Глобальна економіка

4. Обмеження національного суверенітету та посилення диктату впливових міжнародних фінансових інститутів, послаблення ролі держави у сфері регулювання національних економік, соціального захисту населення, деградація природного середовища на догоду ринковій наживі, загострення глобальних проблем.

5. Пріоритет ідеології ринкового фундаменталізму, що породжує загрозу духовного збіднення людства, втрати національної ідентичності, стандартизації та уніфікації національних культур, традицій, звичаїв, поширення масової культури, споживацького ставлення до природи, національної та релігійної нетерпимості тощо.

Важливо зазначити, що неоліберальна модель глобалізації має згубні наслідки не лише для країн третього світу, але і для розвинених країн. Так, на думку відомого західного економіста, лауреата Нобелівської премії Моріса Алле, "всеосяжна глобалізація торгівлі між країнами з суттєво різними рівнями заробітної плати (за обмінним курсом валют) не може не привести в кінцевому рахунку повсюди - як у розвинених, так і в менш розвинених країнах - лише до безробіття, падіння темпів економічного зростання, нерівності, злиднів. Вона не є ні неминучою, ні необхідною, ні бажаною"10.

Таким чином, на сьогодні глобальна трансформація світового господарства привела людство до розгалуження шляхів подальшого розвитку, своєрідної "точки біфуркації", проходження якої має вивести (за певних умов) його подальший розвиток на якісно новий рівень. Це актуалізує проблему пошуку нової парадигми міжнародних відносин та співробітництва, заснованої на філософському осмисленні економічної глобалізації у загальноцивілізаційному контексті.

Усвідомлення складної будови сучасного світу та довгострокових стратегічних інтересів людства, пов'язаних з відродженням провідної ролі соціокультурного фактора світогосподарського розвитку, покликали до життя концепції "синергетичної", "моральної", "соціально-ринкової", "керованої" глобалізації, "глобалізації з людським обличчям", за якої пріоритетними стають інтереси основної маси населення планети: як теперішніх, так і майбутніх поколінь. Характерними ознаками нової моделі глобалізації є:

- відновлення рівноваги між ринковими та позаринковими регуляторами у світовому масштабі;

- гуманізація та орієнтація на загальнолюдські цінності, дотримання громадянських прав і свобод, визнання культурної самобутності всіх народів світу;

- розвиток діалогу та партнерства цивілізацій, проголошення взаємодії та співпраці універсальними формами людських відносин, перевага економіки над політикою;

- забезпечення балансу інтересів та рівності можливостей для всіх країн, визнання специфічних потреб розвитку;

- демократизація діяльності міжнародних організацій, формування ео>ективного механізму координації дій національних держав;

- усунення практики подвійних стандартів у відносинах між країнами, ліквідація штучних бар'єрів для поширення звань та інформації, розширення доступу до нових ідей, науково-технічних досягнень з метою зростання добробуту та якості життя населення всіх країн;

- забезпечення більшої інформованості суспільства щодо проблем глобалізації, залучення незалежних громадських і наукових організацій до розробки та прийняття господарських рішень на всіх рівнях влади;

-екологічна та соціальна спрямованість економічного розвитку, гармонійне відтворення людини, соціальних відносин, здорового довкілля;

- формування багатополярного світу, співпраця національних держав та міжнародних організацій у вирішенні глобальних проблем.

Отже, йдеться насамперед про перетворення глобалізації зі стихійного в інституційно оформлений та свідомо спрямований процес.



Тема 7. Парадоксальна природа глобальних трансформацій

7.1 Сутність глобальних економічних парадоксів

Парадокс (від грецького paradoxos - несподіваний, дивний) наукова думка визначає як: 1) несподіване, незвичне, розбіжне з традицією твердження, тлумачення, явище або висновок; 2) у логіці - суперечність, яка виникла в результаті зовнішнього логічно правильного міркування і призвела до взаємосуперечливих висновків.

Наявність парадокса свідчить про нереальність деякої з аксіом або теорії, хоча це часто важко виявити, пояснити, а тим більше усунути.

Глобалізація сприяє формуванню інституційних утворень, які становлять цілісність світу. При цьому глобалізація функціонує не тільки як всезагальна система зв'язків, але й як система взаємодій та їх результатів. Внаслідок цього глобалізація, на думку М. Чешкова, дає змогу зупиняти або стимулювати створення локальних утворень, враховуючи специфіку їх локального культурно-історичного фундаменту.

Глобалізація в ідеалі уявляється такою взаємозалежністю своїх суб'єктів, яка в принципі співвідносить різні ідентичності, що пов'язуються загальними правилами поведінки, а не співвідношенням їх локально-відмінних сутностей.

В умовах небаченого розмаху і швидкості протікання глобалізації суперечності і парадокси цього процесу загострюються ще більше і перетворюються на загрозу для глобальної стабільності. І. Іванов стверджує, що парадокси глобалізації не можна пояснити звичайною діалектикою суперечностей, притаманній процесу загального розвитку. Скоріше вони є симптомами глобальної кризи, що насувається на сучасну цивілізацію. Нові технічні можливості глобального за своїми масштабами впливу на суспільство і природу не сумісні з існуючою парадигмою розвитку цивілізації, що ґрунтується на пріоритетах суперництва і боротьби.

7.2 Базові глобальні парадокси, їх характеристика

До базових глобальних парадоксів належать:

- парадокс глобальної стратифікації;

- феномен домашнього заміщення;

- парадокс «Філдстайна - Хоріока»;

- парадокс низької мобільності нетто-потоків капіталу;

- парадокс дисоціації.

Парадокс глобальної стратифікації. Ключовим моментом теоретичної бази глобалізації є згладжування нерівномірності розвитку, утворення однорідного взаємопов'язаного для співробітництва глобального простору. На практиці ж спостерігається не об'єднання і зменшення нерівномірностей, а стратифікація, тобто розшарування, загострення нерівномірностей розвитку (в тому числі й економічного розвитку різних країн і регіонів світу). Парадокс стратифікації пов'язаний із поглибленням технологічної диференціації країн. Нова міждержавна технологічна спеціалізація консервує двополярне зонування (цивілізаційний центр, до якого відноситься країна з розвинутою економікою, а також існує периферійна зона, яка включає в себе країни із слабкою економікою).

Парадокс стратифікації був закладений в ідеологію сучасних глобальних трансформацій, механізм яких, на думку М. Кастельса, був простим: політичний тиск за допомогою прямих дій уряду або завдяки діяльності МВФ, Світового банку і СОТ. Цей тиск використовували для уніфікації всіх національних економік на основі набору однакових вимог щодо вільного руху капіталу, товарів, послуг, технологій відповідно до ринкової оцінки. Країнам, що потребували кредитної підтримки, інвестиційних ресурсів і доступу на зовнішні ринки, нав'язували жорсткі умови «структурної адаптації» незалежно від специфіки їх економічного середовища. Значна кількість країн, що розвиваються, як і країн з перехідною економікою, стали економічним протекторатом МВФ, як визначає М. Кастельс. Така економічна система є вигідною лише для тих, хто займає найбільш сильні конкурентні позиції у світовій економіці.

Феномен домашнього заміщення ґрунтується на ідеї про те, що диверсифікований фінансовий портфель (тобто портфель, що містить багато цінних паперів різних компаній різних країн світу) має більше шансів бути прибутковішим, ніж недиверсифіковай портфель (який містить обмежену кількість цінних паперів). Моделі селекції портфельних інвестицій, розроблені Дж. Тобінимі та Г. Марковіцем, формують підвалини сучасних моделей диверсифікації ризикованих активів.

Х. Грубел, Х. Леві та М. Сарнат показали, що завдяки міжнародній диверсифікації можна досягти значних прибутків. На їх думку, оптимальний фінансовий портфель має включати цінні папери всіх країн. Але Дж. Потерба та Френч на основі оцінки міжнародних портфелів інвесторів з Японії, США і Великобританії наприкінці 80-х років ХХ ст. доказали, що інвестори віддають перевагу інвестиціям в інструменти економік своїх власних країн.

Отже, повномасштабна глобалізація фінансових ринків залишається лише теоретичним конструктом, на практиці ж істотні бар'єри міжнародного інвестування обмежують її динаміку. До таких бар'єрів відносяться недостатність інформації про іноземні продукти, компанії, методи ведення бізнесу, стандарти обліку і звітності, політичні уподобання, державне регулювання. Таким чином, парадокс «домашнього заміщення» продовжує існувати.

Парадокс «Філдстайна - Хоріока» . За умов, якщо фінансові ринки були б повністю глобалізованими, то це автоматично означало б глобалізацію заощаджень. Теорія передбачає, що надлишкові внутрішні заощадження спрямовуються до країн, які гарантують можливості забезпечення найбільшої норми прибутку, що свідчить про високу кореляцію між цими показниками, яка спростовує твердження про фінансову інтеграцію ринків. Іншими словами, дослідники парадоксу «Філдстайна - Хоріока» дійшли висновку, що ринки характеризуються не експортом надлишкового капіталу, а поглинанням надлишку заощаджень внутрішнім ринком.

Парадокс низької мобільності нетто-потоків капіталу. Міжнародні потоки капіталу є одним з найважливіших індикаторів глобалізації фінансових ринків. Дослідження М. Обстфельда та А. Тейлора показали, що середній розмір чистих міжнародних потоків капіталу дорівнює відношенню сальдо рахунка поточних операцій до номінального ВВП. Зміни у чистих міжнародних потоках капіталу тісно пов'язані із цілями макроекономічної політики держав: стабільністю валютного курсу, стійкістю внутрішньогосподарської діяльності або вільним рухом капіталу.

Парадокси глобалізації фінансового ринку частково пояснюються диспропорцією його розвитку на користь похідних фінансових інструментів (трансферт ризиків завдяки використанню деривативів). Міжнародні фінансові угоди можна інтерпретувати як трансферт заощаджень і/або ризиків від економічних агентів, які володіють надлишком ресурсів у тому напрямі, де вони у дефіциті. Отже, угоди з деривативами дозволяють ідентифікувати ризик і передавати його іншому контрагенту.

Парадокс дисоціації. Цей парадокс виник на стику двох глобальних тенденцій: інтеграції та дезінтеграції. Найбільш показовим у цьому відношенні є приклад створення і функціонування ЄС. Остання хвиля розширення ЄС призвела до зростання його гетерогенності за багатьма параметрами: розмірами (великі та малі країни), рівнями економічного розвитку (високо- та середньорозвинуті національні господарства), станом розвитку ринкової економіки і демократії (зрілі системи і системи, що формуються), географічним розташуванням (Північний, Західний, Південний та Центральний регіони Європи).

Країни з однаковими або близькими параметрами тяжіють одна до одної, здатні об'єднуватися у коаліції. У разі виникнення несприятливих умов розрив у рівнях розвитку можуть призвести до дезінтеграції ЄС, що буде супроводжуватися утворенням нових глобальних конструкцій.



Тема 8. Альтерглобалізм та його форми

Відношення до глобалізації у представників різних груп населення з різних країн і регіонів планети неоднозначне, нерідко протилежне. На даному етапі розвитку існує величезний інтерес до явища глобалізації, але в той же час ще немає глибокого розуміння її сутності, повного усвідомлення позитивних і негативних рис.

Міжнародні конференції і форуми з питань лібералізації торгівлі, глобалізації економіки, міжнародних відносин і т.д. (щорічні зустрічі лідерів «великої вісімки», зустрічі представників різних країн і ділових кіл в рамках Всесвітнього економічного форуму (ВЕФ) в Давосі, ВТО, МВФ та інших організацій), що проводяться в різних регіонах планети, все частіше супроводжуються демонстраціями протесту, які направлені на їх зрив.

Участь в цих демонстраціях та інших акціях протесту беруть в своїй більшості пересічні громадяни промислово розвинених держав світу. Вважається, що першим організованим виступом супротивників глобалізації були демонстрації в Мексиці з приводу вступу в силу угоди про Північноамериканську зону вільної торгівлі (НАФТА) 1 січня 1994 р. Наступним імпульсом для розгортання руху стала публікація в 1997 р. результатів багаторічних переговорів в рамках Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) за багатобічною угодою про захист інвестицій. Численні міжнародні організації по захисту навколишнього середовища та підтримці країн, що розвиваються, об'єднання споживачів і професійні союзи сприйняли їх як неприйнятні поступки транснаціональним компаніям, що вимагали полегшити доступ капіталів на ринки «третіх країн».

У той час почалося осмислення негативних наслідків гарантованого забезпечення доступу капіталу ТНК на ринки країн, що розвиваються, Економічна криза 1997-1999 рр. в Південно-східній Азії та деяких інших регіонах світу, який привів до значних збитків і соціальних потрясінь в багатьох країнах, поглибив критичний погляд на процеси лібералізації торгівлі та глобалізації економіки в цілому. В таких умовах вперше були підняті питання: чи корисний для окремого індивідуума (окремої суспільної системи) процес економічної і політичної глобалізації, чи сприяє цей процес підвищенню загального добробуту і чи допомагає він менш розвиненим країнам в забезпеченні економічного розвитку та вирішенні соціальних проблем.

Сам процес глобалізації і економічної експансії розглядається лівими учасниками антиглобалістського руху як нова форма імперіалізму з тією лише різницею, що в даний час, на їх думку, експлуатуються не тільки робітники в класичному розумінні, але і жінки, діти, що служать, працівники розумової праці, галузі промисловості і сільського господарства, країни, етнічні, мовні, релігійні меншини, а також тварини і природа в цілому. Міжнародні організації, державні інститути розвинених країн, правлячі політичні партії, на думку цих супротивників глобалізації, стали інструментом керівної капіталістичної еліти і нею контролюються.

Активніше учасниками антиглобалістського руху на сучасному етапі є численні представники середнього класу, для яких процес глобалізації означає загрозу фактичного знищення місцевих невеликих промислових, сільськогосподарських, торгових компаній, середніх і дрібних підприємців з боку фінансово могутніх корпорацій або організацій, контрольованих, в першу чергу, США. У зв'язку з цим важливою межею руху антиглобалістів став антиамериканізм.

У даний час проти глобалізму активно виступають праворадикальні політичні сили, що убачають в ньому загрозу знищення національної самобутності і державного суверенної промисловості і сільського господарства. Під цим прапором значно активізували останніми роками свою діяльність праворадикальні партії і організацій Франції, Німеччини, Австрії, Нідерландів, Данії та низки інших країн Західної Європи. В своїй більшості вони також стоять на антиамериканських позиціях.

Крім того, рух антиглобалістів підтримують анархістські групи різного толку. В глобалізації вони бачать загальний наступ на свободу (в своєму розумінні її), створення «наддержав» (наприклад, ЄС), посилення впливу міжнародних організацій на повсякденне життя людей.

Серед учасників антиглобалістського руху останнім часом з'явилося дуже багато прихильників захисту навколишнього середовища, які затверджують, що глобалізація експлуатує природу і науку (генна технологія, досліди на тваринах; торгівля виробами з натуральної шкіри, хутра тощо).

Основні цілі супротивників глобалізації зводяться до наступних:

- у короткостроковій перспективі - зрив конференцій, зустрічей, заходів, що проводяться міжнародними організаціями; цілеспрямоване нанесення збитку окремим заходам за допомогою бойкоту, пошкодження майна, атак хакерів на системи управління;

- у середньостроковій перспективі - анулювання або реорганізація нинішніх наднаціональних організацій - ВТО, МВФ, Всесвітнього банку реконструкції і розвитку тощо;

- у довгостроковій перспективі - розробка альтернативних механізмів ухвалення рішень з найважливіших питань в сферах міжнародної політики і економіки; усунення соціальних, економічних, екологічних диспропорцій в окремих державах і на міждержавному рівні.

У практичній площині сучасні акції супротивників глобалізації направлені проти:

1) міжнародних організацій у сфері фінансів і економіки (ВТО, МВФ. Всесвітнього банку, ЄС, у меншій мірі - ООН); міжнародних конференцій («великої вісімки», Всесвітнього економічного форуму);

2) транснаціональних (в першу чергу, американських) корпорацій (банківських, промислових, комп'ютерних і т.д.).

Методи боротьби більшості супротивників глобалізації мають мирний, легітимний характер. Радикалів, для яких насильство є ідеологічно визнаним способом досягнення поставлених цілей, не більше 20%.

Широкомасштабне об'єднання різних угрупувань антиглобалістів вперше відбулося під час масових акцій протесту проти конференції ВТО в Сієтлі (США) в листопаді 1999 р. Воно увійшло до історії під назвою перший Всесвітній соціальний форум. До угрупувань системних критиків приєдналися багато людей, що не мали ніякого уявлення про цілі і задачі ВТО. Всіх об'єднало гасло боротьби проти глобалізації як зла всесвітнього масштабу, що приводить до убогості, голоду, експлуатації дитячої праці, генетичним маніпуляціям, руйнуванню навколишнього середовища, зниженню заробітної платні, гегемонії капіталу.

У січні 2002 р., під час роботи Всесвітнього економічного форуму в Нью-Йорку, паралельно в бразильському місті Порту-Алегре проходив другий Всесвітній соціальний форум, де більшість учасників складали представники рухів лівої орієнтації і організацій по захисту навколишнього середовища. Організатори форуму підкреслювали, що цього разу акцент буде зроблений не на акціях протесту, що було характерно для 1999-2001 рр., а на серйозному обговоренні щонайгостріших проблем сучасності, таких як гарантії доступу широких верств населення до багатств цивілізації і сучасних технологій або питань соціальної і політичної етики в контексті глобалізації. Проте на практиці всі конференції і семінари проходили під звичний акомпанемент галасливих маніфестацій.

Окремі маніфестації були проведені на знак протесту проти расової дискримінації і мілітаристської політики США. Учасники форуму обрушили шквал критики на законодавців і уряди Великобританії, Німеччини, Франції, Італії і інших країн за їх підтримку бойових дій США в Афганістані.

Антиглобалісти, крім висунення традиційних гасел, різко виступили проти пропозиції США розширити зону вільної торгівлі, що включає США, Канаду і Мексику, на обидва американські континенти. В нове об'єднання, за пропозицією Вашингтона, повинні ввійти всі країни Північної і Південної Америки і Карибського моря, окрім Куби, створивши таким чином найбільший загальний ринок світу.

Учасники форуму в Порту-Алегре констатували, що головними винуватцями кризи в Аргентині є США і МВФ.

Нові масові виступи учасників антиглобалістського руху відбулися в березні 2002 р. в мексиканському місті Монтеррей вчасно проведення в ньому конференцій ООН. по проблемах розвитку. Його учасники звинуватили західні країни в посилюванні бідності, особливо в країнах Азії, Африки і Латинської Америки.

Свої акції антиглобалісти здійснювали і восени 2002 р. У Флоренції (Італія) 6-9 листопаду вони провели Європейський соціальний форум, на який з'їхалися десятки тисяч учасників антиглобалістського руху із понад 100 країн світу. Італійські власті ввели на час зустрічі щось на зразок облогового положення: чинності набув спеціальний оперативний план по підтримці громадського порядку. В останній день роботи форуму в столиці Тоскани пройшла маніфестація з участю 450 тис. людина, цього разу ніяких інцидентів не відбулося. Італійські журналісти констатували, що рух антиглобалістів також врахував урок Генуї, почало пошук нових, неконфліктних форм протесту.

Під час Празького саміту НАТО 21-22 листопаду 2002 р. на вулицях чеської столиці також мали місце організовані виступи антиглобалістів, проте власті зуміли утримати ситуацію під контролем.

У більшості випадків про антиглобаліста говорять як про новий соціальний феномен. Але на самому справі ні за ідеологією, ні за складом учасників це соціальний рух не представляє собою нічого нового в порівнянні з тим, що вже існує у світовому соціальному просторі протягом десяти і більше років. Безсумнівно, що певну ідеологічну плутанину вносить визначення «антіглобалістіческій», дане цього руху.

Але пафос коштів, що намічаються - і реалізованих - для досягнення своїх цілей, різко відрізняє антиглобалістський рух від альтернативних рухів XIX і XX століть. Найбільш очевидні з них:

Минулого «Руху докорінного оновлення» припускали наявність єдиної позитивної ідеології, гегемонії одного класу, єдиної об'єднує у всесвітньому масштабі організації, єдиного керівництва (суто централізованого або демократичного), чітко окреслених кордонів. У різній мірі це відносилося до всім трьом Інтернаціоналом, до міжнародного комуністичного (і троцькістсько) та й соціал-демократичного руху другої половини XX століття; у дещо іншій формі - до наднаціональним визвольним рухом Третього світу. Антиглобалістському ж руху, навпаки, властиві принципова розмитість кордонів, «Девертікалізація» і децентралізація, відсутність керівних органів, ієрархії, обов'язковості, уніфікації. Місце піраміди (або конуса) займає мережа: безліч різнотипних рухів, створених на різних «підставах» і не пов'язаних ніякої дисципліною - ні ідеологічної, ні політичної, ні організаційної. Єдине, що їх об'єднує постійно - це неприйняття нинішнього положення речей, принципи примату дії і внутрішньої демократії, а також Інтернет; спорадично - акції протесту; зрідка - Форуми.

Таке поєднання і контраст наступності/заперечення прямо і тісно пов'язані з двома корінними відзнаками антиглобалістського руху від «альтернатівоносцев» XIX і XX ст. Одне з них - принципова відношення до Держави, колишньому для абсолютної більшості антісістемних сил минулого спочатку головним знаряддям, засобом побудови «нового світу», а потім реальною метою їхньої боротьби та існування (винятком з цієї норми були (і залишаються) анархісти).

Антиглобалісти самі неодноразово заявляли, що вони не проти глобалізації, і в першу чергу її благ, пов'язаних з розвитком систем комунікації. Однак вони - «за іншу глобалізацію», таку, що забезпечує вільний доступ на ринки товарів і послуг, але заперечує принцип ринкової конкуренції.

Альтерглобалізм це перш за все опір імперіалізму, який примусово нав'язує всьому світу «неоліберальний економічний порядок», примушуючи всіх оплачувати витрати цивілізації. Опір цьому носить неминучий інтернаціональний політичний характер. Протест альтерглобалістів направлений проти корпорацій і держав (але не народів), оскільки вони зв'язані між собою.

Принциповими особливостями руху є:

1. Неієрархічні принципи взаємодії між собою, антипартійність, антибюрократизм, антиавторитаризм.

2. Заперечення ідеологічної монополії, свобода дискусії, підкреслена антиортодоксальність. «В світі повинне знайтися місце для множини логік так само, як перед людством стоїть безліч цілей» - одна з основних ідей руху.

3. Орієнтація на позапарламентські методи боротьби, опора на альтернативні державі структури суспільства (соціальні форуми, автономні культурні центри, мережі взаємодопомоги, земляцтва, сквоти тощо).

4. Акцент на розвитку «іншої культури», нових - гуманістичних, неконкурентних взаємостосунків людини з людиною, осіб з групою, людей з природою. Екологічні, феміністські, антифашистські, панковські і т. п. ініціативи складають значну частину руху альтерглобалістів і активно впливають на етику і образ всього руху.

Альтерглобалізм - це свого роду «співтовариство злиття», що має яскраво антифундаменталістський характер, хоча у принципі воно допускає участь в своїх рядах представників політичного, релігійного або гендерного фундаменталізму. Тут можна знайти троцкистів і маоїстів, націоналістично набудованих селян і студентів, яким ближче культура космополітизму, геїв і лесбіянок, представників профспілок трудящих і маргінальну братію наркоманів. Їх злиття в єдине співтовариство не продиктовано ніякою фундаментальною, оригінальною або ідентитарною відмінністю, але швидше свідомістю власної маргінальності і неповноцінності перед лицем нового глобального порядку, який вони сприймають як організований егоїстичною меншиною суіцидальний хаос.

Альтерглобалістський рух віддає перевагу карнавальним формам політичних акцій. Їх форуми проходять в обстановці випадкової і щасливої зустрічі, свята, що розхитує прийняті соціальні і політичні форми, коли кожний, незалежно від підлоги, класу, віку, національної приналежності або культури, може зав'язати товариські відносини з першим стрічним. Вони створюють «потішні» армії і власну поліцію, яка або займається запобіганням провокацій, або нападає на поліцейські кордони, що охороняють ділову атмосферу офіційних міжнародних самітів.

Форуми і інші заходи альтерглобалістів стають все більш частими і масовими. Організовуючи свої заходи з глобальним розмахом, альтерглобалісти сприяють швидкій інтернаціоналізації руху. Вони зовсім не прагнуть розбігтися по своїх «національних квартирах», але, навпаки, заявляють про свої справді глобальні амбіції.

Отже, глобалізація - це, бесперечно, експансія, своєрідне подолання меж між культурами, народами та державами, яке нерідко відбувається примусово, без урахуваннявірогідних руйнівних наслідків, думок і настроїв тих, кого «глобалізують». Це призвело до появи антиглобалістського та альтерглобалістського руху, що мають на меті боротьбу проти подальшої глобалізації західноєвропейського типу. Таким чином, глобалізація - не добродійність, а природно-історичний процес. Вона, розуміється як інтернаціоналізація життя на нашій планеті, рухається вперед, долаючи одні суперечності і породжувати нові, ламаючи опір одних соціальних груп і виводячи їм на зміну інші.



Тема 9. Глобальна економіка як прогностична реальність

9.1 Сучасний етап світового розвитку

Цивілізаційна криза, яка спровокувала перехідний період, передбачає розуміння того, що світова система, вступаючи до смуги нестійкості, буде наштовхуватись на серйозні потрясіння, які зумовлюються зростаючою активністю сукупних взаємодій сил і факторів. Ідеології, які визначали вектори розвитку XX ст., практично повністю вичерпали себе, довівши власну історичну безперспективність. Саме тому доцільною є думка С. Хантінгтона про зіткнення цивілізацій, оскільки в цих умовах соціальні розломи закладаються і формуються за культурними і релігійними кордонами. Однак для цього процесу принциповою є наявність зовнішньої агресії. Це може бути економічний, культурний чи релігійний тиск. Іншою альтернативою може стати оволодіння людьми нової ідеології, яка здатна поляризувати маси (наприклад, коли в американський проект глобалізації була покладена неоліберальна ідеологія).

Виходячи з гіпотези закономірностей історичного розвитку, мета глобалізації на сучасному етапі полягає в тому, щоб створити умови якісного економічного, політичного, технологічного переходу суспільства в суспільство глобальне, домінантою якого, на думку Е. Азроянца, стане духовне становлення Мегасоціуму, тобто перехід людини на новий рівень свідомості: від індивідуального до Свідомості Єдності. При цьому Мегасоціум розуміється як соціальна цілісність світу, а глобалізація - як просування до більш зв'язаної й організованої цілісності шляхом поглиблення взаємозалежності всієї множини її елементів. Цілісність передбачає ту чи іншу форму і ступінь організації. Однією з таких якостей є характерне для сучасного етапу складення структури Мегасоціуму, що набуває виразу в переході від двокомпонентного зв'язку (держава - держава) до багатокомпонентного зв'язку (держава - транснаціональні корпорації - міжнародні неурядові організації), і поява на цій основі поряд з міжнародними відносинами внутрішньоглобальних відносин.

Всю множину сценаріїв глобального розвитку можна поділити на дві основні групи: оптимістичні та песимістичні. Саме такий підхід демонструють Ю. Яковець, М. М. Голанський, Е. Азроянц.

9.2 Глобальний розвиток за відомими сценаріями

Неоліберальна глобалізація. Кінець XX - початок XXI ст. характеризувався безпрецедентним нарощенням всіх форм нерівності майже у всіх сферах діяльності людини. Інтенсивні темпи цього процесу і повна зневага до національних особливостей надали йому рис небаченої суперечливості і конфронтаційності. Запозичення окремих рис і елементів, окремих інститутів, структур і механізмів з більш розвинутих країн до інших спільнот, як правило, не супроводжувалася ані їх пристосуванням до нового середовища, ані серйозною адаптацією до них приймаючих суспільств. Неоліберальна глобалізація систематично свідомо руйнувала цілісність суспільств і держав, що сформувалися, існуючих національно-господарських комплексів, культур, релігій, систем цінностей, пріоритетів.

Але, незважаючи на це, прибічники неоліберальної моделі вважають її єдиним вірним генеральним курсом розвитку. Ця позиція найбільш чітко простежується в американському проекті глобалізації. Глобалізація, як і її американський проект являє собою процес оволодіння світом, підкорення його лідером в тих чи інших формах.

Апокаліпсис: глобальна цивілізаційна катастрофа. Глобалізація за своєю суттю передбачає інтегральний характер розвитку, єдину мету і спільність перспективи для світової системи. Політичний проект неоліберального глобалізму, що виражає сепаратні цілі й інтереси, повністю не співпадає з логікою глобалізації. Замість спільного руху всіх в одному напрямі, за словами Е. Азроянца, на основі спільності інтересів і єдиних стандартів реалізується агресивна політика прориву країн-лідерів за рахунок решти держав світу.

Розвинуті країни, сформувавши власний колосальний військово-економічний потенціал, утворили осередок великої напруги, енергія якого є експансивною і «розриває» світову систему по кордонах соціально-культурних розломів.

Характерним є відсутність наднаціональних систем, здатних вирішувати проблеми, породжені глобалізацією, гарантувати безпеку і справедливість. Неоліберальна глобалізація викликала кризу капіталізму, максимально дезорганізувавши його. М. М. Голанський окреслив достатньо песимістичний тренд розвитку глобальної економіки внаслідок домінування політики американського глобалізму.

Приборкана глобалізація. Реформування проекту неоліберальної глобалізації є можливим лише у разі заміни проекту американської версії глобалізму програмою реального консенсусу міжнародної солідарності. Поштовхом для цього мають стати:

- критичне переосмислення наслідків неоліберальної глобалізації представниками різних держав;

- більш організований протестний рух антиглобалістів, які пропонують власну конструктивну платформу;

- поява і швидке зростання нових індустріальних держав і регіональних інститутів, які здатні змінити баланс сил і протистояти однополярній моделі світу;

- кризи і фінансові катастрофи, торговельні та валютні війни;

- некерована міграція, зростання чисельності переміщених осіб, гуманітарні катастрофи;

- терористичні акти і громадянські війни, національна і релігійна нетерпимість.

Ці виклики будуть гальмувати процеси глобалізації, спонукати до повернення державам їх регулюючої функції. Постане необхідність утворення наднаціональних систем, які гарантують безпеку і стабільність розвитку.

Прибічники приборканої глобалізації передбачають низку заходів, які повинні обмежити негативні прояви її процесів:

- здійснення на міжнародному рівні моніторингу процесів глобалізації, який би забезпечував необхідні умови для контролю за дотриманням прийнятих міжнародних норм, правил і стандартів, а також для захисту інтересів усіх учасників процесу й їх безпеки;

- утворення інститутів і систем політичного і правового гарантування безпеки світової системи, її окремих структур;

- утворення транснаціональних структур, які розробляють і реалізують механізми вирішення глобальних соціальних проблем, а також сприяють країнам у питаннях демографії і міграції, гуманітарних криз тощо;

- формування принципово нового міжнародного органу, який буде здатним на наднаціональному рівні забезпечувати регулювання макроекономічних процесів;

- скасування практики подвійних стандартів у відносинах між країнами, розширення поля міжнародного права і затвердження його пріоритетності над національним;

- встановлення контролю над капіталами. Забезпечення прозорості основних міжнародних матеріальних і фінансових потоків. Утворення податкової системи, що створює стимули для інвестування у виробництво, володіє дієвим механізмом штрафних санкцій за нечесні фінансові операції та їх негативні наслідки;

- стабілізація основних ринків сировини шляхом укладення міжнародних товарних угод за провідними сировинними товарами;

- започаткування біосферної ренти з використанням її як одного з джерел розвитку країн-донорів;

- розширення фінансової допомоги країнам, що розвиваються, за рахунок країн-лідерів світової економіки;

- прийняття єдиних міжнародних правил у галузі передачі технологій, що виключають нерівноправність і обмежену практику їхнього використання.

Саме цей сценарій передбачає проект трансформації цивілізацій, їх адаптацію до реалій XXI ст.

Неоколоніалізм. Глобальний неоколоніалізм має об'єктивні засади, які спостерігаються у закономірностях розвитку техносфери. У центрі техносфери розміщується держава-гегемон з військово-економічним потенціалом, що не піддається порівнянню з жодною країною світу і який є виробником інноваційних технологій. Інші країни тим чи іншим чином залежать від держави-гегемона. Глобальний неоколоніалізм має три взаємозумовлені цілі: гегемонія над світом; доступ до планетарних ресурсів і панування на ринках збуту.

Завданням неоколоніалізму з цього приводу є всебічне сприяння розчиненню локальних цивілізацій у майбутньому глобалізованому суспільстві.

Моральна глобалізація є етапом, якому передує приборкана глобалізація. Ідеї моральної глобалізації формуються в основному на двох платформах. З одного боку - це ідеї стійкого розвитку, які одержали широку підтримку, а з другого - антиглобалізм.

Анархія. На думку Е. Азроянца, перехідний період від одного циклу до іншого завершиться визріванням зовнішнього імпульсу, що спровокує новий виток історії, початок якого слід визначати фазою дезорганізації.

Можна вважати, що, вичерпавши власний історичний потенціал, соціальні, політичні й економічні структури почнуть слабшати, розпадатися і відмирати. Тенденція розмивання суверенітетів стає все більш помітною. Послаблення і руйнування соціальних інститутів посилює процеси асоціалізації населення.

Процес руйнування соціальних оболонок призведе до того, що залишаться найбільш прості з них - етнічні, національні та релігійні. Національні конфлікти, прояви фундаменталізму і релігійна нетерпимість, активізацію яких можна зараз спостерігати, є достатнім тому підтвердженням. Таким чином, відбуватиметься руйнування і хаотизація архітектури соціального простору.

Оптимістична ж програма майбутнього устрою глобальної системи повинна ґрунтуватися на:

а) розробці глобального довготермінового плану з альтернативними варіантами розвитку економіки країн і цивілізацій світу на першу половину XXI ст. й оцінці наслідків кожного з варіантів;

б) виробленні і прийнятті на вищому державному і міждержавному рівнях основних положень глобальної довготермінової економічної стратегії, що могла б стати фундаментом для формування нового світового устрою, який ґрунтувався б на принципах взаємовигідного співробітництва, взаємодопомоги і партнерства локальних цивілізацій і країн;

в) розробці дієвого економічного механізму реалізації глобальної стратегії нового порядку, яка б включала як існуючі інститути за умов зміни характеру їх діяльності, так і ті, що створюються за прикладом ЄС;

г) умові реалізації програми розповсюдження глобальної економічної свідомості серед ділової і політичної еліти. Йдеться не про відмову від приватних інтересів підприємців і фінансової еліти, національні інтереси держав, а про модифікацію цих інтересів, визнання принципово нових завдань їх реалізації в умовах зростаючої глобалізації.

Глобалізація свідомості. На думку Е. Азроянца, метою наступного історичного розвитку суспільства є глобалізація свідомості і на цій основі підвищення духу людини. Підтвердженням даної тези є той факт, що людина зараз знаходиться на межі власних фізичних, психологічних та інтелектуальних можливостей. Вона нездатна перероблювати і засвоювати увесь обсяг бурхливо наростаючої інформації, незважаючи на вузькість спеціалізації.

Індивідуалістична свідомість майже повністю вичерпала власний творчий ресурс і призвела до утворення «індивідуальної культури», яка характеризується відмовою від суспільної моралі й етики. Е. Азроянц стверджує, що рівень духовності відстає від характеру і масштабів всепроникаючих проблем, а вирішення всіх проблем майбутнього міститься в самій людині, в її внутрішньому світі, в суспільстві, яке будується нею.

Інформаційні технології і мережеві структури дадуть змогу розв'язати віковічний конфлікт між індивідуалізмом, який руйнує суспільство, і колективізмом, що руйнує особистість.

Отже, певне глобальне потрясіння викличе необхідність перегляду стратегічного шляху розвитку світової системи і розробку нового сценарію приборканої глобалізації.



Тема 10. Регулятивні механізми глобальної економіки

10.1 Трансформація регулюючої ролі держави в економіці за умов глобалізації

Симбіоз державних (правових та адміністративних) і ринкових регуляторів економіки перетворився на стійку систему. Глобалізація економіки вносить істотні поправки в процес пошуку оптимального механізму її регулювання,

По-перше, держава дедалі більше втрачає можливість ефективно використовувати такі традиційні важелі макроекономічного регулювання, як імпортні бар'єри та експортні субсидії, курс національної валюти і ставка рефінансування центрального банку. В умовах уже досить високої і все більш зростаючої взаємозалежності національних господарств уряди змушені користуватися традиційними важелями регулювання з урахуванням інтересів інших торговельних партнерів, а також інтересів впливових ТНК, які власними відповідними діями здатні анулювати ефект використання тих чи інших засобів регулювання. По-друге, деякі економічні процеси, особливо у валютно-кредитній сфері, набули глобального характеру і не підпадають під регулюючий вплив держави. Для цієї мети необхідні узгоджений вплив і заходи багатьох країн і глобальних організацій (МВФ, Світовий банк, СОТ).

Отже, національна держава поступово втрачає можливість здійснювати абсолютний контроль на власному економічному просторі. Для того щоб в цих умовах захищати власні національні інтереси, уряди винаходять все більш тонкі і складні механізми регулювання економіки, все глибше вникають у проблеми окремих її сфер. Держава ще в більшій мірі, ніж раніш, змушена займатися інвестиційною, структурною і соціальною політиками, збереженням навколишнього середовища та іншими проблемами.

З метою захистити свій суверенітет держави можуть вдаватися до таких двох варіантів стратегії оборони:

а) стратегія оборонної інтервенції передбачає вжиття таких економічних заходів, як започаткування різних бар'єрів, зокрема тарифних, а також встановлення контролю за переміщенням капіталу з метою примусити національні компанії не експортувати капітал за кордон, а інвестувати у національну економіку;

б) стратегія поступальної інтервенції передбачає надання субсидій національним компаніям або відмову держави від регулювання конкуренції.

Практика свідчить, що популярність наступальної стратегії останнім часом значно зросла.

Особливу увагу необхідно приділити феномену «країни-системи», які представлені державами, що з метою досягнення власних геоекономічних інтересів формують самостійну систему інтернаціоналізованих ядер (ІВЯ). Їхніми ланками виступають транснаціоналізовані структури, яким країни їх походження делегують реалізацію національних інтересів у геоекономічному просторі. Водночас забезпечується їх військовий захист. Країна-система характеризується глобальним лідерством за політичним, економічним, ресурсним показниками і завдяки цьому може чинити великий вплив на глобальний економічний простір, регулюючи його відповідно до своїх власних інтересів.

Відомі й інші формати реалізації країни-системи: це - держава-регіон.

Можна відзначити формування трьох макрорегіонів сучасного світу: Європи, з ядром у вигляді ЄС; Східної Азії, з центром у Китаї та Північної Америки, з базою у США.

Глобалізація заохочує макрорегіоналізм, який у свою чергу мотивує мікрорегіоналізм (створення автономій всередині держав, наприклад, Північна Італія, Силіконова долина у США). В основі макрорегіоналізму - прагнення регіонів з високим рівнем добробуту не допустити перерозподілу власого національного багатства на користь інших регіонів. Поява багатих мікрорегіонів автоматично призводить до виділення бідних регіонів.

Стара система держав трансформується в комплекс політико-економічних спільнот: мікрорегіони, традиційні держави, макрорегіони. Усі ці суб'єкти сучасного світу так чи інакше впливають на його регулювання, в тому числі економічне. Міста світового значення стають пультами управління глобальною економікою.

10.2 Вплив метакорпорацій на розвиток світової економіки

Метакорпорації являють собою систему координації економічних агентів у процесі розподілу ресурсів. З цієї точки, зору метакорпорація, в якій завжди є присутніми «центри сили та влади» і ринок, є альтернативними способами організації і взаємодії господарських суб'єктів. Вихідною теоретичною базою аналізу стає при цьому контрактна теорія фірми Р. Коуза і модель О. Уільямсона. Інтегрована корпоративна структура розглядається не стільки як окрема компанія, скільки як система взаємодії господарюючих суб'єктів. Подібні підходи використовувалися за умов аналізу метакорпорацій В. Мірюковим, С. Авдашевою.

Дж. К. Гелбрейт, Р. Мюллер, А. Мовсесян та інші дослідники, розглядаючи функціонування метакорпорацій у рамках теорії економічної влади, дійшли висновку, що метакорпорації концентрують різноманітні ресурси економічної влади, активно їх використовуючи. При цьому в межах подібних структур відносини влади включають чотири компоненти:

1) організаційну владу менеджменту у кожній з компаній, що входять до складу метакорпорацій;

2) владу центрального елемента над іншими складовими метакорпорації;

3) владу метакорпорації на ринку;

4) владу метакорпорації в економічній та суспільній системі в цілому.

При цьому створюється специфічний владний простір, в якому центральний елемент метакорпорацїі контролює основні аспекти діяльності всіх економічних агентів. Владний простір інтегрованої корпоративної структури можна уявити у вигляді трьох концентричних сфер (зон): А-зона циркулярних і крос-холдингів, в якій усі компанії тісно пов'язані між собою перехресною участю в капіталі і системою мультидиректоратів, котрі узгоджують ієрархічні та етархічні відносини власності. В-зона ієрархічних холдингів, що створюється під контролем окремих компаній, «ядра». С-зона, контроль над підприємствами якої засновується переважно на договорах і контролі за ресурсами. Схожою є і французька класифікація, відповідно до якої виділяється «ядро» групи, «група в широкому розумінні слова» і «сфера впливу групи». У центрі владного простору розміщено центральний елемент метакорпорації

Зважаючи на потужний фінансовий потенціал метакорпорацій, розгалужену по всьому світу мережу їх філій, вони мають великі можливості впливати як на національні економіки окремих країн, так і на міжнародні економічні відносини в цілому. К. Мерфі свідчить про нову тенденцію світового розвитку, коли на глобальному рівні приватна влада (а саме глобальні олігополії у різних галузях економіки; різноманітні глобальні та регіональні картелі у промисловості - від видобувних галузей до виробників електроенергії) здійснює регулюючий вплив на національні економіки, а також часто на транснаціональне економічне і соціальне життя.

10.3 Міжнародні організації в системі регулювання глобальної економіки

Особлвие місце у системі міжнародних організацій займає Організація Об'єднаних Націй (ООН). ООН на сьогодні є єдиною організацією, що регулює міжнародні відносини в широкому сенсі цього слова. До системи ООН належать такі організації, як Світовий банк, Міжнародна агенція з атомної енергетики та інші.

Зміни, що відбуваються всередині держав, не є настільки швидкими, як ті, що розгортаються в усьому світі. Тому ООН нині виконує подвійну регулюючу функцію: обслуговує міждержавну систему, що склалася історично, та глобальну систему, що переживає сьогодні етап свого становлення.

Уся ж система міжнародних організацій у сучасному світі є досить розгалуженою і складною. Але, незважаючи на те, що більшість міжнародних організацій були створені з метою регламентування світових економічних процесів, на сьогодні вони не здатні ефективно вирішувати цю проблему. Не створений єдиний механізм, який дійсно би врегульовував інтереси метакорпорацій і національних держав. Поки що ці функції певною мірою виконує держава. Міжнародні ж організації мають низку суттєвих вад, серед яких найбільш принциповими є:

- іхні функції часто обмежені консультаційними повноваженнями;

- вони наділені країнами-учасниками лише обмеженими повноваженнями з арсеналу суверенних прав держави;

- вони фактично не володіють законодавчою владою і в обмежених обсягах володіють виконавчою.

За таких умов обмеженого впливу міжнародних організацій на світову економіку їх регулюючі функції беруть на себе організації регіональних угруповань.

Глобалізація заохочує макрорегіоналізм, який в свою чергу заохочує мікрорегіоналізм, в основі якого - прагнення регіонів з високим рівнем добробуту не допустити перерозподілу за власний рахунок національного багатства на користь інших регіонів.

Залежно від типу організації регіональних угруповань всередині них здійснюються певні регулятивні функції. Регіональне інтегрування реалізує важливе завдання: на тлі низької ефективності міжнародних економічних інститутів у межах регіональних груп формуються більш ефективні механізми регулювання регіональних і світових ринків.



Тема 11. Міжнародні стратегії глобалізації

11.1 Сутність і формування стратегії

Термін «стратегія» походить з грецької (stratos - військо і ago - веду), де він означає складову частину військового мистецтва, яка займається питаннями планування і ведення війни. Згодом словом «стратегія» стали визначати майстерність керівництва суспільними, політичними процесами.

Усе більше термін «стратегія» застосовують у сфері економічної теорії, економічної політики і бізнесу. Найчастіше використовують таке визначення: «Стратегія - це плани вищого керівництва щодо досягнення довгострокових результатів відповідно до цілей і завдань організації». Зарубіжні фахівці зі стратегічного менеджменту Г. Мінцберг, Б. Альстренд і Дж. Лемпел пропонують п'ять атрибутів економічної стратегії (рис. 11.1):

Рис. 11.1. Атрибути економічної стратегії

Економічна стратегія має декілька рівнів залежно від об'єкта, для якого вона призначена: стратегія світу в цілому, регіону, країни, адміністративного центру, підприємства. Стратегія економічного розвитку (економічна стратегія) країн або регіонів являє собою економічну політику їхнього вищого керівництва, розраховану на тривалий термін і спрямовану на досягнення основної мети соціально-економічного розвитку. Економічна стратегія - це довгострокові, найпринциповіші, найважливіші установки, плани, наміри урядів стосовно виробництва, надходжень і витрат бюджету, податків, капіталовкладень, цін, соціального захисту.

Розроблення економічної стратегії починається з визначення головної мети розвитку. Це - найскладніший і найвідповідальніший елемент стратегії. Стратегічна мета визначається як подолання несприятливого сьогоднішнього стану економіки країни, регіону, світу й досягнення вищих параметрів розвитку. Найчастіще стратегії розробляються тоді, коли економіка знаходиться у кризовому стані.

Після визначення головної мети наступним етапом розробки стратегії є визначення методів її досягнення. Сукупність заходів, що застосовують уряди для досягнення стратегічної мети, є стратегічною політикою. Стратегічна політика починається з визначення необхідних фінансових, виробничих і людських ресурсів, які необхідні для реалізації поставленної мети. Далі розробляється механізм реалізації стратегічної мети, тобто визначаються заходи урядів із регулювання економіки в основних її сферах, створюються необхідні інститути, фонди, залучаються (в разі необхідності) іноземні і міжнародні інвестиції для вирішення тих чи інших стратегічних завдань.

За терміном дії економічні стратегії поділяються на середньострокові (до 10 років) і довгострокові (понад 10 років).

Крім того, при розробленні стратегії в умовах глобалізації необхідно враховувати не тільки інтереси окремих країн, але й вплив міжнародного середовища на економічний розвиток держав і регіонів.

11.2 Стратегії глобального розвитку світу

О. Білорус зазначає, що глобалізм - це деспотична політична, економічна і соціальна влада глобальних корпорацій. Це політична, економічна і соціальна система, в якій ринкові відносини розповсюджується на всі без винятку сфери суспільного життя. Іншими словами, глобалізм - це система абсолютної економічної і політичної влади нових глобальних монополістичних корпорацій, які вийшли з-під контролю націй-держав свого походження і базування.

Зараз відбувається формування трьох макрорегіонів світу: Європи, з ядром у вигляді ЄС; Східної Азії, з центром у Китаї та Північної Америки, з базою у США.

Зважаючи на особливості складу країн цих макрорегіонів, специфіки їх економічного розвитку та цілі, що вони ставлять перед собою, можна розглянути декілька векторів стратегічних трансформацій світу.

Узявши за ознаку класифікації кількість полюсів влади, що координують світогосподарські процеси, інституційний устрій глобальних трансформацій може набути наступного вигляду:

а) уніполярна система;

б) бі- чи триполярна система;

в) поліполярна система.

Концепція уніполярності в достатньо широкому тлумаченні ґрунтується на тому, що з часом все більше буде викристалізовуватися ядро найбільш потужних союзних держав, яке буде проектувати власні норми і принципи поведінки на решту країн світу.

У цьому разі глобальне управління буде більш ефективним, але при цьому навряд чи буде стабільним у довготривалій перспективі, оскільки кристалізація уніполярності закладе підґрунтя для потенційного конфлікту між країнами «центру» і периферії.

...