Міжнародно-правовий статус та актуальні проблеми реформування Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй

Водночас запропоновані моделі не передбачають будь-якого розширення права вето або змін до чинних повноважень РБ, в той час як перетворення РБ у дійсно ефективний орган універсальної міжнародної організації з підтримання міжнародного миру та безпеки у широкому тлумаченні цього визначення, на наш погляд, вбачається неможливим без функціональних змін його компетенції в час тині проектування та надання нових повноважень, які давали б змогу протидіяти принципово новим сучасним викликам та загрозам.

Враховуючи означені особливості основних проектів організаційно-правового реформування РБ у рамках великої інституційної реформи ООН, можна запро понувати наступну оптимальну, на наш погляд, інституційну модель вказаного головного органу ООН: а) РБ має залишатися компактним органом, здатним до прийняття оперативних та ефективних рішень в межах реалізації своєї спеціаль ної правосуб'єктності з підтримання міжнародного миру та безпеки, а тому доцільним є розширення його чисельності задля більш широкого та справедливо го представництва держав членів ООН з урахуванням фактичних обставин на сучасному етапі, не більше, ніж на п'ять постійних та десять непостійних членів (таким чином, загальна кількість членів РБ не має перевищувати 30, і саме така чисельність вбачається оптимальною), що, з одного боку здатне задовольнити всі основні регіональні та політичні групи впливу, а з іншого - дозволить підвищити легітимність рішень та ефективність дій досліджуваного органу; б) членами РБ мають бути виключно держави, а не міжнародні організації чи об'єднання держав регіонального характеру, адже це випливає як безпосередньо з норм Статуту про умови членства в ООН як універсальній міжнародній організації загальної компе тенції, так і обумовлюється загальними засадами міжнародних відносин, що склалися у сучасному світі на основі реалізації принципу суверенної рівності держав як основних суб'єктів міжнародного публічного права; в) постійні члени РБ, що мають відповідний статус згідно з п. 1 ст. 23 Статуту, мають залишитися у чинному правовому становищі, оскільки це є мінімальною гарантією реалістич ності будь якої інституціональної реформи досліджуваного органу міжнародної організації; г) для висунення кандидатур нових постійних членів РБ необхідно провести рейтингове голосування у дві третини ГА ООН на підставі заяв держав- кандидатів, що відповідають певним мінімальним критеріям площі державної території, чисельності населення, фінансового внеску до бюджету та окремих програм ООН та ступеню участі в ОПМ та діях у відношенні загрози миру, порушень миру та актів агресії, санкціонованих РБ на підставі статутних норм, який доцільно вимірювати за двома показниками - залученими матеріально технічни ми та людськими ресурсами, включаючи військовослужбовців та допоміжний персонал, що безпосередньо обслуговує вказані напрями державної діяльності, причому найдоцільнішим варіантом є встановлення вказаних критеріїв окремою резолюцією ГА у розмірі найменшої території, найменшої чисельності населення, найменшого фінансового внеску до бюджету та окремих програм ООН та най меншого ступеню участі в ОПМ та примусових діях на підставі глави VII Статуту будь-якого чинного постійного члена РБ, що дозволить претендувати на постійне місце в РБ не за політичним принципом, а на підставі чітко визначеного юридич но мінімального рівня ваги тієї чи іншої держави на універсальному рівні міжна родних відносин, який не може бути меншим за відповідні показники тих держав, що вже мають постійне місце в РБ [33, с. 217].

Водночас, тією ж резолюцією доцільно перед бачити необов'язковість виконання вказаних вимог для держави заявниці, канди датуру якої підтримало щонайменше 3/4 членів ГА, а також те, що від кожного континенту можуть бути рекомендовано щонайбільше дві держави (які наберуть більшу кількість голосів ГА). Після голосування відібрані кандидатури мають бути подані на розгляд РБ, адже розширення складу постійних членів РБ можна здійснити виключно шляхом внесення змін до п. 1 ст. 23 Статуту за процедурою, передбаченою ст. 108, яка повинна відібрати п'ять кандидатур з числа поданих, про що Голова РБ повинен повідомити у офіційній заяві та листі Генеральному секретарю ООН, після чого є практичний політико правовий сенс виносити відповідну поправку на розгляд ГА відповідно до ст. 108 і, у разі ухвалення резо люції у 2/3 голосів запускати внутрішній конституційний механізм ратифікації прийнятих змін щонайменше 2/3 держав-членів ООН, включаючи п'ять чинних постійних членів РБ. Саме така вперше запропонована юридична процедура дозволить реалізувати модель розширення складу постійних членів РБ, частково вивести зазначене питання за межі суто політичного обговорення з позицій національних інтересів окремих держав, що суттєво різняться між собою та прий няти у «пакетний» спосіб кандидатури нових постійних членів на підставі міжна родно-правових норм, тобто шляхом внесення поправки до п. 1 ст. 23 Статуту (крім того, тією ж поправкою можна замінити слова «Союз Радянських Соціалістичних Республік» на слова «Російська Федерація», що є необхідною умовою приведення нормативного змісту Статуту ООН до фактичних реалій сьо годення); д) міжнародно-правовий статус всіх постійних членів РБ має бути однаковий у всіх своїх елементах, включаючи порядок прийняття рішень (процедуру голосування) в частині застосування «дзеркального» до принципу одноголосся постійних членів з непроцедурних питань права вето; є) застосування вказаного принципу одноголосся як чинної концептуальної та функціональної основи діяльності РБ з підтримання міжнародного миру та безпеки, слід суттєво обмежити, виключивши зі сфери його застосування рішення на підставі глави VI Статуту «Мирне вирішення спорів», а крім того, радикальним чином модернізувати сам принцип одноголосся, змінивши його на принцип «одноголосся мінус два постійних члени» у розширеному складі РБ, тобто за умови загальної чисельності у 30 членів (10 постійних та 20 непостійних місць) рішення приймається кваліфікованою більшістю у 21 голос, а право вето можуть застосувати виключно колективно щонайменше три постійних члени з десяти, що дозволить значною мірою вирішити докладно проаналізовану вище проблему нездатності РБ до прийняття рішень, але в той же час залишить за постійними членами головну відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки та залишить вірогідність практичного проведення інституціональної реформи РБ у відповід ності до процедури, передбаченої ст. 108 Статуту; ж) при внесенні вказаних змін до п. 3 ст. 27 Статуту слова «включаючи співпадаючи голоси всіх постійних членів Ради» замінити на слова «за відсутності голосів «проти» щонайменше трьох постійних членів Ради», що дозволить, крім іншого, формально юридично легітимізувати ситуацію, за якої на практиці голоси постійних членів, що утрима лися або не були присутні, не вважаються перешкодою для прийняття проекту резолюції, пункту резолюції або поправок до неї; з) непостійні члени РБ мають обиратися у спосіб, вказаний п. 1 ст. 23 Статуту, але резолюцією ГА мають бути визначені мінімальні критерії участі відповідних держав у підтриманні міжнародного миру та безпеки та досягненні інших цілей ООН, а також внесено положення про те, що одночасно непостійними членами РБ не можуть бути більше п'яти держав від одного континенту, але не менше хоча б двох від Європи, Південної Америки, Північної Америки, Азії, Африки, Австралії та Океанії (у широкому тлумаченні тихоокеанського регіону), оскільки, як вбачається саме принцип кон тинентального розподілу непостійних місць в РБ є найбільш справедливим, юри дично обґрунтованим та рівним для всіх держав-членів ООН варіантом «справедливого географічного розподілу», про який абстрактно йдеться у п. 1 ст. 23; з) періодичний огляд складу постійних членів РБ є доцільним за тією самою проце дурою, що й обрання нових членів РБ, але має стосуватися всіх постійних членів та проводитися щонайменше кожні 50 років, адже, як показує історія міжнародних відносин, докорінно здатність окремої досить потужної держави до ефектив ного вирішення завдань з підтримання міжнародного миру та безпеки навряд чи може змінитися протягом меншого періоду часу, причому така норма повинна бути включена до Статуту в процесі внесення інституціональних змін організаційно правового характеру; к) термін повноважень непостійних членів РБ варто збільшити з двох років до п'яти, що дозволить у більш повній мірі реалізувати свій потенціал та прагнення у сфері підтримання міжнародного миру та безпеки та зменшити залежність непостійних членів РБ від фінансового та політичного впливу постійних членів [34, с. 306].

Таким чином, задля реалізації вказаної моделі організаційно-правового реформування РБ до Статуту ООН необхідно внести наступні поправки: а) п. 1 ст. 23 викласти наступним чином: «Рада Безпеки складається з тридцяти Членів Організації. Китайська Республіка, Франція, Російська Федерація, Об'єднане Королівство Великобританії та Північної Ірландії, Сполучені Штати Америки, ... (п'ять нових постійних членів, що будуть обрані за запропонованою у даному дослідженні процедурою та критеріями), є постійними членами Ради Безпеки. Генеральна Асамблея обирає двадцять інших Членів Організації в якості непостійних членів Ради Безпеки на підставі мінімальних критеріїв участі Членів Організації у підтриманні міжнародного миру та безпеки і в досягненні інших цілей Організації, а також справедливого географічного розподілу, що встановлю ються резолюцією Генеральної Асамблеї»; б) п. 2 ст. 23 викласти наступним чином: «Непостійні члени Ради Безпеки обираються на п'ятирічний термін. Член Ради Безпеки, що вибуває, не підлягає негайному переобранню»; в) ст. 23 доповнити п. 4: «За рішенням 2/3 Членів Генеральної Асамблеї, але не частіше, ніж один раз за 50 років, проводиться періодичний огляд складу постійних членів РБ за процедурою, передбаченою для обрання нових постійних членів РБ»; г) п. 2 ст. 27 викласти у такий спосіб: «Рішення Ради Безпеки з питань процедури, а також рішення на підставі глави VI і на підставі п. 3 ст. 52, вважаються прийнятими, коли за них подано голоси двадцяти одного члена Ради», а п. 3 ст. 27: «Рішення Ради Безпеки з інших питань вважаються прийнятими, коли за них подано голоси двадцяти одного члена Ради за відсутності голосів «проти» щонай менше трьох постійних членів Ради» [35, с. 222].

Реалізація принципово нового комплексного доктринального підходу до орга нізаційно правового інституціонального реформування РБ дозволить вирішити низку існуючих проблемних питань у діяльності вказаного органу, зокрема, в частині нездатності до прийняття будь якого рішення з питань порядку денного, підвищити міжнародну легітимність прийнятих рішень, розширити склад РБ з метою як більш справедливого представництва, так і, в першу чергу, підвищення ефективності діяльності РБ з підтримання міжнародного миру та безпеки, що складає спеціальну функцію даного органу у системі головних органів ООН.

Таким чином, проведений юридичний аналіз організаційно-правових аспектів РБ, а також отримана авторська модель її інституційного реформування мають стати належним підґрунтям як для продовження наукових досліджень правового статусу РБ, так і посприяти подальшим пошукам оптимальної моделі реформування РБ вже на рівні самої ООН, адже Статут ООН є основним міжнародно-правовим актом, на якому нормативно базується система всезагальної безпеки у сучасному світі, а тому не викликає сумнівів необхідність статутної регламентації міжнародно-правового статусу РБ, адже це є виключна умова наповнення реальним юридичним змістом та об'єктивації її діяльності, а отже, модернізація цього органу має відбуватися виключно шляхом внесення змін та доповнень до нормативних положень Статуту ООН, що вбачається неможливим без розробки конкретних практичних пропозицій щодо таких змін та доповнень[36, с. 208].

РОЗДІЛ 3. АНАЛІЗ ЮРИДИЧНОГО ЗМІСТУ РІШЕНЬ РАДИ БЕЗПЕКИ ООН ЩОДО УКРАЇНИ

3.1 Засоби національного законодавства України, що сприяють виконанню рішень Ради Безпеки

Проблема підтримання та збереження міжнародного миру та безпеки з часів створення ООН є найвагомішою у світі. Рада Безпеки ООН, як орган, уповноважений приймати рішення з метою уникнення та припинення існування загроз міжнародному миру та безпеці, здійснює свої функції відповідно до норм міжнародного права. Але Статут ООН безпосередньо не створює прямих механізмів виконання державами своїх міжнародних зобов'язань. Специфіка даної проблеми полягає в тому, що кожна окрема ситуація є особливою і для її вирішення недостатньо застосування лише загальновизнаних норм міжнародного права. На Раду Безпеки ООН покладається завдання створити умови для держав-членів, за яких вони повинні виконати свої зобов'язання, доповнивши власні національні законодавства, відповідно до Статті 25 Статуту, яка проголошує, що всі члени Організації погоджуються, відповідно до її Статуту, підпорядковуватися рішенням Ради Безпеки та виконувати їх. Комітети, що створюються резолюціями для вирішення тих чи інших міжнародних проблем, працюють безпосередньо з органами влади держав-членів, надаючи їм інструкції, відповідно до яких держави мають внести зміни до національного законодавства, вжити конкретні заходи і в підсумку представити звіт на розгляд відповідного комітету.

Ця робота має на меті дослідити процеси виконання санкційних резолюцій Ради Безпеки ООН та запропонувати новий підхід до механізмів їх реалізації.

Актуальність дослідження для України полягає в тій складній політичній ситуації, яка склалася сьогодні в міжнародних відносинах. Доцільність виконання норм міжнародного права ставиться під сумнів окремими суб'єктами міжнародних відносин. Подібні явища мають сприяти зміцненню та посиленню верховенства міжнародного права усередині кожної окремої держави, в тому числі і України, адже стійке і стабільне дотримання його норм МП може забезпечити територіальну цілісність і законний суверенітет держави.

Встановлення чіткого механізму реалізації актів застосування міжнародного права (резолюцій Ради Безпеки ООН) забезпечить неухильне дотримання норм міжнародного права Україною та, відповідно, захист її національних інтересів.

Резолюції Ради Безпеки ООН виконують роль актів застосування нею норм міжнародного права. Проблема полягає в тому, що такі документи не мають прямої дії, оскільки це не міжнародні договори і вони не є частиною національного законодавства відповідно до Статті 9 Конституції України. Але обов'язок виконувати резолюції Ради Безпеки ООН випливає із міжнародного договору - Статуту ООН, тому потрібно створювати механізми в національному праві кожної держави для їх виконання. Існує також проблема неможливості використання резолюцій Ради Безпеки ООН як норм міжнародного права, на які можна посилатися в судових інстанціях України з метою реалізації внутрішньої дії санкцій Ради Безпеки ООН та їх впливу на існуючі нормативно-правові акти. Іще в 1994 році стосовно цього питання професор Лукашук писав, що «спочатку доведеться покладатися на думку вчених та МЗС». Минуло вже 20 років, а це питання так і залишається на розгляд вчених та МЗС [37, с. 201].

Відповідно до статей 17 та 18 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 обов'язок співпрацювати безпосередньо з комітетами, створеними Радою Безпеки ООН для вирішення тих чи інших міжнародних проблем, покладається на Міністерство закордонних справ України [38, с. 308].

Отримавши інструкції та вказівки щодо подальших дій МЗС передає їх на розгляд до парламенту. Кожне рішення РБ ООН, виконання якого вимагається від України, потребує додаткової ратифікації парламентом. Дослідивши всі відповідні документи, Верховна Рада приймає нормативно-правовий акт про внесення змін до національного законодавства України. Усі обов'язки по реалізації законів, прийнятих парламентом покладаються на уряд України.

За всю історію свого існування Рада Безпеки неодноразово приймала резолюції та санкції, які підлягали виконанню всіма державами-членами ООН. Велике значення для міжнародної спільноти мали резолюції, що були прийняті Радою Безпеки відносно злочинних з точки зору міжнародного права угрупувань «Аль-Каїда» (Ірак) і «Талібан» (Афганістан). Ситуація, що склалася в той час у світі змусила міжнародне співтовариство об'єднати зусилля в боротьбі проти нового на той час феномену - тероризму. Окрім того ці приклади також яскраво демонструють механізм виконання рішень Ради Безпеки через національне право держав-членів ООН.

Перша резолюція відносно угрупування «Талібан» була прийнята Радою Безпеки ООН у 1999-му році на підставі фактів порушень міжнародного гуманітарного права та прав людини, особливо порушень прав жінок. Також підставою прийняття резолюції стало і значне збільшення незаконного виробництва опіуму. Окрім того угрупування «Талібан» було звинувачено у захваті Генерального консульства Ісламської Республіки Іран та в убивстві іранських дипломатів та журналіста в Мазарі-Шарифі. Усе вищеперераховане було визнано порушенням загальновизнаних норм міжнародного права.

Ситуація була ускладнена тим, що територія Афганістану використовувалася привладницьким угрупуванням «Талібан» з метою надання притулків терористам а також для проведення їх навчань та планування терористичних актів на території інших держав.

Посилаючись на Статут ООН та Міжнародні конвенції по боротьбі з тероризмом Рада Безпеки прийняла Резолюцію 1267, у якій закликала афганське угрупування «Талібан», відоме також як «Ісламський Емірат Афганістан» припинити надання притулку міжнародним терористам та їх організаціям, а також їхнє навчання, вжити відповідних заходів для забезпечення того, щоб підконтрольна їй територія не використовувалася для терористичних об'єктів або для підготовки чи організації терористичних актів проти інших держав чи їхніх громадян, а також підтримувати зусилля міжнародного співтовариства, спрямовані на передачу звинувачуваних терористів до суду.

Окремим пунктом у резолюції було сформовано вимогу видачі Усами Бен Ладена компетентним органам держави, де проти нього було винесено звинувальний акт, тобто до компетентних органів США.

Найважливішими в контексті даного дослідження є пункти 3 та 4 цієї резолюції. Пункт 3 встановив для держав-членів ООН зобов'язання вжити заходів, що передбачені в пункті 4 цієї ж резолюції, а саме:

- не надавати дозвіл будь-якому літальному апарату на зліт з їхньої території або посадку на ній, якщо він належить угрупуванню «Талібан», арендується чи експлуатується ним або від його імені;

- заморозити фінансові ресурси, включаючи кошти, отримані завдяки майну, що належить чи непрямо контролюється угрупуванням «Талібан».

Таким чином, пункт 3 даної резолюції - перший етап, на якому встановлено зобов'язання держав-членів врегулювати це питання в межах національних законодавств.

З метою контролю за діяльністю держав у цій сфері та за виконанням ними пунктів даної резолюції було створено Комітет Ради Безпеки, що складається з усіх членів Ради. На комітет було покладено наступні завдання:

- звернення до всіх держав за додатковою інформацією про заходи, вжиті ними для ефективної реалізації введених санкцій;

- розгляд доведеної до його відома державами інформації про порушення заходів, вжитих відповідно до Пункту 4 Резолюції 1267, та винесення рекомендацій про відповідні засоби реагування на них;

- представлення Раді періодичних доповідей про наслідки санкцій, введених відповідно до Пункту 4, включаючи гуманітарні наслідки;

- представлення Раді періодичних доповідей про інформацію, надану йому з приводу можливих порушень санкції, введених відповідно до Пункту 4 резолюції, із зазначенням, часу, коли це, можливо, відбудеться, а також із зазначенням фізичних та юридичних осіб, які, як відомо, скоюють такі порушення;

- розглядати доповіді, представлені державами-членами.

Створення вищезазначеного Комітету можна визначити другим етапом на шляху до виконання Резолюції Ради Безпеки державами-членами. Цією ж резолюцією комітет уповноважується вживати заходів, необхідних для реалізації її положень, він безпосередньо співпрацює із представниками держав та координує їхню діяльність з приводу цього питання.

У 2000-му році Рада Безпеки прийняла Резолюцію 1333, у якій було зазначено про аходи вжиті до угрупування «Аль-Каїда». До цього угрупування були застосовані санкції аналогічні тим, що були застосовані до угрупування «Талібан», на підставі Резолюцій Ради Безпеки № 1390, № 1455, № 1526, № 1617, № 1735, № 1822, № 1904, № 1989.

Україна, як держава-учасниця ООН повідомила про заходи, вжиті для виконання вищеперерахованих резолюцій, в саме № 1267, №1333, №1390 та №1455, у доповіді від 15 квітня 2003 року.

Таким чином з метою виконання вищезазначених резолюцій система національного аконодавства була розширена та вдосконалена. Механізм виконання Україною резолюцій Ради Безпеки включав у себе такі заходи:

- 12 вересня 2002 року Верховна Рада законом № 149-IV ратифікувала Міжнародну конвенцію про боротьбу з фінансуванням тероризму. Таким чином Україна стала учасницею всіх 12-ти багатосторонніх міжнародних договорів у сфері боротьби проти тероризму.

- 20 березня 2003 року Верховна Рада прийняла Закон України про боротьбу з тероризмом.

- 24 жовтня 2002 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 1572 «Про затвердження Угоди про співпрацю між урядами держав-учасниць ГУУАМ у сфері боротьби з тероризмом, організованою злочинністю та іншими небезпечними видами злочинів».

- 31 березня 2003 року Кабінет Міністрів України прийняв розпорядження № 186-р «Про виконання резолюцій Ради Безпеки ООН відносно Усами Бен Ладена, організації Аль-Каїда та руху «Талібан» (Афганістан)».

- 5 листопада Президент України підписав указ № 991\2002 про створення Антикризового центру для попередження кризових ситуацій.

Основним завданням Антикризового центру було визначено координацію заходів, здійснюваних центральними органами виконавчої влади та спеціальними органами, на які було покладено виконання функцій боротьби з тероризмом, щодо запобігання та ліквідації кризових ситуацій, які стали наслідком екстремістських проявів або терористичних актів, розгляд пропозицій щодо сил і засобів, які залучаються до подолання таких проявів чи актів.

Робочим органом Антикризового центру було визначено штаб Антитерористичного центру при Службі безпеки України.

Для посилення контролю над в'їздом-виїздом, транзитом через територію України іноземців та покращення інформаційного забезпечення підрозділів Служби безпеки України на державному рівні було ініційовано створення «Інтегрованої міжвідомчої автоматизованої системи обміну інформацією відносно осіб, транспортних засобів, а також вантажів, які перетинають державний кордон».

Відповідно до діючого на той час законодавства України було заборонено в'їзд на територію України іноземцям, причетним до діяльності терористичних та екстремістських організацій [39, с. 331].

Також було проведено перевірочні заходи відносно фізичних та юридичних осіб, які можуть використовуватися міжнародними терористичними організаціями для перерахування, переховування та поповнення власних фінансових ресурсів. З цією метою було вжито додаткових заходів з перекриття нелегальної міграції, зокрема посилено режими на кордоні та паспортно-реєстраційний контроль за дотриманням іноземцями термінів перебування на території України.

З метою недопущення випадків фінансування тероризму Міністерство внутрішніх справ України сумісно з іншими органами державної влади організувало контроль за діяльністю суб'єктів підприємницької діяльності, засновниками та керівниками яких є громадяни держав, де базуються або діють радикальні ісламські центри та організації. Було встановлено 1300 таких комерційних структур, в тому числі 735 підприємств під керівництвом громадян мусульманських країн Близького Сходу та Центральної Азії.

Державна податкова адміністрація України перевірила 574 таких суб'єкти, а також 112 об'єктів нерухомості, котрі приватизовані громадянами чи вихідцями з критичних регіонів.

Фактів сприяння фінансування міжнародних терористичних організацій посадовими особами цих підприємств встановлено не було.

Національний банк України на підставі постанов Кабінету Міністрів України зобов'язав банки регулярно проводити перевірку всіх рахунків з метою викриття рахунків, які належать особам та організаціям, зазначеним у постанові, а також тих, які здійснюють перекази коштів таким особам та організаціям [40, с. 46].

Досягненням, яке свідчить про вдало налагоджений процес виконання цієї Резолюції Ради Безпеки ООН Україною, стало те, що спецпідрозділами Служби безпеки України сумісно зі спецслужбами та правоохоронними органами іноземних держав було проведено спецоперацію з ліквідації однієї зі структурних ланок організованого злочинного угрупування, яка займалася незаконним ввезенням героїну на територію України із Афганістану та Пакистану через території Індії, Туреччини, Об'єднаних Арабських Еміратів з метою подальшого транзитного переміщення до Сполучених Штатів Америки.

До 2006-го року Рада Безпеки здебільшого практикувала введення санкцій з метою припинення здійснення злочинних діянь, що загрожували безпеці всього міжнародного співтовариства в цілому. Коли в 1999-2002 роках мова йшла про боротьбу з новим небезпечним явищем тероризму, Рада Безпеки була змушена реагувати швидко та жорстко.

Важливо, що в тій ситуації відбувалося загострення міжнародних відносин між різними групами держав. Ситуація, що склалася у 2006-му році в КНДР, безпосередньо не зачіпала інтересів інших держав та їхніх громадян. Небезпека загрожувала і продовжує безпосередньо громадянам КНДР. Рада Безпеки ООН визначила ситуацію, що склалася в КНДР, як таку, що загрожує і міжнародному миру також. Саме тому вона змушена була вдатися до введення нового виду санкцій - введення заборони на експорт предметів розкоші до певної держави. Вперше подібні засоби були використані Радою Безпеки у 2006 році у відповідь на ядерні випробування, проведені в КНДР 9 жовтня 2006 року та 25 травня 2009 року.

Резолюція №1718 передбачала і заборону ввезення на територію КНДР предметів розкоші. Більше того, з метою виконання всіх пунктів цієї резолюції, нею було запроваджено Комітет Ради Безпеки ООН для здійснення контролю за виконанням положень даної резолюції [41, с. 81].

Цікавим є той факт, що подібні санкції з приводу предметів розкоші застосовувалися лише відносно КНДР. Пояснення цьому варто шукати в тій економічній ситуації, що історично склалася в КНДР. За офіційними даними, в період з 1995 по 1999 роки населення КНДР потерпало від голоду. Завдяки гуманітарній допомозі міжнародного співтовариства до 2000-го року ситуація більш-менш стабілізувалася. Але постачання продовольчих товарів та товарів першої необхідності не було припинено, оскільки керівництво КНДР все ще не було здатне належним чином забезпечити населення всім необхідним. Тим не менш, КНДР вистачало коштів для проведення випробувань ядерної зброї. Також керівництво держави, на відміну від решти населення, мало не лише все необхідне, але навіть більше, ніж достатньо, в тому числі й предмети розкоші, що викликало подив і обурення у міжнародного співтовариства і Ради Безпеки в тому числі.

У світлі подій минулого року - введення заборони на ввезення предметів розкоші до Корейської Народно-Демократичної Республіки, що було затверджено Резолюцією №2094 7 березня 2013, - постало питання актуальності та доцільності такого виду міжнародно-правових санкцій. Рада Безпеки ООН прийняла Резолюцію №2094 у відповідь на третє випробування ядерної зброї в КНДР, що було проведене 12 лютого 2013 року. Але окрім заборони експорту предметів розкоші до КНДР, у резолюції міститься ряд інших положень, спрямованих на припинення подальших випробувань ядерної зброї у КНДР, тож положення про заборону експорту предметів розкоші має другорядний характер. Також Рада Безпеки ООН склала точний перелік предметів розкоші, експорт яких заборонено,3 до них відносяться:

Ювелірні вироби:

а) ювелірні вироби з перлами;

б) дорогоцінні камені;

в) дорогоцінні і напівкоштовні камені (включаючи алмази, сапфіри, рубіни, і смарагди);

г) ювелірні вироби з дорогоцінних металів або металів, плакованих дорогоцінними металами Транспортні засоби, а саме:

а) яхти;

б) розкішні автомобілі (і автотранспортні засоби): легкові автомобілі та інші моторні транспортні засоби для перевезення пасажирів (окрім громадського транспорту), включаючи вантажопасажирські автофургони;

в) спортивні автомобілі.

Як відомо, КНДР відмовляється виконувати вимоги, зазначені у вищезгаданій резолюції, зокрема положення про ембарго, пов'язані з ядерними програмами. Що ж до положень стосовно предметів розкоші, то їх виконання є реальним завдяки запровадженому Резолюцією №1718 Комітету Ради Безпеки ООН, оскільки ці положення спрямовані безпосередньо проти індивідів (високопосадовців), які не мають права ухилятися від виконання рішень Ради Безпеки ООН. Тож даний вид санкцій в міжнародному праві є засобом тиску на уряд країни та спробою змусити керівництво КНДР переглянути свою внутрішню політику та правильно розставити пріоритети, адже, з точки зору сучасного міжнародного права, реалізація ядерних програм і забезпечення представників керівництва предметами розкоші замість забезпечення належного рівня життя населення є нерозумним і нелогічним.

Засоби національного законодавства України, що сприяють виконанню резолюцій Ради Безпеки - Закон України «Про державний контроль за міжнародними передачами товарів військового призначення та подвійного використання» від 20 лютого 2003 року регулює діяльність, пов'язану з державним контролем за міжнародними передачами товарів військового призначення та подвійного використання, з метою забезпечення захисту національних інтересів України, дотримання нею міжнародних зобов'язань щодо нерозповсюдження зброї масового знищення, засобів її доставки, обмеження передач звичайних видів озброєння, а також здійснення заходів щодо недопущення використання зазначених товарів у терористичних та інших протиправних цілях [42, с. 193].

Даний закон чітко регламентує діяльність митних служб з контролю за міжнародними передачами товарів військового призначення та подвійного використання. Окрім того Суб'єкт здійснення міжнародних передач товарів зобов'язаний надати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного експортного контролю, повну та достовірну інформацію про відоме йому кінцеве використання товарів, міжнародну передачу яких планується здійснити, а також оригінали документів про гарантії, які підтверджують використання товарів виключно в заявлених ним або іншим кінцевим споживачем цілях. Також суб'єкт здійснення міжнародних передач товарів повинен вживати заходів для проведення перевірки доставки та кінцевого використання товарів у разі їх експорту і надавати про це інформацію центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного експортного контролю, а також сприяти уповноваженим на це державним органам України в проведенні ними таких перевірок.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного експортного контролю, та уповноважені на це інші державні органи України мають право проводити в порядку, передбаченому цим законом, перевірку доставки чи кінцевого використання товарів на будь-якому етапі їх міжнародної передачі та після фактичної доставки товарів кінцевому споживачеві [43, с. 249].

Державний експортний контроль за виконанням кінцевими споживачами в Україні зобов'язань щодо використання у заявлених цілях імпортованих товарів здійснюється на підставі результатів аналізу звітів суб'єктів господарювання - кінцевих споживачів про фактичне застосування товарів, а також шляхом проведення планових вибіркових перевірок фактичного використання товарів за призначенням їх кінцевими споживачами. Такі перевірки можуть проводитися уповноваженими посадовими особами центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного експортного контролю, або утвореними ним з цією метою міжвідомчими контрольними комісіями.

Перевірка за участю представників іноземних експортерів та/або компетентних державних органів держави-експортера фактичного використання кінцевими споживачами в Україні товарів, які були імпортовані з наданням державних гарантій щодо їх використання у заявлених цілях, може проводитися тільки у випадках, передбачених зовнішньоекономічними договорами (контрактами), або коли це обумовлено міжнародними договорами, учасниками яких є держава експортера та Україна.

Механізм, запроваджений цим законом потребував лише доповнення та розширення національного законодавства з метою виконання Резолюції Ради Безпеки щодо Корейської Народно-Демократичної Республіки. До вищезазначеного закону було внесено зміни, а центральні виконавчі органи влади були уповноважені вживати заходів на підставі цього закону з метою виконання Україною своїх міжнародних зобов'язань, зокрема Статті 25 Статуту ООН.6 16 травня 2007 року Кабінет міністрів України прийняв постанову № 746 про виконання резолюції Ради Безпеки ООН щодо Корейської Народно-Демократичної Республіки. Цією постановою було уповноважено всі Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади забезпечити в межах своєї компетенції виконання вимог резолюції Ради Безпеки ООН від 14 жовтня 2006 р. N 1718 та вжити заходів для зведення до мінімуму можливих економічних втрат України [44, с. 100].

В зв'язку з цим до чинної постанови Кабінету міністрів № 86 України «Про затвердження Порядку здійснення державного контролю за міжнародними передачами товарів подвійного використання» від 28 січня 2004 року було внесено зміни з урахуванням постанови Кабінету міністрів України № 746.7 Відповідно Міністерству економіки, Міністерству оборони, Міністерству промислової політики, Міністерству внутрішніх справ, Міністерству транспорту та зв'язку, Міністерству фінансів, Державній службі експортного контролю, Державній митній службі, Адміністрації Державної прикордонної служби, Державній компанії з експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення "Укрспецекспорт" забезпечити у межах своєї компетенції за участю Служби безпеки та Служби зовнішньої розвідки було дано завдання дотримуватися вимог щодо заборони прямого чи опосередкованого постачання, продажу або передачі Корейській Народно-Демократичній Республіці:

- будь-яких бойових танків, бойових броньованих машин, артилерійських систем великого калібру, бойових літаків, вертольотів вогневої підтримки, військових кораблів, ракет або ракетних систем або пов'язаних з ними матеріальних засобів, включаючи запасні частини, зокрема усіх предметів, матеріалів, устаткування, товарів і технологій, визначених у Списку товарів військового призначення, міжнародні передачі яких підлягають державному контролю, та інших предметів, матеріалів, устаткування, товарів і технологій, визначених Радою Безпеки ООН або Комітетом Ради Безпеки ООН, що могли б сприяти здійсненню програм Корейської Народно-Демократичної Республіки, що пов'язані з розробленням ядерної зброї, іншої зброї масового знищення та балістичних ракет;

- товарів, які належать до предметів розкоші;

Підпунктом 2 пункту 2 цієї постанови всім вищеперерахованим міністерствам заборонено здійснювати придбання вищезазначених товарів, передбачених в абзаці другому підпункту 1 пункту 2 цієї ж постанови, з Корейської Народно-Демократичної Республіки громадянами України, у тому числі з використанням морських чи повітряних суден під прапором України, незалежно від того, звідки вони постачаються.

Підпунктом 3 пункту 2 цієї постанови було дано завдання вжити заходів для запобігання наданню Корейській Народно-Демократичній Республіці громадянами України з території України або з території Корейської Народно-Демократичної Республіки громадянами Корейської Народно-Демократичної Республіки технічної та консультаційної допомоги, послуг або допомоги, пов'язаної з постачанням, виготовленням, експлуатацією або використанням товарів, передбачених в абзаці другому підпункту 1 пункту 2 цієї ж постанови.

Міністерство фінансів і Державний комітет фінансового моніторингу за участю Служби безпеки та Національного банку отримало завдання вжити в межах своєї

компетенції заходів до:

1) накладення арешту на кошти, фінансові активи та інші економічні ресурси (зупинення банківських операцій на рахунках), які належать або контролюються прямо чи опосередковано фізичними або юридичними особами, які є учасниками чи надають підтримку в здійсненні програм Корейської Народно-Демократичної Республіки, що пов'язані з розробленням ядерної зброї, іншої зброї масового знищення та балістичних ракет, чи фізичними або юридичними особами, які діють від їх імені або під їх керівництвом, як це встановлено Комітетом або Радою Безпеки ООН;

2) забезпечення того, щоб кошти, фінансові активи або економічні ресурси не надавалися громадянами України, іншими фізичними чи юридичними особами на території України, особам, які є учасниками чи надають підтримку в здійсненні програм Корейської Народно-Демократичної Республіки, що пов'язані з розробленням ядерної зброї, іншої зброї масового знищення та балістичних ракет, чи фізичними або юридичними особами, які діють від їх імені або під їх керівництвом, як це встановлено Комітетом або Радою Безпеки ООН.

Також у додатку до постанови Кабінету міністрів України від 16 травня 2007 р. № 746 міститься розширений перелік предметів розкоші відповідно до законодавства України [45, с. 204].

На даний момент до Комітету Ради Безпеки ООН 1718 Українська сторона не представила доповідей про стан виконання резолюцій Ради Безпеки ООН щодо КНДР. Це не свідчить про неспроможність Українськими центральними органами влади виконати резолюції, це свідчить про те, що процес виконання іще триває, оскільки остання з резолюцій була прийнята лише в лютому цього року.

Аналогічним був процес виконання попередніх Резолюцій Ради Безпеки ООН подібного характеру, що стосувалися Ліберії (2001 рік), Демократичної Республіки Конго (2003 рік), Лівану (2006 рік) та вимагали від усіх держав-членів вжиття заходів у сфері фінансового, митного, та експортного контролю і т.п. Загальний нагляд за виконанням цих резолюцій покладався на МЗС, а безпосередньо процес виконання проводився центральними органами виконавчої влади та відомствами, до компетенції яких входять питання фінансового, митного та експортного контролю.

Виконання резолюцій РБ ООН таким шляхом не можна назвати ефективним через доволі тривалий процес запуску всіх цих процесів. Також не встановлено відповідальність осіб за невиконання цих рішень. Наприклад, Стаття 16 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 містить положення про відповідальність за невиконання чи неналежне виконання Рішення Європейського Суду. У разі невиконання Рішення винні службові особи, до повноважень яких належить це виконання, несуть адміністративну, цивільну або кримінальну відповідальність, передбачену законами України. Виконання рішень Європейського суду з прав людини також не було передбачено Конституцією чи іншими законами, саме тому для цього було прийнято окремий закон [46, с. 115].

3.2 Перспектива участі Ради Безпеки ООН у вирішенні збройного конфлікту в Україні

Наприкінці лютого 2014 р. в результаті Революції гідності Верховна Рада України відсторонила В. Януковича від влади, наслідком чого стали масові протестні рухи в південно-східній частині України. З метою стабілізації ситуації в регіоні влада з середини квітня по жовтень 2014 р. провела масштабну військову спецоперацію. У той час, коли В. Янукович у лютому 2014 р. покинув Україну, здавалося, що Захід і прозахідні сили перемагають і що можливе реальне створення держави, інтегрованої в європейські економічні та західні військово-політичні структури. Однак, коли Крим оголосив про свій суверенітет, а потім проголосив незалежність, після чого об'єднався з Росією без застосування сили, риторика помітно змінилася. Аналітики почали стверджувати, що перевага схиляється в бік Росії, що українська проблема створює загрозу самому існуванню Росії, а тому Москва буде битися за Україну до переможного кінця.

Збройний конфлікт, який із квітня по листопад 2014-го тривав на Донбасі, Українською державою було визначено як антитерористична операція. Це визначення, попри деякі дискусії, в цілому відповідало змістові подій. З точки зору міжнародного права, збройні конфлікти поділяють на міждержавні й ті, що відбуваються всередині держави. Окремі внутрішні конфлікти можуть мати міжнародний характер. Так, якщо події відбуваються на території лише однієї держави, але при цьому інша, не беручи прямої участі в них, постачає зброю та обладнання, фінансує, вербує та спрямовує найманців, бере участь у плануванні та координації військових операцій, то реально маємо - міжнародний воєнний конфлікт [47, с. 12].

Повертаючись до ситуації в Україні, можна констатувати, що Київ перетворився на ключового гравця на міжнародній арені, оскільки події, що відбуваються в країні, впливають на трансформацію міжнародного порядку, що створюється. Перш за все українська криза розмиває основоположні принципи статуту ООН. Вона ж пов'язана зі звинуваченням Росії в порушенні Будапештського меморандуму 1994 року. Варто вкотре нагадати, що згідно з цим договором, Росія, США і Велика Британія зобов'язалися в обмін на відмову України від прав на ядерну зброю дотримуватися її територіальної цілісності.

Російсько-українське протистояння відчутно підриває взаємодовіру між Заходом і РФ. У цілому американсько-російські відносини скотилися до рівня часів холодної війни. НАТО та РФ відмовилися від звичного співробітництва. Збиток настільки серйозний, що складається враження про неможливість вийти на домовленості, які змогли б не допустити подальшої ескалації кризи. Нинішня ситуація на сході України безпосередньо впливає на процес роззброєння і нерозповсюдження зброї масового ураження. Після закінчення холодної війни США і Росія, що мали на озброєнні понад 65 тис. ядерних боєголовок, істотно скоротили свої арсенали. Погіршення відносин між Заходом і РФ може зрештою призвести до провалу міжнародної політики в питаннях нерозповсюдження ядерної, хімічної та біологічної зброї.

Залишається також констатувати, що РБ ООН не здатна вплинути на негативний хід розвитку подій. Це може призвести до розпаду коаліції країн (Німеччини, Китаю, США, Великої Британії, Росії), які ведуть переговори з Тегераном щодо іранської ядерної програми, а також негативно позначитися на ефективності роботи Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ). Українська криза, швидше за все, вплине й на сесійну роботу Генеральної Асамблеї ООН, а також неформальні домовленості в галузі нерозповсюдження зброї масового ураження. Криза в Україні може негативно позначитися й на підготовці та проведенні міжнародної конференції зі створення на Близькому Сході зони, вільної від зброї масового ураження, а також конференції з роззброєння.

Питання збройних конфліктів та засобів боротьби з ними було актуальним протягом всього існування людства, проте в наш час, з урахуванням військово-політичної ситуації, що склалась сьогодні на сході України, воно потребує детального наукового вивчення та аналізу.

Досить поширеними є повідомлення правозахисних груп та органів міжнародних організацій про грубі, масові та систематичні порушення прав людини у різних регіонах світу. Тому однією з проблем сучасного міжнародного права є розробка правових механізмів запобігання таки порушенням та ефективне реагування на ситуації, пов'язані з ними [48, c. 3].

Особливу увагу варто приділити такому засобу протидії збройному конфлікту як гуманітарна інтервенція, що є правомірним застосуванням сили з метою запобігання гуманітарній катастрофі чи геноциду місцевого населення.

Вивчення зазначеної проблеми тривалий час залишалось поза увагою науковців, проте пізніше до аналізу правомірного застосування сили в міжнародних відносинах долучились такі відомі вчені як Г.М. Данілєнко, В.Н. Денисов, Б.М. Кліменко, Д.Б. Лєвін, Г.М. Мелков, О.О.Мережко, Р.А. Мюллерсон, М.І. Неліпта інші [49]. Особливо активізувалось дослідження гуманітарної інтервенції після її здійснення військами Північноатлантичного альянсу в 1999 році в Косово, оскільки саме тоді постало питання про правомірність таких дій та посягання на державний суверенітет Югославії.

Насамперед варто зазначити, що у міжнародно-правовій доктрині немає жодного офіційно закріпленого юридичного визначення гуманітарної інтервенції, тому чітких меж її застосування так і не визначено. Кожен збройний конфлікт є індивідуальним випадком, а тому доцільність застосування гуманітарної інтервенції визначається обставинами та особливостями кожного такого конфлікту. Проте в науці гуманітарна інтервенція розглядається як міждержавне застосування збройної сили, що здійснюється без згоди уряду держави-об'єкта інтервенції або всупереч його волі. Вона також може здійснюватися не лише окремою державою, але й групою держав, в тому числі й під егідою міжнародних організацій регіонального, та універсального рівнів з метою захисту всього населення або значної його частини. Зважаючи на це, така інтервенція може проводитись як в мирний, так і у воєнний час.

Сьогодні ж практика реалізації гуманітарної інтервенції повинна здійснюватися в рамках Статуту ООН, який справляє основний вплив на концептуальну і правову основу такої діяльності [50]. Так, ст. 2 (4) Статуту ООН вказує: «Всі учасники повинні утриматися від загрози чи застосування сили проти територіальної цілісності чи незалежності будь-якої держави, рівно як від будь-яких інших дій, несумісних із цілями ООН». Однак з наведеного загального правила існує два виключення. Перше стосується «невід'ємного права на колективну безпеку та самооборону», а друге - можливості використання збройних сил Радою Безпеки ООН (далі у тексті РБ ООН), в тому випадку, коли Рада на підставі ст. 39 Статуту вирішить, що ситуація являє собою «загрозу миру, порушення миру чи акт агресії». Отже, єдиний правомірний шлях проведення інтервенції відповідно до чинних норм міжнародного права - наявність колегіального рішення і вже як наслідок санкція РБ ООН.

Однак питання легітимності застосування сили у поєднанні з гуманітарною інтервенцією потребує термінового спільного вирішення. Для цього недостатньо рішень, які ситуаційно приймаються РБ ООН. Нажаль, масові заворушення, геноцид, етнічні чистки, розпад держав і посилення загроз тероризму стали характерними рисами сучасного світу [51, c. 123].

У теорії міжнародного права існує думка про те, що самі держави не зацікавлені, щоб механізм проведення гуманітарної інтервенції, її порядок, межі та підстави застосування були нормативно закріплені. Така ситуація цілком зрозуміла, бо кожна з них може в майбутньому стати об`єктом такого правомірного застосування сили. Нам наведена аргументація видається помилковою, оскільки розробка регламентованого механізму здійснення інтервенції відповідно до принципу пропорційності дозволить розглядати її як позитивне явище, яке справді може захистити мирне населення в умовах збройних конфліктів неміжнародного характеру.

Як відомо, сьогодні в Україні російські війська здійснюють, так звану, «гуманітарну інтервенцію», і нібито допомагають 7 мільйонам населення Донбасу уникнути гуманітарної катастрофи, яка чекає на них. І хоча міжнародне співтовариство засуджує такі дії, РФ впевнена в їх правомірності, і користуючись своїм статусом постійного члена РБ ООН, що володіє правом «вето», відверто ігнорує цю колективну негативну оцінку.

З огляду на вище сказане, цілком очевидним є необхідність вирішення питання про критерії та підстави, які б визначали можливість такого втручання. Будь-які військові дії повинні бути останньою можливістю зупинення чи попередження вбивств та терору, при існуванні альтернативи, військова сила не повинна використовуватися. Особливо варто звернути увагу, що гуманітарні міркування повинні бути основною мотивацією при здійсненні інтервенцій. До того ж слід враховувати, що силові дії, які здійснюються в її межах не повинні завдавати більшої шкоди ніж та, що існувала до такого втручання.

Питання про здійснення гуманітарної інтервенції може поставати у випадку масового, грубого та систематичного порушення основоположних прав людини, які належать до мінімального гуманітарного стандарту. Грубим може вважатись порушення лише певної категорії прав людини, зокрема тих, що є основоположними для забезпечення її існування. Масовий характер передбачає наявність значної кількості порушень, а систематичність - їх повторюваність або тривалість протягом певного періоду часу. Такі порушення можуть бути результатом дій чи бездіяльності держави або ж наслідком краху державних структур та здійснюватися як у мирний період, так і під час збройного конфлікту.

Виходячи з вищезазначеного застосування сили з боку РФ по відношенню до України неможливо розцінювати як гуманітарну інтервенцію, оскільки таке збройне втручання порушує, перш за все, норми міжнародного права та не відповідає підставам проведення інтервенції. Такі дії вочевидь є неправомірними, а тому потребують негайного припинення. Стосовно самого законодавчого закріплення розглядуваного інституту, то він потребує детальної правової регламентації, тобто чіткого визначення сукупності підстав, умов та меж здійснення гуманітарної інтервенції. Не менш важливим є і встановлення міжнародно-правової відповідальності за їх перевищення. Вирішення зазначеного кола нормативних питань, як видається, припинить наукові дискусії на дану тему, і дасть ключ до розв'язання цієї проблеми в практичній площині.

Отже перспективою вирішення конфлікту в Україні з боку РБ ООН буде переформування його складу. Усі спроби реформувати структуру Ради Безпеки (наприклад, скасувати заборону на негайне переобрання непостійних членів, що дозволило б їм безперервно працювати у Раді, отримавши щось подібне до неформального постійного членства) блокуються.

Перебудова Ради Безпеки , здатна гарантувати місце за столом найвпливовішим державам, -- не найбільш термінова реформа, але як і раніше одна з найважливіших. Нинішній статус РБ як вищої інстанції у питаннях миру та глобальної безпеки не може вважатися само собою зрозумілим. Якщо Рада і далі виглядатиме так, як зараз, то років через 15 (у кращому разі) її авторитет і мандат довіри до неї у більшій частині світу знизиться до небезпечного рівня. Це лише питання часу.