Грошово-кредитні системи зарубіжних країн

Важливим кроком для зміцнення грошової системи США й упорядкування емісії грошей стало законодавче затвердження в 1900 р. золотого стандарту, який проіснував до 1934 р.

Падіння ролі золотих монет у готівковому обігу до початку XX ст. -- об'єктивний процес, і пояснюється змінами у складі грошової системи під впливом розвитку економіки кращії. В цей період зростає кількість розрахунків через банки з використанням кредитних інструментів, водночас у складі готівкового монетного обігу збільшується частка банкнот. їх золоте забезпечення мало значний вплив на становлення й розвиток грошово-кредитної системи США наприкінці XIX -- початку XX ст.

Економіка Сполучених Штатів не зазнала руйнівного впливу Першої світової війни, тому державі вдалося зберегти золотий обіг довше за європейські країни. США були змушені відмовитися від золотого стандарту через економічну кризу 1929--1933 pp., і це призвело до радикальних змін в економіці та устрої грошово-кредитної системи країни. З-поміж багатьох заходів щодо перебудови грошово-кредитної системи США найважливішими стали відмова від золотомонетного обігу й наступна девальвація долара. У ході реформи грошової системи під час кризи державна влада США фактично провела націоналізацію монетарного золота.

Два прийнятій законодавчих акти зобов'язали банки і фірми продати наявне в них золото федеральним резервним банкам та казначейству за офіційним курсом. Було введено заборону на володіння монетарним золотом і операції з ним для приватних осіб, компаній і банків. Ці заходи дозволили запобігти спекуляції дорогоцінним металом в умовах нестабільності грошової системи після кризи. На початку 1934 р. проведено девальвацію долара СІЛА. І хоча офіційний золотий вміст було встановлено, обмін доларів на золото у внутрішньому обігу припинився і діяв тільки у сфері валютних розрахунків до 1971 р. Золотомонетний грошовий обіг став базою для сучасної грошово-кредитної системи.

3.2 Національна система регулювання грошово-кредитних відносин

Створення системи сучасного державного регулювання грошово-кредитних відносин США започаткував закон про утворення Федеральної резервної системи (ФРС), прийнятий Конгресом США в 1913 р. Відтоді ФРС стала головним органом держави з проведення грошово-кредитної політики.

До складу Федеральної резервної системи входять Рада керуючих, федеральні резервні банки, Федеральний комітет відкритого ринку і Федеральна консультативна рада.

Головними функціями Федеральної резервної системи є:

здійснення впливу на пропозицію грошей і кредиту;

регулювання і нагляд за діяльністю фінансових інституцій;

здійснення функцій банківського та фінансового представника держави.

За структурою та принципами управління ФРС суттєво відрізняється від центральних банків інших країн. Один із головних принципів, покладений в її основу при заснуванні, -- врахування інтересів місцевих банків щодо недопущення централізації управління грошово-кредитною системою країни. Відповідно до цього принципу відбувся і розподіл території США на 12 резервних округів, у кожному з яких було організовано федеральний резервний банк. Очолила цю систему Рада керуючих, що знаходиться у Вашингтоні. Це забезпечило єдність грошової системи держави та її ефективність.

Організаційна структура Федеральної резервної системи наведена на мал. 5.

Правовий статус ФРС обумовлений тим, що федеральні резервні банки тісно пов'язані з урядом США й усією системою державних установ. З іншого боку, федеральні резервні банки формально не є державними, тому що їхній капітал утворюється за рахунок внесків приватних комерційних банків, які стають членами ФРС.

За організаційною структурою ФРС можна виділити п'ять основних ланок.

Рада керуючих. Координує і спрямовує діяльність ФРС.

Мал. 5. Організаційна структура Федеральної резервної системи США.

Складається із семи членів, які призначаються президентом США строком на чотирнадцять років. їхні кандидатури проходять обов'язкове погодження в Сенаті США. Один із членів Ради керуючих обирається її головою терміном на чотири роки. Основні функції Ради керуючих ФРС:

встановлення передбачених законом у межах норм обов'язкових резервів, які банки-члени мають утримувати на рахунках у федератьних резервних банках;

розгляд та затвердження обліїсових ставок, що встановлюються федеральними резервними банками;

визначення розмірів маржі за банківськими позиками під біржові цінні папери;

визначення політики щодо купівлі та продажу державних цінних паперів;

здійснення нагляду за діяльністю федеральних резервних банків;

нагляд за емісією та вилученням з обігу банкнот;

регулювання відносин федеральних резервних банків з іноземними банками.

Федеральний комітет відкритого ринку. Найважливіший орган щодо грошово-кредитної політики ФРС. Його було засновано в 1936 р. при Раді керуючих. Федеральний комітет з операцій на відкритому ринку відповідає за політику сприяння економічному зростанню, зайнятості населення, стабільності ціноутворення та сталості механізму міжнародної торгівлі й платежів. Його основною функцією є вплив на кон'юнктуру ринку через механізми фінансового та грошового ринків.

До складу комітету входить сім членів Ради керуючих та п'ять представників від федеральних резервних банків. Щороку звіт про діяльність комітету включається у загальний звіт Ради керуючих перед Конгресом США.

Федеральні резервні банки. Створені Конгресом США як функціональні органи централізованої банківської системи країни. Федеральні резервні банки здійснюють оперативний зв'язок з іншими комерційними банками. Кожен такий резервний банк очолюється правлінням із дев'яти директорів (шестеро обираються банками-членами округу, троє призначаються Радою керуючих, причому один із них стає головою правління).

До функцій федеральних резервних банків входять:

емісія готівкових коштів (банкнот, казначейських білетів і розмінної монети);

зберігання обов'язкових резервів банків-членів ФРС;

кредитування комерційних банків;

фінансове обслуговування казначейства США.

Територія США поділена на 12 федеральних резервних округів. У головному місті кожного округу знаходиться федеральний резервний банк, який здійснює емісію банкнот та інші функції центрального банку для комерційних банків округу. Більшість федеральних резервних банків мають відділення.

Банки-члени ФРС. Приблизно 40% (майже 10 тис.) комерційних банків США є членами ФРС. Державні банки зобов'язані бути членами ФРС, банки штатів можуть приєднатися до неї, виконавши певні вимоги. Кожен банк-член ФРС зобов'язаний купувати державні цінні папери (на суму до 6% від власного сплаченого капіталу) в окружному резервному банку та прийняти умову обов'язкових перевірок їхніх операцій представниками ФРС.

Консультативні органи. До них належать Федеральна консультативна рада, Консультативна рада з питань стану споживачів та Консультативна рада з питань діяльності ощадних установ. Федеральна консультативна рада проводить наради з Радою керуючих з економічних і банківських питань та дає рекомендації щодо діяльності ФРС. До складу ради входить дванадцять членів -- по одному від кожного резервного округу. Консультативна рада з питань становища споживачів консультує Раду керуючих із питань захисту інтересів споживачів. Консультативна рада з питань діяльності ощадних установ надає інформацію та результати аналізу проблем ощадних установ. До складу ради входять представники ощадних банків, позиково-ощадних асоціацій, кредитних спілок.

До важелів впливу на грошово-кредитну політику ФРС належать:

регулювання облікової ставки -- ставки відсотків, що їх сплачують комерційні банки за позичені у федеральних резервних банків гроші;

встановлення норми обов'язкового резервування -- відсоток депозитів, встановлений ФРС, які комерційні банки зобов'язані тримати готівкою у сховишах або на депозитних рахунках у федеральних резервних банках;

операції на відкритому ринку (купівля-продаж державних цінних паперів).



3.3 Інфраструктура грошово-кредитної системи

Основу грошово-кредитної системи СІЛА становить Федеральна резервна система (ФРС), створена 1913 р. законом про Федеральну резервну систему.

Федеральна резервна система -- відповідає за здійснення монетарної політики, підтримання рпзня ліквідності, надійності та стабільності банківської системи, підтримання й регулювання платіжної системи країни.

Загальна структура грошово-кредитної системи США представлена на мал. 6.

На першому рівні грошово-кредитної системи США знаходиться Федеральна резервна система.

На другому рівні -- комерційні банки та небанківські кредитно-фінансові установи.

Комерційні банки відкрають особливу роль у грошово-кредитній системі США і поділяються на універсальні комерційні банки та спеціалізовані комерційні банки.

Універсальні банки -- тип комерційних банків, які здійснюють усі види банківських операцій, включаючи кредитування приватних компаній, фізичних осіб, фермерів та держави, розміщують депозити, здійснюють розрахунково-касове обслуговування, міжнародні валютно-розрахункові операції, управління активами та інші послуги.

Мал. 6. Загальна структура грошово-кредитної системи США.



У структурі активів універсальних комерційних банків близько 20% припадає на долю дрібних і середніх комерційних банків регіонального і місцевого типів.

До найпотужніших універсальних комерційних банків США належать, зокрема, "Сіті Корп.", "Бенк оф Америка", "Чейз Ман-хеттен Корп."

Спеціалізовані банки -- тип комерційних банків, які спеціалізуються на проведенні певних банківських операцій.

Серед спеціалізованих комерційних банків Сполучених Штатів виділяються інвестиційні банки, котрі виникли в період громадянської війни (1861--1865 pp.) для розміщення облігацій федерального уряду, та Експортно-імпортний банк США.

Інвестиційні банки -- спеціалізовані комерційні банки, які здійснюють фінансування інвестицій приватних підприємств та держави. Окрім надання кредитів інвестиційні банки здійснюють купівлю-продаж цінних паперів, організують злиття компаній.

Експортно-імпортний банк США -- державний спеціалізований банк, створений у 1934 р. Банк є важливою ланкою державного регулювання економіки, зовнішньої торгівлі та міжнародних кредитних відносин. Діяльність банку регламентується окремим законом, прийнятим у 1945 р. Головним завданням банку є сприяння експорту американських товарів шляхом надання позик іноземним імпортерам та гарантій американським комерційним банкам за зовнішніми позиками. Кредити іноземним компаніям та урядам, як правило, пов'язані з оплатою товарів найпотужніших американських компаній ("Дженерал Електрик", "Боїнг" та ін.). Ресурси банку складаються із власного капіталу, який належить міністерству фінансів, та позик казначейства.

Крім комерційних і спеціалізованих банків інфраструктура грошово-кредитної системи Сполучених Штатів включає й інші, небанківські, кредитно-фінансові інститути. Роль небанківських інститутів зростає і становить конкуренцію комерційним банкам, особливо у сфері довготермінового кредиту.

Федеральні кредитні установи -- Спеціалізовані державні кредитні установи, які діють у сфері сільського господарства, житлового будівництва, вищої освіти. їхні головні завдання -- підтримка стабільності головних ланок грошово-кредитної системи й доповнення приватного бізнесу.

Державна система кредитування сільського господарства. Створено 1916 р. з ініціативи Конгресу США. Система кредитування складається з кооперативних банків, федерат ьних посередницьких кредитних банків і федеральних земельних банків, випускає цінні папери для акумуляції коштів під кредитування фермерських господарств.

До системи кредитування сільського господарства входить сім кооперативних банків, котрі забезпечують надання коштів 232 локальним асоціаціям позичальників. Крім того, існують два банки, створені спеціально для задоволення потреб сільськогосподарських кооперативів, систем електронного і телефонного зв'язку, водопостачання й каналізації. Ці банки фінансують також експорт сільськогосподарської продукції.

Державна система кредитування будівництва житла. Функціонує через три державні установи, які забезпечують коштами ринок заставних через продаж облігацій із використанням коштів на закупівлю заставних: Федеральну національну іпотечну асоціацію, Урядову національну асоціацію іпотечного кредиту, Федеральну компанію іпотечного кредиту житлового будівництва.

Державна система кредитування здобуття вищої освіти. Включає студентську асоціацію ринкових позик, яка забезпечує коштами здобуття вищої освіти через студентські позики, надані приватними фінансовими інститутами під гарантовану програму студентських позик. Пенсійні фонди виконують посередницькі функції і гарантують учасникам ше один вид захисту -- виплати доходу після виходу на пенсію. Розрізняються пенсійні фонди за формою організації та управління, за структурою активів. Пенсійна система забезпечується коштами за рахунок внесків і доходів від інвестування у цінні папери.

Найважливішою системою пенсійного забезпечення є соціальне забезпечення держави -- страховий фонд для практично всіх пенсіонерів, зайнятих у приватному секторі. В 1974 р. Конгрес прийняв закон про гарантію прибутків працівникам, які вийшли на пенсію. Згідно з цим законом було створено Корпорацію з гарантування пенсійних виплат. Корпорація страхує пенсійні виплати сумою до 2250 доларів США на місяць кожній особі на випадок, якщо пенсійний фонд збанкрутує або не зможе виконати своїх зобов'язань. Пенсійні фонди Сполучених Штатів мають статус найбільшого інституцшного інвестора у світі.

Страхові компанії спеціалізуються на страхуванні життя та майна і функціонують у фінансовому посередницькому бізнесі. В США налічується близько 2 тис. компаній зі страхування життя: і понад 3 тис. компаній зі страхування майна. грошовий кредитний міжнародний валютний

До інших небанківських фінансово-кредитних інститутів належать інвестиційні компанії, кредитні спілки, позиково-ощадні асоціації та фінансові компанії.

З розвитком фінансового законодавства США поступово поступово усунуті законодавчі розходження між типами небанківських кредитно-фінансових інститутів. Воші дістати можливість займатися операціями, які раніше вважалися прерогативою тільки комерційних банків. Це сприяло посиленню конкуренції на кредитному ринку Сполучених Штатів і впровадженню нових фінансових інструментів.

Американські інституційні інвестори контролюють більшу частину активів фінансового ринку. Небанківські фінансово-кредитні установи управляють активами на понад 8 трлн. доларів США.



4. ГРОШОВО-КРЕДИТНА СИСТЕМА ЯПОНІЇ

4.1 Еволюція грошово-кредитної системи

Національна грошова одиниця Японії -- ієна -- була введена в обіг 1870 р. Перехід до золотого стандарту відбувся в 1897 р. і проіснував до Першої світової війни у формі золотомонетного стандарту. За роки війни (1914--1920 pp.) грошова маса в обігу збільшилася втричі, що призвело до знецінення ієни на 64%.

Після короткого періоду тимчасової стабілізації у грошовій сфері інфляція в країні поновилася у зв'язку зі світовою економічною кризою 1929--1933 pp. З 1932 р. у Японії запроваджується валютний контроль, а в 1933--1939 pp. країна стає учасницею стерлінгової валютної зони й офіційно відмовляється від системи золотого стандарту.

З початком японської агресії в Китаї (1937 р.) і до кінця Другої світової війни (1945 р.) інфляція в Японії посилюється. В роки війни ціни на товари на чорному ринку зросли в 30-40 разів, шо було обумовлено:

зростанням військових асигнувань за рахунок незабезпече-ної емісії банкнот;

занепадом цивільного виробництва, що призвело до дефіциту товарів першої необхідності;

підвищенням непрямих податків.

Це, в свою чергу, спричинило зміну структури грошового обігу, в результаті чого ієна знецінилася втричі.

У 1946 р. у Японії проводиться грошова реформа, за якої обмін грошей здійснюється в пропорції 1:1. Суми на рахунках понад 100 ієн було заблоковано, кількість грошей в обігу різко зменшилася. Проте ця реформа не мала відповідної економічної бази, і грошова маса до кінця 1946 р. виросла в шість разів.

Ще у повоєнний період із метою зменшення темпів інфляції приймається емісійне законодавство, відповідно до якого передбачається формальне обмеження випуску банкнот. Хоча за потреби ліміти емісії переглядалися, а емісія під забезпечення комерційними векселями, цінними паперами та іноземною валютою практично не піддавалася лімітуванню.

Ці заходи, а також величезні витрати на відновлення зруйнованої економіки, спричинили посилення інфляції. У 1945--1951 pp. грошова маса зросла в 15 разів, оптові ціни -- в 343 рази. Все це і призвело до падіння курсу ієни.

Валютне становище Японії в 50-х і першій половині 60-х pp. було нестабільне, незважаючи на зростання товарного експорту й залучення іноземного капіталу. Починаючи з другої половини 60-х. унаслідок модернізації виробництва й підвищення конкурентоспроможності товарів, різко збільшується експорт, а також зростає залучення іноземного капіталу.

Динаміка валютного курсу свідчить, що, починаючії з 70-х pp., курс ієни безупинно підвищувався.

Фінансово-валютна й біржова криза, яка охопила багато країн Швденно-Східної Азії та Японію (1997 p.), призвела до відпливу капіталів за кордон, знецінення націонатьних валют, падіння курсу корпоративних і державних цінних паперів.

В 1998--1999 pp. японський ринок зазнає спаду. Лібералізація фінансових ринків сприяла підвищенню мобільності японського капіталу. З реформуванням кредитно-фінансової системи Японії зросла її роль як світового інвестора. На сучасному етапі ієна використовується переважно в азіатському тихоокеанському регіоні як міжнародна резервна валюта і платіжний засіб.

Перші кредитні установи з'явилися в Японії ще до буржуазної революції 1868 р. Переважна частина японських державних (спеціальних) та приватних банків була створена після прийняття в 1872 р. закону про національні банки. Разом із приватними банками було створено Державний емісійний банк та інші державні й напівдержавні кредитні інститути.

Значного розвитку банківське законодавство Японії набуло тільки після Другої світової війни. Банківська система, зокрема комерційні банки, створювалася на підставі законів про національні банки.

Після закінчення війни, в умовах низької кон'юнктури і великого бюджетного дефіциту, в Японії почалася гіперінфляція. Кредитування орієнтувалося на пріоритетні напрямки розвитку виробництва, а позики іншим галузям обмежувалися.

З метою запобігання безробіттю й підтримки діяльності середніх і малих підприємств було створено кредитну кооперацію й довірчі фонди. В міру пожвавлення національної економіки, а також для стимулювання експорту, створювалися приватні фінансові установи (з надання кредитів на тривалий термін) і спеціаіізовані кредитні банки. На відміну від деяких розвинутих країн, у Японії в повоєнний період основні фінансові важелі залишилися в руках приватних банків. Проте ступінь державного контролю за їхньою діяльністю був досить високим.

Паралельно з приватними банками було створено розгалужену мережу урядових фінансово-кредитних інститутів.

Для кредитування зовнішньої торгівлі в 1950 р. засновано Експортний банк, головною функцією якого було кредитування експорту продукції японського суднобудування і машинобудування. Капітан банку належить державі, а контроль за його діяльністю здійснює Міністерство фінансів Японії.

В 1951 р. засновано Японський банк розвитку, капітан якого повністю належить державі. Діяльність банку зосереджена на пільговому кредитуванні тих галузей економіки, у фінансуванні яких не зацікавлені приватні банки.

Особливістю розвитку банківської системи Японії в післявоєнний період було утворення фінансово-промислових груп. Кожну з них очолював великий приватний комерційний банк. Саме банки несли основне навантаження щодо фінансування індустріального розвитку Японії. Ось основні етапи цього розвитку:

демонополізація (розпуск довоєнних концернів "дзайбацу" (1947-1949 pp.);

прийняття нових законодавчих актів, які регулювали господарську діяльність (1947--1948 pp.);

бюджетна реформа (1949 p.);

податкова реформа (1950 p.).

У ході податкової реформи знижено ставки податків на прибуток корпорацій, упорядковано амортизаційні відрахування і запроваджено систему неоподатковуваних резервних фондів корпорацій.

У цей час вводиться примусова спеціатізація фінансових установ: сфера діяльності комерційних банків обмежується депозитами, позичками, обліком векселів, операціями з державними і муніципальними цінними паперами та валютними операціями. Комерційним банкам забороняється випуск і розміщення цінних паперів нефінансових корпорацій і трастоперації. Ці функції стали прерогативою інших фінансових інститутів (брокерських компаній, трастбанків).

Розмежування функцій різних банків було характерною ознакою для банківської системи Японії до 1998 р. Банківська реформа 1998 р. передбачала певну лібератізацію банківської діяльності. Міські банки дістали право відкривати спеціальні трастові та інвестиційні філії, банки довгострокового кредиту перетворюються на комерційні банки або зливаються з ними, трастбанки дістати право відкривати філії для проведення операцій із цінними паперами, брокерсько-ділерські фірми з операцій із цінними паперами перетворюються на філії комерційних банків.

4.2 Національна система регулювання грошово-кредитних відносин

Центральний банк Японії ("Ніппон Гінка"; створений у 1882 р. на 30 років. Згодом цей термін був продовжений ще на ЗО років, а 1942 р. банк набув безстрокового статусу). Функції установи визначені спеціальним законом від 1942 p., основні зміни до якого вносилися в 1979 та 1998 pp. Відповідно до закону 1942 р. основний капітал Банку Японії визначений у розмірі 100 млн. ієн: 55% капіталу належить державі, 45% -- акціонерам (фінансовим інститутам, страховим компаніям тощо). Акціонерам були гарантовані дивіденди в розмірі 4%, які за умови високої прибутковості банку могли бути переглянуті до 5%. Інша частина прибутку надходила до державного бюджету Японії. Організаційна структура Центрального банку Японії показана на мал. 7.

Мал. 7. Організаційна структура Банку Японії.

Правління банку -- головна ланка організаційної структури установи. Відповідно до закону про Центральний банк Японії, що діє з квітня 1998 p., на правління банку покладено загальне й оперативне керівництво банком. До складу правління входять дев'ять осіб. Голова і двоє його заступників призначаються Кабінетом Міністрів Японії за згодою з обома палатами парламенту.

Шістьох членів правління банку призначає Кабінет Міністрів Японії. Кандидатури на інші керівні посади затверджує міністр фінансів після відповідного подання правління банку: виконавчих директорів -- терміном на чотири роки, радників -- на два роки. Ревізори призначаються Кабінетом Міністрів на чотири роки.

На засіданнях правління банку в разі потреби можуть бути присутні представники уряду. Вони мають право вносити на розгляд правління свої пропозиції і давати оцінку грошово-кредитній політиці Центрального банку Японії, однак остаточне рішення приймає правління.

Міністр фінансів затверджує бюджет банку. Кожні шість місяців банк звітує перед парламентом щодо грошово-кредитної політики, проте розробляє й проводить її як незалежний інститут.

Головний офіс банку знаходиться в Токіо. В країні функціонує також 33 його філії та 13 відділень, і ще 6 представництв знаходяться в Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Франкфурті-на-Майні та Гонконгу.

Банк має монополію на випуск банкнот, а обсяг банкнотної емісії встановлюється міністерством фінансів і погоджується з урядом. Резерви Банку Японії складаються з комерційних векселів, державних цінних паперів, іноземної валюти, золотого запасу.

Одним із найважливіших завдань Банку Японії є забезпечення безперервного функціонування системи розрахунків між кредитними організаціями.

Банк як фінансовий агент уряду керує від його імені державними фондами, займається валютно-фінансовою діяльністю, спрямованою на стабілізацію валютного курсу ієни. Кредити уряду надаються шляхом підписки й андеррайтингу державних цінних паперів.

У сфері міжнародних фінансів Центральний банк Японії за згодою міністра фінансів може здійснювати купівлю-продаж валюти, кредитування, проводити операції від імені закордонних банків й інших організацій із метою розвитку співробітництва з ними.

Банк також повинен контролювати кредитну сферу й забезпечувати безперебійне функціонування системи платежів і розрахунків шляхом надання кредитів на обмежений термін кредитним організаціям.

У пасиві балансу Центрального банку Японії емісія банкнот становить 89,1%, внески фінансових установ -- 7,3%, урядових -- 2,6%.

Активні операції спрямовані на видачу позичок фінансовим установам (12,5%), придбання золота (0,2%), збереження коштів на рахунках в іноземних банках (6,1%); головним забезпеченням емісії банкнот є цінні папери (64,3%).

Основні важелі грошово-кредитної політики Банку Японії:

встановлення облікової ставки;

встановлення обсягів купівлі-продажу облігацій і векселів;

проведення обов'язкового резервування;

регламентування операцій з іноземною валютою;

здійснення нагляду за банківською діяльністю.

Взаємодія центрального банку як банку банків із іншими кредитно-фінансовими інститутами виявляється в постійному моніторингу їхньої діяльності. Центральний банк Японії шодня контролює банківські баланси і щомісяця одержує звіти з прогнозними розрахунками обсягів активних та пасивних операцій.

Центральний банк Японії, відповідно до загальноекономічної ситуації в країні, вносить свої пропозиції в плани банків чи накладає обмеження на обсяги їхньої кредитної діяльності.

В Японії мінімальна норма обов'язкових резервів за строковими вкладами становить: 0,125% при сумі 50--500 млрд. ієн, 1,75% при сумі 500--2500 млрд. ієн.

Високий рівень економічного розвитку Японії, стабільність національної валюти сприяє тому, що японська ієна дедалі більше використовується як світова резервна і розрахункова валюта. Причому в азіатському регіоні цю роль вона виконує по суті монопольно.

Програма страхування депозитів у Японії запроваджена в 1971 р. і контролюється Федеральною корпорацією страхування депозитів. У разі банкрутства кредитно-фінансового інституту сума страховки повинна покривати до 10 млн. ієн на одного вкладника.

Центральний банк Японії здійснює моніторинг тенденцій фінансового ринку і системи розрахунків, визначає ризик неліквідності, забезпечує збалансоване управління банківською системою.

Японські банки оподатковуються на загальних принципах оподаткування корпорацій. Банки сплачують корпоративний податок на прибуток та місцевий податок на прибуток.

Діяльність небанківських кредитно-фінансових установ Японії регулюється Агенцією фінансовій послуг Японії, Комісією з цінних паперів і нагляду, Радою публічних рахунків та аудиторського нагляду. Всі згадані державні органи підпорядковані Міністерству фінансів Японії.

4.3 Інфраструктура грошово-кредитної системи

Грошово-кредитна система Японії дворівнева і складається з Центрального банку, комерційних банків та небанківських кредитно-фінансових інститутів.

На першому рівні грошово-кредитної системи знаходиться Центральний банк Японії. Йому належить виключне право емісії банкнот, він здійснює грошово-кредитну політику, регулювання економіки та касове обслуговування державної казни.

На другому рівні грошово-кредитної системи знаходяться банківські й небанківські кредитно-фінансові інститути.

Мал. 8. Загальна структура грошово-кредитної системи Японії.

Комерційні банки в Японії поділяються на універсальні та спеціалізовані. Операції комерційних банків законодавчо регламентовані. Комерційний банк має бути організований у формі акціонерного товариства і мати статутний капітал не менше ніж 1 млрд. ієн. Комерційний банк не має права на діяльність без спеціальної ліцензії Міністерства фінансів. Для одержання такої ліцензії засновники повинні забезпечити відповідність капіталу, активів і пасивів банку встановленим нормативам, мати необхідний досвід і знання.

До універсальних комерційних банків Японії належать міські й місцеві (регіональні) банки.

Міські банки -- це десять із числа найбільших банків Японії, які також входять до групи найпотужніших банків світу. Вони зосередили в собі майже чверть усього обсягу залучених депозитів і близько 30% позик. Міські банки мають розвинуту мережу філій як на території Японії, так і за кордоном. Ці кредитно-фінансові установи -- основні учасники валютного ринку. Вони мають тісні контакти з промисловими і торговельними компаніями. Міськими банками контролюється діяльність багатьох інших фінансово-кредитних інститутів. Міські банки -- основні постачальники коштів у ті галузі японської економіки, які розвиваються високими темпами, особливо в експортні. Для них характерний високий рівень перекредитування, а також і залежність від Центрального банку Японії, що проводить урядову грошово-кредитну політику.

До найбільших міських японських банків належать: '"Бенк оф Токіо Мітсубіши"' (капітал -- близько 19 млрд. доларів США), "Суміото Бенк" (14,7 млрд. доларів США), ''Дай-Ілчі Кахгуо" (капітал -- 14,7 млрд, доларів США).

Місцеві (регіональні) банки -- це переважно дрібні й середні за масштабами операцій банки, які можуть відкривати філії тільки в тій префектурі Японії, де розташована їхня головна контора.

До спеціалізованих комерційних банків країни належать Експортно-імпортний банк Японії та Японський банк розвитку.

Експортно-імпортний банк Японії. Заснований у 1950 р. Статутний капітал повністю належить державі. Власні активи банку складаються з капіталу, наданого при створенні, й бюджетних асигнувань; залучені активи -- з позик, що їх надають банку урядові заклади, та іноземних кредитів. Обсяг, структуру і зміст активних операцій щороку затверджує парламент Японії, а діяльністю банку керує міністерство фінансів. Експортно-імпортний банк кредитує підприємства Японії для зовнішньоекономічної діяльності, зазвичай, на термін від 6 місяців до 5 років (в окремих випадках термін кредиту може сягати 15-20 років). Разом із комерційними банками Експортно-імпортний банк надає позики також імпортерам японських товарів.

Японський банк розвитку. Засновано 1951 р. Він здійснює довгострокове кредитування промисловості, особливо тих галузей, які є ризиковими з погляду приватних банків. Кредитні ресурси цього банку складаються з капіталу, наданого при створенні банку, бюджетних асигнувань, коштів інших державних установ.

Велику групу різних за характером функцій виконують небанківські фінансово-кредитні установи.

Бюро довірчих фондів -- одна з найбільших фінансово-кредитних установ Японії, ресурси якої складаються із вкладів населення у державних поштово-ощадних касах і державних пенсійних фондах та використовуються як джерело кредитування державних підприємств і кредитних інститутів.

Фінансово-кредитні корпорації -- спеціалізуються на наданні пільгових кредитів підприємствам окремих галузей народного господарства (сільського господарства, лісової промисловості, рибальства, житлового будівництва та ін.), економічно відсталим регіонам, підприємствам місцевих органів влади. Бюджети і щорічні плани фінансово-кредитних корпорацій затверджуються парламентом, а їхня діяльність контролюється відповідними міністерствами і відомствами.

До фінансово-кредитних корпорацій натежать: Фінансова корпорація санітарної екології, Фінансова корпорація сільського, лісового, рибного господарства, Корпорація житлових позик.

Страхові компанії за сумою активів посідають значне місце серед приватних фінансово-кредитних установ. Основна частка активів страхових компаній Японії належить компаніям зі страхування життя.

Серед інших небанківських фінансово-кредитних установ виділяються інвестиційні компанії.

Інвестиційні компанії -- здійснюють інвестиційні й довірчі операції. Крім того, контролюють роботу брокерських компаній, які займаються операціями з цінними паперами. Більшість із них перебуває у тісному зв'язку з міськими банками, зокрема, у сфері спільного володіння акціями, створення філій за кордоном.

Головні особливості грошово-кредитної системи Японії такі:

висока ступінь концентрації та централізації капіталу;

жорстка регламентація банківської діяльності;

спеціалізація банківських інститутів на певних видах діяльності.



5. ГРОШОВО-КРЕДИТНІ СИСТЕМИ ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇН

5.1 Еволюція грошово-кредитної системи

До 70-х років XIX ст. Німеччина не мала єдиної грошової системи. Водночас на території, що належала Німеччині, знаходилася двадцять одна держава і використовувалося сім різних грошових систем. Усі ці системи (за винятком бременської -- золотий талер) ґрунтувалися на срібному монометалізмі. Поряд із монетами в обіїу перебували паперові гроші країн, що входили до Німеччини, й банкноти 33-х емісійних банків. Після об'єднання Німеччини було введено єдину валюту -- золоту марку -- й випущено в обіг монети по 5, 10 і 20 марок, що означало перехід до золотого монометалізму.

Згідно із законом 1875 р. Пруський банк був перейменований у імперський емісійний банк -- "Рейхсбанк".

Для фінансування воєнних дій Німеччині були потрібні кошти. Золото поступово вилучається з обіїу, а законом 1914 р. офіційно заборонено обмін банкнот на золото. Одночасно "Рейхсбанк" дістав право прирівнювати банкноти до золота.

Кількість банкнот в обігу 1918 р. зросла вдев'ятеро порівняно з 1913 р. Банкноти "Рейхсбанку" стали майже єдиним компонентом готівкового грошового обігу. Безготівковий обіг також збильшився.

Упродовж Першої світової вигни і після неї активно використовувалася паперово-грошова еміск. шо викликало небувалу гіперінфляцію в країні -- восени 1923 р. обсяг паперових грошей в обігу досяг 496 квінтильйонів марок, а рейхсмарка знецінилася в 1,6 трлн. разів (порівняно з довоєнним рівнем).

Перша світова війна змінила позиції країн-кредиторів і країн-боржників на міжнародній фінансовій арені. Німеччина втратила майже 90% своїх іноземних інвестицій. Наслідки війни призвели до нової форми міжнародної заборгованості -- державних боргів, які виникай у переможеної країни.

США, Велика Британія і Франція прагнули обкласти Німеччину такою сумою репарацій, яка перевищила б їхні урядові борги. Так виникла первинна сума репарацій -- 31 млрд. доларів США. З установленого репараційного боргу Німеччина сплатила третину репарацій на суму 11,17 млрд. доларів США. Однак значна частина репарацій Німеччина виплачувала з допомогою іноземних кредитів. Майже 75% отриманих іноземних кредитів пішло на покриття таких платежів.

1924 р. у Німеччині запроваджено золотодевізний стандарт, який протримався до 1931 р. Світова економічна криза 1929-- 1933 pp. викликала відплив іноземних капіталів із Німеччини та крах золодевізного стандарту.

До початку Другої світової війни Німеччина витратила майже весь золотий запас, а за воєнні роки готівкова маса в обігу збільшилася майже в сім разів, що призвело до нового сплеску інфляції.

Поразка у Другій світовій війні завдала нищівного удару економіці країни. Після війни територію Німеччини, як і Берлін, було розділено на чотири окупаційні зони. В 1948 р. проведено сепаратну грошову реформу.

В обіг випущені нові марки, шо обмінювалися у співвідношенні 10:1. Так само обмінювалися і внески в кредитних інститутах. Рахунки спочатку було заблоковано, а потім 70% суми блокованих рахунків -- анульовано. Одночасно були скасовані обмеження росту цін на значну кількість предметів широкого вжитку й інвестиційних товарів.

У травні 1949 p., після прийняття Конституції, яка узаконила утворення ФРН, у країні відповідно до вимог Бреттон-Вудської системи встановлено курс марки, зафіксований до долара США (3,33 марки за 1 долар США).

У 1953 р. ФРН вступила в Міжнародний валютний фонд (МВФ), де був зафіксований золотий вміст марки в 0,211588 г чистого золота. Однак золоте забезпечення та обмін банкнот на золото не передбачалися.

У 50-ті й першій половині 60-х pp. XX ст. марка ФРН була однією з найстабільніших валют світу, платіжний баланс зводився з активним сальдо, золотовшіютні резерви значно збільшилися. Грошово-кредитна і фінансова політика держави орієнтувалася на стабілізацію грошового обігу, збалансування державного бюджету і вирівнювання платіжного балансу.

Після об'єднання двох німецьких держав у 1990 р. марки НДР були анульовані і в обігу залишилися марки ФРН.

З 1 січня 1999 р. у межах Європейського Союзу створюється економічний і валютний союз, запроваджується єдина ватюта -- евро. З 1 липня 2002 р. німецька марка остаточно припинила своє існування, поступившись євро.

Ще у перші повоєнні роки провідні ланки кредитної системи -- центральний банк і гросс-банки -- були реорганізовані. Особливості післявоєнного розвитку наклали відбиток на структуру й операції кредитної системи. Виникли нові банки, діяльність яких контролювалася державою. Посилрглися ланки, які існували раніше, -- ощадкаси і державні іпотечні банки. Вперше в історії Німеччини створено спеціальний Експортний банк для середньотермінового кредитування експорту. Завдання довгострокового кредитування експорту було покладено на Банк відновлення.

Найактивніше розвиватися банки споживчого кредиту, що пов'язано зі зростанням виробництва предметів гриватого користування. Дедалі більшого значення в кредитній системі набувають страхові установи.

5.2 Національна система регулювання грошово-кредитних відносин

До світової економічної кризи 1929--1933 pp. кредитна система Німеччини в цілому не регулювшіася законодавством. Перший закон про кредитну систему, прийнятий 1935 p., згодом багаторазово доповнювався різними постановами, шо зробило його в правовому сенсі дуже нечітким. Новий закон про кредитну систему було прийнято лише 1961 р.

З 1945 р. нагляд за кредитними установами здійснювався міністерствами земель. Централізований нагляд за кредитною системою передавався Федеральному' бюро нагляду. Уряду надавалося право на закриття банків і бірж у разі банківської кризи.

Німецький федеральний банк ("Бундесбанк") є спадкоємцем "Рейхсбанку", створеного в 1875 р.

Після закінчення Другої світової війни діяльність "Рейхсбанку" і його філій в радянській зоні була повністю припинена. У західних зонах введена дворівнева банківська система. її особливістю було те, що в кожній із земель Німеччини виникли центральні банки на базі збережених відділень "Рейхсбанку". їхня діяльність координувався Банком німецьких земель (БНЗ), створеним окупаційною штадою західних країн.

У 1957 p., відповідно до закону про створення Німецького федерального банку, об'єднано центральні банки Банку німецьких земель. Таким чином виникла емісійна система, що існує й досі. При створенні Німецького федерального банку принцип централізації був застосований не повністю. Центральні банки земель, що підпорядковуються 'Бундесбанку", й досі мають певну організаційну самостійність.

Німецький федеральний банк виконує такі завдання:

управляє валютними резервами національної економіки;

здійснює емісію банкнот;

контролює надання коштів кредитним установам;

визначає напрями фінансової політики держави;

здійснює розрахунково-касове обслуговування уряду.

До керівних органів Німецького федерального банку належать Рада центральних банків земель. Рада директорів, Правління центральних банків земель. Організаційна структура Німецького федерального банку наведена на мат 9.



Мал. 9. Організаційна структура Німецького федерального банку.

Рада центральних банків земель -- головний орган Німецького федерального банку, до неї входять: президент і віце-президент, інші члени Ради директорів і Правління центральних банків земель. До компетенції ради входить:

визначення грошово-кредитної політики;

розробка загальних директив для ведення діяльності й адміністративного керівництва;

розмежування сфери впливу Ради директорів і Правління центральних банків земель;

координація діяльності Ради директорів і Правління центральних банків земель.

Всі члени Ради центральних банків земель призначаються президентом країни за пропозицією Уряду (з урахуванням думки Ради центральних банків) терміном на вісім років (у деяких випадках -- на коротший термін, але не менше двох років). Члени Ради директорів не можуть бути відкликані до закінчення терміну їхніх повноважень, за винятком особистих причин. Цей принцип забезпечує незалежність і захищеність членів ради.

З об'єднанням Німеччини, відповідно до нової редакції закону про Німецький федеральний банк, його організаційна структура була змінена згідно з державним устроєм країни й одночасно скорочена до дев'яти центральних банків. Відділення центральних банків земель розташовані у великих населених пунктах.

Рада директорів -- центральний виконавчий орган Німецького федерального банку, що відповідає за виконання рішень Ради центральних банків земель. Рада директорів здійснює ділове й адміністративне управління банками. До компетенції Ради директорів віднесені питання операцій із кредитними інститутами, що виконують завдання федерального значення, валютні операції та операції на відкритому ринку.

До складу Ради директорів входить президент і віце-президент Німецького федерального банку та інші члени Ради директорів, котрі призначаються президентом Німеччини за поданням федерального уряду на вісім років.

Правління центральних банків земель складається із президентів і віце-президентів центршіьних банків. Центраіьні банки земель здійснюють операції з місцевими органами влади, а також із кредитними установами в межах свого регіону.

При центратьних банках земель існують ради, які складаються з представників банківської системи країни, підприємств і приватних осіб. Рада є дорадчим органом, через неї Німецький федеральний банк підтримує відносини з кредитними установами й підприємствами-позичальниками.

Державним органом регулювання небанківської фінансової сфери виступає Регулюючий орган фінансових послуг. Ця установа (створена в 2002 р.) здійснює нагляд за діяльністю кредитних установ, страхових компаній, інвестицшних фірм та інших фінансових організацій.

5.3 Інфраструктура грошово-кредитної системи

До складу грошово-кредитної системи Німеччини входять усі кредитні установи, що підпадають під дію національного закону про кредитну справу. Головна особливість німецької грошово-кредитної системи полягає у високому ступені універсалізації діяльності.

Грошово-кредитна система Німеччини -- одна з найрозвинутіших у Європі. Репутація Німеччини як провідного банківського центру світу пов'язана з досконалістю національного законодавства. Законодавчі акти, які регулюють банківську діяльність, поділяються на дві групи: загальні, що обов'язкові для фінансово-кредитних установ на території всієї країни, та особливі -- обов'язкові для фінансово-кредитних установ на території окремих федеральних земель.

Грошово-кредитна система Німеччини має дворівневу структуру, котра подана на мал. 10.

На першому рівні грошово-кредитної системи знаходиться Німецький федеральний банк.

Мал. 10. Загальна структура грошово-кредитної системи Німеччини.

Комерційні банки, залежно від напрямків їхньої діяльності, поділяються на універсальні і спеціалізовані.

До універсальних банків Німеччини належать гросс-банки та регіональні банки.

Гросс-банки -- комерційні банки, найбільші німецькі кредитні установи, створення яких почалося в XIX ст. Серед них виділяються три найбільші банки -- "Дойчебанк", "Дрезденбанк" і "Коммерцбанк". Усі банки є акціонерними товариствами, капітал яких широко розмішений як усередині країни, так і в міжнародному масштабі. Кожен із цих банків має від 200 до 300 тисяч акціонерів. За своїми капіталами гросс-банки входять до складу найпотужніших банків світу. Всі три банки мають розгалужену мережу філій (понад 4000), які охоплюють усю Німеччину.

Кожен гросс-банк очолює фінансово-промислову групу, яка виникла на основі його зрошування з промисловими концернами країни. Найбільшу фінансово-промислову групу має "Дойчебанк": до неї входять найпотужніші концерни таких ключових галузей економіки як електротехніка, електроніка, атомна промисловість і важке машинобудування. Особливо тісно "Дойчебанк" взаємодіє із промисловими концернами "Сіменс", "Геш", "Ганіел", "Хенкель" та ін.

Фінансова група "Дрезденбанку" дещо поступається попередній. Вона включає, зокрема, концерни "Крупна", "АГ-телефун-кен", "Металлгезельшафт-Дегуса", "Грюндіг".

Група "Коммерцбанку" теж заснована на тісних зв'язках цієї фінансової установи з потужними промисловими концернами, такими як "Іг-фарбен", "Гантель", "Верхан", "Тіссен" та ін. До групи "Коммерцбанку" входить близько 50 підприємств із різних галузей економіки.

Регіональні банки -- це приблизно 200 установ. їх робота здійснюється на підставі законодавства про діяльність акціонерних товариств, акціонерних командитних товариств і товариств із обмеженою відповідальністю.

Тривалий час діяльність регіональних банків була обмежена одним районом чи галуззю, аіе сьогодні вона поширюється на всю територію Німеччини та за її межі.

До універсальних комерційних банків належать також філії іноземних банків. Загальний рівень активності інших держав на фінансовому ринку Німеччини досить високий. У Німеччині представлені понад 300 іноземних кредитних установ із розвинутою мережею філій (близько 1000).

Спеціалізовані комерційні банки Німеччини представлені іпотечними банками, Поштовим банком і Кооперативним центральним банком.

Іпотечні банки становлять групу з тридцяти приватних банків, які спеціалізуються на кредитуванні земельних ділянок і модернізації об'єктів нерухомості. Ці банки надають довготермінові кредити також на фінансування житлового будівництва й модернізацію житлових будинків, для промислових і сільськогосподарських капіталовкладень, що гарантуються шляхом видачі заставних прав на земельні ділянки. Іншим видом діяльності цих установ є надання комунальних кредитів. Такі кредити надаються федераціям, землям і муніципалітетам, корпораціям і установам громадського права.

Поштовий банк -- спеціалізована комерційна банківська установа в галузі розрахунків і вкладів. Цей банк заснований на базі двох поштово-ощадних установ і чотирнадцяти поштових жиро-централей німецької федеральної пошти, він розпочав свою діяльність 1990 р.

Кооперативні центральні банки -- банківські установи, через які здійснюються розрахункові операції між окремими кооперативними кредитними товариствами. Головною організацією кооперативної банківської грутіи є "Дойче Геноссеншафтсбанк АГ". Як установа громадського права, він повинен сприяти (відповідно до закону) розвитку національного кооперативного руху. Як і універсальні комерційні банки, центральний кооперативний банк має право на випуск акцій і виконує банківські операції всіх видів.

До основних небанківських кредитно-фінансових установ Німеччини належать ощадні каси, жиро централі, кредитні товариства, гарантійні кредитні об'єднання, ощадні будівельні каси.

Ощадні каси окрім прямих економічних функцій з акумуляції заощаджень і видачі кредитів під заставу виконують функції універсальних комерційних банків.

Жироцентралі. Дванадцять жироцентралей є центральними організаціями ощадних кас регіонів. Вони оперують коштами ощадних кас і здійснюють кредитні операції. Окрім традиційних завдань, жироцентралі дедалі частіше беруть участь у фінансуванні великих промислових угод й угод зовнішньої торгівлі. За зобов'язаннями жироцентралей несуть відповідальність відповідна федеральна земля, ощадні каси і їх регіональні союзи. Державний контроль за діяльністю жироцентралей здійснюють відповідальні за це земельні міністерства.

Разом із жироцентралями ощадні каси утворюють велику жиросистему в галузі операцій безготівкового розрахунку. За винятком декількох випадків, вони є установами громадського права, їхні гаранти -- насамперед громади міст і районів. Сфера діяльності цих кредитних установ поширюється тільки на регіон їхнього гаранта.

Кредитні товариства. Близько трьох тисяч кооперативних кредитних товариств знаходяться в містах здебільшого під назвою "Фольксбанк", а в сільській місцевості -- під назвою "Райфайзен-банк". Частково тут ідеться про порівняно невеликі сільські кооперативні кредитні установи, кількість яких за останні роки через їхнє злиття поступово знижується. Підставою для створення кооперативного кредитного сектора в Німеччині є ідея про фінансову допомогу шляхом самодопомоги. Сьогодні кооперативні кредитні товариства пропонують універсальний асортимент послуг, незважаючи на те, що їхня діяльність зосереджується на одержанні безстрокових і ощадних вкладів та на видачі короткотермінових і середньотермінових кредитів своїм членам, причому обсяг довготермінових кредитів постійно збільшується.

Гарантійні кредитні offєднання -- це організації самодопомоги підприємств середнього рівня. Основне завдання цих установ, які існують із середини 50-х pp., полягає в наданні необхідних фінансових ресурсів дрібним і середнім підприємствам. Крім того, гарантійні кредитні об'єднання надають гарантії на випадок збитків для підприємств у сфері торгівлі й промисловості.

Ощадні будівельні каси -- кредитно-фінансові установи, які спеціалізуються на фінансуванні будівництва житла. Головна перевага таких установ -- низькі відсоткові ставки за кредитами.



6. ГРОШОВО-КРЕДИТНА СИСТЕМА ФРАНЦІЇ

6.1 Еволюція грошово-кредитної системи

Із 1803 р. Франція переходить до системи біметалізму й офіційною грошовою одиницею стає франк. За законом 1803 р. золото і срібло підлягали вільному карбуванню, а монети з обох металів мали необмежену силу законного платіжного засобу.

У 1873 р. Франція скасовує вільне карбування срібла й офіційно переходить до золотомонетного стандарту, який проіснував до Першої світової війни. 1914 p., відповідно до прийнятого закону, обмін банкнот Банку Франції на золото було скасовано.

Про масштаби інфляції у Франції в період 1913--1918 pp. свідчать такі дані: кількість банкнот в обігу зросла майже у шість разів, сума внесків на поточні рахунки в головній комерційних банках -- майже вдвічі, а індекс оптових цін підвищився майже в три з половиною рази. Інфляція у Франції тривала до 1926 року.

Таку тривалу інфляцію спричинили великі витрати щодо відновлення зруйнованих під час війни територій, бюджетний дефіцит, зростання внутрішньої і зовнішньої заборгованості, субсидії вітчизняним компаніям.

Процес стабілізації франка почався тільки з 1926 р. Унаслідок проведення дефляційної політики грошова маса в обігу впродовж 1926--1927 pp. скоротилася, а в 1928 р. була проведена грошова реформа. В результаті девальвації золотий вміст франка був зменшений майже в п'ять разів. Девальвація франка узаконила конфіскацію практично всіх грошових заощаджень. Підсумком грошової реформи 1928 р. у Франції стало введення золотозливкового стандарту, який проіснував до 1936 р.

...