Грошово-кредитні системи зарубіжних країн

Размещено на http://www.allbest.ru/

Грошово-кредитні системи зарубіжних країн



Лисенков Ю.М., Коротка Т.А. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн. -- К: Зовнішня торгівля, 2005. -- 118 с.

Розглянуто етапи еволюції грошово-кредитних систем, охарактеризовано їхні основні складові. Проаналізовано грошово-кредитну політику країн із розвиненою економікою. Окремий розділ присвячено огляду діяльності міжнародних валютно-кредитних та фінансових організацій.

Навчальний посібник орієнтований на студентів, які навчаються за спеціальністю "Міжнародна економіка". У ньому викладено навчально-методичний матеріал з окремої дисципліни "Грошово-кредитні системи зарубіжних країн".

Рекомендовано студентам економічних вузів, аспірантам, викладачам, що вивчають грошово-кредитні системи зарубіжних країн.



ВСТУП

Грошова система -- це встановлена державою форма організації грошового обігу в країні. Грошова система формується історріч-но, є елементом господарського механізму і регулюється законодавчими актами держави.

До основних елементів грошової системи належать: грошова одиниця, державні грошові знаки, масштаб цін, валютний курс, організація емісії та обігу грошових знаків, організація міжнародних розрахунків, суб'єкт грошово-кредитного і валютного регулювання (мал. 1).

Мал. 1. Основні елементи грошової системи.

Грошова одиниця -- встановлений у законодавчому порядку грошовий знак, який слугує для вимірювання цін товарів та послуг.

Державні грошові знаки -- визначаються законодавством держави і мають законну' платіжну силу. Грошові знаки, що випускаються державою, обов'язкові до приймання на території всієї країни.

Розрізняють такі види державних грошових знаків:

банківські білети -- вид державних грошових знаків, які випускаються в обіг центральним емісійним банком країни;

казначейські білети -- вид державних грошових знаків, які впроваджуються в обіг при бюджетній емісії спеціально уповноваженим державним органом;

розмінна (білонна) монета -- дрібна частина державних грошових знаків, яку випускають для зручності обслуговування роздрібного обігу.

Масштаб цін -- засіб вираження вартості (ціни) товарів і послуг у грошових одиницях, який складається під впливом ринкового попиту і пропозиції.

Валютний курс -- вартість грошової одиниці однієї країни, що виражена у грошових одиницях іншої країни. Валютний курс використовується для:

обміну валют при торгівлі товарами і послугами;

порівняння цін на світових товарних ринках, а також вартісних показників різних країн;

періодичної переоцінки рахунків в іноземній валюті юридичних та фізичних осіб.

Розрізняють два основні види валютних курсів:

фіксований -- офіційно встановлене співвідношення грошових одиниць різних країн;

плаваючий -- ринкове співвідношення грошових одиницьрізних країн, що залежить від попиту і пропозиції.

Організація емісії та обігу грошових знаків включає визначення сфер готівкових і безготівкових розрахунків, режим використання грошей на рахунках, форми розрахунків, порядок платежів тощо. Порядок емісії та обігу грошових знаків встановлюється державою і регулюється законодавством країни.

Організація міжнародних розрахунків -- система регулювання платежів за грошовими вимогами й зобов'язаннями, шо виникають між державами, підприємствами, організаціями та фізичними особами, які перебувають на території різних країн.

Суб'єкт грошово-кредитного і валютного регулювання -- в ролі такого органу в більшості країн виступає центральний емісійний банк.



1. ЕВОЛЮЦІЯ ГРОШОВИХ СИСТЕМ ТА ЇХ ТИПИ

Тип грошової системи залежить від форми організації грошового обігу в країні і визначається сукупністю її елементів та їх взаємодією, які обумовлюють тенденції розвитку та закономірності функціонування грошової системи. Розвиток грошових систем відбувався одночасно з розвитком товарного господарства та економічних відносин. Типи грошових систем представлені на мал. 2.

Мал. 2. Типи грошових систем.

За типами функціонування грошові системи поділяються на саморегульовані та регульовані грошові системи.

Саморегульовані грошові системи -- грошові системи, що базувалися на використанні в ролі грошей благородних металів та в обслуговуванні сфери обігу монетами з благородних металів і обмінними на ці метати банкнотами. Саморегулювання полягало в механізмі грошового обігу: вартість грошей дорівнюваїа вартості благородних металів, які містилися в монетах або могли бути одержані в обмін на банкноти. Втручання держави було мінімальним (встановлювався лише питомий вміст благородного металу в грошовій одиниці).

Саморегульовані грошові системи виступати у формах біметалізму та монометалізму.

Біметалізм -- це форма саморегульованої грошової системи, за якої роль загатьного еквівалента законодавчо закріплювалася за двома грошовими металами (золотом і сріблом). Монети з цих металів карбувалися та перебували в обігу на рівних засадах. Банкноти піддягали обміну на обидва метати.

Біметалізм існував у трьох вадах:

система "паралельних" валют (співвідношення між золотими і срібними монетами встановлюється на ринку стихійно):

система "подвійної" валюти (співвідношення між золотими і срібними монетами встановлюється державою в законодавчому порядку);

система "кульгаючої" валюти (один із видів монет карбується у закритому порядку).

Між сріблом і золотом встановлювалося певне співвідношення. З часом ціни, зокрема й на монети, змінювалися, і встановлене співвідношення втрачало силу, що зумовлювало постійне існування двох мір вартості та двох масштабів цін. Постійне коливання співвідношень різних видів металевих грошей та пов'язані з цим незручності призвели до поступового зникнення з обігу одного із видів металевих грошей і переходу від біметалізму до монометалізму.

Монометалізм -- це форма саморегульованої грошової системи, у якій роль грошей виконує один грошовий метал. Банкноти підлягали обміну на цей грошовий метал.

Починаючи з кінця XIX ст., найпоширенішою грошовою системою у світі став золотий монометалізм, який існував у трьох видах:

золотомонетний стандарт;

золотозливковий стандарт;

золотодевізний стандарт.

Найдосконалішим видом золотого монометалізму вважається золотомонетний стандарт, який використовувався в XIX-- XX ст.

Золотомонетний стандарт -- це вид золотого монометалізму, для якого характерне виконання золотом усіх функцій грошей, карбування і обіг золотих монет із фіксованим золотим вмістом, вільний обмін паперових грошей на золото.

Запровадження золотомонетного стандарту вимагало від кожної країни-учасниці конвертування внутрішньої валюти в золото за фіксованим курсом. Жодних міжнародних норм не існувало, а основою валютних курсів був золотий паритет.

Золотомонетний стандарт являв собою найстабільнішу саморегульовану грошову систему. Завдяки системі відкритого карбування монет золотомонетний стандарт забезпечував відносну стабільність вартості грошей при гнучкому забезпеченні динамічно зростаючих потреб обігу в засобах платежу.

Стабільність національних грошових одиниць та валютних курсів сприяла розвитку вільного ринку, кредитних відносин, міжнародної торгівлі, руху капіталів і зростанню обсягів виробництва.

Використання золотомонетного стандарту вимагало від держав значних обсягів золотих запасів у центральних емісійних банках для забезпечення потреб обігу золотими монетами. З метою зменшення маси золотих монет в обігу широко емітуватися паперові банківські білети, активно розвивалася депозитна форма грошей і безготівкові розрахунки.

Перша світова війна істотно вплинула на грошово-кредитні системи країн. Зростання бюджетних дефіцитів, покриття їх позиками та емісією грошей -- все це спричинило зростання в обігу грошової маси, яка значно перевищила золоті запаси емісійних банків. Під час війни випуск золотих монет в обіг призупинився в більшості країн (крім США та семи латиноамериканських країн), наявна золота монета була частково вилучена державними органами, а частково осіла як скарб. Після війни лише США зберегли золотомонетний стандарт.

По закінченні світової війни інфляція в ряді країн посилилася. Певна стабілізація економіки відбулась у 1924--1928 pp. Із метою підтримання національних валют у країнах Європи проводилися грошові реформи (1924--1929 pp.). Під час грошових реформ повернення до золотого стандарту відбулося у двох нових видах: золотозливкового та зол ото девізного стандарту.

Також після війни золотомонетний стандарт не було відновлено в країнах Європи, і ті з них, які мати достатні золоті запаси (зокрема Велика Британія і Франція) запровадили золотозливковий стандарт.

Золотозливковий стандарт -- це вид золотого монометалізму, для якого характерні відсутність в обігу золотих монет, заборона на їх вільне карбування, обмін банкнот лише на стандартні золоті зливки. Зояотозливковий стандарт використовувався переважно для міжнародних розрахунків.

Більшість країн у післявоєнний час не змогли відновити золотий монометалізм навіть у такій "урізаній" формі й запровадили систему золотодевізного стандарту.

Золотодевізний стандарт -- це вид золотого монометалізму, для якого характерні відсутність в обігу золотих монет та їх вільного карбування, здійснення обміну банкнот на золото через обмін на іноземну валюту (девізу), яка, в свою чергу, обмінюється на золото. У такий спосіб зберігався непрямий зв'язок грошових одиниць тридцяти країн світу із золотом.

Система золотодевізного стандарту була юридично оформлена рішенням Генуезької конференції (1922 p.). Світова економічна криза (1929--1933 pp.) призвела до скасування золотого монометалізму, масового знецінення валют і зумовила перехід грошово-кредитних систем світу від саморегульованих до регульованих грошових систем:.

Регульовані грошові системи -- тип грошових систем, які базуються на обігу паперових і металевих грошових знаків, які не мають власної внутрішньої вартості.

Регулювання полягає в механізмі грошового обігу: емісія грошових знаків повністю монополізована державою, яка забезпечує сталість емітованих грошових знаків, регулює пропозицію грошей відповідно до потреб обігу в засобах обігу, а курс валют формується на базі паритету їхньої купівельної сили.

Регульовані грошові системи розрізняються за такими класифікаційними ознаками:

за характером регулювання пропозиції грошей;

за характером економічної системи, в межах якої здійснюється грошовий обіг;

за характером регулювання валютних відносин.

За характером регулювання пропозиції грошей виділяються такі види грошових систем:

паперово-грошового обігу -- вид регульованої грошової системи, для якої характерна бюджетна емісія для покриття бюджетного дефіциту. Бюджетна емісія в системі паперово-грошового обігу виступає у двох формах:

а) грошові знаки емітуються державним казначейством у формі казначейських білетів;

б) грошові знаки емітуються центральним емісійним банком у формі банківських білетів;

кредитного обігу -- вид регульованої грошової системи, для якої характерний випуск і рух грошових знаків, що виникають на основі кредиту. Кредитними принципами є забезпеченість та повернення коштів, що створює реальну можливість утримувати кредитну емісію на рівні реального попиту на гроші.

За характером економічної системи, в межах якої здійснюється грошовий обіг, виділяються такі види грошових систем:

неринкова -- вид регульованої грошової системи, яка харак теризується адміністративними методами регулювання грошового обігу (розмежування сфер готівкового і безготівкового грошового обігу, заборона певних грошових операцій, здійснення контролю за грошовими операціями суб'єктами економічних відносин, лімі тування кредитів тощо);

ринкова -- вид регульованої грошової системи, яка характе ризується наявністю регулювання грошового обігу на основі вико ристання економічних методів впливу на обсяг, динаміку і струк туру грошової маси.

За характером регулювання валютних відносин виділяються такі види грошових систем:

відкрита -- вид регульованої грошової системи, яка характеризується відсутністю обмежень на проведення валютних операцій юридичними та фізичними особами, повною конвертованістю національної валюти, високою організованістю валютного ринку;

закрита -- вид регульованої грошової системи, яка характеризується використанням валютних обмежень, неконвертованістю національної валюти, обмеженням ринкового механізму формування валютного курсу.

1.1 Еволюція сучасної валютної системи

Сучасна валютна система являє собою сукупність способів, важелів та міждержавних органів, із допомогою яких здійснюється взаємний платіжно-розрахунковий обіг у рамках світового господарства.

Виникнення й еволюція сучасної валютної системи відображають об'єктивний розвиток процесів інтернаціоналізації капіталу, що вимагає адекватних умов у міжнародній грошовій сфері.

Послідовно існували та змінювалися три валютні системи (мал. 3).

Мал. 3. Еволюція валютних систем.



Офіційне визнання ця грошова система здобула на Паризькій конференції 1867 p., де золотомонетний стандарт був визнаний єдиною формою світових грошей (Паризька валютна система).

Перевагами золотомонетної валютної системи можна назвати її універсальність і спільність національних та міжнародних розрахунків.

Проте розрахунки золотими монетами зменшували гнучкість цієї валютної системи, яка була особливо необхідна в кризових ситуаціях, зростання золотих запасів відбувалося повільніше, ніж обсягів товарів, використання золотих монет для всіх видів розрахунків призвело до їх виведення з обігу (шляхом, осідання у громадян), що знижувало розрахункові можливості та поступово вело до відмови від жорсткого золотомонетного стандарту.

Недоліки золотомонетної валютної системи та наслідки світової війни обумовили перехід до золотозливкової та золото девізної валютних систем.

У 1922 р. на Генуезькій міжнародній економічній конференції країни домовились про створення нової валютної системи. За своїми ознаками вона стала грошовою системою золотозливкового і золотодевізного стандартів.

При золотозливковому стандарті золото здебільшого застосовувалося в міжнародних розрахунках.

При золотодевізному стандарті для міжнародних розрахунків поряд із золотом використовуються паперові національні ватюти -- девізи, суми яких в ідеалі мали дорівнювати золотим запасам країни, що їх емітувала.

Але кількість грошей, що знаходилися в обігу, значно перевищувала обсяги зберігання золота. Це призводило до інфляції, а потім -- і до девальвації окремих валют.

Генуезька валютна система залишалася стабільною до 1929 p., коли розпочалася світова економічна криза. В ході кризи довіра до девіз була підірвана і Генуезька валютна система перестала існувати.

На її базі склалися три валютні зони: стерлінгова, доларова і франка.

Валютна зона -- це угруповання країн, економічно, валютно Я фінансово залежних від держави, яка очолює валютну зону (держава-лідер). Метою створення валютної зони є підсилення конкурентних позицій країни-лідера на міжнародній арені. Для валютної зони характерні такі особливості:

курс валют прив'язується до валюти держави-лідера;

міжнародні розрахунки країн-учаснииь валютної зони здійснюються у валюті держави-лідера;

валютні резерви країн-учасниць зберігаються в державі-лідері;

забезпеченням залежних валют є казначейські векселі та облігації державних позик країни-лідера.

Стерлінгова валютна зона, шо очолювалася Великою Британією, була утворена [931 р. До її складу входили країни Британської співдружності (крім Канади та Ньюфаундленда), Гонконг, Єгипет, Ірак і Португалія. Згодом, до неї приєдналися Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Японія, Греція та Іран.

Доларова валютна зона, що очолювалася США, була утворена 1933 р. До її складу входили Канада і країни Центральної та Південної Америки.

Валютна зона франка, шо очолювалася Францією, була утворена 1933 р. До її складу увійшли Бельгія, Нідерланди і Швейцарія. Згодом приєдналися Італія. Чехословаччина та Польща. Під час Другої світової війни всі валютні зони перестали існувати.

Воєнна ситуація призвела до розпаду першої ватютної системи і зумовила перехід до другої валютної системи.

Друга валютна система. Офіційно була оформлена на Міжнародній валютно-фінансовій конференції ООН, що проходила 1944 р. у Бреттон-Вудсі (США) і дістала назву "'Бреттон-Вудська валютна система".

Метою запровадження цієї валютної системи було відновлення вільної торгівлі та встаношіення стабільної рівноваги системи міжнародних розрахунків на базі фіксованих валютних курсів.

У результаті переговорів були визначені такі принципи функціонування валютної системи:

встановлення твердих обмінних курсів валют країн-учасниць до курсу резервної валюти -- долара США.;

фіксація в золоті курсу резервної валюти;

підтримка центральними емісійними банками країн стабільних курсів своїх валют стосовно резервної валюти за допомогою валютних інтервенцій;

здійснення змін валютних курсів через девальвації та ревальвації;

утворення організаційних ланок валютної системи.

Такими ланками стають Міжнародни й валютний фонд (МВФ) та Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), які мають розвивати валютне співробітництво країн і сприяти зниженню дефіциту платіжного балансу.

При збереженні в цілому золотодевізного стандарту та кінцевих розрахунків золотом, долар США був визначений світовою резервною валютою і міг обмінюватися на золото центральними банками інших країн за фіксованим курсом. Установлюватися офіційні паритети валют, що виражалися в золоті та доларах. Ринкові курси валют країн-учасниць не повинні були відхилятися від фіксованих курсів більш ніж на 1% у той чи інший бік. Поступово долар витісняв золото з обігу, і Бреттон-Вудська валютна система швидко стала доларовою.

Друга валютна система ефективно функціонувала доти, доки золоті запаси США забезпечували обмін доларів на золото. Посилення світової конкуренції в 60-х pp. призвело до кризи Бреттон-Вудської валютної системи яка тривала майже десять років. В 1973 р. за результатами міжнародної конференції в Парижі система твердих обмінних курсів валют перестала існувати, що ознаменувало кінець другої валютної системи і обумовило перехід до третьої валютної системи.

Третя валютна система. Враховуючи зміни світової економічної ситуації, 1976 р. провідні країни на Ямайській нараді Міжнародного валютного фонду заклали основи чинного валютного механізм}, який характеризується такими ознаками:

золото є звичайним товаром, хоч його висока ліквідність все ще змушує більшість держав відводити йому значну роль при формуванні своїх золотовалютних резервів;

країни мають право вибору режиму ваіютного курсу;

запроваджується стандарт спеціальних прав запозичення (СПЗ).

Метою запровадження СПЗ було створення універсальної світової валюти, яка замінила би золото й долари США в міжнародних розрахунках та державних резервах. Однак плани щодо створення універсаіьної валюти на базі СПЗ не було реалізовано. Це пояснюється тим, що МВФ та інші міжнародні організації не змогли набути достатнього впливу для ефективного регулювання світової валютної та фінансової системи.

Водночас правом вибору режиму ваіютного курсу країни скористатися повністю. 19 провідних держав, включаючи США. Канаду. Велику Британію та Японію, прийняли співвідношення валют, що залежить від попиту і пропозиції на ринку.

Більшість країн Європейського Союзу (ЄС) заснувати валютний союз і перейшли до єдиної валюти -- євро, курс якої до інших валют також перебуває у плаваючому режимі. Створення єдиної європейської валюти стаю значною подією в еволюції сучасної ватютної системи та унікальним прикладом поступового переходу великої групи країн до єдиної валюти.

При створенні ЄС перехід до єдиної валюти не передбачався. Проте після розпаду Бреттон-Вудської системи стало актуальним введення єдиної європейської валюти. В 1972 р. Рада міністрів Європейського Союзу прийняла рішення про обмеження коливання курсів основних валют у визначеному коридорі, котрий дістав назву "європейська валютна змія".

У 1979 р. "європейська валютна змія''' була замінена на Європейську валютну систему із власною резервною ватютою ЕКЮ (European Currency Unit). ЕКЮ визначатася на базі ватютної корзини 12 країн ЄС. взятих із питомою вагою, пропорційною частці цих держав у ВВП Європейського Союзу. До 1992 р. ЕКЮ залишалась умовною розрахунковою одиницею.

У 1991 р. був підписаний Маастрихтський договір, який передбачав триетапну процедуру створення єдиного європейського економічного та валютного простору на базі євро.

Перший етап (1990--1993 pp.). Упродовж цього етапу було знято обмеження на вільний рух капіталів у Європейському Союзі та реалізовано національні програми наближення грошових і бюджетних політик.

Другий етап (1994--1998 pp.). Проведена підготовка до запровадження єдиної валюти -- євро. Засновано Європейський валютний інститут (що став прообразом Європейського центрального банку), сформовано критерії входження в європейський валютний союз. У результаті впровадження цього етапу в травні 1998 р. у валютний союз увійшли 11 країн Європи: ФРН, Франція, Нідерланди, Бельгія. Люксембург, Данія, Іспанія, Ірландія, Португалія, Італія та Австрія.

Третій етап (1999--2002 pp.). Упродовж третього етапу відбувся безпосередній перехід до єдиної європейської валюти, розпочато діяльність європейської системи центральних банків (включаючи Європейський центральний банк та центральні банки країн зони євро), проведено заміну національних валют та купюр на євро, конвертовано банківські рахунки на єдину європейську валюту

1.2 Кредитна система та її основні елементи

Кредитна система -- це сукупність кредитних відносин та інститутів, які реалізують пі відносини.

У структурі кредитної системи вирізняють банківську систему та небанківські кредитно-фінансові установи. В загальному вигляді структура кредитної системи подана на мал. 4.



Мал. 4. Кредитна система та її основні елементи.

Головною ланкою кредитної системи у будь-якій країні є банківська система, яка здійснює основну масу кредитних і фінансових операцій і є організаційною сукупністю різних видів банків у їх взаємозв'язку.

Банк -- це установа, яка створена для залучення грошових коштів і розміщення їх від свого імені на умовах поверненості, платності, терміновості та забезпеченості. Основне завдання банку -- здійснювати посередництво в розміщенні коштів від кредиторів до позичальників.

Залежно від підпорядкованості банків, відповідно до чинного банківського законодавства, розрізняють два основних типи побудови банківської системи: однорівнева та дворівнева.

Однорівнева банківська система передбачає горизонтальні зв'язки між банками, універсалізацію їх операцій та функцій. Усі банки, що діють у країні (включаючи й центральні банки), перебувають на одній ієрархічній сходинці, виконують аналогічні функції з кредитно-розрахункового обслуговування клієнтури.

Такий принцип побудови банківської системи характерний для економічно слаборозвинених держав, а також для країн із тоталітарним, адміністративно-командним режимом управління.

Дворівнева банківська система характерна для держав із ринковою економікою, передбачає відносини підпорядкування між центральним і комерційними банками.

На першому рівні банківської системи знаходиться центральний (емісійний) банк, який є емісійним центром держави і відповідає за сталість грошової та банківської систем. Центральні (емісійні) банки всіх країн світу виконують такі функції:

розробка та реалізація грошово-кредитної політики;

емісія грошей і контроль за грошовим обігом у країні;

кредитно-розрахункове обслуговування держави;

кредитно-розрахункове обслуговування банківських інститутів.

Крім перелічених функцій центральний банк може зберігати централізовані золоті та валютні запаси, здійснювати регулювання і нагляд за діяльністю кредитних організацій.

На другому рівні банківської системи знаходяться комерційні банки, які обслуговують економічних суб'єктів, здійснюючи мобілізацію коштів, та надають кредитно-розрахункове обслуговування.

Комерційні банки. Головною їх функцією є створення за рахунок кредиту додаткових платіжних засобів через збільшення залишків на поточних рахунках клієнтів. Розрізняють універсальні та спеціалізовані комерційні банки.

Крім банків, до кредитної системи входять небанківські фінансово-кредитні інститути.

Небанківські кредитно-фінансові інститути функціонують у порівняно вузьких сферах ринку позичкового капіталу і мають досить специфічну клієнтуру. Такі фінансово-кредитні інститути не мають статусу банку, і їхня діяльність не змінює маси грошей у обігу.

Інвестиційні компанії -- вид небанківського кредитно-фінансового інституту, який акумулює грошові кошти інвесторів шляхом емісії власних цінних паперів і вкладає їх у цінні папери інших підприємств та нерухомість.

Розрізняють інвестиційні компанії відкритого та закритого типу. Інвестиційні компанії відкритого типу беруть на себе зобов'язання викуповувати свої акції на вимогу інвестора. Інвестиційні компанії закритого типу такого зобов'язання не беруть. Ці компанії більш поширені у світі через більшу ліквідність їхніх акцій.

Пенсійні фонди -- вид небанківського кредитно-фінансового інституту, що створюється приватними та/або державними установами, підприємствами для виплати пенсій особам, які вносять пенсійні внески. Вільні кошти пенсійних фондів можуть бути інвестовані у фінансові активи, які приносять прибуток.

Ощадні установи -- вид небанківського кредитно-фінансового інституту, який спеціалізується на залученні грошових коштів фізичних осіб і без участі кредитної системи не може розглядатися та функціонувати як інвестиційний капітал.

Страхові компанії -- вид небанківського кредитно-фінансового інституту, для якого характерна особлива форма залучення коштів -- продаж страхових полісів. Надходження від страхових премій та активних операцій перевищує суму страхових виплат, що дає змогу страховим компаніям здійснювати інвестиції. Порядок інвестицій страхових компаній встановлюється національним страховим законодавством.

Страхові компанії поділяються на компанії, що здійснюють страхування населення, та компанії, що здійснюють страхування майна.

Фінансові компанії -- вид небанківського кредитно-фінансового інституту, що надає позики споживачам шляхом купівлі у торговельній фірм боргових зобов'язань покупців, а також здійснює кредитування торговельних фірм під заставу боргових зобов'язань покупців. Джерелом їхніх позичкових ресурсів є кредити комерційних банків та капітали, які мобілізуються через випуск та розповсюдження власних цінних паперів.

Лізингові компанії -- вид небанківського кредитно-фінансового інституту, який спеціалізується на купівлі основних засобів виробництва і наданні їх у тимчасове користування орендарю, котрий поступово - сплачує лізинговій компанії вартість узятого в оренду майна.

Факторингові компанії -- вид небанківського кредитно-фінансового інституту, шо спеціалізується на купівлі дебіторської заборгованості кпієнтів. пов'язаної з постачанням товарів або наданням послут.

1.3 Грошово-кредитна політика

Грошово-кредитна політика -- комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредитних відносин, шо їх здійснює держава з метою регулювання економічного зростання, стримування інфляції, забезпечення зайнятості, врівноваження платіжного балансу.

Oб'єктами грошово-кредитної політики виступають сукупна грошова маса та рівень процентних ставок.

Суб'єктами грошово-кредитної політики виступають центральний (емісійний) банк країни, комерційні банки, інституції зі страхування депозитів тощо.

Інструменти грошово-кредитної політики -- операції на відкритому ринку, управління обов'язковими резервами, облікова політика.

Операції на відкритому ринку -- купівля та продаж уповноваженими установами держави її цінних паперів. Купівля державних цінних паперів спричиняє додаткову грошову емісію. Продаж державних цінних паперів знижує обсяги грошової маси, що перебуває в обігу.

Управління обов'язковими резервами -- зміна норми обов'язкового резервування банківських депозитів. Зменшення норми обов'язкового резервування призводить до збільшення ліквідності банківських активів. Збільшення норми обов'язкового резервування призводить до зменшення можливостей комерційних банків до кредитування.

Облікова політика -- зміна норми відсотка при наданні позик центральним банком комерційним банкам. Такий кредит надається комерційним банкам під заставу державних цінних паперів. Через зміну облікової ставки на грошовому ринку збільшується або зменшується пропозиція кредитних ресурсів.

2. МІЖНАРОДНІ ВАЛЮТНО-КРЕДИТНІ ТА ФІНАНСОВІ ОРГАНІЗАЦІЇ В ГРОШОВО-КРЕДИТНІЙ СИСТЕМІ СВІТУ

2.1 Місце міжнародних валютно-кредитних і фінансових організацій у системі міжнародних організацій

Інституційна структура міжнародних валютно-кредитних і фінансових відносин включає різноманітні міжнародні організації. Особливе місце у структурі світового ринку позичкових капіталів посідають міждержавні банки та валютні фонди.

Міжнародні валютно-кредитні та фінансові організації (далі -- міжнародні організації) -- це організації, які створені державами-членами і отримують кошти безпосередньо від країн-членів. У них є спільна мета -- розвиток співробітництва та забезпечення цілісності, а також стабілізація складної світової економічної ситуації. Міжнародні фінансові організації безпосередньо займаються регулюванням світових фінансових і ваіютних ринків.

Виникнення міжнародних валютно-кредитних і фінансових організацій обумовлене розвитком інтернаціоналізації господарювання (в тому числі виникненням транснаціональних корпорацій), розвитком міждержавного регулювання, необхідністю спільного вирішення проблем розвитку світової економіки.

До основних міжнародних валютно-кредитних і фінансових організацій належать:

Група Світового банку;

Міжнародний валютний фонд (МВФ);

Банк міжнародних розрахунків (БМР);

Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР).

Ці інститути надають країнам кредити, розробляють принципи функціонування світової валютної системи та здійснюють міждержавне регулювання валютно-кредитних і фінансових відносин.

Багатосторонні установи відіграють значну роль у вирішенні проблем заборгованості шляхом забезпечення вагомого зовнішнього фінансування програм змін. Головна роль міжнародних банків розвитку (таких як Світовий банк та інші регіональні установи) пов'язана з концесійним та неконцесійним фінансуванням із метою розвитку. Поряд зі світовими існують ше й регіональні та міжурядові банки; Європейський інвестиційний банк, Міжамериканський банк розвитку, Азіатський банк розвитку, Африканський банк розвитку та ін.

Чимало країн спираються на багатосторонні джерела для отримання коштів на розвиток і залучення додаткових коштів. Основними багатосторонніми джерелами надання коштів є МВФ та Світовий банк.

Для упраатіння світовою валютною системою, що грунтується на стабільних курсах вільно конвертованих валют, учасники Бреттон-Вудської конференції створили МВФ. котрий надає короткотермінове фінансування державам-членам, які мають проблеми з платіжним балансом. Міжнародний банк реконструкції та розвитку доповнює орієнтацію МВФ з допомогою розвитку інфраструктури окремих країн.

У сфері міжнародного регулювання світових валютних і фінансових ринків перебудовується і модернізується інституційна структура регулювання, посилюються вимоги до інформаційної прозорості валютних та фінансових політик, шо проводяться урядами держав. Виникають нові інструменти попередження криз, такі як "'цільові кредитні лінії"'. Збільшується вплив та відповідальність країн, що розвиваються, і приватних інвесторів у подоланні й непоширенні кризових явищ.

2.2 Група Світового банку

Група Світового банку складається з п'яти юридично відокремлених підрозділів:

Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) -- надає позики безпосередньо країнам-учасницям або іншим позичальникам під гарантію держави-учасниці;

Міжнародна асоціація розвитку (МАР) -- надає кредити для розвитку найбіднішим країнам;

Міжнародна фінансова корпорація (МФК) -- сприяє розвитку і забезпеченню фінансування приватних підприємств у державах, що формують ринкову економіку на основі надання позик та випуску нових акцій;

Міжнародний центр урегулювання інвестиційних спорів (МЦУІС) -- арбітражний інститут, де слухаються справи іноземних інвесторів і країн-реципієнтів;

Багатостороннє інвестиційно-гарантійне агентство -- страхує іноземних інвесторів від визначених категорій некомершйних ризиків і сприяє отриманню іноземних інвестицій державами-членами.

Міжнародний банк реконструкції та розвитку -- міжнародна урядова організація для довготермінового кредитування економіки країн-членів.

З 1947 р. МБРР набув статусу спеціалізованої організації ООН. Відповідно до статуту банку, його членами можуть бути лише держави-члени МВФ. МБРР -- відокремлений від МВФ інститут, що доповнює приватний інвестиційний капітал. Кожна країна-член МВФ зобов'язана вступити в МБРР, що надає їй право позичати кошти з фондів, отримувати допомогу з метою розвитку банку та брати участь у справах банку й конкурсах на одержання контрактів за всіма проектами, що фінансуються банком.

Основні цілі функціонування МБРР:

сприяння розвиткові продуктивних сил та ресурсів у менш розвинутих країнах;

доповнення приватних інвестицій на забезпечення фінансування у виробничих цілях, коли приватний капітал недосяжний;

сприяння міжнародній торгівлі та підтримці рівноваги платіжного балансу, а через сприяння інвестуванню -- підвищення продуктивності, рівня життя та умов праці в державах-членах;

надання позик під необхідні проекти;

здійснення своєї діяльності з урахуванням впливу міжнародних інвестицій на умови ділової активності на території країн-членів.

Капітал МБРР організований у формі акцій. Початкове число акцій банку було 100 000 із номінальною вартістю 100 тис. доларів США кожна. Найбільшу участь у капіталі МБРР узяли промислово розвинуті країни. За перші десять років діяльності банку Сполучені Штати Америки отримати 34,1% акцій, Велика Британія -- 14%, Франція -- 5,6% від загальної суми підписки.

МБРР використовує різні джерела фінансування. Дохід банку формується в результаті його кредитних операцій, надання послуг, здійснення технічної допомоги країнам-членам й інвестицій у фінансові активи. МБРР утворює та підтримує резервний капітал, що фінансується за рахунок:

резервів, створених безпосередньо із загального доходу (до вирахування чистого прибутку);

додаткових резервів, створених зі спеціальних щорічних відрахувань банку з чистого прибутку;

спеціальних резервів, фінансованих через спеціальні комісійні, що перебувають у високоліквідній формі.

Позики МБРР обмежені 100% його первинного підписного капіталу, резервів та прибутку.

Головним органом управління МБРР є Рада керуючих, яка складається з представників всіх країн-членів. До її компетенції входить вирішення всіх питань стосовно розвитку банку.

Рада керуючих збирається один раз на рік. Кожна держава -- член банку -- має у своєму розпорядженні 250 голосів плюс один голос за кожну акцію, якою вона володіє.

Виконавчий орган МБРР -- Директорат, до якого входять двадцять чотири директори-розпорядники: п'ятеро з них призначаються державами, що мають більшу частину акцій, а дев'ятнадцятеро обираються Радою керуючих із числа представників інших країн-членів. Директорат обирає президента банку, який здійснює оперативне керівництво діяльністю банку.

Міжнародна асоціація розвитку -- створена 1960 р. Це міжнародна спеціалізована урядова організація, метою якої є підтримка економічного розвитку, збільшення продуктивності й стандартів життя у менш розвинутих країнах світу, які є членами асоціації, зокрема, -- запровадження фінансування дня задоволення важливих потреб їх розвитку. Як спеціалізована установа, належить до системи ООН.

МАР надає країнам безпроцентні кредити на 35-40 років. Погашення кредитів починається з 11-го року після початку їх використання. За використання кредитів МАР стягує 0,75% комісійних. Членами асоціації можуть бути лише члени МБРР.

Обидві організації (МАР та МБРР) здійснюють фінансування проектів розвитку, мають однаковий штат, а президент банку є одночасно керівником МАР. До складу МАР входять 159 країн, 26 із яких належать до розвинутих.

Головною відмінністю між цими двома організаціями є шлях заїїучення фінансових ресурсів для кредитування та умови, на яких вони надають позики державам із перехідною економікою. Якщо МБРР більшу частину своїх фінансових коштів отримує на світових фінансових ринках і надає позики під більш низький відсоток і на більші терміни погашення, то МАР надає країнам безвідсоткові кредити. Джерелом фінансування МАР є внески держав-донорів.

Головним напрямом діяльності МАР є кредитування проектів у найменш кредитоспроможних країнах із метою їх економічного розвитку, підвищення продуктивності праці й рівня життя.

МАР за організаційною структурою та методами управління побудована аналогічно до МБРР і має Раду керуючих, виконавчих директорів, президента і персонал для виконання визначених зобов'язань.

Міжнародна фінансова корпорація -- створена в 1956 р. Членами МФК є 170 держав. Фактично МФК -- філія МБРР та спеціалізується на таких напрямках:

фінансування підприємництва в країнах-членах шляхом надання позик безпосередньо приватним компаніям та інвестування в них власних коштів без вимог гарантій із боку уряду. Позики надаються терміном на 6-12 років в основних валютах за фіксованими або плаваючими курсами;

здійснення інвестицій за рахунок власних коштів в обробну та видобувну промисловість, сільське господарство, комунальні підприємства, туризм;

залучення приватних фінансових коштів для інвестицій у проекти з розвитку інфраструктури, охорони довкілля.

Вищою радою МФК є Рада керуючих. До її складу входять ті самі особи, що й до складу МБРР. Виконавчі директори теж суміщають свої посади в МБРР та МФК.

Ресурси МФК складаються з внесків держав-членів, кредитів МБРР, відсотків від наданих позик, фінансових зборів, дивідендів та участі у прибутках, доходів від продажу акцій, плати за послуги, депозитів та операцій із цінними паперами, а також із коштів. зароблених на міжнародній ринках капіталу.

Діяльність МФК грунтується на таких головних принципах:

каталізатора, що означає залучення до участі в проектах приватних інвесторів;

рентабельності -- для обгрунтування співпраці з приватним сектором;

участі МФК як важеля, що доповнює природний ринковий прогрес.

Міжнародна фінансова корпорація є інвестиційним банком Групи Світового банку для країн, що розвиваються.

Міжнародний центр урегулювання інвестиційних спорів -- міжнародна організація, головною метою якої є посередництво й вирішення інвестиційних спорів між урядами та приватними іноземними інвесторами. МЦІУС було створено 1966 р. Головою організації є президент Світового банку.

Багатостороннє агентство з гарантій інвестицій -- міжнародна спеціалізована урядова організація, метою якої є підтримка заохочення інвестицій на виробничі цілі в державах-членах, зокрема в країнах, що розвиваються, шляхом надання гарантій, включаючи спільне перестрахування від некомерційних ризиків; здійснення допоміжних заходів для сприяння надходженням інвестицій у країни, що розвиваються, та між ними.

БАГІ було створено 1988 р. як філію Світового банку. До йото складу входять 154 країни. Членами БАГІ можуть бути лише члени МБРР.

Основними напрямками діяльності агентства є збільшення можливостей для страховиків шляхом спільного страхування та перестрахування, страхування інвестицій у державах, що мають підвищені ризики, обслуговування інвесторів, які не мають доступу до офіційно визнаних страховиків, тощо.

БАГІ за організаційною структурою й методами управління побудоване аналогічно до Міжнародного банку реконструкції та розвитку. Агентство має Раду керуючих; Раду директорів, президента і персонал для виконання своїх зобов'язань.

2.3 Міжнародний валютний фонд

Міжнародний валютний фонд (МВФ) створено за рішенням Бреттон-Вудської конференції 1944 р. На сьогоднішній день членами МВФ є 181 держава. Країни колишнього СРСР були прийняті до МВФ у 1992 р.

Метою створення МВФ було закріплення Бреттон-Вудської валютної системи для встановлення і коригування курсів валют, із переходом до Ямайської системи вільних курсів фонд здійснює лише нагляд за світовою валютною системою та станом валютних курсів.

М ВФ регулює валютно-розрахункові відносини між державами-членами та надає їм фінансову допомогу, в разі виникнення валютних труднощів, у вигляді позичок у іноземній валюті.

МВФ організовано за принципом акціонерного товариства, і кількість голосів країн-учасниць є їхньою часткою в капіталі фонду. На частку США припадає 18,2% капіталу, Європейського Союзу -- 26,7%. Частка інших 22 країн становить 60,3 % капіталу фонду.

Оперативною діяльністю МВФ керує Виконавча рада (Рада директорів), яка призначає розпорядчого директора. Рада директорів складається з керуючих та їхніх заступників, що обираються кожною країною терміном на п'ять років.

П'ять держав, які здійснюють найбільші внески, є постійними членами Виконавчої ради. Це США, Німеччина. Японія, Велика Британія і Франція.

Фінансові ресурси фонду формуються із членських внесків країн-учасниць. Це так звані квоти, що виражені в одиницях СПЗ (спеціальні права запозичення). Квота є ключовим елементом у системі взаємовідносин держав-членів МВФ. За квотами визначаються не тільки голоси щодо управління фондом, а й можливості позичати кошти. Капітал МВФ може бути збільшений у разі:

прийняття нових країн-членів;

збільшення квот країн-членів;

накопичення коштів у результаті діяльності фонду.

Відповідно до статуту МВФ держави-члени мають внести 25% квоти або 10% від своїх золотовалютних резервів золотом, залежно від того, яка з цих сум менша. Інша частина квоти депонується в національній валюті та використовується державою в разі потреби.

Основним джерелом кредитів, що надає МВФ, є власний капітал фонду та кошти, які ним мобілізуються. Всі вони перебувають на рахунку загальних ресурсів, через який проводяться всі фінансові операції фонду.

Залежно від мети й умов кредитування, МВФ використовує різноманітні механізми. Як правило, країна, що потребує позички, купує в МВФ необхідні їй валютні кошти за національну валюту. Після закінчення терміну позички відбувається зворотний обмін (під 0,5% комісійних).

Зазвичай фонд використовує такі механізми:

механізм резервування. Передбачає, що країна на певний час бере свої кошти з фонду. При цьому виплата комісійних та нарахування відсотків не здійснюються;

механізм кредитування. Дуже важливий канат використання загальних ресурсів фонду: кошти в іноземній валюті, що становлять 100% квоти держави, можуть бути нею отримані за чотири транші по 25% квоти. Кожен транш відповідає кредитній частці. Надання кожної кредитної частки здійснюється на певних умовах. Причому жорсткість умов при переході від перших до наступних кредитних часток зростає;

механізм угоди за резервними кредитами (або угода стенд-бай). Передбачає: якщо країна відповідає макроекономічним показникам фонду, вона може отримати визначену в угоді суму будь-коли упродовж дії угоди;

механізм розширеного і додаткового фінансування. Передбачає кредитування середньотермінових програм із метою вирішення проблем із платіжними балансами, що викликані макроекономічними чинниками. При зверненні по такі кредити країна має надати детальну програму подолання труднощів і виходу з кризи.

Крім звичайних механізмів застосовуються спеціальні компенсаційні механізми фінансування. Вони спрямовуються на підтримку реформ, перехід до ринкової економіки тощо.

МВФ проводить свою політику з метою:

сприяння міжнародному валютному співробітництву шляхом консультацій і спільної роботи з державами-членами;

підтримки міжнародної торгівлі й економічного зростання країн-членів;

сприяння встановленню багатосторонньої системи розрахунків задля усунення обмежень у зовнішній торгівлі, що заважають міжнародному обміну;

підтримки регулярного обміну й укладання угод між країнами-членами;

робити ресурси МВФ "тимчасово доступними" членам під відповідну гарантію для врегулювання проблем платіжного балансу.

У своїх рекомендаціях, які мають для країн-позичальників обов'язковий характер, МВФ дотримується жорсткої монетаристської політики, що вимагає:

забезпечення активного сальдо платіжного балансу як головного фактора виплати основної частини боргу і відсотків;

стабілізації внутрішнього попиту за рахунок обмеження державних видатків;

використання позик на фінансування виробничої сфери, виплати основної частини боргу і відсотків за рахунок прибутку від виробничої сфери;

забезпечення бездефіцитності державного бюджету за рахунок скорочення невиправданих державних видатків та стримування інфляції;

проведення ефективної податкової політики, яка сприяє розвитку інвестування й підприємництва та забезпечує збір податків для покриття державних видатків;

стабілізації грошового обігу, що передбачає проведення девальвації, а в окремих випадках -- грошових реформ;

забезпечення максимального використання ринкових механізмів конкуренції як засобу підвищення конкурентоспроможності економіки, скасування контролю за цінами та заробітною платою, вільного доступу на внутрішній ринок і конкуренції з боку імпорту;

здійснення структурної перебудови економіки як основи довгострокового розвитку, включаючи роздержавлення промислових підприємств, розвитку експортних галузей за рахунок податкових стимулів і девальвації, що підвищує ефективність експорту, сприяння припливу прямих іноземних інвестицій шляхом зниження рівня оподаткування і надання гарантій на вивіз прибутків;

забезпечення стабільності політичної влади, оскільки зміна влади тягне за собою передачу зовнішніх зобов'язань, включаючи державні позики.

2.4 Банк міжнародних розрахунків

Банк міжнародних розрахунків (БМР) -- кредитна організація, що була заснована центральними банками Бельгії, Великої Британії, Італії, Франції, Німеччини та Японії (а також групою банків США) з метою проведення спільних фінансових операций на світовому ринку, розробки нормативів та консультацій із фінансових проблем задля забезпечення сприятливих умов для міжнародних фінансових операцій.

Акціонерами БМР стали банки та приватні особи понад 30 країн. БМР було засновано 1930 р. Штаб-квартира розташована в Базелі (Швейцарія). Розрахунки з акціонерами здійснюються в золотих швейцарських франках, дивіденди виплачуються щорічно в доларах США за курсом валютного ринку в Цюріху.

Головним органом управління БМР є Загальні збори керівників центральних банків країн-акціонерів БМР. Фізичні та юридичні особи -- держателі акцій БМР -- не мають права брати участі у зборах. Загальні збори відбуваються зазвичай раз на рік для затвердження доповіді про діяльність банку, його балансу, розрахунків про доходи та збитки.

Специфікою БМР є конфіденційний характер його діяльності, що визначає місце БМР як допоміжної структури МВФ та МБРР, з якими вщ має тісні зв'язки. Крім того, БМР -- провідний інформаційно-дослідний центр. Його річні звіти -- авторитетні економічні видання.



2.5 Європейський банк реконструкції та розвитку

Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР) -- регіональний міждержавний банк з довготермінового кредитування країн Центральної та Східної Європи. Цю фінансову установу було створено 1991 р. Штаб-квартира розташована в Лондоні (Велика Британія).

Акціонерами ЄБРР виступають 60 країн та дві міжнародні організації. Члени ЄБРР відповідно до встановлених квот зобов'язані викупляти акції банку.

Структуру ЄБРР становлять Рада керуючих., Рада директорів, президент, а також інші посадові особи та співробітники.

ЄБРР є найбільшим інвестором у Східній Європі, але крім інвестування власних коштів, залучає значні обсяги прямих іноземних інвестицій. ЄБРР здійснює проектне фінансування банків, підприємств і компаній, працює з державними компаніями з метою підтримки процесів приватизації і структурної реорганізації.

Статут ЄБРР передбачає його діяльність тільки в тих країнах, що дотримуються принципів демократії. Питання охорони довкілля є важливим елементом системи корпоративного управління й фігурує в усіх інвестиційних операціях ЄБРР.

При здійсненні інвестиційних операцій головними завданнями ЄБРР є:

сприяння розвитку ринкової економіки;

зменшення ризиків для приватних інвесторів;

застосування раціональних принципів ведення банківської діяльності;

проведення структурних і галузевих реформ;

розвиток конкуренції, приватизації і підприємництва;

зміцнення фінансових організацій і правових систем;

розвиток необхідної інфраструктури для підтримки приватного сектора;

запровадження системи корпоративного управління.

3. ГРОШОВО-КРЕДИТНА СИСТЕМА СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ АМЕРИКИ

3.1 Еволюція грошово-кредитної системи

Важливу роль в еволюції і формуванні сучасної грошово-кредитної системи США відіграли два компоненти:

металевий обіг на основі благородних металів (золотомонетний обіг як основа грошової системи проіснував у США майже півтора століття). Це менше, ніж у європейських країнах, оскільки власна грошова система в американській державі почала формуватися тільки наприкінці XVIІI ст.;

кредитний обіг на базі банкнот федеральних резервних банків (діє досі). Роком народження американської національної валюти вважається 1785-й, коли рішенням Конгресу США національною грошовою одиницею було визначено долар США. А фактично національна система грошового обігу стала формуватися з 1792 p., після прийняття закону про карбування монет (згідно з яким у країні офіційно було введено біметалеву грошову систему валюти). Період біметалізму фактично закінчився у 1873 р. (згідно з рішенням уряду Сполучених Штатів про закінчення вільного карбування срібла).

Поява банкнот у складі грошової системи США припадає на кінець XVTI1 ст. (період громадянської війни 1861 -- 1865 pp.). 1863 p. було прийнято федеральний закон про створення національної банківської системи (Федеральної резервної системи). Згідно з цим законом виключне право емісії банкнот надавалося федеральним резервним банкам.

Найбільше золотих монет у складі готівкового грошового обігу в СІЛА було перед громадянською війною: 1860 р. їх питома вага досягла майже половини готівкової грошової маси. Під час громадянської війни, коли вільний обмін паперових грошей на золото було скасовано й емісія незабезпечених паперових грошей різко зросла, населення почало зберігати золоті монети як скарби. В результаті цих змін до часів повоєнного відновлення економіки в 1870 р. питома вага золотих монет у готівковому грошовому обігу становила близько 10%. Максимальне збільшення питомої ваги золотих монет сталося 1900 p., коли їх грошовий обіг перевищив 29%. Після цього відбувалося тільки його зниження.

...