Тріанонський мирний договір - джерело нестабільності у Центрально-Східній Європі

Глава уряду УНР М. Каройі, не погодившись із запропонованими Антантою кордонами між Угорщиною та новими країнами, відмовився від влади і передав її союзу лівих сил - соціал-демократів та комуністів, які, взявши владу, повели рішучу збройну боротьбу спочатку за збереження цілісності історичної Угорщини, а коли це стало неможливим, то за збереження етнічних угорських територій у складі Угорщини. Антиугорська позиція Антанти та її союзниць - сусідніх країн - стала основною причиною різкого полівіння угорського суспільства та його еліти, мирної перемоги Угорської радянської республіки (УРР) 21 березня 1919 р. Антанта зверталася у квітні того ж року (нота генерала Сметса) й до УРР з подібними вимогами від 20 березня, але вони також були рішуче відкинуні. Проект Конституції УРР від 24 червня 1919 р. передбачав формування соціалістичної федерації рівноправних республік робітників та селян народів колишнього Угорського королівства на зразок Російської Федерації. Коли стала зрозумілою нереальність здійснення цього завдання, УРР погодилася на вихід із її складу інших народів і формування ними незалежних держав. З червня 1919 р. Радянська Угорщина рішуче протидіяла загарбницьким планам сусідніх держав, і вдалася до збройного захисту угорських етнічних територій, недопущення їх передачі до складу Словаччини, Румунії та Сербії, яких підтримували країни Антанти. Ідеї про те, що святу угорську землю не можна віддавати нікому, об'єднали угорських комуністів, соціалістів та націоналістів. Наспіх сформована 100 тисячна Червона армія УРР успішно вела восени-влітку 1919 р. вітчизняну війну за збереження етнічних земель Угорщини проти зазіхань сусідніх держав, поки країни Антанти, особливо Франція, не посилили своєї участі на боці Румунії, Чехії, Сербії, Польщі, заблокувавши УРР та ізолювавши її від більшовицької Росії. Після падіння УРР, спричиненої агресивними діями Антанти та сусідніх держав, у Парижі прискорилася підготовка мирного договору з вірою, що переможена і окупована Угорщина його підпише.

Мирний договір з Угорщиною готувався у Тріанонському палаці Версаля учасницями Паризької конференції упродовж усього 1919-1920 рр. без участі угорської делегації і без врахування жодної її пропозиції. Текст мирного договору і нові кордони між Угорщиною та новими сусідніми країнами були підготовлені, визначені і узгоджені учасницями конференції у травні-червні 1919 р. Ключову роль у цьому відіграв глава уряду Франції Ж. Клемансо. У Версалі чекали на повалення Угорської радянської республіки, окупацію 80% території цієї країни військами сусідніх держав і приведення до влади консервативних сил, які мали погодитися на мирові умови Антанти, бо народно-демократична і соціалістична влада Угорщини їх заперечували.

Учасниці Конференції від країн Антанти звинувачували виключно Угорщину, а не Габсбурзький двір у розв'язанні війни, що переросла у Першу світову війну, і відповідно поклали на неї за це найбільшу відповідальність, що було явним перебільшенням. Аргументи авторитетних юристів Угорщини у міжвоєнний період про те, що під час війни і до розпаду Габсбурзької монархії у листопаді 1918 р. Угорщина у складі монархії не мала суверенної воєнної і зовнішньої політики, тому її одноосібне звинувачення у розв'язанні війни не зовсім відповідало дійсності, не бралися до уваги. Більш правдивими були оцінки та звинувачення Угорщини у пригніченні національних меншин у ХІХ- на початку ХХ ст. Але знову ж таки віроломними і образливими виглядали пропозиції чеських представників на чолі з Е. Бенешем, керівників Франції (Ж. Клемансо), Британії (Г. Керзон, Р. Сетон-Ватсон) та інших, які активно підтримували розчленування Австро-Угорщини, створення на її місці ряду держав слов'янських народів. Окремі з них навіть характеризували угорців не європейською, а азіатською нацією, яка грубо порушувала права інших народів, що були у складі Угорського королівства, проводила жорстоку політику асиміляції.

Однозначна підтримка країнами Антанти національно-визвольних змагань усіх народів, які населяли монархію, їх рішення про розчленування Австро- Угорщини мотивувалося потребою в усуненні її з політичної арени, у ліквідації її як надійної опори Німеччини та серйозної суперниці у східноєвропейському регіоні і на Балканах.

У формуванні кордонів колишніх країн Четверного союзу бралися до уваги переважно геополітичний, гегемоністський і територіальний принципи, а національний склад територій, історичний чи економічний чинники значною мірою нехтувалися. В основу таких рішень клалися перебільшені дані делегацій Чехії, Румунії, Сербії, Польщі про етнічний склад територій, на які вони претендували, а позиція делегацій Німеччини, Австрії, Угорщини, України щодо усіх спірних територій ігнорувалася.

Чеська сторона переконувала, що у Судетській області проживало 1 млн. німців, замість 3,5 млн. за фактом, що у Словаччині проживало 300 тис. угорців замість понад 800 тис. осіб. Особливо перебільшеною на користь сусідніх держав представлялася питома вага національних спільнот Угорського королівства. Румунська делегація представила дані, що на землях 110 тис. кв. км, на які претендувала Румунія (Трансільванія, Східний Банат, регіон Патріум), румунський етнос на цих землях складав понад 60% населення, а угорський - третину. Насправді румунів було 50-51%, а угорців - 36%. Якщо до останніх додати кількість німців, євреїв, українських русинів, ромів (громадяни Габсбурзької монархії, а не Румунії), то усі вони разом на цих землях становили біля 50% населення. На половині західних територій Трансільванії, прикордонних з Затисянським регіоном, угорці явно переважали румунів, а при врахуванні інших етносів картина була ще більш на користь громадян монархії, а не Румунії. Дані про національний склад Угорського королівства за 1910 р., які угорська делегація на чолі з Палом Телекі намагалася передати учасникам Мирної Конференції, не були прийняті, а самі вони були ізольовані і утримувалися у готелі як інтерновані особи [3; 4].

Існування Угорської радянської республіки 21 березня - 1 серпня 1919 р. значно посилило антиугорські позиції серед країн Заходу та сусідніх з нею країн. Підтримка у Східній Європі Польщі, Чехословаччини, Румунії, Югославії, їх територіальне розширення і перетворення на надійний санітарний кордон проти більшовицької Росії, блокування Москви і Будапешта, ізоляція одне від одного, недопущення поширення комуністичних ідей у Європі являлася визначальнми рисами політики Франції і Британії у той момент [5, о. 37-38].

У період соціалістичної влади в Угорщині літом 1919 р. лідери її сусідніх держав - Чехословаччини, Румунії, Сербії - пропонували розчленувати Угорську державу та включити її суміжні з ними територій до свого складу, що рішуче було відкинуто лідерами Паризької конференції. Взамін цьому ними пропонувалося утворити спільний коридор між трьома державами (Чехією, Румунією та Сербією) шляхом приєднання: до Чехії Словаччини, усієї північно-східної Угорщини, Закарпаття і таким чином ізолювати УРР від більшовицької Росії; до Румунії - Трансільванії, Мараморощини, Буковини, території південно-східної Угорщини по річці Тиса; до Сербії - південно- західної частини Угорщини. Антанта підтримала ідею Чехії та Румунії і на сході виник спільний чесько-румунський кордон, щоб протистояти радянським Росії та Угорщині. Ці плани були закріплені у Сен-Жерменському договорі від 10 вересня 1919 р. Паралельно до цього лідери Чехії та Сербії добивалися встановити між собою спільний коридор через західні землі Угорщини. На цей раз такої зухвалої акції навіть Антанта не дозволила собі здійснити.

Прагнення Чехії, Румунії і Сербії взяти Угорщину в суцільне кільце блокади, ізолювати її від Австрії, Польщі, України та Росії явилося не стільки породженням угорського гегемонізму, скільки наслідком великодержавного шовінізму останніх. Остаточного розчленування Угорщини, як і її суцільного оточення, все ж не сталося лише тому, що цим ненаситним планам трьох сусідніх країн завадили здійснитися самі переможці Першої світової війни - насамперед Британія та Італія при мовчазній позиції Франції. «Завдяки великим державам, включно з Францією, наші територіальні втрати опинились меньшими, хоча й значнішими, ніж це можна було б вважати справедливим та обґрунтованим» - точно оцінив проблему Тріанону відомий діяч Тамаш Зала на початку оксамитової революції в Угорщині [6, с. 3].

Після отримання запрошення взяти участь у Паризькій конференції у кінці 1919 р., глава угорської делегації А. Аппоні 10 січня 1920 р. прибув до Парижа. На засіданні Конференції 16 січня він виклав позицію Угорщини щодо умов договору, яку учасники вперше слухали, хоча доленосні питання Угорщини без її відома ними уже були вирішені. У своєму виступі А. Аппоні на основі правових, етнічних та історичних даних захищав інтереси угорської нації, відстоював етнічний принцип визначення кордонів, вважав несправедливим відрив від країни 186 тис. кв. км (2/3 частини її території) та 3,23 млн. угорців (1/3 угорської нації), причому з них 1,89 млн. осіб мають мешкати у безпосередньому дотиці із своєю колишньою батьківщиною, що є протиприроднім. Більше того, від Угорщини відбирався цілий ряд міст з чисто угорським чи переважно угорським населенням. Для угорської делегації таке жорстоке територіальне покарання було незрозумілим, адже внаслідок цього руйнувалася економічна система держави. Доводив вагомість збереження єдиної Угорської держави й тим, що роздрібнені, малі і недосвідчені країни не зможуть надійно захищати Європу від зазіхань із Сходу та Півдня. Глава делегації наполягав, щоб аргументи угорської сторони були враховані при визначенні кордонів між Угорщиною та сусідніми державами; вимагав провести відповідно до 14 пунктів В. Вільсона референдум на усіх спірних територіях, які планувалося відібрати від Угорщини. «Заявляю, - наголошував А. Аппоні, - що ми приймемо результати референдуму, які б вони не були». Його обґрунтована промова французькою, англійською та італійською мовами отримала позитивну реакцію Великої Британії та Італії. Голова уряду і англійської делегації Ллойд Джордж, вивчивши дані про етнічний склад населення Угорського королівства, надані угорською стороною (Палом Телекі), виступив проти запропонованих кордонів між Угорщиною та сусідніми країнами, якщо 3 млн. угорців потрапляли до чужих держав. Це складало, як він заявив, 1/3 частину всієї угорської нації. Миру у Центральній Європі через такі кордони не буде, потрібно вносити правки у державні кордони, щоб вони найбільше відповідали етнічному чиннику. Така позиція обговорювалася учасниками конференції упродовж лютого-березня 1920 р. Але спроби британської, італійської делегацій у ході проведення додаткових консультацій не отримали належної уваги і підтримки більшості делегацій, так же як і усі інші пропозиції угорської сторони, особливо з боку Франції, яка категорично висловлювалася проти будь-яких поступок угорцям. Її представники пропонували компенсувати передачу значних угорських етнічних земель до нових держав забезпеченням угорським меншинам релігійної, культурної, мовної та регіональної автономії. Тоді міністр закордонних справ Великої Британії Гарольд Керзон запропонував проводити референдуми на спірних територіях і їх результати брати за основу. І знову більшості не було отримано. Зійшлися на тому, що внесення змін у кордони буде зроблено пізніше, що дане питання врегулюють остаточно на рівні Ліги Націй, а на той момент не можна було зволікати, потрібно було негайно підписувати представлені, хоч і несправедливі умови договору.

Угорській делегації повторно було вручено 5 травня 1920 р. остаточний текст договору не для погодження, а для підписання, в основі якого лежали великодержавницькі інтереси країн Антанти та представників нових сусідніх з Угорщиною держав - Чехословаччини, Румунії, Королівства південних слов'ян (Югославії). Ознайомившись із змістом договору, в якому була врахована лише одна пропозиція угорської сторони про захист прав угорських менших у сусідніх державах, А. Аппоні відмовився його підписувати і залишив Париж. Зважаючи на безвихідне тогочасне становище Угорщини, за дорученням керівництва цієї країни міністр праці та народного добробуту А. Бенард 4 червня 1920 р. підписав договір безмовно, стоячи, не сівши за стіл переговорів, і зразу ж залишив залу засідань. Усі країни підписанти договору, окрім США, ратифікували його, і він вступив в силу 26 липня 1921 р. Конгрес США не ратифікував жодного з 6-ти Версальських договорів. Двосторонні відносини США з усіма країнами Четверного союзу були визначені окремими договорами.

Тріанонським мирним договором проголошувалася незалежність Угорщини, визнавалися її обрізані кордони, їй заборонялося без дозволу Ліги Націй вступати у будь-які союзи з іншими державами. Збройні сили обмежувалися 35 тис. за чисельністю без права на розвиток воєнно-промислового потенціалу. Угорщина втратила 38% промисловості, 67% національного багатства, сформоване Велике кільце залізничної мережі Угорського королівства. Починаючи з 1921 р., упродовж 30 років Угорщина мала платити контрибуцію за нанесені воєнні збитки країнам Антанти. Згодом обсяги платежів були у 10 разів зменшені і на середину 1920-х рр. їх виплата завершилася. Територія колишньої Угорщини з урахуванням Хорватії зменшувалася з 327,75 тис. кв. км до 93 тис. кв. км (на 75%), а населення з більш як 21 млн. до 7,6 млн. осіб (63,8%) колишнього Угорського королівства. Без врахування Хорватії територія Угорщини зменшувалася з 283 тис. кв. км до 93 тис. кв. км (на понад 67%), а населення з більш як 18,2 млн. до 7,6 млн. осіб (58%) колишнього Угорського королівства. Серед переданого до сусідніх держав усього населення угорці складали 3,3 млн. осіб (25,4%). Ця чисельність 3,3 млн. угорців, які відійшли до сусідніх держав, становила 1/3 всього угорського етносу колишнього Угорського королівства. Кожен третій угорець потрапив до сусідніх держав у насильницький спосіб на основі цього диктату. Положеннями договору передбачалося забезпечення для угорських спільнот, які перейшли до сусідніх держав, рівних прав з місцевим населенням, незалежно від їх національності, раси, релігійного сповідування, гарантувалися їхні культурно-освітні та релігійні права. Про надання їм автономії у будь-якій формі у договорі не йшлося.

Тріанонський мирний договір став, в принципі, підсумковим актом Версальської системи мирних договорів 1919-1920 рр., узгоджувався з усіма попередніми договорами, зокрема із Сен-Жерменським мирним договором від 10 вересня 1919 р. з Австрією про передачу від Угорщини до Чехословаччини Словаччини і Закарпаття, а до Австрії - Західної Угорщини (Бургенланд). Серед шести мирових угод Версаля умови для Угорщини були одними із самих суворих і несправедливих. Прагнення угорської нації до об'єднання в єдиній державі на основі права народів на національне і державне самовизначення не відбулося. Тріанон був і залишається однією з найбільших національних трагедій в історії угорства. Французька дослідниця К. Хорель у своїй книзі «Хорті Міклош», виданій у Парижі 1993 р., а згодом і в Угорщині у 2017 р., стверджує, що у Європі немає іншої настільки розчленованої країни як Угорщина, від якої після Першої світової війни відібрали 2/3 її територій, а угорці стали найбільшою меншиною у сусідніх державах. Не применшуючи угорської трагедії, слід доповнити авторку, що у той період ще більших територіальних втрат зазнали Австрія та Османська імперія, а Україна та Білорусь взагалі були розділені між сусідами і втратили державність.

Не було дискусійним питання, чому угорська сторона, оцінюючи умови цього договору грабіжницькими, все ж його підписала і ратифікувала 15 листопада 1920 р. Як показали наступні події, цілковита підтримка з боку країн Антанти новоутворених держав на противагу інтересам Угорщини наростала. Якби Угорщина відхилила умови цього договору, то за наполяганням сусідніх з нею держав, країни Антанти пред'явили б ще більші анексіоністські вимоги до цієї країни. Не виключалася й можливість ліквідації самої угорської держави.

Додамо, що нав'язування Угорщині несправедливих кордонів стало наслідком не стільки реалізації саме умов таємних угод 1914-1916 рр. із національними радами сусідніх народів (від більшості подібних угод переможці війни мовчазно відмовлялися), скільки те, що для країн Антанти Австро-Угорщина була вагомою суперницею і опорою Німеччини, тому ліквідація і розчленування Австрії та Угорщини на користь нових сусідніх держав стало реалізацією стратегічного завдання самої Антанти. Основною причиною таких наслідків були несприятливі міжнародні та внутрішні чинники. Країни Антанти мали спільну позицію щодо розчленування монархії на нові незалежні держави. У свою чергу, слов'янські та румунський народи, користуючись підтримкою переможної Антанти, не приймали жодних реформ та умов для збереження єдності країни у будь-яких формах. Останні твердо стояли на позиціях незалежного державотворення.

Додатковим вагомим чинником проти Угорщини явилося існування радянської республіки у березні-липні 1919 р., яка на заході розцінювалася як форпост поширення комуністичних ідей, зміцнення гегемонізму більшовицької Росії в Європі. Можливості для невеликої за воєнним і економічним потенціалом УНР, як і УРР не те що утримати цілісність країни, а й зберегти за нею значні угорські етнічні території через виснаження країни війною, поразку у ній, економічну розруху і тяжке матеріальне становище населення, в умовах розпаду монархії, активізації підтримки Антантою боротьби новоутворених Чехії, Румунії, Сербії проти УРР та більшовицької Росії, що надійно заблокували та ізолювали їх одну від одної, війни Угорщини на 4-х фронтах із сусідніми країнами, ставали примарними.

Збереженню єдиних і в існуючих кордонах Габсбурзької монархії в цілому та Угорського королівства, зокрема, не допомогли навіть проведені радикальні перетворення: ліквідація монархічної форми правління і запровадження республіканської моделі державного устрою, демократизація внутрішньополітичного життя, часткове запровадження аграрної реформи.

З поразкою монархії у війні прискорився її розпад, формування при сприянні країн Антанти нових держав. Гніт інших народів припинився, а згодом набув зворотніх тенденцій, уже проти німців та угорців на користь титульних націй нових держав. Думки окремих авторів про те, що падіння Габсбурзької монархії врятувало інші народи від асиміляції упродовж наступних поколінь, виглядають перебільшеними. При цьому слід однозначно відзначити й те, що лише після формування державності поневолених народів на місці Габсбурзької монархії, як і інших багатонаціональних країн, забезпечувалися оптимальні, кращі умови для їх повноцінного розвитку.

Сформовані на місці Габсбурзької монархії нові держави - Чехословаччина, Польща, Румунія, Югославія - стали у міжвоєнний період надійними союзницями Франції і Британії проти Росії, Німеччини, Австрії та Угорщини. Вихід із складу Угорського королівства Словаччини, Закарпаття, Трансільванії, Хорватії, Воєводини та інших регіонів південно-східної Угорщини і відповідне включення їх до складу Чехії, Румунії, Сербії визнавалося справедливими актами як з боку Угорщини, так і сусідніх країн, до яких вони перейшли. В цілому на усіх цих вищевказаних територіях угорське населення опинилося у меншості (дані перепису 1920 р.). Але на пограничних землях між Угорщиною та новими державами, до яких і ці землі відійшли, явно переважав угорський етнос (Фельвідик/Південна Словаччина, Патріум, Північна Трансільванія, Східний і Західний Банат, Дельвідик/Воєводина), що в Угорщині вважалося явною їх анексією і загарбанням з боку сусідніх держав. Всупереч цьому у сусідніх з Угорщиною державах приєднання до їх складу й земель з переважанням угорського етносу також оцінювалося справедливим актом і не вважалося анексією. Захоплення явно угорських етнічних територій на пограниччі з сусідніми країнами й сьогодні вважається справедливим актом, а відповідний природній активний спротив Угорщини цьому кваліфікується великоугорським націоналізмом. Оцінки обох сторін останнього моменту, незважаючи на певні пом'якшення в окремих аспектах з боку сусідніх держав, залишилися незмінними упродовж усього століття.

Не викликає дискусії те, що причини розчленування Австро-Угорщини визріли значно раніше, стали наслідком попередньої реакційної внутрішньої та мілітаристської зовнішньої політики їх панівних еліт. Вони стали неминучими ще задовго до перемоги в Австрії та Угорщині у листопаді 1918 р. республіканських форм правління. Але й применшувати при цьому роль великодержавницької політики світових колоніальних імперій - Франції та Британії - у визначенні кордонів Габсбурзької монархії у ході війни та їх узаконенні після її розпаду було б не правильно. Обидва чинники є вагомими, взаємопов'язаними і мають досліджуватися комплексно.

Розпад у 1917-1919 рр. за результатами Першої світової війни Російської, Німецької, Габсбурзької, Турецької багатонаціональних імперій попервах супроводжувався домінуванням позитивних тенденцій щодо державотворчих процесів більшості націй Європи. На руїнах цих імперій, антагонізм в яких відіграв головну роль у розв'язанні та поразці у Першій світовій війні, формувалися, відроджувалися чи територіально розширювалися нові держави. Усе це відбулося завдяки перемозі національно-визвольних змагань народів, їх виходу зі складу згаданих 4-х монархій і проголошенню на їхніх етнічних територіях суверенних держав. Обнародувані В. Леніним та В. Вільсоном у кінці 1917 р. - на початку 1918 р. принципи про мир без анексій і контрибуцій, про право народів на самовизначення спрямовувалися насамперед проти багатонаціональних монархій - ворогів у Першій світовій війні - Німеччини, Австро-Угорщини, Османської імперії.

Принципи про самовизначення народів, за реалізацію яких так активно і послідовно боролися країни Антанти, найбільші світові колоніальні імперії - Британія, Росія, Франція та США - не торкалися їх батьківщини і володінь, а були реалізовані лише щодо другої трійки держав - Німеччини, Австро- Угорщини та Османської імперії, які капітулювали восени 1918 р. У ході вироблення учасницями Паризької конференції мирових угод з Центральними державами етнічні фактори не були визначальними для проведення кордонів, вони бралися до уваги лише в односторонньо корисних для них випадках. У Версальських договорах у ході встановлення кордонів колишніх країн Четверного союзу домінували вигідні для Антанти геополітичний, гегемоністський і територіальний принципи, а національний склад територій, історичний чи економічний чинники нехтувалися.

Як показав подальший розвиток подій країни Антанти, завдяки активній участі США у війні на їхньому боці і доведенню восени 1918 р. війни до повної перемоги над Німеччиною, Австро-Угорщиною, частково над Османською імперією та Болгарією, шляхом розчленування змогли усунути конкурентів і підпорядкувати Східну Європу та Близький Схід власним геополітичним інтересам. З одного боку, вдавшись до нав'язування грабіжницьких мирових умов, до розчленування Габсбурзької монархії, вони позбувалися серйозного конкурента, значної опори Німеччини у Європі, ліквідували гніздо міжнаціональних суперечностей, а з другого боку, новоутворені країни на місці цієї монархії, завдяки вагомій підтримці Антанти, отриманню значних територій за рахунок Австрії і Угорщини, ставали для країн Антанти надійними союзницями. Роздрібнення багатонаціональних держав дозволило назавжди усунути конкурентів у регіональній чи світовій політиці, а проголошення на їх місці якомога більше нових незалежних країн автоматично перетворювало їх на союзниць тих, хто це спромігся здійснити.

Етнічні території панівних націй Габсбурзької монархії - австрійської та угорської - складали до 300 тис. кв. км, понад 44% усіх територій цієї держави. Австрійці домінували у межах верхньої і нижньої Австрії, на Судетських землях, у Зальцбургу, значній частині Штирії, Каринтії, Форарбергу і Північному Тіролі. Площа етнічного розселення австрійців у монархії досягала 130 тис. кв. км, населення 12 млн. осіб. Слід звернути увагу на те, що Національні збори Австрії ще 30 жовтня 1918 р. вирішили територіальне питання найбільш справедливо. До Австрії мало відійти лише 117,825 тис. кв. км і населення біля 10 млн. осіб, з яких біля 9,2 млн. осіб були австрійцями. Відомий історик з міжнародних відносин, професор Ю.В. Ключніков (Москва) ще у 1925 р. відзначав, що «такі прагнення Австрії не можна не визнати цілком розумними і виваженими».

Національні збори Австрійської республіки, погодившись під примусом на підписання Сен-Жерменського мирного договору, 6 вересня 1919 р. оцінили його «як несправедливий з національної точки зору, політично пагубний і невиконуваний в економічному відношенні».

Проте умови Сен-Жерменського мирного договору 10 вересня 1919 р. проігнорували справедливою позицією Австрійської республіки. Від Австрії відійшли не тільки усі етнічні землі інших народів, а також і значні австрійські території. До Чехії були передані Судетська область (3,5 млн. німців, які явно переважали у краї), значні території з австрійським етносом Штирії та Каринтії; до Італії - Південний Тіроль, де доля австрійців складала понад 37%, а італійців - 54,5%. Внаслідок цього етнічні території Австрії зменшилися на 40 тис. кв. км і склали 84 тис. кв. км, а чисельність населення Австрії скоротилася майже на 4 млн. осіб, знизившись до 8,9 млн. осіб. Визначені у такий спосіб кордони між новими країнами на місці Габсбурзької монархії ніяк не відповідали справедливим принципам, проголошеним великими державами- переможцями.

В Угорському королівстві (283 тис. кв. км без врахування території Хорватії) етнічні землі угорців складали понад 160 тис. кв. км з населенням 11,4 млн. осіб. За Тріанонським мирним договором від 4 червня 1920 р. до 70 тис. кв. км угорських етнічних земель були передані до Чехословаччини, Румунії та Югославії. Йшлося про смугу територій у 30-40 км між сучасними Угорщиною та Словаччиною, Сербією і Закарпаттям та про суміжні землі між сучасними Угорщиною і Румунією вглибину останньої на 200-250 км (Патріум, Північна Трансильванія, Східний Банат). Етнічна площа тріанонської Угорщини склала 93 тис. кв. км, кількість населення - до 8 млн. осіб, яке скоротилося майже на 3,4 млн. осіб.

У підсумку, за наслідками Версальських договорів 1919 р. і 1920 р. Австрія втратила понад 30% етнічних територій, а Угорщина - понад 44%. Для цілісності картини слід додати, що відповідно до Версальського договору з Німеччиною від 28 червня 1919 р. остання втратила 14% власних територій і усі наявні колонії, які перейшли до володіння країн Антанти. Територія Османська імперія відповідно до Севрського договору від 10 серпня 1920 р. та пізніше зміненого на Лозанський договір від 24 липня 1923 р. зменшилася у 2,2 рази. Найменшими втратами обійшлася Болгарія. Відповідно до Нейїського договору від 27 листопада 1919 р. її втрати склали всього 10% територій.

У ході великого Версальського переділу зреалізувалися великодержавницькі плани Франції та Британії та інтереси нових сусідніх з Австрією та Угорщиною держав - Югославії, Румунії, Чехословаччини, Польщі, які за рахунок переможених країн і народів шляхом обрізання, розчленування, пограбування чи й ліквідації їх державності добилися найбільшого прирощення територій і людського потенціалу. Територія та населення нових держав збільшилися наступним чином: Сербії - майже у 3 рази та у 2,7 рази; Румунії - майже у 2,2 рази та у 2,34 рази; Чехословаччини - у 2 рази та більш як у 2,1 рази. Прирощення відбулися за рахунок перерозподілу на користь нових держав територій і народів колишніх Цислейтанії, що відповідно змешувалася у 3,53 рази та у 4,1 рази та Транслейтанії - у 3,5 рази та у 2,7 рази. Несправедливість нових кордонів особливо чітко простежується на долі Трансильванії (102 тис. кв. км), переданій до Румунії, де проживало 5051% румунів, 36% угорців, решту складали німці, євреї, українські русини, серби, роми. Останні сукупно, як громадяни Габсбурзької монархії, значно переважали румунів. А у Північній Трансильванії, що межує з Угорщиною, угорці явно переважали румунський етнос. Однак, ці фактори не враховувалися і вся Трансильванія, що територіально більша від тріанонської Угорщини, відійшла до складу Румунії.

Висновки професора Ю.В. Ключнікова про те, що Сен-Жерменським і Тріанонським мирними договорами встановлювалися несправедливі кордони для австрійського та угорського народів, позбавлялися їхні права на самовизначення та повноцінний розвиток у межах своєї держави і цим самим «балканізували» усю Центральну Європу, на що постійно вказував і Ллойд Джордж, були вірними і залишаються актуальними. Але вони є такими ж слушними і щодо інших угод Версальської системи, якими ігнорувалися права на самовизначення і незалежність усіх інших поневолених народів ЦСЄ.

Найбільших втрат від Версальського порядку у ЦСЄ зазнали Українська та Білоруська держави і народи. Відповідно до Версальського договору з Німеччиною, Сен-Жерменського - з Австрією, Тріанонського з Угорщиною та Ризького між Польщею та РСФРР, БРСР, УРСР 18 березня 1921 р. українські етнічні землі були четвертовані між Польщею, Чехословаччиною, Румунією та Росією, а білоруські - розділені між Росією та Польщею. Державність української та білоруської націй була ліквідована.

З перемогою країн Антанти над Центральними державами і вимушена згода переможених на мирові умови переможниць війни, дозволили не лише відстояти, але й зміцнити світове панування, у тому числі у Європі.

Тимчасова слабкість прогресивних режимів Центральних держав обернулася для них поразкою у протистоянні із світовим імперіалізмом. Його найбільш негативною ознакою у міжвоєнний період стали укладені несправедливі мирні договори, сформована Версальська система міжнародного порядку, неефективна діяльність Ліги Націй.

У міжвоєнні роки панівні класи Угорщини, шукаючи відповіді на причини, що призвели до Тріанонського диктату, розчленування Угорського королівства і втрати значних територій, безпідставно поклали виключну вину на політику народно-демократичної та соціалістичної влади (УНР і УРР, листопад 1918 р. - серпень 1919 р.) перед загарбницькими діями сусідніх держав, яких підтримували переможці війни - країни Антанти, звинувативши їх у бездарності, зраді національних інтересів і капітулянтстві. У період М. Хорті доводилося, що народно-демократична і соціалістична революції не спромоглися, визнаючи право інших народів королівства на самостійність, повести рішучу боротьбу по захисту справедливих державних і національних інтересів угорської нації. Через них, ніби-то, грабіжницькі умови Тріанону були нав'язані країні, що обернулося для неї тяжкими наслідками. Слід наголосити, що подібні звинувачення носили не об'єктивний і далеко не правдивий характер. Справжніми винуватцями трагедії Угорщини, хоча вони у міжвоєнний період жодного разу не називалися, були: імперська політика колишніх панівних класів Австрії та Угорщини щодо Балканських країн, насильницька асиміляція, обезкровлення національно-визвольних рухів народів самої монархії, зокрема чехів, словаків, румунів, українських русинів з метою недопущення їх відділення від монархії, що посилилося з другої половини ХІХ ст. і тривало до початку Першої світової війни. Саме панівні кола Габсбурзької монархії винні у розв'язанні війни, метою якої було не допустити втрати домінуючої ролі монархії на Балканах, посилення національно- визвольної боротьби слов'янських народів за здобуття ними незалежності.

Всупереч цьому, угорська еліта у міжвоєнний період вдалася до повного замовчування справжніх причин трагедії Угорщини, що сталася у роки війни та після неї, і замість об'єктивного аналізу історичних процесів розвитку Габсбурзької монархії і Угорського королівства у ХІХ - на початку ХХ ст., зокрема, покладання головної вини на панівні еліти австрійської та угорської націй за жорстоке пригнічування інших етносів монархії, насильницьку асиміляцію, за розв'язання війни, що обернулося для країн Четверного союзу поразкою, падінням і розпадом монархій. Визнання причин цих наслідків давало можливості робити правильні висновки, формувати реальні напрямки внутрішньої і зовнішньої політики. Замість цього хортистський режим зосередився на виключному звинуваченні антимонархічних, центристських і лівих режимів Угорщини 1918-1919 рр., зокрема республіканської, соціал- демократичної та комуністичної партій та їх ідеологій у розколі суспільства, загостренні класового протистояння і червоного терору, зраді національних інтересів, що завершилося падінням й розпадом Угорського королівства, нав'язуванням Тріанону та втратою історичних територій. Вагомою підставою для звинувачення лівих устроїв УНР та УРР стало й те, що у рядах антимонархічних, республіканських, соціал-демократичних і комуністичних сил провідну роль відігравали представники єврейського етносу, що найбільше проникся радикальними лівими і марксистсько-ленінськими антиімперіалістичними за суттю ідеями. При цьому цілковито замовчувалася віроломна і антиугорська політика країн Антанти, які повелися з переможеними з позицій не стільки переможця, як завойовника. Такі односторонні і реакційні звинувачення і пропаганда далеко не відповідали повній дійсності, але знаходили підтримку значної частини суспільства, особливо серед представників середніх і вищих верств Угорщини, що дозволило крайнім правим силам на чолі з адміралом М. Хорті зміцнитися при владі і отримати визнання з боку країн Антанти. На фоні того, що республіканський устрій УНР на чолі з М. Каройі у кінці 1918 р. - на початку 1919 р. не знайшов підтримки з боку переможців війни, не кажучи вже про Угорську радянську республіку, така позиція Антанти цілком може оцінюватися не як політикою переможця, а як завойовника. В унісон Антанті з приходом до влади напівмонархічний режим М. Хорті обмежив діяльність провідних партій та їх лідерів періоду УНР та УРР, а функціонування Компартії заборонялася.

Насправді, саме панівні класи Габсбурзької монархії були винними у розв'язуванні війни, що переросла у тривалу світову війну, у поразці монархії, її розпаді та розчленуванні. Лідери УНР підписали 13 листопада 1918 р. Белградське перемир'я про вихід Угорщини з війни. УНР та УРР упродовж 1918-1919 рр. не погоджувалися на Тріанонські мирові умови, пред'явлені Антантою, боролися проти них і не підписували їх. Тріанонські умови були визнані (правда, через безвихідну ситуацію) лише хортистською верхівкою, яка походила із правлячої еліти часів Габсбурзької монархії.

Всупереч цьому, панівні кола колишнього Угорського королівства на чолі з М. Хорті, запровадивши в країні напівмонархічну форму правління на націоналістично-християнських і великодержавницьких засадах, вдалися до білого терору та репресій проти керівників УНР та УРР, усунення з рядів СДП її лівого крила, яке тісно співпрацювало з КПУ, заборонили діяльність Компартії, звинуватили центристську і ліву моделі влади у непатріотизмі і зраді національних інтересів, повели рішучу роботу по відродженню економічного, воєнно-промислового потенціалу, пошуку союзників на міжнародній арені для повернення втрачених територій та відновлення свого лідируючого становища в регіоні. Такими ознаками характеризувалося політичне життя цієї країни у міжвоєнний період.

Після розпаду монархії, роздрібненості регіону, значні 2-3-кратні перекроювання територій і населення у ЦСЄ сформувалися дуже складні політичні, економічні та міжнаціональні відносини. Становлення нових держав у міжвоєнний період супроводжувалося надзвичайно складними процесами внутрішнього і міжнародного характеру, які не дозволили порівнювати стан економічного їх розвитку цього регіону у 20-30-і рр. ХХ ст. з довоєнним періодом. Єдиним спільним критерієм для оцінки становища нових держав були їх низькі стартові можливості, спричинені виснажливою і тривалою війною, яка завдала найбільших втрат економіці усього регіону, кожній країні. Промислове виробництво скоротилося в середньому на 1/3, а сільськогосподарське - у два рази порівняно з 1913 р. До цього додалися: висока інфляція, відсутність іноземних інвестицій, велике безробіття, політика ізоляціонізму та антагонізму, тарифна політика, обвал економічного співробітництва між країнами регіону. У кожній з них правлячі еліти вдалися до проведення структурної перебудови економіки відповідно до отриманих нових територіальних і ресурсних умов. Панівні еліти нових держав почали формувати самостійну державну політику, відстоювати економічні інтереси на міжнародній арені з позицій національного егоїзму, вибудуваного на довоєнних лозунгах: чим швидше і надійніше від'єднатися від вчорашніх метрополій. Ізоляціонізм, економічний націоналізм панував у нових державах колишньої Габсбурзької монархії упродовж усього міжвоєнного періоду.

Значне економічне відставання, політичні, міжнаціональні проблеми пояснювалися слабкістю справжнього політичного, економічного та державного суверенітету. Шлях до прогресу ними вбачався в ослабленні колишніх економічних зв'язків із вчорашніми метрополіями сприянні максимальному досягненню економічної самодостатності. Нові країни сповідували ізоляційну політику, особливо щодо своїх вчорашніх метрополій, що спричинило уповільнення темпів економічного розвитку кожної країни колишньої Габсбурзької монархії у міжвоєнний період, можливості для модернізації промисловості через відсутність внутрішніх ресурсів були мінімальними. Націоналістична економічна політика нових країн ЦСЄ задомінувала з перших днів їхнього становлення і тривала до середини 1930-х рр. Консолідація країн простору, реконструкція і модернізація провідних галузей економіки, заходи по впровадженню результатів промислової революції нових держав головним чином зводилася до національних джерел фінансування або залучення інвестицій країн Заходу, гальмуючи регіональні стосунки через гострі політичні і міжетнічні суперечності між країнами ЦСЄ.

Темпи промислового розвитку кожної нової держави були нижчими, ніж до розпаду єдиного ринку колишньої монархії. З посиленням антагонізму у регіоні склалися гірші умови для економічного прогресу нових країн.

Відродження країни та консолідація суспільства за часів режиму М. Хорті на антидемократичних націоналістичних цінностях відбувалося у 1920-і рр. дуже повільно. Угорщина перетворилася з середньої на малу країну, втратила своє домінування у ЦСЄ, потрапила до ізоляції у Карпатському басейні і була позбавлена доступу до регіональних та міжнародних ринків. Зате тотальна критика режимом М. Хорті нав'язаного Угорщині у 1920 р. Тріанонського мирного диктату, а також антиугорської політики Малої Антанти, широко пропаговані і доведені до свідомості широких народних мас вимоги ревізії цього несправедливого договору, стали головним аргументом нової влади у поясненні причин тяжкого соціально-економічного становища країни, отримали у суспільстві масову підтримку.