Європейська інтеграція і Україна

Формування Європейського Союзу і глобальні проблеми сучасності. Шляхи України до євроінтеграції: витоки і перспективи. Формування української держави в умовах євроінтеграції. Моделі політичних та економічних відносин між Україною та європейським союзом.

Рубрика Международные отношения и мировая экономика
Вид курс лекций
Язык украинский
Дата добавления 22.07.2017
Размер файла 120,0 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ФІНАНСІВ УКРАЇНИ

ЄВРОПЕЙСЬКА ІНТЕГРАЦІЯ

Опорний конспект лекцій

Дніпропетровськ - 2010

МІНІСТЕРСТВО ФІНАНСІВ УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКА ДЕРЖАВНА ФІНАНСОВА АКАДЕМІЯ

ФАКУЛЬТЕТ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ І ЕКОНОМІКИ ПРАЦІ

КАФЕДРА ГУМАНІТАРНИХ ДИСЦИПЛІН

ЄВРОПЕЙСЬКА ІНТЕГРАЦІЯ

Опорний конспект лекцій

для студентів денної форми навчання, які навчаються

за галуззю знань 0305 «Економіка та підприємництво»

за напрямами підготовки 6.030508 «Фінанси і кредит»,

6.030504 «Економіка підприємства»,

6.030505 «Управління персоналом та економіка праці»

Дніпропетровськ - 2010

ББК 65.5

С 79

Степанов І. В.

Європейська інтеграція: Опорний конспект лекцій - Дніпропетровськ: Дніпропетровська державна фінансова академія, 2010. - 74 с.

Європейська інтеграція: Опорний конспект лекцій для студентів денної форми навчання.- Дніпропетровськ, - Дніпропетровська державна фінансова академія, 2010.- 74 с.

Опорний конспект лекцій містить в собі лекції, які доповнюються науковими термінами і поняттями, списком рекомендованої літератури. Дисципліна спрямована на формування системи світоглядних знань про причини та наслідки трансформаційних процесів глобальної економіки, визначення основних завдань інтеграційної стратегії України.

Автори: І.В. Степанов

- старший викладач кафедри економічної теорії Дніпропетровської державної фінансової академії

Рецензенти:

Д.В. Маляр

Т.О. Дулік

- к.е.н., доцент кафедри менеджменту та економічної теорії Академії митної служби України

- к.е.н., доцент, завідувач кафедри податків Дніпропетровської державної фінансової

Відповідальний

за випуск:

Капітон В.П.

- завідувач кафедри гуманітарних дисциплін Дніпропетровської державної фінансової академії

Розглянуто та схвалено Вченою радою факультету

управління персоналом і економіки праці

Протокол № _6_ від _29.03.2010 р.

Розглянуто та схвалено на засіданні кафедри гуманітарних дисциплін

Протокол № _6_ від _12.03.2010р.

ЗМІСТ

Вступ

Тема 1. Формування Європейського Союзу і глобальні проблеми сучасності

Тема 2. Шляхи України до євроінтеграції: витоки і перспективи

Тема 3. Формування української держави в умовах євроінтеграції

Тема 4. Формування економічного простору України

Тема 5. Моделі політичних та економічних відносин між Україною та європейським союзом

Список рекомендованої літератури

євроінтеграція україна держава

ВСТУП

Європейський вибір України, проголошений від здобуття незалежності, залишається стратегічним курсом нашої держави, і події останнього часу свідчать про значне посилення цього зовнішньополітичного вектору.

Актуальність євро інтеграційної тематики обумовила появу відповідних курсів не тільки у вищій школі, а і у багатьох середніх загальноосвітніх навчальних закладах.

Курс "Європейська інтеграція" покликаний привернути вашу увагу до процесів європейської та євроатлантичної інтеграції нашої держави, ознайомити з основними проблемами на цьому тернистому шляху та вже досягнутими результатами.

У даній роботі мова піде про економічні аспекти реалізації Україною свого євроатлантичного вектора розвитку. В ній розкрито основні тенденції й закономірності поступу процесів міжнародного поділу праці як фундаменту будь-яких інтеграційних процесів, показано участь України у цих процесах сьогодні, окреслено той потенціал, який є в України і який може забезпечити їй достойне місце в міжнародній кооперації у майбутньому. Досліджено економічні інтереси України, які визначають її європейський вибір, проаналізовано сучасний стан відносин України і ЄС, сформульовано економічні орієнтири євро інтеграції.

При розробці цього курсу лекцій було враховано, що у контексті реформування освіти одним із пріоритетів є орієнтація на створення умов для особистості в набутті нею необхідних компетентностей, які передбачають комплекс знань, умінь, навичок, відношень, ціннісних орієнтацій, необхідних для активного життя в сучасному суспільстві та світі. У структурі курсу лекцій значна увага приділяється історії євроінтеграції, а також процесам поглиблення і розширення європейського будівництва, інституційному устрою ЄС, проблемам сьогодення та майбутнього Союзу.

ТЕМА 1. ФОРМУВАННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ І ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОСТІ

План

Міжнародний поділ праці та його роль у формуванні моделі сучасної світової економіки

Світогосподарські зв'язки та інтеграційні процеси в умовах світової глобалізації

Етапи формування Європейського Союзу

1.1 Міжнародний поділ праці та його роль у формуванні моделі сучасної світової економіки

Однією з прикметних особливостей функціонування світового господарства починаючи з 2-ї половини XX ст. став бурхливий розвиток міжнародних економічних відносин: розширюється і поглиблюється співпраця між окремими країнами, групами країн, міждержавними економічними об'єднаннями, а також окремими підприємствами та організаціями. Всі ці процеси посилюють інтернаціоналізацію виробництва, його усуспільнення в міжнародному масштабі та водночас є причиною і наслідком поділу праці всередині країн та між ними.

За прийнятим визначенням, міжнародний поділ праці (МПП) являє собою систему або спосіб організації взаємозалежного виробництва, за якого підприємства різних країн спеціалізуються на виготовленні певних товарів або послуг, а потілі обмінюються ними .

Суть МПП полягає у діалектичній єдності двох тенденцій процесу еволюції виробництва - розчленовування та об'єднання. Конкуренція змушує виробників постійно зіставляти свої індивідуальні витрати та результати виробництва з досягненнями інших продуцентів аналогічної продукції, змушує домагатися зниження витрат на одиницю продукції за рахунок використання альтернативних технологій, нових методів організації виробництва тощо. Часто-густо це стає можливим лише тоді, коли ті чи інші фази виробництва або його технологічні цикли виокремлюються в самостійності підприємства. Останнє, як правило, обов'язково приводить до зростання масштабів виробництва понад внутрішні потреби будь-якої окремо взятої країни, яким би ємним не був її внутрішній ринок.

Включаючись до МПП, господарюючі суб'єкти окремо взятої країни свідомо виготовляють надлишкову продукцію і обмінюють її на товари, які вони не виробляють зовсім або виготовляють у недостатній кількості. Тому МПП можна визначити як дві взаємодоповнюючі та взаємопосилюючі орієнтації національних економік - "експортну ", коли в окремих країнах або регіонах світу налагоджується випуск певних товарів понад внутрішні потреби, та "імпортну ", коли в країні розвивається споживання понад внутрішні її виробничі можливості за рахунок придбання продукції з інших держав.

Чинником, що спонукає країни прилучатись до МПП, є суперечність (невідповідність) між темпами зростання суспільних потреб її громадян та наявними в ній ресурсами для задоволення цих потреб. Але навіть якщо країна й має відповідні ресурси, щоб організовувати власне виробництво, здатне задовольнити конкретний попит споживачів, то не завжди цей шлях вирішення проблеми (налагодження саме такого виробництва) є сьогодні економічно вигідним.

Існує інший спосіб вирішення цього ж питання. Припустимо, країні необхідно забезпечити потребу в 10 нових предметах виробничого та персонального призначення - танкерах, екскаваторах, телевізорах тощо. Беручи участь у МПП, ця країна може не будувати всі 10 (але невеликих) підприємств для задоволення усіх 10 потреб, що виникли, а створити тільки 5 (але великих) підприємств. Частину продукції цих підприємств вона буде споживати сама, а іншу частину обмінюватиме на ті товари, що необхідні для задоволення інших 5 потреб. Така країна не лише задовольнить потреби своїх громадян, а й отримає економічний виграш. Адже серійне виробництво значних обсягів товарів дає можливість економити ресурси в розрахунку на одиницю продукції, що випускається, а також істотно підвищувати продуктивність праці.

Саме зростаючі суспільні потреби, обмежені ресурси та перспективи економії праці спонукають країни прилучатися до МПП.

Передумовами МПП є природно-географічні та суспільні відмінності між країнами. Поміж перших - природні ресурси, клімат, чисельність населення, розмір території, географічне положення тощо, поміж других - технологічний рівень розвитку країни, господарський уклад, що превалює в ній, особливості історичного розвитку тощо.

Наявність тієї чи іншої сприятливої передумови дає можливість країні спеціалізуватися на виробництві відповідного товару, визначає генеральний напрям її участі в МПП. Для вступу до МПП країна, що не має на своїй території багатих покладів корисних копалин, може, наприклад, зосередити свої зусилля на підготовці висококваліфікованої робочої сили, розвивати виготовлення специфічних наукомістких засобів виробництва тощо. Це, як свідчить досвід Японії та деяких нових індустріальних країн, є достатньо ефективним способом участі в МПП.

Одним з важливих факторів природно-географічного характеру, що визначають "виробниче обличчя" країни в системі МПП, є поклади корисних копалин. Нерівномірний розподіл корисних копалин на Земній кулі (а відповідно й між різними державами) створює об'єктивні передумови розвитку видобувних галузей там, де для цього є найбільш сприятливі умови (вигідне місцезнаходження відносно світового ринку, незначна глибина залягання, вміст корисної речовини тощо). Ось чому добувна промисловість більш розвинена в тих країнах, де розробка корисних копалин потребує менших витрат суспільної праці.

Визначальними для участі країни в МПП можуть бути її кліматичні умови. Наприклад, сприятливі для вирощування бананів та кофе кліматичні умови значною мірою визначають експортну спрямованість сільськогосподарського виробництва ряду країн Південної Америки.

Істотний вплив на спеціалізацію країни у МПП відіграє її економіко-географічне розташування, насамперед - транспортно-географічне. Наприклад, Україна завдяки своєму географічному положенню має найвищий в Європі транзитний рейтинг, отже, вона має й відповідну передумову зайняти гідне місце у МПП як транзитна держава. Через її територію, згідно з концепцією розбудови транс'європейських транспортних коридорів, можуть пролягти 4 надзвичайно важливі транспортні коридори. їх створення сприятиме різкому збільшенню товарообігу між країнами Європи та Азії .

Серед природно-географічних факторів, що обумовлюють ступінь залучення країни до МПП, дослідники виділяють також розмір території держави - чим більша вона, ця територія, тим, як правило, різноманітніші й багатші її природні ресурси, що дає їй змогу обходитись без імпорту або зменшувати його. Країни з більшою територією та достатньою кількістю населення мають більше можливостей для створення більш повного набору галузей господарства та більш потужного потенціалу науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР).

Такий фактор, як щільність населення, хоча й відіграє важливу роль у розвитку структури національної економіки та міжнародної спеціалізації країни, але не є визначальним. Наприклад, щільність населення у деяких районах Китаю та Індії нині така ж висока, як і в Бельгії, однак структура економіки в Бельгії більш розвинена, ніж в інших названих країнах.

Однак наявні у тієї чи іншої країни природно-географічні переваги щодо розвитку в ній певних галузей транснаціонального виробництва не завжди можуть бути реалізовані. Перешкодою цьому можуть стати, зокрема, наступні чинники. По-перше, недостатній потенціал наявних у країні виробничих сил для перетворення цієї можливості у дійсність. По-друге, політична чи економічна залежність країни від інших країн (партнерів), які з тих чи інших міркувань протидіють використанню цих можливостей. Світовий досвід свідчить, що природно-географічні переваги можуть стати дійсно головним фактором спеціалізації країни в системі МПП тільки за відповідного рівня розвитку в ній виробничих сил та за наявності сприятливих соціально-економічних і політичних умов.

Важливими факторами, що визначають місце країни в МПП, є ступінь кваліфікації її робітників та рівень розвитку використовуваних ними засобів праці. Саме ступінь кваліфікації та структура сукупної робочої сили є вирішальними у конкурентній боротьбі держав за ту чи іншу роль у МПП. Загальне значення цього фактора полягає в тому, що більш кваліфіковані робітники краще використовують наявні в їхньому розпорядженні засоби праці і завдяки цьому забезпечують більш високу продуктивність праці. Країна, що має більш кваліфіковану робочу силу, здатна спеціалізуватися на виробництві найбільш трудомістких, високоякісних і найбільш прибуткових товарів виробничого та індивідуального призначення. Наявність у країні кваліфікованих робітників створює передумови для нарощування в її експорті частки готових виробів до максимально можливого рівня.

Важливою передумовою ефективної участі країни в МПП є рівень розвитку власних засобів праці - чим більше вони розвинуті, тим більше у неї шансів мати вигоду від участі в МПП. Якщо країна має багаті поклади корисних копалин, але не володіє засобами для їх видобутку, то вона не в змозі налагодити вигідний для себе експорт цих природних ресурсів. Якщо у неї родючі землі, але немає сучасних машин для їх обробітку, то її сільське господарство буде відсталим і мало що даватиме для експорту. Історія вчить, що для формування ефективного народногосподарського комплексу необхідно володіти розвиненими засобами праці хоча б у кількох галузях обробної промисловості. Особливо необхідні сучасні засоби виробництва у галузях машинобудування, які виготовляють обладнання та машини для добувної промисловості та сільського господарства. Цей фактор гарантує спеціалізацію країни на експорті відповідної мінеральної та іншої промислової сировини, а також сільськогосподарської продукції. Інакше кажучи, коли країна спеціалізується на виробництві продуктів добувної промисловості та сільського господарства, то вона повинна мати передові засоби праці в цих галузях народного господарства. Інакше ні добувна промисловість, ні сільське господарство не будуть достатньо розвинуті та спроможні працювати на експорт.

На сьогодні з усіх факторів, що визначають участь країни у МПП, вирішальну роль відіграють засоби праці. Саме від їх наявності залежить те місце, яке країна займає у системі МПП. Якщо вони достатньо розвинені, вона може бути постачальником на світовий ринок переважно готових виробів і мати такий народногосподарський комплекс, який забезпечує ефективне функціонування усіх галузей національної економіки.

Поглиблення інтернаціоналізації виробництва відбувається як у процесі МПП, так і шляхом посилення міжнародної виробничої кооперації (МВК), про що мова йтиме трохи згодом. Головними напрямами розвитку МПП стали поглиблення міжнародної спеціалізації виробництва (МСВ) та розширення міжнародного кооперування у виробництві (МКВ).

Ускладнення сучасних технічних виробів привело до значного зростання числа вузлів та деталей, що в них використовуються. Номенклатура промислової продукції безперервно зростає і сьогодні стала такою, що ні одна країна світу не в змозі без шкоди для себе мати економічно ефективне виробництво не тільки всіх видів продукції, що виробляється у світі, але й тих із них, що споживаються всередині країни.

На сьогодні акцент у МСВ у промисловості зміщується в напрямі спеціалізації випуску не кінцевої продукції, а деталей, вузлів та комплектуючих, і процес цей весь час посилюється. В сучасному машинобудуванні, наприклад, тільки 15-25 % усіх деталей машин є оригінальними, решта 75-85 % - це взаємозамінювані деталі або навіть деталі з однаковими технічними характеристиками для багатьох типів машин та обладнання. Впродовж 1960-1988 pp. частка деталей та вузлів до машин у зовнішній торгівлі розвинених країн щорічно зростала у 2-3 рази і на кінець 80-х років складала 40% проти 20 у 1960 р.

Розвиток МСВ має виробничий та територіальний вектори. Виробнича спеціалізація поділяється на міжісгалузеву та внутрігалузеву спеціалізацію, а також спеціалізацію окремих підприємств.

Основними видами виробничої МСВ є: предметна (виробництво фінальної продукції), подетальна (виробництво проміжної продукції - компонентів фінальної), технологічна, або стадійна (здійснення окремих технологічних процесів, наприклад, складання, фарбування, зварювання тощо).

Територіальна МСВ включає у себе спеціалізацію окремих країн, груп країн, а також регіонів з виробництва тих чи інших товарів та їх частин для світового ринку.

Об'єктивною основою МКВ є всезростаючий рівень розвитку продуктивних сил, а також процес встановлення стійких виробничих зв'язків між самостійними підприємствами незалежно від того, чи відбувається він у середині країни чи на міжнародній арені. Саме взаємодією між господарюючими суб'єктами, які беруть участь у виробництві певного спільного продукту, зберігаючи, однак, свою господарську самостійність, кооперування відрізняється від кооперації. Остання являє собою виробничі зв'язки між багатьма людьми, об'єднаними спільною працею на одному підприємстві, в тому числі й у структурі корпорації, що передбачає єдність організаційної та економічної структури, в рамках якої це виробництво здійснюється (наприклад, співпраця підприємств різних країн у рамках транснаціональної корпорації - ТНК).

МКВ притаманні такі ознаки, як попередній договірний характер, спеціалізація підприємств, що кооперуються, а також довгостроковий характер взаємодії. Цим міжнародне кооперування суттєво відрізняється від міжнародної торгівлі. Основними методами здійснення МКВ, як свідчить світовий досвід, є:

1. Підрядне кооперування. Цей метод передбачає, що підприємство-замовник з однієї країни доручає підприємству-виконавцю з іншої країни виконання певних робіт згідно з раніше досягнутою домовленістю щодо строків, обсягів, якості та інших умов виконання. Підрядний метод передбачає також поставку проміжних виробів одним партнером іншому для складання останнім кінцевого продукту. За методом підрядного кооперування, наприклад, здійснюється співпраця українського ВАТ "Чернігівавтодеталь" з російським ВАТ "Горьковский автомобильный завод" (ГАЗ), для якого українське підприємство за технічною документацією ГАЗу виготовляє карданні вали до автомобілів "Волга";

2. Метод, що передбачає взаємну часткову спеціалізацію на основі використання власних ресурсів партнерів та поставки виробів один одному для створення кожним з партнерів власного кінцевого продукту. Цей метод, як правило, застосовується між підприємствами, які за характером своєї діяльності перебувають у виробничій взаємозалежності. Партнери домовляються про умови взаємної спеціалізації і відповідно до угоди обмінюються комплектуючими для складання кожним з них самостійно кінцевого виробу. Прикладом кооперування є взаємодія українських та російських підприємств з виробництва екскаваторів. Так, українське ВАТ "АТЕК" (м. Київ) поставляє російському ТОВ "Братек" (м. Брянськ) модулі кабін, катки та стрічки гусеничні, поворотні платформи тощо, а взамін отримує дизельні двигуни, опорно-поворотні пристрої тощо. В результаті обидві сторони, не розширюючи виробництва, мають можливість виробляти екскаватори;

3. Метод, що передбачає об'єднання зусиль підприємств різних країн для реалізації спільної програми із створення того чи іншого продукту. Як правило, в цьому випадку мова йде про розробку і виробництво технічно складного продукту, що потребує об'єднання фінансових, науково-технічних, матеріальних і трудових ресурсів кількох країн та закріплення за кожною з них повної відповідальності за реалізацію певної частини проекту.

Іншим прикладом МВК за цим методом є багатосторонній міжнародний проект "Морський старт" (Sea Launch), участь у реалізації якого беруть Україна (частка її участі у проекті складає 15 %), Норвегія (відповідно - 20 %), Росія (відповідно - 25 %), Сполучені Штати Америки (відповідно - 40%). Проектом передбачено, що ракети стартують зі спеціальної морської платформи, яка розташована в екваторіальній зоні Тихого океану. Такі старти мають переваги перед стартами з більш високих широт Землі, оскільки дають змогу повною мірою використати лінійну швидкість обертання Землі навколо своєї осі, яка на екваторі становить 463 м/сек. Крім того, у разі такого запуску стаціонарних супутників відпадає проблема переведення їхньої похилої орбіти в екваторіальну, зростає безпека запусків, оскільки залишки ракет будуть падати не на суходіл, а на поверхню океану. Участь України в цьому проекті полягає у виготовленні і поставці для запуску з платформи ракетоносіїв "Зеніт".

Інший приклад міжнародної взаємодії за наведеним методом - створення європейського аеробуса. Рішення щодо реалізації цього проекту було прийнято у 1969 р. Францією та Західною Німеччиною. Для його здійснення було залучено також англійську фірму Хоукер Сидли (Hawker Siddeley). В результаті виробничої взаємодії підприємств трьох країн у рамках консорціуму Airbus Industrie вже на початку 1973 р. було випущено перші два літаки А300ВІ. Перший авіарейс за участі європейського аеробуса було здійснено компанією Ейр Франс у травні 1974 р. між Парижем та Лондоном.

4. Метод, в основу якого покладено співробітництво підприємств різних країн щодо спільного спорудження господарських об'єктів. За цим методом фірми кількох країн за дорученням замовника спільно виконують узгоджені роботи задля досягнення крупного конкретного результату - спорудження певного промислового або іншого господарського об'єкта.

Інший приклад міжнародної взаємодії за цим методом - грандіозний проект з прокладання тунелю під Ла-Маншем (тунель було відкрито у травні 1994 p.), який реалізовано спільними зусиллями будівельних фірм Англії та Франції. Цей найбільший у світі підводний тунель (два залізничних і один службовий) є сучасною транспортною системою, що з'єднує Англію та Францію. Його довжина трохи перевищує 50 км, з яких 38 км проходить під морським дном на глибині 45 м. Роботи із спорудження цієї транспортної артерії було розпочато на англійському березі у грудні 1987 p., а на французькому - на три місяці пізніше.

Юридичною основою МКВ за наведеними методами є різного роду договори та угоди як на міждержавному (міжурядовому) рівні, так і на рівні господарюючих суб'єктів різних країн. Рівень угод визначається конкретними умовами міжнародного кооперування: обсягами взаємних поставок продукції; кількістю підприємств, що беруть участь у співробітництві; ризиком невиконання договірних умов; ступенем зацікавленості країн у кооперуванні їхніх підприємств. Наприклад, для прискорення розвитку співробітництва на коопераційній основі між українськими та російськими виробниками, між Кабінетом Міністрів України та Урядом Російської Федерації 24 квітня 1998 р. підписано Угоду про виробничу кооперацію. Статтею 2 цієї Угоди визначено, що номенклатура і обсяги кооперованих поставок, а також господарюючі суб'єкти, які здійснюють ці поставки, мають щорічно визначатися відповідним Протоколом, який є невід'ємною частиною Угоди. Для стимулювання товаровиробників обох країн щодо укладання договорів на поставку товарів (послуг), які внесені до Протоколу, статтею 3 Угоди передбачено, що ці товари (послуги) не будуть обкладатися податком на додану вартість та акцизами.

Однією з тенденцій сучасного виробництва є підвищення капіталомісткості випуску нової продукції, залучення до налагодження такого випуску значних фінансових ресурсів. МВ К дає можливість підприємствам і фірмам скорочувати час налагодження виготовлення нових товарів та знижувати їх капіталомісткість. Так, за даними ЄЕК ООН, міжнародні угоди про технічне співробітництво та обмін вузлами і деталями на базі кооперування в середньому на 14-20 місяців скорочують строки налагодження виробництва нових видів виробів у порівнянні з організацією їх виробництва власними силами, а також на 50-70 % знижують вартість освоєння виробництва. Крім того, кооперування з провідними іноземними фірмами дає можливість виробникам з інших країн досягти більше 90 % рівня якості продукції іноземного партнера, тоді як освоєння закордонної технології своїми силами дає змогу забезпечити лише 70-80 % даного показника.

В окремих випадках великі підприємства та корпорації, експортуючи свою продукцію, вдаються до МКВ задля збільшення власних доходів. Так, у разі запровадження деякими країнами світу високих митних тарифів на ввезення готових машин ці виробничі структури експортують до них машини у вигляді комплектного набору на основі договорів про виробниче кооперування з місцевими підприємствами, які за цими договорами здійснюють складання машин та їх реалізацію. В Україні також більш вигідно налагоджувати великовузлове складання іномарок і їх реалізацію, ніж ввезення і продаж готових автомобілів.

З метою зниження витрат на одиницю продукції великі корпорації, в тому числі й ТНК, встановлюють коопераційні зв'язки з окремими малими, середніми, а також великими підприємствами, фірмами, перетворюючи їх у субпостачальників вузлів, деталей та інших проміжних виробів. Підприємства, які перетворюються на субпостачальників тієї чи іншої іноземної корпорації, можуть залишатися або економічно самостійними (в такому випадку мова йде про МКВ), або увійти до структури ТНК (в такому випадку мова йде про МВК).

МВК має місце тоді, коли підприємства, що розташовані в різних країнах, входять до складу однієї організаційної та економічної структури, якою є, наприклад, ТНК. Останні нині стали головними структурними елементами економік більшості країн світу, провідною силою їхнього розвитку та підвищення ефективності. З поширенням діяльності ТНК міжнародна торгівля все більше перетворюється на внутрішньофірмову торгівлю: фактично міждержавні потоки продукції здійснюються між підрозділами однієї глобальної корпорації. На ТНК нині припадає 2/3 усього обсягу світової торгівлі, і половина її здійснюється як внутрішньофірмова торгівля. Саме ТНК є сьогодні основними генераторами поступу МВК. Від рішень керівництва ТНК залежить спеціалізація підрозділів корпорації, спрямованість виробничих коопераційних зв'язків між ними. Самі ж рішення керівництва материнської компанії зазвичай визначаються в процесі пошуку відповідей на такі стратегічні запитання:

- де розташовані ринки збуту кінцевої продукції корпорації?

- де більш доцільно розмістити виробничі потужності для постачання цих ринків?

- де і від кого можна отримувати ресурси (сировину, деталі, вузли, комплектуючі вироби, основне устаткування тощо)?

1.2 Світогосподарські зв'язки та інтеграційні процеси в умовах світової глобалізації

Найхарактернішою рисою світового економічного розвитку напередодні III тисячоліття стала його глобалізація. Вперше термін "глобалізація" почав використовувати американський економіст Т. Левіта (1983 p.), позначивши ним процес злиття ринків, який активно проявився у 1980 роках.

Професор Угорської академії наук М.Шімаі під глобалізацією розуміє сукупність таких процесів і явищ, як: транскордонні потоки товарів, послуг, капіталу, технологій та інформації; вільне переміщення людей між країнами; переважне орієнтування на світовий ринок у торгівлі, інвестуванні та інших трансакціях; територіальна та інституціональна інтеграція національних ринків; виникнення глобальних проблем типу екологічної деградації тощо. Характерною особливістю глобалізації він вважає те, що міжнародні потоки, а це головним чином потоки капіталу та інформації, в умовах лібералізації майже не контролюються національними законодавчими актами.

Вивченням цього феномена займаються й вчені України. Дослідженню економічного аспекту глобалізації присвячені, зокрема, роботи С. І. Соколенка, О. Г. Білоруса, Ю. М. Пахомова, А. С. Філіпенка, С. І. Пирожкова. З точки зору, наприклад, С. І. Соколенка, поняття "глобалізація" не є однозначним, його можна визначити по-різному в залежності від того, про що йдеться - про окрему компанію, галузь, країну чи про світове виробництво взагалі.

Відмінності у поглядах вчених на феномен глобалізації зумовлені досить часто несхожістю його проявів у різних сферах життєдіяльності людини - політичній, економічній та соціальній. Водночас усі дослідники глобалізації вважають, що цей процес не є принципово новим явищем, а є продовженням капіталістичної інтеграції, яка здійснюється вже протягом кількох століть. На їхню думку, світогосподарські зв'язки значно прискорилися після створення перших чартерних компаній, які стали організаторами виробництва та обміну у всесвітньому масштабі ще на початку XVII ст. Ці чартерні компанії й були попередниками сучасних транснаціональних компаній (ТНК), які виконують сьогодні головну роль у глобалізації. Витоки процесу глобалізації мають економічне начало, що основувався на притаманному природі капіталу прагненні до виходу за кордони національних держав з метою отримання вищих, ніж у межах своїх держав, прибутків.

Від самого початку рух виробників за кордон основувався на нових товарах, нових технологіях, нових ринкових методах, які давали значні конкурентні переваги на іноземних ринках і, як наслідок, - надприбутки. У 1870 та 1880 роках багато американських компаній, що виробляли нові для того часу товари (касові апарати, ліфти, парові насоси, локомотиви, замки тощо), енергійно шукали ринки для експорту своєї продукції, а окремі з них розпочинали власне виробництво в іноземних державах. Так, один з піонерів трансферту капіталу за межі своєї держави американський бізнесмен Зінгер у 1867 р. збудував у Глазго завод з виробництва нових швейних машин; підприємець Вестінгауз у 1879 р. заснував у Парижі підприємство з виготовлення плівки для фотоапаратів Кодак, імпортованих із США; компанії Вестерн Електрик та Інтернешнл Белл Телефон Компані спільно у 1882 р. заснували виробничу філію в Бельгії.

Так, завдячуючи відтоку капіталу за межі національних кордонів, поступово формувалась світова економіка міжнародних виробників, ламаючи звичні людські стереотипи щодо кордонів між державами. Ще півтора століття тому К.Маркс і Ф.Енгельс писали: "Буржуазія шляхом експлуатації світового ринку зробила виробництво і споживання усіх країн космополітичним... національні галузі промисловості знищені і продовжують знищуватися з кожним днем. На зміну старої місцевої та національної замкненості й існування за рахунок продуктів власного виробництва приходять всебічний зв'язок та всебічна залежність націй одна від одної. Це однаково стосується як матеріального, так і духовного виробництва. Плоди духовної діяльності окремих націй стають загальним здобутком".

Проте нерозвиненість світової інфраструктури комунікацій і транспорту та протекціоністська політика, яку здійснювали національні уряди практично до середини 1950 років, стримували розвиток глобалізації. Стрімке прискорення її на межі тисячоліть стало результатом низки економічних, політичних, соціальних і технологічних змін. Найбільш значущими з них були:

новітні науково-технологічні досягнення, особливо в галузі інформаційно-комунікаційних систем;

поглиблення проблем екологічного характеру (наростаюча загроза глобальної екологічної катастрофи);

геополітичні та геоекономічні трансформації, пов'язані з розпадом соціалістичної системи господарювання, появою "пост радянських" незалежних держав.

Як уже відмічалося в попередньому параграфі, процес інтернаціоналізації виробництва став закономірним результатом розвитку МПІТ та МВК. На різних відтинках часу цей процес мав різний формальний і реальний характер. Під формальною інтернаціоналізацією виробництва мається на увазі таке міжнародне усуспільнення виробництва, коли країни беруть участь у МПП, працюють одна на одну, але витрати на виробництво одних і тих самих продуктів у них відрізняються, причому інколи - істотно. Так буває тоді, коли на рівні національних економік вводяться різного роду обмеження для вільного руху товарів, робочої сили та капіталів в обох напрямах - ззовні та назовні.

У 2-й половині XX ст. у процесі інтернаціоналізації виробництва стали проявлятися нові тенденції - багато країн почало переходити від формальної до реальної інтернаціоналізації виробництва, тобто до об'єднань своїх зусиль задля більшої ефективності виробництва усіх учасників МПП. Цей період міжнародного усуспільнення виробництва в економічній теорії отримав назву інтеграційного етапу.

Перехід до інтеграційного етапу інтернаціоналізації виробництва був зумовлений необхідністю вирішення ряду економічних проблем, які не могли бути вирішені країнами поодинці чи навіть разом на основі старої системи МПП. Детермінантою в цьому процесі стала суперечність між нагальною потребою забезпечити стійкий розвиток економіки кожної з країн, що беруть участь у МПП, та обмеженими можливостями національних економік щодо реалізації цієї невідкладної задачі. Тобто, економічне інтегрування неможливе без подальшого розвитку суспільного характеру міжнародного виробництва, без поглиблення інтернаціоналізації виробництва на основі об'єднання виробничих та наукових потенціалів багатьох країн. І лише таке інтегрування відкриває перспективу вирішення не окремих тимчасових задач економічного або соціального плану, а виходу країн на принципово нові виробничо-технічні та соціально-економічні рубежі.

Саме з метою підвищення ефективності національного виробництва країни Західної Європи - Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція та ФРН - у 1957 р. створили Європейське економічне співтовариство (ЄЕС). Згідно з договором, підписаним у Римі, між цими країнами поступово мали знижуватися митні ставки на ввезення товарів, передбачалося створення умов для переливу капіталів та переміщення робочої сили. В результаті реалізації умов договору з початку 1959 р. митні квоти в країнах "шістки" були збільшені на 20 %, а митні збори зменшені на 10%. Згодом, в середині 1968 p., митні збори були відмінені зовсім. Як наслідок, то варообіг всередині ЄЕС у 1958-1972 pp. зріс у 9 разів, тоді як обіг торгівлі країн-членів з іншими країнами - лише у З рази. У 1958 - 1967 pp. середньорічні темпи приросту ВНП на душу населення складали в країнах "шістки" близько 4 % на рік, а у Великій Британії не піднімалися вище 2,5 %). Темпи приросту надходжень іноземних інвестицій до країн Співтовариства у 1958-1965 pp. були самими високими у світі.

З початку 1960 років у рамках ЄЕС почалася широкомасштабна гармонізація політики у сфері сільського господарства, телекомунікацій, авіаперевезень, залізничного транспорту, медичного обслуговування тощо. Європейська інтеграція поступово набирала обертів, залучаючи до цього процесу все нових членів. Починаючи з 1-ї половини 1990 років, до Європейського Союзу (ЄС), на який перетворилося ЄЕС, уже входили 15 країн - Бельгія, Велика Британія, Греція, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція та Швеція. У 2002 р. ухвалено рішення про приєднання до ЄС нових членів - Естонії, Кіпру, Польщі, Словенії, Угорщини, Чехії. Ближчим часом планується приєднати Болгарію, Латвію, Литву, Румунію та Словаччину.

Підвищення ефективності суспільного виробництва в окремих країнах та у всьому співтоваристві, що інтегрується, може бути забезпечено лише у разі, коли ці країни будуть узгоджено створювати найбільш сучасні за технічними та економічними параметрами підприємства у всіх сферах економіки. При цьому однакові за техніко-економічними параметрами підприємства, що працюють в одних і тих же галузях національних економік країн, що інтегруються, мають витрачати на виробництво однотипних товарів практично однакову кількість ресурсів.

У кожній галузі національної економіки, яка взяла курс на економічну інтеграцію, мають створюватися необхідні умови для закриття неефективних виробничих ланок та концентрації виробництва на підприємствах оптимальних розмірів. Підприємствами оптимальних розмірів називаються підприємства (господарюючі суб'єкти), які у конкретний період часу витрачають на виготовлення та реалізацію продукції найменшу кількість різних факторів виробництва. Така економічна політика забезпечує збереження матеріальних та трудових ресурсів у рамках кожної окремої галузі. Лише проведення такої політики у масштабах всієї національної економіки дає змогу створити в країні оптимальну структуру національної економіки.

Створення конкурентоспроможних підприємств - кінцева мета оптимізації виробництва та всієї структурної економічної політики країн, що інтегруються.

Регіональна економічна інтеграція, як свідчить світова практика, у своєму розвитку послідовно проходить кілька етапів. Це, як правило, - такі етапи: зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок, економічний союз.

В зонах вільної торгівлі кожна країна, що до цієї зони входить, добровільно відмовляється вживати заходи захисту свого національного ринку щодо товарів своїх партнерів з об'єднання, а щодо товарів третіх країн - діє не колективно, а індивідуально, тобто по-своєму захищає свій економічний суверенітет. Такий вид інтеграції застосовується, наприклад, країнами Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ), Північноамериканської зони вільної торгівлі (НАФТА).

У рамках митного союзу його члени колективно визначаються щодо єдиного тарифного бар'єра проти третіх країн. Це дає їм змогу більш надійно захистити свій регіональний ринковий простір та виступати на міжнародній арені як згуртований торговий блок. Як правило, кожен з учасників такого інтеграційного утворення втрачає частину свого зовнішньоекономічного суверенітету. Митний союз передував більш тісній інтеграції західноєвропейських країн у рамках ЄС, Митний союз п'яти країн-членів СНД (Білорусі, Казахстану, Киргизії, Російської Федерації, Таджикистану) став основою створення у жовтні 2000 р. Євразійського економічного співтовариства (ЄврАзЕС).

Третьою сходинкою розвитку інтеграційного об'єднання держав є спільний ринок. В рамках спільного ринку країни-члени об'єднання ліквідовують обмеження на переміщення різних факторів виробництва, що істотно посилює їх економічну взаємозалежність. Спільний ринок деякі західноєвропейські країни, що згодом інтегрувалися в ЄС, створили ще наприкінці 1960 років.

В економічному союзі вільний рух факторів і результатів виробництва доповнюється гармонізацією внутрішньої та зовнішньої економічної політики. В країнах-учасницях союзу функціонує, як правило, єдина грошова одиниця. Досвід ЄС свідчить, що створення економічного союзу в повному обсязі доволі тривалий процес - його побудова у рамках ЄС триває й досі.

Починаючи з 2-ї половини XX ст. в інтеграційні процеси втягується все більша кількість країн та територій. Такі структури, як ЄС, НАФТА, АСЕАН (Асоціація держав Південно-Східної Азії), АТЕС (Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво), є нині найважливішими інтеграційними об'єднаннями. На приклад, до складу АТЕС входить 21 країна (Австралія, Бруней, В'єтнам, Гонконг (як особлива зона Китаю), Індонезія, Канада, КНР, Республіка Корея, Малайзія, Мексика, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея, Перу, Росія, Сінгапур, США, Таїланд, Тайвань, Філіппіни, Чилі, Японія), на їхній території проживає більше 2,5 млрд осіб. Сукупний ВВП цих країн у 1999 р. перевищував 18 трлн. дол., а їхня частка у світовій торгівлі складала більше 47 %.

З-поміж усіх інтеграційних об'єднань лише ЄС можна вважати інституційно оформленим. Нині ЄС являє собою унікальне наднаціональне економічне утворення, що має уніфіковане законодавство та єдину кредитно-фінансову політику, ЄС забезпечує оптимальне функціонування національних господарських систем і у найближчому майбутньому має намір сформувати найкрупнішу у світі єдину регіональну економіку.

Курс на формування єдиної європейської економіки було закріплено рішенням про введення наднаціональної валюти - євро, яке прийнято на саміті у Мадриді в грудні 1995 р. Від 1 січня 1999 р. євро було введено у безготівковий обіг, а з 1 січня 2002 р. - у готівковий.

Приклад ЄС надихнув багато країн у різних регіонах світу до інтеграції. У Західній півкулі, Азії й Африці було створено більше 30 "зон вільної торгівлі", "митних союзів" і "спільних ринків". Однак у переважній більшості випадків ці ініціативи поки що не увінчалися успіхом. Як свідчить досвід ЄС та деяких інших регіональних об'єднань, реальне інтегрування національних економік можливе лише тоді, коли усі держави, що інтегруються, мають:

1) достатньо високий рівень розвитку промисловості та значний ступінь диверсифікації виробництва;

2) ринкову економіку;

3) висо-корозвинену та міцно укорінену політичну демократію.

Саме високий рівень розвитку промисловості та диверсифікації національного виробництва робить національні господарства взаємодоповнювальними. Інтегрування можливе і необхідне лише між країнами, що мають розвинену обробну промисловість й особливо високотехнологічні її галузі. Країни, які виробляють і експортують переважно товари з низьким рівнем доданої вартості, мають, як правило, не взаємодоповнювальні, а конкуруючі господарські системи. їм майже нічого запропонувати одна одній: сировина їм практично не потрібна через відсутність власної обробної промисловості, а вироблені ними готові вироби за якістю значно поступаються тим, які можна імпортувати з розвинених країн. До того ж через постійні фінансові труднощі вони обмежені в наданні одна одній як урядових, так і комерційних експортних кредитів. Взаємна торгівля між ними розвинена досить слабко: і як експортери, і як імпортери вони набагато сильніше прив'язані до промислово розвинених країн, ніж одна до одної. Саме цим зумовлена безрезультатність численних спроб створити в регіонах, що розвиваються, інтеграційні блоки на зразок ЄС. З цієї причини, зокрема, припинила своє існування Організація африканської єдності (ОАЄ), заснована ще у 1963 р., зазнають невдачі спроби лідерів СНД інтегрувати країни Співдружності (адже більшість з них - країни Середньої Азії та Закавказзя і Молдова - поки що є аграрно-індустріальними).

Прикладом невдалого інтегрування через відсутність у його основах ринкових механізмів є "соціалістична інтеграція" в рамках Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ): навіть досить розвинені в промисловому відношенні країни не змогли інтегруватися на ґрунті централізованої планової економіки. Більше того, розпалися й такі економічно глибокоінтегровані господарські організми, як Югославія, СРСР і Чехословаччина.

Економічне інтегрування може стати стійким і незворотним процесом лише між державами, в яких ефективно функціонують інститути політичної демократії, здатні враховувати і забезпечувати економічні, соціальні та культурні інтереси різних груп населення, а також гарантувати верховенство права над волею "сильних світу цього". Без цього внутрішньополітична ситуація в країні не є стабільною, а зовнішня політика держави є спонтанною. За таких обставин неможливо ні відкриття митних кордонів, ні формування та проведення спільної економічнії політики, ні створення наднаціональних фондів для фінансування заходів такої політики. Тобто, без укорінення в країнах, що інтегруються, плю

ралістичної демократії та верховенства права унеможливлюється довіра між цими країнами, а без цього немає поступу інтеграції.

Тому лише там, де є всі основні засади економічної інтеграції, процес взаємоузгодженого розвитку національних економік може поступово просуватися від одного етапу до іншого, як це мало місце в ЄС.

Одним з процесів, що сприяє глобалізації економічної діяльності, є інтернаціоналізація капіталу. Цей процес нерозривно пов'язаний з інтернаціоналізацією виробничої діяльності та розвитком інформаційних технологій і являє собою перетікання з однієї країни в іншу, з одного регіону в інший величезних мас фінансових ресурсів у вигляді інвестицій, позик та кредитів.

Інтернаціоналізація капіталу істотно впливає на економіку тих країн, що вивозять капітал, і тих, що його ввозять. Якщо вивіз капіталу з країни значно перевищує зворотний його приплив у країну, то у цій країні може виникнути дефіцит інвестиційних ресурсів - так звана англійська хвороба: свого часу активна експансія англійського капіталу фактично знекровила цілі галузі англійської національної економіки і урядові довелося заохочувати залучення іноземного капіталу в економіку своєї країни. В цілому, експорт капіталу для країни, що його експортує, є прибутковою справою. Адже частина світової доданої вартості, що привласнюється експортованим національним капіталом певної держави, надходить до цієї держави (через податкову систему, плату за дозвіл на вивіз капіталу тощо).

У випадку ввозу іноземного капіталу в ту чи іншу країну наслідки для останньої можуть бути як із знаком "плюс", так і зі знаком "мінус". До позитивних наслідків варто віднести збільшення виробництва, зайнятості, прилучення до нових технологій - тобто усе те, що пов'язано зі створенням іноземним капіталом у країні, Що його імпортує, нових виробничих потужностей. Водночас, однак, іноземний капітал є каналом відтоку з країни створеної в ній частини доданої вартості. Це дає йому змогу чинити на краї-ну-імпортера економічний, а часом і політичний тиск. Прикладом такого тиску є тиски з боку США, як найкрупнішого іноземного прямого інвестора української економіки, на Україну з метою змусити її відмовитись від участі у будівництві Бушерської АЕС в Ірані.

Особливо небезпечним для національних економік є іноземний фінансовий капітал. Йому притаманна схильність до спекулятивних операцій, які дають змогу швидко отримувати прибуток. Портфельні інвестиції менш ризиковані, ніж прямі, і цим вони особливо приваблюють фінансовий капітал. Мінімізація ризиків - це головна домінанта в діяльності фінансових ТНК - транснаціональних банків, страхових компаній, різних фондів тощо. Швидке і широкомасштабне вкладання фінансового капіталу через портфельні інвестиції в економіку тієї чи іншої країни є досить небезпечним для останньої, оскільки такий капітал може будь-коли піти з неї - залишити після себе розруху в економіці. Саме таким чином виникли фінансові кризи у країнах Південно-Східної Азії в 1997 р. та в Росії в 1998 р.

Темпи розвитку процесу інтернаціоналізації капіталу за останні два десятиріччя минулого століття вражають - обсяг підприємницького капіталу у вигляді прямих іноземних інвестицій (ПП) зріс тоді більше як у 22 рази, сягнувши рекордного за всю історію людства рівня у 1,3 трлн. дол.

Рушійною силою розвитку процесу інтернаціоналізації капіталу, глобального поширення інвестиційних потоків є нині понад 60 тис. ТНК, які мають більше 800 тис. філій за кордоном. Більшість з них працюють у нафтовій промисловості, виробляють електричне та електронне обладнання, автомобілі, продукти харчування та напої. Так, наприклад, частка закордонних активів ТНК, основним видом діяльності яких є виробництво електричного та електронного обладнання (General Electric, ABB, Siemens AG тощо), складала у 2006 p. близько 23 % обсягу закордонних активів 100 найбільших за цим показником ТНК. Цей же показник у компаній, що займалися видобутком та переробкою нафти (Exxon Mobil Corporation, Royal Dutch/Shell Group тощо), склав 19 %, у автомобілебудівних компаній (General Motors, Ford Motor Company, Toyota Motor Corporation тощо) - майже 17 %, у компаній з виробництва харчових продуктів та напоїв (Nestle SA, Unilever тощо) - близько 11 %.

Поширення процесу глобалізації спричиняє швидкі зміни економічної ситуації у світовій, які, у свою чергу, генерують зміни у розстановці рушійних сил ПИ. Хоча основні традиційні детермінанти, що впливають на розміщення ПИ,- ємність ринку, наявність природних ресурсів, доступ до дешевої некваліфікованої та напівкваліфікованої робочої сили, як і раніше, відіграють провідну роль, їхнє значення постійно зменшується, особливо у най-динамічніших галузях - таких як електронна промисловість і телекомунікації. Це пов'язано, головним чином, зі зниженням торгових бар'єрів і розширенням регіональних зв'язків, зростанням в цілому частки продукції з високим рівнем доданої вартості, підвищенням ролі кваліфікованої праці унаслідок поширення новітніх технологій на трудомісткі процеси. Тому наприкінці минулого століття географія діяльності ТНК і, відповідно, розміщення ПІІ визначалися переважно наступними детермінантами: лібералізацією зовнішньоекономічної політики, технічним прогресом та корпоративними стратегіями.

Лібералізація зовнішньоекономічної політики в торговельній та інвестиційній сферах дає змогу компаніям поглиблювати спеціалізацію виробництва, а також сприяє пошуку тих місць розташування філій, які забезпечують конкурентні переваги. ТНК отримують більшу свободу для маневру та оптимізації своєї діяльності. Впродовж 1991-2000 pp. в національні законодавства з регулювання ПП було внесено 1185 змін, з яких 1121 (95 %) спрямовані на створення більш сприятливих умов для експорту та імпорту ПІІ.

Технічний прогрес справляє на географію розподілу ПІІ багатоплановий вплив. Оперативне впровадження об'єктів нової техніки забезпечує фірмам переваги, які можуть бути ними вповні реалізовані лише на світовому ринку. Тому виробництва, які у своїй діяльності спираються на нові досягнення науково-технічного прогресу, стають все більш інтернаціональними, а для збереження своєї конкурентоспроможності вони все більш активно займаються інноваційною діяльністю. Зростання науійзмісткості продукції приводить до зниження значимості для ТНК простих низькотехнологічних видів діяльності та підвищення значення тих видів діяльності, що потребують високої кваліфікації. Тому фірми, що беруть участь у міжнародному виробництві, ухвалюючи рішення щодо нових місць розгортання своїх філіалів, орієнтуються на країни, що мають кваліфіковані кадри та виробничі підрозділи, спроможні ефективно використовувати нові технології.

Корпоративні стратегія ТНК також впливають на регіональний розподіл ПП. Концентрація фірм однієї або кількох галузей в одному територіально-виробничому комплексі (ТВК) породжує за рахунок створення щільної коопераційної мережі виробників, націлених на створення кінцевої продукції, ефект синергії, сприяє більш інтенсивному використанню нових технологій та економії ресурсів унаслідок спрощення управлінських та виробничих зв'язків. Такі комплекси, як правило, включають спеціалізованих постачальників, що на своїх виробництвах використовують висококваліфіковану працю, а також структурні підрозділи з фінансової та наукової підтримки. За рахунок концентрації ресурсів і можливостей ТВК здатні залучати ПІІ, що орієнтуються на високу ефективність та доступ до нематеріальних активів. Саме тому ТВК (наприклад, "Силіконова долина" (США), "Бездротова долина" (Швеція), ВЕЗ Пудун (Китай) тощо) мають істотні переваги у справі залучення ПІІ. Інвестуючи ТВК, інвестори прискорюють їхній розвиток, а водночас і розвиток регіону.

...

Подобные документы

  • Передумови і шляхи інтенсифікації євроінтеграційного курсу України, їх перспективи. Аналіз характеру відносин між Україною і Європейським Союзом: торгівля, інвестиційна діяльність країн ЄС; формування договірно-правових і політичних засад співробітництва.

    курсовая работа [599,7 K], добавлен 03.07.2012

  • Аналіз тенденцій та закономірностей розвитку торговельно-економічного співробітництва між Україною та Європейським Союзом. Основні проблеми, особливості та перспективи подальшого розвитку українського бізнесу, а саме доступ до найбільшого ринку у світі.

    статья [300,2 K], добавлен 24.04.2018

  • Критерії оптимальності валютних зон і передумови валютної інтеграції. Аналіз виконання членами Європейського валютного союзу критеріїв конвергенції. Основні шляхи вирішення проблем європейської валютної інтеграції і перспективи участі в ній України.

    курсовая работа [2,1 M], добавлен 16.06.2014

  • Інтеграція української економіки до Європейського Союзу. Моделі теорії взаємопроникнення: економічного федералізму; європейського і регіонального типу; міжнародно-правового регулювання. Торгівля товарами та послугами, прямі інвестиції між Україною та ЄС.

    курсовая работа [1,8 M], добавлен 07.05.2012

  • Стан економічної інтеграції України і Європейського Союзу та перспективи на майбутнє. Створення конкурентоспроможної економіки України в умовах глобалізації. Європа і Україна: проблеми інтеграції. Участь українських ВНЗ в європейських освітніх програмах.

    реферат [24,0 K], добавлен 16.11.2010

  • Значення інтеграції України до світового господарства. Перспективи розвитку економічних відносин України і Європейського союзу. Участь України в економічній інтеграції країн СНД. Приєднання України до СОТ як довгостроковий фактор стабільного розвитку.

    контрольная работа [30,4 K], добавлен 07.02.2011

  • Закономірності та тенденції розвитку економічних відносин між Європейським союзом та Україною. Надходження в Україну прямих іноземних інвестицій з країн-членів Євросоюзу та країн-кандидатів на вступ до ЄС. Бар'єри, що перешкоджають ініціації експорту.

    контрольная работа [4,2 M], добавлен 06.10.2013

  • Розвиток відносин України з Європейським Союзом - пріоритетний напрямок регіональної інтеграції країни у світовий економічний і політичний простір. Історія створення ЄС, функції та структура. Угода про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС.

    реферат [29,3 K], добавлен 21.11.2010

  • Геополітичне становище сучасної України. Співробітництво України з міжнародними організаціями. Україна в рамках регіональної політики Європейського Союзу. Інтеграція України на Схід в рамках ЄЕП. Нормативно-правова база відносин України і НАТО.

    курсовая работа [40,9 K], добавлен 27.05.2004

  • Поява на політичній карті Європи суверенної України як політична подія в розвитку сучасної міжнародної системи. Тенденції розширення Європейського Союзу на схід, проблеми та перспективи входження України до ЄС. Соціальні та економічні вигоди інтеграції.

    контрольная работа [18,7 K], добавлен 29.10.2009

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.