Грошово-кредитні системи зарубіжних країн

Золотий запас Банку Франції в період 1928--1932 pp. збільшився майже втричі. Це дало змогу Франції у 1933 р. очолити валютну зону франка, до якої увійшов ряд західноєвропейських країн.

У 1936 р. припиняється обмін франків на золото і відбувається девальвація франка на 25%. Незважаючи на це, французький експорт не збільшився, що було обумовлено "валютними війнами" Великої Британії та СІЛА. Тому для підтримки курсу франка в жовтні 1936 р. створюється Стабілізаційний валютний фонд. Після цього Франція проводить цілий ряд девальвацій, унаслідок чого франк до початку Другої світової війни втрачає близько 90% свого довоєнного золотого вмісту. З 1939 р. банкнотний обіг постійно збільшується. В період Другої світової війни інфляція у Франції посилилася через спад виробництва, товарообігу та окупацію.

Упродовж 1945--1958 pp. Франція проводить вісім прихованих девальвацій. Одна з них -- 1958 р. -- відіграла визначальну роль у посиленні експорту французьких товарів на світовий ринок.

У 1963 р. французький уряд проголосив план стабілізації, який передбачав блокування роздрібних цін і заробітної плати, обмеження банківських кредитів, підвищення дисконтної ставки Банку Франції, а також заходи зі скорочення бюджетного дефіциту шляхом значного збільшення податків.

Найбільших труднощів країна зазнала наприкінці 60-х -- на початку 70-х pp., у період загострення світової валютно-фінансової кризи, яка спричинила зниження темпів зростання, дефіцит платіжного балансу, відплив капіталів, скорочення золотовалютних резервів, знецінення франка.

У 1971 -- 1974 pp. створено подвійний валютний ринок (тобто Франція проводить політику подвійного курсу -- занижений і ринковий):

щодо поточних операцій зовнішньої торгішіі курс франка підтримувався на заниженому рівні, що стимулювало експорт Франції;

щодо фінансових операцій курс вільно коливався залежно від попиту та пропозиції.

У 1973--1983 pp. країна переходить до вільного режиму курсу валют. Із 1983 р. вводяться валютні обмеження, які скасовуються 1992 р. при вступі до Європейського Союзу.

Франція тривалий час очолювала зону франка. Це валютне угруповання сформувалося ще до здобуття французькими колоніями незалежності. В зону цієї грошової одиниці, крім Франції, ввійшли її колоніальні території -- Алжир, Марокко, Туніс, Того, Камерун та ін., а також департаменти Франції (Гваделупа, Гвіана, Мартиніка, Реюньйон). Усередині цієї зони провідну роль відігравав французький франк, всі інші країни тримати свої резерви у цій валюті, а курси власних грошових одиниць стосовно французького франка фіксували на визначеному рівні, що не ми бути змінений без згоди Франції.

Управління валютними резервами країн зони надавало Франції значні переваги. Зі здобуттям незалежності й самостійності колишні французькі колонії стали створювати самостійні грошово-кредитні системи. Зона франка втратила своє значення на початку 70-х pp. у зв"язку зі змінами у світовій ваіютній системі і прийняттям у 1976 р. Ямайської угоди, що перевело міжнародні розрахункові відносини на національні кредитні гроші провідних західних країн.

6.2 Національна система регулювання грошово-кредитних відносин

Найважливішу роль у регулюванні діяльності кредитних установ держави відіграють Міністерство економіки і фінансів Франції та Банк Франції, котрі очолюють кредитну систему.

Міністерство економіки і фінансів здійснює загальне керівництво, а Банк Франції -- здійснює контроль за діяльністю кредитних установ. Але на практиці ці відомства працюють у найтіснішому взаємозв'язку.

Міністерство економіки і фінансів, як представник уряду, здійснює контроль за діяльністю кредитних установ, а міністр очолює Національну кредитну раду та Комітет із регламентації банківської діяльності.

До функцій Банку Франції входить:

випуск банкнот і розмінної монети;

збереження валютних резервів і золотих запасів;

збереження активів державних установ і фінансування уряду шляхом купівлі казначейських векселів;

збереження ресурсів кредитних установ і їх кредитування;

здійснення грошово-кредитного регулювання.

Організаційна структура Банку Франції показана на мал. 11.

Генеральна рада здійснює загальне керівництво діяльністю Банку Франції. До її складу входить керуючий банку, Рада з грошово-кредитної політики, представник Державного казначейства і представник службовців Банку Франції. У засіданнях Генеральної ради може брати участь фінансовий інспектор, призначений Міністерством фінансів і економіки Франції. Інспектор має право скасовувати рішення Генеральної ради.

Головними функціями Генеральної ради банку є загальне керівництво діяльністю установи, прийняття бюджету банку, складання балансу тощо.

Керуючий банку -- посадова особа, яка відповідно до закону та статуту банку здійснює керівництво поточною діяльністю центральної кредитної установи країни.

Мал. 11. Організаційна структура Банку Франції.

Рада грошово-кредитної політики створена 1993 р. її головними функціями є:

розробка напрямків грошово-кредитної політики;

визначення порядку проведення операцій Банком Франції;

встановлення параметрів політики резервування.

Головний офіс Банку Франції, де зосереджені його центральні підрозділи, розташований у Парижі. Оперативна діяльність здійснюється через розгалужену мережу філій (212 установ), до функцій яких належить випуск банкнот в обіг, обслуговування і консультування клієнтури, організація клірингових розрахунків.

Інструменти грошово-кредитної політики Банку Франції:

визначення обліїсової політики;

регулювання норм обов'язкового резервування;

здійснення операцій на відкритому ринку;

встановлення обов'язкових нормативів.

6.3 Інфраструктура грошово-кредитної системи

Сучасна грошово-кредитна система Франції характеризується наявністю жорсткої системи регулювання і нагляду за банківською діяльністю, високою часткою державних і напівдержавних кредитних установ, високим різнем розвитку і концентрації банківської справи, різноманітністю форм організації кредитних інститутів і виконуваних ними функцій.У Франції функціонує дворівнева грошово-кредитна система.

На пертому рівні знаходиться центральний емісійний банк -- Банк Франції.

На другому рівні -- комерційні банки і спеціалізовані кредитно-фінансові установи.

Особливість організації французької грошово-кредитної системи полягає в тому, що у країні в законодавчому порядку відсутній розподіл кредитних інститутів на банківські і небанківські, проте законодавчо закріплена різниця між кредитними установами -- які мають право приймати вклади до запитання і терміном до двох років і які такого права не мають.

До кредитних інститутів, котрі не мають права приймати вклади до запитання, належать установи споживчого кредиту, лізингові, іпотечні компанії, установи житлового кредиту, факторингові компанії та ін. Загальна структура грошово-кредитної системи Франції представлена на мал. 12.

Згідно із національним законодавством, під дію закону про банки (1984 р). підпадають декілька категорій кредитних установ. Серед них універсальні банки, банки взаємного кредиту, ощадні й пенсійні каси, каси муніципального кредиту, фінансові компанії, спеціальні кредитні установи.

До універсальних комерційних банків Франції належать депозитні та ділові банки. Депозитні банки -- універсальні комерційні банківські установи, які здійснюють усі види банківських операцій. Серед депозитних банків переважну більшість становлять державні депозитні банки.

Мал. 12. Загальна структура грошово-кредитної системи Франції.

До найбільших депозитних банків належать "Креді Агрікьоль" (Credit Agricole), ""Креді Леоне*', "'Креді Насьоншгь", "Креді Ком-мерсьяль де Франс". ""Креді Ендюстріель є Коммерсьяль" та "Со-сьєте Женераль".

Великі депозитні банки здійснюють операції комерційних та інвестиційних банків (купівля, андеррайтинг та продаж цінних паперів, прямі інвестиції).

Завдяки державним гарантіям ці установи сконцентрували понад половину поточних рахунків підприємств, операцій із цінними паперами, 67% депозитів і кредитів.

Ділові банки -- універсальні комерційні банківські установи, що здебільшого виконують інвестиційні функції (купівля, андеррайтинг та реалізація цінних паперів), здшснюють постійні інвестиції (участь у капіталах й управління підприємствами), приймають короткотермінові депозити від компаній, у яких ділові банки володіють не менш ніж 15% акціонерного капіталу.

До спеціалізованих комерційних банків Франції належать:

Банки взаємного кредиту -- спеціалізовані комерційні банківські установи, які проводять кредитування інших банків.

Іпотечні банки -- спеціалізовані комерційні банківські установи, які здійснюють іпотечне кредитування і перепродаж іпотек.

Наприклад, "Креді Фонсьє де Франс", заснований 1852 p., спеціалізується на наданні іпотечних позичок. За формою організації це приватний акціонерний банк, але керуючий банку та його заступники призначаються державою. Капітал банку становить акціонерний і позиковий, який мобілізується шляхом випуску облігацій. Основне місце в його операціях посідає середньо- і довготермінове кредитування будівельних організацій і землевласників на промислове та житлове будівництво. Він також надає позики місцевим органам влади.

До небанківських кредитно-фінансових установ належать:

Ощадні каси. У Франції існують приватні й державні ощадні каси. Державні входять до складу Державної національної ощадної каси.

За розмірами активів найбільшою із цих установ є Депозитно-ощадна каса, яка об'єднує всі ощадні каси при поштових відділеннях. За формою організації це напівдержавна установа з особливим статусом.

Всі ощадні каси мають право видавати кредити, хоча основну частину акумульованих ресурсів вони зобов'язані надавати Депозитно-ошадній касі.

У сфері активних операцій Депозитно-ощадна каса займається кредитуванням місцевих і державних органів влади, а також житловим кредитуванням.

Свої ресурси депозитно-ощадні каси також формують за рахунок ресурсів пенсійних кас (їх близько 400) і страхових компаній.

Кредитні кооперативні установи. Серед них за сумою активів перші два місця посідають кредитні кооперативи, що пов'язані з Національною касою сільськогосподарського кредиту і Центральною касою народних банків і мають, відповідно, 60% та 65% всієї кількості кооперативних банків і їхніх відділень.

Організація сільськогосподарської кредитної кооперації є триступінчастою системою, її основа -- місцеві кооперативні каси, котрі об'єднуються на регіональному рівні в організації. Верхньою ланкою є Національна каса сільськогосподарського кредиту, яка контролює діяльність регіональних і місцевих кас, але сама контролюється державою.

Ресурси місцевих кредитних кооперативів складаються з внесків членів, а також не членів кооперативів. Кредити надаються тільки членам кооперативів на різні терміни.

Національна каса сільськогосподарського кредиту -- фінансово автономна державна організація. її капітал мобілізується шляхом випуску облігацій, вільних коштів регіональних кас, кредитів держави і позик Банку Франції, одержуваних шляхом переобліку коротко- і середиьострокових зобов'язань членів кредитних кооперативів. Активні операції цієї каси -- це здебільшого операції з надання позичок регіональним касам.

Кредитні кооперативи, що об'єднують дрібних промисловців і торговців, називаються народними банками. Перший такий банк було створено в 1878 р.

Система народних банків посідає особливе місце в кредитній системі Франції. Очолює її "'Креді Агрікьоль", найбільший банк Франції. Вш спеціалізується на наданні середню- і довготермінових кредитів, має безліч філш. Значна його роль у провінціях, де він зосереджує близько половини активів кредитних установ. Державний контроль за діяльністю народних банків здійснюється такими самими методами, що й контроль за діяльністю приватних банків. Діяльність Центршіьної каси народних банкіїз після Другої світової війни також контролює представник держави, якого призначає Міністерство фінансів. Центральна каса народних банків уп-рааляє вільними коштами народних банків, надає їм позички, є розрахунковим центром, а також виконує ряд інших операцій.

Каси муніципального кредиту -- це державні установи, підпорядковані одночасно місцевим префектурам та Міністерству фінансів. Зазначені установи мають право здійснювати кредитні операції з приватними особами. їхні активи становлять незначну частку в сукупному кредитному обсязі Франції.



7. ГРОШОВО-КРЕДИТНА СИСТЕМА ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ

7.1 Еволюція грошово-кредитної системи

Грошово-кредитна система Великої Британії належить до числа найстаріших і найрозвинутіших систем у світі й має добре організовану інфраструктуру. Національною грошовою одиницею є фунт стерлінгів.

Від біметалізму до монометалізму Велика Британія перейшла наприкінці XVIII ст. Золотий монометалізм у його класичній формі проіснував тут до початку Першої світової війни.

Емісія банкнот у цей період регулювалася національним законом, який вимагав стовідсоткового забезпечення їх золотом, за винятком 14 млн. фунтів стерлінгів фідуціарної емісії, яка забезпечувалася державними позиками. Після припинення обміну банкнот на золото в 1914 р. уряд став використовувати емісію казначейських білетів для покриття своїх військових витрат.

Маса грошей в обігу 1913--1920 pp. зросла майже в шістнадцять разів. Із метою стабілізації фунта стерлінгів уряд із 1920 р. узяв курс на дефляцію. Тому після Першої світової війни інфляція у Великій Британії тривала недовго -- до 1920 р. Уже в 1920--1921 pp. держава, збільшивши податки, отримала бездефіцитний державний бюджет. Частину знецінених фунтів стерлінгів було вилучено з обігу. Одночасно проводилася політика обмеження банківського кредиту.

Упродовж 1925--1928 pp. Велика Британія провела грошову реформу: відновлено обмін банкнот на золото за довоєнним паритетом, курс фунта стерлінгів підтримується з допомогою високої облікової ставки, прийнято закон про надання Банку Англії права на фідуціарну (не забезпечену золотом) емісію банкнот у розмірі 260 млн. фунтів стерлінгів, а при домовленості з казначейством -- більше за цю суму.

Світова економічна криза 1929--1933 pp. значно послабила позиції Великої Британії на зовнішніх ринках і викликала масовий відплив капіталів із країни. Активне сальдо платіжного балансу з поточних операцій почато зменшуватися і в 1931 р. перетворилося на пасивне. Становище погіршувалося бюджетним дефіцитом. Як наслідок, із 1931 р. припинено обмін банкнот на золото. З метою підтримки валютного курсу 1932 р. створено Валютний фонд при казначействі, до якого було передано золотий запас Банку Англії. З початком війни введено валютні обмеження. Вільний обмін фунта стерлінгів на валюту інших країн було припинено (за винятком країн стерлінгової зони).

За роки Другої світової війни держава для покриття своїх витрат широко використовувала кредити Банку Англії та інших банків, що призвело до збільшення в обігу грошової маси. Через великий зовнішній борг і дефіцит платіжного балансу жорсткі валютні обмеження залишалися до кінця 50-х pp. Лише в 1958 р. запроваджується часткова конвертованість фунта стерлінгів. Щодо інших операцій, то валютні обмеження зберігалися до 1979 р.

Головною причиною хронічної інфляції та дефіциту платіжного балансу після Другої світової війни були військові витрати. Дефіцит платіжного балансу за період 1945--1980 pp. збільшився з 23 до 95 млрд. фунтів стерлінгів.

Прогресуюче погіршення платіжного балансу, яке розпочалося з 1964 p., спричинило стрімке зниження офіційних золотовалютних резервів. У листопаді 1967 р. проведено другу післявоєнну девальвацію на 14,3%, яка доповнювалася кредитно-фінансовими обмеженнями. В грудні 1971 р. фунт стерлінгів револьвовано до долара США. Ця стабілізація була нетривалою. Різке погіршення платіжного балансу 1972 р. змусило англійський уряд встановити для своєї валюти режим плаваючого курсу. Відтоді розпочалося різке зниження курсу фунта стерлінгів. У 1976 р. він знизився на 40% порівняно із 1971 р. Криза довіри до фунта стерлінгів призвела до того, шо з 1976 р. уряд почав офіційно проводити політику на обмеження його ролі як резервної валюти, що прискорило розпад стерлінгової зони, яка до кінця 70-х pp. XX ст. припинила своє існування.

З 1977 р. позиції фунта стерлінгів відносно зміцнилися у зв'язку з припливом капіталів у країну, обумовленого початком видобутку нафти в Північному морі. Завдяки цьому курс національної валюти зріс майже в 1,5 разу. В жовтні 1979 р. (уперше від 1931 р.) було скасовано всі валютні обмеження.

Останніми роками підвищення курсу фунта стерлінгів стало однією з причин неприєднання Великої Британії до країн, котрі з 1 січня 1999 р. запровадили обіг євро.

Дія подолання інфляції Банк Англії застосовує різні інструменти: зміну облікової ставки, норм резервування і застосування операцій на відкритому7 ринку з купівлі-продажу цінних паперів. Із метою поширення продажу державних зобов'язань за межі банківської системи Банк Англії вніс низку змін до механізму регулювання державного боріу.

Головним видом грошей у Великій Британії є депозитні. Готівкові гроші -- банкноти та розмінна монета -- становлять приблизно 32% всієї грошової маси в обігу. Окрім казначейства, яке випускає монети, емітентами грошей у державі є Банк Англії та комерційні банки. Банк Англії монопольно здійснює випуск банкнот у сумі, що визначається казначейством та затверджується парламентом.

7.2 Національна система регулювання грошово-кредитних відносин

Банк Англії -- один із найстарших і найвпливовіших центральних банків світу. Був заснований ще 1694 р. з метою надання уряду позики для війни із Францією. У 1844 р. Банк Англії отримав монополію на випуск банкнот, а 1946 р. -- націоналізований із обов'язковим викупом акцій у приватних власників.

До 1971 р. банк контролював процес кредитування в країні переважно шляхом зміни дисконтної ставки за позичками комерційним банкам. Крім того, банки повинні були додержуватися коефіцієнта касових активів (підтримуючи касу і залишки на рахунку в Банку Англії на рівні, нижчому за 8% від суми активів) та коефіцієнта ліквідності (підтримуючи портфель ліквідних активів не нижче за 28% від загальної суми активів).

Після травня 1971 р. колишні коефіцієнти було скасовано. Банківські ставки за позиками більше не були прив'язані до дисконтної ставки Банку Англії і визначалися на підставі базової ставки, яка повідомляється кожним банком індивідуально. Було встановлено коефіцієнт резервних активів для комерційних банків у розмірі 12,5 суми короткострокових депозитів. Крім того, банки повинні були зберігати суму в 0,5% своїх короткострокових депозитів на безпроцентному рахунку в Банку Англії.

Після 1981 р. Банк Англії став акцентувати свою увагу на операціях із державними цінними паперами (операції на відкритому ринку)- Коефщієнт резервних активи} був відмінний, але комерційні банки мати зберігати 2,5% суми короткострокових зобов'язань у вигляді резерву на рахунках в облікових домах, з якими вони пов'язані кредитними відносинами.

Структура балансу Банку Англії своєрідна. Банк поділений на два департаменти -- емісійний і банківський. Емісійний депортамент займається випуском банкнот під державні цінні папери, що знаходяться в портфелі банку. Банківський департамент видає позички комерційним банкам за дисконтною ставкою за рахунок власних депозитів.

Ця система тісно пов'язана з міжнародним ринком позичкового капіталу. Велика Британія стала прикладом країни, в якій до останнього часу не було спеціальних законів, які регламентували б роботу банків, а контроль над ними має неформальний характер. Банки тут регулюються загальним законом про акціонерні товариства. З 1979 р. відповідно до національного законодавства запроваджено обов'язкове ліцензування комерційних банків й утворено загальнонаціональний фонд страхування депозитів. Наступний банківський закон 1987 р. визначив правила видачі великих позик, порядок банківських злиттів, аудиторських перевірок тощо. Але контроль за банківською діяльністю у Великій Британії залишається менш формальним і суворим, ніж в інших країнах. Банк Англії формально незалежний від уряду, хоча працює під керівництвом Міністерства фінанси}. Термін повноважень керуючого Банку Англії не залежить від зміни уряду.

Організаційна структура Банку Англії подана на мал. 13.

Управління Банком Англії здійснює Виконавча рада, до складу якої входять вісім членів: керуючий, два заступники керуючого і п'ять виконавчих директорів, яким підпорядковуються структурні підрозділи центрального офісу Банку Англії.

Мал. 13. Організаційна структура Банку Англії.

Банк Англії має дванадцять територіальних відділень. До функцій Банку Англії належить:

управління державним боргом країни;

здійснення банківських операцій для комерційних банків;

проведення банківських операцій з іншими центральними банками країн;

здійснення банківського обслуговування уряду;

проведення грошово-кредитної політики;

емітування банкнот;

управління золотовалютними резервами країни;

здійснення нагляду за кредитними установами, валютним і кредитним ринками та за банківською системою загалом.

7.3 Інфраструктура грошово-кредитної системи

Грошово-кредитна система Великої Британії належить до числа найстаріших і найрозвинутіших у світі. Вона має добре організовану дворівневу структуру, спирається на потужний грошовий ринок і має тісні зв'язки з головними фінансовими центрами світу.

Особливістю банківської системи Великої Британії є відносно обмежений державний сектор. Ця система перебуває переважно під контролем приватного капіталу, тому можливості державного регулювання грошово-кредитної сфери, його методи й ефективність визначаються діяльністю комерційних банків, які утворюють головний елемент інституційної основи грошово-кредитного регулювання економіки країни.

На першому рівні знаходиться Банк Англії.

На другому рівні знаходяться комерційні банки та небанківські кредитно-фінансові установи.

Система комерційних банків Великої Британії відзначається складністю та спеціалізованістю. Велику роль у функціонуванні банківської системи держави відіграє високий рівень самоконтролю фінансових інституцш, суворе дотримання ними давніх традицій.

Загальна структура грошово-кредитної системи Великої Британії представлена на мал. 14.

До універсаііьних комерційних банків належать-Депозитні банки.

Депозитні банки становлять основу банківської системи Великої Британії. На їх частку припадає 70% обсягу стерлінгових депозитів усіх банків країни. За умов загострення конкуренції з боку інших кредитно-фінансових інститутів депозитні банки все більше долучаються до сфери їхньої діяльності, -- як, приміром, значне розширення послуг із кредитування, надання спектра послуг зі споживчого кредиту тощо.

Мал. 14. Загальна структура грошово-кредитної системи Великої Британії.

З-поміж спеціалізованих комерційних банків Великої Британії виділяються клірингові банки, акцептні доми, фінансові доми, торговельні банки, довірчо-ощадні банки.

Клірингові банки -- домінуючий вид спеціалізованих комерційних банків Великої Британії, які є членами Лондонської розрахункової палати.

Клірингові банки здійснюють платежі для промислових підприємств, а також для населення. Платіжний обіт між цими банками відбувається в рамках клірингової угоди, що означає зарахування взаємних вимог і переказ сатьдо. Тенденції розвитку клірингових установ свідчать про їхню поступову переорієнтацію на послуги, притаманні небанківській фінансовій сфері. Зокрема, вони охоплюють підготовку індивідуального будівництва, обслуговування фінансових операцій промисловості, підготовку і фінансування експорту, надання в оренду підприємствам комп'ютерів для нарахування заробітної плати тощо.

До діяльності клірингових банків останнім часом додалося ше й посередництво у страхуванні життя й організації подорожей. Усе зазначене дозволяє охарактеризувати клірингові банки як фінансові конгломерати, в яких банківські операції.стали лише частиною загальної діяльності.

На чолі всіх клірингових банків стоїть "велика четвірка", що складається з "Барклайсбанку". "Нешнл Вестминстер банку", "Мідлендбанку" та "'Ллойдбанку". Сьогодні дедалі частіше йдеться про "велику п'ятірку", до складу якої, окрім названих установ, уже входить "Еббей Нешнл Банк".

До цих гігантів слід додати ще два банки -- "Вільямс енд Глайнс" і ''Каутс". Ці установи мають понад 12 тисяч відділень і на них припадає майже 90% обсягу операцій усіх депозитних банків і половина всіх стерлінгових вкладів у банках Великої Британії.

Лібералізація фінансових ринків і прогрес в комунікаційних та комп'ютерних технологіях створили сприятливі умови для постійного розширення банківських послуг. Висока конкуренція у цій сфері сприяла об'єднанню банків із іншими фінансовими установами. Яскравим прикладом такого процесу стало утворення найбільшого у Великій Британії банківського фінансового об'єднання -- "Гонконг енд Шанхай Бенкінг Корпорейшн Холдінгз", яке посідає дев'яте місце у світі. До цього об'єднання увійшли міжнародні, здебільшого азіатського походження, капітали та два британських банки -- "Семюель Монтагю" і "Мідлендбанк".

До клірингових банків слід віднести такий банківський інститут управління поштовими переказами як "Нешнл Жиробанк", заснований поштовим відомством у 1968 р. Цей банк надає поштові й чекові послуги, обслуговує поштові платежі та перекази з допомогою мережі відділень у 22 тисячах поштових слугжб.

Акцептні доми походять від торговельних фірм, які спеціалізувалися на акцепті векселів. Забезпечені акцептом (тобто згодою на оплату) цих компаній векселі приймалися до обліку на грошовому ринку. Акцептні доми розширюють свої міжнародні операції, мають розгалужену мережу філій.

Фінансові доми -- спеціачізовані комерційні банки споживчого кредиту. Майже дві третини здійснюваних ними активних операцій припадає на споживчі кредити в розстрочку. Фінансові доми є, як правило, дочірніми підприємствами найбільших банків або страхових компаній, які підтримують кредит цих банків своїми коштами. Найбільші фінансові доми намагаються максимачьно розширити банківські операції, шоб мати можливість залучати ошадні вклади й, таким чином, розвиватися в універсальні банки. До фінансових домів слід віднести і спеціальні банківські пункти в торговельних центрах (мані шопс).

Торговельні банки відіграють значну роль не тільки у внутрішніх операціях, а й у міжнародному бізнесі. Вони виникли на торговельних підприємствах, які поступово освоїли банківські операції. Деякі торговельні банки разом із банківськими операціями виконують ще й промислові та торговельні функції. Відмінністю торговельних банків від клірингових і водночас їхнім привілеєм є те, що вони не зобов'язані публікувати докладні відомості про фінансовий стан і свої операції. Завдяки цьому торговельні банки мати змогу протягом багатьох років вільно розвиватися. Торговельні банки працюють, здебільшого, у таких сферах: традиційні акцептно-кредитні операції, надання послуг підприємцям (консультації, підбір найсприятливіших можливостей фінансування тощо), управління цінними паперами.

Довірчо-ощадний банк. З 1986 р. шістнадцять крупних регіональних установ реорганізовано в єдиний акціонерний Довірчо-ощадний банк, відомий як "ТСБ Груп", який за масштабами діяльності й капіталу поступається лише "великій четвірці", проте виконує всі основні функції комерційних банків.

Небанківські кредитно-фінансові установи. В інфраструктурі грошово -кредитної системи Великої Британії активно діють спеціальні кредитно-фінансові інститути. З-поміж них виділяються будівельні товариства, страхові компанії й пенсійні фонди, інвестиційні трасти, довірчі фонди.

Будівельні товариства існують понад двісті років і акумулюють найбільшу частину заощаджень населення. їхні сумарні активи перевищують 130 млрд. фунтів стерлінгів.

Пенсійні фонди працюють за стандартною системою діяльності таких спеціалізованих кредитно-фінансових установ в інших країнах. Але особливості національного пенсійного законодавства надають їм більші можливості щодо акумуляції капіталу.

Страхові компанії. Фінансово-кредитна діяльність страхових компаній вторинна стосовно до їхньої професійної спеціалізації -- страхової справи і пенсійного забезпечення. Кошти, які мобілізуються ними, найчастіше вкладаються на термін 20-25 років (переважно в цінні папери). Британські страхові монополії ("Роял", "Коммершл Юніон" та ін.) входять до числа найбільших у світі.

Інвестиційні трасты займаються винятково операціями з цінними паперами. Шляхом емісії власних акпій і облігацій вони залучають капітал, котрий вкладають у цінні папери інших компаній. Особливістю цих установ є те, шо вони не мають регулярних джерел надходжень (депозитів, страхових внесків тощо). Інвестиційні траста перебувають у сильній залежності від ринкової кон'юнктури і мають великий ступінь ризику діяльності.

Довірчі фонди за своєю спеціалізацією схожі з інвестиційними трастами: акумулюють грошовий капітал і вкладають його в цінні папери. Але пайовик у будь-який час може продати свій пай керуючій компанії. Структура активів фондів аналогічна активам інвестиційних трастів -- майже 80% становлять акції компаній, багато довірчих пайових фондів пов'язані з банками і страховими компаніями.



8. ГРОШОВО-КРЕДИТНА СИСТЕМА РОСІЇ

8.1 Еволюція грошово-кредитної системи

Національною грошовою одиницею Російської Федерації є рубль. Його золоте карбування було розпочато на початку XVII ст., а в середині цього ж століття у грошовому обігу Росії з'явилися асигнації. Майже до кінця XIX ст. грошовий обіг Росії перебував у стані інфляції.

У 1895--1898 pp. була проведена грошова реформа (дістаїа назву "реформа Вітте" -- за прізвищем тодішнього міністра фінансів), під час якої здійснено деватьвацію рубля, регламентовано основи емісії кредитних білетів, введено вільний обмін кредитних білетів на золото, обмежено карбування срібних монет. Результатом проведення грошової реформи стало встановлення в Росії золотого монометалізму, що позитивно вплинуло на грошово-кредитну систему країни. Вона забезпечила перехід до золотого стандарту, сприяла стабілізації грошової системи та інтеграції Росії в систему світового ринку".

Монетна справа в імперії підпорядковутзалася міністерству фінансів, а самі монети карбувалися на Монетному дворі в Санкт-Петербурзі. Державні кредитні банкноти випускатися Державним банком у розмірі, обмеженому потребами грошового обігу, аіе неодмінно забезпеченому золотом.

Введення золотої валюти зміцнило державні фінанси й стимулювало економічний розвиток. Наприкінці XIX ст. за темпами зростання промислового виробництва Російська імперія випереджала всі європейські країни. Наприкінці XIX -- початку XX ст. золото переважало в складі росіїїського грошового обігу. Росигсько-японська війна і революція 1905--1907 pp. внесли корективи в цю тенденцію, і з 1905 р. емісія кредитних рублів зросла. Проте Росії вдалося зберегти вільний обмін паперових грошей на золото до Першої світової війни.

Особливість росіїїської грошово-кредитної системи полягала в тому, що поршняно розвинена система комерціїіних банків існувала без центрального емісійного банку. До грошової реформи 1895--1898 pp. Державний банк фактично не був дійсним емісш-ним банком.

Золотий запас Державного банку збільшувався за рахунок ввезення золота, що за період 1898--1913 pp. становило 772 млн. рублів. Зростання державних витрат спричиняло систематичні бюджетні дефіцити.

Пасиви Державного банку утворюватися за рахунок випуску кредитних білетів і прийому внесків. На відміну від комерційних банків, які залучали головним чином вільні грошові капітали промисловців і торговців, Державний банк формував свої внески переважно з коштів казначейства. За період 1900--1914 pp. запаси та внески Державного банку збільшилися майже вдвічі.

У своїх активних операціях Державний банк дедалі більше переходив від безпосереднього кредитування торгівлі й промисловості до кредитування їх за посередництва комерційних банків. За період 1900--1914 pp. загальна сума обліково-позичкових операцій Державного банку збільшилася майже втричі.

Перед Першою світовою війною при тридцяти філіалах і відділеннях Державного банку були розрахункові відділи, що здійснювали безготівкові розрахунки, головним чином між банками, а також між великими торговельно-промисловими фірмами. Використовуючи Державний банк як свій розрахунковий центр, комерційні банки тримали в ньому частину своїх грошових резервів. Філіальна мережа Державного банку за період 1900--1914 pp. збільшилася зі 113 до 136 філій.

Проте тенденція до перетворення Державного банку на банк банків не дістала повного завершення. На відміну від центральних емісійних банків інших країн, банк Росії продовжував широко кредитувати торгівлю і промисловість. Державний банк сам надавав позики великим промисловим підприємствам, здійснював безпосереднє кредитування хлібної торгівлі, будівництва елеваторів тощо.

Прийнятий у 1894 р. новий статут Державного банку надав йому широкі можшвості для розвитку активних операцій, не властивих центральному емісійному банку'. За цим статутом Державний банк дістав право враховувати векселі терміном до 12 місяців, а також надавати позики під векселі з одним підписом, забезпечені заставою нерухомого майна, сільськогосподарською технікою чи фабричним устаткуванням.

Загалом, за період 1900-1914 pp. число акціонерних комерційних банків збільшилося з 43 до 50, а їхні капітали -- з 1157 до 4632 млн. рублів. Таким чином, ресурси, що припадали в середньому на один банк, збільшилися за цей час майже в чотири рази.

1917 р. декретом Всеросійського виконавчого комітету банківська справа була оголошена державною монополією, а всі акціонерні й інші комерційні кредитні установи націоналізовані й об'єднані з Державним банком.

У 1917--1919 pp. у зв'язку зі скасуванням приватної власності на землю було ліквідовано іпотечні банки. Збереглася лише кредитна кооперація, яка здійснювача видачу позичок селянським господарствам. Націоналізовані приватні банки, об'єднані з Держбанком, утворили народний банк РСФСР, що у 1920 р. припинив свою діяльність, трансформований у центральні бюджетно-розрахункові управління Наркомфіну.

З початком НЕП довелося заново створювати банківську систему. Наприкінці 1921 р. почав функціонувати Державний банк. Одночасно на початку 1922 р. було засновано кооперативні банки. Однак реформа банківської системи 1930 р. визначила Державний банк як монопольний у здійсненні банківської діяльності в СРСР.

У роки Другої світової війни для обмеження розміру бюджетного дефіциту в СРСР запроваджено систему нормованого постачання й відпуску промислових і продовольчих товарів населенню (за картками й зі збереженням твердих довоєнних державних цін). Було збільшено податкові платежі до бюджету, насамперед за рахунок підвищення прибуткового податку на 100%.

Після закінчення війни була проведена грошова реформа (1947 p.), внаслідок якої скасовано карткову систему розподілу продуктів і гроші стали єдиним засобом платежу.

Згідно з Конституцією СРСР, управління грошовою системою здійснювалося тільки радянським урядом. Органом, який безпосередньо управляв грошовою системою, був Державний банк СРСР, наділений правом здійснення емісійних операцій.

Ця фінансова установа мала загальносоюзне значення. У союзних республіках функціонували філії, контори, відділення, агентства, які підпорядковувалися лише правлінню Державного банку.

Запровадження зовнішньої торгівлі та інших форм економічних зв'язків із зарубіжними країнами здійснювалося Радянським Союзом через систему органів державного упрашііння. спеціалізовані зовнішньоторговельні банки та інші організації.

З 1961 р. операції з міжнародних розрахунків і кредитування зовнішньоторговельного обороту та інші валютні операції за дорученням Державного банку почав виконувати також Зовнішньоторговельний банк СРСР. Зовнішньоторговельний банк СРСР як спеціалізована ланка банківської системи країни виконував операції, пов'язані з розрахунками за експорт та імпорт товарів і послуг, забезпечував кредитними ресурсами зовнішньоекономічний оборот, здійснював міжнародні кредитні операції.

Контроль за виконанням валютного законодавства покладався на Міністерство фінансів СРСР. Органами валютного контролю були також Державний і Зовнішньоторговельний банки, які виконували валютні операції.

Основою сучасного державного регулювання грошово-кредитної сфери Росії є закони "Про банки і банківську діяльність Російської Федерації" та "Про Центральний банк Російської Федерації (Банк Росії)", що були прийняті в 1990 р.

Згідно з цими законами, Банк Росії, Банк зовнішньої торгівлі Російської Федерації, Ощадний банк Російської Федерації, комерційні банки, а також кредитні установи, що отримали ліцензію на здійснення банківських операцій, утворюють банківську систему Росії.

8.2 Національна система регулювання грошово-кредитних відносин

Центральний банк Росії (Банк Росії) виконує функції емісійного центру, відповідає за підтримку стабільності банківської системи, здійснює грошово-кредитне регулювання економіки, виконує роль кредитора останньої інстанції (функцію банку банків).

У своїй діяльності Банк Росії підпорядковується Державній думі Федерального зібрання Російської Федерації.

До функцій Банку Росії входить визначення порядку регламентації, регулювання і контролю за діяльністю комерційних банків, виділення централізованих кредитних ресурсш, встановлення економічних нормативів діяльності комерційних банків (достатність капіталу комерційного банку, ліквідність, мінімальний розмір статутного капіталу банку, максимальний розмір ризику7 на одного позичальника тощо).

Попри те, шо Банк Росії є юридичною особою, його статутний капітал та інше майно -- федеральною власністю, він наділений повноваженнями майнової та фінансової самостійності. Організаційна структура Банку Росії наведена на мал. 15.

Національна банківська рада -- колегіальний орган Банку7 Росії, що складається з 12 осіб. До складу Банку Росії входять два представники Ради Федерації Федерального зібрання Російської Федерації, по три представники Державної думи, президента Росії, уряду Російської Федерації. До складу Національної банківської ради також входить голова Банку Росії.



Мал. 15. Структура Банку Росії.

До компетенції Національної банківської ради належить:

розгляд річного звіту Банку Росії;

затвердження річного бюджету Банку Росії;

розробка пропозицій з удосконалення банківської системи Росії;

розгляд проекту напрямів грошово-кредитної політики, банківського нагляду та валютного регулювання;

вирішення питань щодо участі Банку Росії в капіталах кре дитних установ.

Рада директорів складається з голови Банку Росії та дванадцяти членів Ради директорів. Члени ради директорів призначаються Державною думою Росії терміном на чотири роки за поданням голови Банку Росії, узгодженим із президентом Росії.

До функцш Ради директорів входить:

розробка спільно з урядом Російської Федерації проектів та напрямів єдиної державної грошово-кредитної політики;

затвердження річної звітності, включаючи фінансові питання Банку Росії;

прийняття ріїиень щодо створення, ліквідації та реорганізації установ Банку Росії;

встановлення обов'язкових нормативів для кредитних організацій та банківських груп.



8.3 Інфраструктура грошово-кредитної системи

У Російській Федерації сформована дворівнева грошово-кредитна система.

На першому рівні знаходиться центральний емісійний банк -- Банк Росії.

На другому рівні функціонують комерційні банки, а також інші кредитно-фінансові установи. Загальна структура грошово-кредитної системи Росії представлена на мал. 16.

Банківська система Російської Федерації представлена універсальними та спеціалізованими комерційними банками.

Універсальні комерційні банки здійснюють банківські операції з акумуляції тимчасово вільних коштів, заощаджень і нагромаджень, забезпечення функціонування розрахунково-платіжного механізму, здійснення кредитування, кредитне обслуговування внутрішнього та зовнішнього господарського боргу, довірче управління майном клієнтів, операції з цінними паперами тощо.

Іноземні банки -- комерційні банки, визнані такими відповідно до законодавства іноземної держави, на території якої вони зареєстровані.

Мал. 16. Загальна структура грошово-кредитної системи Росії.

З-поміж спеціалізованих комерційних банків слід виділити Ощадний банк.

Ощадний банк має державні гарантії цілісності вкладів. Особливістю цієї фінансової установи є унікально велика кількість клієнтів -- банк є монополістом на ринку приватних вкладів. Понад 75% населення Росії розміщує свої заощадження на його рахунках.

Більша частина ресурсів банку використовується для кредитування бюджету шляхом купівлі державних цінних паперів.

До небанківських кредитно-фінансових організацій Російської Федерації належать лізингові компанії, страхові компанії, інвестиційні фонди, пенсійні фонди та інші кредитно-фінансові установи.

Лізингові компанії -- комерційні організації (резиденти або нерезиденти Російської Федерації), котрі виконують, відповідно до своїх статутних документів, функції лізингодавців і отримали у встановленому законодавством порядку дозвіл (ліцензії) на здійснення лізингової діяльності.

Страхові компанії -- організаційно відокремлена структура, яка здійснює укладання договорів страхування та їх обслуговування. Страхова компанія має на меті задоволення страхових інтересів, які є в суспільстві.

Кредитні установи -- юридичні особи, що здійснюють банківські операції, передбачені Федеральним законом про банки та банківську діяльність. Кредитна установа утворюється на основі будь-якої форми власності як господарське товариство.

Інвестиційні фонди -- майнові комплекси, використання яких здійснюється керівною компанією виключно в інтересах власників.

Размещено на Allbest.ru

...