Роль ЦРУ як інструмента забезпечення зовнішньополітичних інтересів США в часи біполярності

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Структура зовнішньополітичних інтересів та інструментів США в умовах біполярності

Розділ 2. Інституціалізація та нормативно-правове забезпечення зовнішньо розвідувальної діяльності ЦРУ

Розділ 3. Методи забезпечення зовнішньополітичної діяльності ЦРУ і механізми їх реалізації

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

В сучасний період глобалізації інформація відіграє дуже важливу роль і в зв'язку з цим, актуалізується проблеми здобуття, аналізу та розповсюдження інформації. Ці завдання покладенні в першу чергу на розвідувальні органи. Незважаючи на те, що структура розвідувального співтовариства США дуже широка і представлена більше ніж 16 органами, визначальну роль в функціонуванні та координації розвідки належить Центральному Розвідувальному Управлінню.

В період біполярності суттєвої зміни зазнає структура зовнішньополітичних інтересів США. До традиційних інтересів у Латинській Америці додаються інтереси європейських союзників та їх традиційні сфери впливу. Це призвело до зміни інструментів забезпечення зовнішньополітичних інтересів США. Традиційні економічні інструменти доповнюються військово-політичними (дипломатичні та військові), що знайшло своє відображення в формуванні військових блоків в мирний час та безпосередній участі в ряді військових конфліктів. Особливе значення в забезпеченні зовнішньополітичні інтересів США приділяється розвідці.

Загалом розвідка як інструмент пройшла довгий та складний шлях розвитку. На початкових етапах вона була представлена виключно армійськими структурами і створювалась на час військових дій. Однак, зі змінами на міжнародній арені, які були викликані біполярністю з'являється необхідність створення розвідувальних структур, які б функціонували і в мирний час. Під впливом «холодної війни» змінюється і розуміння функцій розвідки. Окрім здобуття та аналізу розвідданих, розвідка займалась організацією та проведенням таємних операцій, які дозволяли досягати необхідних цілей без провокування прямого військового конфлікту.

На початковому етапі біполярності відбувається усвідомлення основних цілей, задач та методів діяльності ЦРУ. Формується структура та встановлюються механізми координації як в рамках ЦРУ та і між окремими розвідувальними відомствами, які фактично на сьогоднішній день не зазнали суттєвих змін. Відбувається становлення ЦРУ не тільки як розвідувальної, аналітичної, координаційної структури, але й як структури, яка безпосередньо, видаючи рекомендації, формує зовнішню політику США.

Саме в період біполярності суттєво змінюються зовнішньополітичні інтереси США та роль ЦРУ в їх забезпечені, що свідчить про актуальність даної теми. Про актуальність теми також свідчить і те, що дана проблема не знайшла глибокого відображення в сучасній історіографії.

Об'єктом дослідження є структура зовнішньополітичних інтересів США у період біполярності.

Предметом дослідження є Центральне Розвідувальне Управління як інструмент забезпечення зовнішньополітичних інтересів у період біполярності.

Історіографічна база представлена як монографіями так і рядом статей, які умовно можна поділити на чотири групи.

До першої групи можна віднести роботи Н. Єгорової [23], Д. Наджафова [25], Р. Біссела [38], A. Брінклі [40], Д. Флемінга [45] та ін., в яких характеризується проблеми походження «холодної війни», зовнішньополітичні інтереси США та СРСР, їх протистояння в умовах біполярності.

До другої групи слід віднести роботи А. Даллеса [22], Х. Фельфе [27], К. Філбі [28], Р. Хелмса [53] та ін., які є мемуарами і містять спогади про власну діяльність як агентів (Х. Фельфе, К. Філбі) так і Директорів розвідки (А. Даллес, Р. Хелмс).

Особливий інтерес представляють роботи А. Даллеса «Мистецтво розвідки» та Р. Хелмса «Погляд через плече: життя в Центральному Розвідувальному Управлінні», оскільки саме за часів їх керівництва в ЦРУ відбулися важливі структурні зміни, посилився «таємний» компонент діяльності та посилилась роль ЦРУ у формуванні зовнішньої політики США. Вони містять інформацію про внутрівідомчу діяльність ЦРУ, про відносини ЦРУ та інших розвідувальних структур, про специфіку деяких операцій, таких як операція в затоці Свиней, військовий переворот в Чилі.

До третьої групи відносяться роботи A. Зегарт [82], M. Ворнера [81], Д. Руджерса [74], та ін.. Вони присвячені історії створення та еволюції структури та діяльності ЦРУ, вони охоплюють період від війни за незалежність США до становлення ЦРУ, як організації, що не тільки займається збором та аналізом інформації, але й координує діяльність інших структур розвідувального співтовариства і впливає на формування зовнішньої політики США.

До четвертої групи відносяться роботи А. Асєєвського [21], У. Макгеффіна [24], Н. Яковлєва [32], A. Фінлайсона [44], K. Густафсона [50], Б. Ройдена [73] та ін.. Ці роботи присвячені конкретним аспектам діяльності ЦРУ. В даних роботах розглядається або діяльність ЦРУ в рамках протистояння СРСР та США, або конкретні операції.

Таким чином, дана проблематика вивчена достатньо, однак не була розглянута зміна структури та інструментів забезпечення зовнішньополітичних інтересів США в період біполярності та методи ЦРУ в їх забезпеченні.

Метою даного дослідження є визначення ролі ЦРУ як інструмента забезпечення зовнішньополітичних інтересів США в часи біполярності.

Для реалізації поставленої мети необхідно вирішити ряд наукових завдань:

Визначити структуру та еволюцію зовнішньополітичних інтересів США;

Проаналізувати фактори, які вплинули на формування зовнішньополітичних інтересів США;

Проаналізувати етапи становлення розвідки США загалом, та інституціоналізацію ЦРУ зокрема;

Проаналізувати нормативно-правову базу, яка регулює діяльність ЦРУ;

Визначити методи та і інструменти за допомогою яких ЦРУ забезпечує зовнішньополітичні інтереси США.

Джерельна база представлена 4 групами джерел:

Першу групу джерел представляють ті, якими інституційно затверджуються створення ЦРУ та визначили його основні функції та повноваження. Це - Закон «Про національну безпеку» 1947 р. [20] та Закон «Про ЦРУ» 1949 р. [2] та ін.. Особливий інтерес викликає Закон «Про національну безпеку» 1947 р., який опосередковано надавав повноваження ЦРУ на здійснення таємних операцій.

Друга група джерел представлена матеріалами розслідувань спеціальної комісії Сенату США, так званої «комісії Чорча». До неї відносяться: Припустимі змови з метою вбивства іноземних [1], Збірник законів та підзаконних актів з питань розвідки [5], Таємні операції в Чилі 1963-1973 [6], Фінальний звіт окремої комісії з вивчення державних операцій в області розвідувальної діяльності [8] та ін.. Вони присвячені самим різним аспектам діяльності ЦРУ, починаючи з історії формування ЦРУ, принципів його діяльності, відповідальності перед Сенатом та Президентом і закінчуючи розслідуванням політичних вбивств та аналізом секретної операції в Чилі.

Третя група джерел представлена внутрішніми документами ЦРУ. До неї можемо віднести: Загальний наказ ЦРУ №. 10 [3], Директива Національної розвідувальної адміністрації № 5 [4], Директива Директора Центральної розвідки 14/1 [7], Директива Офісу спеціальних операцій № 18/5 [15]. Ці документи затверджують перерозподіл повноважень, або суттєві структурні зміни. Так, наприклад, Директива Офісу спеціальних операцій № 18/5 надає повноваження Офісу спеціальних операцій на проведення таємних психологічних операцій за кордоном.

Четверта група джерел включає в себе звіти, доповіді, які або надходили до ЦРУ з його резидентур, або доповіді ЦРУ, які призначались Раді національної безпеки чи Президенту. Вона включає в себе: Доповідь про діяльність спеціальної групи ЦРУ в Чилі з 15 вересня по 3 листопада 1970 р. [18], Стисла доповідь підготовлена в ЦРУ [19], Пам'ятна записка від керівника Відділу Західної Півкулі заступнику Директора з планування, ЦРУ [13], Розвідувальна доповідь підготовлена в Відділі розвідувальних досліджень № 6001 [9] та ін.. Кожна з цих доповідей призначена певній операції. Розвідувальна доповідь підготовлена в Відділі розвідувальних досліджень № 6001 присвячена ситуації в Гватемалі, а Доповідь про діяльність спеціальної групи ЦРУ в Чилі, з 15 вересня по 3 листопада 1970 р. надає інформацію про діяльність резидентури в Чилі.

Таким чином, джерельна база з даної проблематика достатня.

Взагалі в ході дослідження було використано 84 джерела та літератури.

Методи дослідження. В ході дослідження було використано ряд наукових методів як на теоретичному так і на емпіричному рівнях. На теоретичному рівні використовувались методи аналіз (для дослідження функціонування окремих структурних елементів ЦРУ, для оцінки та впливу діяльності ЦРУ в окремих країнах) та синтезу (для визначення ролі ЦРУ в зовнішній політиці США). На емпіричному рівні використовувались загальнонаукові методи дослідження та експлікативні методи. Серед загальних методів дослідження використовувався метод порівняння (для порівняння особливості функціонування ЦРУ на різних етапах свого розвитку), структурно-функціональний метод (для визначення місця та ролі окремих структурних одиниць ЦРУ), діалектика (для виявлення причинно_наслідкових зв'язків між інтересами США та діяльністю ЦРУ), логічний метод (для проведення оцінки ефективності конкретних операцій ЦРУ). Серед експлікативних методів використовувався метод контент-аналізу (для виявлення скритих повноважень ЦРУ на основі Закону «Про національну безпеку»), івент-аналізу (при розгляді підготовки та проведення військових переворотів в Чилі та Гватемалі), когнітивного картування (при аналізі біографії А. Даллеса, його діяльності в УСС та впливу на його керівництво ЦРУ).

В основі дослідження лежать принципи історизму (хронологічний підхід до вивчення еволюції ЦРУ) та структурування (визначення структури зовнішньополітичних інтересів США в період біполярності).

Результати дослідження були апробовані на науково-практичних конференціях, за їх результатами опубліковано наукові статті та тези в наукових збірках -- «Українська державність: історія і сучасність» та «Тенденції розвитку сучасної системи міжнародних відносин та світового політичного процесу».

Новизна дослідження полягає в тому, що вперше була зроблена систематизація нормативно-правової бази діяльності ЦРУ, вперше визначено структуру та інструменти забезпечення зовнішньополітичних інтересів США в період біполярності, вперше пов'язано інституціоналізацію розвідувальних структур з необхідністю забезпечення зовнішньополітичних інтересів, вперше систематизовано методи та інструменти ЦРУ, за допомогою яких забезпечується зовнішня політика США.

Зміст роботи. Структура дослідження викликана необхідністю розв'язання поставлених завдань. Робота складається з трьох розділів. Перший розділ присвячено структурі та еволюції зовнішньополітичних інтересів США в період біполярності, також розглядаються інструменти їх досягнення. В другому розділі розглядається еволюція розвідувальної діяльності США та інституціоналізація ЦРУ. Також приділяється увага нормативно-правовій базі, що забезпечує діяльність ЦРУ. Третій розділ присвячено методам та інструментам, за допомогою яких ЦРУ забезпечувало досягнення зовнішньополітичних цілей США.

РОЗДІЛ 1. СТРУКТУРА ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИХ ІНТЕРЕСІВ ТА ІНСТРУМЕНТІВ США В УМОВАХ БІПОЛЯРНОСТІ

По завершенні Другої світової війни формується нова система міжнародних відносин - Ялтинсько-Потсдамська, яка за своєю суттю була біполярною. Біполярність - це така система міжнародних відносин, в якій відбувається розподіл світу на сфери впливу між двома полюсами сили, створення військово-політичних блоків, інколи створення ідеологічних, культурних релігійних бар'єрів. Найяскравішим проявом цього була «холодна війна» між США та Радянським Союзом.

В історіографії, загалом, не існує єдиного визначення походження цього конфлікту. Однак існує, загалом, три підходи до вивчення «холодної війни» - ортодоксальний, ревізіоністський та постревізіонистський. Хоча, існують роботи, які поєднують і декілька з цих підходів.

Ортодоксальний підхід формується в 40-50 роки ХХ сторіччя. На нього суттєво вплинула невдача політики «заспокоєння» нацистської Німеччини в 1930 роки, прибічники цього підходу вбачали в СРСР ще одного супротивника американським свободам. Вони стверджували, що політика СРСР в Східній Європі не узгоджується з американськими інтересами по багатьом причинам, від російського експансіонізму до відданості Сталіна комуністичним ідеям.

Т.А Бейлі, наприклад, в роботі «America Faces Russia» 1950р. стверджував, що порушення післявоєнного миру було результатом радянського експансіонізму. Він казав, що Сталін порушив свої обіцянки, які зробив в Ялті, нав'язавши радянський режим на східноєвропейські країни та таємно замисливши розповсюдити комунізму по всьому світу [ 66]. Це «офіційна» версія «холодної війни» в Америці.

Слід зазначити, що в американській історіографії істориками цей період характеризується виключно як «холодна війна» і взагалі не використовується термін «біполярність». Однак ми вважаємо, що такий підхід зводить весь цей період виключно до протистояння СРСР та США. «Холодна війна» характеризується перш за все протистоянням СРСР та США, при відсутності прямого зіткнення, особливо після досягнення технологічного паритету в питанні ядерної зброї. Термін «біполярність» використовувався виключно дослідниками міжнародних відносин, такими як М. Каплан, Г. Моргентау. Згідно з ними «біполярність» характеризується розподілом сфер впливу між двома державами, створенням військово-політичних блоків, іноді - будівництвом ідеологічного, релігійного, культурного бар'єрів [58, 65].

Таким чином, зазначений період повністю підпадає під термін «біполярність», оскільки існували два центри сили - СРСР та США, дуже різних за своїм суспільно-політичним устроєм, які координували діяльність двох військово-політичних блоків (ОВД та НАТО, відповідно), між ними існували ідеологічні бар'єри та кожна з них мали свою зону відповідальності. При такому підході «холодна війна» це лише один з проявів біполярності.

В цей період суттєво зазнають зміни зовнішньополітичних інтересів США. В основі цих змін, перш за все, лежала потужна економічна база США і суттєве послаблення могутності союзників після Другої світової війни. По-друге, поширення впливу Радянського Союзу на країни Східної Європи і посилення комуністичних ідей як в США, так і в Європі, призвели до необхідності активного втручання у внутрішні справи інших країн та проведення активної зовнішньої політики. До традиційних сфер інтересів США, які ще виходили з Доктрини Монро, а саме Латинської Америки, додаються ще внутрішні інтереси союзників, та їх традиційні сфери впливу. Найяскравішим показником цього стала так звана «передача естафети» Великобританією, коли вона добровільно передала свої зони впливу, Грецію і Туреччину, під контроль США, а згодом і Франція (американський етап В'єтнамської війни) [45].

Для забезпечення нових зовнішньополітичних інтересів США суттєво змінює інструменти їх досягнення.

Тому, якщо раніше США досягали своїх цілей завдяки економічним інструментам, то після Другої світової війни вони вимушені застосовувати і військово-політичні.

Так, в Латинській Америці під тиском США на конференції в Ріо-де-Жанейро 1947 долі був підписаний так званий «договір про оборону Західної півкулі» [26, c. 53]. Порядок денний конференції включав низку запитань, в вирішені яких були зацікавлені латиноамериканські республіки. Головним з них було питання про "міжамериканське економічне співробітництво" і допомогу країнам Латинської Америки в їх індустріалізації. Хоча делегація США під різними приводами ухилялася від дискусії з цього питання, за наполяганням делегацій Аргентини, Куби і Мексики він був все ж підданий обговоренню. США при цьому намагалися під прикриттям "принципу рівних можливостей" нав'язати латиноамериканським країнам рішення, вигідні лише північноамериканським монополіям, контролюючим економіку Латинської Америки. Делегація США добивалася підписання рішень, що гарантують вигідні умови в латиноамериканських країнах для приватних іноземних капіталовкладень і приватного підприємництва. В ході обговорення цього питання президент США Г. Трумен звернувся до конгресу з посланням, в якому просив дозволити Експортно-імпортному банку надати латиноамериканським країнам позику на суму 500 млн. дол. Хоча надалі сенат США і не затвердив асигнувань, про які просив президент, проте послання Г.Трумена стало дипломатичним маневром, який дозволив делегації США провести ряд пропозицій, що забезпечують безконтрольне господарювання американського капіталу в латиноамериканських країнах. Підписана на конференції угода про міжамериканське економічне співробітництво зобов'язала уряди американських держав не обмежувати діяльність іноземного капіталу в своїх країнах.

Для реалізації власних інтересів і відповідальності за повоєнний розвиток у світі у Європі було прийнято «план Маршала» [23, c. 234]. Цей план переслідував економічні, політичні і військово-стратегічні цілі. Західна Європа служила найважливішим ринком для американського капіталізму. Експорт продовольства і сировини до Європи з Латинської Америки, Канади і інших країн збільшує купівельну спроможність, а отже, і значення цих країн як ринку для товарів США. У 1947 р. експорт США перевищив імпорт приблизно в 2,5 разу, а експорт США до Європи перевищив імпорт з Європи в 7 разів [40]. Такий ненормальний баланс в американській торгівлі з Європою неминуче повинен був надалі згубно впливати на весь стан зовнішньої торгівлі США. Зважаючи на боротьбу двох систем в результаті розгорнутої Сполученими Штатами політики "холодної війни у Вашингтоні вважали, що стабілізація і посилення позицій капіталізму в Західній Європі вигідні для США економічно і необхідні політично. Тим часом в перші післявоєнні роки приватний капітал США неохоче «йшов» за кордон. З часом закінчення терміну дії ленд-лізу в 1945 р. до весни 1949 р. уряд США надав іноземним державам у вигляді позик і субсидій близько 20 млрд. дол., а експорт приватного капіталу із США склав за цей час лише близько 1,5 млрд. дол. [40]. А головне, у Вашингтоні в цей час готувалися плани об'єднання капіталістичної Європи проти СРСР.

Для цього необхідно було, перш за все, підкріпити економічно і політично позиції капіталістичних держав в Європі. І "план Маршалла" дійсно послужив економічною і політичною основою для військового союзу, що мав би ефективно протистояти СРСР і його союзникам. Через майже 20 років в сенаті США відкрито визнали: "План Маршалла поклав основу Північноатлантичному союзу" [21, c. 73]. Таким чином, "план Маршалла" поряд з деякими економічними завданнями, мав, як і "доктрина Трумена", воєнно-політичне призначення. Маршалл, в своїй промові в Гарвардському університеті, заявив: "Наша політика направлена не проти якої-небудь країни або доктрини, а проти голоду, убогості, відчаю і хаосу" [40]. Загалом "план Маршалла", як і "доктрина Трумена", переслідував військово-стратегічні і політичні завдання, але лише незрівнянно більші. Він також, хоча обережніше, завуальовано передбачав втручання США у внутрішні справи країн Західної Європи.

План Маршалла почав здійснюватися з квітня 1948 р., коли конгрес США прийняв "закон про економічне співробітництво", що передбачав 4-річну програму економічної допомоги Європі. Загальна сума асигнувань за планом Маршалла (з квітня 1948 по грудень 1951) склала близько 12,4 млрд. дол., причому основна доля припала на Англію (2,8 млрд.), Францію (2,5 млрд.), Іспанію (1,3 млрд.), Західну Німеччину (1,3 млрд.), Голландію (1 млрд.) [38, c. 59]. При цьому американці, як попередня умова надання допомозі, зажадали виведення комуністів із складу урядів країн, що підписали договір. До 1948 року ні в одному уряді Західної Європи комуністів не було. Цей факт і дозволяє стверджувати, що сам План був одним із інструментів реалізації зовнішньополітичних інтересів США в умовах біполярності, дозволяв не лише допомагати економічно, але й політично впливати ситуацію в Європі.

Крім того, США починають активно залучати дипломатичні інструменти, за допомогою яких формуються військово-політичні блоки для протистояння СРСР.

США разом з Англією проводили в окупованій Німеччині сепаратні дії, що зривають виконання вирішень конференції Потсдама і роботу Контрольної ради чотирьох держав, відновлюючи західнонімецькі промислові монополії-застрільників двох світових воєн, готуючи ґрунт для ремілітаризації Західної Німеччини і перетворення її у військового союзника США. 2 грудня 1946 г у Вашингтоні було поміщено угоду про злиття американської і англійської зон окупації в Германії, що утворили так звану Бізонію. Літом 1948 р. до них приєдналася і французька окупаційна зона, таким чином, створилася Тризонія. 18 червня 1948 р. США, Англія і Франція оголосили про проведення в західних зонах Німеччини сепаратної грошової реформи [25].

Через п'ять днів, 23 червня 1948 р., самовільно, без узгодження з радянським урядом, вони розповсюдили цю реформу на Західний Берлін, що знаходився в радянській зоні і мав вільне спілкування з Східним Берліном і всією Східною Німеччиною, що спровокувало т.зв. першу Берлінську кризу.

У січні 1948 р. Великобританія та Франція запропонували Бельгії, Нідерландам й Люксембургу укладення політичного пакту, але країни Бенілюксу висунули вимогу доповнити його воєнними угодами.

17 березня 1948 р. у Брюсселі Англія, Франція, Бельгія, Нідерланди та Люксембург підписали Договір про економічне, соціальне, культурне співробітництво та колективну безпеку (Брюссельський пакт). Його було укладено на п'ятдесят років. У преамбулі підкреслювалася його головна мета - перешкодити повторенню агресії з боку Німеччини. Договір передбачав автоматичне надання допомоги у разі агресії проти будь-якої країни Європи з тих, що підписали пакт [25]. Планувалося створення Західного Союзу, об'єднаної військової організації. Його координуючими органами були консультативна рада міністрів закордонних справ, військовий комітет міністрів оборони та військовий штаб.

Об'єднане військове командування, яке було створене у жовтні 1948р., очолив англійський фельдмаршал Монтгомері. Проте, під тиском США, Англія змушена була поступитися лідерством. 11 червня 1948 р. Конгрес США ухвалив так звану «резолюцію Ванденберга» [40]. В ній підкреслювалося, що необхідність захисту миру вимагає участі США у регіональних та глобальних заходах щодо забезпечення міжнародного миру. Резолюція надавала дозвіл уряду США укладати в мирні часи договори про союзи з державами за межами Американського континенту. Ця резолюція означала офіційну відмову Вашингтона від практики неприєднання до військово-політичних об'єднань за межами західної півкулі в мирний час. Прийняття цієї резолюції дало змогу США безпосередньо очолити процес створення військово-політичних блоків у всьому світі, і, насамперед, в Європі. 6 липня 1948 розпочалися ініційовані США переговори між Сполученими Штатами, Канадою та членами Західного союзу. Темою переговорів стала «оборона Атлантичного регіону». Вже наприкінці 1948 р. одночасно з роботою над текстом майбутнього договору США провадили консультації ще з сьома країнами Західної Європи: Італією, Данією, Ісландією, Норвегією, Португалією, Ірландією та Швецією. Лише останні дві відхилили пропозицію північноамериканського партнера. Всі інші дали принципову згоду приєднатися до майбутнього блоку.

4 квітня 1949 р., після тривалих переговорів, у Великій залі Державного департаменту США у Вашингтоні відбулася церемонія підписання Статуту Організації Північноатлантичного Договору (НАТО) [45]. 4 квітня 1949 р. Північноатлантичний пакт підписали у Вашингтоні представники Бельгії, Великобританії, Данії, Ісландії, Італії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, США та Франції. З серпня того ж року договір набрав чинності. З метою підтримки атлантичної інтеграції в жовтні 1949 р. сенат США затвердив закон «Про взаємну військову допомогу». Вже в січні 1950 р. згідно з цим законом США уклали вісім двосторонніх угод із західноєвропейськими членами НАТО про фінансову допомогу у військовій сфері. В 1951 р., керуючись законом, конгрес затвердив суму асигнувань -- 9,5 млрд. доларів -- для кредитування закупок військової техніки та обладнання членами НАТО.

У преамбулі підкреслювався оборонний характер організації та прагнення до миру усіх договірних сторін, їх рішучість захищати силою демократичний устрій західного типу та домінування закону. Головну частину Статуту складали статті військового характеру. Стаття 4 передбачала консультації у випадку загрози. Згідно з статтями 4 й 5, у разі агресії в Європі, у Північній Америці, в Алжирі, проти островів Атлантичного океану на північ від тропіку Рака, а також проти корабля або літака, що належить одній з договірних сторін, воєнна допомога не надаватиметься автоматично. Кожна сторона, здійснюючи своє законне право на оборону, вживатиме негайно, індивідуально чи колективно, таких заходів, які буде вважати необхідними, у тому числі й застосування збройної сили. Кожна сторона є вільною сама вирішувати, чи буде її допомога військовою. Найвище керівництво мало бути передано Раді міністрів закордонних справ країн, що його підписали. Найвищій орган керівництва - Рада НАТО [40, 45].

Статут НАТО підписали представники Бельгії, Ісландії, Данії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, Італії, Великобританії, Франції та США. Надалі кількість членів НАТО збільшилася. У 1952 р. до НАТО приєдналися Греція й Туреччина, у 1955 р. -ФРН, У 1982р.-Іспанія.

Крім НАТО були створені ще інші так звані пояси безпеки - Багдадський пакт (після 1959р. - СЕНТО), Манільський пакт (СЕАТО).

Загалом створення цих блоків мало на меті оточити СРСР та завадити розповсюдженню комунізму та поширенню його впливу.

Якщо економічних та дипломатичних інструментів не вистачало США активно використовували військові засоби.

Найбільш показовими воєнно-політичними інструментами досягнення зовнішньополітичних інтересів США на початку біполярності є війни в Кореї та В'єтнамі.

Передумови Корейської війни були закладені влітку 1945 р., коли на території країни, на той момент повністю окупованій Японією, з'явилися радянські та американські війська. Півострів був розділений на дві частини по 38-й паралелі.

Після утворення в 1948 р. двох корейських держав і відходу з півострова спочатку радянських, а потім і американських військ, обидві корейські сторони і їхні головні союзники - СРСР і США - стали готуватися до конфлікту. Уряду Півночі і Півдня мали намір об'єднати Корею під власною владою, що й проголосили в прийнятих в 1948 р. конституціях [36].

У 1948 р. США і республіка Корея підписали угоду про створення південнокорейської армії. У 1950 р. між цими країнами було укладено угоду про оборону.

У Північній Кореї за допомогою Радянського Союзу була створена Корейська народна армія. Після виведення військ Радянської Армії з КНДР у вересні 1948 р. все озброєння і бойова техніка були залишені КНДР, там же знаходилися сотні радянських військових інструкторів.

Збройні сутички уздовж 38-й паралелі відбувалися з різним ступенем інтенсивності і до 25 червня 1950 Особливо часто вони траплялися в 1949 - першій половині 1950 р, обчислюючи сотнями. Іноді в цих сутичках брали участь більш ніж по тисячі чоловік з кожного боку.

У 1949 р. Кім Ір Сен звернувся до СРСР із проханням про допомогу у вторгненні в Південну Корею. Однак, вважаючи північнокорейську армію недостатньо підготовленою і побоюючись конфлікту з США, Москва не задовольнила це прохання [72].

Конфлікт почався 25 червня 1950 наступом північнокорейських військ на південь. Одні історики стверджують, що наступ було санкціоновано Москвою, інші - що це була ініціатива Кім Ір Сена. За твердженням Пхеньяна, було здійснено напад південнокорейських військ з поглибленням на територію КНДР до 2-3 км.

Для США напад КНДР стало повною несподіванкою - всього за кілька днів до того держсекретар Дін Ачесон в доповіді Конгресу заявив, що війна малоймовірна.

25 червня уряд США поставив корейське питання на обговорення в Раді Безпеки ООН, яка 27 червня прийняла резолюцію про необхідність надання термінової військової допомоги Південної Кореї з боку держав - членів ООН. Ця резолюція була прийнята за відсутності представника СРСР (радянський представник, за вказівкою Сталіна, бойкотував засідання РБ в знак протесту проти того, що місце Китаю в ООН займав гоміньданівський представник).

В той же день президент США Гаррі Трумен віддав наказ про вступ американських ВПС і ВМС, дислокованих на Далекому Сході, в бойові дії проти КНДР, а пізніше санкціонував і дії сухопутних військ.

7 липня РБ ООН проголосував за рішення звернутися з проханням до всіх держав - членів ООН надати свої збройні сили відповідно до раніше прийнятим резолюціями в розпорядження створеного США об'єднаного командування багатонаціональних сил ООН (БНС ООН). В результаті свої військові формування послали 16 держав і ще п'ять - медичні підрозділи [45].

Спочатку військові дії розвивалися успішно для Північної Кореї. В результаті проведених Сеульської, Сувонської, Теджонської, Нактоганської операцій КНДР захопила велику частину території Південної Кореї. Американо-південнокорейське угруповання військ було притиснуте до моря.

В цій критичній обстановці 16 вересня 1950 війська 8-ї американської армії, зосереджені на пусанськом плацдармі, спільно з південнокорейськими військами перейшли в контрнаступ.

Одночасно 10-й американський корпус висадився в тилу північнокорейських військ в Інчхоні. Володіючи пануванням на морі і в повітрі і чисельною перевагою на землі, союзники досить швидко зайняли раніше втрачену територію і перейшли через 38 паралель. В результаті північнокорейські війська зазнали поразки, залишили Сеул і Пхеньян, і на ряді ділянок були відкинуті до корейсько-китайського кордону.

Загроза захоплення південними корейцями та американцями всього півострова змусила СРСР і Китай прийти на допомогу своєму союзнику. В кінці жовтня 1950 на територію Кореї були введені китайські війська під командуванням маршала Пен Дехуея. Щоб уникнути міжнародного конфлікту вони іменувалися "китайськими народними добровольцями". У листопаді 1950 р. в бій над північнокорейської територією вперше вступили винищувачі МіГ-15 радянського 64-го винищувального авіакорпусу. На бортах і площинах МіГів були нанесені розпізнавальні знаки КНДР [36, 40].

До січня 1951 р. китайські та північнокорейські війська знову зайняли Сеул. Протягом наступних кількох місяців противники намагалися відкинути один одного, але рішучого успіху жодна зі сторін не досягла. У липні 1951 р. фронт стабілізувався приблизно по 38-й паралелі, приблизно там, де військові дії і почалися, 25 червня 1950 р. війна набула позиційного характеру.

З липня 1951 сторони почали переговори про мир.

Незважаючи на початок переговорів, військові дії продовжувалися. В повітрі розгорілася великомасштабна повітряна війна, в якій головну роль з боку Півдня грали ВПС і авіація ВМС США, а з боку Півночі - радянський 64-й винищувальний авіакорпус.

До весни 1953 стало очевидно, що ціна перемоги для кожної зі сторін буде занадто висока, і, після смерті Сталіна, радянське партійне керівництво прийняло рішення про припинення війни. Китай і КНДР не наважилися продовжувати війну самостійно. 27 липня 1953 в Пханмунджомі було укладено угоду про припинення вогню.

Людські втрати сторін у збройному конфлікті оцінюються по-різному. Сумарні втрати Півдня убитими і пораненими оцінюються в діапазоні від 1271 тисяч до 1818 тисяч осіб, Півночі - від 1 858 000 до 3822 тисяч.

За офіційними американськими даними, США втратили в Корейській війні 54 246 чоловік убитими і 103 284 людини пораненими [36].

СРСР втратив у Кореї в цілому 315 чоловік убитими і померлими від ран і хвороб, у тому числі 168 офіцерів. 64-й авіакорпус втратив за 2,5 роки участі в бойових діях 335 винищувачів МіГ-15 і понад 100 льотчиків, збивши понад тисячі літаків противника.

Загальні втрати ВВС сторін становлять понад 3 тисяч літальних апаратів сил ООН і близько 900 літаків ВПС КНР, КНДР і СРСР [32, c. 168].

Після 1955 року Франція як колоніальна держава йде з В'єтнаму. Половина країни на північ від 17-ї паралелі, або Демократична Республіка В'єтнам, контролюється компартією В'єтнаму, південна половина, або Республіка В'єтнам - Сполученими Штатами Америки, які керують нею через маріонетковий південнов'єтнамський уряд.

У 1956 р., Відповідно до Женевських угод по В'єтнаму, в країні повинен був проводитися референдум про возз'єднання країни, що надалі передбачало вибори президента на всій території В'єтнаму. Однак, президент Південного В'єтнаму Нго Дінь Дьєм відмовився проводити референдум на Півдні. Тоді Хо Ши Мін створює на Півдні Національний Фронт визволення Південного В'єтнаму (НФВПВ), який починає партизанську війну з метою повалити Нго Дін Дьєма і провести загальні вибори. Американці називали НФОЮВ, а також уряд ДРВ, Вьєтконг. Слово "Вьєтконг" має китайське коріння (в'є конгшан) і перекладається як "в'єтнамський комуніст". США надають допомогу Південному В'єтнаму і все більше втягуються у війну. На початку 60-х вони вводять в Південний В'єтнам свої контингенти, з кожним роком збільшуючи їх чисельність [44].

2 серпня 1964 р. почався новий етап В'єтнамської війни. В цей день авіаносець ВМС США "Меддокс" підійшов до узбережжя Північного В'єтнаму і нібито був атакований північнов'єтнамськими торпедними катерами. До теперішнього часу неясно, була атака чи ні. З боку американців не було представлено свідоцтв ушкоджень авіаносця від атак в'єтнамських катерів.

У відповідь президент США Л.Джонсон наказав американським військово-повітряним силам завдати удар по військово-морським об'єктам Північного В'єтнаму. Потім зазнали бомбардувань і інші об'єкти ДРВ. Таким чином, війна поширилася на Північний В'єтнам.

Союзниками США у В'єтнамській війні були південнов'єтнамських армія (ARVN, тобто, армія Республіки В'єтнам), контингенти Австралії, Новій Зеландії, Південній Кореї. З іншого боку воювали тільки північнов'єтнамська армія (ВНА, тобто В'єтнамська Народна Армія) і НФВПВ. На території Північного В'єтнаму перебували військові фахівці союзників Хо Ши Міна - СРСР та Китаю, які безпосередньо в боях не брали участь, за винятком оборони об'єктів ДРВ від нальотів військової авіації США на початковому етапі війни [47].

Локальні бойові дії між НФОЮВ і армією США відбувалися щодня. Великі бойові операції, в яких було задіяно велику кількість особового складу, зброї і військової техніки, були наступні.

У жовтні 1965 року армія США зробила в Південному В'єтнамі великий наступ проти загонів НФОЮВ. Було задіяно 200 тис. американських солдатів, 500 тис. солдат південнов'єтнамської армії, 28 тис. солдат союзників США. За підтримки 2300 літаків і вертольотів, 1400 танків і 1200 гармат наступ розвивалося від узбережжя до кордону з Лаосом і Камбоджею і від Сайгона до камбоджійського кордону. Американцям не вдалося розбити основні сили НФОЮВ і утримати території, захоплені в ході наступу.

Навесні 1966 року почався новий наступ. У ньому брало участь вже 250 тис. американських солдатів. Цей наступ також не приніс істотних результатів [59].

Осінній наступ 1966 року був ще більш масштабним і проводився на північ від Сайгона. У ньому брали участь 410 тис. американських, 500 тис. південнов'єтнамських і 54 000 солдатів союзних військ. Їх підтримували 430 літаків і вертольотів, 2300 крупнокаліберних гармат і 3300 танків і бронетранспортерів. З іншого боку протистояли 160 тис. бійців НФОЮВ і 90 тис. солдат ВНА. Безпосередньо в боях брало участь не більше 70 000 американських солдатів і офіцерів, так як інша частина служила в частинах тилового забезпечення. Американська армія та її союзники витіснили частину сил НФОЮВ на кордон з Камбоджею, але здебільшого Вьетконгу вдалося уникнути розгрому.

Подібні наступи в 1967 році не привели до суттєвих результатів.

1968 рік був переломним у в'єтнамській війні. У початку 1968 року НФОЮВ провів короткочасну операцію "Тет", захопивши ряд важливих об'єктів. Бої йшли навіть поруч із посольством США в Сайгоні. Під час проведення цієї операції сили НФОЮВ понесли великі втрати і в період з 1969 по кінець 1971 перейшли до тактики обмеженою партизанської війни. У квітні 1968 року у зв'язку зі значними втратами американської авіації над Північним В'єтнамом президент США Л.Джонсон віддав наказ про припинення бомбардувань, крім 200-мильної зони на півдні ДРВ. Президент Ніксон взяв курс на "в'єтнамізації" війни, тобто поступове виведення американських частин і різке підвищення боєздатності південнов'єтнамської армії [44].

30 березня 1972 р. ВНА за підтримки НФОЮВ почали великомасштабний наступ, зайнявши столицю прикордонної з Північним В'єтнамом провінції Куангчі. У відповідь США відновили масовані бомбардування території Північного В'єтнаму. У вересні 1972 року південнов'єтнамським військам вдалося повернути Куангчі. В кінці жовтня бомбардування Північного В'єтнаму були припинені, проте в грудні поновилися і тривали дванадцять днів майже до моменту підписання Паризьких мирних угод в січні 1973 року.

27 січня 1973 були підписані Паризькі угоди про припинення вогню у В'єтнамі. У березні 1973 р. США остаточно вивели свої війська з Південного В'єтнаму, за винятком 20 тис. воєнних радників. Америка продовжувала надавати південнов'єтнамського уряду величезну військову, економічну і політичну допомогу [44].

У квітні 1975 р. в результаті блискавичної операції «Хо Ши Мін" північнов'єтнамські війська під командуванням легендарного генерала В. Нгуена розгромили деморалізовану південнов'єтнамських армію і оволоділи всім Південним В'єтнамом.

В цілому оцінка світовою спільнотою дій південнов'єтнамської армії і США в Південному В'єтнамі через їх жорстокості була різко негативною. У західних країнах, в тому числі, США проводилися масові антивоєнні демонстрації. Американські засоби масової інформації в 70-роки вже були не на боці свого уряду і часто показували безглуздість війни..

Протести громадськості в певній мірі вплинули на позицію президента Ніксона, який вирішив виводити війська з В'єтнаму, але головним чинником була військово-політична безперспективність подальшого продовження війни. Ніксон і держсекретар Кісінджер прийшли до висновку, що у в'єтнамській війні перемогти неможливо, але при цьому "перевели стрілки" на демократичний Конгрес, який формально і прийняв рішення про виведення військ [45].

Таким чином, після Другої світової війни структура зовнішньополітичних інтересів США суттєво змінюються. Це було викликано як об'єктивними причинами: послаблення європейських країн, посилення СРСР, розповсюдження комуністичних ідей як в країнах Європи, так і в США, так і умовами, що склалися в самих США: потужний економічний розвиток, необхідність пошуку нових ринків збуту ту забезпечення захисту інтересів капіталу за кордоном, забезпечення інтересів нафтових монополій в Латинській Америці та Близькому Сході.

До традиційних зовнішньополітичних інтересів США, які ще виходили з Доктрини Монро, додаються інтереси власне європейських країн (економічна відбудова, протидія поширенню комунізму) та традиційні сфери інтересів європейських країн (Близький Схід, Південно-Східна Азія та ін.). Однак слід зазначити, що відповідальність була покладена на США не за їх ініціативою, це сталося після так званої «передачі естафети», коли Великобританія офіційно попросила США допомогти в проблемах Греції і Туреччини, що викликало досить складну дискусію у США.

Нові зовнішньополітичні інтереси потребували зміни і традиційних інструментів їх досягнення. Головну роль відігравали економічні інструменти, які ще застосовувалися за часів Доктрини Монро, однак необхідність більш активного втручання у внутрішня справи інших країн та необхідність формувати єдиний блок країн для протидії СРСС призвів до активізації політичних інструментів, а саме дипломатичних та військових. Дипломатичні активно застосовувалися під час взаємодії з союзниками та під час формування військово-політичних блоків, а військові в разі неможливості досягнути інтересів будь-яким з вищезазначених інструментів.

РОЗДІЛ 2. ІНСТИТУЦІАЛІЗАЦІЯ ТА НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗОВНІШНЬО-РОЗВІДУВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЦРУ

В умовах біполярності та «холодної війни» використання традиційних економічних та політичних інструментів було обмежено. Ці обмеження були пов'язані з бажанням уникнути прямого зіткнення з СРСР та недостатньою кількістю інформації через «залізну завісу». Інструментом, який дозволив збирати необхідну інформацію, аналізувати її та забезпечувати зовнішньополітичні інтереси США як усередині країни так і за кордоном стала розвідка.

Інституціоналізація розвідки США пройшла ряд етапів. До закінчення другої світової війни офіційні державні органи США вели активну розвідувальну діяльність тільки під час військових дій. Після встановленням миру розвідувальні організації, викликані до життя вимогами бойової обстановки, різко скорочувалися, накопичені знання втрачалися. При виникненні нової кризи, людям, які працювали в галузі розвідки, доводилося все починати спочатку.

В період Війни за незалежність 1775--1783 рр. розвідка велася недостатньо офіційно, тому історик або фахівець, що займається вивченням розвитку розвідувальної справи в США, наштовхується на серйозні труднощі через крайню скудність офіційних матеріалів. Розвідувальні операції часто проводилися генералами та дипломатами одноосібно. У той час це гарантувало певною мірою збереження секретності, чого важко було домогтися пізніше, коли донесення стали представлятися в семи примірниках або ж розмножуватися на ротаторі і розсилатися великому числу посадових осіб, які часто не мали безпосереднього відношення до розвідки [22].

Розвідувальна діяльність коштує грошей. Це державні гроші, і тому навіть ті з генералів, які є ярими противниками всяких формальностей, як правило, складають звіти про витрати, пов'язаних зі збором інформації. Вашингтон вів ретельний запис всіх сум, витрачених ним на придбання відомостей розвідувального характеру. Зазвичай він виділяв необхідні грошові суми авансом з власних коштів, а потім включав виплачену суму в рахунок, який посилав до континентального конгресу. Оскільки Вашингтон розписував усі витрати по окремих статтях, з його фінансових звітів слідує, що він витратив на збір секретної інформації в роки революційної війни близько 17 тис. дол. - суму на той час величезну [22].

Одним з найвідоміших шпигунів періоду революції є Натан Хейл. Але навіть Н.Хейл, незважаючи на принесену ним жертву, міг би виявитися забутим, якби Ганна Адамі не написала про нього в 1799 році в «Історії Нової Англії». Через 22 роки після його загибелі про нього зовсім забули і, як писала Адамі, «навряд чи кому-небудь відомо, що така особистість взагалі існувала». Хейл був добровольцем, дилетантом, рухомим глибоким почуттям патріотизму, але погано підготовленим до виконання небезпечної роботи розвідника. Його загибель і обставини цієї загибелі ясно показали генералу Вашингтону необхідність здійснення більш професійних, ретельно підготовлених розвідувальних акцій. Втративши Хейла, Вашингтон вирішив організувати управління секретної розвідки і обрав в якості одного з його керівників майора Бенджаміна Толмеджа, який був товаришем Натана Хейла по Єльському університету. Ця обставина послужила для Толмеджа додатковим стимулом до того, щоб досягти успіху. Толмедж працював в тісній співпраці з Робертом Таунсендом.

Таунсенд керував однією з найбільш плідних і розгалужених шпигунських мереж які діяли на боці колоністів під час революції. Об'єктом її дій був нью-йоркський район, де знаходився штаб англійських військ. Складність роботи в цьому районі полягала не стільки в зборі інформації, скільки в її передачі [29].

У період революції розвідка аж ніяк не обмежувалася військовим шпигунством в колоніях. Розвідувальна діяльність велась і на міжнародному рівні. Головною ареною була Франція, де Бенджамін Франклін очолював американську місію, метою якої було схилити французів на надання допомоги колоніям. Англійцям було вкрай важливо знати, як проходять переговори Франкліна і яку допомогу французи роблять колоніям.

В період Громадянської війни 1861--1865 спільність звичаїв і мови обох стороні, що брали участь в конфлікті, робили виконання завдань шпигунства справою відносно простою, а здійснення контррозвідки - надзвичайно важким. Проте, обидві сторони зуміли здійснити занадто мало добре продуманих і тривалих шпигунських операцій, які могли б зрівнятися за цінністю результатів або за досконалістю виконання з операціями часів революції. Не було випадку, щоб великий бій було виграно, програно чи попереджено завдяки добре поставленій розвідці. Більшість розвідувальних операцій обмежувалися більш-менш локальними і тимчасовими об'єктами. Один автор пише: «В любому місті середньовічної Італії за один тільки рік шпигунських операцій здійснювалося більше, ніж за всі чотири роки Громадянської війни» [22].

Таке положення було обумовлено багатьма причинами. На початку війни жодна зі сторін уже не мала діючої розвідувальної організації, а військові тих днів не мали значного досвіду розвідувальної роботи. До революції колоніальні лідери протягом довгих років займалися організацією антианглійських змов, обмежену таємну війну. Таким чином, до початку відкритого конфлікту вони мали мережу діючих «джерел», які працювали на них в Англії, до того ж вони могли спиратися на перевірені методи здійснення таємної діяльності на континенті.

Однією з перших подій цього періоду, яка явно вказувала на необхідність створення служби контррозвідки, стала змова банди головорізів в Балтіморі з метою вбивства Лінкольна на його шляху до Вашингтона, де він повинен був виступати з першою своєю президентської промовою в лютому 1861 року. Аллен Пінкертон, що вже отримав певну популярність, працюючи приватним детективом на службі залізничних компаній, був найнятий групою прихильників Лінкольна для його охорони. Пінкертон благополучно доставив Лінкольна в Вашингтон, домовившись про те, що президентський поїзд буде пропущений через Балтимор пізно вночі без попереднього оголошення. У той же час агенти Пінкертона «проникли» в організацію балтиморських змовників і невідривно стежили за кожним їхнім кроком [82].

Після того як Пінкертон вийшов у відставку, була зроблена спроба створити чисто військову розвідувальну організацію, відому під назвою Бюро військової інформації. Керівництво було доручено майору (пізніше генералу) Джорджу X. Шарпу, який, мабуть, був досить посереднім чиновником і, наскільки відомо, не розробив і не провів жодної великої розвідувальної операції.

Дійсно, цінну інформацію федеральні сили отримували від випадкових відважних добровольців, які в більшості своїй діяли з власної волі і самі знаходили способи передачі здобутих відомостей. Одним з таких добровільних розвідників був Лафайетт Бейкер. Він маскувався під бродячого фотографа, роз'їжджав по південних районах, відвідував табори конфедератів у Вірджинії, фотографував солдатів і одночасно збирав цінну військову інформацію. Пізніше він став бригадним генералом і очолив Національну розшукову поліцію, свого роду предтечу нинішньої секретної служби. Якщо Пінкертон був відмінним контррозвідником, але посереднім керівником служби розвідки, то Бейкер проявив виняткові здібності в цьому останньому мистецтві, але його недоліки як начальника секретної служби коштували життя одного з президентів [22].

У 80-х роках XIX століття в Сполучених Штатах були створені перші постійно діючі армійська і військово-морська розвідувальні організації мирного часу. Армійська організація була відома під назвою «Відділу військової інформації», що входив в управління генерального ад'ютанта. Розвідувальний відділ військово-морських сил входив до складу управління особового складу і штурманської служби. Протягом того ж десятиліття в закордонних посольствах і місіях вперше були введені посади військових і військово-морських аташе, які повинні були виконувати обов'язки спостерігачів і розвідників. Зі створенням в 1903 році загального штабу армії «Відділ військової інформації» був включений в нього в якості «другого відділу», і з тих пір відділи розвідки в штабах американської армії стали позначатися індексом G-2. Однак через відсутність у працівників цього першого G-2 якої-небудь зацікавленості і почуття відповідальності, він незабаром той прийшов до повного занепаду і ледь не зник взагалі. Таким чином, у першій світовій війні США знову опинилися без розвідувальної служби [74].

В період Першої світової війни заслуга створення розвідувальних органів лежить на Ральфі фон Демані. До кінця війни в США в основному вже склалися армійські і морські розвідувальні органи, які продовжували існувати, хоча й у сильно урізаному вигляді, аж до початку другої світової війни: G-2, СКР (служба контррозвідки) та УР ВМС (управління розвідки ВМС). Не менш важливе значення мав початковий досвід під час першої світової війни в області шифрувального мистецтва.

Лише в період Другої світової війни, і зокрема після нападу на Перл-Харбор, США почали створювати разом з органами військової розвідки спеціальну організацію по здійсненню стратегічної розвідки. Початок було покладено в 1941 році, коли президент Франклін Д. Рузвельт запросив полковника Вільяма Донована в Вашингтон і запропонував йому взятися за цю проблему. Напад японців на Перл-Харбор стимулювали швидке зростання Управління стратегічних служб (далі - УСС) і числа його розвідувальних операцій. Спочатку УСС було створено офіційно як науково-дослідна та аналітична організація, працювати в ній були запрошені кращі історики та інші вчені. До червня 1942 року Бюро координатора інформації - первинна назва організації Донована - було перейменовано в Управління стратегічних служб, яке отримало завдання «збирати та аналізувати стратегічну інформацію, а також планувати і здійснювати спеціальні операції» [74, 82].

До цього часу УСС вже широко займалося «спеціальними операціями» - так для маскування називалися секретна розвідка і секретні операції будь-якого виду та характеру, зокрема підтримка підпільних антифашистських груп у тилу противника і прихована підготовка до вторгнення до Північної Африки.

Протягом 1943 року підрозділи УСС працювали у всіх частинах світу, за винятком Латинської Америки, де діяло ФБР, та деяких районів Далекосхідного командування.