Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

безпека реформування міжнародний інституційний

Актуальність і ступінь розробки теми дисертаційного дослідження. Відповідно до ч. 1 ст. 1 Статуту ООН, Організація Об'єднаних Націй повинна підтримувати міжнародний мир та безпеку та з цією метою вживати ефективних колективних заходів для попередження та усунення загрози миру та придушення актів агресії або інших порушень миру та залагоджувати або розв'язувати мирними засобами, відповідно до принципів справедливості та міжнародного права, міжнародні спори або ситуації, які можуть призвести до порушень миру. П. 1 ст. 24 Статуту покладає на Раду Безпеки ООН головну відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки та фіксує важливе положення конституюючого характеру про те, що РБ при виконанні своїх обов'язків діє від імені Членів ООН.

Отже, зважаючи на універсальний характер ООН як міжнародної організації у сучасному світі необхідно відзначити виключну актуальність дослідження найбільш принципових концептуальних і функціональних аспектів міжнародно-правового статусу РБ та його реформи на сучасному етапі, що реалізується в таких позиціях:

- важливе місце РБ ООН, як другого за Статутом головного органу ООН, що несе головну відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки та ухвалює рішення, які мають обов'язкову силу для членів ООН, адже, відповідно до ст. 25 Статуту, вони зобов'язані підкорятися рішенням РБ ООН та виконувати їх;

- існування міжнародно-правових проблем, пов'язаних з необхідністю вдосконалення та підвищення ефективності виконання РБ ООН своїх функцій шляхом реформування її складу, структури, методів роботи та порядку ухвалення рішень. У зв'язку з цим має місце міжнародна дискусія на найвищому міждержавному рівні, розв'язання якої можливе лише на основі норм та принципів міжнародного права.

У цьому контексті доцільно відзначити, що активний процес пошуків оптимальної для світового співтовариства моделі реформування РБ на рівні самої ООН перманентно триває з моменту прийняття Генеральною Асамблеєю ООН (далі: ГА ООН) резолюції 48/26 від 3 грудня 1993 р., якою було постановлено заснування Робочої групи відкритого складу (далі: Робоча група) для розгляду всіх аспектів питання про розширення членського складу РБ та інших питань, що стосуються РБ. З того часу й до 2007 р. було підготовлено 14 доповідей Робочої групи, висунуто багато різноманітних точок зору щодо процесу реформування, але одностайності серед держав-членів ООН у принципових питаннях досягнуто не було, що констатується в доповіді координаторів, призначених Головою ГА ООН в їх індивідуальній якості 8 лютого 2007 р. Крім того, заслуговує на увагу той факт, що необхідність реформи РБ визнана на найвищому міждержавному рівні, про що свідчить заява глав держав та урядів на Всесвітньому самміті 2005 р., у якій підкреслено необхідність завершити реформу РБ як необхідного елементу загальних зусиль щодо реформування ООН задля того, щоб зробити її більш представницькою, транспарентною та підвищити ефективність та легітимність її рішень.

Отже, сьогодні незавершений процес реформування РБ в контексті реформи ООН; відсутній загальний консенсус щодо цього питання у світовому співтоваристві. У зв'язку з цим актуальним питанням міжнародного права залишається дослідження концептуальних аспектів ролі та діяльності РБ ООН щодо підтримання міжнародного миру та безпеки у сучасному світі.

Монографічною основою дослідження сучасного стану міжнародного права, міжнародних відносин, основних засад підтримання міжнародного миру та безпеки стали праці В.Ф. Антипенка, М.О. Баймуратова, М.В. Буроменського, Ю.О. Волошина, О.О. Гріненко, М.М. Гуренко-Вайцман, А.О. Делінського, В.Н. Денисова, В.І. Євінтова, О.Л. Копиленка, Н.Р. Малишевої, М.М. Микієвича, В.В. Мицика, В.Я. Тація, Ю.С. Шемшученка та інших. У дисертації було враховано наукові позиції з деяких загальних правових теоретичних питань таких учених, як В.Б. Авер'янов, О.В. Батанов, Ю.Г. Барабаш, Ю.М. Бисага, Р.Ф. Гринюк, А.П. Заєць, О.В. Зайчук, А.М. Колодій, В.М. Кампо, Л.Т. Кривенко, Л.А. Луць, П.Ф. Мартиненко, О.В. Марцеляк, М.П. Орзіх, Н.М. Оніщенко, Н.Р. Нижник, А.О. Селіванов, О.В. Скрипнюк, П.Б. Стецюк, О.Д. Тихомиров, В.Л. Федоренко, О.Ф. Фрицький, А.Є. Шевченко, С.В. Шевчук.

Великий вплив на формування концептуальних, теоретико-методологічних засад дослідження справили праці зарубіжних дослідників, зокрема, російських -- С.А. Авак'яна, О.С. Автономова, Л.П. Ануфрієвої, М.В. Баглая, І.М. Барциц, Н.О. Богданової, Н.О. Бобрової, М.С. Бондаря, А.Б. Венгерова, Н.О. Вітрука, Г.А. Гаджієва, Б.С. Ебзєєва, Л.М. Ентіна, В.Д. Зорькіна, А.Я. Капустіна, С.Ю. Кашкіна, С.О. Кірєєвої, А.В. Кльоміна, С.В. Корольова, І.І. Лукашука, О.В. Малька, М.М. Марченка, В.В. Оксамитного, С.В. Поленіної, Ю.О. Тихомирова, Б.М. Топорніна, Т.Я. Хабрієвої, В.С. Хижняк, В.Є. Чиркіна, Н.Б. Шелєнкової.

Таким чином, зазначений науково-практичний аналіз міжнародно-правового статусу та актуальних проблем реформування РБ є принципово новим для сучасної науки міжнародного права, а тому має важливе загальнонаукове значення, слугуючи орієнтиром для подальших, більш ґрунтовних досліджень міжнародно-правових питань, пов'язаних з концепцією загальної безпеки, а також організацією та діяльністю РБ ООН як головного органу ООН у сфері підтримання міжнародного миру та безпеки.

Мета і завдання дослідження. Мета роботи полягає в комплексному науково-практичному аналізі міжнародно-правового статусу та актуальних проблем реформування РБ ООН й формуванні на цій основі висновків і пропозицій щодо удосконалення її діяльності у сфері підтримання міжнародного миру та безпеки.

Для досягнення вказаної мети у дослідженні було розв'язано такі завдання:

- визначити місце і роль РБ в системі головних органів ООН;

- з'ясувати міжнародно-правові аспекти організації діяльності РБ;

- встановити юридичний зміст компетенції РБ у сфері підтримання міжнародного миру та безпеки;

- дослідити основні проблемні питання діяльності РБ щодо підтримання міжнародного миру та безпеки на сучасному етапі;

- на основі комплексного науково-практичного аналізу чинного міжнародно-правового статусу та проблемних питань діяльності РБ визначити оптимальні шляхи її інституційного реформування в рамках великої інституційної реформи ООН.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, пов'язані з діяльністю РБ ООН щодо підтримання міжнародного миру та безпеки.

Предметом дослідження є міжнародно-правовий статус та актуальні проблеми реформування РБ на сучасному етапі.

Методи дослідження. Теоретико-методологічною основою дослідження є система загальнонаукових та спеціальних методів дослідження, призначених для отримання об'єктивних достовірних результатів. Застосування порівняльно-правового методу дозволило порівняти різні аспекти організації та діяльності РБ, встановити унікальність досліджуваного органу серед інших органів міжнародних організацій.

Діалектично-матеріалістичний метод застосовувався під час фактичних проблемних питань у діяльності РБ на сучасному етапі. За допомогою методів системно-структурного та структурно-функціонального аналізу було визначено місце РБ у системі головних органів ООН, досліджено питання її структури, складу, організації діяльності, розкрито чинну статутарну компетенцію у сфері підтримання міжнародного миру та безпеки. Використання формально-логічного та логіко-семантичного методів дало змогу удосконалити понятійний апарат проблематики функціонування РБ, вперше визначити низку дефінітивних термінів та провести науково обґрунтовані класифікації, зокрема, в частині повноважень РБ. Комплексне застосування зазначених методів дозволило отримати певні висновки та розробити рекомендації щодо удосконалення міжнародно-правового статусу РБ шляхом її всебічного інституційного реформування.

Наукова новизна одержаних результатів обумовлена тим, що дисертаційна робота є комплексним дослідженням міжнародно-правового статусу та актуальних проблем реформування РБ ООН. У результаті проведеного дослідження сформульовано нові наукові положення і висновки, які виносяться на захист, зокрема:

- здійснено комплексну систематизацію повноважень РБ на основі їх правової природи;

- визначено комплекс проблемних питань у діяльності РБ та подано способи їх розв'язання;

- обґрунтування необхідності інституційної реформи РБ;

- положення про детермінованість створення універсальної міжнародної організації та її спеціалізованого органу з підтримання міжнародного миру та безпеки низкою чинників, серед яких найважливішими є загальнолюдські, соціально-економічні та політичні, конкретно-історичні, міжнародно-правові, інституціональні;

- визначення РБ з погляду її місця і ролі в системі головних органів ООН;

Теоретичне та практичне значення отриманих результатів. Сформульовані в дисертації пропозиції і висновки можуть бути використані:

- у науково-дослідних цілях - для подальшого опрацювання міжнародно-правової проблематики організації та діяльності РБ ООН;

- у правотворчій роботі - при розробці змін та доповнень до тексту Статуту ООН, підготовці проектів інших міжнародно-правових документів, зокрема, резолюцій РБ з питань внутрішньої побудови головних органів ООН та їх інституційної реформи;

- у навчальному процесі - при підготовці відповідних розділів підручників і навчальних посібників з міжнародного публічного права, у викладанні курсу міжнародного публічного права за темами «Право міжнародних організацій» та «Право міжнародної безпеки».

1.1 Повноваження, склад та функції Ради Безпеки ООН

Склад. Рада Безпеки складається з п'ятнадцяти Членів Організації. Китайська Республіка, Франція, Росія, Об'єднане Королівство Великобританії та Північної Ірландії, Сполучені Штати Америки є постійними членами Ради Безпеки. Генеральна Асамблея обирає десять інших Членів Організації як непостійних членів Ради Безпеки, приділяючи особливу та належну увагу насамперед ступеню участі Членів Організації в підтримці міжнародного миру й безпеки та у досягненні інших цілей Організації, а також справедливому географічному розподілу [1, с. 23].

Непостійні члени Ради Безпеки обираються на дворічний термін. При перших виборах непостійних членів, після збільшення Ради Безпеки з одинадцяти до п'ятнадцяти, два із чотирьох додаткових членів обираються на термін в один рік. Член Ради Безпеки, що вибуває, не підлягає негайному переобранню.

Кожен член Ради Безпеки має одного представника.

Повноваження. Для забезпечення швидких і ефективних дій Організації Об'єднаних Націй її Члени покладають на Раду Безпеки головну відповідальність за підтримку міжнародного миру й безпеки та погоджуються з тим, що при виконанні обов'язків, які випливають із цієї відповідальності, Рада Безпеки діє від їхнього імені.

При виконанні цих обов'язків Рада Безпеки діє відповідно до Цілей та Принципів Об'єднаних Націй. Певні повноваження, надані Раді Безпеки для виконання цих обов'язків, викладені в Розділах VI, VII, VIII та XII Статуту ООН [2, с. 40].

Рада Безпеки подає на розгляд Генеральній Асамблеї щорічні доповіді і, в міру потреби, спеціальні доповіді.

Члени Організації погоджуються, відповідно до даного Статуту, підкорятися рішенням Ради Безпеки й виконувати їх.

З метою сприяння встановленню й підтримці міжнародного миру й безпеки з найменшим відволіканням світових людських сил і економічних ресурсів для справи озброєння, Рада Безпеки відповідає за формулювання, за допомогою Військово-Штабного Комітету, зазначеного в статті 47, планів створення системи регулювання озброєнь для подання на розгляд Членам Організації.

Голосування. Кожен член Ради Безпеки має один голос.

Рішення Ради Безпеки з процедурних питань вважаються прийнятими, якщо за них подано голоси дев'яти членів Ради.

Рішення Ради Безпеки з усіх інших питань вважаються прийнятими, якщо за них подано голоси дев'яти членів Ради, включаючи голоси, які збігаються, всіх постійних членів Ради. Причому сторона, що бере участь у конфлікті, повинна утриматися від голосування при ухваленні рішення на підставі Розділу VI та на підставі пункту З статті 52.

Процедура. Рада Безпеки організовується таким чином, щоб вона могла функціонувати безупинно. Для цього кожен член Ради Безпеки повинен бути завжди представлений у місці перебування Організації Об'єднаних Націй.

Рада Безпеки збирається на періодичні засідання, на яких кожний із його членів може за своїм бажанням бути представлений членом уряду або якимось іншим особливо призначеним представником [3, с. 56].

Засідання Ради Безпеки можуть відбуватися не тільки в місці перебування Організації, але й у будь-якому іншому місці, що, на думку Ради, більше сприяє його роботі.

Рада Безпеки може засновувати такі допоміжні органи, які вона вважатиме за необхідні для виконання своїх функцій.

Рада Безпеки встановлює власні правила процедури, включаючи порядок обрання свого Голови.

Будь-який Член Організації, що не є членом Ради Безпеки, може взяти участь, без права голосу, в обговоренні будь-якого питання, внесеного до Ради Безпеки, у всіх тих випадках, коли Рада Безпеки вважає, що інтереси цього Члена Організації спеціально порушені.

Будь-який Член Організації, що не е членом Ради Безпеки, або будь-яка держава, що не є Членом Організації, якщо вони є сторонами у конфлікті, який розглядається Радою Безпеки, запрошуються взяти участь, без права голосу, в обговоренні, що стосується цього конфлікту. Рада Безпеки ставить такі умови для участі держави, що не є Членом Організації, які вона вважає справедливими [4, с. 121].

1.2 Функціонування Ради Безпеки ООН

Рішення та дії ООН відображають складається співвідношення сил між державами світу, що переважають тенденції міжнародного життя. За час своєї діяльності ООН прийняла ряд важливих і корисних резолюцій, перш за все в галузі роззброєння та зміцнення міжнародної безпеки. Серед них - резолюції про принципи, що визначають загальне регулювання і скорочення озброєнь (1946), про видачу і покарання військових злочинців (1946), про заходи проти пропаганди нової війни (1947), про заходи по встановленню і зміцненню мирних і добросусідських відносин між державами ( 1957 і 1958), про загальне і повне роззброєння (1959); Декларація про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав, про огорожі їх незалежності і суверенітету (1965); Декларація про зміцнення міжнародної безпеки (1970); Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН (1970); резолюції на користь скликання Всесвітньої конференції з роззброєння (1971-73); резолюція про незастосування сили в міжнародних відносинах і заборону навічно застосування ядерної зброї (1972), резолюція про скорочення військового бюджетів держав - постійних членів Ради Безпеки ООН на 10% і про використання частини заощаджених коштів на надання допомоги країнам, що розвиваються (1973) [5, с. 28].

Світ вступив в період глобальних змін, зазначений виключно суперечливими тенденціями. Регіональні і континентальні об'єднання держав намічають шляхи розширення співробітництва України з регулювання певних спірних моментів, які пов'язані з протистоянням суверенітетів і зіткненням націоналістичних інтересів. Національні кордони розмиваються і стираються під впливом сучасних засобів комунікації і світової торгівлі, а також внаслідок рішення держав поступитися частиною своїх виняткових прерогатив організаціям, до яких вони входять. У той же самий час знову дають про себе знати прояви націоналізму і домагання на суверенітет, а єдності держав кидають виклик серйозні етнічні, релігійні, соціальні, культурні чи інші суперечності. Соціальному миру, з одного боку, загрожують нові прояви дискримінації та відчуження, а з іншого - акти тероризму, спрямовані на те, щоб перешкодити змін, що здійснюється демократичним шляхом [6, с. 102].

Ефективність ООН у справі підтримання миру та безпеки безпосередньо пов'язана з дієвою роботою Ради Безпеки, діяльність якого вже досить давно піддається критичному аналізу. Тут хотілося б приділити особливу увагу розгляду проблеми посилення ролі Ради, органу, на який Статутом ООН покладено відповідальність за здійснення основної мети Організації Об'єднаних Націй.

Основою системи безпеки в період «холодної війни» служило взаємне ядерне стримування. Фундаментом нової системи, що складається в світі в даний час, є взаємні гарантії, забезпечення яких вимагає здатності розвивати і підтримувати співробітництво між суверенними державами з проблем, традиційно вважалися серцевиною суверенітету будь-якої держави, а саме, пов'язаних з потребами національної безпеки

Система спільної безпеки базується на:

- Довіру, заснованому на відкритості, прозорості та передбачуваності;

- Співробітництво і гарантії;

- Законності, яка залежить від усвідомлення державами того факту, що обмеження у військовій області дійсно сприяють забезпеченню їх безпеки.

Багато з цих елементів вже знайшли своє відображення в діяльності існуючих структур безпеки, головним чином у рамках ООН та Організації безпеки і співробітництва в Європі.

У кризових ситуаціях, тим більше в моменти виникнення збройних конфліктів, міжнародна військова інтервенція чи примусове встановлення миру повинні розглядатися як заходи надзвичайні, за допомогою яких можна домогтися лише обмежених, тимчасових результатів, і які не можна вважати універсальним засобом. У подібних умовах, якщо взяти, наприклад, внутрішньодержавний конфлікт, існують дві (або більше) протиборчі угрупування, що прагнуть до влади, між якими спостерігається певний баланс сил. За втручання зовнішніх сил подібний баланс порушується, але, як видно з недавнього досвіду ООН в колишній Югославії, присутність третьої сторони не усуває сам конфлікт. Відповідно, якщо відбувається виведення таких сил з даної держави, то баланс між противниками швидко відновлюється, і конфлікт розпалюється з новою силою [7, с. 211].

У ході подібних конфліктів, як правило, є мало шансів на досягнення компромісу, а, отже, і на успіх в посередницькій діяльності, у цих випадках операції з підтримання миру виявляються менш ефективними, оскільки дії учасників конфлікту не підкоряються будь-яким традиційним «правилами гри », в першу чергу тому, що миротворчі сили повинні залишатися неупередженими і нейтральними. Ще більш деструктивний вплив на внутрішній конфлікт чинить військове втручання третіх країн, особливо, якщо воно не грунтується на Статуті ООН, а здійснюється в ім'я яких-небудь політичних інтересів. Найбільш яскравим прикладом цього є розв'язана навесні 1999 р . військова операція НАТО в Союзній Республіці Югославії, прикрита метою вирішення конфлікту в Косово і запобігання «гуманітарної катастрофи», а по суті лише призвела до поглиблення «Белградсько-косовського» протистояння [8, с. 113].

Найкращим способом запобігання конфліктів на внутрішньодержавному рівні представляється превентивна дипломатія. Це поняття включає в себе цілий ряд конкретних практичних заходів щодо своєчасного виявлення вогнища напруженості і оперативному його усунення ще до виникнення самого конфлікту. У їх числі:

- Заходи по зміцненню довіри між протиборчими сторонами;

- Встановлення конкретних фактів і обставин, що дає можливість негайно почати превентивні дії саме в той момент, коли назріє відповідна обстановка;

- Раннє попередження, що знаходиться в тісній залежності від дій по встановленню фактів;

- Превентивне розгортання необхідних засобів і сил, що створює бар'єр між супротивниками і сприяє відновленню діалогу та залучення посередників;

- Створення нейтральних зон, що дозволяє запобігти ведення бойових дій, якщо, незважаючи на всі спроби примирити супротивників, такі будуть мати місце, в місцях найбільшого скупчення цивільного населення та цивільних об'єктів.

Заходи превентивної дипломатії, їх ефективне здійснення багато в чому залежать від діяльності регіональних угод та організацій, їх участі на самій ранній стадії виникнення передконфліктної ситуації. Статут ООН, як відомо, містить положення про залучення регіональних організацій до вирішення питань, пов'язаних з підтриманням міжнародного миру і безпеки (Гл. VIII), які довгий час перебували в тіні і лише тепер піддалися аналізу. Хоча очевидно, що при виникненні вогнища напруженості в тому чи іншому регіоні саме відповідна регіональна організація здатна взяти дієву участь у врегулюванні конфлікту на початковій стадії, спираючись на знання обстановки, політичного клімату і розкладу сил в регіоні [9, с. 89].

Існує безліч причин, які призвели до того, що питання про надання Раді Безпеки більшої ваги і впливу розглядається саме на даному етапі історії ООН. Після розпаду біполярної системи і відродження співпраці всередині Ради між Російською Федерацією та Сполученими Штатами почався свого роду «renaissance» у справі використання ООН як інструменту багатостороннього співробітництва в питаннях зовнішньої політики держав-членів. Руйнування бар'єрів, встановлених «холодною війною», породило новий підхід до співпраці та координації дій на подіумі Організації. Рада Безпеки, як орган, безпосередньо відповідальний за стабільність на Землі, опинився на передньому плані в процесі прийняття найважливіших рішень щодо врегулювання регіональних криз і конфліктів.

РОЗДІЛ 2. ЮРИДИЧНИЙ АНАЛІЗ КОМПЕТЕНЦІЇ РАДИ БЕЗПЕКИ ООН ЩОДО ПІДТРИМАННЯ МІЖНАРОДНОГО МИРУ ТА БЕЗПЕКИ

2.1 Дослідження компетенції Ради Безпеки ООН як головного органу ООН з точки зору міжнародно-правового аналізу її функцій та повноважень щодо підтримання міжнародного миру та безпеки

Безпосередній зміст діяльності Ради Безпеки щодо підтримання міжнародного миру та безпеки визначається її компетенцією, а тому конституційно-інституційний аналіз її форм, сутності і значення є невід'ємною складовою частиною комплексного профільного дослідження міжнародно-правового статусу та актуальних проблем реформування цього органу як спеціалізованого головного органу Організації Об'єднаних Націй.

Актуальність дослідження вказаної проблематики зумовлена знаходить свій прояв відразу у контексті декількох чинників, серед таких варто відзначити наступні: а) важливе місце РБ ООН, як другого за Статутом ООН [10, с. 27] головного органу ООН, що несе головну відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки та приймає рішення, які мають обов'язкову силу для членів ООН, адже, відповідно до ст. 25 Статуту, вони зобов'язані підкорятися рішенням РБ ООН та виконувати їх; б) актуальність на сучасному етапі міжнародно-правових проблем, що пов'язані з необхідністю вдосконалення та підвищення ефективності виконання РБ своїх функцій шляхом реформування її складу, структури, методів роботи та порядку прийняття рішень, що викликало міжнародну дискусію на найвищому міждержавному рівні, яка може бути розв'язаною лише на основі норм та принципів міжнародного права; в) необхідність правової модернізації компетенційного обсягу повноважень РБ у відповідності до існуючих проблем профільного характеру з метою оптимізації діяльності вказаного органу щодо підтримання міжнародного миру та безпеки.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Міжнародно-правова проблематика визначення та реалізації компетенції РБ щодо підтримання міжнародного миру та безпеки досить ретельно висвітлюється у профільних дослідженнях. Так, серед представників радянської доктрини міжнародного права можна відзначити В.М. Федорова, М.О. Ушакова, Г.І. Морозова, Г.К. Єфімова, Д.Б. Левіна, Ю.Я. Міхєєва, Е.С. Кривчикову. На сучасному етапі питання міжнародно-правового статусу РБ у контексті її функцій і повноважень розглядалися такими українськими і російськими вченими, як

B.С. Бруз, М.В. Андрєєв, В.Н. Денисов, М.О. Баймуратов. Крім того, варто назвати західних авторів різних періодів, зокрема, Л. Гудріч, Е. Хамбро, Г. Кельзена, С. Доуса, C. Бейлі, С. Гудспіда, Г. Шварценбергера.

Аналізуючи існуючі доктринальні позиції відносно міжнародно-правових аспектів, пов'язаних з компетенцією РБ щодо підтримання міжнародного миру та безпеки, можна зробити загальний висновок про відсутність повної класифікації функцій і повноважень вказаного головного органу ООН, а також про наявність різних методологічних підходів до визначення поняття та обсягу його компетенції.

Саме зазначеним проблемам профільного характеру присвячене дослідження, що складає зміст даної роботи, а отже, його наукова новизна полягає у тому, що вперше функції і повноваження РБ класифіковані на підставі чіткого критерію їх правової природи та характеру впливу на стан міжнародної безпеки, що, у свою чергу, відображає важливе методологічне та загальнонаукове значення цієї праці. Таким чином, дослідження вказаних питань є важливим науковим та практичним завданням, що потребує вирішення на сучасному етапі розвитку науки міжнародного права.

За загальним визначенням, що міститься у Короткій Російській енциклопедії, компетенція (лат. competentia - відповідність, узгодженість, від competere - взаємно прагнути, відповідати, підходити) трактується як «повноваження якого-небудь органу, закріплені законом, статутом або яким-небудь іншим документом» [11, с. 68].

Новітній словник іноземних слів і виразів надає декілька визначень поняття «компетенція»: 1) коло повноважень, наданих законом, статутом або іншим актом конкретному органу або посадовій особі; 2) коло питань, у яких дана особа має знання, досвід [12, с. 146]. Великий юридичний словник формулює компетенцію як «сукупність юридично встановлених повноважень, прав і обов'язків конкретного державного органу (органу місцевого самоврядування) або посадової особи, що визначають його місце в системі державних органів (органів місцевого самоврядування)» [13, с. 111]. Юридичний енциклопедичний словник визначає компетенцію як «сукупність повноважень, прав і обов'язків органу міжнародної організації, державного органу, посадової особи, органів місцевого самоврядування, органу управління, а також осіб, що виконують управлінські функції» [14, с. 163]. Популярний юридичний енциклопедичний словник розуміє під компетенцією «сукупність предметів ведення, прав і обов'язків державного органу, посадової особи, громадської організації» [15, с. 201], яка визначається Конституцією, законами або іншими нормативними актами [16, с. 29]. На думку В.Б. Авер'янова, компетенція - це «сукупність встановлених в офіційній - юридичній чи неюридичній - формі прав і обов'язків, тобто повноважень будь-якого органу або посадової особи, які визначають можливості цього органу або посадової особи приймати обов'язкові до виконання рішення, організовувати та контролювати їх виконання, вживати у необхідних випадках заходи відповідальності тощо» [17, с. 14], а «основною формою реалізації... компетенції є видання... правових... актів» [18, с. 89].

Не викликає сумнівів, що в рамках комплексного дослідження міжнародно-правового статусу РБ в частині суб'єктного складу йдеться про компетенцію органу міжнародної організації, що визначається статутом цієї організації, адже, як вже було встановлено, будь-який такий орган користується правосуб'єктністю організації у нормативно регламентованому обсязі, що дає підставу вважати правосуб'єктність РБ виключно функціональною. Аналізуючи проблематику визначення компетенції досліджуваного головного органу ООН, варто погодитися з В.А. Карташкіним в тій частині, що «центральна роль у процесі забезпечення міжнародного правопорядку має належати ООН - єдиній універсальній організації, створеній для забезпечення всезагального миру та безпеки» [19, с. 98]. Виходячи з такого розуміння ролі ООН у сучасному світі, природнім є висновок про те, що Статут ООН є основним міжнародно-правовим актом, на якому нормативно базується система всезагальної міжнародної безпеки. В свою чергу, як вже було зазначено, головна відповідальність у зазначеній сфері покладається членами ООН на РБ, питання організації та діяльності якої, засоби мирного врегулювання спорів та дії щодо загрози миру, порушень миру та актів та інші елементи міжнародно-правового статусу РБ розглядаються у відповідних главах і статях Статуту. Виходячи з наведеної взаємозалежності, можна зробити наступні загальні висновки: а) компетенція РБ визначається Статутом ООН шляхом регламентації окремих її елементів у різних главах Статуту залежно від предметної сфери її діяльності; б) нормативне закріплення компетенції РБ у сфері підтримання міжнародного миру та безпеки є важливою міжнародно-правовою гарантією існування системи всезагальної міжнародної безпеки на універсальному рівні, що базується на Статуті ООН.

Більш складну проблематику складає питання про юридичний зміст компетенції РБ, що характеризується її об'єктним складом. В першу чергу, важливо проаналізувати специфічний термін «повноваження», адже у переважній більшості зазначених визначень компетенції вказана категорія фігурує як основна. Найбільш вдало розкриває поняття повноважень Ю.С. Шемшученко, на погляд якого під вказаним правовим явищем слід розуміти «сукупність прав і обов'язків державних органів і громадських організацій, а також посадових та інших осіб, закріплених за ними у встановленому законодавством порядку для здійснення покладених на них функцій» [19, 89]. До наведеного визначення слід додати, що певним його недоліком є неврахування об'єктивно існуючої правової категорії компетенції органу міжнародної організації, до яких відноситься РБ. Той же Ю.С. Шемшученко відзначає, що «термін «повноваження» є близьким за своїм значенням до терміна «компетенція» [20, с. 62]. Водночас, потребує уточнення термін «функція» (лат. function - виконання), загальним визначенням якого є «обов'язок, коло діяльності; призначення, роль» [21, с. 208]. Таким чином, функція відображає загальне призначення того чи іншого органу та розкривається через конкретні повноваження, нормативно надані такому органу, а тому означені правові категорії є взаємозалежними та не можуть мати об'єктивного змісту поза одна одної.

Отже, за об'єктним складом компетенцію РБ потрібно розглядати як сукупність встановлених статутними положеннями повноважень (прав і обов'язків), наданих вказаному головному органу ООН для здійснення покладеної на нього функції підтримання міжнародного миру та безпеки, з чого можна зробити висновок про його спеціальну (функціональну) компетенцію. В свою чергу, Статут в рамках глави V «Рада Безпеки» містить підрозділ «Функції і Повноваження» (статті 24-26), що встановлює загальні норми імперативного характеру про обсяг компетенції РБ. Нормативний аналіз зазначених статей дає змогу визначити юридичну специфіку об'єктного складу компетенції досліджуваного органу з декількох сторін: а) загальною функцією РБ є підтримання міжнародного миру та безпеки, що випливає з головної відповідальності цього органу у відповідній сфері (п. 1 ст. 24); б) всі обов'язки РБ випливають та спрямовані на реалізацію такої відповідальності, а тому знаходяться у межах спеціальної (функціональної) компетенції щодо підтримання міжнародного миру та безпеки (п. 1 ст. 24); в) визначений у статутному порядку обсяг повноважень наданий РБ з виключною метою виконання вказаних обов'язків щодо підтримання міжнародного миру та безпеки і міститься у главах VI, VII, VIII і ХІІ Статуту (п. 2 ст. 24).

Таким чином, у тексті Статуту відносно об'єктного складу компетенції РБ використовуються три терміни: «функції», «обов'язки» та «повноваження».

Аналізуючи зазначені вище доктринальні визначення вказаних понять, можна розмежувати їх наступним чином: а) поняття «функція» є загальним, що концептуально відображає змістовне наповнення спеціальної компетенції РБ; б) поняття «обов'язки» може бути включене до більш широкої правової категорії повноважень, що також охоплює права РБ в межах сфери її діяльності; в) всі повноваження РБ знаходяться у сфері підтримання міжнародного миру та безпеки як спеціалізованого органу міжнародної організації, що виконує чітко визначену статутними положеннями специфічну загальну функцію, з чого також випливає необхідність статутної регламентації будь-яких повноважень РБ (в той же час, В.Н. Денисов вважає, що «:...РБ на виконання своїх обов'язків може здійснювати також інші повноваження, сумісні з цілями та принципами Статуту, хоча це не означає, що вони розглядаються як необмежені» [22, с. 77]; як вбачається, обмежується обсяг повноважень РБ саме статутними нормами, а тому в такому випадку доцільно розглядати скоріше незначні відхилення від формального визначення того чи іншого повноваження, ніж створення нових повноважень у позастатутний шлях, що є неприпустимим у сучасному розумінні правових аспектів організації і діяльності міжнародної організації).

Важливим міжнародно-правовим питанням у площині конкретного юридичного змісту діяльності РБ щодо підтримання міжнародного миру та безпеки є класифікація її повноважень, адже від правильного вибору критерію такої класифікації залежить коректне розуміння мети, порядку і умов здійснення окремих повноважень вказаним головним органом ООН.

Як вбачається, найбільш правильно було б класифікувати повноваження РБ за критерієм їх правової природи та характеру впливу на стан міжнародної безпеки, адже, як було показано, всі повноваження РБ прямо чи опосередковано знаходяться у сфері підтримання міжнародного миру та безпеки, що є загальною функцією досліджуваного органу. Відповідно до такого підходу, повноваження РБ поділяються на наступні групи: 1. Повноваження щодо мирного розв'язання спорів. 2. Повноваження щодо дій у відношенні загрози миру, порушень миру та актів агресії. 3. Інші повноваження щодо підтримання міжнародного миру та безпеки: щодо застосування внутрішніх санкцій системи ООН; щодо прийняття нових членів ООН, а також нових учасників Статуту Міжнародного Суду ООН; щодо внесення поправок і перегляду Статуту ООН; щодо призначення посадових осіб і формування персонального складу органів ООН (номінаційні повноваження); виконавчі повноваження; щодо створення нових органів системи ООН; щодо реалізації міжнародної системи опіки.

Першою із названих груп повноважень РБ, через які цей орган реалізує свою загальну функцію підтримання міжнародного миру та безпеки, є повноваження щодо мирного розв'язання спорів, що нормативно базується на принципі вирішення міжнародних спорів мирними засобами, закріпленому у п. 3 ст. 2 Статуту та за своєю правовою сутністю є принципом загального міжнародного права, за яким держави вирішують спори між собою мирними засобами так, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир та безпеку і справедливість [23, с. 49].

Зазначений принцип має двояку правову природу: з одного боку, він реалізується як обов'язок держав-членів ООН (п. 1 ст. 33), з іншого - як сукупність певних повноважень головних органів ООН, спрямованих на підтримання стану міжнародного миру та безпеки і визначених статутними положеннями (ст. ст. 11, 14, 24, глави VI, VII, VIII, XIV) [24, с. 302], причому основну роль у реалізації відповідних повноважень відіграє РБ як носій головної відповідальності за підтримання міжнародного миру та безпеки, оскільки кожний член ООН може довести до відома РБ або ГА не про будь-який спір чи ситуацію, а тільки про такий, що загрожує підтриманню міжнародного миру та безпеки (ст. 34, п. 1 ст. 35), що на практиці означає встановлення меж втручання головних органів ООН у вирішення спорів чи ситуацій за якісним критерієм їх здатності у випадку тривання загрожувати міжнародному миру та безпеці, а також підтверджує тезу про спеціальну (функціональну) правосуб'єктність РБ у сфері підтримання міжнародного миру та безпеки. У цьому зв'язку варто відзначити, що РБ може втрутитися у спір або ситуацію на будь-якій стадії їх розвитку, причому ініціатива щодо включення спору або ситуації до порядку денного може належати окремим державам (ст. 35, п. 1 ст. 37, ст. 38), ГА (п. 3 ст. 11), Генеральному секретарю ООН (ст. 99) або самій РБ (ст. 34). Варто також зазначити, що на основі глави VI Статуту «Мирне розв'язання спорів» РБ приймає резолюції, що формально-юридично мають рекомендаційний характер, тобто рішення, висновки, вказівки, що містяться у них, не є юридично обов'язковими для сторін спору (ст. ст. 36 і 37).

Другу групу повноважень РБ щодо підтримання міжнародного миру та безпеки складають дії у відношенні загрози миру, порушень миру та актів агресії, визначені відповідною главою VII Статуту (ст. ст. 39-51). Стаття 39 Статуту надає РБ виключне право визначати наявність будь-якої загрози миру, будь-якого порушення миру та акту агресії та давати рекомендації або вирішувати про те, які заходи слід прийняти у відповідності до ст.ст. 41 та 42 для підтримання або відновлення міжнародного миру та безпеки. Зазначене положення потребує особливо ретельного юридичного аналізу, адже у ньому, за великим рахунком, закладені конституційно-правова сутність та конституційно-інституційне значення РБ. Структурний аналіз цієї базової норми дає змогу відзначити кілька суттєвих положень: по-перше, всі рішення РБ поділяються на рекомендаційні та обов'язкові для виконання державами-членами ООН, при цьому слід зазначити, що за логікою ст. 39 обов'язкову силу мають всі без винятку рішення, що прийняті на підставі ст.ст. 41 та 42, тобто мова у цьому випадку йде про заходи впливу, не пов'язані з використанням збройних сил та пов'язані з використанням збройних сил. Іншими словами, положення вказаних двох статей становлять зміст міжнародно-правових заходів, що має право застосовувати РБ у разі виявлення будь-якої загрози миру, порушення миру або акту агресії[25, с. 111].

Друга група заходів впливу має як підґрунтя ст. 42 та передбачає повноваження РБ вживати такі дії повітряними, морськими або сухопутними силами, які будуть необхідні для підтримання або поновлення міжнародного миру та безпеки та можуть полягати у демонстрації, блокаді та інших операціях повітряних, морських або сухопутних сил держав-членів ООН, з чого можна зробити загальний висновок про так само невичерпність вказаного переліку, що прямо випливає зі словосполучення «інші операції повітряних, морських або сухопутних сил держав-членів ООН», тобто примусові дії з використанням збройних сил мають такі основні особливості: а) проводяться силами держав-членів ООН на підставі особливих угод, передбачених ст. 43, що укладаються між РБ та державою або групою держав (п. 3) та визначають чисельність і рід військ, ступінь їх готовності, загальне розташування, а також характер засобів обслуговування і допомоги, що надаються у розпорядження РБ (п. 2); б) можуть здійснюватися у будь-якій формі, що передбачає застосування повітряних, морських або сухопутних сил держав-членів ООН, а тому операції з підтримання миру (далі: ОПМ), що отримали значне поширення у практиці ООН, цілком підпадають під визначення ст. 42, з чого випливає необхідність посилання саме на ст. ст. 39 і 42 при прийнятті РБ рішення про проведення ОПМ [26, с. 318].

Особливістю третьої групи повноважень РБ є те, що вони впливають на стан міжнародного миру та безпеки опосередковано, а не прямо; для вказаної групи притаманним є попереджувальне регулювання питань, що відносяться до спеціальної сфери діяльності РБ як головного органу ООН та створення умов для забезпечення вказаного особливого стану міждержавних відносин, що ґрунтується на міжнародно-правових нормах. Таким чином, у результаті проведеного юридичного аналізу компетенції РБ щодо підтримання міжнародного миру та безпеки, що дозволило вперше провести системну класифікацію її функцій та повноважень у вказаній сфері, можна дійти до таких найважливіших висновків профільного характеру:

- компетенція РБ визначається Статутом ООН шляхом регламентації окремих її елементів у різних главах Статуту залежно від предметної сфери її діяльності;

- нормативне закріплення компетенції РБ у сфері підтримання міжнародного миру та безпеки є важливою міжнародно-правовою гарантією існування системи всеза-гальної міжнародної безпеки на універсальному рівні, що базується на Статуті ООН;

- всі повноваження РБ надані цьому органу для виконання своєї основної функції з підтримання міжнародного миру та безпеки [27, с. 108].

Отже, проведений юридичний аналіз компетенції РБ, а також отримані висновки мають стати належним підґрунтям як для продовження наукових досліджень правового статусу РБ, так й особливостей сучасної системи загальної міжнародної безпеки взагалі, а з практичного боку - посприяти подальшим пошукам оптимальної моделі реформування РБ, адже саме проблематика визначення і реалізації функцій і повноважень складає конституційно-інституційну сутність і політико-правове значення функціонування вказаного головного органу ООН, об'єктивує його місце і роль, а також є основним чинником ефективності зусиль щодо підтримання міжнародного миру та безпеки у сучасному світі.

2.2 Організаційно-правові аспекти реформування Ради Безпеки ООН на сучасному етапі

Досліджено організаційно-правові аспекти реформування Ради Безпеки ООН як головного органу ООН на сучасному етапі з точки зору юридичного аналізу модернізації її складу, структури, порядку голосування та є невід'ємною частиною комплексного дослідження міжнародно-правового статусу та актуальних проблем реформування Ради Безпеки ООН.

Проблеми діяльності Ради Безпеки щодо підтримання міжнародного миру та безпеки об'єктивують на сучасному етапі необхідність доктриналь- ної розробки оптимальної концептуальної, інституційної та нормативної моделі цього органу, що має відповідати принципово новим загрозам та викликам, забезпечуючи таким чином найповніше досягнення цілей та реалізацію принципів ООН у частині його спеціальної компетенції у вказаній сфері.

Актуальність дослідження вказаної проблематики знаходить свій прояв відразу в контексті декількох чинників, серед таких варто відзначити наступні: а) важливе місце РБ ООН, як другого за Статутом ООН 1 головного органу ООН, що несе головну відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки та приймає рішення, які мають обов'язкову силу для членів ООН, адже, відповідно до ст. 25 Статуту, вони зобов'язані підкорятися рішенням РБ ООН та виконувати їх; б)актуальність на сучасному етапі міжнародно-правових проблем, що пов'язані з необхідністю вдосконалення та підвищення ефективності виконання РБ своїх функцій шляхом реформування її складу, структури, методів роботи та порядку прийняття рішень, що викликало міжнародну дискусію на найвищому міждержавному рівні, яка може бути розв'язаною лише на основі норм та принципів міжнародного права; в) необхідність розробки оптимальної комплексної моделі реформованого РБ саме в частині вказаних організаційно-правових аспектів її міжнародно правового статусу (склад, структура, методи роботи, порядок прий няття рішень) [28, с. 119].

Зазначена проблематика досить ретельно розглядається як у вітчизняній, так протягом останніх років щодо вказаних питань висловлювалисятакі українські і російські науковці, як М.О. Баймуратов, В.Н. Денисов, К.О. Савчук, В.О. Карташкін, М. Тахер, М.В. Андрєєв. Крім того, можна назвати західних вчених - П. Кеннеді, С. Доуса, Я. Воутерса, Б. Сімму та ін.

Аналізуючи джерельну базу, можна зробити загальний висновок про досить високий рівень наукової розробки міжнародно-правових питань реформування РБ на сучасному етапі. В той же час, жодне з наявних профільних досліджень не вирішує питання комплексного аналізу організаційно-правових основ такого реформування з відповідною розробкою оптимальної інституційної моделі цього головного органу ООН з підтримання міжнародного миру та безпеки, що вба чається необхідним елементом та основою будь-якої інституціональної модернізації з метою підвищення загальної ефективності того чи іншого органу міжнародної організації та міжнародної організації в цілому, а тому така поста новка проблеми є новою для науки міжнародного права, що характеризує важливе методологічне та загальнонаукове значення подібного дослідження. Таким чином, дослідження вказаних питань є важливим науковим та практичним завданням, що потребує вирішення на сучасному етапі розвитку науки міжнародного права.

Виходячи з поставленої проблематики, в першу чергу необхідно правильно визначити поняття «реформа», включаючи етимологію цього терміну, встановити належні цілі, завдання, принципи та концептуальні основи комплексного реформування РБ як невід'ємної структурної частини інституційної реформи ООН в цілому. Так, у загальному значенні реформа (франц. reforme - перетворення) у будь-якій сфері життєдіяльності людини означає «перетворення, зміну, перебудову». В.А. Ліпкан і О.С. Ліпкан визначають реформу в сфері національної і міжнародної безпеки як «прогресивне перетворення, зміну, перебудову якої небудь сторони громадського життя (порядків, інститутів, установ) при збереженні основ існуючого соціального строю»3. У свою чергу, «реформувати» означає «змінювати шляхом реформ, перетворювати» [29, с. 202].

Природно, що будь яка реформа має сенс, суспільно політичне та юридичне значення виключно за умови важливих та актуальних цілей реформування, якими, у свою чергу, обумовлюються конкретні завдання, на вирішення яких спрямо вані відповідні дії компетентних органів, інституцій, посадових осіб, що є цілком справедливим і у випадку модернізації органу міжнародної організації, тобто на міжнародно правовому рівні регламентації відповідних перетворень, змін чи загальної інституційної перебудови такого органу. В цьому контексті доцільно відзначити, що на сучасному етапі (тобто після корінних фактичних змін у міжнародному політичному становищі, що характеризується розпадом т з. «біполярного» світу) активний процес пошуків оптимальної для світового співтовариства моделі реформування РБ на рівні самої ООН перманентно триває з моменту прийняття ГА резолюції 48/26 від 3 грудня 1993 р., якою було постановлено заснування Робочої групи відкритого складу (далі: Робоча група) для розгляду всіх аспектів питання про розширення членського складу РБ та інших питань, що торкаються РБ. З того часу по 2007 р. було підготовлено 14 доповідей Робочої групи, висунуто багато різноманітних точок зору щодо процесу реформування, але єдності серед держав-членів ООН у принципіальних питаннях досягнуто не було, що констатується у доповіді координаторів, призначених Головою ГА ООН в їх індивідуальній якості 8 лютого 2007 р [30, с. 211].

Отже, суттєво змінені обставини вимагають приведення міжнародних норм, на яких базується концепція загальної безпеки, у відповідність з фактичним ста ном речей. На рівні ООН розуміння такої потреби світового співтовариства вия вилося у створенні Групи високого рівня з загроз, викликів та змін, ключовою тезою доповіді якої євизнання необхідності «серйозних змін» у структурі ООН та її діяльності, а окрема глава 14 вказаної Доповіді Групи високого рівня присвячена питанням реформування РБ.

Складовими організаційно-правового механізму діяльності РБ з підтримання міжнародного миру та безпеки є: а) внутрішній інституціональний механізм (склад; структура; система допоміжних органів); б) організаційно-правові форми діяльності; в) порядок прийняття рішень (процедура голосування) та їх юридичний характер.

Одним з найбільш дискусійних та обговорюваних питань організації діяль ності РБ на сучасному етапі як науково, так і на практичному рівні самої ООН є проблематика приведення складу та структури РБ до фактичних політичних, правових, соціально економічних та інших обставин міжнародної обстановки з метою підвищення ефективності її діяльності з підтримання міжнародного миру та безпеки, забезпечення більш представницького, демократичного та легітимно го характеру рішень, що приймаються досліджуваним органом від імені всіх держав-членів ООН та в інтересах світового співтовариства. Як показує нормативний аналіз документів ООН, системно питання про реформування складу та структу ри РБ розглядається у вже згаданій Доповіді Групи високого рівня, що розглядає вказаний правовий аспект діяльності РБ у нерозривному зв'язку з проблематикою модернізації порядку прийняття рішень (процедури голосування РБ) з точки зору застосування, незастосування чи обмеженого застосування принципу одноголос ся постійних членів з непроцедурних питань. В цілому, на думку голови Групи високого рівня А. Паньярачуна, з точки зору позицій щодо вказаних питань дер- жав-членів ООН, можна відзначити дві основні групи - першу, переконану в тому, що лише та модель, яка передбачає збільшення кількості постійних членів, але без надання їм права вето, надасть РБ можливості протидіяти загрозам у новому столітті, в той час як інша група країн виходить з тих позицій, що найкращим способом реформування складу та структури РБ є запровадження нової категорії т. з. «напівпостійних» членів РБ, які б обиралися на тривалий термін, але без статусу постійного члена8. У результаті автори Доповіді (п. 249) дійшли до загального висновку про те, що реформа РБ має відповідати наступним критеріям: а) реформи РБ мають забезпечувати з урахуванням ст. 23 Статуту ООН якомога більше залучення до прийняття рішень тих членів ООН, які вносять найбільший фінансовий, військовий та дипломатичний внесок до ООН, а саме за рахунок внесків до бюджетів ООН, участі у санкціонованих операціях на користь миру, внесків на добровільну діяльність ООН у галузях безпеки та розвитку і диплома тичної діяльності у підтриманні цілей і мандатів ООН; б) вони мають залучати до процесу прийняття рішень країни, що більшою мірою представляють широкий членський склад, особливо світ, що розвивається; в) вони не повинні підривати ефективність РБ; г) вони мають посилювати демократичний та підзвітний характер РБ [31, с. 108].

Користуючись вказаними концептуальними принципами реформування РБ, Група високого рівня визначила дві основні можливі моделі реформування складу та структури цього органу, відомі як моделі А і В, що базуються на розподілі держав на чотири групи: «Африка», «Азія і Тихий Океан», «Європа» і «Американський континент» та передбачають збільшення кількості членів РБ до 24 держав. Модель А передбачає шість нових постійних місць без додаткового права вето та три нових непостійних місця на дворічний термін, які будуть розподілятися між основними регіональними зонами відповідно до формули, запропонованої авторами доповіді (п. 252). Модель В не передбачає нових постійних місць, але передбачає створення нової категорії у вигляді восьми місць на чотирирічний термін, що поновлюється, та одного нового непостійного місця на дворічний термін, що не поновлюється, які будуть розподілятися між основними регіональними зонами за дещо іншою формулою, що також міститься у доповіді (п. 253). Отже, обидві моделі мають як стимул для держав, відповідно до ст. 23 Статуту, врахування внеску держав у підтримання міжнародного миру та безпеки у вигляді регіональних консультацій, що будуть виносити на розгляд ГА кандидатури членів РБ, а тому перевагу отримують або найбільші фінансові вкладники ООН, або держави із найбільшим внеском у підтримання міжнародного миру та безпеки. Крім того, кожна із вказаних моделей має позитивну характеристику щодо надання по шість місць для кожної з чотирьох регіональних груп, що сприятиме ухваленню одного з варіантів та встановлює принцип справедливого географічного розподілу місць в РБ [32, с. 75].