортання рівня демократії та розвитку рівня корупції в державі.

4. Водночас у цілому реакція з боку ЄС, НАТО, США на українські події виявилася достатньо стриманою [4 ст. 65].

Було б невірно стверджувати, що розвиток стану зовнішнього і безпекового середовища України може характеризуватися виключно втратами. Здобутки, безумовно, є.

Основні здобутки виглядали так:

1. Здавалося, що було припинено «холодну війну» між Україною і Росією, що багатьма коментаторами сприймається як безумовно позитивний чинник міжнародної ситуації. Щоправда, висновки стосовно того, що це насправді означає, якою ціною досягнуте і як довго триватимуть мир і дружба між Києвом та Москвою, носять переважно поверхневий характер і свідчать здебільшого про те, що українські події не мають пріоритетного характеру для європейської та євроатлантичної спільноти.

2. Одночасно з припиненням політичної ворожнечі між Києвом та Москвою обидві сторони запевняють європейську спільноту в тому, що більше не будуть повторюватися «газові війни». Знову ж таки, як правило, європейські коментатори не беруть до уваги ні причини, ні обставини останніх «газових» конфліктів між Україною та Росією, які вплинули на постачання газом країн ЄС у 2006 та 2009 рр.

3. Під час самміту Україна-Європейський Союз 22 листопада 2010 р. оголошено про те, що сторони схвалили план дій із скасування візового режиму. Українські експерти одностайно відзначили, що ЄС ухилився від ухвалення «дорожньої карти», яка б містила чіткі терміни виконання етапів, критерії оцінки виконання та встановлювала б чітку часову перспективу для скасування візового режиму. Жодних зобов'язань на себе у цьому плані ЄС брати не бажає.

4. Україна і ЄС підтвердили свої наміри завершити роботу над Угодою про асоціацію, важливим елементом якої є положення про зону вільної торгівлі. Значна частина українських експертів вважала ці наміри декларативними, оскільки кілька принципових питань не мають політичного рішення (чітке визначення європейської перспективи для України, кілька принципових для України положень щодо доступу на ринки послуг, аграрної продукції тощо). Тим не менш, джерела, близькі до переговорного процесу, підтверджують, що роботу над політичною частиною Угоди про асоціацію практично завершено.

5. Україна набула членство в енергетичному співтоваристві. Це, однак, накладає певні зобов'язання, без виконання яких подальший рух може стати неможливим.

6. Здійснено візити президента до Китайської Народної Республіки і Японії. Виведення відносин з цими країнами безумовно, в інтересах України. Водночас навряд чи варто поспішати з оцінками, оскільки результати цих візитів до цієї пори оцінити мало реально.

7. Створено українсько-турецьку стратегічну групу високого рівня. Цю останню подію поки що важко оцінити, але якщо робота такої групи буде наповнена змістом, який відповідає її назві, це буде безумовний успіх і може поступово призвести не лише до повернення, але і до зростання впливу України в Чорноморському регіоні.

Основні втрати:

1. Україна все більше відверто сприймалася у світі як країна, залежна від Росії і як така, що належить до безумовної сфери впливу РФ.

2. Було втрачено ініціативу в регіональних процесах (врегулювання Придністровського конфлікту, розвиток ситуації в басейні Чорного моря проходять на тлі відносної пасивності України).

3. Втрачаються можливості інтеграції України до європейського безпекового простору на умовах, які були б вироблені разом з Україною і підтверджували б її роль у європейських процесах. Оскільки основою процесу створення нової європейської архітектури безпеки сьогодні виступає система зв'язків, вибудувана в НАТО та між НАТО і країнами, які фактично є її союзниками (Швеція, Австрія), Україні все одно доведеться відновлювати рівень і якість свого партнерства з НАТО, що обов'язково поставить питання вибору між слідуванням у фарватері політики захисту російських інтересів, чи повернення до самостійної політики.

4. Втрачено можливість використання зв'язків з Польщею для просування України шляхом європейської інтеграції.

5. Разом із справою з наданням політичного притулку екс-міністрові Данилишину, іншими подіями внутрішнього характеру Україна несе істотні іміджеві втрати у своєму зовнішньому середовищі.

Таким чином, загальний баланс складався не на корись України і свідчить про те, що станом на сьогодні втрати більші за її здобутки. Тим більше, що втрати - реальні, тоді як здобутки носять переважно потенційний характер.

Відповідно, це змушує поставити питання щодо реалістичності цілей, які декларує державне керівництво України (європейська інтеграція, налагодження дружніх і партнерських відносин з Росією, розвиток відносин з країнами Далекого Сходу).

На шляху європейської інтеграції єдиним реальним здобутком групи людей, які називають себе «новою владою», могло б стати скасування візового режиму для громадян України при короткотермінових поїздках. Ці плани може перекреслити справа Данилишина, оскільки практика засвідчує: звернення про надання притулку громадянами країн, які визнано демократичними, у країнах ЄС, як правило, не розглядаються.

Можливість входження чи то до Митного Союзу, чи то до Євразійського економічного співтовариства, про що час від часу кажуть в уряді і Верховній Раді, прямо суперечить логіці і можливостям перебування України в СОТ і просування її до економічної інтеграції з ЄС, на що вже не раз вказували брюссельські функціонери. Заяви міністра закордонних справ Грищенка про те, що Україна не має наміру вести переговори про вступ до Митного союзу Росії, Білорусі і Казахстану поки що сприймаються виключно як заяви, але не як констатація незворотності обраного напрямку руху.

Реалістичність досягнення дійсно дружніх, партнерських і рівноправних відносин з Росією шляхом істотних поступок у своїх стратегічних інтересах також викликає великий сумнів. Швидше, йдеться про те, що за дружбу й партнерство намагатимуться видавати спробу домінування Росії. Окрім того, українське суспільство практично не має незаангажованої і хоча б відносно повної інформації щодо справжнього стану справ як з країн ЄС, так і з Росії (за винятком тих прошарків, які мають постійний доступ до Інтернету).

Між тим, помітним є те, що час найбільшої взаємної приязні у відносинах між Україною і Росією минув, у оточенні президента Януковича все майже вголос заявляють, що очікували від Москви дещо іншого ставлення. Це змушує замислитися над зовсім не виключеною ймовірністю охолодження відносин між Януковичем і російським істеблішментом, а також над тим, що жодного плану дій у разі виникнення подібної ситуації ті, хто звично називають себе «владою», не мають, а отже, рішення прийматимуться під тиском фактів і конкретних ситуацій.

Реалістичність досягнення партнерства з Китаєм ставить під сумнів фактична відсутність в Україні фахівців з відносин з цією країною. Як, власне, і з Росією, і з країнами ЄС, навіть з Німеччиною і Францією. Оскільки про підготовку таких фахівців сьогодні не йдеться, то можна зробити висновок: оголошені цілі здебільшого є декларацією.

Серед основних загроз, які в результаті зміни влади в Україні постали перед державою, можна виділити такі:

1. Поступове зниження якості, ролі і місця держави в системі міжнародних відносин, яка складається в регіоні.

2. Загроза повернення до стану спочатку «м'якої», а потім і справжньої міжнародної ізоляції (як це було в 2001-2004 рр.)

3. Загроза втрати фактичної суб'єктності у міжнародних відносинах.

Реальні можливості для подолання цих загроз існують. Передусім, це - повернення до демократичного розвитку суспільства, що уможливить здійснення активної, ініціативної зовнішньої політики на всіх важливих для держави напрямках, і передусім - у сфері європейської інтеграції.

Восени 2010 року Україна вже намагалася озвучити позицію, яка могла б повернути Україні ініціативність у сфері міжнародної безпеки. Йдеться про висловлювання секретаря РНБОУ Богатирьової щодо готовності брати участь у створенні європейської системи ПРО з використанням її радарів. Такого роду ініціативи обов'язково зіграють, як тільки Україна зможе довести, що вона є надійним, передбачуваним і послідовним партнером. Спершу, очевидно, необхідно заявити про свої потенції на регіональному рівні - це може стосуватися і просування врегулювання у Придністров'ї, і в інших пострадянських «гарячих точках».

Є можливості відновлення спільної з Польщею участі у різного роду міжнародних операціях. Без сумніву, це буде використано, як тільки правлячий режим постане перед дилемою, подібною до тією, перед якою 2003 року постав Кучма (Ірак або жорсткіша ізоляція).

Але тільки після того, як будуть припинені політичні репресії, розпочнеться внутрішній діалог з питань подальшого розвитку держави і суспільства, станеться повернення до демократичних засад у державній політиці можна буде говорити про реальні можливості посилення Україною своєї ролі у міжнародних справах і реальні європейські перспективи.

1.3 Основні положення Закони України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» та стан його реалізації

З моменту приходу до влади В. Януковича та його Уряду, формування провладної більшості в Парламенті відбулися кардинальні зміни як у зовнішньополітичній стратегії України, так і в механізмах її імплементації. Новий зовнішньополітичний курс держави корелює з підходами і стилем дій влади у внутрішній політиці - з тією різницею, що деякі декларовані цілі та конкретні результати окремих рішень проявлятимуться лише в середньо- та довгостроковій перспективі.

Протягом першого року діяльності нова владна команда відбудувала чітко скоординовану систему управління у трикутнику Президент - Парламент - Уряд, ліквідувавши протистояння інститутів влади, яке попередніми роками гальмувало здійснення консолідованої політики на світовій арені. У політико-дипломатичному діалозі із зарубіжними партнерами не спостерігалося суттєвих розбіжностей в позиціях владних інституцій стосовно чутливих питань двостороннього співробітництва, як це було раніше. Активізовано контакти на важливих для країни зовнішньополітичних напрямах, яким надавалося недостатньо уваги попередньою владою (Китай, Японія, Туреччина).

У 2010 р. відбулася кардинальна корекція зовнішньополітичного курсу України. На законодавчому рівні закріплений позаблоковий статус держави, знята перспектива вступу до Організації Північноатлантичного договору, домінуючим у зовнішній політиці став російський вектор. При цьому, українсько-російські відносини набули явно асиметричного, диспаритетного характеру: Україна пішла на стратегічні геополітичні поступки РФ (пролонгація перебування Чорноморського Флоту РФ у Криму), дедалі більше підпадаючи під російський вплив. Це створює загрозу поступового перетворення європейської інтеграції України на другорядний напрям зовнішньої політики.

Водночас, досі немає жодних розрахунків вартості зміни попередньої моделі забезпечення національної безпеки (приєднання до Організації Північноатлантичного договору) на позаблокову модель, яка передбачає принципово інші підходи до розвитку сектору безпеки в цілому. Це залишає від-критим питання ресурсного забезпечення національної безпеки. Сьогодні Збройні Сили України не мають належного фінансування, сучасного озброєння та військової техніки, відтак - оборонні можливості, які у змінених умовах мають нарощуватися, насправді деградують, відповідно - збільшується дефіцит безпеки.

Крім того, очевидно, що проголошений позаблоковий статус не сприяє зміцненню національної безпеки без реальних зовнішніх гарантій Україні з боку зацікавлених суб'єктів - ЄС, США, РФ, НАТО. Але надання таких гарантій (запровадження механізмів їх реалізації) в нинішній геополітичній ситуації “пере-завантаження” відносин виглядає малоймовірним.

Таким чином, Закон, по суті, закріпив ситуацію невизначеності у сфері національної безпеки, залишаючи Україну в “сірій” зоні як без можливостей самостійного забезпечення захисту власної незалежності та територіальної цілісності, так і без надійних зовнішніх гарантій безпеки.

Слід особливо відзначити, що процес підготовки та розгляду проекту Закону, який має визначити стратегію країни на десятиліття, відбувся в закритому режимі, без урахування позицій профільних парламентських комітетів, консультацій з громадськістю, обговорення в експертних колах. Процедура його прийняття чітко продемонструвала, що Парламент фактично залишився за рамками процесу розробки основ зовнішньої політики держави.

У цілому, прийняття нової редакції Закону “Про засади внутрішньої і зовнішньої політики” виглядає як певний “політичний реванш” нової влади, що створює в очах світового співтовариства образ України як непередбачуваної держави, зовнішньополітичний курс якої залежить від внутрішньополітичної кон'юнктури.

Президент України 1 липня 2010 р. підписав Закон "Про засади внутрішньої і зовнішньої політики України". Згідно з основними пунктами документа, Україна як європейська позаблокова держава здійснює відкриту зовнішню політику і прагне співпрацювати з усіма заінтересованими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав, груп держав чи міжнародних структур.

Основні засади зовнішньої політики відповідно до цього документа такі:

- гарантування національних інтересів і безпеки України через підтримання мирного й взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права;

- забезпечення дипломатичними й іншими засобами та методами, передбаченими міжнародним правом, захисту суверенітету, територіальної цілісності й непорушності Державного кордону України, її політичних, економічних, енергетичних і інших інтересів;

- використання міжнародного потенціалу для утвердження та розвитку України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної та правової держави, її сталого економічного розвитку;

- формування сприятливих зовнішньополітичних умов для розвитку української нації, її економічного потенціалу, історичної свідомості, національної гідності українців, а також етнічної, культурної, мовної, релігійної самобутності громадян України всіх національностей;

- утвердження провідного місця України в системі міжнародних відносин, зміцнення міжнародного авторитету держави;

- сприяння міжнародному миру та безпеці у світі, участь у всеосяжному політичному діалозі для підвищення взаємної довіри держав, подолання традиційних і нових загроз безпеці;

- дотримання Україною політики позаблоковості, що означає неучасть нашої держави у військово-політичних союзах, пріоритетність участі у вдосконаленні та розвитку європейської системи колективної безпеки, продовження конструктивного партнерства з Організацією Північноатлантичного договору й іншими військово-політичними блоками з усіх питань, котрі становлять взаємний інтерес;

- підтримка зміцнення ролі міжнародного права у міжнародних відносинах, забезпечення додержання та виконання чинних, вироблення нових принципів і норм міжнародного права;

- запобігання конфліктам у регіонах, які межують з Україною, та врегулювання наявних конфліктів;

- гарантування захисту прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном;

- створення вигідних умов для задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, котрі проживають за межами України, підтримання з ними сталих зв'язків;

- забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в ЄС;

- підтримка розвитку торговельно-економічної, науково-технічної та інвестиційної співпраці України з іноземними державами на засадах взаємної вигоди;

- забезпечення з метою повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу інтеграції економіки України у світову економічну систему;

- розширення міжнародного співробітництва з метою залучення іноземних інвестицій, новітніх технологій та управлінського досвіду в національну економіку в інтересах її реформування, модернізації та інноваційного розвитку;

- підтримка інтеграції України у світовий інформаційний простір.

Закон хоч і не став поворотним і визначальним у зовнішній політиці, однак, він окреслив основні орієнтири руху, які зумовлені викликами в міжнародному середовищі. До питання дотримання всього курсу і всіх назначених орієнтирів, можна констатувати про не зовсім вдале забезпечення зовнішньополітичної лінії, та ставлення особистих , бізнесових пріоритетів над національними.

2. Сучасні геополітичні виклики в українсько-російських взаємовідносинах

2.1 Проблема Криму та її наслідки для двосторонніх відносин

Російська агресія в Криму та гра м'язами на українсько - російському кордоні стали основним питанням сьогоднішнього міжнародного порядку денного. Своїми діями Росія намагається не лише змусити світове співтовариство рахуватися з власними геополітичними інтересами та амбіціями, але й силовим шляхом запровадити такий устрій пострадянського простору, який відповідає її інтересам, а також вирішити низку власних внутрішніх проблем.

Міжнародне співтовариство демонструє все більш адекватну реакцію на російську агресію; саме позиція світових гравців стала основною противагою російському тиску. Серйозною ж перешкодою на шляху врегулювання ситуації є слабка інституційна спроможність органів державної влади в Україні та нового політичного керівництва держави.

Росія, наполягаючи на «легітимності В. Януковича», використала його як інструмент для досягнення своїх цілей щодо Криму, порушивши при цьому низку міжнародних договорів, зокрема:

* Статут ООН;

* Декларацію про принципи міжнародного права 1970 року;

* Гельсінкський заключний акт НБСЄ 1975 року;

* Договір про дружбу та співробітництво між Російською Федерацією та Україною 1997 року;

* Угоду між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 8 серпня 1997 року (дію якої було подовжено у квітні 2010 р.).

Зокрема, порушено пункт 1 статті 6 Угоди про статус та умови перебування Чорноморського флоту, де зазначається, що військові формування ЧФ РФ «здійснюють свою діяльність в місцях дислокації відповідно до законодавства Російської Федерації, поважають суверенітет України, додержуються її законодавства та не допускають втручання у внутрішні справи України». Порушено також пункт 2 статті 8, згідно з яким військові формування ЧФ РФ «проводять навчання й інші заходи бойової та оперативної підготовки в межах навчальних центрів, полігонів, позиційних районів і районів розосередження, стрільбищ та, крім заборонених зон, у відведених зонах повітряного простору за погодженням з компетентними органами України».

Крім того, відмова Російської Федерації від попередніх консультацій з Україною та державами-гарантами її безпеки та територіальної цілісності (Великою Британією, США та Францією) є показовим нехтуванням міжнародно-правовими зобов'язаннями, закріпленими у Будапештському меморандумі 1994 року.

Такі дії Російської Федерації викликали достатньо оперативну реакцію світової спільноти:

* Президента США Б. Обама 28.02.2014 охарактеризував ситуацію навколо Криму як порушення міжнародних зобов'язань Росії поважати незалежність, суверенітет та кордони України.

* Рада Безпеки ООН провела три засідання, присвячені Україні. Представники США, Великої Британії та Франції підтримали Україну і висловили занепокоєння щодо ситуації. Росія ж використала засідання для поширення власної пропаганди та інтерпретації подій в Україні.

* 02.03.2014 відбулося позачергове засідання Ради НАТО, де було визнано, що Росія порушує принципи Статуту ООН та було закликано зупинити військові дії і агресію.

* Рада міністрів закордонних справ ЄС за результатами екстреного засідання 03.03.2014 засудила агресію Росії щодо України та закликала Кремль повернути війська на місце їх базування.

* 03.03.2014 країни «Великої Сімки» (США, Німеччина, Франція, Великобританія, Італія, Канада та Японія) заморозили підготовку до самміту «Великої Вісімки», запланованого на червень 2014 р. у Сочі. Відповідно до заяви «Великої Сімки», ці країни вважають дії Росії очевидним порушенням суверенітету України, несумісним із діяльністю «Великої Вісімки», до складу якої Росія увійшла у 1997 р.

02.03.2014 відбулася телефонна розмова між А. Меркель та В. Путіним, під час якої було погоджено створити групу під егідою ОБСЄ з розслідування ситуації в Криму. 03.03.2014 в Україну прибула Місія ОБСЄ для здійснення візиту до Криму. 4-5.03 в Україні перебуває делегація ООН на чолі із Заступником Генерального секретаря. Крім того, Верховний комісар ОБСЄ у справах національних меншин А.Торс планує відвідати АР Крим 5-6 березня 2014 р. 04.03.2014 очікується візит в Україну Держсекретаря США Дж.Керрі.

Таким чином, розв'язання конфлікту навколо Криму та російської агресії переведено на рівень світових геополітичних гравців. Станом на 04.03.2014 Україна фактично не змогла стати стороною переговорного процесу з РФ, її суб'єктність у міжнародному переговорному процесі залишається під питанням, а вплив на нього - слабким.

З геополітичної точки зору Кримська авантюра є частиною зовнішньополітичної стратегії Росії та засобом укріплення її геополітичних позицій, передусім у регіоні, який вона вважає своєю зоною впливу.

За рахунок проведення операції в Криму Росія намагається долучити Кримський півострів до так званого «малого поясу безпеки» геополітичних кордонів, до якого вже належать Абхазія, Південна Осетія, Нагірний Карабах, Придністров'я, а також Калінінград, а також наростити військово-морську присутність в акваторії Чорного моря, що розглядається нею як складова частина системи національної безпеки та фактор регіональної стабільності у протистоянні з НАТО.

Крім того, Росія намагається вирішити такі економічні задачі:

* забезпечення енергетичної безпеки шляхом здешевлення будівництва Південного потоку на континентальному шельфі Чорного моря замість глибоководного будівництва в нейтральних водах;

* «газова прив'язка» Криму до Росії, який зараз інфраструктурно і ресурсно повністю залежить від України;

* нейтралізувати або взяти під російський контроль перспективні проекти розвідки і видобутку газу в Чорному морі, які ініціювала Україна із залученням провідних європейських і американських компаній та витіснити з північного сектора Чорного моря ці компанії;

* позбавити «Україну без Криму» основного простору виключної економічної зони в Чорному морі тощо.

Попри викладені вище раціональні аргументи щодо пояснення дій РФ, у цілому позиція Російської Федерації щодо Криму, як і щодо Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, виглядають ірраціональними виходячи із традиційного сприйняття інтересів держав у міжнародних відносинах, зокрема інтересів Росії щодо України. Як тиск, так і фактична війна РФ щодо України, несуть російським інтересам значно більшу загрозу, ніж можливі переваги.

Тому для пояснення логіки дій РФ експерти розглядають декілька конспірологічних теорій.

1. Російська гра на підняття ставок. Кримська авантюра пояснюється тим, що російська сторона вирішила скористатися вразливістю новопризначеного українського Уряду, яка пов'язана із перехідним періодом та його слабкою інституційною спроможністю, щоб підняти ставки на переговорах щодо пост-майданних українсько-російських відносин. Такий крок, на думку Росії, дозволить попередити спроби нових українських високопосадовців ставити питання про денонсацію Харківських угод та вимоги щодо виведення Чорноморського флоту РФ з території України, а також підняття інших чутливих для Москви питань. Згідно із цим сценарієм, після демонстрації Росією сили, яка не повинна перейти у силове протистояння, сторони мають сісти за стіл переговорів, де російська сторона наполягатиме на прийнятті її умов врегулювання ситуації. Росії потрібен лояльний український Уряд, який не вступатиме в НАТО і враховуватиме російські економічні та військово-політичні інтереси.

...