Роль ЦРУ як інструмента забезпечення зовнішньополітичних інтересів США в часи біполярності

«Служба партизанської війни і груп Опору», створена в УСС за зразком англійського «Відділу керівника спеціальних операцій (далі - КСО)» і працювала в тісній взаємодії з останнім на європейському театрі військових дій, вже почала закидати групи до Франції, Італії та Югославії, а також на деякі ділянки китайсько-бірмансько-індійського театру війни. Основний задум полягав у підтримці, навчанні та матеріальному забезпеченні вже існуючих рухів Опору, а там, де їх не було, - в організації добровольців з місцевого населення в бойові партизанські загони. У числі найбільш прославилися груп були так звані джедбурги, закинуті до Франції, і загін № 101, що діяв в Бірмі. Пізніше УСС створило спеціальні підрозділи для розробки і розповсюдження матеріалів підривної пропаганди, а також для контррозвідки і виконання деяких диверсійних завдань, які вимагали від їх виконавців спеціальної підготовки - вміння руйнувати підводні об'єкти або технічно обслуговувати регулярні розвідувальні операції. Поряд з усіма цими заходами УСС мало розгорнути мережу власних шкіл спеціальної підготовки.

До кінця війни, УСС створило особливі підрозділи для затримання військових злочинців і порятунку творів мистецтва, награбованих німцями в різних країнах. До завдань цих підрозділів входив також контроль за переміщенням грошових фондів, які, нацистські лідери будуть скривати, з тим щоб пізніше скористатися ними.

Після закінчення війни всі підрозділи УСС, крім служби секретної розвідки та служби аналізу, були розпущені [22].

Таким чином, в США до 1946 р. не існувало централізованого органу який відповідав за збирання та обробку розвідувальних даних. За збирання та аналіз розвідданих як в воєнних, так і цивільних департаментах відповідали окремі спеціалізовані підрозділи. Це призводило до дублювання функцій, нескоординованих дій, міжвідомчої конкуренції, що негативно впливало на кінцевий результат.

В біполярний період вперше створюються постійно діючі розвідувальні органи. В 1945-1946 рр. відбулось ряд політичних дебатів стосовно необхідності створення та майбутнього розвитку розвідувального співтовариства. В дискусії домінували три фактори.

По-перше, це необхідність післявоєнної реорганізації виконавчої влади. Дебати проводилися стосовно питання незалежності військово-повітряних сил та уніфікації служб під керівництвом Міністерства оборони. Дискусія стосовно створення окремого центрального розвідувального агентства, його структури, повноважень, і відповідальності була близько пов'язана з більшою проблемою реорганізації захисту.

По-друге, жоден з департаментів не бажав передавати свої розвідувальні функції, відповідний персонал та власні бюджетні кошти центральному агентству. І тому представники департаментів погоджувалися лише на координацію, а не на централізацію розвідувальної діяльності.

По-третє, особливу увагу приділялося питанням аналізу та розповсюдженню розвідувальної інформації. Страшні наслідки Перл Харбору все ще активно впливали на рішення законодавців стосовно цілей центрального розвідувального агентства. Вони бажали ліквідувати причини які призвели до Перл Харбору - недостатню координованість військової розвідки та нездатність вірно проаналізувати отриману інформацію [8].

Проте, однією з найбільш суттєвих причин згаданої дискусії про необхідність створення професійної централізованої розвідки послужила, на наш погляд, саме зміна ролі США в світовій політиці і, як наслідок, зміна структури зовнішньополітичних інтересів.

Формальне обговорення функції центральної розвідки почалося восени 1945. Департаменти представили свої окремі погляди та дві незалежні організації надали власні результати досліджень. Загальною рисою усіх рекомендацій було бажання департаментів самостійно контролювати продукт розвідувальної діяльності. Ніхто не бажав передавати центральному агентству виключне право на збір та аналіз розвідувальної інформацій. Всі департаменти виступали за підконтрольність центрального розвідувального агентства їм, а не президенту. Кожен департамент намагався здобути перевагу в координації розвідувальної діяльності.

Президентська директива, яка створила Центральну Розвідувальну Групу (далі - ЦРГ), відобразила ці побажання. Відділи зберегли автономію над їх розвідслужбами, і бюджет ЦРГ і штат мали бути не стосувалися департаментів. Видана 22 січня 1946р., директива затвердила посаду Директора ЦРГ, який обирався Президентом. ЦРГ була відповідальна за координацію, планування, оцінку, і поширення розвідувальної інформації. Національний розвідувальний департамент (National Intelligence Authority), група, що складається з Держсекретаря, військового Міністра, Секретаря військово-морського флоту, і особистий представник Президента наглядають за діяльністю ЦРГ. Розвідувальна консультативна рада (Intelligence Advisory Board), яка включала глав агентств військових і цивільних розвідувальних агентств, виступала в якості консультативної групи до Директора центральної розвідки (Director of Central Intelligence, далі - ДЦР) [8, 81].

Через бюджет, персонал, і механізми нагляду, департаменти забезпечили певний контроль над діяльністю Центральної розвідувальної групи. ЦРГ була творінням департаментів, які намагалися залишити за собою власні розвідувальні функції та можливості радити президенту. У січня 1946 р. їм вдалось і те і інше. Вони зберегли автономію над власними розвідувальними операціями та створили сильні інституційні вимоги, які зберігались на протязі існування ЦРУ.

В 1946-1952 роки відбувається визначення основних функцій центральної розвідувальної організації. В цей період відбувається трансформація цілей, розмірів і структури нової організації.

Спочатку існування ЦРГ її основною метою був збір та аналіз інформації, яка надходила з інших департаментів, її обробка та створення рекомендацій для державних діячів. Однак через супротив департаментів, які не бажали ділитися ні інформацією, ні змогою впливати на рішення Президента, виконання ЦРГ своєї функції, унеможливлювалось.

Таким чином, для виконання своїх прямих обов'язків ЦРГ створює власні органи, які займалися збором та аналізом інформації, що істотно змінило структуру ЦРГ.

Саме з цією метою в 1946р. створюється Відділ доповідей та оцінок (the Office of Reports and Estimates, далі - ВДО). Його функції були дуже різноманітні. Цей відділ займався розробкою рекомендацій на основі поточної розвід інформації, економічній, науково-технічній розвідці, а також займався міжвідомчою координацією. Завдяки можливості власного збору інформації ЦРГ отримала незалежну розвідувальну функцію і не мала необхідності покладатися на інформацію, що надходила з інших департаментів. Це перетворило ЦРГ в «виробника» розвідувальної інформації, в той же час зберігаючи його координаційні функції.

Це дещо змінило пріоритети в діяльності ЦРГ, оскільки набагато легше було збирати та аналізувати інформацію своїми силами, ніж залучати до координації інші департаменти.

Директива 1946р. яка надала ЦРГ повноваження незалежного збору та аналізу інформації також дала можливість ЦРГ проводити таємний збір інформації [81].

Після завершення Другої світової війни, нащадок УСС, Відділ стратегічних служб (Strategic Services Unit, далі - ВСС), орган, що відповідав за таємний збір інформації було передано у відповідальність Військового департаменту. Після розпуску УСС, ВСС перейшов під керівництво ЦРГ в 1946р. разом з сімома закордонними польовими пунктами нагляду, комунікаційним та логістичним апаратом.

В результаті перепідпорядкування було створено Відділ спеціальних операцій (Office of Special Operations, далі - ВСО). Цей відділ відповідав за шпіонаж та контршпіонаж [15]. На початку його існування, отримана ним інформація була дуже фрагментарною і не залучалася ВДО для підготовки рекомендацій. Замість цього використовувались відкриті джерела інформації.

З моменту свого створення ЦРГ мала дві структурні одиниці відповідальні за збір інформації з відкритих джерел. Служба внутрішнього контакту (The Domestic Contact Service, далі - СВК) займалася опитування внутрішніх ресурсів, включаючи мандрівників та бізнесменів, на наявність корисної розвідувальної інформації. Ці опитування проводились на добровільній основі. Інформаційна служба закордонного віщання (The Foreign Broadcast Information Service, далі - ІСЗВ), елемент УСС, який займався моніторингом закордонного віщання. Ці компоненти, разом із закордонними публікаціями ЗМІ забезпечували ВДО необхідним базисом інформації [82].

Надбання повноважень на таємний збір інформації та проведення власних незалежних досліджень та аналізу викликало необхідність розширення штату. На червень 1946р. в ЦРГ працювало приблизно 1816 працівників. Третину складали закордонні агенти, половина займалася адміністративною роботою, ще третина припадала на ВСО, інші займалися «виробництвом» розвідувальної інформації.

Прийняття Закону «Про національну безпеку» у 1947р. законодавчо затвердило зміни в виконавчій гілці влади, які обговорювалися ще з 1945р. Він затвердив створення незалежних військово-повітряних сил, Об'єднаний комітет начальників штабів (далі - ОКН), посаду Секретаря з оборони і створив Раду національної безпеки (далі - РНБ). ЦРГ перетворювалась на незалежну організацію и перейменовувалась в Центральне розвідувальне управління (далі - ЦРУ).

Відповідно до цього Закону основними завданнями ЦРУ були:

консультувати РНБ з питань національної безпеки

забезпечувати РНБ рекомендаціями стосовно координації розвідувальної діяльності департаментів.

аналізувати розвідувальну інформацію та забезпечувати її належне розповсюдження

«забезпечувати такі функції… які РНБ час від часу буде надавати…» (так в документі - Я.А.) [20]

Таким чином, Закон не змінив функцій ЦРГ, а лише затвердив їх юридично, оскільки Тайний збір інформації, «виробництво» національної поточної розвідінформації і міжвідомча координація продовжувались, а штат і внутрішня структура не зазнали змін.

Для забезпечення міжвідомчої координації в 1947р. створюється Нарадчий комітет по розвідці (Intelligence Advisory Committee, далі - НКР). Його очолював ДЦР, комітет включав представників із Державного департаменту, Військового, Військово-повітряного департаментів, Об'єднаного комітету начальників штабів і Комісії по атомній енергетиці. Хоча ДЦР і визначав пріоритети в діяльності розвідки він не мав ні бюджетних, ні адміністративних важелів контролю за діяльністю розвідувальних відділів Департаментів [8].

Таким чином, належної координації так і не було забезпечено.

Однак вже до 1950р. стало зрозумілим, що ЦРУ працює незадовільно. ВДО став організацією без якого-небудь контролю і намагалась відповідати на всі питання пов'язанні зі здобуттям інформації і політичного, і економічного, і науково-технічного характеру, тим самим лише заважало виконувати прямі обов'язки і призвело до того, що ВДО став діяти в сферах, які і так достатньо покривались іншими департаментами. Також цьому сприяли перешкоди, які створювалися самими департаментами, що ще більш знижувало координаційну ефективність.

Ці проблеми стали ще більш очевидними після початку війни в Кореї в 1950 р. І представники виконавчої влади, і представники Конгресу критикували ЦРУ за неспроможність передбачити початок війни, що призвело до суттєвих змін в самій організації. Новий ДЦР В. Сміт прийшов висновку, що ВДО не відповідає потребам війни в Кореї [36, 72].

Він розпочав реорганізацію. Він створив Відділ національних оцінок (Office of National Estimates, далі - ВНО), мета якого була лише видання Національних розвідувальних оцінок (National Intelligence Estimates, далі - НРО). ВНО складався із двох компонентів, персонал, що виносив оцінки на розгляд і головний орган, Рада з національних оцінок, яка переглядала оцінки, координувала свої висновки з іншими агентствами та формулювала остаточну форму.

Також В. Сміт спробував посилити роль ДЦР у відношеннях з розвідувальним компонентом департаментів. З 1947 по 1950 рр. ДЦР не мав змоги контролювати департаменти. Він спробував, займаючи формальну позицію голови НКР, перебрати частину адміністративних повноважень, щоб контролювати розвідувальну діяльність департаментів, однак перешкоди залишились і лише персональний вплив, а ні визнанні повноваження, впливав на ефективність роботи Сміта та його наступників в питанні міжвідомчої координації [4, 74].

В січні 1952 р., розвідувальні функції ЦРУ були підпорядковані новоствореному Директорату по розвідці (Directorate for Intelligence, далі - ДР), ВДО було розпущено, а його персонал перерозподілено. Окрім ВНО, в ДР за розвідку відповідали: Відділ дослідження та доповіді (Office of Research and Reports, далі - ВДД), який займався економічною та географічною розвідкою; Відділ наукової розвідки (Office of Scientific Intelligence, далі - ВНР), який було задіяно в наукових розробках; Відділ поточної розвідки (Office of Current Intelligence, далі - ВПР), який займався поточними політичними дослідженнями. Збором інформації з відкритих джерел займався Відділ з операцій (Office of Operations, далі - ВО). Відділ збору та розповсюдження (Office of Collection and Dissemination, далі - ВЗР) був відповідальним за розповсюдження інформації та зберігання необробленої інформації [82].

Таким чином війна в Кореї призвела до суттєвих організаційних змін, однак головна проблема нескоординованність дій між ЦРУ та розвідувальними підрозділами Департаментів зберігалась.

Саме в період війни в Кореї активізується питання проведення таємних операцій. На початку свого існування ЦРГ, а потім ЦРУ мали збір та аналіз інформації в якості головної функції, однак вже починаючи з 1946 р. велися активні дискусії стосовно проведення таємних операцій. Діапазон думок був дуже широким, починаючи з окремих психологічних операцій, закінчуючи створенням окремої організації, яка займалася всім спектром таємних операцій. Однак ні у кого не виникало сумнівів в необхідності їх проведення [8].

Події 1946-1948 рр., відмова вивести війська із іранської провінції Азербайджану, комуністичний повстанський рух у Греції, прихід комуністів до влади у Польщі, Угорщині, Румунії, Чехословаччині, посилення впливу комуністів в країнах Західної Європи - все це призвело до усвідомлення необхідності протидії СРСР.

Для ефективної протидії традиційних інструментів вже не вистачало і для їх посилення стали організовуватись таємні операції. В червні 1948 р., структура ЦРУ, Відділ спеціальних проектів (the Office of Special Projects), згодом перейменована в Відділ координації політики (Office of Policy Coordination, далі - ВКП) була створена з метою організації та проведення таємних операцій. Вони включали психологічні, політичні, економічні заходи та парамілітарну діяльність [3]. Бюджет та персонал ВКП виділявся із складу ЦРУ, але ДЦР не мав можливості контролювати діяльність ВКП. Відповідальним за його діяльність був директор ВКП, який призначався Держсекретарем і всі рішення проходили повз ДЦР.

Після злиття зі структурою ЦРУ, яка відповідала за таємний збір інформації, Відділом спеціальних операцій, ВКП перетворилася на дуже впливовий незалежний інститут з діяльністю по всьому світу [74, 82].

Початок війни в Кореї суттєво вплинув на ВКП. Потреби Держдепартаменту та Об'єднаного комітету начальників штабів в проведенні парамілітарних заходів в Кореї та Китаї зіграли значну роль в трансформації ВКП з організації, яка повинна була проводити обмежену кількість швидких операцій ad hoc в організацію, яка забезпечувала повномасштабні військові дії на протязі тривалого часу. Кількість персоналу та бюджет ВКП збільшились в рази. В 1949 р. штат ВКП складав 302 людини, бюджет - 4,7 млн. дол.. США, нараховувалось 7 закордонних пунктів спостереження. В 1952 р. штат збільшився до 2 812 осіб у Вашингтоні та ще 3 142 особи за кордоном, бюджет збільшився до 82 млн. дол.. США, закордонних пунктів спостереження стало 47 одиниць [8].

Окрім війни в Кореї на реформування ВКП вплинули ще декілька факторів. По-перше, таємні операції проводилися без суттєвого контролю з боку керуючих органів. Після першої директиви РНБ в 1948 р., яка надала повноваження на проведення таємних операцій та директив 1950 та 1951 рр., які заклали засади, на яких проводилися таємні операції, та цілі, контроль було припинено. Це дало ВКП максимальну гнучкість в проведенні таємних операцій.

По-друге, операції ВКП були повинні відповідати дуже різним потребам Державного департаменту та Департаменту Оборони. Держдепартамент потребував активних політичних та пропагандистських дій, в той час, коли Департамент Оборони потребував військової підтримки в Корейській війні та протидії комуністичним повстанцям. Це потребувало від ВКП розвитку різних можливостей, включаючи необхідний персонал та фінансову підтримку.

По-третє, функціонування ВКП мала свою внутрішню специфіку. Щоб відповідати потреба Державного департаменту та Департаменту Оборони одночасно, була впроваджена «проектна система», замість традиційної програмної системи з необхідним фінансуванням. Вона характеризувалась тим, що замість концентрації ресурсів навколо програми та загальних цілей, ресурси виділялись на кожний проект окремо. Це призвело до того, діяльність кожного працівника оцінювалась відповідно до кількості започаткованих ним проектів, що в решті решт призвело до внутриорганізаційної конкуренції, що не завжди позитивно впливало на функціональність [8].

Однак головні адміністративні проблеми залишились: взаємовідносини ДЦР та ВКП і антагонізм між ВКП та ВСО. ДЦР В. Сміт спромігся виправити ці проблеми. Одразу після того, як він став ДЦР, він заявив, що бере під власний контроль ВКП і, що тепер вся координація між Державним департаментом та Департаментом оборони і ВКП буде проходити через нього, а ні через директора ВКП. 12 жовтня 1950 р. представники Держдепартаменту, Департаменту Оборони та Об'єднаного комітету начальників штабів прийняли ці зміни. Слід зазначити, що саме авторитет Сміта дозволив йому уникнути суттєвих труднощів у процесі передачі контролю [74].

Суттєво ускладнювало функціонування ЦРУ наявність двох організацій зі схожою діяльністю. Близький зв'язок між таємним збором інформації та таємними операціями мав сприяти їх діяльності, однак на практиці це перетворилося в постійну боротьбу, особливо на рівні окремих операцій. Проявом цього стали намагання перетягнути агентів із однієї організації в іншу.

Для вирішення цієї проблеми в серпні 1952 р. ВСО та ВКП були об'єднані в Директорат планування (Directorate for Plans, далі - ДП). Різниця між агентами ВСО та ВКП була розмита, на операційному рівні вони повинні були займатися як таємним збором інформації так і виконанням безпосередньо таємних операцій.

Для підтримки новоствореної організації було створено Директорат Управління (Directorate for Administration, далі - ДУ). Головною метою ДУ була підтримка польових операцій. Він відповідав за персонал, бюджет, медичну сферу всього Управління [74].

Таким чином, к 1953 р. ЦРУ сформувалась як структура, яка мала можливість не тільки збирати інформацію (відкрито чи таємно), робити висновки та рекомендації для політичних діячів, але й як структура, яка активно проводила таємні операції.

В період керівництва А. Даллеса суттєвих структурних змін не було зроблено. Особливе значення надавалось посиленню «таємного» компоненту діяльності ЦРУ. Це було пов'язано перш за все з біографією самого Даллеса, який активно залучався до таємних операцій УСС ще з часів Першої світової війни, також цьому сприяло розчарування війною в Кореї та приход до влади Ейзенхауера, який був дуже радикально налаштований проти СРСР, а бюрократичних проблем дозволило уникнути те, що рідний брат А. Даллеса Дж. Даллес був керівником Держдепартаменту [22]. Однак така концентрація на таємних операціях суттєво зменшило координаційну роль ЦРУ, оскільки, не зважаючи на посилення ролі ЦРУ при А. Даллесі, він намагався уникати суперечок з іншими департаментами на будь-якому рівні і не скористався можливістю посилити контроль ЦРУ за розвідувальним компонентом департаментів.

В першу чергу посилення «таємного» компоненту діяльності ЦРУ відбувалося за рахунок розширення закордонних пунктів спостереження ДП в період з 1950 по 1952 рр. Це створило базу для активної розвідувальної, контррозвідувальної діяльності, політичних акцій та пропаганди. Також посиленню сприяв внутрішній розвиток ЦРУ. По-перше, таємні операції напряму підтримувалися ДЦР. По-друге, основна частка ресурсів виділялась на ДП. В період з 1953 по 1961 рр. на нього виділялось близько 54% всіх коштів, а його штат було збільшено на 2000 особи. ДП, фактично, мав автономію в рамках ЦРУ. Зі збільшенням числа таємних операцій, вимоги до таємності збільшувалися, що призвело до посилення замкнутості та виведення Директорату із підзвітності, інформація була доступна обмеженому колу осіб за принципом «мінімальної необхідності» [8].

Така внутрішня замкнутість суттєво заважала аналітичній діяльності оскільки інформація між ДП та ДР не циркулювала. І спроби в 1960 роки зруйнувати ці бар'єри не принесли суттєвих результатів.

Таким чином, провідна позиція ДП була пов'язано з кількома факторами, по-перше особливим ставленням ДЦР, по-друге, кількістю ресурсів, що виділяли і позитивним сприйняттям цих операцій політичними діячами.

В 1950 р. ЦРУ починає ставати основним джерелом розвідувальної інформації, однак, незважаючи на це, воно все ще не мала змоги напряму впливати на зовнішньополітичні рішення.

К 1960 р. ЦРУ набуває нові можливості в здобутті стратегічної розвідувальної інформації. Це пов'язано з технологічним проривом і створенням літака U-2 та новітніх систем спостереження, що дозволило отримати інформацію, яку не можливо отримати звичайній людині, таку як залізнодорожні маршрути, місцезнаходження будівельних майданчиків, промислових центрів [69].

Аналітики ВНО заново оцінюють стратегічні можливості СРСР, що вилилось в аналітичну доповідь, в якій стверджувалось, що різниця в кількості ракет між СРСР та США вже не така велика, в той час, як військові та члени Конгресу публічно заявляли про «ракетний розрив» [78].

Однак, незважаючи на посилення воєнного компоненту розвідки в ЦРУ, воно ще не могло конкурувати з військовим відомством. Цьому не сприяла і позиція самого Даллеса, який бачив головною ціллю управління таємні операції, а не «вироблення» розвідувальної інформації.

Стратегічна розвідка, один із найважливіших компонентів діяльності ДР, теж мав проблеми. Загалом с початку ЦРУ мала бути організацією, яка б забезпечувала державотворців необхідною інформацією та надавала рекомендації стосовно політики, однак механізми комунікації між ЦРУ та головними офіційними особами не були розвинені [76].

Розмір штату ДР також не сприяв поліпшенню комунікації. В 1955 р. там працювало 466 аналітиків в ВДД, 217 в ВПР, 207 в ВНР. Створення ВНО було спробую забезпечити прямі консультації між ЦРУ та офіційними особами. Однак з середини 1950 рр. ВНО перетворюється фактично на другорядну структуру, доповіді, якої не доходили до вищих посадових осіб, а використовувалися друго- та третьорядними політичними діячами, лише як короткий бекграунд в брифінгах. Це було показником того, що вплив ЦРУ на формування політики несуттєвий [8].

Одна з головних проблем, координація розвідувальної діяльності, не залишилась без уваги. І Конгрес, і виконавча влада звертали увагу Даллеса на це, однак це не мало жодних результатів, по-перше, через позицію самого Даллеса, який в цьому не був зацікавлений, по-друге, власне через брак механізмів впливу ДЦР на позицію розвідувального співтовариства.

В січні 1956 р. Ейзенхауер створює Президентську раду консультантів по закордонній розвідувальній діяльності (President's Board of Consultants on Foreign Intelligence Activities, далі - ПРКЗРД). В травні 1961 р. її перейменували в Президентську консультаційну раду питань закордонної розвідки (President's Foreign Intelligence Advisory Board, далі - ПКРПЗР). Вона складалась із колишніх високих політичних діячів та спеціалістів по розвідці, Рада повинна була надавати поради Президенту стосовно питань розвідки. Як консультативний орган вона не мала влади ні над ДЦР, ні над співтовариством [82].

Таким, чином вона не впливала ні на ЦРУ, ні на інші розвідувальні служби. Хоча вона і рекомендувала в 1958 р. призначити помічника ДЦР, для того щоб керувати внутрішньою складовою ЦРУ, потім в 1960 р. ПРКЗРД запропонувала відокремити посаду ДЦР від ЦРУ, щоб він служив радником президента з питань розвідки і координації діяльності співтовариства, ці рекомендації не були прийняті.

В 1957 р. Рада рекомендувала об'єднати Раду з питань розвідки та комунікацій США (the United States Communications Intelligence Board) та Нарадчий комітет по розвідці (Intelligence Advisory Committee, далі - НКР). Ця пропозиція повинна була посилити роль ДЦР в співтоваристві, і в результаті в 1958 р. створюється Рада з питань розвідки США (the United States Intelligence Board, далі - РПРСША) де головував ДЦР [8].

Як і НКР, РПРСША була лише консультаційною структурою. Вона не мала ані власних бюджетних повноважень, ані наділяла ДЦР повноваженнями по контролю за складовими розвідувального співтовариства. Таким чином, проблема, яка існувала ще з часів ЦРГ так і не була вирішена.

Період 1961-1971 рр. характеризується все ще значною роллю таємних операцій, однак технічні досягнення вимагають все більшої координації діяльності розвідувального співтовариства. Технологічний прорив суттєво посприяв змінам як в ЦРУ так і в співтоваристві в цілому.

Провал в Затоці Свиней вплинув на сприйняття Кеннеді розвідувального співтовариства. Він вважав, що це сталося через те, що він не отримував належну інформацію. Це призвело до ряду перестанови в ЦРУ. На посаду ДЦР було призначено Дж. Маккона. Змінюються і сприйняття позиції ДЦР. Тепер його головними функціями були координація діяльності розвідувального співтовариства і вироблення рекомендацій для президента, а повноваження ДЦР по внутрішньому керівництву ЦРУ передати заступнику. Маккон погодився з такою концепцією і виконав всі вимоги Кеннеді, однак результати себе не виправдовували [79].

Для виконання менеджерських функцій він створив старший штат. Вищим службовцем був Виконавчий Директор-Контролер (Executive Director-Conptroller), який відповідав за повсякденну організацію роботи ЦРУ. Однак це не знімало обов'язків з ДЦР по контролю за діяльністю ЦРУ, в першу чергу Таємною службою. Специфіка таємних операцій потребує затвердження і прийняття відповідальності старшим службовцем - ДЦР. Колишній член штату Маккона приблизно підрахував, що не зважаючи на нову орієнтацію діяльності ДЦР приділяв до 90% часу питанням таємних операцій [8].

Створення відділу Оцінки національних розвідувальних програм (National Intelligence Programs Evaluation, далі - ОНРП) в 1963 р. була першою спробою налагодити контакт та координацію в розвідувальному співтоваристві. З самого початку Маккон признав певні обмеження своїх повноважень і, навіть не дивлячись на те, що Секретар Оборони Р. Макнамара дав згоду на доступ ДЦР до бюджету власного відомства, не міг контролювати розвідувальні компоненти окремих департаментів.

Штат ОНРП приділяв основну увагу виробленню рекомендацій та через РПРСША виробити певну базу для співтовариства включаючи бюджет, персонал та матеріально-технічне забезпечення, чого раніше не робилось [74, 82].

Розробка та втілення технічних нововведень призвела до необхідності реформування внутрішньої структури ЦРУ. В 1963 р. створюється Директорат науки та технологій (Directorate for Science and Technology, далі - ДНТ). Однак його створення зустріло певний супротив, оскільки, по-перше, раніше науковою та технологічною розвідкою займалися інші три директорати, по-друге, ці директорати було проти перерозподілу ресурсів та повноважень.

До складу новоутвореного Директорату увійшли Відділ наукової розвідки (Office of Scientific Intelligence) та відділ ELINT (електронне перехоплення) із ДР, Персонал по обробці даних (Data Processing Staff) із ДУ, Відділ розвитку проектів (Development Projects Division) (відповідальний за повітряну рекогнісциніровку) із ДП, та новостворений Відділ досліджень та розвитку (Office of Research and Development). Пізніше в 1963 р. додався Закордонний ракетний та космічний центр аналізу (Foreign Missile and Space Analysis Center).

Головною особливістю цього Директорату в тому, що він не був таким закритим як інші, він активно обмінювався інформацією з приватними підприємствами, частими були випадки, коли робітники частих структур працювали в Директораті певний час потім повертались до своєї роботи, цей Директорат активно приймав участь в конференціях та семінарах, організованих незалежними професійними асоціаціями [74].

В цей період ЦРУ набуває суттєвих повноважень в сфері військової розвідки. Це пов'язано з тим, що з одного боку, Макнамара був незадоволений якістю розвідки власного департаменту та дав доступ ЦРУ до бюджету та інформації, з іншого - цього домагався і Маккон, який бажав посилити цей компонент в ЦРУ.

В 1962 р. в складі ВПР було створено відділення військової розвідки, а через п'ять років військові підрозділи ВПР та ВДД були об'єднанні в окремий відділ, Відділ стратегічних досліджень (Office of Strategic Research, далі - ВСД).

В цей період в ЦРУ відбувається усвідомлення в необхідності проведення більш посиленої економічної розвідки. Якщо в період 1950 рр. економічна розвідка проводилась виключно проти СРСР та його сателітів, то в 1960 рр. економічна розвідка активно діє і проти Західної Європи та Японії, це пов'язано з посиленням їх економік та конкурентоспроможністю, а також з тим, що в африканських країнах, що отримали незалежність, значно посилився СРСР. Це призвело до створення незалежного Відділу економічних досліджень (Office of Economic Research, далі - ВЕД), який став наступником ВДД.

В цей період Таємна служба все ще домінує в ЦРУ. Вона поглинає більшу частину бюджету, людських ресурсів, особливу уваги їй приділяв ДЦР та її діяльність широко підтримувалась вищими офіційними особами виконавчої влади.

Інформація про діяльність комуністичних повстанців в країнах Південно-Східної Азії та Африки переконали Кенеді в необхідності використання нетрадиційних методів боротьби. «Каральні акції» використовувались як превентивні заходи, що не дозволяли прийти до влади прокомуністичним угрупуванням, без прямого конфлікту із СРСР [74].

Такими заходами стали парамілітарні операції в Кубі, Лаосі, В'єтнамі. Після невдалої спроби скинути режим Кастро, адміністрація Кенеді розпочала операцію «Мангуст». Вона тривала з 1961р. до 1962 р. В рамках цієї операції проводилась пропаганда, підтримки ворожих Кастро угрупувань, саботаж та інша підривна діяльність. Втручання в Південно-Східну Азію розпочалося з програм у Лаосі та В'єтнамі. В Лаосі ЦРУ забезпечило повітряну підтримку та підготовку повстанських угрупувань, яке поступово призвело до повноцінного наземного втручання. З 1962 до 1965 р. ЦРУ співпрацювало з Південним В'єтнамом, тренувала поліцію та парамілітарні угрупування [44, 48, 59].

Кампанія у В'єтнамі займала ключову роль у діяльності ЦРУ в цей період. Вона призвела до певної інституціональної кризи. Працівники ДП виступали за підтримку військової операції. Під час найбільшої активності США, в1970 р., було задіяно 700 працівників ДУ, 600 з них булу розташовані у В'єтнамі. В той же час ВДД і ВПР створили спеціальний штат для роботи над проблемами В'єтнаму, також при ДЦР було створено Спеціальний допоміжний штат по справам В'єтнаму (Special Assistant for Vietnam Affairs staff). Всього було залучено 69 аналітиків ДР. Вони прийшли висновку, що кампанія США не матиме успіху, що спричинило їх конфлікт з ДУ [8].

Загалом, період 1961 - 1971 рр. призвів до актуалізації проблеми координації розвідувальної діяльності і показав складності ефективного менеджменту. Змінюється і роль ДЦР, який тепер мав своєю основною ціллю координацію розвідки, однак через те, що він був відповідальний і за організацію таємних операцій, його діяльність була неефективною. Незважаючи на посилення ролі ЦРУ як інституту, що давав рекомендації стосовно зовнішньої політики, воно ще сприймалось багатьма державотворцями виключно як структура, що мала забезпечувати виключно таємну діяльність.

Період 1971-1975 рр. характеризується змінами пріоритетів діяльності в ЦРУ. Головною зміною є поступове зменшення числа таємних операцій і посилення розвідувального компоненту розвідки та координації діяльності розвідувального співтовариства. Причинами таких змін стало, по-перше, зміна міжнародної обстановки, по-друге, зміна відносин між СРСР та США, по-третє, переоцінка лідерами США, ролі ЦРУ, зі структури, що повинна забезпечувати виключно таємні операції на структуру, яка має забезпечувати здобуття розвідувальної інформації в усіх сферах та вироблення відповідних рекомендацій для формування зовнішньої політики.

Знову виконавча влада намагається надати повноваження ДЦР, щоб посилити контроль за діяльністю розвідувального співтовариства. В 1971 р. Ніксон видає директиву, яка надавала ДЦР повноваження за контролем бюджетних коштів, які виділяються на діяльність розвідувального співтовариства. Однак ця директива не могла втілитися у життя, по перше, Конгрес не утвердив зміни до законодавства, щодо поширення компетенції ДЦР в рамках розвідувального співтовариства, по-друге, в ЦРУ були відсутні механізми, які б допомагали ДЦР в координації діяльності співтовариства.

В 1972 р. Хелмс створює Персонал розвідувального співтовариства (Intelligence Community Staff, далі - ПРС), який замінив штат ОНРП, щоб допомагати в питаннях координації діяльності співтовариства [53].

Після того, як ДЦР стає Колбі, спроби посилити координацію та вплив на прийняття політичних рішень продовжуються. Він розпустив ВНО і замін його групою з одинадцяти старших спеціалістів, відомих як Керівники національної розвідки (National Intelligence Officers, далі - КНР). Кожен з них відповідав за збір та обробку розвідувальної інформації виключно в виділеній для нього сфері, що значно посилило ефективність діяльності. Ці Керівники напряму звітували ДЦР. Створення такої системи мало на меті посилення комунікації поміж аналітиками та державотворцями.

За структурними змінами відбулися і відбулися зміна акцентів діяльності ЦРУ. До 1972 р. відбулося суттєве зменшення кількості таємних операцій, хоча все одно на ДП припадало близько 37% всього бюджету ЦРУ. І ефективність таємних операцій все ще зберігалась, найяскравіший приклад в Чилі. Незважаючи на те, що таємний збір інформації про СРСР все ще був пріоритетом діяльності, вже велика увагу приділяється і питанням тероризму та наркотрафіку.

В ДР особливого значення набуває економічна розвідка. Особливо приділялась увага міжнародним фінансам, ринку золота і міжнародним економічним змінам. Це пов'язано з тим, що в 1971 р. США зазнала вперше кризу платіжного балансу в післявоєнний період. С цього часу особлива увага приділяється також і енергетичній сфері [8, 74].

Таким чином, в цей період формується остаточна структура в якій були механізми, що забезпечували не тільки діяльність Таємної служби, але й механізми, що забезпечували збір, обробку інформації, вироблення рекомендацій, які вже покладають в зовнішню політику, а найголовніше, що максимально була забезпечена координація розвідувального співтовариства.

В подальшому суттєвих структурних реформ не було, оскільки вже були вирішені головні проблеми і вироблені механізми протидії всім загрозам періоду біполярності.

Організація та функціонування ЦРУ та розвідувального співтовариства в цілому має повноцінне нормативне забезпечення.

Нормативна база, що регламентує діяльність ЦРУ і інших органів, що входять в у розвідувальне співтовариство вельми широка.

Законом «Про національну безпеку» 1947 р. був затверджений механізм забезпечення національної безпеки, що складається з Ради національної безпеки, Міністерства оборони і Центрального розвідувального управління. Цим же законом, статтею 102 було засновано ЦРУ, очолюване Директором Центральної розвідки і підпорядковуване Раді національної безпеки, у функції якого входить координація розвідувальної діяльності всіх розвідувальних підрозділів і ідея самостійної розвідки [20].

У подальшому цей закон був доповнений трьома новими розділами, кожен з яких складається з ряду самостійно ухвалених законів.

До розділу 5 увійшли два нормативних акти: Закон «Про нагляд за розвідкою», який встановлює контроль президента за здійсненням таємних операцій і Закон 1988 р., що підсилює підконтрольність президента конгресу відносно таємних операцій.

У розділі 6 - Закон «Про захист особового складу розвідки» 1982 р. Закон забороняє розголошування всяких відомостей про особовий склад і агентуру ЦРУ, і передбачає строгі заходи покарання, включаючи тривалі терміни тюремного ув'язнення, за будь-яке розголошування будь-якою особою, включаючи конгресменів.

Розділ 7 - про інформацію ЦРУ 1984 р. Цим законом розвідка виведена з під дії закону 1966 р. про свободу інформації. Всяка інформація про розвідку повинна публікуватися після розгляду її ЦРУ [5].

У Законі «Про ЦРУ» 1949 р. в основному регулюється фінансова діяльність розвідки, її офіційна діяльність, в ньому є розділи про захист інформації ЦРУ і є розділи, що передбачають спрощену процедуру набуття американського громадянства особами, що надавали допомогу ЦРУ[2].

У Законі «Про пенсії співробітників ЦРУ» 1964 р. стверджується, що всі співробітники державних установ США користуються загальним державним бюджетним фондом, а для співробітників ЦРУ цим законом передбачається спеціальне пенсійне забезпечення.

Є цілий блок законів, які регулюють діяльність розвідок - це щорічно ухвалюванні закони про асигнування на розвідувальну діяльність США. У цих законах окрім затвердження власне бюджетних асигнувань також передбачаються нові норми - розширення або зміна прав членів розвідувального співтовариства [5].

Таким чином розвідка в США пройшла складний етап розвитку від структури, що формувалась виключно на період військового конфлікту, до структури, яка функціонує на постійній основі і не тільки збирає та аналізує інформацію, але й формує рекомендації, які лягають в основу зовнішньої політики США.

В післявоєнний період відбулось ряд політичних дебатів стосовно необхідності створення та майбутнього розвитку розвідувального співтовариства. В 1946-1952 роки відбувається визначення основних функцій центральної розвідувальної організації. В цей період відбувається трансформація цілей, розмірів і структури нової організації. В період керівництва А. Даллеса суттєвих структурних змін не було зроблено. Особливе значення надавалось посиленню «таємного» компоненту діяльності ЦРУ. Період 1961-1971 рр. характеризується значною роллю таємних операцій, однак технічні досягнення вимагають все більшої координації діяльності розвідувального співтовариства. Технологічний прорив суттєво посприяв змінам як в ЦРУ так і в співтоваристві в цілому. В період 1971-1975 рр. формується остаточна структура в якій були механізми, що забезпечували не тільки діяльність Таємної служби, але й механізми, що забезпечували збір, обробку інформації, вироблення рекомендацій, які вже стали покладати в зовнішню політику на відміну від попередніх етапів, а найголовніше, що максимально була забезпечена координація розвідувального співтовариства. В подальшому необхідності суттєвих реформ не виникало, оскільки в ЦРУ вже були вироблені механізми протидії загрозам як воєнного так і економічного характеру та забезпечена належна координація в розвідувальному співтоваристві в цілому.

Діяльність ЦРУ та розвідувального товариства в цілому має дуже широку нормативну базу, яка повністю забезпечує їх діяльність.

РОЗДІЛ 3. МЕТОДИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЦРУ І МЕХАНІЗМИ ЇХ РЕАЛІЗАЦІЇ

зовнішньополітичний інтерес розвідувальний біполярність

В біполярний період на діяльність ЦРУ впливали ряд факторів: необхідність забезпечувати протидію СРСР, при цьому уникаючи відкритої конфронтації, здобувати та аналізувати інформацію, не дивлячись на «залізну завісу». Саме під впливом цих факторів формувалася структура і нормативна база.

Загалом діяльність ЦРУ можна поділити на відкриту і таємну. Як відкрита так і таємна діяльність витікає з Закону «Про національну безпеку» 1947 р. Відповідно до цього Закону відкритими функціями були: консультації РНБ з питань національної безпеки, забезпечення РНБ рекомендаціями стосовно координації розвідувальної діяльності департаментів, аналіз розвідувальної інформації та забезпечення її належного розповсюдження. Таємна діяльність ґрунтується на положенні, що ЦРУ має: «забезпечувати такі функції…які РНБ час від часу буде надавати…» [20].

Відкрита діяльність загалом зводиться до збирання інформації з відкритих джерел та вироблення рекомендацій на її основі,а координацією цього процесу займався Директорат по розвідці.

Комісія Чорча дає таке визначення таємній діяльності: «будь-яка таємна операція, яка має за мету вплинути на закордонне керівництво, організацію, особу чи події задля підтримки зовнішньої політики США» [8]. Вона включає в себе таємний збір інформації та таємні операції. Спочатку за кожну з цих видів діяльності відповідали окремі структурні підрозділи, але після створення Директората планування, вони перейшли під його керівництво.

При таємному зборі інформації головне встановити контакт. Оперативник ЦРУ встановлює зв'язок з іноземним джерелом, яке може бути як оплачуване, так і безкоштовне, в партії чи державному інституті, щоб дізнатися про партію чи функціонування інституту. За звичай, оперативник ЦРУ не впливає на діяльність джерела, однак і таке джерело може відігравати важливу роль в операції. Подібний зв'язок може встановлюватись як з місцевою поліцією, так і з армією або спецслужбами [6].

Не менш активно використовуються подвійні агенти. Найбільш відомим та суперечливим подвійним агентом періоду біполярності був О.Пеньковський. Інформація про Пеньковського, його роботі в ДРУ і співпраці із спецслужбами США і Великобританії до сього дня класифікується як секретна, тому велика частина оцінок будується на непрямих фактах, офіційній інформації, поширеній свого часу СРСР, Великобританією і США, і на опублікованих в США в 1965 році автобіографічних замітках самого О. Пеньковського (авторство часто оспорюється).

За офіційною версією, поширеній засобами масовій інформації СРСР після проведення відкритого судового процесу в Москві, співпрацю із західними спецслужбами Пеньковський почав в 1958 році. Значних секретів на захід не передав, і його діяльність не привела до серйозних наслідків. По твердженнях в ході судового процесу, Пеньковський був вельми недалекою людиною, корисливою і з обмеженими інтересами, це і послужило причиною його зради; в ході суду визнав свою провину, активно співробітничав із слідством. В ході судового процесу його приналежність до ГРУ не розкривалася. За офіційною версією, Пеньковський був арештований 22 жовтня 1962 року завдяки контррозвідувальній активності співробітників КДБ. 11 травня 1963 року Військовою колегією Верховного суду СРСР О. В. Пеньковський був визнаний винним в зраді Батьківщині і засуджений до розстрілу. Його зв'язків Гревіл Вінн (Greville Wynne) був визнаний винним в шпигунстві і засуджений до восьми років позбавлення волі. Вже 16 травня 1963 роки Пеньковський був розстріляний. У 1964 році Гревілл Вінн був обміняний на радянського розвідника Конона Молодого [31].

За версією західних аналітиків, Пеньковський був високоерудованою людиною і грамотним офіцером розвідки. Співпрацю із спецслужбами США і Великобританії почав в 1961 році. До співпраці його підштовхнуло ідеологічне неприйняття реалій СРСР і доктрин соціалізму. Об'єми і важливість переданих ним матеріалів не мали аналогів за всю попередню історію розвідувальної діяльності Заходу проти СРСР. Як одна з основних можливих причин провалу О. В. Пеньковського західними аналітиками прийнято називати інформацію, передану розвідувальним службам СРСР співробітником Центру національної безпеки США Джеком Данлепом (Jack Dunlap) [17].

В арсеналі ЦРУ існувало багато методів забезпечення зовнішньополітичних інтересів США, які варіюються від звичайної пропаганди до політичних вбивств, від фінансування антикомуністичних повстанських угрупувань до повномасштабної військової інтервенції.

За характером інструментів та сфери діяльності можна виділити наступні групи інструментів:

політичні

економічні

військові

інформаційні

Політичні інструменти мають на меті здійснити вплив на політичну систему країни. Впливали з метою встановити прозахідний режим, при чому не мало значення демократичний чи диктаторський. Вплив здійснювався як під час виборів так і в міжвиборчий період. Основними інструментами такого впливу були: активний вплив на волевиявлення громадян шляхом пропаганди, фінансування проамериканських кандидатів та політичні партії, організації передвиборчої кампанії, посилення прозахідних настроїв в суспільстві, дискредитація комуністів, встановлення контакту з військовими та спецслужбами для організації військового перевороту [6, 8,].

Так в Чилі відбувалися спроби здобути вплив в чілійських державних інститутах та суспільстві. При цьому переслідувалось ряд цілей від прямого впливу на формування державної політики до протидії посилення ідей комунізму в суспільстві.

З 1964 по 1968 рр. ЦРУ встановило контакти з Чилійською соціалістичною партією на рівні міністерств, також були встановлені контакти з різними організованими групами в чилійському суспільстві. Основною метою цих контактів було забезпечення можливості прямого впливу на політичні події в Чилі, наприклад забезпечення контролю над чилійськими студентськими організаціями та недопущення поширення впливу комунізму на них, підтримка активності жінок в політичному та інтелектуальному житті, боротьба з комуністичним Сentral unica de trabajadores chilenos (CUTCH) та підтримка демократичних профспілок та недопущення поширення комуністичного впливу в культурних та інтелектуальних колах [6].

Також, ЦРУ активно намагалось впливати на вибори в Чилі з 1963 по 1973 рр.

Президентські вибори 1964 р. найбільш яскравим прикладом такого втручання. ЦРУ витратило більш ніж 2,6 млн. дол. на підтримку кандидата від Християнсько-демократичної партії Чилі, щоб не допустити приходу марксиста Альєнде. До того ж були сформовані певні групи в суспільстві: студентські, жіночі, професійні, селянські на підтримку кандидата від Християнсько-демократичної партії. Навіть було організовано дві політичні партії, щоб відтягнути голоси від прокомуністичного Альєнде [12, 13].

В Вашингтоні було створено міжвідомчий комітет, який складався з представників Державного департаменту, Білого Дому та ЦРУ. Подібна група була створена і в посольстві в Сантьяго. В самому ЦРУ не було створено спеціальної комісії по даному питання, однак резидентура ЦРУ в Сантьяго була посилена. Вона забезпечувало проведення передвиборчої кампанії кандидата від Християнсько-демократичної партії в «американському» стилі, що включало опитування, реєстрацію виборців і це було підкріплено серйозною пропагандою.

США втрутилось і в президентські вибори 1970 р., однак не так активно, основна мета була не допустити переобрання Альєнде, а не підтримка необхідного кандидата.

Підтримка на виборах здійснювалась не тільки необхідним США кандидатам в Президенти, але й політичним партіям - для повноцінного впливу на внутрішню та зовнішню політику.

З 1971 по 1973 «Комітет 40» надав дозвіл виділити близько 4 млн. дол. На підтримку опозиційних політичних партій в Чилі. Більша частина була адресована Християнській демократичній партії Чилі (ХДП), але також суттєва частина цих коштів призначалась для Національної партії (НП), консервативній партій, що була більш різко налаштована проти Альєнде. Також були спроби добитися розколу в лавах правлячої коаліції Народна єдність (Unidad Popular) [50].

Подібна практика застосовувалась і в Індії.

Під час парламентських виборів 1957 року, наприклад, велику активність в штаті Уттар-Прадеш проявляла перший секретар посольства США Керол Лейз. Її втручання було настільки помітним, що «дипломат» від ЦРУ була видворена з Індії. Через п'ять років співробітники делійської резидентури ЦРУ на чолі з її шефом Р. Розіцке, що став згодом одним з провідних керівників в Ленглі, зробили спробу провалити на виборах видного прогресивного діяча В. К. Крішну Менона. Як повідомлялося в індійській пресі, на цю операцію було витрачено 2,5 мільйона рупій. Втручання співробітників ЦРУ і їх агентури було настільки явним, що з публічним засудженням їх дій виступив прем'єр-міністр Дж. Неру. Г. Розіцке і іншим американцям з його «компанії» довелося покинути Індію не по своїй волі.

На загальних виборах 1967 років ЦРУ зробило новий наступ. Викривши факти підкупу правих політичних діячів, бомбейський тижневик «Бліц» зумів розкрити і склад «оперативної групи» ЦРУ, що працювала на виборах. Хоча і ця спроба закінчилася невдачею, американським спецслужбам удалося вступити в контакт з політичними противниками І. Ганді в її партії Індійський національний конгрес (ІНК. У лютому 1971 року делійська газета «Нью ейдж» встановила: «За 18 місяців -- з квітня 1969 року по вересень 1970-го -- посольство США зняло зі своїх банківських рахунків 588,4 мільйона рупій. Ця сума складає більше 83 відсотків витрат посольства за попередніх 13 років». Коли на початку 70-х років в правлячій партії ІНК стався розкол, багато хто запідозрили в цьому саме ЦРУ [30].

В разі неможливості привести проамериканського кандидата чи політичну силу законним шляхом, відбувалися спроби зробити це неконституційним шляхом, наприклад шляхом військового перевороту, як це було зроблено в Чилі та Гватемалі.

В основу військової операції в Гватемалі було покладено ряд документів: Доповідь Відділу розвідки № 6001 (Intelligence Report Prepared in the Office of Intelligence Research № 6001) [9], яка визначала необхідність проведення такої операції та Стисла доповідь ЦРУ від 18 червня 1953р. (Report Summary Prepared in the Central Intelligence Agency) [19], яка наголошувала на необхідності військового забезпечення К. Армаса, який організовував переворот.

Хакобо Арбенса прийшов до влади в 1951 році. Уряд США був стурбований зростанням комуністичного впливу в Латинській Америці і реформістські ідеї Арбенса, його незалежна від США політика, контакти з комуністами і встановлення дипломатичних відносин з СРСР викликали негативне ставлення до нього в керівництві США. У США вважали, що Арбенса налаштований прорадянськи.