Дипломатичні зусилля Росії щодо відкриття морського торговельного шляху через Азов і закриття сухопутного шляху через Україну до Туреччини

Наприкінці цієї розвідки ми ще раз повертаємося до твердження про необхідність врахування політики Москви при висвітленні проблеми функціонування торговельних шляхів між Росією і Туреччиною в кінці XVII -- на початку XVIII ст. Потрібно мати на увазі, що з кінця XVII ст. Росія взяла курс на експансію на Чорне море, а її мирна поведінка щодо Османської імперії в дополтавський період Великої Північної війни була вимушеною паузою, під час якої Росія продовжувала готуватися до нового збройного протистояння.

Враховуючи реалізовані зусилля, оволодіння Азовським морем було для Москви замалим результатом. Однак самостійно, без союзників, воювати з турецькими силами росіяни не могли, а тому цар спрямував максимум енергії на боротьбу за вихід до Балтійського моря. Але і в цій ситуації спробам пробитися до Чорного моря приділялося доволі багато уваги. Петро І поставив за мету організувати в Азові великий торговельний осередок і домогтися домовленостей з османською владою про дозвіл вести торгівлю на Чорному морі на російських кораблях.

Для розуміння наполегливості російської влади в питанні появи своїх кораблів на Чорному морі необхідно пам'ятати про стратегічну мету Москви, яка полягала в її намірах з допомогою військового та торговельного флотів увійти до найбільш економічно розвинутих регіонів Європи, взяти участь у світовій політиці, а одночасно і в міжнародній торгівлі. Один з найпри- датніших для цього способів Росія бачила у виході її флоту на Чорне море, а далі і на Середземне, після захоплення Проток чи встановлення над ним якоїсь форми контролю, що, найвірогідніше, мало статися в результаті переможного збройного конфлікту з Османською імперією. Взяття Азова стало етапним кроком у цій стратегії, далі, для забезпечення виходу на Чорне море, Москва планувала заволодіти Керчю. В червні 1698 р. серед дипломатичних вимог Росії з' явилася вимога про передачу їй цього міста. Від початку оволодіння Азовом відбувалася інтенсивна підготовка флоту до війни з Османською імперією, незважаючи на конфлікт зі Швецією.

Маючи багато інформації про агресивні наміри Москви, турки не йшли на компроміси в питаннях доступу росіян до Чорного моря. Вони побоювалися війни, а особливо раптового наступу по морю, передбачали виникнення проблем з постачанням Стамбула в разі початку воєнних дій. Задля захисту від потенційного противника турки вжили оборонних заходів, зокрема, зі спорудження нових укріплень у Керченській протоці. Одночасно османський уряд намагався подіяти на Москву дипломатичним шляхом, пропонуючи спалити, відвести чи продати азовський флот.

Дипломатична робота представників Росії від часів переговорів про Карловицькі угоди і до 1709 р. щодо торгівлі між двома державами зосереджувалася навколо питання про укладення окремої статті, чого домагалася російська сторона. А основної метою її було впровадження домовленості про торгівлю Чорним морем на російських суднах. Поряд з цим росіяни пропонували направляти купців з Туреччини сухопутним шляхом до Азова. Постійно обговорювалася й традиційна сухопутна торгівля. Причому, ставлення до неї змінювалося від проголошення того, що вона має відбуватися одночасно з морською, і до пропозицій її заборони. Восени 1698 р. на переговорах у Карловичах російські представники, очолювані Прокофієм Возні- циним, висунули пропозицію про укладенню договору щодо ведення торгівлі як сухопутним, так і морським шляхами. Таку ж позицію обстоювали Омелян Українцев на переговорах в Стамбулі в 1699-1700 рр., коли прозвучало бажання Москви вийти через Чорне і на Середземне море, і Дмитро Голіцин в 1701 р. Але вже в 1700 р. росіяни говорили про труднощі ведення торгівлі суходолом навіть при поїздках з Азова до Царгорода.

Найбільше зусиль задля залагодженя питання про торгівлю приклав П. Толстой, оскільки займався цим протягом всього часу перебування на посаді посла в Османській імперії. В 1704 р. він отримав повноваження для укладення договору з імперією про морську торгівлю. Тоді заради допуску на Чорне море своїх кораблів Росія була згодна навіть залишитися без торговельних прибутків, погодившись на їх використання лише для перевезення полонених.

Пограбування купців 1701 і 1706 рр. використовувалися російською стороною, а зокрема, П. Толстим як важливий аргумент для доведення небезпеки традиційного сухопутного шляху і для підкріплення пропозицій посла турецькій стороні надалі спрямовувати купців на Азов як суходолом, так і морем. При поїздках суходолом купцям обіцялася особлива опіка. У випадках пограбувань на цьому шляху Москва обіцяла виплачувати компенсації. При цьому спочатку, в 1702 р., невдовзі після пограбування, російський уряд і П. Толстой позиціонували традиційний сухопутний шлях як безпечний, а небезпечним називали відхилення від нього. Натомість в 1706 р. російська влада надіслала послу інструкцію про представлення сухопутного шляху через Україну як небезпечного та називала безпечними сухопутний та морський шляхи через Азов. В 1704 р. П. Толстой пропонував туркам проект угоди про вільну торгівлю суходолом і морем. Доводив вигідність морської торгівлі у порівнянні з сухопутною.

Особливу увагу привертають пропозиції П. Толстого про заборону традиційного сухопутного шляху, які він висловлював російському та турецькому урядам. Так, в 1703 р. П. Толстой показав себе прибічником ідеї заборони купцям поїздок через Молдову та Україну, що і пропонував зробити російському уряду, вважаючи, що потреба в товарах з Росії, зокрема, соболях, змусить турків погодитися на торгівлю Чорним морем. В 1704 р. посол пропонував Москві заборонити сухопутну торгівлю до укладення угоди про такі зв'язки, повторив ідею і в 1707 р., додавши до неї нові, хоча й другорядні аргументи. А в 1706 р. посол, обговорюючи проблему пограбування купців, двічі пропонував турецькій стороні заборонити їх поїздки на волоську землю. В 1707 р. посол знову двічі пропонував туркам заборонити своїм купцям користуватися дорогою через Молдову та Україну, а спрямовувати їх на Азов, як суходолом, так і морем, через питання безпеки. Принагідно посол говорив про таку заборону з боку Москви, використовував як аргументи на користь заборони торгівлі традиційним сухопутним шляхом факти перевезення купцями шведських невільників та неоподаткованих товарів, нападів на купців в османських володіннях та несправедливого оподаткування в османських володіннях, відсутності торгової угоди між сторонами. До цього додавалися обіцянки відміни на певну кількість років податків з підданих султану купців.

В той же час посол намагався призвичаїти імперію до морської торгівлі з Росією, направляючи до Азова турецькі кораблі, найняті від свого імені, але з товарами С. Рагузинського, що було здійснено в 1702, 1704 і 1707 рр.

Потрібно відмітити, що, добиваючись своєї мети, цар здійснив ряд кроків в односторонньому порядку, без узгодження з османським урядом. Так, в 1701 р. він видав указ про спрямування купців, задіяних у торгівлі Туреччини з Україною та Росією, до Азова. Щоправда, це розпорядження варто сприймати як рекомендаційне, бо торгівля продовжувалася традиційним шляхом. Неузгодженими зі Стамбулом були спроби вивести поодинокі торгові кораблі на Чорне море: в 1702 р. цар направив туди корабель з товарами, але корабель повернувся від Керчі, таке плавання не відбулося і в 1704 р. Особливим став сюжет зі спробою царя залучити до впливу на Стамбул Францію заради відкриття Чорного моря для іноземних суден.

Далі коротко підсумуємо дані про реакцію турків на російські пропозиції. Наполягання російської сторони на укладенні домовленості про торгівлю зустрічало ігнорування чи заперечення з їхнього боку насамперед тому, що цар добивався фіксації в документі положення про морську торгівлю. Натомість турецька сторона була згодна на звичайну торгівлю суходолом, а також погоджувалася на торгівлю з Росією через Середземне море. Ще у 1701 р. османське керівництво пропонувало росіянам возити товари на турецьких суднах. Однак пізніше, у 1703 р., турки вже не погоджувалися на використання купцями з Росії своїх суден; до 1706 і 1707 рр. відносяться дані про заборону султаном поїздок до Азова навіть суходолом. Маємо приклади, коли й Стамбул використовував відмовки, настоюючи на своїй позиції. В дипломатичних перемовинах 1703 р. турецька сторона пояснювала непро- пущення московських купців на кораблях до Азова відсутністю угоди про торгівлю.

В лютому 1704 р. уповноважений султана погодився на пропущення кількох російських кораблів з Азова до Стамбула, але невдовзі ця домовленість була скасована великим візиром. Того ж року, відмовляючись від пропозиції П. Толстого розвивати морську торгівлю, великий візир висловився за традиційний спосіб. Як цілком безпечна звичайна сухопутна торгівля оцінювалася османським урядом в 1707 р. Османський уряд, звісно, в даному разі був зацікавленою стороною. Вказуючи на безпеку традиційного сухопутного шляху, він намагався довести неактуальність поїздок купців суходолом до Азова і відкриття морського шляху. В 1706 р. торгівлю суходолом називав безпечною і єрусалимський патріарх.

Тривале зволікання турків у 1706-1707 рр. щодо переговорів про укладення статті про торгівлю яскраво свідчить про їхнє небажання змінювати існуючу практику торговельних зв'язків. Твердження ж П. Толстого в 1706 р. (в 1707 р. озвучене й О. Маврокордато), як і в 1709 р., про непередбачувані обставини, що призвели до зриву підписання торговельної угоди між Москвою і Стамбулом, вважаємо такими, що не відповідають дійсності. На нашу думку, навіть при досягненні певної домовленості між сторонами російські кораблі не були б пропущені на Чорне море.

Яскравим свідченням провалу плану Петра І розвинути торгівлю через Азов стало повторне звернення до царя купця С. Рагузинського в 1705 р. щодо отримання нової грамоти, яка б дозволяла йому вести торгівлю не тільки через це місто, що передбачала грамота за 1703 р., але й через Україну.

В небезпечних обставинах протистояння з шведським королем Карлом ХІІ на підвладних Росії теренах питання про торгівлю з Туреччиною для царського уряду відсувалося на задній план. Дедалі більш насторожено спостерігали за діями росіян турки, що також не сприяло перемовинам про торгівлю. В травні-червні 1709 р. Стамбул був охоплений тривогою через інформацію про підготовку азовського флоту до нападу. А після Полтави російське керівництво вже не розраховувало на укладення торговельної угоди, хоча, про всяк випадок, не полишало спроб домогтися плавання своїх кораблів на Чорному морі.

Наприкінці звернемося ще раз до російської історіографії, а саме до твердження М. Павленка, який спеціально і глибоко досліджував діяльність П. Толстого на тлі російської політики. Це твердження підсумовує спроби Москви протягом десятка років домовитися з турками про торговельні відносини. Отже, причини невдачі в укладенні торгового договору М. Павленко вбачає у «діаметрально протилежних поглядах» не на самі торговельні зв'язки, а на шляхи, якими мала відбуватися ця торгівля. «Росію торгівля з південним сусідом могла цікавити лише в тому випадку, якщо вона буде морською», -- зазначив М. Павленко Павленко Н.И. Указ. соч. -- С. 388.. І, дійсно, розглянутий матеріал дозволяє говорити про справедливість цього висновку. Щоправда, автор не розкриває причини зазначеної позиції Москви, не вважаючи за потрібне писати про її далекосяжні плани, залишаючи не зрозумілим, чому для царя було таким важливим море, а діюча сухопутна торгівля майже не цікавила. Адже логічним видається судження, коли торгівля цікавить заради прибутку, а не лише те, яким шляхом вона відбувається. М. Павленко залишив не розкритим своє твердження, бо в контексті «мирного» завдання П. Толстого це видалося зайвим.

Вважаємо, що в близькій перспективі Туреччина виграла. Прутська поразка змусила Петра І повернути туркам Азов і попередньо зруйнований Таганрог та ліквідувати азовський флот -- Туреччина купила 4 російських кораблі, на озброєнні яких було по 27 гармат, а інші судна були спалені Недков Б. Несколько документов о военных кораблях, проданных русскими туркам после Прутского похода // Восточные источники по истории народов ЮгоВосточной и Центральной Европы. -- М., 1964. -- С. 186-187; Письма и бумаги императора Петра Великого. -- М., 1962. -- Т. 11. -- Вып. 1. -- С. 323.. Прутський мирний договір поставив крапку і в дискусіях щодо торгових шляхів. Купці мали й надалі їздити звичним сухопутним шляхом, частина якого проходила через Україну. В третій статті договору було сказано: «Купцям, як царської величності підданим в Турецьку державу, так і султанової величності підданим в Російську державу сухим шляхом приїжджати і від'їжджати, і торгувати свободу мати» Письма и бумаги императора Петра Великого. -- Т. 11. -- Вып. 1. -- С. 323..

Размещено на Allbest.ru