Основи теорії мовної комунікації

Crystal D. A Dictionary of Linguistics and Phonetics. 3rd ed. Oxford: Blackwell Publishers, 1992. - P. 106.

Галичкина Е.Н. Специфика компьютерного дискурса на английском и русском языках (на материале жанра компьютерных конференций): автореф. дис. ... канд. филол. наук. Волгоград, 2001. - 19 с.

Елистратов В. Арго и культура // Елистратов В. Словарь московского арго: материалы 1984-1990гг. - М., 1994. - С. 592.

Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови. - Тернопіль: Навчальна книга - Богдан, 2000. - С. 96-102.

Запитання до теми 8(2)

1. Коли виник комп'ютерний дискурс?

2. Що ви розумієте під професіоналізмами?

3. Якою низкою специфічних рис характеризується лексика різних професійних груп?

4. Які види можна виділити серед професіоналізмів?

5. Що складає значна частина професіоналізмів?

6. На чому ґрунтується специфічна лексика жаргону та чим відрізняється від неї?

7. Що таке інтержаргон, арго?

8. Що є характерною рисою хакерів?

9. Що розуміють під сленгом?

10. Чим зумовлене панування запозичень з англійської мови у комп'ютерному жаргоні?

11. Що є причиною виникнення комп'ютерного жаргону?

12. Що розуміють під комп'ютерним дискурсом?

13. Яку складну комбінацію дискурсів можна виявити під час аналізу ситуації й учасників комп'ютерного спілкування?

14. У чому полягає специфічний етикет комп'ютерного спілкування?

15. Якими графічними засобами передаються емоції під час комп'ютерного спілкування?

16. Що характерно для лексичного оформлення текстів комп'ютерного дискурсу?

17. Яка різноманітна термінологія зустрічається у комп'ютерному дискурсі?

18. Якими ознаками на рівні лексики характеризується комп'ютерне спілкування?

19. На які тематичні групи умовно поділена лексика, що складає комп'ютерний жаргон?

Тема 9. Соціолінгвістичні аспекти діалогічної взаємодії в дискурсі

Дискурс неможливо розглядати окремо від його творця: не можна пізнати саму по собі мову, не виходячи за її межі, не звернувшись до її творця, носія, користувача - до людини, конкретної мовленнєвої особи. Поняття "дискурс" та "особа" в дослідницькій діяльності лінгвіста поглиблюють, розвивають, доповнюють один одного додатковим змістом. Аналіз дискурсу охоплює аналіз мовленнєвої особи тому, що особистісна своєрідність притаманна кожному висловленню.

Соціолінгвімстика - соціальна лінгвістика - наукова дисципліна, що розвивається на перетині мовознавства, соціології, соціальної психології та етнології. Вивчає комплекс питань, пов'язаних із суспільною природою мови, її громадськими функціями, механізмом впливу соціальних чинників на мову та роллю, яку відіграє мова в житті суспільства. Найважливішими проблемами, якими займається соціолінгвістика, є соціальна диференціація мови, мова і нація, мовна ситуація, взаємодія мови й культури, двомовність і багатомовність тощо.

1. Соціальні чинники як показники мовленнєвої поведінки комунікантів

Поняття "культура" охоплює ідеали, моральні норми, традиції, звичаї і т. ін. Їх сукупність складає те, що традиційно називають соціальними нормами поведінки, дотримання яких є неодмінною умовою існування суспільства як інтегрованого цілого. Соціальний аспект культури того чи іншого етносу реалізується у мові. Характерною рисою соціолінгвістичних категорій є те, що вони мають як мовленнєві, так і соціальні ознаки, тобто на різних рівнях мовленнєві факти розглядаються у соціальному контексті, а соціальні факти аналізуються з урахуванням їх співвіднесеності з мовленнєвими явищами.

Цілком вільного, невимушеного, абсолютно природного спілкування не існує взагалі. Комунікант зазвичай ураховує соціальні чинники, що характеризують учасників взаємодії, та адаптує свої висловлення до умов певної ситуації, в якій здійснюється спілкування. Соціальні відносини, які пов'язують комунікантів, є субстратним рівнем, який вміщує в імпліцитній формі психологічні, соціально-психологічні та соціальні параметри взаємодіючих комунікантів. Соціальні відносини так чи інакше виражаються у мовленні партнерів зі спілкування, створюючи "соціальний мовленнєвий портрет мовця", позначений у лінгвістиці терміном "мовленнєва поведінка". Під мовленнєвою поведінкою розуміють мовленнєві вчинки індивідів, які віддзеркалюють специфіку мовленнєвого існування мовного колективу у даному суспільному устрої. Соціальні параметри комунікантів можуть віддзеркалюватися у мовленнєвій поведінці інтенціонально (коли адресант свідомо орієнтує свою вербальну поведінку на певні етичні обмеження, обумовлені соціальним статусом адресата) або неінтенціонально (коли у мовленні "модулюються" соціальний статус, соціальна роль, мала соціальна група, локальна належність та ін.).

Уявлення про типове виконання тієї чи іншої стандартної ролі у санкціонованій соціальній мовленнєвій ситуації об'єднуються у стереотипи, що становлять невід'ємну частину рольової поведінки. Феномен стереотипу вперше згадується у праці У. Ліппмана як культурно детерміновані й певним чином упорядковані "картинки" світу у свідомості людини, які, з одного боку, заощаджують зусилля під час сприйняття складної інформації, а з іншого - фіксують і зберігають наявні цінності, сприяючи, тим самим, збереженню високої самооцінки людини. У соціолінгвістиці стереотип розуміється як процес, результат спілкування та конструювання поведінки згідно з певними семіотичними моделями, реалізація яких відбувається на соціальному, соціально-психологічному та мовному рівнях.

Стереотипи завжди національні, а якщо і трапляються аналоги в інших культурах, то це квазістереотипи, тому що вони розрізняються нюансами та деталями, які мають принципове значення. Культурологічне середовище певного етносу містить у собі ряд елементів стереотипного характеру, які, як правило, не можуть бути адаптовані та інтерпретовані представниками іншої культури. Такі елементи називають лакунами. Із сукупності лакун складається національний стереотип - уявлення про те, як повинні поводити себе представники певної етнокультурної спільности.

Стереотипи формуються на основі досвіду, частого повторення рольових ознак, які характеризують поведінку, манеру говорити, рухатися, одягатися. Стереотипи можуть реалізовуватися в "народній мові", під якою розуміється різниця між тим, як люди використовують мову та що вони думають про свою мовленнєву поведінку. Стереотипи являють собою наслідок прагнення людей упорядкувати, систематизувати навколишній світ, який являє собою нескінченне різномаїття неповторних індивідуальностей. Стереотипи багато у чому збіднюють специфіку, особливості окремих осіб. Як пише Д. Таннен, "генералізації, схоплюючи загальне, нехтують індивідуальним" [Tannen D.].

З позицій лінгвістики стереотип - це таке явище мови та мовлення, такий стабілізувальний фактор, який дозволяє, з одного боку, зберігати та трансформувати деякі домінантні складові даної культури, а з іншого - проявити себе серед "своїх", розпізнати свого. Лінгвістичні стереотипи - це такі прояви мовленнєвої поведінки, на підставі яких особа може бути віднесена до того чи іншого суспільства.

Найтиповіша форма рольової взаємодії людей - пари соціальних ролей. Співвіднесення ролей у таких парах має вертикальний та горизонтальний вимір. Вертикальний вимір відносин між комунікантами віддзеркалюється у значенні коефіцієнта Р - "влада". Вертикально стосунки між учасниками інтеракції можуть бути подані такими варіантами: 1) Р > 1 - роль одного учасника комунікації більш значуща, ніж роль його партнера; 2) Р = 1 - рівність соціальних ролей членів групи або учасників ситуації. Такий соціальний параметр, як "влада", часто впливає не тільки на тривалість реплік, а й на те, хто пропонує зміну теми розмови діалогу. Якщо статус мовця "закодований" його мовною поведінкою, то зміна мовленнєвого ходу та довжина реплік регулюються таким параметром, як соціальна роль. Крім своєї звичної статусної ролі (колеги, товариша, доньки, батька і т. ін.), кожен комунікант виконує й певну ситуативну роль, яка зумовлюється як зміною статусної ролі співрозмовника, так і певними комунікативно-психологічними установками (мовець переконує, погоджується / не погоджується продовжувати мовленнєвий контакт). Щодо ситуативної ролі, то вона змінюється при симетричних та асиметричних відносинах спілкування.

Параметр "влада" трактується у працях більшості дослідників як сукупність абсолютних та відносних характеристик, які обумовлюють залежність одного з комунікантів від його партнера зі спілкування. П. Браун та С. Левінсон [Brown P., Levinson S.] виокремлюють два загальних джерела влади, кожне з яких може забезпечуватися як нормами даного суспільства, так і їх нехтуванням. Перше джерело влади визначається як "матеріальний контроль" - контроль розподілу матеріальних благ та застосування фізичної сили. Друге джерело влади виокремлюється як "метафізичний контроль" - контроль дій оточуючих, не підкріплений матеріально або інституціонально.

Горизонтальний вимір соціального контексту, який має симетричний характер, віддзеркалюється у значенні параметра "дистанція" (D). Соціальна дистанція визначається як відношення інтимності, за яким для мовця всі партнери зі спілкування поділяються на два класи - "свої" та "чужі". Безліч потенційних партнерів з ознакою "свій" для мовця обмежена; кількість партнерів з ознакою "чужий" потенційно нескінченна. Соціальна дистанція може характеризуватися як "близька" або "далека" залежно від ступеня інтимності стосунків між мовцем та слухачем. Існує "середня" дистанція, яка притаманна інтеракції індивідів, знайомих один з одним, але не близьких друзів. Мовленнєва поведінка людини при спілкуванні з членами її групи відрізняється від її ж мовленнєвої поведінки поза цією групою.

Соціальний статус, соціальні ролі, малу соціальну групу комунікантів можна віднести до "внутрішніх" параметрів комунікативного акту, які впливають на вибір та використання мовленнєвих засобів. У комунікативному акті суттєву роль відіграє не тільки соціальна відмінність між мовцями, але й умови реалізації мовленнєвих кодів. До таких умов, крім суто "зовнішніх" (наприклад, параметри приміщення, в якому реалізується комунікативний контакт), слід віднести характер мовленнєвих повідомлень та їх функцію.

2. Гендерний аспект діалогічного дискурсу

У середині 60-х років ХХ ст. лінгвісти починають цікавитися різницею мовленнєвої поведінки чоловіків та жінок. Сучасні науковці розглядають гендер як системну характеристику соціального порядку, яка постійно відтворюється як у структурах свідомості, так і у структурах міжсуб'єктної взаємодії. Згідно з точкою зору О.Л. Бессонової гендер є мисленнєвим конструктом або моделлю, що введено для більш адекватного та коректного опису проблем статі й розмежування його біологічних та соціокультурних функцій [Бессонова О.Л.]. Услід за А.П. Мартинюк гендерну ідентичність розуміємо як соціокультурну категорію, комплекс соціальних, психологічних, емоційних та інших аспектів чоловічих і жіночих соціальних ролей, що стереотипно нав'язуються йому / їй лінгвокультурним соціумом за допомогою мови як основного каналу одержання соціокультурної інформації [Мартинюк А.П.]. У гендерних дослідженнях чітко виокремлюються три основні напрями: соціальна природа чоловічої та жіночої мов; особливості чоловічої та жіночої мовленнєвої поведінки; когнітивний аспект гендерних особливостей.

Вияв специфічних особливостей чоловічого та жіночого мовлення перешкоджається тим, що між "чоловічим" та "жіночим" мовленням немає непрохідних меж. Особливості, які відзначаються рядом авторів, є, швидше за все, тенденціями використання. Так, Дж. Херцлер [Herzler J.O.] зазначає: контакти між статями настільки постійні та інтенсивні, що значні мовленнєві розбіжності не можуть довго утримуватися. Л.П. Крисін [Крысин Л.П.] підкреслює, що "...як показують дослідження розбіжностей "чоловічого" та "жіночого" мовлення у конкретних мовленнєвих суспільствах, ці розбіжності торкаються достатньо периферійних ділянок мови та ледь можуть створювати труднощі при комунікації". Явища, які висуваються як особливості "чоловічого" або "жіночого" мовлення, є наслідком психічного складу, характеру професії, соціальної ролі досліджуваних.

Д. Таннен [Tannen D.] стверджує, що її аналіз дає усі підстави думати, що чоловік та жінка користуються різними стилями: "My analysis emphasized that the husband and wife … had different but equally valid styles. …Recognizing gender differences frees individuals from the burden of individual pathology". Приклади, наведені автором, дають підставу стверджувати, що у спілкуванні представників різних статей комунікативні розбіжності мають місце частіше за все через неправильну інтерпретацію іллокутивної мети висловлення, що приводить до перлокутивного ефекту, який відрізняється від прогнозуючого: "The woman must realize that when he answers "yes" or "no" he is not making a non-negotiable demand".

Р. Лакофф [Lakoff R.] відмічає, що гендерні особливості мови виявляються у двох іпостасях: те, як говорять представники обох статей, та те, що говорять про них. Певні лексеми, стверджує автор, можуть бути використані тільки відносно жінок або тільки відносно чоловіків. Неадекватне їх використання призводить до створення адитивних сенсів висловлення - підкреслення маскулінного початку у жінок або фемінінного початку у чоловіків.

О.А. Земська, М.В. Китайгородська та Н.Н. Розанова [Земская Е.А., Китайгородская М.В., Розанова Н.Н.], досліджуючи мовленнєві факти, дійшли висновку, що особливостей у коді (наборі одиниць) між чоловіками та жінками немає. Особливості торкаються вживання мови, мовленнєвої поведінки мовців, стратегій ведення розмови. Автори, однак, неодноразово підкреслюють, що при дослідженні гендерних питань потрібен ретельний комплексний аналіз як лінгвістичних, так і екстралінгвістичних фактів стосовно індивідуально-психологічних особливостей досліджуваних. Наприклад, розглянемо розмикання мовленнєвого контакту: чоловіки можуть прощатися один із одним за руку, але не рекомендується подавати руки старшому, якщо він сам не подав руку першим. До речі, звичай вітатися і прощатися за руку прийшов до нас із прадавніх часів. Тоді люди простягували один одному відкриті долоні, щоб пересвідчитися, що в їх руках немає каміння або ножа. Дієслівні вирази a slight (deep) bow, raising of a hat, tapping on a shoulder, to kiss smb's hand (fingertips) та ін. відрізняють гендерну ознаку чоловіків і спосіб прощання. При прощанні чоловіки можуть допомогати жінкам одягнути пальто.

Список основної літератури

1. Бессонова О.Л. Оцінний тезаурус англійської мови: когнітивний і гендерний аспекти: Дис. ... доктора філол. наук: 10.02.04. - Донецьк, 2002. - 463 с.

2. Земская Е.А. Особенности мужской и женской речи / Е.А. Земская, М.В. Китайгородская, Н.Н. Розанова // Русский язык в его функционировании: Коммуникативно-прагматический аспект. - М.: Наука, 1993. - С. 90-136.

3. Крысин Л.П. Проблема социальной и функциональной дифференциации языка в современной лингвистике // Современный русский язык: Социальная и функциональная дифференциация / Рос. Академия наук. Ин-т русского языка им. В.В. Виноградова. - М.: Языки славянской культуры, 2003. - С. 11-33.

4. Мартинюк А.П. Конструювання гендеру в англомовному дискурсі. - Харків: Константа, 2004. - 292 с.

5. Brown P., Levinson S. Politeness: Some Universals in Language Usage. - Cambridge: Cambridge University Press, 1994. - 345 p.

6. Herzler J.O. A Sociology of Language. - New York: Random House, 1965. - 559 p.

7. Lakoff R. The Logic of Politeness, or, Minding Your P's and Q's // Papers from the Ninth Regional Meeting og the Chicago Linguistics Society. - Chicago, 1973. - P. 292-305.

8. Tannen D. You just don't understand: Women and Men in Conversation. - N.Y.: Ballantine Books, 1990. - 330 p.

Запитання до теми 9

1. Що таке соціолінгвістика та що вона вивчає?

2. Якими соціальними чинниками детермінується комунікативна ситуація?

3. Що охоплює поняття "культура"?

4. Що розуміють під мовленнєвою поведінкою?

5. Хто вперше згадує феномен стереотипу та що під ним розуміють?

6. Який вигляд має найтиповіша форма рольової взаємодії людей?

7. Як трактується параметр "влада"?

8. Які два загальних джерела влади виокремлюють?

9. Що розуміють під гендером? Коли було введено це поняття?

Тема 10. Невербальні засоби комунікації

Процес вербальної комунікації відбувається завжди у деякій конкретній ситуації, що містить множину факторів, які мають значення для змісту самої комунікації. Так, будь-який діалог, наприклад, завжди "прив'язаний" до конкретних осіб з особливостями їхнього голосу, міміки, до контексту - теми розмови і т.д. Усі ці умови перетворюють загальну схему комунікації в мовленнєвий акт за участю власних мовних факторів, наприклад, речення з його структурою у взаємодії з усіма такими побічними факторами, як психічний стан мовця, його манера жестикуляції, присутність сторонніх осіб (що може бути причиною вживання "натяків" і т.д.). Як бачимо, людське мовлення супроводжують невербальні (несловесні) системи знаків. Саме невербальні знаки зумовлюють найбільшою мірою відмінність між усним і писемним мовленням. Якщо в писемному мовленні є лише один канал інформації (текст), то усне мовлення має два канали інформації: текст (висловлювані слова) та інтонація, міміка, жести тощо. Другий канал є надзвичайно вагомим при спілкуванні. Отже, вивчення процесів вербальної передачі інформації завжди повинне спиратися як на мовні, так і на немовні фактори.

Усвідомлення необхідності використання у тій чи іншій формі у сфері лінгвістичного дослідження факторів, які безпосередньо супроводжують мовлення, у сучасному мовознавстві було чітко виражено у "Тезисах Празького товариства", у яких концепція функціонального підходу до мови природно вимагала розширення поняття "засоби мовленнєвого спілкування". У зв'язку з цим у вищеназваних тезах звертається увага на те, що "слід систематично вивчати жести, які супроводжують і доповнюють усні прояви мовця за його безпосереднього спілкування зі слухачем, жести, які мають значення для проблеми лінгвістичних регіональних союзів".

У живе мовне спілкування вплетено множину обставин, які супроводжують як ціле висловлювання, так і його фрагменти, причому всі немовні фактори відіграють допоміжну роль у спілкуванні, мова ж - головну: для неї завжди відкрита можливість використовувати для спілкування лише власні мовні засоби. У даному випадку не розглядаються два явища, що можуть свідчити про дещо іншу роль немовних факторів: 1) мова глухонімих, де сукупність жестів і символів може трактуватися і як первинна (власне мовна), і як вторинна система (код-замінник); 2) мова жестів у деяких народів, яка, проте, не може розглядатися як символічна система вторинного походження, що існує на базі природної мови. Незважаючи на перехідний характер зовнішніх обставин, існують деякі стереотипи ситуацій, які супроводжують той чи інший конкретний зміст акту комунікації.

Про важливість невербальних засобів комунікації свідчать численні приклади. Розповідають, що колись Ф. Достоєвський виголосив чудову промову про О. Пушкіна. Пізніше цю промову було опубліковано. Прочитавши її, ті, хто слухав Достоєвського, з подивом зауважували, що це зовсім інша промова. Однак це була та ж промова, промова великого майстра слова, але в надрукованому вигляді вона була позбавлена значної частки своєї сили впливу.

Дехто вважає, що несловесний канал дає слухачеві інформації більше, ніж словесний. На доказ цього наводиться зауваження Р.М. дю Гара про своїх героїв із його твору "Сім'я Тібо": "Слова були для них порожнім звуком. Проте погляди, усмішки, тембр голосу, найнезначніші рухи вели між собою безугавну розмову".

Невербальні засоби комунікації вивчає паралінгвістика. Це досить нова мовознавча дисципліна, що займається вивченням факторів, які супроводжують мовне спілкування та які беруть участь у передачі інформації. Паралінгвістика розвинулась у 50-ті роки ХХ століття. На сьогодні назва "паралінгвістика" міцно утвердилася у мовознавстві для позначення галузі науки, яка займається загалом сферою несловесної комунікації.

Коло питань, які обговорюються у межах паралінгвістики, охоплюють всі види кінесики (від жестів до пантоміми), всі види фонації (від мовлення до вокального мистецтва) і всі види спілкування за участю так званого ситуативного тексту.

Як вважають деякі лінгвісти, паралінгвістика як наука про мову не співіснує із соціолінгвістикою, етнолінгвістикою і т.д. (як порівняно самостійними розділами мовознавства), а є, швидше за все, частиною інтралінгвістики, оскільки вивчення функціонування мови містить у собі вивчення зв'язків внутрішніх засобів мови з факторами, що супроводжують мовне спілкування і беруть участь у передачі інформації.

Власне, лінгвістика не може обійтися без пояснення тієї чи іншої структури висловлювання у випадках, коли ця структура зумовлена участю яких-небудь паралінгвістичних засобів, і оскільки паралінгвістика є чисто функціональною частиною комунікації, то, природно, вона і повинна входити у загальну сферу інтралінгвістики.

Таким чином, відбувається зіткнення двох систем: первинної - мовної і вторинної - паралінгвістичної як функціонально мовної. У зв'язку з цим завданням паралінгвістики є "вивчення можливого згортання структури висловлювання в умовах реального спілкування й аналіз немовних елементів, які є опорою для експліцитного розгортання конкретного висловлювання при сприйнятті повідомлення".

До інших невербальних засобах комунікації відносять фонацію, кінесику та інші невербальні засоби комунікації.

1. Фонація

На часі увага лінгвістів зосереджена, головним чином, на вивченні паралінгвістичних засобів біологічного походження, але функціонально використовуваних у комунікації.

До паралінгвістичних явищ, або до паралінгвізмів, як правило, відносять властивості звукової фонації, а також міміку, жести й інші виразні рухи, що супроводжують мовне висловлення і несуть додаткову до його змісту інформацію. Зупинимося насамперед на явищі цього виду, що позначається терміном широкого змісту - "фонація".

Своєрідність артикуляції людини полягає в тому, що, крім утворення одиниць комунікації за допомогою органів мовлення і насамперед голосу, у самому акті комунікації втілюються всі характеристики, властиві мовцю, що виявляються, крім жестів і міміки, насамперед голосовими якостями людини.

Артикуляція в широкому розумінні є ніби синтезом фонаційних моментів у процесі комунікації, і завдання лінгвістичного аналізу полягає не лише в тому, щоб досліджувати самі мовні форми, але й встановити суттєві ознаки власної мовної артикуляції і відрізнити їх від ознак, властивих фонації.

Фонація як явище в цілому фізичне пов'язана з усіма властивостями голосового апарата людини, виявляє тому ті ознаки, що властиві насамперед мовцю як фізичному індивіду.

Загальні фонаційні ознаки, такі, як сила голосу, тембр, обертони, дикція і т.д., за своєю природою пов'язані з фізіологічними особливостями суб'єкта і залежні від його психічного стану, завжди супроводжують мовну артикуляцію і є зовнішнім показником фізичного стану суб'єкта.

Фізичні дані голосу, безумовно, несуть у собі інформацію, що є для того, хто сприймає, основою різноманітних умовиводів із залученням власного досвіду і знань про ті або інші властивості суб'єкта. Оскільки ця інформація не пряма, а явно непряма, то вона не завжди навіть може розшифровуватися однозначно через не строго визначений обсяг ознак.

Відомо, що сила голосу характеризує мовлення людини, оскільки вона завжди виявляється або може виявитися в мовній комунікації, але особливо показова сила голосу у співі, коли в чистому вигляді проявляються властивості голосового апарата людини.

Тембр голосу часто називають "забарвленням звуку", "колоритом" або просто "кольором голосу". За тембром ми легко розрізняємо голоси знайомих. За "кольором" голосу вокальні педагоги визначають тип голосу співака (баритон, бас, тенор і т.д.).

Із загальнофонаційних ознак мовлення, частина з яких не стосується мови як засобу артикуляції, тобто виробництва словесних комунікаційних одиниць, необхідно виділити ще одну сферу, а саме інтонацію, що лежить на стику двох функцій мови.

Одна з цих функцій є чисто граматичною властивістю, що входить у систему засобів мови й утворює компонент структури фрази (поряд із граматичними категоріями типу порядку слів). Це явище досліджувалося лінгвістами з боку фонетичних і граматичних особливостей.

Інтонація у фоні логічного наголосу (тут можна розглядати логічний наголос як особливий інтонаційний засіб виділення члена речення) використовується в різноманітних мовах по-різному залежно від типу мови (аналітичний або синтетичний лад, розвинута відмінкова система і т.д.).

Особливим видом фонації, що супроводжує мовне висловлювання, є характеристика суб'єкта не з погляду його фізичних даних, а з погляду несуб'єктних обставин, що супроводжують мовне висловлювання.

Інтонація є найбільш складним явищем серед фонаційних особливостей мови, пов'язаних із мовленням і мовцем.

Мартін виділив чотири нових аспекти вивчення інтонації: 1) акцентний; 2) інтонаційний; 3) експресивний (контрольований) і 4) афективний (неконтрольований).

Відповідно до сучасного тлумачення проблеми емоційної інформації в мові багато спеціалістів, що вивчають інтонацію, виділяють в інтонації емоційну функцію, називаючи її найчастіше експресивною з деталізацією.

Цілком очевидно, що вся ділянка експресивної інтонації функціонально не входить у внутрішню структуру мови, а є надбудовною і не включається у власне лінгвістичну проблематику.

Безумовно, що ці особливості нелінгвістичної функції інтонації, що мають своїм джерелом психіку людини, можуть бути зафіксовані об'єктивно за визначеними параметрами і схарактеризовані як визначені стимули для одержання немовної інформації про суб'єкта, що говорить.

Леон експериментально встановив такі акустичні параметри інтонації для вираження емоцій (гнів, смуток). Наприклад, для смутку: 1) вузький мелодичний інтервал; 2) рівний мелодичний контур; 3) повільний темп; 4) слабка інтенсивність. Відповідно для гніву, наприклад, четвертим параметром буде велика інтенсивність і т.д.

Інтонація подібних емоцій як вираження немовної інформації, на відміну від інших фонаційних даних, є більш вузькою сферою звукової мови, і фахівці з інтонації відстоюють тому право займатися функцією інтонації в цьому плані.

Напевне, функціональний підхід до всієї області фонації повинен бути спрямований на чітке відмежовування також і у сфері інтонації чисто лінгвістичних особливостей як структурних рис мови від усіх видів нелінгвістичної інтонації як просодичних ознак, що стосуються немовної інформації, що нашаровуються на артикуляцію мови.

Емоційні чинники, що не стосуються безпосередньо внутрішнього змісту фрази, але використовувані при висловлюванні, є показниками контексту комунікації, проте виходять за межі не тільки мовних засобів, але навіть паралінгвістичних, - це такі чинники, як переконаність, грубість, задушевність, презирство, гнів, радість і т.д. Вони не є складовими частинами словесного висловлення, якщо не входять як елемент змісту в структуру.

Подібна фонація належить до власне чистих екстралінгвістичних чинників, тобто чинників, на основі яких слухач може робити висновки про настрій і стан мовця. Але фонація не є за своєю функцією компенсувальним засобом для оформлення фрази, тому дані фонаційні засоби можуть розглядатися або як маргінальний випадок у паралінгвістиці, що виходить за межі висловлювання, але що перебуває в межах самої мови, або як немовний і непаралінгвістичний засіб.

Слід сказати, що ці характеристики комунікації надзвичайно поширені й фактично завжди наявні навіть у нейтральній функції (на основі опозиції в кожному висловлюванні).

Таким чином, при дослідженні властивостей мовної фонації ми насамперед виявляємо можливість розгляду проблеми в чотирьох аспектах.

Перший аспект є чисто мовним, тому що він пов'язаний із вивченням артикуляції мовних одиниць і стосується тому компетенції власне лінгвістики.

Другий аспект також безпосередньо пов'язаний із вивченням артикульованої мови, але не окремих звуків, як таких, а супрасегментних відрізків, до яких насамперед належать інтонація і фразовий наголос як елементи мовного виявлення структури висловлювання. Цей аспект розглядається, як і перший, у сфері власне лінгвістики.

Третій аспект не пов'язаний безпосередньо з вивченням артикуляції і виявленням структурних елементів висловлювання, а досліджує артикуляцію як деяку просодичну ознаку, що виявляє загальні умови комунікації (виявлення таких ознак конкретного процесу комунікації, як впевненість або сумнів, грубість або делікатність мовця і т.д.). У кожному мовному колективі створюється певний стереотип цих просодичних ознак комунікації, що входить у поняття комунікації як деяка підсистема нарівні з підсистемою жестів, міміки, але з функцією неструктурного оформлення висловлювання, а передачі деякого фонаційного стереотипу надфразового характеру. Цей третій аспект може розглядатися тому як маргінальний випадок паралінгвістичного використання фонаційних можливостей людини.

І, нарешті, четвертий аспект - дослідження мовної фонації як чисто психофізичного явища, пов'язаного вже безпосередньо з особливостями голосу, тобто явища, що не стосується мовної артикуляції й виявляє лише психофізичний стан мовця (роздратування, знервованість і т.д.).

Проте явища, що розкривають психофізичний стан людини, як і деякі жести і міміка, не входять у підсистему мовної комунікації і можуть відбуватися навіть без участі мови, не супроводжуватися мовними актами, отже, вони функціонально незалежні від мови, тому і не розглядаються як засоби паралінгвістики.

2. Кінесика

Для позначення особливої дисципліни, яка вивчає семіотику рухів тіла, найчастіше вживається термін "кінесика".

Початок науковому вивченню кінесики, по суті, був покладений Ч. Дарвіном, який фундаментально дослідив питання зв'язку між походженням мови та розвитком жестів і міміки. Уже в ХХ столітті було багато праць, присвячених вивченню невербальної комунікації.

Паралінгвістична кінесика може розглядатися як деяка частина вербальної комунікації, властивій лише людині, і вона повинна бути виділена як особлива частина "кінесичної" поведінки людини.

Можна припускати, що постійний супровід звуку різноманітними жестами був споконвічним і завжди залишається для людини невід'ємною частиною комунікації. Різноманітними можуть бути протягом історії розвитку мови тільки їхнє співвідношення і взаємодія. Якщо для початкового стану антропоїдів кінематична мова могла являти собою дійсно деяку знакову систему спілкування, то утворення мови замінило собою стару систему, витіснивши першу як систему спілкування.

Те ж саме порівняння сучасної мовної системи людини з різноманітними видами біологічного спілкування всіх істот, крім людини, може мати сенс тільки як віддалена аналогія. У зв'язку з утворенням звукової мови як єдиної системи спілкування людини всі інші види спілкування відмерли як самостійна система і перетворилися у додаток до тотальної системи вербальної мови.

Багато дослідників указували на те, що людина як біологічний вид зберігає в собі ознаки тваринного характеру й у системі засобів комунікації (тактильна, візуальна, навіть хімічна системи), але всі ці форми, по-перше, існують у людини одночасно зі звуковою мовою, а по-друге, ніколи його не заміняють. Крім того, жестова система, наприклад, людини, не мають іконічного характеру, - вона абстрактна й універсальна на противагу дії сигналізації у тварини, визначальної чисто конкретної поведінки особи.

Не можна не погодитися з тим, що немовні комунікативні системи людини є підпорядкованими, вторинними системами, але, незважаючи на найрізноманітніше їхнє походження, вони за своєю функцією лише є додатком до мови, використовуються мовою і декодуються за допомогою мови. Ця обставина дає підставу не вважати зазначені системи самостійними, бачити в них структурно організовану систему, а не допоміжні засоби, використовувані звуковою мовою. У цьому значенні всі паралінгвістичні засоби можуть бути об'єднані тільки за своєю функцією, тобто за функцією участі у формуванні інформації мовного висловлювання, а не за своїм матеріальним статусом. Ті самі матеріальні форми "немовної поведінки" (nonverbal behavior) людини, з одного боку, повинні розглядатися паралінгвістикою, а з іншого - будь-якою іншою галуззю науки (наприклад, генетикою і т.д.). З цього погляду, наприклад, вивчення жестів можна проводити в аспектах: біологічному, культурно-історичному, етнографічному і паралінгвістичному.

Більш детальний опис видів рухів тіла можна дати в зв'язку з тією або іншою поставленою метою. Для лінгвіста важливо, проте, у всіх цих випадках проводити чітку межу між паралінгвістичною і біологічною функціями цих засобів.

Жести у системі невербальних засобів комунікації

Поряд із широким ситуаційним паралінгвістичним контекстом усне спілкування широко використовує типізовані фізичні прояви мовця, спрямованими на орієнтацію слухача однозначно сприймати висловлювання. До цих засобів належать насамперед жести і міміка. До жестів належать різноманітні рухи тіла, тобто кінесика, а до міміки - вираз обличчя мовця.

Слово "жест" запозичено з французької мови, а у французькій мові це слово успадковано з латинської мови: gestus означає "постава, поза, рух тіла".

Значення окремого жесту коливається від цілого повідомлення до позначення окремого звуку. Мова жестів засвідчена у народів первісної та розвинутої культури, в умовах багатомовності (в індіанців Північної Америки), природної німоти (мова жестів глухонімих) та штучної (мова жестів цистерціанців, жінок у деяких місцях Кавказу). Жестами американські індіанці могли переказувати повідомлення на досить значні відстані в межах видимості, але за межами чутності. В їхній кінетичній мові образних та вказівних знаків були також умовні знаки, за допомогою яких можна було передавати власні імена та назви.

Антропологи виявили, що людське тіло може набувати до тисячі найрізноманітніших стійких поз, значна частина яких має чітко виражене комунікативне призначення. Міміка та жести підсилюють інформацію, а іноді створюють певний підтекст, навіть антонімічно переосмислюють сказані слова, таким чином ілюструючи відому сентенцію, що мова дана для того, щоб приховувати свої думки. Не слід випускати з уваги й те, що у спонтанному мовленні, коли важко підшукати потрібне слово, його заміняють жестом. Якщо, наприклад, запитати, що таке кручені сходи або брижі, будь-яка людина, навіть дуже обдарована в мовному плані, мимовільно починає рукою зображати спіраль або кистю руки в горизонтальному положенні похитувати пальцями.

Мовознавці зрозуміли важливість міміки і жестів у спілкуванні, особливо якщо врахувати, що вони мають і національну специфіку; це засвідчується створенням останнім часом словників жестів і міміки.

Види жестів

За своєю роллю в комунікації виділяються дві групи жестів: жести знакові (що мають як план вираження, так і план змісту) і жести незнакові. Розглянемо спочатку використання у мові жестів незнакових - ритмічних і емоційних.

Ритмічні жести

Підкреслення ритмічного малюнка висловлювання - найважливіше амплуа жесту в розмовній мові. У лінгвістичній літературі справедливо відзначалася подібність ролі жесту з роллю інтонації в організації висловлювання. Точніше кажучи, жест частково дублює інтонацію, робить її наочною в буквальному значенні слова - виділяє певні мовні синтагми, зазначає їхні межі, вказує на прискорення або уповільнення темпу мовлення, підкреслює логічний наголос (центр інтенсивності). Усупереч заданій інтонації людина в природній ситуації жестикулювати не може: і кинесика жесту, і кинесика нашої артикуляційної бази підпорядковуються в момент мовлення єдиному моторному центру мозку, єдиному імпульсу. Оскільки у мовця відбувається співкоординація тонких артикуляторних рухів, необхідних для вироблення звуків мовлення, і динамічних рухів, виконуваних руками, то це створює ритмічну єдність усіх засобів комунікації.

Ритм висловлювання в розмовному мовленні - рівномірне чергування прискорення й уповільнення - створюється і підкреслюється повторенням однотипної інтонеми і - одночасно - повторенням того самого жесту в одних випадках і переключенням на новий тип інтонеми і відповідно новий тип жесту - в інших. Усе це і створює картину рухливої гри прискорень і уповільнень, напружень і ослаблень у розмовному мовленні. Ритможест підкреслює також комунікативно-значуще членування мовлення.

Монотонність ритму прекрасно передає одноманітне погойдування головою або скандоване погойдування ребром долоні. Певні інтонаційно-синтаксичні структури природніше провадяться і легше сприймаються за участю в акті мовлення жесту. Такою є конструкція перелічення. Сама структура фрази при переліченні - повторення однорідних в інтонаційному відношенні відрізків - викликає потребу підтримати динамічну структуру фрази динамікою жесту. При переліченні ніби включається наш внутрішній метроном - і мовець виявляє хід цього свого внутрішнього часу жестом.

Ритможест - це сигнал, додатковий суперсегментний засіб для організації висловлювання. Характерно, що за ним не лише не закріплений якийсь певний зміст, але немає, як правило, і фіксованого малюнка жесту. Ідеальний випадок ритможесту - скандування долонею руки (ребром її), але цю саму функцію може виконувати й інший жест, наприклад, рух руки, стиснутої в кулак, або що описує у повітрі пальцем півколо, або що-небудь третє, четверте... Суттєве тут одне - сама ритмізація руху, подвоєння, потроєння і т.д. того самого руху в заданому темпі. Ритм може відбивати і рука, що набула положення для виконання якогось жесту-знаку; при цьому в одному жесті сполучається дві функції.

Емоційні жести

Жести подібні до інтонації й щодо передачі емоційних відтінків мови. І тут вони виконують роль дублерів відповідних інтонаційних конструкцій: неможливо передати той або інший емоційний стан тільки жестом (тільки мімікою - можна), але у по'єднанні з мовним текстом - хоча б тільки з вигуком - такий жест посилює задану інтонацією експресивність.

У жесті емоція одержує "матеріальну точку опори". Жести підкреслюють здивування, прикрість, захоплення, радість, висловлюючи ставлення мовця до змісту повідомлення. Емоційний жест "читається" відповідно до міміки особи й інтонації мовлення.

Емоційні жести є дуже індивідуальними, користування ними багато в чому залежить від навичок і темпераменту мовця. Повні, енергійні жести свідчать про афектованість людини і зазвичай не рекомендовані етикетом.

Можна перелічити декілька найбільш усталених жестів, що названі й у мовних фразеологізмах. Наприклад: "сплеснути руками" (радість, захоплення); "розвести руками" (досада, здивування); "похитати головою" (несхвалення); "схопитися за голову" (розпач); "відмахнутися (рукою)" (незгода); "бити себе в груди" (каятися; невдоволення собою). У ролі емоційного підсилювача особливо поширений короткий напружений рух головою. Жест, що символізує для всіх носіїв мови певну групу почуттів, спроможний передати велику або меншу напруженість емоцій, які мовець вкладає у висловлювання.

Деякі жести емоційного плану стають знаками. Так, рух відмахування рукою може бути самостійною реплікою в діалозі. У цьому випадку в одному жесті сполучаються два різних плани - інформаційний і емоційний.

Жести-знаки

Серед жестів, які безпосередньо пов'язані із передачею інформації й які мають план змісту, виділяються жести вказівні, образотворчі (іконографічні) і символічні (наприклад, див. мал.).

Вказівні жести

Функція вказівних жестів полягає в тому, щоб виділити якусь частину простору навколо мовця. Зазначити можна просто поглядом, кивком голови, але вказівка рукою буває найбільш точною і конкретною, і тому зазвичай у багатьох ситуаціях перевага надається їй.

В основі вказівного жесту лежить рух руки, що визначає потрібний напрямок щодо якоїсь нерухомої осі. При скороченій формі жесту активну роль можуть відігравати фаланги пальців щодо нерухомої кисті; при більш повній формі - кисть щодо передпліччя і, нарешті, вся рука щодо тулуба. Етикет забороняє "показувати пальцем" (вказівним), особливо на людину. Але вказівка на малий предмет, наприклад, на слово в рядку, за допомогою вказівного пальця не є відступом від "правил доброго тону".

Мова жестів Північної Америки й Австралії: 1-сонце, 2-блокгауз, 3-4-дощ, 5-обмін, 6-7-дружба, 8-продаж, 9-дим, 10-дерево, 11-кажи правду, 12-13-намет, 14-гроші, 15-ведмідь, 16-верхи, 17-заперечення, 18-кінь, 19-судина, питво, 20-антилопа.

Вказівні жести в мовленні супроводжуються зазвичай вказівними займенниками: Ми туди (жест) ідемо?; На це от (жест) подивися//; Вона вже доросла мені досюди (жест)//; Тобі який клей? Такий (жест) хочеш? Вказівний жест цілком розуміється лише в мовному контексті. Деякі вказівки взагалі можна зрозуміти лише в зв'язку з певною системою уявлень, із "картиною світу", відбитою в мові. Наприклад, якщо людина вказує на груди - зліва, де серце, говорячи: "У нього отут (жест) нічого немає", - це рівнозначно виразу "у нього немає серця" (у переносному значенні). Аналогічною є вказівка на голову, якщо хочуть сказати, що людина не занадто розумна.

У випадках, коли скористатися словом не можна з тих або інших ситуаційних причин, вказівка на предмет може містити натяк на цілу ситуацію. Вказівка на годинник (або місце на руці, де носять годинник), як правило, означає нагадування про якийсь домовлений термін.

Образотворчі жести

В образотворчого жесту завжди є реальний прототип, особливості якого намагається передати той, хто жестикулює. Самі можливості зображення різних об'єктів різноманітні. Це пов'язано насамперед із тим, чи є об'єктом зображення сама людина (його зовнішні дані, пози, дії, а також міміка) або щось поза людиною (розмір і форма різноманітних предметів, їхній рух або положення в просторі). Імітація поведінки людини - це найменш умовна сфера невербальної комунікації, проте зазвичай "зображення" відрізняється від точного копіювання, що потрібно, наприклад, у ситуації навчання. При зображенні часто вибирається найбільш виразний елемент дії, що робиться представником усієї дії. Наприклад, у друкування на машинці входить ціла серія дій, але зображується, як правило, лише вистукування пальцями. Характерним є й експресивне посилення в зображенні.

За умовами вжитку образотворчі жести часто перебувають у додатковому розподілі з вказівними. За наявності предмета, про який іде мова, на нього можна вказати. За його відсутності часто виникає потреба описати його. Зокрема, використовуючи образотворчий жест. І той, і інший жест може бути в тексті сполучений із займенником. Різниця між показати і зобразити, тобто між вказівкою на предмет і зображенням його властивостей, лежить у самій основі протиставлень цих жестів. Проте за допомогою вказівки у визначеному мовному контексті в повідомлення можна включити і дані про ознаку предмета, у тому числі непросторову, тоді як зображенню піддаються лише зовнішні конкретні ознаки.

Жести-символи

За особливостями своєї знакової будови образотворчі жести протиставлені жестам-символам - третьому типу жестів. На відміну від образотворчого жесту, що несе в собі конкретне повідомлення про конкретні зовнішні ознаки предметів, жест-символ зазвичай має абстрактний зміст. Він лише традиційно приписується певному жесту і тому розуміється в межах одного колективу (у загальному випадку - у національних межах). Добре ілюструє різницю між образотворчим і символічним жестами різниця між піктографічним та ідеографічним письмом: жест образотворчий - піктограма, жест символічний-ієрогліф.

Серед умовних жестів-символів назвемо насамперед жести вітань при зустрічі і прощанні.

Деякі жести-символи не допускаються до вжитку етикетом і тому зазвичай супроводжують промову грубувату, просторічну. Але водночас вони яскраво експресивні і широковідомі всім мовцям. Це, наприклад, клацання пальцями по горлу - "випити вина"; постукати по чолу і чомусь твердому - "тупість"; покрутити пальцем біля скроні - "розумова неповноцінність" і т.п.