Воєнна агресія Росії на сході України як "війна четвертого покоління"

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВОЄННА АГРЕСІЯ РОСІЇ НА СХОДІ УКРАЇНИ ЯК “ВІЙНА ЧЕТВЕРТОГО ПОКОЛІННЯ”

Зміни укладу світового життя неодмінно призводять до перегляду концепцій ведення війн, які, на жаль, залишаються незмінними супутниками процесу еволюції людства. Їх вивчення уявляється вкрай важливим. Оскільки лише зрозумівши глибинну суть війн сучасної епохи, їх мотивів і характеру, форм і способів ведення, можна створити систему заходів щодо їх попередження та організації належної оборони держави.

У війнах ще недавнього минулого досягнення їх політичних цілей забезпечувалося переважно шляхом застосування збройної сили.

Разом з тим під час анексії Криму та бойових дій на Донбасі Росія використала концептуально інші підходи до ведення війни. їх суть була викладена ще в січні 2013 р. у доповіді начальника генерального штабу збройних сил РФ Герасимова на зборах Академії воєнних наук Росії. Але на той час ця доповідь залишилася фактично поза увагою урядовців та фахівців як в Україні, так і на Заході.

У чому ж полягає головна особливість цих підходів?

Перше. Зміщення акцентів на широке одночасне використання політичних, економічних, соціокультурних, інформаційних та інших невоєнних засобів боротьби, у тому числі задіяння чинника протестного потенціалу населення країни-жертви агресії. Роль таких “м'яких” засобів у досягненні стратегічних цілей за своєю ефективністю за певних обставин значно перевищує ефективність застосування класичної зброї.

Друге. Створення постійно діючого фронту на всій території держави-жертви агресії з опорою на її внутрішню опозицію, “п'яту колону” і певні нелояльні прошарки населення.

Третє. Приховане застосування агресором військової сили (переважно сил спецоперацій) під прикриттям так званих сил самооборони, сепаратистських і повстанських рухів тощо.

Четверте. Поширення у міжнародному середовищі міфу про наявність громадянської війни у країні, що обрана жертвою агресії.

Основною метою війн за такою концепцією є не фізичне знищення збройних сил противника, а дестабілізація соціально-політичної ситуації в країні-супротивниці чи в її окремих регіонах, створення штучних криз з метою встановлення політичного та економічного контролю над нею.

У середовищі політиків та експертів стосовно війн такого типу набув поширення термін “гібридна війна”. Проте, на нашу думку, її особливості та зміст більш повно відображені в концепції “війн четвертого покоління”. Це війни, які характеризуються стиранням відмінностей між безпосередньо війною і політикою, між залученими до неї військовими та цивільним населенням.

Концепція "війни четвертого покоління” не є надбанням воєнної думки нинішнього часу. Вона зародилася ще в часи "холодної війни”, коли наддержавам під час боротьби за свою присутність у різних регіонах світу стало зрозуміло, що широкомасштабне застосування сучасної зброї, особливо ядерної, за цих умов малоефективне або взагалі неможливе. Відтоді зросла увага до ведення партизанських війн та проведення різного роду підривних операцій. Згадана концепція була вперше оприлюднена в 1989 р. американським воєнним експертом Вільямом Ліндом. У подальшому вона уточнювалася з урахуванням зростаючих можливостей невоєнних засобів боротьби, аналізу соціальних потрясінь та локальних воєнних конфліктів. Зокрема, за останні роки був врахований досвід подій "арабської весни” та війн у Лівії і Сирії.

У "війнах четвертого покоління” через застосування різних за формою та характером специфічних прийомів переслідується мета - змусити державу-жертву агресії виснажувати свої військові, економічні, людські та інші ресурси під час безперервної і постійно підживлюваної ззовні партизанської війни або терористичної діяльності. При цьому агресором цілеспрямовано ініціюється наростання соціально-економічного хаосу в такій державі, посилюється психологічний та інформаційний тиск на її населення і керівництво до того моменту, коли вони будуть готові капітулювати.

На основі аналізу російських воєнних стратегій останніх років можна визначити вісім фаз розгортання такої війни.

Перша фаза - використання психологічних, ідеологічних та дипломатичних засобів з метою підготовки підґрунтя для інтервенції.

Друга - введення в оману міжнародного співтовариства стосовно причин виникнення збройного конфлікту та дійсних його сторін.

Третя -- підкуп і залякування політиків та чиновників у державних органах і силових структурах, а також місцевих олігархів, бізнес яких пов'язаний з Росією.

Четверта - застосування незаконних збройних формувань, кримінальних угрупувань та диверсійних груп, захоплення ними будівель держустанов, стратегічних об'єктів інфраструктури тощо.

П'ята - взяття під контроль повітряного простору над захопленими територіями. На сході України це реалізовувалося шляхом направлення в зону конфлікту російських підрозділів військ протиповітряної оборони, через озброєння терористів переносними зенітно-ракетними комплексами та захоплення центрів управління повітряним рухом.

Шоста - це вибіркові вогневі удари по ключових об'єктах та позиціях військ супротивника, які мають підготувати фазу

Сьому - повномасштабне вторгнення. Проти України воно готувалося у формі введення псевдомиротворчих сил РФ.

І остання фаза - ліквідація решти пунктів опору.

Ескалація Росією конфлікту на сході України фактично охопила п'ять зі згаданих фаз. Більше того, з кінця серпня, коли підконтрольна терористам територія Донецької і Луганської областей суттєво зменшилася і їх поразка стала очевидною, Росія вдалася до відкритої агресії за участю військових частин і підрозділів регулярної армії, насамперед у районі Іловайська.

Цей факт був зафіксований не лише українською стороною, а й нашими західними партнерами. Зокрема, президент США Барак Обама під час свого візиту до Естонії на початку вересня цього року заявив: "Російські війська, які увійшли в Україну, - це не гуманітарна або миротворча місія. Там перебувають російські бойові частини з російською зброєю і на російських танках. Це факти, які можна довести. Вони не підлягають сумніву”.

За різними оцінками, на той час чисельність російських військ у зоні конфлікту в Донецькій і Луганській областях становила близько 15 тисяч військовослужбовців.

Війна на сході України характеризується низкою особливостей, адекватно реагувати на які система національної безпеки нашої держави виявилася не готовою. Очевидно, не мали чіткого плану дій у відповідь на такий виклик з боку Росії й основні контрибутори європейської безпеки - НАТО і ЄС. Показово з цього приводу прозвучали слова депутата бундестагу ФРН Марілуізе Бек під час дискусії на конференції "Україна, Східна Європа, Росія - ризики для політики безпеки і фінансові ризики”, яка відбулася 7 жовтня ц.р. у Берліні: "Жодна людина не може відповісти на питання - як відреагує НАТО і ЄС, коли Путін слідом за Кримом анексує інші території”.

Серед згаданих особливостей передусім привертає увагу реалізований Росією комплекс заходів інформаційного і пропагандистського прикриття своїх агресивних дій. В епоху глобальних комунікаційних мереж їй вдалося утримувати більшість свого населення в підконтрольному державі інформаційному просторі і сформувати у росіян штучно викривлене та демонізоване враження про Україну й українців. Завдяки перебуванню в російському інформаційному полі значна частина населення південно-східних областей України також підпала під вплив російської пропаганди, яка цілеспрямовано переконувала східних українців у "фашистській” сутності київської влади, у масових "звірствах” "бандерівців” і "Правого сектору” щодо росіян і російськомовних. А отже - у необхідності їх захисту з боку Росії.

Широка антиукраїнська кампанія ведеться Росією й у міжнародному інформаційному просторі. Нею просуваються основні теми російської пропаганди - "каральні акції сил АТО”, "етнічні чистки”, "звірства українських праворадикалів”. У руслі цієї кампанії Росія сприяє діяльності у країнах Європи проросійських, лівацьких, крайніх правих і відверто націоналістичних партій і громадських організацій, які підтримують її політику відносно України. Йдеться, зокрема, про партію "Йоббік” в Угорщині, "Національний фронт” у Франції, "Золота зоря” у Греції, ліві та ліворадикальні рухи в Німеччині, Чехії, Словаччині, Сербії, Болгарії та інших країнах.

До ведення антиукраїнської пропаганди активно залучається Російська православна церква. Зокрема, патріархатом РПЦ фінансується "Асоціація православних експертів”, діяльність якої спрямована на дестабілізацію ситуації в Україні. Вона намагається вплинути на формування негативної громадської думки в середовищі віруючих як у Росії, так і в Україні та інших закордонних єпархіях РПЦ.

Наступною особливістю "війни четвертого покоління” є ставка на максимальне залучення до незаконних збройних формувань місцевого населення.

На Донбасі найбільш агресивно це здійснюється у шахтарських містечках, де штучно закривалися шахти і панує масове безробіття. Проте реалізувати цей елемент свого плану Росії вдалося лише частково. За оцінками експертів, частка місцевих жителів у складі загонів бойовиків навіть на початковому етапі, як правило, не перевищувала 50 %, а останнім часом узагалі знизилася до 30-40 %. Ще в липні один із ватажків терористів, Гіркін-Стрєлков, скаржився, що жителі Донбасу не бажають воювати у загонах сепаратистів. У зв'язку з цим до зони конфлікту стали масово направлятися так звані “добровольці” практично з усіх регіонів Росії. На території РФ до цієї роботи активно залучені військові комісаріати. Частина російських найманців перед закиданням в Україну проходить підготовку на військових базах російських збройних сил.

Крім комплектування загонів бойовиків особовим складом, Росія постійно направляє їм велику кількість стрілецької зброї, бойових броньованих машин, реактивних систем залпового вогню, зенітних ракетних комплексів, боєприпасів, пального та іншого військового майна. Складні зразки військової техніки й озброєння надходили до Донбасу разом з підготовленими екіпажами, які комплектувалися кадровими російськими військовими або спеціалістами, призваними з резерву.

З Росії бойовикам постійно надходять і значні фінансові ресурси.

Не можна обійти увагою і таку особливість “війн четвертого покоління”, як активне використання економічного тиску, передусім у сфері постачання енергоносіїв. Росія, користуючись становищем монополіста і залежністю низки країн Європи від постачання російських ресурсів, зокрема газу, намагається схилити їх до підтримки своєї антиукраїнської політики. Ми вдячні нашим європейським партнерам, що вони не піддалися цьому тиску з боку Росії і попри шалену протидію ухвалили пакет дієвих санкцій, які покликані змусити агресора відступити.

На ще одну особливість “війн четвертого покоління” вказав віце-президент США Джо Байден у своїй недавній промові у Гарвардському інституті державного управління: “Інші держави, такі як Росія, використовують нові, асиметричні форми примусу, щоб домогтися переваги, і серед них можна назвати корупцію, “зелених чоловічків”, іноземних агентів, а також солдат, які виконують завдання, але при цьому не одягають службову форму”.

Неприйнятним для цивілізованої держави, якою вважає себе Росія, є ігнорування нею норм міжнародного права і взятих на себе міжнародних зобов'язань. Йдеться насамперед про Будапештський меморандум 1994 р. та двосторонній Договір про дружбу, співробітництво і партнерство, якими підтверджується непорушність існуючих кордонів України.

І це лише незначна частина особливостей війни на сході України з їх загального пласту, які потребують детального вивчення й аналізу.

Спираючись на результати аналізу подій останнього року, нині ми працюємо над переглядом Стратегії національної безпеки, Воєнної доктрини України з метою адекватного врахування уроків російської агресії. Наступним кроком стане складання планів розвитку сектору безпеки і оборони, і перш за все - Збройних Сил України. Реалії сьогодення вимагають суттєвої трансформації всієї системи забезпечення національної безпеки.

Проте характер загроз, з якими ми зіштовхнулися, потребує об'єднання зусиль усього світового співтовариства. Тому на порядку денному постає питання про зміни в системі глобальної та європейської безпеки.

Перш за все потребує перегляду та уточнення визначення у міжнародному праві власне поняття “агресія”, що міститься в резолюції 3314 Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 р. Її трактування як “застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканості або політичної незалежності іншої держави” вже не відповідає сьогоднішнім викликам міжнародній безпеці. В епоху нетринітарних війн і “війн четвертого покоління” з'являється новий прихований нетиповий агресор. А визначення агресії як силового засобу досягнення певних політичних цілей і позбавлення народів їх права на самовизначення, свободу та незалежність не можна обмежувати лише застосуванням збройної сили.

Необхідно прискорити процес реформування Ради Безпеки ООН. “Вузький” склад її постійних членів, їх повноваження і право вето у багатьох випадках є сьогодні чинником перешкоджання оперативному втручанню ООН з метою запобігання міжнародним конфліктам.

Крім того, нагальною, на нашу думку, є потреба в активізації діяльності регіональних структур безпеки, таких як НАТО, - невід'ємних складових частин системи глобальної безпеки, невеликих за складом учасників, а тому більш спроможних у досягненні компромісу при реагуванні на кризові ситуації у своїх регіонах.

Окремого розгляду заслуговує питання реформування ОБСЄ. Необхідність існування цієї організації не ставиться під сумнів, але її неспроможність до ефективних дій при збереженні нинішнього консенсусного принципу ухвалення рішень є очевидною, що вкотре продемонстрували зусилля ОБСЄ з припинення вогню на сході України.

Криза системи міжнародної безпеки

Санкції стосовно Росії, введені Європейським Союзом, США та іншими державами у відповідь на порушення нею норм міжнародного права і розв'язування агресії проти України, поки що не мають відчутного ефекту. Вони розраховані на тривале застосування. У такому аспекті обіцянки лідерів деяких країн-ліде- рів про можливість швидкого скасування санкцій у разі "істотного прогресу” в зоні безпосереднього конфлікту в східних областях України викликають, щонайменше, занепокоєння.

Перед світовою спільнотою сьогодні стоять виклики нового типу, відповіді на які поки що не знайдені. Зрозуміло, що існуюча система міжнародної безпеки, по суті, вичерпала себе. Вона не здатна працювати на упередження загроз, тим більше загроз нового типу й асиметричного характеру.

За цих умов виникає необхідність визначення нового формату взаємодії країн і вироблення правил, які будуть закладені в основу формування нової системи міжнародної безпеки.

Найважливішим пріоритетом національного поступу є залучення країни до процесу світового цивілізаційного та економічного розвитку. У сучасному світі домінує жорстка закономірність: жодна країна не може досягти серйозного зростання рівня добробуту населення без інтенсивного входження до світової політичної і економічної системи. Разом з тим глобалізація вносить свої зміни у сферу національної та міжнародної безпеки, у визначенні засобів протидії сучасним загрозам.

Процеси глобалізації визначають головні тенденції розвитку світової економіки та політики, а також призводять до кардинальних змін у міжнародному безпековому середовищі, яке стає дедалі більш динамічним і суперечливим. У структурі національних інтересів на перший план виходить володіння передовими технологіями, найсучаснішими засобами зв'язку та комунікацій. Сучасний технологічний, економічний, інформаційний розвиток призвів до появи широкого спектра загроз нового типу, підсилює дію вже відомих загроз, що провокує невизначеність світового простору безпеки, а в деяких випадках стимулює міжнародних акторів на випереджувальне застосування сили.

У глобалізованому суспільстві негативні наслідки глобалізації значно більше уражають країну, яка залишається на узбіччі простору розвинених країн світу. В умовах глобалізації Україна, прагнучи здобути в перспективі статус впливового суб'єкта міжнародних відносин, має шанс використати переваги глобалізації для власного розвитку, тоді як залишаючись об'єктом дії зовнішніх сил, отримає здебільшого її негативні наслідки.

Європейська інтеграція є важливою складовою частиною процесу глобалізації сучасного світу та продовженням магістрального шляху модернізації світової цивілізації. Розвиток процесів консолідації Європи вимагає від європейців визначення своїх геополітичних та економічних інтересів на глобальному рівні та практичного формування орієнтованого на Європу геоекономічного простору з відповідним входженням суміжних країн у сферу європейських інтересів.

Орієнтуючись на європейську модель розвитку, Україна позиціонує себе як європейську державу, спроможну зробити вагомий внесок у розбудову європейської економічної, політичної та безпекової систем.

Після подій на Майдані у грудні минулого року більше ні в кого не залишалося питань щодо обраного Україною вектора руху у зовнішньому просторі. Ведучи нині боротьбу за свою свободу, Україна відстоює також і демократичні цінності, закладені в основу ЄС. Агресія РФ проти України спонукає до пошуку спільних з іншими країнами шляхів зміцнення європейської системи безпеки. Підтримка України у цьому конфлікті, надана європейськими країнами, має важливе значення для нашої країни. Сподіваючись на подальший розвиток і поглиблення співпраці з ЄС у безпековій сфері, ми чудово розуміємо, що завданням № 1 для України нині є докорінне реформування системи національної безпеки і оборони з метою забезпечення здатності відбиття агресії.

Україна та майбутнє європейської системи безпеки: виклики російської агресії та очікувані трансформації

Нині ми всі спостерігаємо глибоку кризу, у якій опинилася система міжнародної безпеки. По суті, ця система, побудована на основі ялтинсько-гельсінських домовленостей, себе вичерпала. Перед світовою спільнотою постали виклики нового типу, відповіді на які наразі значною мірою не знайдені.

Відкритим посяганням на державний суверенітет і територіальну цілісність України Росія демонстративно та грубо порушила низку багатосторонніх міжнародних угод. Ці угоди забезпечували підтримку миру і стабільності в Європі протягом останніх 40 років та створювали каркас глобальної і європейської безпеки. Під сумнів поставлені дієвість статутних документів ООН, Гельсінських угод 1975 р. із безпеки і співробітництва, багатьох міжнародних документів у сфері стратегічної стабільності. Фактично дезавуйовані Великий договір 1997 р. і багато інших міждержавних угод між Росією та Україною, що становили основу двосторонніх відносин. Знищені також гарантії безпеки, які РФ надала нашій країні в рамках Будапештського меморандуму 1994 р.

Очевидно, що Україна сьогодні є полігоном для реалізації агресивних планів президента РФ В. Путіна щодо створення Великої Росії. Шляхом їх реалізації, очевидно, є військове захоплення територій колишніх радянських республік і формування нових кордонів РФ по кордонах колишнього СРСР. І від того, наскільки успішно для Москви завершиться нинішня агресія в Україні, залежать її подальші дії щодо переформатування пострадянського простору силовими методами.

Ці дії РФ сформували у Європі та світі нову геополітичну ситуацію. Непередбачувана поведінка великої ядерної держави, яка відмовляється діяти згідно з міжнародним правом і на свою користь здійснює переділ державних кордонів, завдала руйнівного удару по світовому порядку, що склався після Другої світової війни.

Міжнародні структури безпеки виявилися не готовими до нових викликів і загроз. Це засвідчує низька ефективність заходів, вжитих ключовими суб'єктами європейської та євроатлантичної безпеки (НАТО, ЄС, ОБСЄ). Ще одним доказом їх слабкості стала відсутність єдиної позиції провідних країн світу щодо здійснення конкретних заходів для врегулювання збройного конфлікту в Україні.

Право вето країни-агресора в Раді безпеки ООН унеможливлює ухвалення конструктивного рішення щодо врегулювання російсько-українського конфлікту. ОБСЄ не має достатніх важелів впливу на РФ, яка вже не вперше порушує базові принципи її діяльності та відверто ігнорує прийняті рішення.

Разом з тим зниження ефективності діяльності міжнародних безпекових інститутів відбулося не за один день. “Заморожені” конфлікти залишаються осередками серйозного напруження в Європі й інших частинах світу, незважаючи на всі зусилля ООН і ОБСЄ в цьому напрямі. Більше того, кількість таких конфліктів продовжує зростати.

За останні два десятиліття почастішали збройні конфлікти, метою яких є перегляд встановлених державних кордонів. На жаль, світова спільнота не лише не знайшла адекватної відповіді на цей виклик, а й по-справжньому не намагалася поставити це питання на порядок денний.

Російська агресія висвітлила не лише оборонну й безпекову вразливість та незахищеність нашої держави, а й слабку захищеність східноєвропейського флангу НАТО. При цьому слід враховувати, що країни Балтії мають у своєму складі чималі російські меншини, і потенційно до них, як і до України, може бути застосовано “право” РФ на захист “співвітчизників”. Російські морські маневри в Балтійському морі, що збіглися з піком подій у Криму, а також погрозливі коментарі російських чинників, “занепокоєних” становищем росіян в Естонії, сприяли нагнітанню напруженості. Не дивно, що керівництво саме цих європейських країн висловлювало найбільше занепокоєння з приводу агресії РФ щодо України і терміново шукало додаткові гарантії безпеки з боку НАТО.

Дії Росії проти України не лише підривають регіональну стабільність у країнах від Балтії до Чорноморсько-Каспійського басейну, а й можуть мати драматичні наслідки для всього світу. Уже зараз спостерігається загрозлива тенденція до концентрації в Європі значних військових потенціалів. За таких умов важливим завданням системи світової та європейської безпеки стає недопущення розгортання гонки озброєнь і початку нової холодної війни.

Зрозуміло, що існуюча система міжнародної безпеки не здатна працювати на упередження загроз - тим більше загроз нового типу й асиметричного характеру. Це підтверджується порушенням Росією базових принципів міжнародного права та слабкою реакцією на це з боку міжнародних безпекових інститутів. Тому необхідно створити ефективну міжнародну систему противаг діям країн, що загрожують руйнуванням регіональної та глобальної безпеки.

Відверте нехтування Росією зобов'язаннями за Будапештським меморандумом загрожує режиму нерозповсюдження ядерної зброї. Це має бути враховано при визначенні нового формату взаємодії країн і виробленні правил, які будуть закладені в основу формування нової системи міжнародної безпеки.

Поза членством в ЄС та/або НАТО Україна не може брати повноцінну участь у формуванні механізмів європейської безпеки. Ми фактично перебуваємо в зоні "вакууму безпеки” та відчуваємо слабкість власної системи безпеки і оборони. Водночас, ведучи нині боротьбу за свою свободу, наша держава відстоює також і демократичні цінності, закладені в основу ЄС. Україна орієнтується на європейську модель розвитку, позиціонує себе як європейська держава та спроможна зробити вагомий внесок у розбудову європейської економічної, політичної та безпекової систем. Проте на цьому шляху у нас досить обмежений набір інструментів.

Підписання Угоди про асоціацію з ЄС відкриває перед Україною можливість посилити власні позиції в регіональному вимірі, надати їм нової якості. Зокрема, Міністерство оборони України має нині можливість започаткувати співробітництво з Європейською оборонною агенцією та брати участь у ініціативі ЄС “Pooling & Sharing”.

Іншим важливим напрямом має стати активізація двосторонніх контактів з НАТО на всіх рівнях. Тут для України важливою є допомога Альянсу у підвищенні боєздатності українських Збройних Сил та їх підготовці до відсічі російській агресії.

Сьогодні очевидно, що позаблоковість України не змогла гарантувати її суверенітет і територіальну цілісність. Слабкість системи національної безпеки і оборони, відсутність надійних зовнішніх гарантій безпеки не дозволяють Україні самостійно протистояти зростаючим зовнішнім загрозам, у тому числі воєнного характеру. При цьому ми усвідомлюємо, що набуття членства в НАТО в осяжній перспективі навряд чи буде можливим.

За цих умов Україна має продовжувати поглиблювати співробітництво з НАТО як зі стратегічним партнером. Причому не лише у військовій сфері, а й з питань енергетичної, економічної та інформаційної безпеки. Крім того, як жертва агресії, Україна має повне право і повинна просувати ідею вироблення загальноєвропейського механізму колективної безпеки. Такий механізм має чітко визначати обсяг зобов'язань та перелік санкцій, які будуть оперативно застосовуватися до порушників миру та безпеки.

Актуальним завданням для нас залишається також пошук надійних зовнішніх гарантій безпеки поза НАТО. Важливо, щоб ці гарантії були закріплені в юридично зобов'язуючих міжнародних документах. У рамках процесу “Гель- сінкі+40” ОБСЄ для України важливо об'єднати зусилля всіх зацікавлених держав-учасниць з напрацювання нормативно-правової бази, яка регламентує правовий статус, права та обов'язки європейських держав, що не входять до воєнних союзів. Наступним кроком могло б стати надання цим державам юридично зобов'язуючих гарантій безпеки з боку НАТО і ОДКБ та їх держав-членів.

Агресія РФ не залишає нам альтернативи пошуку спільних з Європою шляхів зміцнення колективної системи безпеки. Ми сподіваємося на подальший розвиток і поглиблення співпраці з ЄС у безпековій сфері. Змістом цієї співпраці для України є докорінне реформування системи національної безпеки і оборони з метою забезпечення здатності до відбиття агресії.

Як у зовнішньому, так і у внутрішньому безпековому просторі України відбулися радикальні зміни, сформувалися нові тенденції, які є джерелами потужних загроз національній безпеці. Усе це потребує осмислення та внесення відповідних змін до ключових документів у сфері національної безпеки і оборони. Насамперед йдеться про Стратегію національної безпеки України та Воєнну доктрину України. Національний інститут стратегічних досліджень безпосередньо працює над проектами цих документів.

Водночас необхідно суттєво оновити існуючу нормативно-правову базу у сфері національної безпеки і оборони. Це стосується передусім Закону України "Про основи національної безпеки України”, нову редакцію якого слід розробити й ухвалити вже найближчим часом.

Нові стратегічні документи мають дати чіткі відповіді на питання, які цілі ставить держава у сфері безпеки в радикально нових умовах, і якими засобами ці цілі будуть досягатися. Зокрема, як відновити територіальну цілісність країни, гарантувати її безпеку та непорушність кордонів, вести боротьбу із сепаратизмом і тероризмом? Якими мають бути пріоритетні напрями зовнішньої політики держави? Як вибудовувати відносини із стратегічними партнерами і союзниками? Яким буде новий формат наших відносин із Росією? Яких реформ потребує сектор безпеки і оборони і яким чином мають бути трансформовані його інститути?

Належне реагування на сучасні виклики і загрози вимагає від України створення принципово нової системи національної безпеки. Вона має відповідати масштабам існуючих загроз, бути дієво інтегрованою в систему міжнародної і регіональної безпеки в якості їх невід'ємної складової частини.

росія агресія війна безпека

Сьогодні головним ідеологічним проектом Росії є так званий “русский мир”. Проект "русского мира” - приклад того, яким чином гуманітарна проблематика використовується для реалізації геополітичного та геоекономічного впливу Російської Федерації на пострадянському просторі.

Адепти цього проекту стверджують, що "Росія не обмежується кордонами Російської Федерації”. Тому проблематика "русского мира” не обмежується питаннями культурної підтримки російськомовної діаспори, а фактично слугує ширмою забезпечення зовнішньополітичної, економічної та військової експансії.

Як свідчить гіркий досвід України, актуалізація гуманітарних питань ("захист” російської мови, вимога "забезпечення культурних потреб” російськомовного населення тощо) виступає першим кроком для легітимації прямого політичного втручання у внутрішні справи сусідньої держави. Потім відбувається активізація сепаратистських угруповань під тиском пропаганди цінностей “русского мира”. Наступний крок - пряме військове втручання. Драматичні події в Криму і на Донбасі 2014 р. красномовно демонструють, яким чином російський істеблішмент, виправдовуючи експансію, використовує установки захисту “русского мира”.

Як наслідок реалізації проекту “русского мира” в Криму впроваджується політика знищення викладання української мови в школах і вищих навчальних закладах. Учителі української мови і літератури насильно перекваліфіковуються у викладачів російської мови і літератури. У Таврійському національному університеті Сімферополя ліквідовано факультет української філології, закрито кафедру кримськотатарської літератури. На територіях Луганської і Донецької областей, захоплених терористами та російськими окупантами, з початку нового навчального року у школах забороняється викладання української мови, літератури та історії України.

Наша країна - не єдиний об'єкт зазіхання “русского мира”. Створення Митного і в перспективі Євразійського союзів підкріплюється не лише економічними та торговельними важелями, а й гуманітарними програмами. Ці інтеграційні об'єднання мають функціонувати саме на засадах цінностей “русского мира” і під патронатом російського політичного істеблішменту.

Від цілковитого розчинення в “русском мире” Україну врятувало те, що протягом майже чотирьохвікової “дружби” з “велікім русскім народом” у свідомості активних прошарків українського суспільства на генетичному рівні сформувався імунітет проти гуманітарної зовнішньої агресії. Тому відмова попередньої влади від євроінтеграційного курсу дала поштовх революційним подіям кінця 2013 та початку 2014 рр. Україна остаточно обрала європейську інтеграцію як шлях економічного розвитку та духовного відродження.

Водночас нам необхідно усвідомлювати, що існує серйозна проблема вразливості певних соціальних груп населення перед загрозою зовнішньої гуманітарної агресії. Зміцнюється експансіонізм “русского мира”, націлений на знецінення наших культурних традицій. Саме тому образ українця в російському інформаційному просторі існує у вигляді “хохла”, “бандерівця” або “укрофашиста”.

Зусилля щодо створення ефективної гуманітарної безпеки держави в сучасних умовах мають бути спрямовані на зміну викривленого культурно-генетичного коду, за допомогою якого формувався світогляд декількох поколінь українських громадян. Цю роботу не можна виконати за один день. Успіху тут можна досягти, впроваджуючи системну гуманітарну політику впродовж тривалого часу.

Як бачимо, буває таке, що посібники з історії є зброєю не менш сильною, ніж автомат Калашникова. Сьогодні відповіддю на російську агресію має бути не лише модернізація української армії, а й шкільний та університетський підручник з історії, який повинен стати ефективним засобом боротьби за свідомість та українську ідентичність молодого покоління.

Тепер - про гуманітарні аспекти внутрішньополітичних загроз. Необхідно усвідомлювати масштаб проблеми подолання ідеологічних забобонів “радянської людини”. У порядку ілюстрації - декілька статистичних даних. За результатами соціологічного опитування, проведеного у квітні 2014 р, 33 % респондентів зазначили, що жалкують за розпадом Радянського Союзу в 1991 р., і 49 % повідомили, що позитивно ставляться до розпаду радянської імперії. Начебто більшість наших громадян позбавилися радянського минулого.

Водночас регіональний розподіл отриманих відповідей свідчить, що необхідна системна робота, спрямована на послідовну деструкцію “радянщини”. Так, 61 % жителів Донбасу зазначили, що жалкують про розпад СРСР. Серед жителів Західного регіону таких було лише 8 %. Водночас 12 % респондентів із Донбасу зазначили, що позитивно сприймають розпад Радянського Союзу, тоді як серед жителів Західного регіону таких було 84 % (опитування соціологічної групи “Рейтинг”, проведено у квітні 2014 р.).

Наведені цифри демонструють, що в Україні між регіонами існує історико-культурна прірва. Її подолання і є центральним завданням гуманітарної безпеки держави.

Особливої актуальності зазначене завдання набуває з огляду на необхідність гуманітарної реінтеграції жителів територій, постраждалих від воєнних дій на Донбасі. Це - колосальна проблема, вирішення якої вимагає прискіпливої і відповідальної роботи органів центральної та місцевої влади. Необхідне цілеспрямоване поширення серед населення Сходу та Півдня усвідомленого розуміння історії й культури України. Це слід розуміти всім причетним до проектування державної політики, оскільки лише за рахунок розвитку регіональної економіки не вдасться сформувати національну ідентичність.

За часів панування режиму Януковича політико-економічні клани насаджували кримінальну політичну культуру в східному регіоні. Так звані “ДНР” і “ЛНР” по праву можна вважати наочним результатом втілення цієї кримінальної політичної ідеології.

Президент України Петро Порошенко 21 вересня в інтерв'ю українським телеканалам наголосив, що війну на Донбасі “виграти ми можемо лише миром”. Це означає, що гуманітарні пріоритети тут мають бути стратегічними напрямами державної політики. Необхідно запропонувати зневіреним жителям постраждалих від війни територій зрозумілу і привабливу альтернативу тій моделі суспільних відносин, яку створили корумповані кримінальні клани. Головне - пояснити справжні причини трагедії, в якій опинилася значна частина населення Донецької та Луганської областей.

Цей регіон став справжньою жертвою кримінального бюрократично-олігархічного режиму. Саме тут вкрай актуальною постала проблема люмпенізації широких верств населення і поширення викривлених культурологічних міфів. На часі не тільки створення стратегії відновлення Донбасу. Попереду боротьба за український Схід України.

Водночас доцільно думати не про механічне відродження архаїчної економіки, а про побудову сучасних індустріальних комплексів. Також центральні органи влади мають приділити особливу увагу створенню умов для розвитку приватної ініціативи і забезпечення доступу до культурних благ.

Кілька слів про гуманітарний складник порядку денного зміцнення безпеки. Гуманітарна ситуація на прикордонних територіях з деякими країнами Східної та Центральної Європи також має бути в центрі нашої уваги. Ми тривалий час вважали й робили вигляд, що на цьому напрямі у нас тільки друзі. Водночас у контексті війни на сході України нас не можуть не турбувати спроби окремих країн-сусідів використати гуманітарні чинники задля зміцнення свого впливу на прикордонних територіях. Зокрема, йдеться про непогоджену з Україною роздачу румунських паспортів, вимоги щодо створення угорської територіальної автономії та національного виборчого округу, одностороннє політичне укорінення на українських теренах русинства тощо.

Що робити в такій ситуації? Завдання формування стійкої національної ідентичності - це проблема, яка потребує постійної уваги як з боку центральних органів влади, так і громадянського суспільства. Жителі Західного та Східного регіонів різні за своїми культурними й історичними уподобаннями. На порядку денному стоїть завдання зміцнення цінностей, що їх об'єднують. Без цього Україна не зможе відбутися як успішна держава.

Окрім зміцнення загальнонаціональних цінностей, не менш актуальною є проблема децентралізації гуманітарної політики. З метою підвищення ефективності доцільно провести оптимізацію у її формуванні та реалізації, коли за центром залишаються повноваження в ухваленні рішень, які мають загальнонаціональне значення, а решта проблем відходить до компетенції місцевих органів влади. Проте на сьогодні в експертного середовища і управлінців відсутнє чітке концептуальне бачення організаційних та інституційних засад децентралізації гуманітарної політики.

Політична та гуманітарна агресія "русского мира”, яка призвела до воєнного конфлікту, є не лише проблемою України. На жаль, наші партнери із європейських країн недостатньо усвідомлюють те, що ця драма має загальноєвропейський характер. У свідомості деяких європейських політиків домінує помилкова установка, що, мовляв, "Україна сама винна в тому, що з нею відбувається”. Це - наслідок небажання визнати, що Росія цілеспрямовано руйнує політико-правові засади європейського безпекового простору, який сформувався за останні десятиріччя. Сьогодні Україна відчуває трагічні наслідки нашестя "русского мира”. Завтра, якщо його не зупинити, в аналогічній ситуації опиняться країни Східної та Центральної Європи. Тому гуманітарна та військова експансія "русского мира” є загальноєвропейською проблемою, яку необхідно вирішувати консолідованими зусиллями.

Російський слід радикалізації політичних сил в країнах ЄС

Фінансово-економічна криза, яка розпочалася в Європі у 2008 р. і яка спричинила різке зростання безробіття та поглиблення розмежування між найба- гатшими й найбіднішими прошарками суспільства, значно посилила позиції радикальних та націоналістичних партій правої і лівої ідеології, які почали нарощувати свій політичний вплив у країнах Європейського Союзу, у тому числі в регіоні Центрально-Східної Європи.

У своїх публічних виступах представники цих сил асоціюють усі негативні соціально-економічні процеси в країнах з членством у Європейському Союзі, передачею значної кількості повноважень до Брюсселя та неможливістю проводити власну незалежну економічну політику. Поряд із цим провідне місце в ідеології партій продовжують зберігати ідеї повернення етнічних земель та відновлення історичної справедливості.

Російська агресія проти України й незаконна анексія Криму завдали нищівного удару непохитності Гельсінських принципів ОБСЄ щодо непорушності державних кордонів та територіальної цілісності країн Європи. Слабка реакція Заходу на анексію Криму фактично надала радикальним націоналістичним силам у різних країнах Європи сигнал щодо теоретичної можливості реалізувати власні експансіоністські цілі на основі "кримського прецеденту”, а саме нав'язане силою волевиявлення етнічної групи, яка проживає на території, що упродовж певного часового проміжку належала країні етнічної приналежності.

Для реалізації цих цілей обов'язковою умовою для таких сил є суттєве послаблення Європейського Союзу та НАТО як інтеграційних об'єднань, а також пошук сильного союзника, який міг би виступати інструментом політичного та економічного тиску на країни, частини яких стануть об'єктами територіального перерозподілу.

Саме в цьому контексті і збігаються інтереси політичних партій радикального спрямування та Росії, яка останнім часом активізувала відповідну адресну підтримку, у тому числі фінансову.

Поєднують ці партії та офіційну Москву такі чинники, як прагнення послабити інституції ЄС, зупинити процес його поступового перетворення у "Сполучені Штати Європи”, а також антиамериканські настрої.

Неприємною, але логічною з погляду зростання підтримки Росії несподіванкою для європейських політичних еліт стало збільшення у складі Європейського Парламенту нового скликання чисельності маргінальних політичних сил, переважно радикального, популістського спрямування, та окремих депутатів, які відстоюють відверто проросійські та/або антиукраїнські позиції.

Зокрема, поширеною позицією серед таких депутатів є твердження про начебто здійснення в Україні в лютому 2014 р. державного перевороту, а також визнання ними легітимних інтересів Росії в Україні та східноєвропейському регіоні загалом.

Низка політичних сил і депутатів мають налагоджені особисті та партійні зв'язки з російським політичним керівництвом. Окремі депутати Європарла- менту створюють провокативні інформаційні приводи проти України (зокрема, йдеться про організовувану в Європейському Парламенті виставку про начебто наявність фашизму в Україні та події в Одесі 2 травня 2014 р., подані в абсолютно викривленому світлі).

Зазначене значною мірою стосується фракції "Європейські об'єднані ліві - Нор- дичні зелені ліві” (зокрема, депутат фракції від Латвійського російського союзу Т. Жданок (Латвія), великої частини фракції "Європа свободи та прямої демократії” (зокрема, співголова цієї фракції Н. Фараж (Велика Британія), низки позафракцій- них депутатів від Національного фронту з Франції (зокрема, депутати М. Ле Пен, Ж.-М. Ле Пен, А. Шопард, Ж.-Л. Шаффгаузер), партії "Йоббік” з Угорщини (зокрема, депутат Б. Ковач), Партії незалежності з Великої Британії та низки інших.

Яскравим прикладом співпраці між Москвою та зазначеними партіями стало проведення т.зв. “референдуму” у Криму, який відвідали спостерігачі з угорського “Йоббіку”, болгарської “Атаки”, французького “Національного фронту”, Австрійської народної партії, бельгійської партії “Фламандський інтерес”, італійських “Вперед, Італія!” і “Північна ліга”, польської “Самооборони” та німецької партії “Ліві”, а також голосування в Європарламенті за ратифікацію Угоди про асоціацію між Україною та ЄС 16 вересня 2014 р., під час якого 127 представників зазначених сил в ЄП висловилися проти такого рішення.

Найближчим для України прикладом посилення радикальних сил у державі Центрально-Східної Європи є Угорщина, де ультраправий “Йоббік” протягом тривалого часу асоціюється з інтенсивною підтримкою з боку Росії, зокрема, у травні цього року прокуратура Угорщини висунула звинувачення євродепутату Бела Ковачу від цієї партії у шпигунстві на користь Москви (що, водночас, не завадило йому переобратися до нового складу Європарламенту). Коли в березні цього року Росія анексувала Крим і почала активно роздмухувати, підтримувати й фінансувати сепаратистські настрої на сході України, “Йоббік” відверто підтримав дії В. Путіна, як зробив це і у 2008 р. під час російсько-грузинського конфлікту.

Ситуація з Кримом, за умови визнання його статусу де-факто або навіть де- юре з боку міжнародної спільноти, дає змогу угорським радикалам сподіватися на повернення до складу Угорщини історичних угорських територій, втрачених за підсумками Першої світової війни. Не забувають угорці і про українське Закарпаття - навесні цього року “Йоббік” провів інформаційну кампанію та демонстрації, покликані винести на громадське обговорення можливість “повернення” Закарпаття до складу Угорщини в разі нездатності України забезпечити власну територіальну цілісність.

Зазначені процеси піднесення радикальних політичних сил у європейських країнах мають розглядатися як системна загроза не тільки для інтеграційного проекту ЄС, у тому числі з огляду на залучення до їх підтримки Росії, а й як довгострокова загроза для континентальної безпеки.

Росія знищує сучасну систему міжнародної безпеки

Російська агресія в Україні сьогодні об'єктивно сформувала не лише екзистенційний виклик для нашої держави -- у небезпеці перебуває вся чинна система міжнародної безпеки та європейський безпековий простір зокрема. Російська Федерація протягом останніх 6 місяців зробила все, аби знищити ключові параметри сучасної системи міжнародної безпеки - міжнародне право, концепцію суверенітету, довіру. При цьому вагома складова частина діяльності Росії в цих умовах зосереджена в інформаційному просторі.