Глобальна економіка

Найбільш вагомим аргументом на користь утворення уніполярної системи є суперечності, що все збільшуються, і неузгодженість підходів до вирішення одних і тих же проблем різними країнами. Відсутність єдиного центру може призвести до поглиблення існуючих і виникнення нових глобальних катаклізмів.

Обгрунтуванням можливої інституційної архітектури майбутнього в рамках уніполярного світу можуть слугувати: а) концепція країни-гегемона; б) концепція глобального уряду; в) концепція антитерористичного уряду.

Ключовою ідеєю концепції країни-гегемона є те, що головними дієвими особами в даному випадку виступають гегемоністська держава США та інші наддержави, які будуть реалізовувати вирішення глобальних проблем на власних умовах, часто ігноруючи інтереси інших країн світу.

Концепція глобального й антитерористичного уряду передбачає піднесення інституту держави до статусу світового уряду, тобто збільшену модель національної держави, керівництво якої вирішує поточні внутрішньополітичні питання, однак уже не на національному, а на глобальному рівні.

Бі/триполярна система передбачає наявність кількох управлінських полюсів, що в результаті консенсусу приймають узгоджені рішення, виконання яких є обов'язковим для решти учасників міжнародних відносин. Ця система передбачає, з одного боку, активізацію міжнародного співробітництва найбільш розвинутих країн світу, які готові йти на компроміси заради досягнення спільних інтересів, а з іншого - ця система інституційної організації передбачає пріоритетність рішень, що приймаються правлячою верхівкою для інших учасників міжнародних відносин. Теорія бі- чи триполярного світу включає до свого складу такі основні напрями інституційного забезпечення глобальних трансформацій: а) коаліції держав; б) коаліції регіональних інтеграційних утворень.

Коаліції держав спрямовуються на створення Центру - альянсу найбільш розвинутих країн, які будуть «підштовхувати» глобалізацію у потрібне русло і вирішувати виникаючі глобальні проблеми у власному вузькому колі, проектуючи власні норми, інтереси і принципи поведінки на увесь світ.

На сьогодні відсутнє чітке ядро, навколо якого міг би розпочатися процес консолідації. Найбільш вірогідними варіантами вважаються: а) «п'ятірка» постійних членів Ради Безпеки ООН (можливим є розширення складу); б) «велика вісімка»; в) компромісний варіант: «центр», скоріше за все, складуть США, ЄС, Японія, Російська Федерація, Китай, Індія.

Коаліція регіональних інтеграційних об'єднань (РІО) закладає підґрунтя майбутнього світоустрою, що полягає у наступному:

- формування угруповань на основі економічних, а не політичних факторів, виникнення яких зумовлено реакцією на глобальні трансформації;

- домінування економічних факторів знижує вірогідність виникнення ієрархічних інституційних структур, рішення яких є обов'язковими для країн-членів;

- спрямованість у першу чергу на створення своєрідних осередків більш ліберального економічного режиму, а не на побудову регіональних протекціоністських анклавів;

- поглиблення рівня регіональної координації економічної політики, що виражається в орієнтації насамперед на безпосереднє регулювання господарських процесів у межах національних економік (гармонізація податкових систем, режиму доступу на ринки, систем стандартів тощо) замість вирішення питань, що лежать на поверхні, усунення внутрішніх і зовнішніх бар'єрів між країнами, що входять до складу групування.

На конфігурацію такого типу може розраховувати об'єднання трьох найпотужніших регіональних блоків - ЄС, АТЕС та потенційної трансатлантичної зони вільної торгівлі (ТАФТА).

Поліполярна система передбачає широке багатостороннє співробітництво і багатовекторність розвитку. Вагомим аргументом на користь утворення поліполярного світу є неможливість недооцінки потенціалу окремих держав, зокрема Китаю, країн Близького Сходу, Індії тощо.

Єдиною умовою існування поліполярного світу є спільність інтересів у вирішенні глобальних проблем. Крім того, вона є вигідною для тих, хто бажає зберегти у власних країнах владу керівних кланів, законсервувати менталітет нації. Багатополярність є теорією співробітництва, теорією конкуруючих інтересів і цінностей. Теорія поліполярного світу включає наступні концепції інституційної архітектури: а) корпоратизацію;
б) автономізацію; в) глобальне громадянське суспільство.

Корпорації виступають у ролі суб'єктів, інтереси яких впливають на політику національних держав навіть у тому разі, якщо ТНК не чинять безпосереднього впливу на уряди конкретних країн і взагалі ніяк не виражають власних уподобань щодо економічного курсу, який здійснюється урядами.

Перспективу автономізації можна охарактеризувати за допомогою п'яти параметрів: а) її архітектура є поліцентричною; б) вона є універсальною за складом учасників (мобілізує потенціал ТНК, профспілок, неурядових організацій); в) вона ґрунтується на різноманітних формах міжнародного співробітництва між суспільним і приватним сектором, а також на колективному пошуку і розв'язанні проблем; г) вона знаходиться на точці перетину національних інтересів і необхідності спільного вирішення проблеми; д) вона призводить до глибинної трансформації політики і спонукає до інституційних трансформацій.

Конкретними механізмами глобального управління в таких умовах можуть бути:

- безпосередня участь урядів національних держав у розробці необхідних рішень;

- діяльність міжнародних організацій, що координують зусилля національних держав і порівняно автономно виконують відповідні функції.

Під глобальним громадянським суспільством розуміється сукупність недержавних некомерційних організацій, рухів і організацій, задіяних на міжнародній арені. До таких належать міжнародні неурядові організації, соціальні рухи, незалежні ЗМІ, експертні співтовариства, організації, що представляють інтереси приватного сектора (бізнес-асоціації), а також приватних осіб, що діють поза інституційними межами.

Тема 12. Конкурентна стратегія розвитку України в умовах глобалізації

12.1 Україна і міжнародний економічний простір

Після здобуття незалежності Україна увійшла у світове товариство як суверенна держава і перед нею постала мета розробити й здійснити самостійну стратегію економічного розвитку. Стратегія повинна прокласти шлях до перетворення України на економічно розвинуту державу постіндустріального типу, здатну забезпечити високий рівень життя населення, інтегрованої у міжнародний економічний простір.

У 2001 р. були розроблені «Концептуальні засади стратегій економічного та соціального розвитку України на 2002 - 2001 роки». Метою стратегії України на цей період її розвитку проголошувалося забезпечення підґрунтя держави як високорозвинутої демократичної правової держави, її інтегрування у світовий економічний процес як країни з конкурентоспроможною економікою. Якщо на попередньому етапі реформ здійснювався демонтаж державно-адміністративної системи управління, то тепер ставилася нова мета - формування сильної держави, активізація її регулюючої функції і водночас здійснення такої політики, яка б не лише зберегла, а й істотно посилила ринковий вектор розвитку.

Відповідно до головної мети розвитку «Концептуальні засади» визначали стратегічні пріоритети України:

1) Створення передумов для набуття Україною повноправного членства в Європейському Союзі.

2) Забезпечення сталого економічного зростання.

3) Утвердження інноваційної моделі розвитку.

4) Соціальна переорієнтація економічної політики.

Аналіз виконання завдань «Концептуальних засад» виявив, що вони потребують коригування. Тому було прийнято новий документ - «Стратегія економічного й соціального розвитку України (2004 - 2015 роки). Шляхом європейської інтеграції». У «Стратегії» визначається, що основою стратегічного курсу України утвердження її як високотехнологічної держави. Кінцевою метою євроінтеграційного курсу України є набуття її повноправного членства в Європейському Союзі.

Важливою складовою стратегії розвитку України є зовнішньоекономічна політика. Як вважають українські науковці, фахівці з проблем міжнародних економічних стратегій (зокрема Ю.В. Макогон), інтеграція України у глобальний простір має будуватися на максимальному використанні інформаційних, інтелектуальних ресурсів і наявного науково-технічного потенціалу держави.

Важливим кроком в інтеграції України у зовнішній простір є участь її у міжнародних організаціях. Україна є учасницею організацій глобального типу (ООН та її економічних структур), макрорегіонального (СНД, ОЧЕС, ГУАМ), єврорегіонального. Ще знаходячись у складі СРСР, Україна стала однією із засновниць ООН у 1945 р. на правах самостійного члена. Декілька разів вона обиралася непостійним членом Ради Безпеки ООН. Вона бере активну участь у роботі головного економічного органу ООН - Економічній і соціальній раді (ЕКОСОР), а також ЮНІДО, ЮНКТАД та інших органах, пов'язаних з економікою. Після здобуття незалежності Україна вступила до Міжнародного валютного фонду (МВФ) і Всесвітнього банку (у 1992 р.). МВФ серед міжнародних організацій є найбільшим кредитором України, на другому місці - Міжнародний банк реконструкції й розвитку (МБРР), на третьому - Європейський банк реконструкції й розвитку (ЄБРР).

Кредити МВФ йдуть на підтримку платіжного балансу й на погашення внутрішнього боргу України. Кредити МВФ почали надходити в Україну у той час, коли її економіка знаходилася у критичному стані. Завдяки цьому вдалося приборкати гіперінфляцію, ввести в обіг нову грошову одиницю - гривню, а також стабілізувати курс гривні у 2000 р.

Кошти, що надходять від Всесвітнього банку, спрямовані на реалізацію довгострокових інвестиційних проектів, структурну перебудову національної економіки й розвиток окремих її галузей (в тому числі паливно-енергетичної), впровадження ринкових відносин в агропромисловому комплексі, підтримку українських підприємств, страхування імпорту тощо.

Позики Європейського банка реконструкції й розвитку безпосередньо йдуть на розвиток виробництва. Причому значна їх частина спрямовується на підтримку приватних малих і середніх підприємств. До співробітництва з ЄБРР підключаються найсолідніші комерційні банки України. В галузевому розрізі ЄБРР інвестує переважно хорчову промисловість, видобуток нафти й газу, агробізнес, телекомунікації, портове господарство, а також вкладає кошти у фінансову сферу.

В 2008 р. Україна стала членом Світової організації торгівлі (СОТ). Набуття статусу члена СОТ надає Україні перспективи глибше залучитися до міжнародного поділу праці, прискорює динаміку її зовнішньоекономічної діяльності. Будуть знижені або ліквідовані обмеження на імпорт українських товарів країнами-членами СОТ; зникнуть бар'єри для вітчизняного експорту; знизяться ціни на імпортні товари широкого вжитку.

З іншого боку, український ринок стане більш відкритим для іноземних товарів, які будуть конкурувати з вітчизняним виробництвом, а це може стати загрозою для деяких галузей. Пільговий період, який надається Україні як државі-новачку, необхідно використати максимально ефективно для адаптації до нових умов.

Стратегічним напрямом зовнішньоекономічної політики України відносно глобальних економічних організацій є однозначна активізація участі держави в їх функціонуванні. Що ж до макрорегіональних організацій, то тут формування української стратегічної лінії відбувається непросто. Першим регіональним угрупованням, в яке увійшла Україна була Співдружність Незалежних Держав (СНД). В перші роки незалежності стратегічними партнерами України визначилися Росія, США, Польща, Німеччина. Згодом стратегічний вектор України все більше почав повертатися у бік Європейського Союзу. Уже однозначно визнано: стратегічною метою України є вступ до ЄС.

Угода про партнерство та співробітництво між Україною та Європейським Союзом була підписана ще у 1994 р. Ця угода регулювала політичні, економічні та культурні відносини між Україною та ЄС. Одним з головних завдань угоди - сприяння торгівлі та залученню інвестицій, а також розвиток ефективних економічних відносин між Україно та ЄС. У 2008 р. дія цієї угоди завершилася. Вона надала імпульсу розвитку економічних відносин між Україною та Європейським союзом. Проте нові реалії у світовій економіці, поглиблення регіональних інтеграційних процесів вимагають подальшого розширення і вдосконалення взаємовідносин між нашою країно та ЄС.

В результаті розширення складу ЄС у 2004 р. Україна стала безпосередньо контактувати з ним кордонами, що надало нового аспекту у взаємозв'язках України з Європейським Союзом. Врахування цієї ситуації знайшло вираження у документі «Європейська політика сусідства», який прийнято у рамках Угоди «План дій Україна - Європейський Союз». Цей план передбачав інтеграцію України в Європейський Союз, здійсненій у формі Зони вільної торгівлі ЄС - Україна після вступу України до СОТ.

Основна ідея Європейської політики сусідства полягає в тому, що такі держави, як Україна, які ще не є членами ЄС, але мають спільний з ЄС кордон, стануть частиною простору, «кола друзів», з якими ЄС тісно співпрацює. Україні ті іншим сусіднім країнам буде запропоновано перспективу поступової інтеграції у внутрішній ринок ЄС паралельно з подальшою торговельною лібералізацією. В грудні 2005 р. Європейський Союз визнав ринковий статус української економіки, що стало важливим кроком на шляху вступу України до ЄС.

Слід зазначити, що економічний простір СНД також зберігає важливе значення для України. Особливо тісні зв'язки України з Росією, яка є головним постачальником енергоносіїв у нашу державу. Відповідно до національних інтересів і цілей України пріоритетними напрямами стратегічного партнерства з Російською Федерацією відзначають:

- співробітництво в енергетичній галузі (розвиток єдиної енергетичної системи, спільне використання нафтопереробних та інших виробництв паливно-енергетичних комплексів);

- науково-технічне та інноваційне виробництво;

- розвиток транспортної мережі в Україні в інтересах обох держав;

- інвестиційне співробітництво, розвиток спільних виробничих структур, фондових ринків;

- взаємне розширення ринку трудових ресурсів тощо.

Економічна інтеграція на макрорегіональному рівні - веління часу; вона витікає із закономірностей глобалізації. Тому Україна не повинна залишатися поза процесом регіональної інтеграції, вона має брати участь в інтеграційних об'єднаннях різного типу, якщо це відповідає її інтересам.

12.2 Методологія формування стратегії подальшого розвитку України під тиском глобалізації

Для того щоб мати чітке уявлення про можливі комбінації стратегічних ситуацій в геоекономічному просторі, які визначають майбутні конкурентні позиції будь-якої національної економіки, Україні слід зважати на такі методологічні кроки геоекономічного аналізу, прогнозування та оперування:

1) Вихід у геоекономічний простір. Іншими словами, задіяння центральних атрибутів геоекономіки в процес оперування національної економіки у геоекономічному просторі.

2) Визначення відношення України (її національного економічного комплексу) до сучасних цивілізаційних моделей розвитку, а саме: чи є вона віднесеною до індустріальної, техногенної (індустріальної, постіндустріальної), неокономічної фази розвитку.

3) Специфікація формаційних координат національного економічного розвитку (соціально-економічний лад, його форми, типи тощо).

4) Розроблення характеристики стратегічних тенденцій України у глобальній економіці.

5) Фіксування геоекономічного становища України, а саме: чи є вона країною-системою або країною, що орієнтується на зовнішні ареали та очолює інтернаціоналізовані відтворювальні ядра; або країною, що не бере участі в цих відтворювальних процесах і дотримується торговельної доктрини. Таким чином визначається її відношення до формування світового доходу та одержання відповідної його частки.

6) Визначення глибини оперування України (її економічної системи) на геоекономічному атласі чи його національній частині.

7) Нанесення на геоекономічний атлас світу визначених систем національних інтересів, геоекономічних тенденцій, зон впливу.

8) Визначення ступеня готовності національної зовнішньоекономічної системи до відстоювання геоекономічних національних інтересів. Для цього складається графік участі у міжнародних економічних, політичних, військово-політичних організаціях, альянсах, союзах, представництвах у різних країнах, у тому числі у регіональних угрупованнях тощо.

9) Вирішення питання про готовність національної військової компоненти захищати національні геоекономічні інтереси. З цією метою за необхідності на «війському карту» геоекономічного атласу наносяться опорні пункти для розгортання сил швидкого реагування із захисту транснаціональних комунікаційних мереж, об'єктів тощо.

10) Дослідження системи національних геоекономічних інститутів, здатних забезпечити реалізацію геоекономічних стратегічних цілей та інтересів.

11) Аналіз нормативно-правового забезпечення системи геоекономічного оперування, її адаптованості нормам міжнародного господарського права. Стану національної моделі господарчого управління, наявності набору організаційних структур, здатних адаптуватися до глобального середовища.

12) Моделювання на геоекономічному атласі світу та його національній частині різних ситуаційних комбінацій. Головною метою цього є: виявлення тенденцій геоекономічної напруги у певних точках геоекономічного простору за умов зіткнення з національними інтересами інших країн ї пошуком оптимальних шляхів їх гармонізації; аналіз можливих випереджувальних кроків, спрямованих на захоплення нових позицій у мінливому середовищі; відслідковування фінансових потоків, міграції інтелектуальної та робочої сили тощо.

13) Створення на базі високих геоекономічних технологій таких ситуаційних комбінацій, які уможливлюють своєчасне приєднання до процесу формування світового доходу на новому рівні стратегічного оперування.

14) Моделювання на геоекономічному атласі світу ситуацій, пов'язаних з розвитком етноекономічної транснаціоналізації, формування етноекономічних систем у межах відходу від техногенної фази постіндустріалізму та оперування в новій системі цивілізаційних координат - неокономічній.

Отже, послідовне обстоювання визначених національних пріоритетів та економічних інтересів на геоекономічному атласі дасть змогу Україні стати повноцінним учасником глобальних процесів і визначить потенціал її конкурентоспроможності в перспективі.

Список використаної літератури

1. Білорус О.Г. та ін. Глобальний конкурентний простір: Монографія / Кер. авт. колективу і наук. ред.О.Г. Білорус. -- К.: КНЕУ, 2007/2008. -- 680с.

2. В. М. Лукашевич. Глобалістика: навч. посіб. / В. М. Лукашевич. - 2-ге вид., доп. та вип. - Львів : Новий Світ-2000, 2010. - 440 с

3. Глобалізація і безпека розвитку / Кер. авт. кол. О.Г. Білорус. - К.: КНЕУ, 2007.- C.238-279.

4. Глобальна економіка: навч. посібник / П.П. Мазурок [та ін.]; заг. ред. Б.М. Одягайло; М-во освіти і науки України. -- Львів: Магнолія-2006, 2009. -- 206 с.

5. Глобальна економіка: підручник / І.О. Бочан, І.Р. Михасюк. -- К.: Знання, 2007. -- 404 с.

6. Глобальные вызовы, угрозы и опасности современности. Приоритеты политики обеспечения национальной безопасности России/ Под. Общ. Ред. А.В. Возженикова. - М.: Изд-во РАГС, 2008. - 224 с.

7. Гражевська Н.І. Економічні системи епохи глобальних змін: навч. посіб. / Н.І. Гражеська. -- К.: Знання, 2008. -- 431 с.

8. Грани глобализации: Трудные вопросы современного развития. -- М.: Альпина Паблишер, 2008. -- С. 145--286.

9. Довгий O.C. Сучасні тенденції міжнародного руху технологій // Стратегія розвитку України (економіка, соціологія, право): Наук, журнал. - Вип.2-4. - К.: Книжкове вид-buj НАУ, 2006.-С.77-80.

10. Кальченко Т.В. Глобальна економіка: навч. посіб. / Т.В. Кальченко; ДВНЗ Київ. нац. екон. ун-т ім. В. Гетьмана. -- К.: КНЕУ, 2009. -- 364 с.

11. Кузьменко Н.А. Стратегія розвитку України у світовому економічному просторі //Урядовий кур'єр. - 2006, №9. - 50-59 с.

12. Лісовська А.П., Ганевич Д.М. Світова економіка і процес глобалізації // Фінанси України. - 2007, № 7. - 45 с.

13. Луцишин З.О. Трансформація світової фінансової системи в умовах глобалізації. -- К.: Видав, центр "Друк", 2007- С156 - 234.

14. Мазурок П.П. Глобальна економіка: навч. посіб. / П.П. Мазурок, Б.М. Одягайло, В.В. Кулішов, О.М. Сазонец. -- Львів: «Магнолія 2006», 2011. -- 208 с.

15. Міжнародні системи і глобальний розвиток: підручник/ Кер.авт.колективу О.А. Коппель; за ред. Л.В.Губерського,В.А. Манжоли. - К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2008. - 606 с.

16. Морозова Л.В. Моделювання інноваційних процесів // На Схід та Південь від ЄС: проблеми формування спільного європейського економічного простору:36 матеріалів Міжнародної науково-практичної конференції. 5-7 жовтня 2006р. - К.:КНЕУ ім.Вадима Гетьмана,2006.-С 85-87.

17. Рогач О.І., Шнирков О.І. Транснаціоналізація світового господарства та перехідні економіки: Навч. посіб. -- К.: Видав, центр "Київський університет", 2007. -- С.302-340.

Размещено на Allbest.ru