Дискурс християнських цінностей української діаспори в україномовній пресі США у 1950-х рр.

В цій справі першорядну роль відіграла інтелігенція. Адже саме вона ідеологічно і політично формує і поширює історичні знання. Тому зусиллями повоєнної еміграції вже у перші роки було закладене духовне і організаційне підґрунтя для розвитку українців.

Однією з особливостей української діаспорної преси завжди був тісний зв'язок із читачем. Українська преса ніколи не мала великих меценатів і підтримувалася, як правило самими читачами і громадою. Це певною мірою вплинуло на характер більшості періодичних видань і водночас позначилося на тривалості існування багатьох з них. Адже поруч з сильними газетними виданнями США етнічна, преса змушена була боротися за своє право на існування. Вони не збирали великих тиражів, як і прибутків. У різні роки в США налічувалася різна кількість українських газет, журналів і бюлетенів. Проте, слід зазначити, що попри усі негаразди вона мала стабільно високий вплив на формування настроїв та ідеології українців за океаном [15, c. 24]. На жаль тиражі не відображають реальну аудиторії газети, і з цим погоджуються автори ЕУД: «читачів було багато, але приватних передплатників мало» [32, с. 291].

Розглядаючи історичний розвиток української спільноти перших двох хвиль та її преси, насамперед, треба відзначити бажання українців зосередитися на етнічних вартостях. На противагу цьому, особливістю діаспорної преси післявоєнного періоду був її виразний політичний характер. Це відрізняє 1950-ті роки від попередніх періодів, коли преса здебільшого орієнтувалася на гуртування спільноти довкола соціально-економічних прав, громадського життя. Світові війни, перебування під впливом різних держав та духовний поділ українців відбилися у площі друкованого слова. Якщо до політичних напрямків додати усі вищезазначені змінні, то «встановити загальну кількість існуючих тоді напрямків неможливо» [32, с. 292].

Втім національний дискурс у пресі вів на шлях єднання. З соціальної точки зору мета національної преси - служити інструментом спілкування людей між собою та суспільством, ареною дискусій і полем для напрацювання спільних позицій і рішень для усієї спільноти. Більшість української преси у 1950-х стояла на національних засадах. На своїх сторінках вона зверталася до життя українських поселенців, прагнула налагодити зв'язки з українською еміграцією у інших країнах, зокрема Бразилії та Канаді [15, c. 24].

У 1950-ті спостерігається значне кількісне зростання преси. Разом з тим розвиваються якісні характеристики. Так збільшується тематичне і жанрове розмаїття видань. Видання почали охоплювати усі сфери життя. Крім того, простежується диференціація за політично-програмними ознаками, чому сприяла поява у післявоєнний період численних українських організацій різної політичної орієнтації, а також громадських, професійних, жіночих, просвітницьких осередків [15, с. 30].

Саме на повоєнні роки припадає і професіоналізація преси, коли до США почали прибувати фахові журналісти, відтак газета переставала бути просто трибуною для видавництва та різного роду аматорів. Відтак «періодика почала складатися з писання інтелігенції для своїх кіл», що відрізняло її від довоєнного часу, коли газети писалися здебільшого для малоосвіченої або навіть неписьменної аудиторії [32, с. 291].

Формат часописів завжди змінювався. Єдиним, на чому сходяться дослідники - останні дві сторінки здебільшого відводилися під рекламу, яка сама по собі також цікаве джерело дослідження. Українсько-американська преса ніколи не мала регіонального характеру. В США вона розповсюджувалася по всіх територіях, де мешкали українці.

Аналіз ролі етнічної преси у збереженні національно-культурної ідентичності української діаспори, поряд з оглядом етапів становлення цієї преси вимагає дослідження її місця в системі інформаційно-комунікативних зв'язків у період 1950-х рр. Дослідження даної теми включає вивчення включає вивчення матеріалів українських діаспорних видань, а також функціонування цього каналу у загальній структурі передачі й збереження етнічної інформації.

Етнічну інформацію у широкому розумінні можна кваліфікувати як таку, що має національне забарвлення, відображає життя спільноти. Обов'язковість інформаційно-комунікативних зв'язків зумовлюється потребою у нагромадженні історичного і культурного досвіду, знань, зразків поведінки тощо, а також їхнього збереження і передачі молодому поколінню. За інших умов у середовищі спільноти пануватиме розірваність зв'язків, що може призвести до занепаду і розладу. До подібних висновків прийшли такі відомі етнологи як С. Арутюнов, Ю. Бромлей. Вони вважали, що механізм існування будь-яких спільнот ґрунтується переважно на зв'язках, котрі можуть бути зафіксовані в рамках поняття «інформація». Саме тому на шпальтах української діаспорної преси США значне місце посідає інформація, що актуалізує культурний потенціал народу.

До своїх національних цінностей українці зараховують звичаї й обряди, мистецтво, літературу. Саме в цих ділянках культурної ідентифікації виявляють вони власну етнічну приналежність, зрештою глибину духовності, що забезпечує національне самозбереження.

Увесь масив публікацій можна досить умовно розподілити за трьома напрямками. До першого слід віднести ті, де розглядається етнополітичне життя української діаспори і зовнішня політика України; до другого - публікації з проблем підтримки мови, культури, національних традицій; до третього ті, що пов'язані з міжнародними зв'язками діаспори США з українськими громадами інших країн.

Аналіз рубрик газет «Український Прометей», «Україське життя», «Громадський голос», «Новий світ» засвідчує, що вони розміщені за принципом ефективності повідомлення адресованого реципієнту. Тобто спочатку йдуть найважливіші, а інколи резонансні матеріали, що мають у собі аспект подієвості. Так на першій сторінці «Громадського голосу» від 1 липня 1950 року [18] розміщена стаття про холодну війну «Політика холодної війни загрожена загальним мировим рухом у світі». Від 1 вересня того ж року [17] стаття присвячена війні у Кореї «Новий проект Індії у справі полагодження корейського конфлікту». Крім того, на головні сторінки розміщували матеріали практичного спрямування, вадливі для діаспори, зокрема новоприбулих українців. Так газета «Українське життя» від 25 квітня [79] розмістило статті «Чикаго пережило несподіваний «атомний налет» та «Новий провід Об'єднання українсько-американських організацій у Чикаго». Газета «Наше життя» часто розміщувало найрелевантніші події у форматі хроніки.

Що ж до прикладів публікацій, цільова аудиторія яких - новоприбулі мігранти, то особливо широко вони представлені на сторінках «Нового світу», що видавався у Чикаго. У на своїх шпальтах газета інформувала українців про тонкощі і вимоги американського законодавства. У номері від 22 грудня 1951 року [57] у замітці «Обов'язок реєстрації чужинців» йде пояснення, що слід робити новоприбулим. Зокрема, говориться: «вислати до кінця грудня ц.р. піврічне звідомлення до ДП-Комісії у Вашингтоні на формулярі ДПЦ-12… звідомлення до Вашингтону обов'язує від минулого року реєстраційний примус для всіх негромадян, що проживають постійно на терені ЗДА, зголосити свою адресу на окремому формулярі в місцевому поштовому уряді. Цей обов'язок мусить бути виконаним в часі поміж 1-10 січня 1952 року».

Приклади подібних публікацій не поодинокі, а розміщувалися з номера у номер. Таким чином, газети формували надзвичайно стійкі зв'язки зі своєю аудиторією. Адже публікації такого прикладного характеру були надзвичайно важливими для мігрантів, які погано знали законодавство і культуру нової країни. Подібні довідки на рідній для українців мові сприяли встановленню міцних зв'язків у громаді, сприяли єднанню, та започаткування діалогу між тими, хто щойно прибув і вже мешкав у США віддавна. Важливим є те, що такі повідомлення були тривалими у часі. Та ж газета у номері від березня 1954 року [58] повідомляла щодо процесу набуття громадянства: «Аплікацію про натуралізацію можна вносити вже й перед впливом 5 років з дня прибуття до Америки, але натуралізація наступить і так кілька місяців після упливу 5 років». Далі у замітці «Чого вимагають при горожанських іспитах» розкривають власне вимоги до набуття громадянства: «…закон вимагає не тільки знання англійської мови в слові й письмі, але також знання підстав американського політичного ладу».

Тобто стає очевидним той факт, що серед різних проблем, пріоритет надавався саме тим, які були актуальними на даному етапі суспільно-політичного розвитку. Це значною міро стосується загальнополітичної проблематики, що посідає важливе місце в структурній побудові аналізованих видань і друкується найчастіше на перших сторінках.

Таким чином саме зміст поєднував комунікатора і реципієнта, оскільки саме передача інформації, ідей становить серцевину спілкування - ядро комунікативних зв'язків [51, с. 51].

Поряд з інформативною функцією українська діаспорна преса відігравала ще одну не менш важливу роль у житті української спільноти - вона була організатором громадського життя українців у США. Адже серед численних публікацій можна виділити ті які прагнули залучити до громадського життя діаспори, спільної справи. Це виявлялося, зокрема, у зверненнях преси з приводу збору коштів для створення осередків культури і дозвілля. Так у виданні «Наше життя» №2 за 1955 рік [56] у статті «Зберігаймо пам'ятки нашої культури» розповідається про діяльність Союзу Українок Америки щодо збереження пам'яток народного мистецтва. Зокрема, зазначається, що «у цій справі потрібне зрозуміння і співпраця». «Наше життя» як друкований орган жіноцтва постійно розміщував на своїх шпальтах інформацію про громадську роботу в окремій рубриці «При громадській роботі». Наприклад, № 4 за 1953 рік [55] розповідає про результати діяльності Союзу українок «догляд за хворими, допомога парафії» тощо.

Цікаві дані знаходимо у газеті «Українське життя» від 15 листопада 1958 року [80], де йдеться про допомогу надіслану громадськими організаціями США для «залиш енців, хворих і потребуючих». У статті зазначається «ті цифри [надіслані гроші] не приходять легко. Їх зі самопосвятою здобувають наші члени. Вони ходять зі зірковими листами по домах».

Разом з тим у пресі 1950-х висвітлення набули і події мистецького життя, наукові здобутки української діаспори, а також вшанування пам'ятних дат для відомих діячів.

Літературне видання «Волосожар» (№ 2, 1958 року) [12] зокрема вшанувало ювілей Івана Багряного та Андрія Головка. У розділі «Хроніка» було надруковані їхні твори. Великий внесок у збереження спадкоємності культури різних поколінь українців робить діаспорна преса, публікуючи матеріали про вшанування пам'яті видатних представників української культури. У №9 від 1959 року [13] на першій сторінці журналу вміщені поезії Шевченка, з нагоди шевченківських днів.

Окремий пласт публікацій торкався історії. Свою багатогранну діяльність, пов'язану із збереженням національних вартостей на чужині, етнічна преса діаспори традиційно пов'язувала з популяризацією української минувшини. Відомо, що кожне нове покоління звертається до історії та набутків культури не лише з метою усвідомлення зв'язку з минулим, але виходячи з своїх нинішніх інтересів. Уявлення про історичне минуле є одним із компонентів етнічної самосвідомості, тобто уявлення про риси народу, його культуру, минуле і сучасне. Знання легенд, переказів і фольклору формують історичну пам'ять, що сприяє стабілізації етносу, створює потенціал народу [51, с.71].

Автори усвідомлювали, що ідентифікація українця спиралася на історичні знання, тому на своїх сторінках часто зверталися до цієї тематики. Видання «Українське громадське слово» від березня 1953 року [47] публікує статтю «Українська земля», де звертається до теми Карпатської України, яка у цей час у Радянському Союзі взагалі була під табу. Автор називає день проголошення суверенної республіки «днем Української перемоги в боротьбі за своє право і волю». Обґрунтовуючи «українськість» цих територій, автор окрім іншого апелює до віросповідання, як до одного з ключових ознак національної ідентичності: «до 1815 року весь цей простір, в релігійному відношенні, підлягав єдиній греко-кат. єпархії».

Безумовну підтримку автора знаходять українці, які творили відродження на Закарпатті, навіть під тиском мадяризації: «ці свідомі автохтони України виконали велике національне діло». Українці діаспори різних політичних міркувань в усі часи мали одну мету - незалежна Україна. Кінець статті узгоджується з цим постулатом, коли автор висловлює сподівання усіх українців: «у недалекий час, коли ці наші землі виявлять свобідно свою волю та з'єднаються в одне ціле - Соборну Україну». Подібний лейт-мотив є характерним для публікацій з історичної тематики, адже він грав на об'єднання діаспори.

У середині XX століття українська у ній намітилося певне розшарування на українців-емігрантів, які щойно приїхали з Європи, та українців, які народилися і виросли в США. Так трапилося через те, що між другою та третьою хвилею імміграції пройшов досить тривалий час. Це у свою чергу призвело до формування двох відмінних світосприймань. Проте національні традиції виступали об'єднуючим фактором. Преса взяла на себе завдання втримати стабільність аудиторії, що було можливо лише через врахування неоднорідної специфіки та інтересів своєї аудиторії [51, с. 49].

Вплив преси 1950-х на ідентифікацію та гуртування українців об'єктивно підсилювався і зосередженістю україно-американської преси «на собі». 1950-ті були часом, коли українська громада потребувала згуртування і становлення як цілісного соціального організму. Відчуваючи таку необхідність українська преса була замкнена на українському (чи пак україномовному) читачеві. Обсяг англомовних матеріалів у зазначених виданнях мізерний (2 - 4 %), що говорить про чітку позицію редакцій - видавати український продукт лише для україномовного населення. Преса постала перед необхідністю з одного боку - призупинити мовну і культурну асиміляцію першої і другої хвиль міграції, з іншого - включити до українського дискурсу новоприбулих українців. Показово, що усе це відбувалося у країні, де проводилася реальна політика багато культурності.

У 1950-1960-х на сторінках преси тривала дискусія, котра чітко визначила позиції української громади, яка виступила за розбудову контактів з українцями на Батьківщині. Відтоді духовний зв'язок діаспори та України став очевидним для свідомості багатьох зарубіжних українців. Пізніше цей зв'язок зміцнили постійні візити фахівців з діаспори до України та їхні лекції, праця над спільними проектами в галузях науки, медицини, культури тощо.

Підсумовуючи, психологічно основний зміст української етнічної преси був спрямований на те, щоб у читача виникало асоціація «моє-наше», а відтак міцнішало усвідомлення та почуття особистої приналежності до культури власного народу у широкому розумінні. Калейдоскоп новин, що включали подієві, прикладні, матеріали, публікації світоглядного характеру про мову, культуру, історію, згадки про важливі дати з життя видатних українських письменників, діячів залучав читачів до українського національного дискурсу, а відтак до обстоювання національної свідомості.

2.2 Контекст збереження національно-духовних цінностей в умовах полікультурного середовища

У попередньому розділі ми проаналізували публікації, які формували національний український дискурс, що у свою чергу сприяв збереження національно-духовних цінностей. Ми навмисне не торкалися питання релігійного дискурсу, бо він потребує окремого висвітлення. Поряд з такими потужними етнотворними чинниками як мова, культура та історія церква займає чи не найголовніше. Християнська мораль і обрядовість проникла в усі сфери життя українця.

У історії вони представлені, коли мова заходить про традицію хрещення Русі, церковне зодчество, іконописні стилі тощо. Козацьку добу неодмінно пов'язують з релігійністю запорізьких ватажків та набожністю козаків. Неодмінно ознаки релігійності можна знайти і в культурі українського народу. Тут християнські традиції і обрядовість тісно переплелася з більш давніми язичницькими віруваннями. Так воно відбилося у стилі і мотивах вишивання, впорядкування побуту, відзначанні ключових християнських дат - Різдва і Великодня і нарешті в літературі. Християнська культура сприяла також розвитку монументального живопису й іконопису і навіть музики. Українська мова і живе мовлення за століття, які пройшли із започаткування християнства, також збагатіли за рахунок запозичень з релігії, зокрема лексики і фразеології біблійного походження [63].

Тож бачимо, що насправді християнські цінності артикулюються в українському історичному і культурному надбанні значно ширше, ніж здається на перший погляд. Тому не дивно, що християнський дискурс в україномовній пресі посідає чільне місце.

Відтак бачимо, що наявність величезної публікацій, що складають християнський дискурс, були не просто «редакційною політикою». Це об'єктивне відображення тієї ролі і місця, яку церква займала у житті української громади у діаспорі. Тому дискурс християнських цінностей не був простим одностороннім процесом інформування, це був радше органічний процес комунікації.

Історична доля українців склалася так, що значна їх частина з тих чи інших причин змушена була виїхати за кордон у пошуках кращого життя. Вливаючись у іноетнічні спільноти, українці, навіть стаючи об'єктами асиміляції, різного ступеня інтеграції, відчуження від материнського етносу змогли зберегти свою культуру [14, с. 102].

Основним стержнем, довкола якого формувалася закордонне українство, стала в першу чергу церква. Вона сприяла консолідації громади, виникненню шкіл, громадських центрів і культурних осередків. Саме українська церква, зважаючи на організаційну стабільність, тяглість та розгалужену суспільну функцію. Так священики були першими вчителями, громадськими діячами і просвітителями [34, c. 5].

Найбільш стійкими проти зовнішніх впливів є релігійні вірування, саме тому перші українські мігранти прагнули, насамперед, зберегти свою віру. Оскільки переважаюча більшість з них була вихідцями із Галичини, де панівною була греко-католицька церква, то цілком природно, що перші українські священики і перші хвилі українські храми належали греко-католикам. Поряд з ними були і досить численні громади православних і римо-католиків. Із протестантських церков найчисельнішим були баптистські, до яких відносилися Християни Віри Євангельської та П'ятидесятники. Загалом же Енциклопедія Української діаспори подає дані, згідно яких українці були поділені на щонайменше 13 різних віросповідань [32, с. 292].

Прикметно, що навіть перші громадські організації у США мали релігійне забарвлення і називались іменами святих. Висвітлюючи діяльність просвітницьких, релігійних та інших організацій преса ставила завдання на перспективу, підтримувала традиції духовного життя іммігрантів та їх нащадків, що в свою чергу позитивно позначилося на самоорганізації. За словами редактора газети «Свобода» Л. Мишуги, релігія була природною потребою, а церква - природною установою [51, c. 56].

Українці при поселенні на нових теренах найперше намагались облаштувати своє духовне життя. Отець І. Худик наступним чином розмірковує про релігійність українців: «не маючи часто власного житла, спочатку зводили каплицю для спільного богослужіння. Саме такою є спільна особливість для українців. І ця риса є нашим надбанням і багатством, а не навпаки, як дехто намагається потрактувати в сьогоднішньому секуляризованому світі. Це ми повинні розуміти і з цього користати. Історія не один раз доводила, що справжнього розквіту і успіху досягали народи, які мали тверду віру і високу мораль, єдність і повагу один до одного. І навпаки упадок духовності, а з нею і моралі, завжди був передвісником занепаду усіх держав та імперій в історії людства» [88, с. 506].

Можна провести цікаву аналогію між пресою американської діаспори та західноукраїнською пресою міжвоєнного періоду. Саме тоді, на думку дослідника С. Костя, в ній остаточно сформувався один із засадничих принципів, а саме - «Бог і Україна». Зміст цієї концептуальної ідеї можна передати словами Д. Донцова: «Ідея Бога - під ставова ідея цілої нашої історії». Сам Донцов вважав, що поняття Бога є наскрізним для усієї творчості Тараса Шевченка, зокрема його славнозвісного «Кобзаря». Так само воно є органічним для Старокиївської держави і держави козацькій [51, с. 125].

Хоча українська релігійність і має унікальний характер, проте не можна стверджувати, що вона є більш переконливою, ніж, скажімо, у росіян чи італійців. Наша тисячолітня історія багато в чому трагічна і багатостраждальна, але сьогодні ми не на історичному цвинтарі, а ми як завжди виходимо із складних ситуацій із вірою у майбутнє. Обґрунтування цієї думки, а отже і підтвердження змісту гасла «Бог і Україна» знаходимо в працях відомих й церковних ієрархів, істориків і публіцистів минулого.

Для того, щоб зрозуміти наскільки потужним був дискурс християнства на сторінках діаспорної преси звернемось до публікацій 1950-х рр. Тут елементи релігійного дискурсу знаходимо у публікаціях, які умовно можемо поділити на кілька напрямків: культура та мистецтво, історія, тексти що стосуються найбільших християнських свят, публікації новинного характеру та окрема група матеріалів, які безпосередньо не торкаються теми духовності, але опосередковано стверджують основні християнські цінності.

Про вплив християнської традиції на культуру зображального мистецтва, йдеться у статті «Помісна Ікона Святої Софії» [28]. Українську традицію іконопису автор пов'язує з Візантійською, тим самим надаючи першій великої ваги історичної спадковості: «маляри-митці з Візантії, що прикрашали Десятинну церкву, церкву св. Софії мали, безперечно, українців-учнів, що згодом почали працювати самостійно». У статті також йдеться про довготривалість традиції іконопису в Україні, що починається з часів Староруських, Козацької держави і завершується тодішнім сьогоденням.

Стаття містить класичні образи - спасіння, таїнства, благодаті, які характерні для релігійного дискурсу. Автор розтлумачує іконописні образи: «св. Софія - Премудрість… церква, що стоїть на семи стовпах - сім таїнств, через які людство дістає спасенну Благодать». На жаль, у 1930-х роках багато пам'яток «знищено руками більшовиків». Завершується стаття словами з Біблії - «імена же їх Ти, Господи, відаєш».

У березневому номері «Листів до приятелів» [48, с. 7], вміщена прикметна стаття «Два атеїзми», у якій йдеться про події часів Другої світової. Два атеїзми - це нацистський і більшовицький режими. Загрозу для українців автор вбачає, «коли цю ж саму отруту подають у чаші, до якої домішують меду». Так відбувається, коли люди ходять до церкви, проте на практиці «своїми вчинками заперечують правдивого Бога».

У числі № 8 (18) за березень 1954 року [47] міститься цікава стаття «Християнство у партійних полеміка». Як уже згадувалося, політично післявоєнне українство було надзвичайно заангажоване і подрібнене - «розварені націоналістичні групи знайшли зброю для самовинищування і в християнстві». Автор справедливо зазначає, що партії шукали привід для дискусії у будь-якому явищі. Цього разу цим приводом послужила заява ОУН в Україні, що організація не зв'язує себе з будь-яким світоглядом чи релігією. Далі у публікації наводяться докази і точки зору різних сторін. Тобто по суті бачимо, що політичний дискурс грав на диференціацію українців. Друга частина статті присвячена власне «християнському зерну», де йдеться про речі, які б мали об'єднувати діаспору. Так християнство назване найціннішим у європейській культурі: «воно є зерном, що з нього виростає європейська духовність з її мистецтвом, наукою, світоглядом». Автор закликає тверезо оцінювати ситуацію в Україні, яка 35 років знаходиться під владою комуністів - «ще 10 років - і матимемо стан, де молоде покоління виховувалося у марксівській вірі, а про християнство має тільки свідомо викривлене уявлення».

Таким чином публікація грає на об'єднання українців, коли говорить про християнство. Автор апелює до таких християнських чеснот як покаяння і сердечність, розсудливість і знайти шляхів та способів виходу з духовної кризи. Звідси випливає, що дискурс християнських цінностей, на противагу тому ж політичному дискурсу, був за своєю суттю об'єднавчим для українців. Навіть поділені між різними гілками віросповідань - національно-духовні цінності залишалися незмінними [37].

Для ілюстрації цього наведемо цитату зі статті : «Лишім же отже християнство, коли говоримо про політику» [19].

Історія діаспорної преси знає і зворотні випадки, коли релігією користали для роз'єднання і розбрату. Часто такий елемент можна простежити у конфесійних видання, кожне з яких природно творила власний дискурс відмінний від іншого. Так найбільшим віросповіданнями серед українців були греко-католики та православні, які часто протиставлялися один одному. Одним з таких моментів було прийняття унії 1595 року, коли «уніяти під проводом владики Потія прокляли православних. Православні відповіли своїм прокляттям і скинули владик» [77, с. 75]. Втім, у світській пресі, читачами якої були українці різних віросповідань, автори навіть у таких складних темах шукали те, що об'єднувало. Автор статті «Чорні дні для України» не звинувачує різновірців, бо наводить аргументи на користь обидвох сторін і підсумовує, що «розгорілася страшна боротьба між українцями-уніятами і українцями-православними» [77, с. 76], а отже 23 грудня 1595 року був чорний днем для усієї України.

Окремо можна сказати про привітання, які розміщувалися на шпальтах (нерідко на обкладинці) видань на найбільші християнські свята - Різдва і Великодня. Як правило друкувалися вітання від редакції, однак цим не обмежувалося. У газетах можемо зустріти і привітання від різноманітних українських організацій - НТШ, Самопоміч, Союз українок Америки, Український народний союз тощо. До Різдвяних і Великодніх вітань долучалися і українські підприємці та просто активні члени спільноти. Так у передноворічному номері журналу «Дніпро» за 1955 рік [27] розміщені побажання родини Войнаровських, др. В. Стефурака, Українського народного Союзу тощо.

Нерідко різдвяні привітання ставали приводом для більш розлогого контексту. Так у канву духовного впліталися мирські побажання «українським політичним центрам на еміграції, героїчному підпіллю, воюючій Батьківщині, науковим інституціям, працівникам української преси». У релігійний контекст тут вплітався дискурс національно-визвольних змагань.

Однією з традицій була публікація тематичних віршів чи оповідань. Як приклад наведемо рядки Т. Курпіти опубліковані у передріздвяному номері журналу «Дніпро»:

Сто зірок - на небі чужому,

Сім зірок - душі зірниця.

І згадки рвуться додому,

І місяць над домом сниться…

І сниться щаслива родина

Ні болю, ні смутку тіні

І в кожного Божа дитина

Сміється на радости сіні

Тільки вітер, вітер крилатий

Заграє на смутку ліру

І принесе голос сестри і брата

З Сибіру… [28].

Не цитуючи далі, адже таких прикладів безліч, зазначимо, що головними символами у таких поезіях, присвячених до Різдва постають Христос, зірка, родина, кутя, хліб, сіно, свічка. Увесь цей калейдоскоп образів покликаний на образному рівні викликати почуття дому у людей, які знаходяться далеко від нього. У одній із заміток від редакції так і сказано: «бажаємо гарних свят на чужині». У Різдвяних образах переважають такі, що мають асоціюватися із домашнім затишком і родинним колом. Відтак і подібною є символічний ряд, який використовувався на Великодні свята. Тут фігурують такі слова-символи як паска, яйце, зелень, воскресіння, свічка, весна тощо.

Газети в силу своєї специфіки піднімали релігійні питання рідше, ніж журнали. Проте й тут, знаходимо чимало цікавого фактологічного матеріалу з життя парафій і мирян. Публікації інформаційного характеру, де артикулюється християнський дискурс, охоплюють найширше коло проблем. Наприклад у газеті «Українське життя» від 4 квітня 1959 року [81] міститься публікація, що розповідає про збори батьків католицької школи святого отця Миколая у Чикаго. № 6-7, 1952 року газети «Новий світ» [59] розмістив інформацію про Північноамериканський конгрес християнської історії й мистецтва. У замітці повідомлялося, що участь у заході візьмуть українці з Аргентини і Бразилії.

Систематично на сторінках з'являлася інформація і про життя релігійних громад чи парафій. Так, до прикладу, у газеті «Новий світ» № 9, 1951 [61], з'явилася стаття «Рідна церква об'єднує». Заголовок у повній мірі відбиває основне повідомлення, яке несе дана публікація - «віками освячені релігійні традиції, обряди завжди об'єднували і об'єднують українців, роблять їх життєздатними і спроможними на збереження себе як нації». 70 новоприбулих українців у Денвері заклали для себе греко-католицьку церкву. Автор дуже свідомий того, що необхідний діалог церков: «Коли всі церковники, може, - сьогодні до такого висновку ще не прийшли, то цивільні все це усвідомлюють».

Приділяли увагу і відзначенню річниць і важливих дат з життя української церкви. Розлога інформація про митрополита А. Шептицького надрукувала газета «Новий світ» № 7 від 1954 року [84]. У ній у десятиліття смерті описуються «деякі дати з життя Покійника», а також «великої праці на релігійному, гуманітарному та українському національно-культурному ґрунті».

Були у газетах і матеріали аналітичного та публіцистичного характеру. Так у номері «Українського Прометею» від 4 серпня 1955 року [84] міститься розлога публікація «Путч проти Перона». Цікаво, що події, які загалом не мали у собі яскравого релігійного контексту у статті подаються під кутом зору католицької церкви. Так 3 з 7 підзаголовків прямо говорять про релігію: «Заколот і релігія», «Комуністи палили церкви», «Винуваті ховаються за церкву». Прикметно, що навіть у цих підпунктах церковна тематика не є домінуючою, але автор навмисне підводить до цього. Українському читачеві, для якого церква відіграє таку велику роль цікаво дізнатися про події в Аргентині у розрізі становища церкви і мирян. Зокрема й тому, що у цій країні проживало багато українців.

Є і критичні статті як от «Бандерівщина і християнство», опублікована з нагоди святкування «тисячоліття християнської України» [83]. Автора обурила меса, на яку слід було платити за всіх, і яка відбувалася не канонічно. Тут помітна неприхована неприязнь до політиків-бандерівців, які за виловом автора, «за імпрезовим квитком по 1,25 доляра на Службу Божу входили». Автор засуджує конкретні негативні моменти, проте загалом стоїть на засадах клерикальності: «Коли труби можна толерувати на пікніку чи фестивалі, то ні в якому разі на Службі Божій…Вперше в житті ми почули барабанщику, яка не мислима під час Святої Жертви, яку Христос установляв і страшною смертю Своєю одухотворив».

У 1950-ті процеси асиміляції українців у полікультурному американському середовищі вже були досить помітними. Відтак проблемно-дискусійні статті на цю тему природно з'являлися у газетах та журналах. Особливо широко такі публікації були представлені у думкотворчому часописі «Листи до приятелів» [46]. У статті «Наша церква поміж кесаревим і Божим» автор В. В'ятющак розмірковує над загрозами, які нависли над українською церквою та мовою. Зокрема, йдеться про супротив вживанню англійської мови у церкві, школі, щоденному житті. «Загрозливі тенденції стають можливими в першу чергу завдяки незрозумілій і непрощеній байдужості чи тупості великих відламів нашого громадянства» [46, с. 32].

Автор докоряє тим церковним ієрархам та монашеству, які дозволяють собі нехтувати українською мовою та культурою, адже церква має величезний вплив на молодь і їхнє виховання. Інакше, вважає автор - «Церква підкопує власні підвалини, людям бо без національного обличчя зайва й рідна церква… і недалекий той час, коли ті величаві й численні будівлі [церкви] будуть пустіти, як мертві палаци ацтеків». Унікальне сполучення християнського і українського розуміє і автор: «Бог так хоче, щоб ми були вірні рідному народові, його Церкві мові, традиціям…». Цікаво, що таку полеміку автор переносить і у наступний номер, «мотивом же до цих міркувань стало оперте на очевидних фактах переконання, що Церква є наймогутнішим чинником духовного життя нашої спільноти, вплив якого на широкі кола нашого громадянства далеко переважає вплив усіх ідеологічних, культурних, політичних чи громадських чинників» [46, с. 4].

Характерною дискурсу християнських цінностей є те, що він простежується не тільки у публікаціях з релігійної тематики чи на довколарелігійні теми. Натомість часто відповідно маркована лексика зустрічається у найширшому колі публікацій: соціально-політичних статтях («Українське громадське слово»), історичних, культурологічних до оповідань та поезії. Так у статті «Новий московський наступ на Україну» [77] релігійно маркована лексика присутня, хоча й безпосередній фокус статті аналіз історичних «промахів» Винниченка. Втім автор С. Дулібич використовує християнські слова-символи, а символ як відомо один з найбільш універсальних компонентів будь-якої релігійної системи. Християнський символізм допомагає увиразнити текст, надати тлумаченням автора «авторитету» фідеїстичного тексту.

Загалом слова, які належать до релігійно маркованої лексики науковці-мовознавці розподіляють на дві групи. Обидві рівнозначно представлені у контексті видань української діаспори у період 1950-х. Зокрема до першої групи конфесійно маркованої лексики відносяться слова, які різняться за своїм тематичним наповненням:

* вищі релігійні і демонічні сутності (Бог, Диявол, Сатана),

* християнські свята (Різдво, Великдень, Спас),

* церковні служби та їх частини (панахида, літургія),

* духовні чини і служителі церкви (митрополит, патріарх, Папа),

* культові споруди та їх частини (собор,церква, храм, мечеть),

* предмети церковного вжитку (ікона, хрест) тощо.

До другої групи конфесійної лексики входять елементи церковнослов'янської мови, які зберегли риси книжності й стилістичне забарвлення урочистості: житіє, глас, воскреснути, вознести, возрадуватися та ін. [71].

Зокрема методом кількісного аналізу виявлено, що найчастіше вживаними мовними одиницями виступають наступні слова і словосполучення: християнська мораль, слово правди, душпастирське слово, Євангеліє, апокаліпсис, спасіння, Провидіння, послання, діяння, безбожник, заповідь, провідник тощо.

Таким чином, бачимо, що дискурс християнських цінностей у світській пресі української діаспори є всеохоплюючим явищем. Він не стосувався лише статей суто релігійних публікацій, а охоплював широке тематичне коло. Зокрема статті на культурологічну, історичну, літературну тематику, а також матеріали, на перший погляд зовсім позбавлені будь-якого релігійного змісту. У останніх він артикулювався завдяки словам-маркерам, які мали яскраве релігійне навантаження. За своєю сутністю дискурс християнських цінностей у світській пресі був об'єднуючим началом для українців, роз'єднаних політичними поглядами і навіть віросповіданнями, адже автори охарактеризованих видань апелювали до традицій і національно-духовних цінностей, які гуртували українців.

Розділ 3. Християнська ідентичність як базис типоутворювальних ознак україномовних видань США періоду 1950-х років

3.1 Аудиторні характеристики текстів публікацій

У попередніх розділах ми з'ясували, що особливістю діаспорної преси був міцний зв'язок газети і читача. По-перше, україномовна преса у США мала дуже обмежене коло читачів, яке фактично зводилося до української громади. Адже, як зазначалося вище період 1950-х рр. все ще характеризувався певною замкнутістю на собі української громади, а отже і преси. Коло питань, яке піднімали українські видання були чітко спрямовані на українську авдиторію. А це ще один доказ взаємозв'язку преси зі своєю аудиторією. Крім того, існування преси залежало від читача суто у матеріальному плані, адже українські видавництва не мали великих спонсорів. А отже успішне існування газети чи журналу на пряму залежало від кількості передплачених чи придбаних номерів.

Той факт, що мас-медійний текст є своєрідною проекцією культурного простору, має цілий ряд наслідків у плані особливостей структури, змісту та мовного наповнення даного виду тексту. Тематика мас-медійних текстів зумовлена соціальними факторами, з однієї сторони, але, з іншої, зазнає впливу культурних традицій, що пояснює існування бажаних або, навпаки, небажаних тем для обговорення.

Комунікатор впливає на аудиторію із врахуванням її інформаційних (насамперед) інтересів, які є наслідком інтересів загальнонаціональних. Ті зміни, які при цьому відбуваються у свідомості та поведінці аудиторії, безумовно впливають на стан і розвиток суспільства в цілому. Тим самим вони впливають на завдання, що стоять перед соціальними інститутами, у тому числі й перед масовою комунікацією [49].

Таким чином, процес не закінчується на аудиторії, а здійснює новий цикл, робить аудиторію співучасником і суб'єктом процесу управління масовою комунікацією. Новий цикл процесу здійснюється зі зміненими потребами, на які орієнтована і діяльність інститутів управління, а саме: вони формують умови для діяльності масової комунікації і т. д.

Однак у процесі функціонування масової комунікації існує інший напрям, який полягає в існуванні поступу, пов'язаного з інтересами аудиторії як підсистеми суспільства. Йдеться про зворотний зв'язок, при якому аудиторія жадає задоволення своїх комунікативних потреб. В основі аудиторного інтересу лежать мотиви бажання читати, слухати, дивитись та готовності відчувати на собі вплив соціальних інститутів. Саме так - через масову комунікацію - аудиторія впливає на потреби суспільства і сприяє появі нових соціальних інтересів [14].

Взаємодія пресових видань й громадської думки в реальній практиці ЗМІ виглядає як реальний єдиний процес соціального управління. Це можна довести, спираючись на таке системне уявлення: «ЗМІ (преса) - суспільство - громадська думка - ЗМІ (преса)». Отже, розглядаючи пресу як важливий засіб впливу на свідомість масової аудиторії, треба врахувати, що реалізація основної внутрішньої суперечності у діяльності преси, як компоненту інформаціно-комунікативних зв'язків, призводить до висновку, що саме перса є одночасно продуктом громадської думки й силою, яка її формує.

Ці аспекти в системі засобів масової інформації, включаючи етнічну пресу, набувають особливого значення у переломні періоди життя суспільства, коли виникає необхідність у принциповій переоцінці історичних, політичних, духовних цінностей життя, кардинального оновлення суспільства.

Незаперечно, що кожний вид засобів масової інформації має свою специфіку, яка визначається природою, ступенем розвитку технічних можливостей, історичними традиціями, державною політикою тощо. Що ж до пресових видань, то для них є характерними порівняно глибша інтерпретація подій, сила узагальнення і теоретичного аналізу [51, с. 83-84].

Аудиторі характеристики визначаються бажаними форматами тексту для певного читацького загалу, який має спільні характеристики (демографічні, майнові, смакові, характер прийняття рішень та інші). Відповідно у контексті газетного дискурсу в якості цільової аудиторії визначатимемо певний сегмент читачів зі спільними характеристиками. Набір характеристик кожної з цільових аудиторій формує читацьку поведінку - вибір того чи іншого текстового продукту або видання в цілому. Відповідно ефективним з комунікаційної точки зору є тексти, які максимально задовольняють аудиторним очікуванням, як за змістом та і за формою.

Комунікативно ефективним вважають такий текст, який здатний якнайточніше (щодо змістових характеристик)і найоптимальніше (щодо виразових засобів) передати задум автора читачеві, а також з паратекстовими засобами зреалізувати конкретні цільові настанови (поінформувати, вплинути на формування сприйняття, світогляду, доступно викласти, навчити, розрекламувати, задовольнити естетичні смаки).

Низька комунікативна ефективність тексту видання (ситуація, коли проголошена автором мета твору і реальний результат від його суспільного впливу не збігаються) може бути наслідком невідповідності між так званими рівнями головних комунікаторів: автора і адресата. Причинами можуть бути суперечності: психологічні, інформаційні, естетичні тощо. Вважається чим більшою є дистанція між комуні кантами, тим потужнішим має бути арсенал засобів, які усувають перешкоди у тексті [62, с. 11].

Так, охарактеризовані джерела період у 1950-х років можна поділити за конкретними типами аудиторії на видання розраховані на:

* загальну аудиторію («Новий світ», «Громадський голос», «Українське життя», «Дніпро»);

* жіночу («Наше життя»);

* дитячу («Веселка», «Готуйсь», «Пластовий листок»);

* літературно-художню («Волосожар», «Листи до приятелів»).

Видання, що були розраховані на загальну аудиторію включають у себе газети і журнали популярної тематики («Українське життя», за ЕУД [32, c. 299]) і суспільно-політичної тематики («Громадський голос», «Новий світ», «Дніпро», «Самостійна країна»). Відповідно тексти, вміщені у них мають досить загальний набір аудиторних ознак, оскільки адресувалися дуже широкому загалу. Відповідно основними комунікативними настановами для цієї групи видань виступають: передача інформації, пояснення та певною мірою вплив на світогляд (коли говоримо про журнали). Іншими словами основним завданням є інформування, а отже цьому буде підпорядковані текстоутворюючі характеристики.

Перш за все для цієї групи видань виділяємо простоту тексту і загальну логіку побудови, що обов'язково включає лід, основну частину та закінчення. Розширена інформація про вибух складу зброї у Нью-Джерсі, розпочинається з стислої подачі суті новини, того про що йтиметься далі: «Вісім тисяч мешканців містечка Саут Амбой, в стерті Ню Джерзі, мали несподівану нагоду познайомитись з тим як виглядає модерна війна. 19-ого травня вечером у пристані експлодували чотири баржі, навантажені амуніцією, і водну мить перетворили містечко у руїну». Така врізка - зацікавлює читача, даючи найголовніші деталі: Що? Де? Коли? Натомість не дається відповіді на питання «Як?» і «Чому?», про це можна довідатись тільки з наступних параграфів, які містять власне розповідь. Відповідно є і закінчення статті: «Якщо один невеликий вибух амуніції наводить на такі думки тих, що його пережили, можна уявити собі, яким жахом пройме загроза війни мільйони тих людей в Європі і Азії, які її пережили на власній шкірі» [20, с. 5]. Така газетна манера викладу, що поширена у наш час, характерна і для видань 1950-х років. Загалом же такому правилу підпорядковуються усі публікації новинного характеру, включно з тими, що на релігійну тематику.

Назви статей чітко дають зрозуміти, про що йтиметься у тексті, наприклад «Національна духовність» [60, с. 1], «Французькі католики осуджають атомну бомбу» [21, с. 5], «30 церковних діячів апелюють до ООН» [90, с. 3], «Церковні діячі підтримують проект Неру» [23, с. 3] тощо. Заголовки побудовані на основі «заготовок» або газетних кліше, таким чином це спрощує їх сприйняття і розуміння читачами.

У статтях використовується загальновживана лексика. Поширені також вживання неологізмів та елементів розмовного стилю, що має на меті удоступнити зміст публікацій, наблизивши їхню мову до звичної читачам. В публікаціях української преси найчастіше використовуються запозичення з англійської мови. Наприклад, вибухнути - експлодувати, вибух - експлозія, штат - стейт, селянин - фармер, думка - опінія, свято, прийом - імпреза.

Широке використання в газетно-інформаційному стилі імен та назв робить повідомлення конкретним і співвідносить дані відомості з певними особами, закладами чи районами. Це передбачає значні попередні (фонові) знання у реципієнта повідомлення, які допомагають йому пов'язати назву з об'єктом, що називають. Так замітка «Церковні діячі підтримують проект Неру» [23, с. 3] подана у номері «Громадського голосу» вочевидь є продовженням тяглої теми. Оскільки передбачається, що читачі знайомі з контекстом проблеми, а на практиці з попередніми публікаціями газети. Наприклад у повідомленні Союзу Українок міститься наступне: «Проби відбуваються кожного четверга в год. 7.30 в домі УНС при Вестерн». Так, українському читачеві вочевидь добре відомо навіть поза контекстом, що Вестерн - це вулиця West. Chicago Ave, і де саме знаходиться будинок УНС [82, с. 1].

Назви та імена досить часто використовуються в газетно-інформаційних матеріалах у скороченій формі. Часто ці скорочення можуть бути невідомими широкому колу читачів і їх значення тут же розшифровуються. Але існує багато таких скорочених назв, до яких читачі газети давно звикли, і тому їх не потрібно тлумачити, серед них скорочені назви політичних партій та організацій українців. Велика кількість таких скорочень - це характерна риса газетно-інформаційного стилю.

Загалом внутрішня побудова інформаційних публікацій мала наступну логіку:

1. Виклад фактів (основне завдання суспільно-політичних видань - інформувати, тому тут примат інформації, фактів);

2. Структура (новинні матеріали повинні будуватися у межах певної логіки викладу);

3. Манера викладу (у газетних матеріалах на останньому місці, найчіткіше представлена у авторських матеріалах, літературних рубриках тощо).

Слід зазначити, що аналізовані видання, які були націлені на загальну (широку) аудиторію перш за все намагалися бути об'єктивними і стояти на загальнонаціональних та універсальних засадах, щоб не відштовхувати потенційного читача. Звичайно від цього могла постраждати гострість матеріалів, але для цього існували, так звані сучасною мовою - нішові і журнальні видання. На прикладі «Дніпра» і «Самостійної України» можемо прослідкувати, що для текстів журнального типу характерні наявність оціночних суджень, «опінієві» статті, що представляють певну точку зору. Відсутня структурність у поданні інформації, газетні кліше, натомість глибшим є рівень коментування фактів, їх аналіз.

Превалюють тексти та пояснювального характеру та філософського. Приклад статті пояснювального характеру стаття «Українські традиції старого календаря» [66], де автор М. Андрусяк розкриває проблему зміни старого календаря на новий, за яким жила уся Америка. На прикладі власному та «білоруса з сокільського повіту» автор публікації відстоює думку, що «старий календар не є історичним пережитком». У пояснювальних текстах головним є розкриття сутності різних явищ і дій.

Видання, що орієнтувалися на загальну аудиторію зміст публікацій (в тому числі релігійного характеру) має максимально незаангажований характер. Газетні тексти не містять оціночних суджень, на противагу журнальним текстам. Винятком можуть бути тільки матеріали у рубриці «Листи до редакції».

Так само мова видань «Дніпро» і «Самостійна Україна» є лексично і морфологічно складнішою. Вона містить складнопідрядні конструкції, які не характерні для газет, тому останні виграють у читабельності.

Для видань загальної аудиторію превалює газетний стиль, для якого характерні логічність та чіткість синтаксичних конструкцій, ретельно продумане вживання. Перераховані особливості стосуються текстів саме інформаційного стилю, створених з метою повідомлення, інформування про актуальні події суспільного життя.

Жіночі видання на прикладі газети «Наше життя» також мають ряд особливостей текстів, обумовлених власною аудиторією. У 1950-ті жіночі видання вже не були поодинокими, проте і не масовими. Перше жіноче видання «Ранна Зоря» у діаспорі з'явилося ще на початку XX століття. Звичайно таке позиціонування видання вимагало відповідності певним аудиторним характеристикам.

Говорячи про характеристики текстів жіночих видань слід перш за все окреслити тематичний аспект. Тут важливо пам'ятати про роль і місце жінки в українській традиції. Адже саме на таку аудиторію розраховувалось україномовне видання Союзу українок Америки. Специфіка видання «Наше життя» відбиває положення жінок у різних владних структурах, де існує традиційний розподіл ролей: чоловік - це влада, спромога, сила і розум; жінка - м'якість, лагідність, обмеженість інтересів і намірів.

Загалом проблема виховання дітей та охорони здоров'я, теми культури, мистецтва, етнографії завжди були актуальними на сторінках видання. Журнал інформував читачів про діяльність Союзу українок, жіночий рух. За традицією «Наше життя» друкувало художні твори відомих авторів

Крім того, газета друкувала будь-яку важливу інформацію, яка стосувалася, по-перше, вищезгаданих тем, по-друге, діяльності відомих жінок сучасності, минулого. Тобто відбір інформації здійснювався за гендерним принципом, що відбивався і в заголовках матеріалів: «Еліонор Рузвельт про мистецькі вироби наших скитальців», «Велике досягнення Ел. Рузвельт» [53, с. 1], «Слово до жіноцтва» [54, с. 9]. У середньому понад третина усіх матеріалів носять гендерне забарвлення. Матеріалам такого характеру відповідали рубрики: «У нашій хаті», «Із господарських тайн», «Наші проблеми», «Нашим малятам».

Однак чим тематика публікацій жіночих видань не обмежувалася. Періодика розвивалась ініціативою і коштами жіночих організацій, вони були видавцями і відповідальними редакторами часописів, авторство багатьох публікацій також належало жінкам Журнал стимулював громадянську і ділову активність жінки. Про це свідчить постійна рубрика «При громадській роботі» та «Вісті централі», де у кожному номері містилася інформація про з'їзди та заходи Союзу українок, благодійницьку діяльність. Політична складова повністю уникалася.

Жінки мають розвинену інтуїцію, більше живуть внутрішнім, аніж зовнішнім життям, віддаючи перевагу почуттям над інтелектом. Вони емоційніші й пасивніші, порівняно із чоловіками. Зазначені психологічні особливості також визначали засоби та способи створення часопису «Наше життя». Жіноча преса в загальному її значенні намагалася найбільш повно врахувати нові інформаційні потреби широких кіл своєї читацької аудиторії [31].

Дослідниця Чайківська Я. наводить наступні особливості жіночого тексту: «се¬ман¬ти¬ч¬ний бік жі¬но¬чих тво¬рів не під¬ля¬гає яко¬мусь спро¬щен¬ню. Жін¬ки ча¬с¬ті¬ше за чо¬ло¬ві¬ків ство¬рю¬ють ори¬гі¬наль¬ні¬ші мо¬в¬ні кон¬стру¬к¬ції та но¬ві сло¬ва» [94].

Мова жіночого видання є більш образною, чуттєвою і навіть патетичною: «Зберігати тисячелітні надбання української культури, а саме -- творів духа українського народу, а української жінки зокрема -- оце завдання української жінки в ЗДА» [56, с. 3]. Отже, вищезазначеним виданням притаманні такі особливості:

* вони виконували культурно-просвітницьку та організаційну функції;

* формували образ жінки, яка виконувала певну роль у соціумі;