Тріанонський мирний договір - джерело нестабільності у Центрально-Східній Європі

Ревізія Угорщиною Тріанону започаткувалася уже в кінці 1921 р. Нетривале воєнне напруження між Угорщиною та Австрією завершилося при посередництві Італії проведенням 4 грудня 1921 р. референдуму щодо приналежності північно-східної області Австрії (Бургенланд, Іорвідик), міста Шопрон та прилеглих до нього районів. В результаті плебісциту сама область залишилася у складі Австрії, а саме місто Шопрон на основі 65% голосів його жителів перейшло до Угорщини.

Рішучий курс Угорщини на ревізію Тріанонського договору спонукав нові й оновлені значною мірою за рахунок не тільки власних земель, а й етнічних угорських територій, Чехословаччину, Югославію та Румунію через один рік після його підписання укласти 7 червня 1921 р. між собою воєнно-політичний союз як колективну безпеку проти намагання Угорщини піддати ревізії кордони з ними. Співпрацею цих трьох країн, що у міжвоєнний період в історичній літературі отримала назву «Мала Антанта», демонструвалося, що Угорщина має неухильно прийняти їхню політичну позицію. З підписанням 2930 вересня 1938 р. Мюнхенської угоди договір про Малу Антанту втратив чинність.

Фінансова система країн ЦСЄ після війни цілковито занепала. Кожна країна регіону зіштовхнулася з цілком новими умовами співіснування, подолати які традиційним шляхом було неможливо через відсутність внутрішніх джерел. Оптимальним для вибору країн ЦСЄ залишався шлях піддатися значному політичному і економічному засиллю великих світових держав, що й було зроблено.

Під впливом світових оздоровчих процесів у 1930-і рр. започаткувалося поступове економічне зростання усіх країн і ЦСЄ, покращилося економічне та матеріальне становище їх населення, серед них і Угорщини у порівнянні з довоєнними роками. Якщо на середину 1920-х рр. питома вага іноземного капіталу в економіці країн ЦСЄ складала 25-30%, то на середину 1930-х рр. його доля досягла 50-70% (окрім Чехословаччини, де іноземний капітал не відігравав провідної ролі). Економічні успіхи Західної Європи у 1930-і рр. хоч і справили позитивний вплив на країни ЦСЄ, але цього було недостатньо, щоб їхнє відставання від Заходу скорочувалося. Країни цього регіону, на етапі лише формування незалежної національної економіки, не встигши завершити індустріалізацію, зазнали відчутного удару через світову економічну кризу 1929-1933 рр. Ціни на світових ринках на сільськогосподарську продукцію Угорщини впали на 50%, загальний експорт скоротився на 61% (найбільше серед країн ЦСЄ). Промислове виробництво цієї країни знизилося до 52% [1, o. 332-333, 346, 360].

Найбільш успішно подолали наслідки світової економічної кризи держави Європи, де посилилися тоталітарні форми правління червоного, чорного чи коричневого режимів насамперед завдяки відмові від торгівельної системи вільного неконтрольованого ринку країн Атлантики і запровадженню повного державного контролю за кожною провідною галуззю економіки. Реформа економічного управління у Німеччині, починаючи з 1934 р., суть якої зводилася до посилення регуляторної ролі держави в економічних процесах, запровадження переходу до клірингових двосторонніх угод, виявилася ефективною формою не тільки для подолання кризи, а й ведення боротьби за світове панування. Завдяки відходу від принципів торгівлі на основі світових ринків і переходу до іншої торгівельної політики, запропонованої умовами Німеччини, країни ЦСЄ перетворилися на важливий економічний і сировинний плацдарм у піднесенні економіки і воєнно-промислового комплексу Німеччини. Позиції кожної країни регіону унезалежнювалися від регіональних перешкод, вибудуваних Версальською політикою. Укладання Німеччиною з кожною країною регіону незалежних двосторонніх угод стало вигідним для кожної з них, забезпечило рівність у торговельно-економічних, а згодом і у воєнно-політичних відносинах. У другій половині 1930-х рр. у ЦСЄ і на Балканах сформувався Великий економічний простір при домінуванні Німеччини. Відтоді економічне життя Угорщини прискорилося: у 1938 р. її промисловий розвиток досяг 128% довоєнного рівня проти 65% у 1924 р. Доля експорту та імпорту Угорщини з Німеччиною у 1939 р. перевищила 52%. Проте основу цих успіхів складали традиційні агропромислові галузі економіки, а доля нових модерних її складових (машинобудівної, автомобільної, електротранспортної) у цьому була незначною [1, o. 377, 380, 382-383, 396-398, 452].

Рівень механізації базових галузей економіки на Заході залишався більш вищим, ніж у країнах ЦСЄ, проте результати розвитку промисловості, особливо агропромислового комплексу країн цього регіону мало в чому їм поступалися. У 1930-і рр. країни ЦСЄ, хоча й повільно, проте успішно розвивалися; їхній прогрес ставав все очевиднішим, що забезпечило їм визначальну роль у великій політиці Німеччини.

У трьох нових світових центрах (Німеччині, країнах Атлантики, СРСР) посилилося державне регулювання економічними процесами та основними сферами життя, соціальні питання, інтереси народних мас набули більшої уваги. Імперіалістична сутність капіталізму (всесилля монополій, банків, нічим не обмежена експлуатація трудових і природніх ресурсів, колонізація інших народів та їх жорстоке визискування), щоб уникнути свої загибелі, з ініціативи правлячих режимів почала еволюціонувати до посилення державного регулювання суспільних та економічних відносин, обмеження всесилля приватного капіталу і діяльності монополій, а приватна сфера діяльності набула більш правових і демократичних форм управління та розвитку. Сутність капіталістичної економіки збереглася, зате гострота класових суперечностей, соціальна напруженість спадали у міру посилення її державного регулювання, що дозволило подолати світову економічну кризу 1930-х рр., стабілізувати економічне і суспільно-політичне життя капіталістичної системи, забезпечити прискорений розвиток провідних держав світу.

Але політичні процеси на світовій арені перебували під негативним впливом Версальського правопорядку, який став джерелом гострих міжнаціональних суперечностей у Європі, унеможливлювалося їх усунення мирним демократичним шляхом. На рубежі ХІХ-ХХ ст. вдалося уникнути переділу світу завдяки перемозі у Першій світовій війні країн Антанти (Франції, Британії і США). Після війни і до початку 1930-х рр. у політиці провідних держав світу (Італії, СРСР, Іспанії, Німеччині, Японії, Угорщині) запанувала тоталітарна форма влади, яка реально була зацікавлена у реформуванні світового порядку. На цей раз у боротьбу за переділ світу втрутилася більшість світових держав, що набуло у міжнаціональних та міжнародних відносинах нечуваного ускладнення. Імперіалістична природа капіталізму знову брала гору над конструктивними процесами у світовому вимірі.

З трьох світових центрів два (Німеччина, СРСР) однозначно прямували курсом на демонтаж Версальсько-Вашингтонського світового порядку. Третій центр, країни Атлантики, які являлися безпосередніми творцями цього порядку, докладали великих зусиль для збереження цієї системи, йдучи при цьому на великі компроміси і погоджуючись на можливість значного її реформування. Для усунення небезпечних тенденцій, які безпосередньо загрожували новою світовою війною, саме країни Атлантики вдалися до рішучого реформування капіталістичної системи, зокрема посилення державного регулювання економічними процесами, активізували дипломатичну діяльність, в якій задомінували виваженість у взаєминах різних сторін, схильність до компромісів, що дозволило на певний час оздоровити ситуацію у світі.

Допоки між трьома центрами світової політики (англосакські країни з демократичною моделлю розвитку, блок тоталітарних країн на чолі з Німеччиною та комуністичний СРСР) склалася паритетність відносин, то кожна з них почала демонструвати прихильність до компромісів. Три світові центри погодилися у мирний спосіб переглянути результати Першої світової війни, анулювати Версальсько-Вашингтонський світовий порядок, визнати, що Ліга Націй так і не набула ролі міжнародного гаранта миру і стабільності. У часи домінування країн фашистської коаліції у Європі (1934-1941 рр.) Версальська система була демонтована, започаткувалося запровадження нового порядку, в якому найбільш активну роль почали відігравати Німеччина, Італія, Японія, СРСР, Іспанія, Угорщина, Болгарія та інші країни і народи, обділені версальськими рішеннями. Як тільки Німеччина та Японія вийшли з Ліги Націй, країни Атлантики негайно пішли на союз з Радянським Союзом, щоб не допустити подальшого зближення Москви та Берліну. Проте нові геополітичні умови створювали для обох цих держав різні можливості. СРСР успішно розвивав співробітництво як з країнами Осі, насамперед з Німеччиною, так і з країнами Анлантики. Союзницька політика на обох напрямках вдавалася лише СРСР. І на цей раз геополітичні реалії повторювали розвиток політичних процесів, що відбувалися напередодні Першої світової війни, у її ході та після її закінчення. Кожна з великих держав на шляху до світового домінування повторювала й у часи Другої світової війни гіркий досвід попередньої війни. Як не як, а колишні союзниці Антанти - Франція, Велика Британія, США та Росія - поверталися обличчям до своїх колишніх стратегічних партнерів. Вони знаходили компроміс, особливо коли їх до цього змушували фатальні обставини.

Загострення відносин між Німеччиною та країнами Атлантики наростало з метою зміни Версальського порядку і набуття Німеччиною та її союзницями рівноправного становища на світовій арені. Як показали подальші події, мирні взаємини трьох світових центрів тривали до тих пір, поки це не призвело до помітного переважання інтересів країн Осі у світі, що неминуче і прискорено обумовило розв'язання нової світової війни.

Третій центр світової політики СРСР після завершення тотального одержавлення усіх сфер суспільного життя, встановлення в країні диктатури єдиної партії з догматичною ідеологією, набув нечуваного за формою і змістом тоталітаризму крайнього лівого зразка. Його діяльність грунтувалася на марксистсько-ленінській теорії про неминучість загибелі капіталізму і заміни його соціалістичним устроєм. Цьому завданню підпорядковувалася уся практична робота СРСР на міжнародній арені. Вона спрямовувалася не тільки на ліквідацію Версальського світового порядку, а й усієї капіталістичної системи, що переживала останню імперіалістичну стадію, та встановлення соціалістичної республіки у світовому масштабі.

Зміцнюючи свій воєнно-промисловий потенціал та міжнародні комуністичні, профспілкові, робітничі організації, СРСР активно готувався до реалізації марксистсько-ленінської концепції світової революції. Оскільки очікуваного чергового революційного піднесення у період світової кризи не відбулося і безпосередня перемога світової комуни віддалялася, Москва та її філія - КІ - тимчасово змінили тактику діяльності заради здійснення незмінних положень стратегії у майбутньому. Розгорнулася рішуча робота по зміцненню могутності СРСР, захисту його інтересів на міжнародній арені, виправдовуванню будь-яких його акцій, оскільки вони здійснювалися заради реалізації нової політики Й. Сталіна «про будівництво соціалізму в окремо взятій країні». Домінуючі державно-комуністичні інтереси СРСР на світовій арені здійснювалися у міжвоєнний період при допомозі міжнародного комуністичного руху. Нова тактика КІ щодо народного і національного фронту, починаючи з 1935 р., переслідувала незмінну стратегічну мету, суть якої зводилася до того, що майбутня війна, як і попередня, буде імперіалістичною і вестиметься за перерозподіл колоній, ринків збуту готової продукції, доступу до дешевої сировини та трудових ресурсів. У кінцевому підсумку боротьба загостриться між прихильниками утримання Версальсько-Вашингтонського світового порядку та його противниками, вимагаючими демонтажу і запровадження нового порядку, тобто за досягнення зміни світового панування одного блоку держав над іншим. Головне завдання СРСР та його міжнародного органу - КІ - полягало у тому, щоб активно підштовхувати країни Атлантики та фашистського блоку (країн Осі) до загострення між ними відносин, провокувати розв'язання між ними нової імперіалістичної війни, яка обернеться виснаженням потенціалу конкурентів обох сторін, погіршенням соціально-економічного становища та життєвого рівня народних мас, деморалізацією суспільства воюючих імперій, наростанням антиколоніального і національно-визвольного руху, початком розпаду світових колоніальних імперій. Сприяючи загостренню відносин і підтримуючи у нелегальний спосіб нову війну між великими державами, сам же революційний штаб світової соціалістичної революції залишався осторонь до тих пір, поки останні процеси не вийдуть з під контролю пануючих держав та правлячих класів, невдоволення трудящих мас досягне апогею і складеться революційна ситуація, коли верхи стануть уже неспроможними, а низи ще не здатними справитися із загальною кризою, а відтак настане повна дестабілізація внутрішнього становища. На момент визрівання об'єктивних умов і початку революційних подій у провідних країнах обох воюючих блоків передбачалося рішучими кадровими і фінансовими акціями підтримати поглиблення громадянського протистояння, переростання глибокої кризи у громадянську війну. Після того як настане помітне воєнне, економічне та моральне виснаження війною країн обох блоків, планувалося нанесенням вирішального воєнного удару повалити дискредитовані режими і забезпечити перемогу соціалізму у світовому масштабі. Такі висновки, почерпнуті з повоєнного досвіду, були непохитними. З одного боку, протестний потенціал, що формувався у країнах, які програли війну, пережили розпад багатонаціональних імперій у 1917-1919 рр., падіння монархічних устроїв, встановлення республіканської форми правління, перемогу національно- визвольних змагань та формування на їх місці нових держав, набув світового рівня. З другого боку, Версальська система світового порядку, запроваджена переможцями війни, носила явно несправедливий характер. На цьому розломі вирішувалося майбутнє світового порядку, до якого готувалися усі великі політичні гравці. Але оскільки прогресивні, демократичні, комуністичні й інші ліві сили на шляху до участі у розв'язанні цього загальносвітового і європейського протиріччя не спромоглися гнучко поєднати інтернаціональні ідеї та демократичні, національні й державницькі інтереси, ефективно їх відстоювати, діяли розпорошено, то вони швидко були витіснені із світового подіуму правими політичними силами, головним чином тими державами, які зазнали поразки у війні і потрапили у підлегле становище (Німеччина) чи були з боку Антанти дискредитованими (СРСР).

Природньо, що у міжвоєнний період антиверсальську позицію займав і штаб світової соціалістичної революції - ІІІ (Комуністичний) Інтернаціонал, який діяв у Москві. Завданням Комінтерну являлося подолати імперіалізм як останню стадію капіталізму і забезпечити у революційний спосіб перехід від капіталізму до соціалістичної моделі державного устрою. Ця міжнародна організація неухильно керувалася ідеями В. Леніна про «світову соціалістичну революцію, створення всесвітньої Радянської республіки». Досвід більшовицької революції в Росії лежав в основі стратегії і тактики міжнародного комуністичного руху як інструмент повалення імперіалізму і перемоги міжнародної пролетарської революції. Діяльність КІ носила антиімперіалістичний і антиверсальський характер, оскільки укладені мирні договори за наслідками Першої світової війни сприймалися як імперіалістичні, несправедливі, загарбницькі, вважалися тимчасовими, підлягали рішучому перегляду, який неминуче відбудеться після падіння імперіалізму та революційної перемоги соціалістичного устрою на міжнародному рівні. Революційна і безкомпромісна політика КІ та керівних штабів компартій зарубіжних країн позбавляла їх можливостей для формування і ефективної діяльності широкого народного і національного фронту з іншими лівими і центристськими силами, які у своїй діяльності віддавали перевагу політиці еволюції та реформізму у боротьбі за ліквідацію реакційних елементів капіталістичної системи, фашистських режимів та встановлення демократичної моделі державного устрою.

КП Угорщини під егідою керівного штабу КІ вивчала ситуацію у країнах ЦСЄ, насамперед Угорщини, намагалася знайти шляхи для їх розв'язання. Але догматична віра у всесилля теорії класової боротьби, що епоха імперіалізму неминуче призведе до загострення міждержавних відносин у світі, і рано чи пізно породить нову світову війну, що має завершитися перемогою пролетарської революції у світовому масштабі, звужувала можливості адекватно оцінювати історичні процеси в цілому у Європі та конкретно в Угорщині. У її рішеннях та діях спостерігалася відсутність реальних, чи хоча б наближених до дійсності, оцінок. Догматичні настанови КІ не дозволяли виявляти головні причини, які призвели до гострих політичних і міжетнічних суперечностей у ЦСЄ, економічної стагнації більшості країн цього регіону. А вони виявилися глибшими від загальних і поверхових декларацій КІ, сфокусованих лише на теоретичних положеннях - на загостренні класової боротьби, захисті інтересів трудящих і знищенні експлуататорських класів, ліквідації імперіалізму - головного і єдиного джерела усіх цих проблем. У міжвоєнний період оцінки та дії КП Угорщини все більше ставали догматичними, не відповідали реаліям розвитку країн, націй у ЦСЄ у міжвоєнний період.

Прогресивні сили Угорщини усіх спрямувань не змогли зробити правильні висновки і дати своєчасні відповіді на причини сповзання країни до тоталітарної форми правління, до посилення крайніх режимів у Європі у міжвоєнний період. А вони випливали з того, що кожна країна у нових Версальських кордонах, в умовах загострених міжнаціональних відносин, переживала складний і дуже тривалий процес свого становлення. Можливості для модернізації у них були мінімальними. Жоден обрубок колишньої Габсбурзької монархії, на відміну від країн Заходу, виявився у міжвоєнний період не придатним для прискореного відновлення економічного життя. Негативний вплив мали антагоністичні відносини між новими країнами регіону, у яких національні еліти, особливо впливові інтелігентні кола нових держав, відігравали у цьому ключову роль. Не було відповідей на причини домінування у нових державах політики економічного націоналізму, суть якого зводилася до політичної ізоляції та економічної замкненості господарства, відмежування нових держав (колоній) від вчорашніх метрополій колишньої монархії, через що усі спроби модернізації промисловості в цілому, індустріалізації провідних галузей, розвитку машинобудування, залізниці та електричного транспорту, модернізації агропромислового комплексу наштовхувалися на нездоланні регіональні перешкоди. В умовах повної роз'єднаності і конфронтації між країнами усього регіону, тим більше, коли він не був індустріально розвинутим вирішення цих проблем давалися дуже важко. Керівні і панівні кола кожної з цих країн змушені були вдаватися до докорінної реорганізації усіх галузей господарства, які їм випали у спадок від колишньої монархії. Відсутність замкнутого виробництва практично у жодній галузі, зруйнованість зв'язків, повне домінування політичних принципів у відносинах між країнами-спадкоємцями Габсбурзької імперії не давали можливості повноцінно зайнятися індустріалізацією, модернізацією та аграрною реформою. Націоналістична економічна політика більшості країн регіону спрямовувалася на ізоляцію внутрішнього ринку від сусідніх країн, обмеження розвитку здорових торговельних відносин у регіоні. Країни, які успадкували великі території після розпаду монархії (Чехословаччина, Румунія, Югославія), отримали значно більший економічний, ресурсний і територіальний потенціал, внутрішній ринок ставав об'ємнішим. Їхні шанси для модернізації ставали кращими. Але ті з них, які втратили значні території, потрапили до складніших умов для економічного прогресу. До останніх належали Австрія та Угорщина.

Упродовж міжвоєнного періоду гострі і складні проблеми угорської держави та суспільства, породжені обмеженими кордонами, ресурсами і ринками, не знаходили своєчасного і належного аналізу й оцінок, особливо серед радикальних лівих сил Угорщини. Під впливом політики СРСР у міжвоєнний період Компартією Угорщини, як і іншими секціями КІ, приймалися усе частіше помилкові і наївні рішення, що не відповідали дійсному становищу в Угорщині, в цілому у регіоні, зате цілковито були згодливими для режиму Сталіна. Через відсутність патріотичних і державницьких позицій, засудження імперіалістичної політики великих держав у ЦСЄ, спрямованої не на задовільнення наближеного до вирівнювання інтересів кожного народу регіону, не на консолідацію, а на ослаблення усього простору шляхом його розчленування на малі держави, які легше було утримувати під своїм впливом, нацьковувати одна на одну, знижували авторитет партії в угорському суспільстві. КПУ не спромоглася дати відповіді на доленосні проблеми своєї країни, зробити правдивий комплексний аналіз причин розпаду Габсбурзької монархії, зокрема Угорського королівства, об'єктивно оцінити Версальський правопорядок у Європі, показати нікчемність політики Ліги Націй у врегулюванні міжнародних і особливо територіальних спорів, зокрема Тріанонського мирного диктату, назвати справжніх винуватців трагедії Угорщини у 1920 р., аргументовано розвінчувати і спростовувати неправдивість однобічних звинувачень правлячих кіл режиму М. Хорті. Тільки обґрунтована позиція щодо усіх доленосних питань Угорської держави, а не зосередження політики навколо вимог проведення аграрної реформи шляхом ліквідації великого поміщицького землеволодіння, забезпечувала б ідеологічну перевагу лівих сил над панівними класами хортистського режиму, дискредитовувала б їх діяльність у суспільстві, підвищувала б авторитет КП Угорщини, як впливової політичної організації своєї країни. Кожне рішення влади заслуговувало на вивчення і гідну відповідь. А на кожний ідеологічний випад, демагогічну позицію влади мало слідувати аргументоване і достовірне спростування та його масове тиражування серед населення. Обставини вимагали від КПУ формувати свою діяльність на паритетності інтернаціональних та національних інтересів, що відповідало політиці народного і національного фронту КІ. Однак, така політика ставала можливою при умові, якби політичний центр партії діяв поза межами режиму Сталіна. Оскільки цього не відбулося, тому опозиційна КП Угорщини не мала шансів стати успішною у порівнянні з політикою монархічних класів на чолі з М. Хорті. Адже центристські чи ліві республіканські принципи і цінності в усьому вивищувалися над дискредитованою монархічною моделлю у Європі, у тому числі й в Угорщині. Однак, опозиційні ліві сили, маючи значний потенціал, після переміщення центра своєї діяльності з Європи (Відня, Берліна, Парижа) до Москви зіштовхнулися із сталінською деспотією. Замість підсилення ефективності своєї системної інтелектуально-організаторської роботи вони потрапили до умов схоластики і догматизму, обрамлених інтернаціональними постулатами, за якими приховувалися великодержавницькі інтереси СРСР. З цих причин усе частіше почали з'являтися рішення, що не відповідали історичному моменту і дійсним процесам у країні. З боку КПУ режим М. Хорті в Угорщині оцінювався виключно як фашистський, а його внутрішня політика - реакційною, антинародною, спрямованою лише на шкоду інтересам трудящих Угорщини, ставали все більш неадекватними. КПУ продовжувала слідувати універсальній класовій догмі - сприяти визріванню чергової революційної ситуації, поваленню режиму М. Хорті і відновленню Угорської комуни. У її діяльності усе більше посилювалася тенденція, що у міру загострення міжнародних відносин і наростання загрози нової світової війни, з'являтимуться все більші шанси для успіху у боротьбі за інтереси трудових класів цієї країни. Повне переважання у політиці КПУ інтернаціональних, соціалістичних і соціальних принципів, відсутність патріотичних і державницьких мотивів, неадекватні оцінки внутрішньополітичних процесів в Угорщині витісняли її на узбіччя політичного і економічного життя країни. Починаючи з 1930 р., діяльність КПУ усе більше позиціонувала себе як органічна складова керівного органу ВКП(б). Вважалося, що на рубежі 1920-30-х рр. у країні складалася нова революційна ситуація для повалення хортизму. Помилковий курс на безпосереднє встановлення в Угорщині 2-ї Угорської радянської республіки був незмінним і домінував у політиці КПУ аж до 1936 р., поки не було ліквідовано керівництво партії на чолі з Б. Куном. Лише після цього на вимогу КІ партія проголосила головним своїм завданням формування широкого антифашистського народного фронту за збереження незалежності Угорщини від Німеччини та недопущення її участі у війні на боці країн Осі. Проте й ця зміна в тактиці лише на словах обернулася такими ж невдачами, як і попередня, через що унеможливлювалося відродження цієї партії як впливової політичної сили країни у 1918-1919 рр. На державницькі і національні питання своєї країни КПУ не давала належних відповідей. З великим запізненням, лише після приєднання Австрії до Німеччини у березні 1938 р. головною метою КПУ було проголошено боротьбу за збереження незалежності Угорщини, недопущення її повного входження в орбіту політики Третього рейху. Тривалий час партія відмовчувалася й щодо питання Тріанону, не підтримувала насильницької ревізії у 1939-1941 рр. умов цього несправедливого мирного договору. Їй була нав'язана догма, що перегляд кордонів хортистами на користь Угорщини було злочином проти сусідніх народів, бо вчинялося це на користь фашистскої Німеччини з метою поневолення нею усіх народів регіону. Лише у квітневій 1941 р. програмі КПУ викладалася позиція партії щодо переглянутих кордонів на користь Угорщини. У ній зазначалося, що партія засуджує Тріанонський мирний диктат, але й не приймає його ревізії, здійсненого хортистським режимом збройним чином. У ній наголошувалося, що розв'язання територіального питання з сусідніми народами можливе шляхом переговорів, зміцнення дружніх стосунків з народами Дунайського басейну заради спільного прогресу. Партія виступила проти махінацій імперіалістичних держав, зазначила, що розв'язання територіального питання не може служити поневоленню інших народів, а має вирішуватися лише на принципах їх самовизначення, вільного і мирного врегулювання, досягнутого на основі згоди трудящих угорського на сусідніх народів [7, о. 115-116, 118].

У роки німецько-радянської війни політика єдиного і національного фронту у діяльності КПУ була сфокусована на ослаблення агресивного блоку фашистських держав, забезпечення перемоги СРСР над Німеччиною та її союзницями, сприяння виходу Угорщини з коаліції фашистських країн, припинення нею війни на їхньому боці, допомогу СРСР, іншим поневоленим народам у визвольній боротьбі. Вістря політики національного фронту було спрямоване на припинення Угорщиною війни проти СРСР, виведення із Східного фронту угорських військ на батьківщину. Вважалося, що такими є гострі вимоги угорських трудящих, проте ні словом не було обмовлено, що припинення війни найбільше відповідає національним і державним інтересам. Ініційовані партією акції по формуванню антифашистського, антивоєнного та антинімецького політичного фронту в Угорщин, як і усі інші подібні проекти не заходи помітного відгуку всередині країни. Правлячий клас Угорщини дотримувався позиції, що союзницями Угорщини є ті держави, які допомогли переглянути несправедливі кордони і підтримували право Угорщини на них.

Саме через неефективну національну політику угорський рух до незалежності у роки війни значно поступався своєю активністю іншим країнам, які були окуповані чи ліквідовані Німеччиною. Спротив німецьким інтересам в Угорщині через отриману від Берліна міжнародну підтримку, задовільнення територіальних інтересів сприймалося у цій країні як зрада державних і національних інтересів і був незначним. До середини 1943 р. головна увага правлячих кіл країни була прикута до союзу Угорщини з Німеччиною проти СРСР. Починаючи з другої половини 1943 р. і до кінця війни, основна увага лідерів країни спрямовувалася на примирення із західними країнами, щоб заручитися їх підтримкою та добитися згоди на збереження за Угорщиною ревізованих кордонів, щоб війська країн Атлантики окупували Угорщину і не допустили Радянської армії на її територію. Оскільки такої підтримки від англо-американської коаліції Угорщиною не було досягнуто, то правлячі кола Угорщини продовжували чітке співробітництво з Німеччиною до кінця війни. У жодній країні Європи накази німецького Вермахту так ретельно не виконувалися, як в Угорщині [7, o. 119, 125, 129]. Для цього були відповідні підстави. Завдяки Німеччині Угорщина у кінці 1930-х рр. отримала реальну міжнародну підтримку і сприяння у перегляді Тріанонського мирного диктату.

Біда не в тому, що КПУ у міжвоєнний період, тим більше у роки війни не спромоглася виробити і реалізувати жодного позитивного рішення для інтересів країни, що могло підірвати чи хоча б ослабити позиції тогочасної влади в Угорщині. Справжньою трагедією цієї політичної сили, центр якої перебував в СРСР, було те, що їй не вдалося добитися від країн Антинімецької коаліції, насамперед від СРСР, хоча б одного позитивного рішення, яке слугувало б загальноугорським і державним інтересам, яке багато значило б для Угорщини. Нав'язані Москвою виключно просталінські догматичні стратегія і тактика виключали національні інтереси і державницькі позиції, не давали цій партії можливості справляти певний вплив на політику Угорщини, відігравати вагому роль у формуванні широкого національного і антифашистського фронту, єднанні прогресивних сил суспільства, не кажучи вже про лідируючі позиції в країні. Трудящі країни були достатньо свідомими у тому, щоб розібратися, хто є прихильником угорської нації, а хто - її суперником чи ворогом. Так було й з угорськими інтернаціоналістами в СРСР. Лідери КПУ, які перебували упродовж війни у Москві, так і не отримали жодних запевнень з боку керівництва СРСР у можливості формування кордонів Угорщини за етнічним принципом. Їм нічого іншого не залишалося як згрупувати знекровлені, деморалізовані масовими репресіями і переслідуваннями сили угорської політичної еміграції, а також сформовані з колишніх угорських військовополонених антифашистів і спрямувати їх на допомогу СРСР у війні проти фашистських агресорів і лише абстрактними фразами запевняти своїх співвітчизників, що після переможної війні складуться сприятливі можливості для врегулювання спірних територіальних і міжнаціональних проблем у ЦСЄ. При цьому наголошувалося, що дані питання мають розглядатися лише на основі взаємної згоди усіх зацікавлених сторін. Ці сподівання ставали все більш примарними у міру наростання перемог СРСР у війні з Німеччиною. Після визволення країни Радянською армією у керівництва КПУ жодних шансів для врегулювання міжнаціональних проблем з сусідніми державами, тим більше виправити грабіжницькі умови Тріанону не з'являлося. Після встановлення народно-демократичної та соціалістичної системи у країнах ЦСЄ до міжнаціональних, тим паче до територіальних проблем, ніколи не поверталися.

Список використаних джерел та літератури

1. Ivan B.T., Gyцrgy R. Kфzйp-Kelet-Eurфpa gazdasagi fejlфdйse a 19-20. szazadban. Budapest: Kцzgazdasagi йs Jogi Kфnyvkiadф, 1976. 723 o.

2. Зейдлер М. Трианонский мирный договор 1920 г. Взгляд современной венгерской историографии // Историческая экспертиза - 2019. № 2. Институт истории Центра гуманитарных исследований ВАН. [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://istorex.ru/page/zeydler_m_trianonskiy_mimiy_dogovor_1920_g_vzglyad_sovremennoy_ vengerskoy_istoriografii

3. Botos Laszlo. Ut a trianoni bekeparancshoz. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://magyarmegmaradasert.hu/kiletunk/trianon/item/507/-z

4. Trianonrol ertekezett Romsics Ignac Marosvasarhelyen. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://www.maszol.ro/index.php/kuhura/54960-trianonrol-ertekezett-romsics-ignac-marosvasarhelyen - 2015. oktober 23

5. Gusztav K. Franciaorszag Kфzйp-Kelet-Eurфpa politikaja 1918-tфl napjainkig. Budapest, 2004.

6. Зала Т. Трианон в новом освещении // Венгерские новости. Будапешт. 1988. № 9.

7. Pinter I. A Magyar antifasiszta, Hitler-ellenes nemzeti ellenallas tortenetehez. Munkasmozgalomtorteneti tanulmanyok. Budapest: Kossuth Kфnyvkiadф, 1975. 488 o.

References

1. Ivan, B.T. & Gyцrgy, R. (1976). Kфzйp-Kelet-Eurфpa gazdasagi fejlфdйse a 19-20. szвzadban [Economic development of the Central-Eastern Europe in XIX-XX centuries]. Budapest: Kцzgazdasagi йs Jogi Kфnyvkiadф. [In Hungarian].

2. Zejdler, M. (2019). Trianonskij myrnyj dogovor 1920 g. Vzgljad sovremennoj vengerskoj istoriografii [Treaty of Trianon of 1920. The view of modern Hungarian historiography]. Istoricheskaya ekspertiza [Historical expertise], 2. [Online]. Avaliable from: https://istorex.ru/page/zeydler_m_trianonskiy_mirniy_dogovor_1920_g_vzglyad_sovremennoy_ vengerskoy_istoriografii [In Russian].

3. Botos Laszlo. Ut a trianoni bekeparancshoz [Way to Trianon peaceful dictatorship]. [Online]. Avaliable from: http://magyarmegmaradasert.hu/kiletunk/trianon/item/507/-z [In Hungarian].

4. Trianonrol ertekezett Romsics Ignac Marosvasarhelyen [Lecture of Ignac Romsics in Marosvasarhely town]. [Online]. Avaliable from: https://www.maszol.ro/index.php/kultura/ 54960-trianonrol-ertekezett-romsics-ignac-marosvasarhelyen - 2015. oktober 23 [In Hungarian].

5. Gusztav. K. (2004). Franciaorszвg Kфzйp-Kelet-Eurфpa politikaja 1918-tфl napjainkig [Policy of France in Central-Eastern Europe from 1918 to present time]. Budapest. [In Hungarian].

6. Zala, T. (1988). Trianon v novom osvjeshcenii [Trianon in new lighted]. Vengerskije novosty [Hungarians news], 9 [in Russian].

7. Pinter, I. (1975). A Magyar antifasiszta, Hitler-ellenes nemzeti ellenallas tortenetehez. Munkasmozgalomtorteneti tanulmanyok [To the issue of Hungarian antifascist antihitler national resistance. Researches from the history of workers' movement]. Budapest: Kossuth Kцnyvkiado. [In Hungarian].

Размещено на Allbest.ru