Тріанонський мирний договір - джерело нестабільності у Центрально-Східній Європі

The article notes that the Trianon Peace Treaty of June 4, 1920 between the Entente countries and Hungary, as a result of the First World War, turned out to be, like all the other six treaties of the Versailles system, mostly unfair. In the forcibly the territory of Hungary decreased by 2/3, the population decreased 2,7 times, a third of the Hungarian ethnic group became part of neighboring states.

It is noted that during 1920-2020. In Hungary, there were no powerful political forces of various trends and trends that would recognize the Trianon Peace Treaty as just. At the same time, the ruling political elites of the neighboring states of Hungary considered and still consider the conditions of the Trianon fair. Such opposite assessments of the consequences of Versailles engendered antagonism, making it impossible to reach a compromise between the countries of Central -Eastern Europe.

Attention is drawn to the fact that during the domination in Europe of the coalition of countries led by Germany of the Versailles Peace Treaty, including the Trianon, were dismantled, a new order was introduced, in which opponents of Versailles - Germany, Italy, Japan, the USSR, played an active role. Hungary, Bulgaria.

It is noted that the winners of the World War ІІ restored the borders of the countries of Germany 's allies in Europe, in accordance with their own geopolitical interests, which corresponded by 70% to the borders established by the Entente after the World War І. The Trianon borders were restored over Hungary by the Paris Peace Treaty of February 10, 1947. The USSR, Great Britain, France and the United States acted from a hegemonic position, were guided by the right of the winner and in many respects imposed on the defeated countries the conditions of the Versailles system were discredited, did not draw proper conclusions and did not build international relations on principles close to justice, but preserved the complicated territorial contradictions of the past with the corresponding treaties.

It is indicated that the threat of assimilation and disappearance of foreign Hungarians is one of the main reasons for the revitalization of modern Hungary. Measures to overcome the syndrome of the dismemberment of the Hungarian nation in Central-Eastern Europe have been going on for centuries with little results; The rate of decline in the number of Hungarians in neighboring states over the past century is the highest, so Budapest believes that there is no time to delay the introduction of autonomy for foreign Hungarians, because in the next 25 years the very need for it will disappear through their disappearance.

It is emphasized that the level of ensuring the rights of the Hungarian minority in Transcarpathia especially affects the relationship of Hungary with Ukraine. The improvement of relations between Hungary and Ukraine has minimal chances, since the positions of the parties on the procedure for the application of educational and language laws in Transcarpathia do not coincide.

Taking into account the decisive activity of Hungary and the Hungarian foreign communities in 2020 (the century of the signing of the Trianon Peace Treaty on June 4, 1920), it is concluded that this problem will not only not lose its relevance, but will significantly increase.

Keywords: Trianon Peace Treaty, titular nation and minority, interethnic problems, foreign Hungarians, dual citizenship, autonomy, language of education of minorities, the role of the state language.

Виклад основного матеріалу

4 червня 2020 р. виповнилося 100 років з часу підписання Тріанонського мирного договору між переможцями Першої світової війни (Францією, Великою Британією, Італією, США, Японією, іншими) та Угорщиною. Цей договір явився одним із шести мирних договорів Версальсько-Вашингтонської системи (1919-1921 рр.), яким визначалися територіальні, економічні, репараційні, воєнні та міжнародно-правові умови існування цієї держави. Його положення виявилися одними з найбільш несправедливих і кабальних щодо угорської нації та держави.

Багатонаціональний фактор, гострі міжетнічні суперечності, що наростали і особливо загострилися на рубежі ХІХ-ХХ ст., породжували для кожної з таких держав складні й нездоланні проблеми. Особливо це негативно позначилося на внутрішньому і міжнародному житті Австро-Угорської монархії після того, як у великій міжнародній політиці одночасно і відчутно посилилась її суб'єктність і об'єктність, що прискорило розпад цієї країни та формування у регіоні складних майбутніх процесів. Станом на 1914 р. у монархії, з урахуванням Боснії та Герцеговини, підконтрольної спільно Австрії та Угорщині, мешкало понад 52,75 млн. чол., її територія становила 676,5 тис. кв. км. За обсягами території та кількістю населення монархія належала до першої десятки країн Європи. До її складу у дуальну епоху входило 12 великих народів, з яких пануючі нації - німці та угорці - складали 44,1% населення. На землях, які відносилися до Австрії (Цислейтанії), а це понад 300 тис. кв. км і 26,71 млн. чол., австрійці/німці становили 12 млн. чол. (35,6% всього населення). Решту складали 6,5 млн. чехи, 5 млн. поляки, 3,5 млн. українці, 1,3 млн. словенці, 0,8 млн. серби та хорвати, 0,75 млн. італійці, 0,4 млн. румуни та понад 0,5 млн. інші етноси.

Угорське королівство (Транслейтанія) напередодні війни було таким же строкатим за національним складом як і Цислейтанія. З врахування Хорватії його територія становила 324,75 тис. кв. км, населення - понад 21 млн. чол.; угорці складали майже 10 млн. чол. (48% всього населення). Без Хорватії Угорське королівство складало 283 тис. кв. км, населення - 18,3 млн. чол., питома вага угорців перевищувала 54%. Крім угорців, тут проживало до 3 млн. румунів, понад 2 млн. німців, до 2 млн. словаків, 1,8 млн. хорватів, понад 1 млн. сербів, понад 0,5 млн. українських русинів (Закарпаття, Східна Словаччина), євреї, роми [1, о. 225, 258; 2, с. 133-157]. Дані про Цислейтанію і Транслейтанію наводяться без врахування підконтрольної їм обом Боснії та Герцеговини.

Східний і південний напрямки зовнішньої політики монархії перебували під спільним контролем Відня та Будапешта, оскільки до Австрії належали Судети, Чехія, Західна і Східна Галичина, Буковина, Словенія і Південний Тіроль, а до складу Угорського королівства - Словаччина, Закарпаття, Патріум, Трансільванія, Східний і Західний Банат, Воєводина та Хорватія. Найвразливішою проблемою для монархії було те, що чисельність ненімців переважала в Австрії, а неугорців у королівстві досягла половини населення. Помітне посилення національно-визвольних рухів з початку ХХ ст. склало реальну небезпеку для розпаду держави. Фактор чисельної переваги інших народів монархії над німцями та угорцями перетворив їх на союзників в етнонаціональній політиці, змушував останніх активно і узгоджено діяти по ослабленню національно-визвольних рухів, посиленню асиміляційної політики слов'янських народів і румунів, які проживали у монархії, недопущенню наростання панславізму, посилення впливу країн Антанти, особливо Росії, у Центрально-Східній Європі (ЦСЄ) та на Балканах. У політиці щодо слов'янських народів, особливо на Балканах, Відень рахувався з позицією Будапешта. Лише на західному напрямку міжнародна політика монархії (Німеччина, Італія, Франція) формувалася переважно у Відні. З боку правлячих еліт монархії різко посилилася політика пангерманізму і пангунгаризму у відповідь на наростання серед чехів, словаків, українців, сербів, хорватів, підтримуваних Антантою, прагнення до незалежності, формування самостійних держав, а серед румунів - ідей великої Румунії, спрямованих на вихід із складу монархії. На рубежі ХІХ-ХХ ст. у протистоянні панславізму Будапешт почав діяти наполегливіше і рішучіше від Відня. Національна політика Угорщини, відповідно до освітніх законів 1868 р., 1881 р. та поправок до них А. Аппоні 1907 р., була спрямована на прискорену асиміляцію нетитульних народів королівства, щоб зменшити вплив останніх і не допустити наростання їхнього впливу та загрози для збереження цілісної монархії. Не випадково Угорщина відіграла важливу роль у недопущенні реформування у кінці ХІХ - на початку ХХ ст. дуальної монархії аж до її розпаду шляхом розширення прав чехів, українських русинів, що планувалося здійснити Габсбургами. Напередодні Першої світової війни процес асиміляції в Угорському королівстві набув апогею.

Незважаючи на докладені великі зусилля, Габсбурзька монархія на початку ХХ ст. виявилася неспроможною політико-економічними і дипломатичними заходами протистояти наростанню впливу країн Антанти у Південно-Східній Європі, спрямувати розвиток національно-визвольних змагань інших народів монархії у конструктивне з точки зору її інтересів русло, що й стало вирішальною обставиною для оголошення монархією війни Сербії, яка переросла у Першу світову війну.

Боротьба поневолених слов'янських народів за незалежність від Османської, Австро-Угорської та Німецької імперій постійно використовувалася Росією, Францією і Великою Британією особливо активно на рубежі ХІХ-ХХ ст., у ході прискореного наростання національно-визвольних змагань. З одного боку, справедлива підтримка країн Антанти боротьби за національне звільнення таких народів гнучко поєднувалася з їх геополітичними інтересами, посиленням присутності у Європі та Азії. А з другого боку, у гострому протистоянні країн Антанти та Центральних держав навкого національно- визвольного і великодержавницького факторів проявилися закономірності, що є властивими для відносин держав, які претендують на світову роль. Один блок країн прагнув досягти гегемонії у Європі, а другий намагався недопустити цього і зберегти там недоторканими власні пануючі позиції. Через безсилля останнього протидіяти втраті позицій протистояння загострилося і спричинило розв'язання Першої світової війни між двома блоками країн - Габсбурзької монархії, Німеччини, Туреччини і Болгарії та країн Антанти (Франції, Британії і Росії). Подібна закономірність, мабуть, є класичною у боротьбі чи прагненні до світового панування.

Після вступу США у війну на боці країн Антанти 7 грудня 1917 р. та обнародування у січні 14 пунктів В. Вільсона для країн Четверного союзу стала очевидною загроза програти війну і понести за це велику відповідальність. Протидіючи цьому Центральні держави, досягши Брест-Литовського сепаратного миру на Сході з Україною та з Росією у лютому-березні 1918 р., зуміли вийти з війни на два фронти і зосередитися на протиборстві лише на заході і півдні. Більше того, продовольчі поставки з України та розрив більшовицької Росії з Антантою допомогли значною мірою відновити рівновагу обох воюючих блоків. Міністр закордонних справ Австро-Угорщини О. Чернін вдався до негайного використання Брест-Литовського досвіду на переговорах з Францією і Британією, щоб і на західному напрямку досягти вигідного перемир'я. Зберігаючи лояльність до Німеччини, він розробив план сепаратного миру з країнами Антанти і провів з її представниками у квітні 1918 р. переговори з метою досягнення вигідних мирових умов для монархії, зокрема найголовніших, що були найбільш вразливими і доленосними для неї: припинення війни на Заході без анексій і контрибуцій, збереження територіальної цілісності монархії. Однак, повторити східний сценарій (припинити війну на рівних і уникнути поразки у ній) на Заході не вдалося, оскільки Франція, Британія та Італія, підсилені США, взяли курс на перемогу у війні і нав'язування умов миру як переможців, а не як рівнозначних сторін. Представники Антанти, добре знаючи про слабкі позиції монархії, вимагали від Австро-Угорщини розірвати стосунки з Німеччиною і вийти з війни на умовах Антанти (слов'янські народи і румуни мають набути незалежності). Монархія не погодилася на такі умови Антанти, залишилася союзницею Німеччини і продовжила бойові операції на західних фронтах.

При таких обставинах Франція, Італія, Британія і США посилили з травня 1918 р. бойові дії на усіх фронтах з метою досягнення перемоги над країнами Четверного союзу, їх розчленування, звільнення слов'янських й інших народів від німецького, австрійського, угорського та турецького панування. Вважалося, що новоутворені держави стануть надійними союзницями проти мілітаристської Німеччини та більшовицької Росії.

Наслідки розпочатої і програної війни обернулися для Центральних держав, для Габсбурзької імперії зокрема, як і кожної іншої багатонаціональної монархії, яка потрапляла у подібне становище, катастрофою. У ході виснажливої 4-річної війни економіка монархії зазнала руйнації, перебувала на межі краху, зросло безробіття, нечувано збідніло населення. Внаслідок падіння абсолютизму, в умовах перехідного періоду до республіканської форми правління у Німеччині, Австрії, Угорщині, Туреччині тимчасово, у 1918-1920 рр., посилився хаос і різко знизилася ефективність роботи державних органів правлячої еліти нового устрою цих держав. Керівництво збройних сил, як і усі провідні верстви суспільства, були деморалізовані. Обороноздатність кожної з країн Четверного союзу, особливо Австро-Угорщини, впала. Жодній з них не вдалося консолідувати і мобілізувати збройні сили на захист національних інтересів та утримання етнічних територій у межах власної держави, спрямувати політико- дипломатичний потенціал на відстоювання державних інтересів на переговорах з Антантою на рівних і добитися справедливих мирових умов.

Велика Британія і Франція, як світові і ще стабільні колоніальні імперії, цим уміло скористалися. Вони рішуче і зухвало застосували весь свій економічний потенціал, наростили збройні операції і вдалися до прискореної воєнної перемоги над країнами Четверного союзу, насамперед над Німеччиною, Австро-Угорщиною та Османською імперією, всебічно підтримували антимонархічні і пацифістські сили, ліві рухи у цих державах, сприяли дискредитації авторитету влади та розколу суспільства, нарощували допомогу національно-визвольним рухам усіх поневолених народів цих монархій, особливо слов'янських. Заходи з боку Франції, Італії, Британії та США по ослабленню єдності Австро-Угорської, Німецької та Османської імперій, підтримка національних рад чехів, поляків, румунів і південних слов'ян почала наростати упродовж літа і прискорилася у вересні-жовтні 1918 р. У кінці жовтня 1918 р. Антантою було проголошено і визнано незалежність Чехословаччини, Королівства хорватів, сербів та словенців, Польщі, Румунії у нових кордонах, десятків країн Балканського півострова та арабського світу.

Підтримка Антантою при визначенні кордонів нових держав поширювалася не тільки на їхнє прагнення справедливо оволодіти етнічними землями, а й на захоплення значних територій інших народів, насамперед австрійців та угорців. Вона була породжена як великодержавницькими планами сусідніх держав, так і зобов'язаннями й інтересами самих держав Антанти ще з воєнних часів. Намагаючись добитися якомога ширшої коаліції народів проти країн Четверного союзу і забезпечення перемоги у війні, Франція та Британія укладали упродовж 1914-1916 рр. таємні угоди з лідерами національних рад Чехії, Румунії, Сербії про передачу останнім відповідних територій Австрії, Угорщини в разі, якщо останні вступлять у війну на боці Антанти проти Центральних держав, що й було ними на угоду Антанти зроблено. Рекомендації лідерів чеських, сербських, польських, хорватських, словацьких і румунських національних рад, вироблені у 1916-1918 рр., спрямовані на розвал країн Четверного союзу і створення на їх місці незалежних національних держав з визволених народів, отримали належне оформлення у всіх шести Версальських договорах з Центральними державами упродовж 1918-1923 рр.

Після серії невдач на фронтах імператор/король Австро-Угорщини Карл І визнав 16 жовтня 1918 р. поразку у війні і видав Маніфест про перетворення імперії на федерацію національних держав. Але національні ради недержавних народів монархії (чехів, румунів, південних слов'ян) відхилили цей Маніфест. Слідом за ним попередній глава уряду Угорщини І. Тіса, як і чинний Ш. Векерле, інші відомі політики 17 жовтня також визнали поразку країни у війні, але не погоджувалися на проведення демократичних реформ і визнання прав на самовизначення неугорських народів та надання їм автономії. Проте антимонархічні революції та національно-визвольні процеси на просторі Австро-Угорщини домінували, набули прискореного і переможного розвитку. Останній монархічний уряд на чолі з Ш. Векерле подав 24 жовтня 1918 р. у відставку. 31 жовтня його очолив лідер республіканських сил М. Каройі. Проголошення 28-29 жовтня 1918 р. незалежності Чехословаччини, Королівства сербів, хорватів та словенців, відродження Польської, Української держав, наростання боротьби румунів Трансільванії за її вихід із складу Угорщини та приєднання до Румунії відбувалося мирно і на демократичній основі через те, що національно-визвольні змагання цих народів співпали в часі із найвищою стадією безвладдя й анархії в Австрії, Угорщині у перші дні після падіння монархічної влади і перемоги у цих двох стовпах Габсбурзької монархії 30-31 жовтня 1918 р. буржуазно-демократичних революцій, а 9 листопада - у Німеччині, встановленням в усіх цих трьох країнах республіканського устрою. Нова влада Австро-Угорщини підписала 3 листопада у м. Падуя (Італія) перемир'я з країнами Антанти, а Німеччина це зробила 11 листопада 1918 р. у Комп'єнському лісі. Після того як імператор/король Габсбурзької монархії Карл І зрікся 11 листопада престолу республіканська влада Угорщини на чолі з М. Каройі окремо уклала 13 листопада 1918 р. у Белграді перемир'я з Антантою. Світова війна закінчилася, Центральні держави визнали свою поразку, у кожній з них започакувався демонтаж абсолютистського режиму і формування республіканського устрою. Підписані Центральними державами умови перемир'я у війні упродовж жовтня-листопада 1918 р. розцінювалися Антантою як визнання ними поразки у війні та повну капітуляцію. Насправді Центральні держави сприймали це як акт припинення війни, правову основу для початку переговорів по укладенню рівноправних мирних договорів.

Провідні політичні сили Австро-Угорщини до середини листопада 1918 р. не допускали реформування монархії і боролися за збереження за нею історичних територій. Лише після падіння монархії, проголошення рейсратом Австрії 30 жовтня Австрійської Республіки та його рішення про приєднання до Німецької республіки як складової частини Німеччини, Угорщина припинила стосунки з Віднем і вдалася до розбудови власної суверенної держави і проведення самостійної зовнішньої політики. Після перемоги 30-31 жовтня буржуазно-демократичної революції і встановлення 16 листопада в Угорщині республіканського устрою Угорська Народна Республіка (УНР) на чолі з М. Кароєм вдалася до перетворення Угорщини на федерацію угорського, словацького та хорватського народів, забезпечення автономії для українських русинів, румунів та сербів у рамках кордонів колишнього Угорського королівства. Однак, національно-визвольні рухи пригнічених народів значно випереджали активні політичні дії республіканських сил Австрії та Угорщини. Австро-Угорська монархія у жовтні-листопаді 1918 р. розпалася на сім нових незалежних держав - Австрію, Угорщину, Чехословаччину, Королівство сербів, хорватів і словенців (Югославія), Польщу, ЗУНР - Західноукраїнську державу та нову Румунію, кордони яких у 1918-1920 рр. були сформовані країнами Антанти - переможцями війни - з ігноруванням етнічних факторів, з гегемоністських позицій, що відповідало їхнім геополітичним інтересам та новому правопорядку у Європі.

Прагненням республіканської влади Австрії та Угорщини зберегти історичні кордони колишніх Австрії та Угорщини не судилося реалізуватися через рішучий спротив цьому країн Антанти та їх союзниць, щойно проголошених незалежними державами неугорських народів колишньої Габсбурзької монархії. Франція та Велика Британія особливо після капітуляції Німеччини рішуче підтримали визвольні змагання народів Габсбурзької монархії і не визнавали національної політики, пропонованої Угорською та Австрійською республіками. В умовах непідтримки з боку Антанти та лідерів сусідніх народів принципів федералізації Австрії та Угорщини нові владні еліти останніх переорієнтовувалися на більшовицьку Росію та Українську державу, полівіння у цих країнах, особливо в Угорщині, прискорилося.

Рішення Паризької конференції від 26 лютого 1919 р. явилося вирішальним у розчленуванні Угорщини. У ньому пропонувалося перенести нові демаркаційні лінії (розмежування між сусідніми країнами та Угорщиною) вглибину угорських територій і пояснювалося це необхідністю об'єднання народів регіону задля недопущення поширення більшовицьких ідей у Європі. На той момент 60% території історичної Угорщини уже були окуповані сусідніми країнами за допомогою Антанти. Як з'ясувалося, Антанта не збиралася розпочинати колективного військового наступу проти більшовицької Росії, а війська румунів, сербів та чехів за її підтримки чомусь спрямовувалися лише на окупацію нових територій Угорської народної республіки. На якій підставі республіканська влада Угорщини мала поступатися своїми територіями сусіднім країнам, бо вони, бачте, виступають проти більшовицької Росії. Таку загарбницьку політику Антанти (на словах заявлялося, що вона готувалася з початку 1919 р. боротися проти більшовицької Росії, а на ділі вдалася до окупації із своїми союзницями усе нових територій Угорської республіки) глава уряду УНР М. Каройі мав усі підстави назвати віроломною, позначеною принципами макіавеллізму. Оцінки М. Каройі поведінки країн Антанти у ЦСЄ були справедливими. На нараді військових угорської армії 2 березня у м. Сатмар він зазначив: якщо Антанта проігнорує принципами В. Вільсона і захоче нав'язати Угорщині такий мир, який передбачає розчленування Угорщини, то він такого миру ніколи не підпише. Угорщина буде захищати свої національні території. Слід зазначити, що УНР являлася самим прогресивним державним устроєм у тогочасній Європі, а її влада - уособленням центристських і демократичних цінностей. Оскільки ця позиція республіканської влади Угорщини Паризькою Конференцією не була взята до уваги, тому вимоги дипломатичної ноти місії Антанти у Будапешті на чолі з підполковником Фернандом Віксом від 20 березня 1919 р. провести демаркаційну лінію між Угорщиною та новими сусідніми країнами із значним заглибленням в етнічні угорські території були оцінені урядом УНР імперіалістичними і загарбницькими й рішуче ним відхилені.