Журналістське розслідування на регіональному телебаченні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Розслідування як жанр журналістики

1.1 Історія появи і становлення жанру журналістського розслідування

1.2 Визначення жанру і стандартів журналістського розслідування

1.3 Методика проведення журналістського розслідування

2. Майстри жанру

2.1 Нелояльний журналіст

2.2 Ступінь тиску. Рецепти зниження

3. Аналіз матеріалів програми «Межа закону»

3.1 Ліцензувати філіали вузів вже не модно

3.2 Зачарована Чембало їсть бюджетні кошти та не повнішає

3.3 «Липу» змусять відповісти за знищений тополь

3.4 «Джентльменська угода» по-українськи

3.5 «Удільний князь» Дукін

Висновки

Список використаних джерел

Додаток А

Додаток Б

Додаток В

Додаток Г

Додаток Д

журналістський розслідування жанр програма

Вступ

Тема журналістського розслідування на регіональному телебаченні уявилася мені гідною дослідження за низкою причин. Серед них передусім -- той факт, що я сама працюю на регіональному телебаченні та за останні два роки за завданням редакції або за власною ініціативою кілька разів бралася за підготовку до ефіру матеріалів, які за відомими ознаками можна було віднести до цього жанру. Здебільшого його сутність, важкість і проблемність пізнавалася шляхом власних спроб та помилок, які, в свою чергу, пояснювалися відсутністю певних знань правової бази в професійній галузі та чіткої уяви методики проведення такої роботи. Тож, аналіз телевізійних продуктів, що претендують на почесне звання журналістських розслідувань представляється мені сьогодні значимим.

Під час дослідження мені не раз приходилося зіткатися зі властивими жанру проблемами, про які йдеться в навчальних посібниках багатьох дослідників. Зокрема -- з браком документів, нестачею часу на повноцінний аналіз накопиченої інформації, тиском з боку фігурантів моїх розслідувань. Безперечно, такі проблеми постають перед кожним журналістом-інвестигейтером незалежно від регіону, в якому він працює. Адже в кожному регіоні знайдеться тема, що представить інтерес для розслідувателя, та будуть люди, які не бажатимуть, щоб прихована ними інформація стала надбанням гласності завдяки занадто активному і принциповому журналісту. Щоправда, принциповим в цих питаннях журналісти були не завжди, не всі є такими й сьогодні.

Суспільно-політичні координати, за якими протягом останніх 13 років пролягав шлях України до жаданої демократії, сприяли помітному зростанню рейтингу такого жанру як журналістське розслідування. За прикладом дослідників, що називають в своїх працях 1992 -- 1999 роки «сімерічкою радіоейфорії» [1] для телебачення і преси їх можна сміливо назвати «багаторічкою ейфорії журналістських розслідувань». Щоправда, далеко не завжди методика підготовки цих матеріалів відповідала критеріям, визнаним винахідниками цього жанру, тому й сам продукт рідко до нього належав. Нестача компетентності, вітчизняних журналістів з цього питання з отриманням довгоочікуваної свободи слова ставала двигуном оприлюднення підробок, так званого «зливу», замаскованого мовними фігурами і засобами публіцистичного слова.

Нажаль, таким продуктом і сьогодні багаті телевізійні програми, щоправда, здебільшого -- регіональних ЗМІ. Це можна пояснити тим, що загальнонаціональні телекомпанії поступово почали відмовлятися від жанру журналістського розслідування. Однією з причин був острах втратити довіру аудиторії: вона за роки тривалої боротьби компроматів, втілених в оболонку інформаційного продукту, вже навчилася відрізняти «злив» від результату справжньої професійної праці журналіста. Втрата довіри означала б втрату рейтингу, а цього в умовах ринкових відносин, які охопили ЗМІ, їх засновники просто не могли припустити. Час від часу місце відводиться розслідуванням історичних таємниць або екологічних катастроф.

Актуальність теми дослідження. На відміну від загальнодержавних телекомпаній, телекомпанії з ліцензіями на мовлення, наприклад, в Севастопольському регіоні не переживають такої жорсткої конкуренції. Якість інформаційного продукту, зробленого на регіональному рівні також істотно відрізняється від загальновизнаних стандартів на національних телекомпаніях, що загалом не дозволяє їм конкурувати зі столичними журналістськими матеріалами. Тож, єдине, чим можуть зацікавити місцеву аудиторію місцеві ЗМІ, крім регіональних новин, стає висвітлення конфліктних ситуацій, їх аналіз, пошук шляхів вирішення.

Серед таких конфліктів левову долю займають корпоративні, а також конфлікти в сфері земельних відносин, тенденційності висвітлення котрих у майбутньому журналістському творі замовник часто не бажає бачити. Тож, актуальним сьогодні є дослідження спроможності журналіста-регіональника протистояти заангажованості, на скільки це залежить від нього, як від автора, триматися норм моралі, забезпечувати вихід у світ інформаційного продукту, що відповідав би вимогам жанру.

Об'єктом дослідження обрані матеріали журналістських розслідувань, виконаних в рамках програми «Межа закону» за період з 02.2005р. по 02.2007р. Програма «Межа закону» входить до сітки мовлення редакції телебачення ТРК «Бриз» (м. Севастополь) з 01. 01. 2005 року.

Предмет дослідження -- специфіка тематики розслідувальних матеріалів, варіативність формотворних засобів та ідейних рішень, наявність властивих жанру жанроутворних факторів.

Мета роботи -- дослідити матеріали програми на володіння жанровою ідентичністю, оцінити ступень їх можливої дієвості та ефективності.

Поставлена мета визначила виконання наступних завдань:

— розглянути теоретичні аспекти дослідження жанру журналістського розслідування іноземними та вітчизняними дослідниками;

— проаналізувати ступень відповідності матеріалів загальновизнаним критеріям «класичного» розслідування;

— проаналізувати відповідність використаних способів отримання інформації нормам журналістської етики,

— окреслити особливості тематичної спеціалізації журналістів розслідувателів севастопольського регіону;

— зробити висновки щодо кількісного і якісного рівня журналістських розслідувань програми «Межа закону» на регіональному телебаченні.

Методи дослідження. Серед теоретичних методів в роботі поєднано формально-логічні, зокрема методи умовиводів та змістовно-теоретичні методи, серед яких метод аналізу і синтезу, метод порівняння і узагальнення. Під час проведення дослідження було також використано емпіричні методи пізнання дійсності, а саме: спостереження, бесіда та самоспостереження.

Теоретичне значення. Вивчення результатів досліджень стануть вагомим додатком до загальних теоретичних знань, які майбутні журналісти закріпляють у ВУЗах, оскільки служитимуть своєрідною довідкою -- покажчиком для журналістів-початківців, які обираючи розслідувальний профіль, залишаються працювати в регіоні.

Практичне значення. Основні положення та висновки дипломної роботи мають практичну цінність та можуть бути використані на практиці журналістами-початківцями з метою зменшення етапу спроб та помилок на їх шляху пізнання специфіки регіону та прискорення початку продуктивної роботи.

Журналістські публікації. За матеріалами, представленими в творчій роботі, на телеканалі «Інтер + Бриз» вийшло 10 випусків програми «Межа Закону» в період з 02.2005р. по 02.2007р.. Всі матеріали подані в додатках до роботи.

1. Розслідування як жанр журналістики

1.1 Історія появи і становлення жанру журналістського розслідування

Журналістське розслідування як жанр в його сучасному розумінні зобов'язаний своїм народженням письменникам і журналістам Сполучених Штатів Америки. Першими інвестигейторами або «розгрібателями бруду» були найбільш талановиті і соціально відповідальні серед них. Зокрема дослідники називають ім'я журналіста Семюела Клеменса (1835 -- 1910), родоначальника національної американської літератури, який спочатку співробітничав на сторінках газети «Територіел ентерпрайз» під псевдонімом Марк Твен [2]. В своїх творах автор продемонстрував не лише письменницький дар, а й талант розслідувателя: ретельно, ґрунтовно дослідив події, що хвилювали аудиторію, надав точну, аргументовану відповідь на багато актуальних питань, описавши моральну деградацію, корупцію й користолюбство, що заразили американське суспільство.

Закладені Марком Твеном основи інвестигейтерства отримали подальший розвиток в творчості багатьох інших авторів. Особливо яскраво вони виявилися в діяльності так званих розгрібателів бруду. Це поняття виникло в Америці наприкінці ХІХ століття, коли в період бурного зростання економіки з'являються масові популярні журнали, які стали трибуною для журналістів розслідувально -- критичної спрямованості. Теми, що підіймали на своїх шпальтах періодичні видання були дуже різні, але усі -- животрепетні. Серед них: шарлатанство в медицині, урядові спекуляції природними ресурсами, жахливі умови праці людей і т.п.

Це був початок епохи прогресивного руху письменників і публіцистів, яки ставили своїм завданням привертання суспільної уваги до різних пороків та зловживань у всіх сферах суспільного життя [2]. «Розгрібателями бруду» цих людей назвав у своїй промові президент США Теодор Рузвельт. За його словами, вони подібно персонажу із роману англійського літератора й проповідника ХVІІ століття Джона Бен'яна «Шлях Пігмаліона» «…віддавали перевагу тому, щоб мести ногами бруд, не бажаючи помічати блакитне небо» [3].

Класичним прикладом журналістського розслідування прийнято вважати «Уотергейтську справу». Тоді двом журналістам Роберту Вудворту та Карлу Бернстайну за окремими фрагментами вдалося зібрати викривальні факти, що стосувалися проникнення агентів Білого дому в передвиборчий штаб Демократичної партії США, який розташовувався в приміщенні готелю «Уотергейт». Для більшості людей події, пов'язані з «Уотергейтом» -- це відставка президента США Ричарда Ніксона, повідомлення в пресі про процедуру імпічменту. Всі сенсаційні подробиці стосовно причетності президента країни та глави Республіканської партії до брудних технологій, що уряд ретельно приховував і від чого до останнього відмовлявся, стали відомі американській громадськості виключно завдяки копіткій праці двох журналістів-розслідувателів. Після Уотергейтського скандалу американська преса отримала реальну можливість претендувати на роль четвертої влади в США.

Виникнення й розвиток самого методу журналістського розслідування відбувалися майже одночасно в різних країнах. Серед Європейських держав, де розслідувальна журналістика найбільш сильно представлена, окремі дослідники називають Німеччину і Швецію [3]. Першим крупним успіхом швецьких журналістів-розслідувателів стало викриття Ай-Би -- інформаційного бюро, за яким приховувалася засекречена організація, про існування якої не здогадувалися не те що рядові шведи, а й навіть члени швецького парламенту. Це відбулося одразу після уотергейтського скандалу та було свого роду «швецькою уотергейтською справою». Сьогодні в Швеції існує одна із самих крупних у світі організацій журналістів-розслідувателів «Граванде журналістер», членами якої є понад дві тисячі чоловік [3].

Яскравим представником викривальної журналістики Німеччини був Гюнтер Вальраф. Основоположник впровадження в галузь журналістики соціологічних методів дослідження таких як включене спостереження, він був також винахідником методу «провокації дійсності» так Вальраф назвав його сам. Згодом винайдений Гюнтером Вальрафом метод збирання журналістські кола Заходу охрестили його ім'ям, а сам процес таких дій називають «вальрафен» [4].

«Що стосується слов'янського інвестигейтерства ХІХ століття, багато чого тут було запозичено в заходу, але були й свої власні джерела, -- стверджує відомий публіцист, журналіст, дослідник, а з 1998 року керівник Санкт-Петербурзького Агентства журналістських розслідувань Андрій Константинов [3]. -- Навіть в творчості О.С. Пушкіна можна знайти де-які корені та витоки цього жанру. Його «Історія пугачовського бунту» -- це справжнє журналістське, історичне, публіцистичне розслідування». Дослідження й глибокий аналіз суспільного життя, його розбещеності й пороків були властиві творам М.Є. Салтикова-Щедрина, автором творів-розслідувань побутової тематики був Гіляровський.

Одним із яскравих представників дореволюційної розслідувальної журналістики був Володимир Бурцев, який викрив Азефа -- одного із лідерів партії есерів, що насправді був провокатором царської охорони. До В. Бурцева такими розслідуваннями не займався ніхто, та, якщо підходити до цього жанру з позицій формальності, то саме Бурцева можна вважати його засновником в Росії» [3].

За радянських часів жанру журналістського розслідування як такого не існувало. Його просто не могло бути в рамках ленінської концепції «класової правди» й партійної пропаганди. Адже розслідування передбачає певний рівень самостійної свободи журналіста, зокрема не лише в виборі теми, алей в можливостях наступної публікації заздалегідь не сформульованих результатів [5].

Свобода в виборі тем з'явилася наприкінці 80-х початку 90-х разом із послабленням, а в подальшому й відміною цензури. Втім, разом з незалежністю проявилися й набули сили інші тенденції, що не сприяли розвиткові жанру журналістського розслідування: перед журналістами встала проблема компетентності. Її нестача, поверховість журналістських матеріалів виявлялися саме в тих сферах, де жанр цей був найбільш адекватним: правовій сфері, економіці, криміналістиці тощо. Це призвело до того, що під рубрикою «журналістське розслідування» почали виходити матеріали, що на журналістському жаргоні називаються «зливом».

На початку 90-х років з'являються вже глибокі за рівнем компетентності публікації, присвячені крупним фінансовим операціям і структурам, торгівельним угодам, приватизації і т. п. Часто ці матеріали мали багато ознак журналістського розслідування, крім одного з головних -- об'єктивності, врахування різних точок зору. Тож, більшість з цих журналістських творів були тенденційними, а значить не могли бути прилічені до цього жанру.

На думку укладачів Збірки журналістських розслідувань «Чистие пер'я», «саме тоді жанр журналістського розслідування розвивався в умовах процесів корупції, що активно тривали та втягували до себе ЗМІ». Дослідники звертають увагу, що завдяки багатьох факторів, зокрема роботі численних піар-агентств крупних фінансових структур, преса ставала (та сьогодні залишається) корумпованою починаючи як раз із галузі журналістських розслідувань.

Не можна не погодитися з авторами щодо фінансової залежності більшості ЗМІ, втім, зовсім не згодна з таким визначенням, як «корумпованість преси». Корумпованості ЗМІ не може бути апріорі, і пояснюється це просто. Існує закон України «Про корупцію», в якому зазначено, що корупція -- це спеціальний вид злочину. Такий злочин як корупція передбачає скоєння протиправних дій виключно державним службовцем. Журналісти -- не державні службовці. Таким чином і термін «корупція» до журналіста не може застосовуватися: це буде юридично не коректно. Заангажованість -- можливо, але не корупція.

Повертаючись до теми журналістського розслідування в Росії і Україні сьогодні, можна визначити відмінності в роботі слов'янських інвестигейторів із західними, які були обумовлені економічним і політичним розвитком країн, точніше, відмінностями в їх розвитку. Раніше згадуваний нами Андрій Константинов, наприклад, в якості такої відмінності називає різні сфери застосування інвестигейтерської технології: «… у нас це в основному кримінал, корупція, або щось близьке до цього. На Заході ж розслідування можуть стосуватися речей на наш погляд цілком прозаїчних. Хоча з годом, ми можливо будемо схожі на наших зарубіжних колег....Втім, зараз образ західного життя призводить до того, що інвестигейтори більше дослідники, ніж розслідувателі. У нас все навпаки» [6].

Так чи інакше, нині цей жанр користується величезною популярністю в будь-якому цивілізованому суспільстві. Матеріали справжніх, професійно проведених журналістських розслідувань на основі грамотно зібраної і перевіреної інформації стають справжньою прикрасою видання й телепрограми, підвищують їх авторитет, стають володарями головної нагороди з часів зародження журналістики -- довіри і поваги читацької і глядацької аудиторії.

1.2 Визначення жанру і стандартів журналістського розслідування

«Під журналістським розслідуванням ми розуміємо процес і результат розпочатого журналістом -- самостійно чи за завданням редакції -- дослідження замовчуваних від суспільства фактів, для подальшого їх обнародування в засобах масової інформації» [5]. Таке визначення цьому специфічному жанру дає хартія співдружності «Чистиє пер'я -- ЧП», до якої увійшли журналісти Агентства журналістських розслідувань (Санкт-Петербург) та Гільдії судових репортерів (Москва). При цьому спеціалісти жанру підкреслюють, що однією із провідних ознак розслідувальної роботи є те, що журналіст бере на себе значну частину відповідальності (часто -- ризику) і сам стає важливою ланкою в ланцюгу доказів, зокрема потенційним свідком в можливій цивільній або кримінальній справі.

Журналістське розслідування пряма протилежність щоденній рутинній роботі редакції. Головною метою є отримання первинної суспільно значимої інформації, тому в його основі мусить бути безперечна фактологічна інформація, добровільно надана тими, хто має право її надавати.

Автор багатьох наукових та навчально-методичних посібників О. Тертичний визначає сутність поняття журналістського розслідування через мету появи матеріалів цього жанру: «робити явною ту інформацію, котра необхідна, життєво важлива для народу, але від нього приховується; боротися зі зловживаннями сильних світу цього, протистояти беззаконню з тим, щоб змінювалося до кращого все суспільство» [2].

Дуже лаконічно визначає журналістське розслідування як жанр керівник пітерського Агентства журналістських розслідувань Андрій Константинов: «Всебічне дослідження будь-якого питання» [6].

Те, що сьогодні справжніх журналістських розслідувань дуже мало, на думку дослідника, пояснюється політизацією преси, війною компроматів, нерозумінням теми взагалі тощо. Розслідування може бути ініційоване самим журналістом або ЗМІ, яких зацікавила та чи інша тема. Може бути й замовне розслідування -- і це абсолютно нормальна практика в сучасних економічних умовах, коли існує і мусить розвиватись ринок засобів масової інформації. Інша справа, що тут повинні діяти певні правила: не треба спекулювати цим жанром. «Нам можна замовити розслідування, а не його результат, -- каже Константинов, -- Ось, приходить до вас людина і говорить, що знає, як ви вмієте працювати, і хоче запропонувати деяку тему. Нічого страшного в цьому не має, якщо робота буде проведеною так, як вона мусить бути проведена. Головне не фальсифікувати звіт. Тоді це буде в нормах всієї етики» [6].

Заступник редактора-розпорядника газети «Ньюсдей» Роберт Грин вважав, що журналістське розслідування мусить робитися здебільшого за власної ініціативи журналіста. Він досить лаконічно й, водночас, на мій погляд, цілком узагальнююче з погляду на характеристики дав визначення жанру журналістського розслідування: «Це журналістський матеріал, заснований, як правило, на власній роботі та ініціативі, на важливу тему, котру окремі особи або організації хотіли б залишити в тайні» [7].

Тож, завжди в якості предмета журналістського розслідування виступають перш за все різного роду злочини, події, конфлікти, існування яких хтось намагається сховати від суспільства, історичні або інші (крім державної і військової) таємниці [2]. Саме в цьому полягає своєрідність предмету розслідування на відміну від, наприклад, предмету виступу журналіста-фейлетоніста, журналіста-нарисовця чи аналітика. Звичайно, і аналітик, і нарисовець і фейлетоніст можуть писати про злочини, події й таємниці, але вже відкритих кимось, відомих. Якщо ж вони беруться за дещо приховане, в цьому випадку будуть ставити та вирішувати завдання журналістського розслідування.

Серед важливих предметів розслідування в сучасній вітчизняній журналістиці О. Тертичний визначає такі феномени, як випадки корупції, політичні, економічні, екологічні та соціально-побутові злочини, історичні таємниці [2].

Розслідування має бути прив'язаним до конкретних об'єктів та осіб, додане посиланнями на факти, перевірене журналістом(ми) власно в межах його (їх) можливостей. Разом із тим, журналістське розслідування не може підміняти собою слідство й суд. Журналіст може, спираючись на відомі йому факти, ставити перед органами влади питання про залучення до відповідальності тих чи інших посадових осіб; але він не у праві робити висновки стосовно їхньої винності. До якого б типу не відносився предмет майбутнього розслідування, в будь-якому випадку він не буде розслідуваний без ініціативи, зусиль з боку самого журналіста. Лише праця із багатьма джерелами інформації -- людьми, документами, власне спостереження, сприяють тому, щоб на поверхню випливали необхідні факти.

В Пакті Хартії співдружності «Чистиє пер'я -- ЧП» «Про жанри та журналістські стандарти» журналісти цього профілю дуже жорстко озвучили вимоги (стандарти діяльності) до своїх колег та звели їх до шести пунктів:

1. Інформаційне повідомлення про конкретну подію може засновуватися на власній участі або інформації окремого журналіста.

2. Повідомлення про окремий факт, якщо журналіст не був його свідком, не може засновуватися на джерелі, що побажав залишитися невідомим. Така інформація дозволяється в більш широкому контексті статті, якщо вона в цілому засновується на впевнених доказах.

3. Будь-яке інтерв'ю, зокрема як фрагмент більш широкого тексту, має бути погоджене з особою, що його надало.

4. Публікація в жанрі (або під рубрикою) журналістського розслідування не може бути заснована на одному джерелі інформації.

5. Під час роботи в гострих критичних жанрах точка зору «іншої сторони» має бути представленою обов'язково.

6. Політики, бізнесмени та інші публічні особи, котрі стають об'єктом критики, мусять ставитися до відомості про підготовку публікації, як правило, заздалегідь, у випадку, якщо це не ставить під безпосередню загрозу вихід публікації у світ [5].

Пошук предмету розслідування завжди мусить бути доцільним, тобто визначеним метою виступу, котра, в свою чергу, переслідує необхідність задоволення якої-небудь соціальної проблеми.

1.3 Методика проведення журналістського розслідування

Справжнє журналістське розслідування -- трудомісткий жанр. В крупних американських редакціях журналісту, який спеціалізується на журналістському розслідуванні, взагалі не встановлюють жодних нормативів. Втім, ціна справжнього розслідувального матеріалу може на порядок перевищувати звичайні редакційні гонорари. Будь-який редактор знає, що саме такі матеріали роблять виданню ім'я [8]. В нашій країні далеко не кожна редакція може собі дозволити тримати у штаті журналіста, що робить один матеріал у місяць.

Кожен з жанрів без виключення є усталеним типом журналістських матеріалів, об'єднаних схожими змістовно-формальними ознаками, що називають жанроутворними факторами. До основних з них сучасна теорія журналістики відносить предмет відображення, цільову установку та метод відображення [9]. На формування якостей текстів, що дозволяють відносити їх до тих чи інших жанрових груп, в значній мірі впливають використані методи пізнання.

Кожен з жанроутворних факторів визначає твору певного жанру визначає методику роботи з ним. Справжнє журналістське розслідування не є виключенням і тим і відрізняється від підробок, що проходить кілька обов'язкових етапів.

Ось якими є елементи методики проведення журналістського розслідування, представлені на схемі під час семінару з журналістських розслідувань в IREX ProMedia (м. Київ) Олександром Горшковим, заступником директора відомого Агентства журналістських розслідувань (Схема №1). На схемі наочно показано, що темою для журналістського розслідування може бути все, що завгодно: подія, документ, повідомлення джерела, повідомлення інших ЗМІ і навіть чутки.

Іноді ідея журналістського розслідування підказується чимось або кимось. Втім, головним критерієм вичленення теми для її висвітлення мусить бути її суспільний резонанс. Чи приверне матеріал до себе увагу аудиторії, як вона зреагує та чи зреагує взагалі? Ці питання мусить поставити перед собою журналіст-дослідник під час обрання теми.

Після того, як процес роздумів та узгоджень щодо теми дав позитивний результат, необхідно обміркувати методи та план дій. Практично усі без виключення корифеї закордонних ЗМІ одностайно збігаються в тому, що на початку збирання інформації для розслідування належить скласти план.

Схема № 1 Етапи проведення журналістського розслідування

План розслідування -- це послідовність дій, котрі необхідно здійснити, щоб знайти необхідні свідоцтва й отримати відповіді на поставлені питання. Тож, коли визначена тема та оцінена її перспективність, складений план роботи можна починати розслідування.

Початок будь-якого розслідування -- це збирання інформації
[7]. Процес збирання інформації в на етапі дослідництва є що не найважчим. Інколи це велетенська за обсягом робота, що потребує чималих зусиль, терпіння й виснажливості від журналіста. Під час розслідування він не лише шукає якісь факти, але й аналізує, обдумує, зіставляє, знов аналізує. Ця копітка праця врешті решт допомагає йому знайти істину. Необхідно використовувати бібліотечні джерела, комп'ютерні бази даних.

Журналістському розслідуванню властиві своєрідні методи отримання, накопичення, обробки інформації. Вони диктуються особливостями цілей та предметів розслідування. Методи пошуку інформації споріднюють журналіста-дослідника одночасно і з слідчім і з вченим-дослідником. Методами, за допомогою яких журналіст діставатиме інформацію для пізнання дійсності будуть відпрацювання документів, власні спостереження, інтерв'ю або бесіда із особами так чи інакше пов'язаними з об'єктом дослідження, а також поради юриста.

До технології проведення розслідування входить кілька способів й методів підходу до того чи іншого етапу цієї важкої роботи. Умовно вона охоплює два найважливіших етапи -- збирання інформації та її осмислення. Втім, розподілення це суто теоретичне, оскільки в реальному розслідуванні чіткого поділу процесу на етап збирання та осмислення не є можливим. Осмислення фактів є вплетеним в процес пошуку, а сам журналіст, як правило, взагалі не замислюється над послідовністю тих чи інших методів.

Розпочинаючи роботу над журналістським розслідуванням не можна керуватись звичним журналістським принципом: «Побачимо на місці». Перш ніж можна приступити до обрання куту подачі матеріалу, знайомства з персонажами, журналіст має ретельно підготуватись. Адже, не можна вислуховувати розлогі оповіді співрозмовника, якщо ви не знаєте, каже він вам це першому, чи це його звичайна шаблонна відповідь. Не можна ставити запитань, на які людина багато разів відповідала на сторінках інших видань або у передачах інших телевізійних каналів. Не можна бути впевненим в одній і навіть двох точках зору озвучених з приводу проблеми, якщо досконало не знаєш суті самої проблеми. Для цього необхідно мати уяву, що перевіряти, де, з чим порівнювати і зіставляти.

Першим кроком в ознайомленні з проблемою є документи. Основним бар'єром, з яким зіштовхується журналіст -- їх пошук. Часто, люди, знаючи про розслідування, не дуже охоче йдуть на контакт. Для таких випадків журналістові треба відточувати мистецтво запевняння. Кращим варіантом є випадок, коли журналіст, користуючись знаннями юридичних норм у галуззі ЗМІ, спроможний запевнити відповідних чиновників у тому, що він має право на ознайомлення з відповідними потрібними йому документами, й таким чином, отримує можливість забрати з собою копію архівних підшивок офіційних паперів. Досвідчений журналіст завжди готовий до того, що керівник певної організації або чиновник може піти на обман, лише б не представляти розслідувателю жодних документів.

Так, інформацію, що в них міститься, можуть назвати конфіденційною, та вона стане недоступною журналістові, адже якщо це «відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб» то вони відповідно «поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов» [10]. Тут знання Закону «Про інформацію» (разом з іншими законами в галузі ЗМІ та Конституцією України все це мусить бути настільною літературою для журналіста) будуть далеко не зайвими, адже тоді журналіст зможе оцінити правомірність дій власника інформації, який відносить її до інформації з обмеженим доступом. Труднощі виникатимуть і під час збирання інформації про особу. Часто без цього журналіст-розслідуватель просто не може обійтися у своєму матеріалі. Втім, будучи жодним чином не захищеним правовими документами, зіткнеться з небезпекою обпалитись, адже закон в цьому випадку буде на стороні особи, про яку журналіст шукатиме інформацію [11].

Якщо документи все ж-таки вдалося дістати, журналіста чекатиме копітка з ними робота. Існують різні методи аналізу документів в залежності від того, які відомості в даний момент необхідні журналістові. Основні методи, що описуються спеціалістами, представляють так звані традиційні і формалізовані [2].

Традиційні складають основу журналістського дослідження документів, базуються на їх інтерпретації, фіксуванні вилучених із них відомостей. Інтерпретація здійснюється як порівняння змісту документів з певними критеріями, що з ним співвідносяться. Що стосується формалізованого методу, його основу складає контент-аналіз, який потребує вивчення великого масиву документів протягом певного тривалого часу.

Яки б документи не з'явилися в руках журналіста він обов'язково мусить подумати про те, наскільки вони достовірні. Існують загальновідомі напрями перевірки документу на достовірність.

Перше -- це вивчення «зовнішніх» даних, що полягає у тому, що документ розглядається з точки зору відповідності його прийнятим стандартам оформлення в даній сфері діяльності. Не зайвим буде також поцікавитись у осіб, чиї підписи фігурують в документі, чи ставили вони їх взагалі.

Другий напрямок аналізу документу на достовірність -- перевірка його змісту. Щоб не припустити помилок, журналісти мають орієнтуватися на правила, прийняті при перевірці документальних даних на достовірність в соціології. Згідно ним необхідно:

w розрізняти опис події та її інтерпретацію (факти й думки);

w виявляти, якими джерелами інформації користувався укладач документу; булла вона первинною чи вторинною;

w виявити наміри, якими керувався укладач, надаючи документу життя;

w враховувати, як могла вплинути на якість документу обстановка, в котрій він створювався [2].

Цінність документів для журналіста полягає в тому, що вони виступають в журналістському тексті та сприймають аудиторією саме як безперечні достовірні докази на користь тих положень, котрі витікають в силу логічної необхідності.

Ще один шлях документального підтвердження фактів -- це спостереження [12]. Цей метод базується на особистому пізнанні дійсності шляхом чуттєвого її сприйняття. На відміну від звичайного, котре має ненавмисний, випадковий характер, журналістське спостереження цілеспрямоване.

Олександр Тертичний розрізняє наступні види спостережень: «… в залежності від ступеню безпосередності контакту спостерігача з об'єктом спостереження, на котрий спрямована його увага, спостереження може бути прямим та опосередкованим. За часовою ознакою (кількості витраченого часу) спостереження розділяються на короткочасні та довготривалі. Залежно від рішення журналіста демонструвати або не демонструвати свою роль в спостереженні є спостереження відверті та приховані. Такий фактор як ступень участі журналіста в події, за якою він веде спостереження, спостереження класифікуються на включені і невключені». У залежності від часу, який журналіст втратив на спостереження розрізняють короткотривале та довготривале спостереження.

Спостереження представляють собою достатньо складні дії, які визначаються як особливостями об'єкта спостереження, так і особистісними якостями та професійними навичками окремого журналіста, який його проводить.

Попередня робота з документами має передусім на меті визначити потенційні джерела інформації. «Хто є найбільш поінформованим, щоб відповісти на те чи інше питання?» [13]. Ваші попередники вже запитували себе про це, то може спасти на думку скористатися їхніми здобутками. Тут є одне застереження: пан Х не може найбільш поінформованим лише тому, що його найбільше цитують. Можливо, він найговіркіший чи найгостинніший. Або його прес-служба краще працює. А колеги, які його цитували, просто забули висловити свою думку про його обізнаність.

Ті, хто має звичку переглядати досіє з газетними вирізками, легко переконуються, що інформація дуже часто дублюється, іноді слово в слово, і тут варто бути обережним, якщо журналіст має на меті провести саме розслідування, тобто те, чого ніхто до нього не робив. Готуючись зустрітися з потенційним інформатором, треба дещо знати про нього самого, як особистість. Спеціалісти з інтерв'ю справедливо зауважують, що відповідь завжди варта поставленого запитання. Одна справа знати, що пан Х із такого-то по такий-то рік посідав таку-то посаду, і зовсім інша -- знати, що його з неї звільнили. Офіційна біографія, як правило, такого не зазначає. Про це і тому подібне можна дізнатись тільки зі спеціалізованих джерел. Такій підхід до справи може скоріше забезпечить журналістові можливість бачення найкращого, найцікавішого куту подачі матеріалу.

Прийнято вважати, що прагнення до спілкування -- друга натура журналіста [14]. Він говорить із людьми та ставить питання про них самих, про інших людей, про те, що вони знають або думають з певного питання.

Втім, для журналістів, які займаються розслідуваннями та систематично вимушені докопуватись до речей, що інші від них приховують, техніка інтерв'ю пред'являє журналісту більш жорсткі вимоги. Люди, з якими інвестигейтер вимушений зустрічатись, часто віддають перевагу відмовчуванню, адже в цих людей кілька причин не бути щирим. Фактор страху характерний для багатьох людей, які потрапили в поле зору журналіста-розслідувателя [15].

В політичному та бюрократичному середовищі чутки про журналістів, які щось винюхують, знімають копії документів, розповзаються швидко, і ті, про кого говорять з іншими, також швидко дізнаються про це.

Першими інформаторами мають бути люди, яким ви довіряєте, та які довіряють вам.

Французький педагог і журналіст, дослідник Жак Мурікан називає контакти з людьми цього кола першим колом інформаторів (Рис. 1). Ними є друзі, колеги, родичі. Перед ними не треба приховувати свого незнання спеціальної термінології, досить лише викласти концепцію майбутнього матеріалу. Так можна з'ясувати те, чого не знайдеш в архівах -- зв'язки майбутніх суб'єктів розслідування, деталі їхнього приватного життя і т. п. Ці джерела «першого кола інформації» значною мірою допомагають зекономити час. Вони ж можуть спрямувати роботу журналіста в зовсім несподіваному напрямку та намітити новий кут подачі майбутнього матеріалу. Ще одна перевага близьких контактів -- знаючи людей, ви завжди можете обмежитись телефонною розмовою. Такими джерелами не можуть бути прес-секретарі, аташе, уповноважені зі зв'язків із громадськістю. Адже ці спеціалісти з роботи в ЗМІ -- особи офіційні, речники, тобто, заангажовані своєю установою. Треба розуміти, що вони отримують гроші за свою конкретну роботу, ведуть гру, яка далеко не завжди відповідає меті, яку поставив перед собою журналіст-дослідник.

За цими ж принципами, із першого кола треба вилучити будь-якого рівню посадовців, керівників підприємств, якщо тільки журналіст не є рідною або близькою ним людиною й не має з цими людьми давніх тривалих відвертих і міцних стосунків. Краще, якщо близькі вам люди перебуватимуть у найближчому оточенні джерел цікавої для вас інформації.

Журналіст повинен мати власну стратегію щодо джерел інформації наступного кола. Сама собою вона не складається. Це так звані контакти середньої важливості.

ТІ, хто спеціалізуються на розслідуваннях, як правило, добре володіють цією схемою «равлика» (Рис. 1).

Рис. 1 Мережа інформаторів

Надійнішими за депутатів партнерами з погляду на відвертість можуть стати «управлінці», бо вони займаються конкретною справою та не прагнуть бути постійно на слуху через свій соціальний статус. Люди, що займають другорядні посади і вільніші в спілкуванні, ніж їхні начальники. Пенсіонери та люди перед пенсійного віку можуть бути просто винятковими інформаторами, адже почуваються вже цілком вільними у висловленні власних думок.

Досвідчений журналіст-дослідник має власну мережу таких інформаторів. Вони слугують, по-перше, своєрідними сигналізаторами складної ситуації, по-друге, первинними експертами на початковому етапі розслідування.

Досіє за відкритими джерелами, дані, що містяться в інформаційних базах, результати спілкування (інтерв'ю і бесід) з першим та середнім колом інформаторів, а також знайдені документи складають первинну довідку, що є проміжною ділянкою роботи журналіста. Це систематизована інформація без зайвих, вторинних деталей. На цьому етапі відбувається попередній аналіз отриманих даних. Склавши довідку, журналіст-розслідуватель виявить пустоти, котрі потребуватимуть доробки для встановлення логічної послідовності; стане зрозумілим, що потрібні інші інтерв'ю та інші документи.

Вихід на центральні персонажі після тривалого контакту з представниками середнього кола Андрій Константинов називає генеральним інтерв'ю [3].

Центральні персонажі зазвичай не схильні розкриватись і зустрічатись із журналістом. Вони погоджуються на зустріч лише коли знають, що інші особи вже мали можливість висловити свою позицію. І журналіст-розслідуватель цього не приховує. Він каже: «Я закінчую своє розслідування, багато людей мені говорили про вас, а чи згодні ви відповісти?».

Суворих правил щодо проведення інтерв'ю журналістом-розслідувателем не має. Тут лише варто додати, що базові знання такої науки як психологія будуть незамінним знаряддям журналіста, який зустрічатиметься в офісі, вдома чи на порозі банкетного залу із суб'єктом, що буде ланкою в ланцюгу дослідження.

Деякі зарубіжні колеги рекомендують зустрічатись із фігурантом розслідування на перших етапах роботи журналіста [7]. В іншому випадку герой може зробити контрнаступ або встигти обміркувати лінію поведінки. Втім, суб'єкт, пов'язаний з об'єктом розслідування в будь -- якому випадку дізнається про роботу інвестигейтера, як би ретельно не дотримувався мір застереження.

Коли ідея матеріалу сформульована, необхідно визначити структуру, від продуманості якої залежатиме якість публікації, та приступити до написання. Структура тексту -- це результат фіксації процесу пізнання автором предмета реальності.

Побудова матеріалу може бути різною, при цьому треба пам'ятати: «Краще сказати мало, але чітко, ніж нічого не сказати, викладаючи безліч роздумів, вагань та антитез» [12]. Журналіст може підійти до написання свого матеріалу, будуючи його на основі логічного, послідовного ланцюга подій, явищ, з якими зіткався в процесі пізнання проблеми. Такий підхід називаються констатуючим. В цьому випадку аудиторія, якій буде адресовано опис, бачитиме в ньому лише засіб пізнання. Такий метод побудови матеріалу не буде ефективним, якщо у тексті планується використовувати засоби спілкування з аудиторією. Такий підхід до написання тексту називають драматургічним. В цьому випадку кут подачі задає комунікативна орієнтація. Інформація викладається таким чином, щоб дати зрозуміти читачеві (глядачеві), що він мислячий, діючий суб'єкт спілкування та здійснює певний тиск на вибір, побудову, спосіб викладення матеріалу. Автор підбиває матеріал під такі очікування. З цієї причини в записниках журналіста часто залишається багато невикористаних фактів, суджень, пропонувань. Але результат буде вартим цих жертв [16].

Наступним і обов'язковим кроком є юридична експертиза. Без візи кваліфікованого юриста конфліктна публікація не може йти до друку або в ефір [17]. Це не можна вважати цензурою, це -- правовий прогноз, аналіз юридичної точності викладення фактів, професійна порада задля уникнення можливих небажаних негативних наслідків. Розповідаючи в своїх матеріалах про конкретних людей, діючі підприємства, державні заклади журналіст часто ризикує бути притягнутим до судової відповідальності за позовом особи про захист честі, гідності та ділової репутації або про захист від втручання в особисте життя. Якщо таке відбудеться, то факт попередньої юридичної консультації може стати доказом відсутності злого умислу при розповсюдженні інформації, котра виявилася не відповідною дійсності. Крім того, це добра практика для самого журналіста, який отримуватиме досвід в галузі прикладної юриспруденції.

Під час проведення розслідування журналіст мусить діяти в рамках законності та дотримуватись норм етики. Етикою на телебаченні мусить бути проникнутий кожен крок журналіста: те, як він одягнутий, яким тоном розмовляє зі співбесідником, що залишає після себе в кадрі [18]. Журналісти володіють більшою владою в суспільстві та урозуміння цієї влади має поєднуватись зі скромністю й почуттям обов'язку перед людьми. Жодних крадіжок документів, жодних проникнень на територію приватної власності, за виключенням тих випадків, коли журналіст готовий нести за це судову відповідальність.

2. Майстри жанру

2.1 Нелояльний журналіст

У світі представлених викладок на основі головних, зроблених на основі вивчення основних здобутків науки, я врахувала за належне представити в своїй роботі думку щодо специфіки роботи журналістів цього профілю журналіста-практика, журналіста-розслідувателя, з яким знайома особисто. Спочатку вважаю за доцільне навести деякі відомості про людину, думка якої для мене є авторитетною.

Директор об'єднання тематичних програм на Севастопольській регіональній державній телерадіокомпанії, володар почесного знаку Кабінету Міністрів Микола Скребець -- журналіст із понад 30-річним стажем. Його першою освітою була вища технічна, потім -- юридична, ще пізніше -- політична та журналістська. За радянських часів його «публікації без купюр» в газетах «Красная звезда» і «Правда» були справжнім викликом існуючому ладу, адже викривали забрудненість певних можновладних кіл.

Наприкінці 80-х -- початку 90-х, перебуваючи на Далекому Сході Скребець працював у часопису «Тихоокеанська вахта». Одного разу цілий тираж цього друкованого видання був арештований через наявність в ньому чергового кричущого матеріалу Скребця щодо політики першого Президента Бориса Єльцина. Звідтоді в автора з'явилося серед колег неформальне звання «самий нелояльний журналіст далекосхідного регіону у відношенні політики Президента», короче -- «самий нелояльний».

З 93-го року -- року приїзду до Севастополя, Микола Скребець встиг попрацювати у флотській газеті ВМС України «Флот України», редактором радіо Севастопольської регіональної державної телерадіокомпанії, пройшов шлях від рядового кореспондента редакції інформації до редактора інформаційних програм на телебаченні. Вісім років тому в рамках дирекції об'єднання тематичних програм (в неї за його ініціативою були об'єднані дві редакції: художньо-публіцистична та громадсько-політична) Микола Андрійович очолив новостворене творче об'єднання «Правовий канал» та створив свою власну передачу.

«За і проти» -- щотижнева прямоефірна годинна передача, стрижнем якої кожен раз стає певний етап журналістського розслідування на суспільно-політичну тематику. Всі конфлікти, резонансні події і ситуації розглядаються автором через призму правових взаємовідносин. Гостями передачі крім учасників конфліктів, щомісяця стають прокурори, адвокати, державні службовці, зокрема чільники виконавчої та представницької влади міста. Не зважаючи на те, що сам Микола Андрійович має юридичну освіту, партнером його передачі виступають дві юридичні контори, що входять в двадцятку кращих на Україні.

Останні п'ять років журналіст є членом Комітету з прав людини при УМВС в м. Севастополі та членом Національного комітету з боротьби з корупцією.

2.2 Ступінь тиску. Рецепти зниження

Маючи досвід в нашому регіоні в роботі з таким специфічним жанром як журналістське розслідування, Микола Скребець кілька разів надавав мені як початківцю поради щодо підготовки матеріалів моєї власної програми «Межа закону». Телекомпанію «Бриз» ВМС України, в якій я працюю на посаді спец кореспондента редакції телебачення, та Севастопольську регіональну державну телекомпанію не можна назвати конкуруючими. Оскільки перша -- є відомчою, в її телевізійному продукті переважає військова тематика. Втім, будучи регіональною за охопленням території згідно ліцензії, ТРК «Бриз» приділяє чималу увагу і проблемам регіону. Тож, програми «Межа закону» та «За і проти» за цільовою спрямованістю є спорідненими. Втім, ідейно-тематичний зміст матеріалів наших програм дивним чином майже ніколи не перехрещувався.

Всі міркування й поради мого колеги-наставника здебільшого стосувалися того, що мусить знати й вміти використовувати журналіст-дослідник під час роботи в умовах жорсткого тиску влади, місцевих олігархів, щоб позбавити себе долі ляльки в спритних руках ляльководів. Під час нашої останньої бесіди він озвучив кілька думок з цього приводу, торкаючись специфіки регіону.

-- Микола Андрійовичу, що на ваш погляд є головною перешкодою для журналіста -- розслідувателя при збиранні інформації, та чи пов'язана вона зі специфікою певного регіону?

-- Під час роботи над вельми специфічним жанром як журналістське розслідування на шляху, яким рухається журналіст з метою знайти інформацію є чимало перешкод. Але головною, напевно, є те, що жодним законом журналісти спеціально не захищені. В процесі збирання інформації, журналіст-розслідуватель володіє загальними правами, яки йому гарантує Конституція України, як основний Закон, Закон «Про інформацію», «Телебачення та радіомовлення» та Закон «Про друковані засоби масової інформації». Спеціального ж захисту для журналіста -- розслідувателя, журналіста-дослідника вітчизняний законотворень поки що не передбачив. Звідси всі його біди незалежно від регіону, в якому він працює.

Щодо специфіки регіонів -- об'єктивні умови для проведення журналістських розслідувань в усіх регіонах України вони приблизно однакові: в нас не має якихось особливих зон заборони для їх проведення. Інша річ, що десь органи виконавчої влади, точніше, посадові особи зустрічають такі розслідування з більшою роздратованістю, десь із меншою, десь взагалі спокійно.

-- Спокійно до тих пір, поки розслідування не торкнеться когось з них особисто! Як це було наприклад, ви, звичайно, пам'ятаєте, у випадку з депутатом паном Борисовим за часів міськради попереднього скликання. Здається, не треба було й розслідування, адже й пересічні громадяни були в курсі його шахрайства з земельними документами.

-- Звичайно. Втім, до того журналістського матеріалу, що ви маєте на увазі, ніхто про це в пресі голосно не заявляв, оскільки не міг, оскільки не розслідував, не мав доказів. Коли в журналіста цього видання докази з'явилися, з'явився матеріал, почалися дзвінки. І матеріал став у тільки початій серії останнім. У випадку тиску, такі люди намагаються впливати не конкретно на журналіста, а в адміністративному порідку -- на генерального директора, головного редактора, і т.д. і т. п.

-- Чи могли ви навести власні, так би мовити, рецепти зниження цього тиску, не обов'язково з боку влади -- з боку посадовців різних інстанцій тощо. Іноді дістати необхідні документи не просто важко, а здається взагалі неможливим. В цьому випадку, не порушувати закон або не порушувати етичні норми не можливо: якщо є певні знайомства й, відповідно, можливість отримати документи іншим шляхом, огинаючи так би мовити, контролерів, будеш це використовувати.

-- Ви знаєте, якщо бути відвертим, мені здається, що у випадку, коли ситуація й проблема, яку ви розслідуєте, є дуже важливою, суспільно важливою, та на певному етапі ви впевнені остаточно, що мова йде про оману людей, їх життя, наприклад, та у вас не вистачає якогось одного документу, в існуванні якого ви не сумніваєтеся, вважаю, що такий крок можна зробити. В решті решт, стаття 47-1 Закону України «Про інформацію» звільняє від відповідальності за розголошення навіть інформації з обмеженим доступом, якщо суд встановить, що інформація є суспільно важливою. Що правда, ризик в таких справах, звичайно є завжди.

Щодо ступеню тиску, він буде не настільки високим, якщо журналіст добре знає свою рідну статтю Цивільного Кодексу -- «Протидія законній журналістській діяльності». Там до осіб, що намагаються перешкоджати виходу матеріалу, тим більше, до посадових осіб, які дзвонять, просять, загрожують, застосовуються вельми жорсткі санкції.

Так, ось, у мене відпрацьована своя стратегія зворотнього тиску. Коли я готую серйозний матеріал і зштовхуюсь з перешкодами з боку певних осіб, одночасно починаю збирати невеличкий архівчик, такі-собі заготівочки у вигляді заяв до прокурора міста ( без зазначення прізвищ, звичайно, вони час від часу змінюються ) про злочин, скоєний відповідними особами за ознаками статті такої-то. Коли з таким приходиш і демонструєш -- люди моментально адекватно реагують. Зазвичай погоджуються на чергову зустріч в умовах, при яких журналіст зможе працювати. Це пояснюється тим, що реакція прокуратури в цьому випадку має бути моментальною, оскільки порушуються не лише спеціальні права, в даному конкретному випадку працівників ЗМІ, професійні права, порушуються конституційні права громадянина -- право на збирання інформацію, на свободу слова й т.п.

-- Тобто, головним багажем журналіста-розслідувателя, крім професійних знань обов'язково мусить бути знання законодавчої бази, до того ж, не лише в галузі ЗМІ.

-- Абсолютно точно. Через призму права я завжди розглядаю будь-яку ситуацію, і вам раджу не забувати, що всі взаємовідносини регулюються певними правовими документами.

...