Українська мова

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Державна мова - мова професійного спілкування

літературний мова лексикографія

Мова - це найважливіший, універсальний засіб спілкування, організації та координації всіх видів суспільної діяльності: галузі виробництва, побуту, обслуговування, культури, освіти, науки.

Українська мова належить до індоєвропейської мовної родини, слов'янської групи і разом з російською та білоруською до східнослов'янської підгрупи. Найближчою генеалогічно до української є білоруська мова, адже обидві ці мови походять від давньоукраїнської і почали окремо розвиватися, починаючи з 15-17 століть. Українська мова має три групи діалектів. Існують проекти кодифікації певних українських говірок в окремі мови. Наприклад, декілька південно-західних говорів було кодифіковано в русинську мову. Кількома зарубіжними мовознавцями ці кодифіковані говірки вважаються окремою.

Українська мова входить до найпоширеніших мов світу, нею розмовляє близько 45 мільйонів людей. Вона належить до східної групи слов'янських мов, що входять до індоєвропейської мовної сім'ї. Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою в Україні, «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на їй всій території України».

Державна мова - це закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформатики.

Термін «державна мова» з'явився в часи виникнення національних держав. Звичайно, в однонаціональних державах немає необхідності конституційного закріплення державної мови. У багатонаціональних країнах статус державної закріплюється за мовою більшості населення. Українська мова мала статус, близький до державного, вже у XIV-першій половині XVI століття, оскільки функціонувала в законодавстві, судочинстві, канцеляріях, державному і приватному листуванні.

Утвердження української мови як державної неможливе «без органічної взаємодії принаймні двох засад:

1. створення такої мовної ситуації, за якої б українська мова мала б усі можливості безперешкодного вживання, вияву комунікативних функцій, властивих іншим високорозвинутим літературним мовам у сучасних цивілізованих суспільствах;

2. ефективного вивчення на різних ділянках освіти у поєднанні з мовним вихованням».

Українська національна мова існує у вищій формі загальнонародної мови - сучасній українській літературній мові та у нижчих формах загальнонародної мови - її територіальних діалектах.

Отже, не слід ототожнювати поняття «національна мова» і «літературна мова». Національна мова охоплює літературну мову, територіальні діалекти, професійні й соціальні жаргони, суто розмовну лексику, а літературна мова є вищою формою національної мови. Національну мову творить народ, тоді як відшліфована її форма - літературна мова - творилась митцями слова.

Літературна мова - це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюється специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм. Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності. Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Мовна норма (лат. norma - правило, взірець) - закріплені в практиці зразкового використання мовні варіанти (в галузі вимови, слововживання, граматичних та інших мовних засобів), які найкраще і найповніше з числа співіснуючих виконують свою суспільну роль.

Унормованість - необхідна приналежність літературної мови. Норми літературної мови єдині і загальнообов'язкові. Вони виробляються всією суспільно-мовною практикою народу, відшліфовуються майстрами слова різних стилів, обґрунтовуються в основних закономірностях мовознавчою наукою і узаконюються певними урядовими і науково-освітніми актами. Норма - категорія історична: будучи до певної міри стійкою, стабільною, що забезпечує її функціонування, норма разом з тим зазнає змін, що випливає з природи мови як явища соціального, яке перебуває в постійному розвитку разом з творцем і носієм мови - суспільством.

Розрізняють різні типи норм:

- орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень),

- графічні (передавання звуків на письмі),

- орфографічні (написання слів),

- лексичні (слововживання),

- морфологічні (правильне вживання морфем),

- синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень),

- стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування),

- пунктуаційні (вживання розділових знаків).

2. Поняття про сучасну українську літературну мову, її форми

Сучасна українська мова - закономірний етап історичного розвитку української мови. Хронологічні межі поняття «сучасна українська мова».

Різновиди сучасної української мови: просторіччя, жаргон, діалекти і літературна мова.

Літературна мова - нормалізована і кодифікована форма існування української мови. Усна і писемна форма сучасної української мови. Функціонально-комунікативні різновиди української літературної мови. Типологічні особливості сучасної української мови як мови синтетично-аналітичного типу. Українська мова - мова українського народу, української нації. Походження української мови, її зв'язки з іншими слов'янськими мовами. Соціальні функції української мови. Сучасна українська літературна мова - державна мова України, мова міжнаціонального спілкування народів України. Лінгвістичні дисципліни, які вивчають різні рівні системи сучасної української літературної мови: фонетика, лексикологія, морфеміка і морфонологія, словотвір, морфологія, синтаксис, стилістика.

Українська літературна національна мова сформувалася на основі найбільш уніфікованого й поширеного діалекту, в основі якого лежать середньонаддніпрянські говірки, але увібрала в себе і найважливіші елементи інших діалектів України. Літературна мова - це нормована мова з погляду лексики, граматики, орфографії, орфоепії (тобто це певні критерії вживання слів та речень).

Мовна норма - це сукупність загальновизнаних, кращих, найпридатніших мовних засобів, що вважаються правильними на певному історичному етапі.

Лексична норма - це відбір словесних засобів які сприяють встановленню певного мовного стилю.

Орфографічна норма - це орієнтація в написанні на останнє видання “Українського правопису” та на нормативні словники.

Граматична норма - це вибір правильних словоформ, а також правила побудови речень та словосполучень.

Орфоепічна й акцентна - це правила вимови й наголосу.

Стилістична норма - використання мовних засобів, властивих певному стилю.

Пунктуаційна норма - вживання розділових знаків.

Літературна мова має дві форми вживання:

1) писемну, пов'язану з усіма названими нормами, крім орфоепічної та акцентної;

2) усну - розмовно-літературний стиль, що включає всі норми, крім орфографічної.

Норми літературної мови - це сукупність загальноприйнятих правил, якими користуються мовці в усному й писемному мовленні.

Літературна мова - це вища форма вияву національної мови, відшліфована форма загальнонародної мови, якій властиві: багатофункціональність, унормованість, стандартність, уніфікованість, розвинена система стилів.

Вона обслуговує всі сфери діяльності суспільства (матеріально-виробничу, державну, культуру, радіо і телебачення, пресу, освіту, науку, художню літературу, побут людей); є засобом вираження національної культури, національної самосвідомості українців.

Найголовніша ознака літературної мови - це її унормованість, властиві їй норми.

3. Мовна форма. Типи мовних форм

Мовна норма -- сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі спілкування. Головна ознака мовної норми -- унормованість, обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність.

Сукупність загальноприйнятих,-усталених правил, якими керуються мовці в усному та писемному мовленні, складає норми літературної мови, які є обов'язковими для всіх її носіїв.

Мовні норми	Регулюють правильність	Приклади
1	2	3
Орфоепічні й акцентні Графічні Орфографічні Лексичні Морфологічні Синтаксичні Стилістичні	належної вимови звуків і звукосполучень, наголо-шуваннята інтонації передавання звуків на письмі написання слів згідно з чинним правописом слововживання у властивих їм значеннях на сучасному етапі уживання морфем керування, узгодження, поєднання та розміщення слів, речень відбору мовних первнів відповідно до умов спілкування	[леу], ане[л'еф]; [ш'іздеис'ат], а не [шес'т'дес'ат*] прецедент, а не прецендент посередині, а не посередині сторіччя, а не сторічча чотирма, а не чотирьма грати в шахи -- трати на вікнах бароко, а не барокко конвеєр, а не конвейєр на-гора, а не нагора ідеться про, а не мова йде про будь-який, а не любий протягом, а не на протязі дня надійшов, а не прийшов лист настала, а не наступила зима найкращий, а не самий кращий брати, а не приймати участь навчальний, а не учбовий рік Повідомлення надіслано за призначенням, а не За призначенням повідомлення надіслані кабінет завідувача кафедри, а не кабінет завідуючого кафедрою Він кваліфікований працівник, а не Він добрий роботяга
Пунктуаційні	уживання розділових знаків, коли вони змінюють зміст вислову	Додавати, не можна віднімати Додавати не можна, віднімати

Ці правила оберігають літературну мову від Проникнення в неї суржику, сленгу, діалектизмів і всього того, що може розхитати, спотворити її структуру. Існують своєрідні мовні табу, які не можна порушувати:

фонетичні -- їх порушення утруднює вимову: збіг декількох приголосних, зсув наголосу;

лексико-фразеологічні -- їх порушення переформатовує значеннєве наповнення слів і нерозкладених словосполук: спотворення значень слів, заміна компонентів стійких словосполук;

морфологічні -- їх порушення утруднює словозмінні парадигми: збочення у відмінкових формах, аномальне ступенювання;

синтаксичні -- їх порушення ламає нормативну побудову мовних словосполук і речень: заміна звичайного порядку слів у реченні, пропуск семантичного ядра, сплутування вживання прямої та непрямої мови;

орфографічні -- їх порушення суперечить вимогам сучасного правопису: відкидання великої літери, довільне її використання, відмова від дефісів;

пунктуаційні -- їх порушення не відповідає чинним правилам уживання розділових знаків: заміна позиції знака, повне або часткове нехтування засобами пунктуації.

Мовні норми складаються поступово. їх зміна зумовлюється соціально-політичними, історико-культурними й іншими чинниками. Наприклад, у конструкції на Україні -- Повій, вітре, на Вкраїну (Нар. тв.) прийменник на свідчив про стан (статус) території як складової великої держави-імперії. Ця форма й нині існує на позначення частини від цілого, як регіону, області й под., наприклад: на Алтай (-таї), на Буковині (-ну), на Кавказ (-зі), на Одещині (-ну), на Поліссі (-ся), на Тибет (-ті), на Урал (-лі), на Харківщині (-ну).

4. Мовне законодавство та мовна політика в Україні

Мовна політика - це комплекс цілей та принципів, що визначають регулювання мовних практик у різних сферах життя держави й суспільства, а також сукупність правових, адміністративних та господарчих механізмів, через які здійснюється згадане регулювання.

У багатонаціональних демократичних державах мовна політика стала засобом правового забезпечення безконфліктного існування різномовних спільнот, а в державах із значними етнічними меншинами - засобом забезпечення культурних прав цих меншин. У XX столітті особливої актуальності набуло використання мовної політики як інструмента культурної та ідеологічної деколонізації в країнах, які здобули державну незалежність.

Сучасна Україна є, за світовими стандартами, достатньо мононаціональною державою, де українці складають майже 3/4 всього населення. Проте наша держава залишається мовно, культурно й ідеологічно неоднорідною, у значній частині регіонів національна самосвідомість більшості громадян залишається невисокою.

Очевидними, різноманітними й надто серйозними є наслідки, залишені багатовіковим перебуванням України в складі спершу Російської, а згодом радянської імперії. За відсутності формальної дискримінації українців у колишньому СРСР за національною ознакою здійснювана русифікаційна мовна політика призводила до їх дискримінації реальної. Так, скажімо, в переддень здобуття незалежності, за даними міносвіти УРСР, українці складали лише 52 % від чисельності професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів республіки (при їхній питомій вазі в населенні 72 %), на той час як росіяни - 40 % (при питомій вазі в населенні 21 %). Так неможливість послуговуватися в вищій освіті рідною мовою призвела до цілком очевидного дискримінаційного щодо українців дисбалансу. Нація втрачала своє інтелектуальне майбутнє.

В цілому ж негативна спадщина колоніального періоду зводиться не лише до того, що значна частина українців досі вживає російську як мову повсякденного спілкування (причому в ряді важливих сфер, насамперед у бізнесі й мас-медіа, домінування російської є незаперечним). Ці наслідки виявляються ще й у тому, що ментально ці українці досі залишаються мешканцями колонії, й ладні судити про самих себе накинутими їм колись ззовні недолугими стереотипами. А відтак незалежність нашої держави з цього погляду ще аж ніяк не можна вважати гарантованою. Політики, що не стоять чітко на засадах української національної ідеї, за будь-якої зміни політичної кон'юнктури здатні будуть торгувати цією незалежністю в ім'я власних корисливих інтересів, не дістаючи при цьому належного різкого опору в суспільстві. Не обійшли Україну й глобалізаційні процеси, на вплив яких наше пострадянське суспільство часто виявляє дуже слабку відпорність. Скажімо, на ринку нашої масової молодіжної культури панівне становище досі посідає навіть не російськомовна, а англомовна продукція. Це також не сприяє формуванню цілісної системи національної культури як необхідної умови культурної самоідентифікації (й ширше - національної) українців.

Від набуття Україною державної незалежності актуальним було використання правового інструмента державної мови для консолідації українського суспільства, зміцнення національної свідомості, культурної та ідеологічної деколонізації України.

Нижче розглянемо стан сучасного мовного законодавства України.

Чинна Конституція України (ст. 10) проголошує:

"Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом".

5. Поняття культури мови і мовлення

КУЛЬТУРА МОВИ -- дотримання усталених мовних норм (див. Норма мовна) усної і писемної літ. мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування. Наука про К. м. -- окр. галузь мовознавства, яка, використовуючи дані історії української літературної мови, граматики, лексикології, стилістики, словотвору, виробляє наук, критерії в оцінці мовних явищ. Важливими складовими частинами К. м. є ортологія, стилістика мови (функціональна й експресивна оцінка мовних засобів), стилістика мовлення (ступінь доцільності використання мовних засобів у тексті). Гол. завдання К. м. -- виховання навичок літ. спілкування, пропаганда й засвоєння літ. норм у слововжитку, грамат. оформленні мови, у вимові та наголошуванні, неприйняття спотвореної мови або суржику. Низька К. м. характеризується порушенням правил слововживання, граматики, вимови та наголошення, написання. Напр., помилково вживають вислови добро пожалувати зам. ласкаво просимо, підписка газет зам. передплата газет, дякувати його зам. дякувати йому; неправильно наголошують слова: рублю, пи'шу, підймо зам. роблю', пишэ, пндемо. Ознакою низької К. м. є оглушення дзвінких приголосних у кінці слів і складів, м'яка вимова шиплячих, коли вимовляють дуп зам. дуб або чьому, шчьо зам. чому, що.

К. м. оцінюється щодо точності, ясності, виразності, стиліст. вправності, майстерності мовця у використанні лекс., грамат. синонімів, у доборі варіантів висловлювання (див. Варіантність норми) тощо. Існують, зокрема, синтакс. засоби увиразнення оратор. мови -- риторичні питання, звертання до слухачів, різноманітні форми діалогізації мови, які надають оратор. стилеві емоційності, невимушеності, жвавості. Висока К. м. означає володіння стиліст, багатством мови, уникнення у мовній практиці газетних штампів, канцеляризмів, діалектизмів, досягнення такої усної і писемної форми спілкування, яка б найповніше, найточніше передавала зміст думки. Мовні стереотипи, недбалість у висловленні -- це бідність думки. К. м. безпосередньо пов'язана із станом нормування, кодифікації літературної мови, відбитим у словниках, граматиках, практ. курсах мови. Регулювальна функція К. м. полягає, зокрема, в досягненні діал. рівноваги між нормат. та істор. граматикою, між практ. і теор. курсами мови. Вона по-різному реагує на закономірності усної мови і писемної мови. Культура усної мови -- це традиції усного спілкування освічених кіл суспільства, багатого на варіанти порівняно з культурою писемної мови. К. м. -- категорія оцінна, але індивід. смаки, уподобання мають ґрунтуватися на сусп. мовній практиці. Основи К. м. закладаються у дошкільному та шкільному вихованні. Тут формується мовний етикет, засвоюються зразки мовної поведінки, відшліфовані в процесі культур. спілкування носіїв мови. Індивід. робота над К. м. триває протягом усього свідомого життя мовця.

Виховання К. м. -- це розвиток чуття мови у процесі пізнання найкращих худож.-естет, зразків мови, засвоєння мовно-культурних традицій народу. В широкому розумінні К. м. передбачає високий рівень нац.-мовної свідомості індивідів, їх дбайливе ставлення до рідного слова, усвідомлення його значення для розвитку інтелектуальної та ємоц. культури нації.

К. м. як соціолінгв., етнопсихолінгв. дисципліна залежить від мовної політики, сусп. функцій мови, поширення престижу літ. мови через освіту, театр, видавничу діяльність, засоби масової інформації (див. Мова преси, Мова телебачення і радіо, Мова театру). Культуромов. підхід до літ. писем. практики започатковується в перших словниках, граматиках, автори яких (Памво Беринда, Лаврентій Зизаній, П. Білецький-Носенко та ін.) орієнтувалися на певні зразки, вибираючи їх із можливих варіантних форм, підкреслюючи специфіку української серед ін. мов. Культура укр. мови утверджувалася завдяки таким працям, як «Грамматика малороссийскаго нарЂчія» О.П. Павловського (1818), дослідженням Я. Головацького, П. Житецького, К. Михальчука, А. Кримського та ін. Становленню лекс. норм укр. мови сприяв «Словарь української мови» за ред. Б. Грінченка (1907 -- 09).

З 20-х pp. 20 ст. активне обговорення питань нормалізації укр. мови супроводжувалося появою перекладних термінол. словників, практ. курсів укр. мови, посібників з К. м., серед них праці О. Курило, М. Сулими, С. Смеречинського, М. Гладкого, Є. Плужника, В. Підмогильного. Аналізові літ. норм укр. мови було присвячено зб. «Культура української мови» (1931). Загальноліт. норма утверджувалася в працях І. Огієнка. Вчений звертався до питань становлення і розвитку літ. мови, обґрунтовував специфіку синтакс., лекс., правописної норми тощо. Кодифікації літ. норм у 30--40-і pp. сприяло видання праці «Норми української літературної мови» О. Синявського (1931). Унормування укр. літ. мови в післявоєнний період грунтується на прийнятті «Українського правопису» (1946), його 2-ї (1960), 3-ї (1990) і 4-ї (1993) редакцій, на виданні нормат. словників сучас. укр. мови.

Діяльність наук, і письменницької громадськості в галузі К. м. активізувалася у 60--80-і pp. 20 ст. 1963 у Києві відбулася респ. конференція з питань К. м., на якій учителі, письменники висловили тривогу про стан викладання укр. мови в школах, про звуження функцій укр. мови в республіці, а отже, й про заг. зниження К. м. Громад, резонанс мали виступи й культуромовна діяльність письменників М. Рильського, К. Гордієнка, О. Ільченка, Б. Антоненка-Давидовича, М. Шумила, П. Панча, О. Кундзіча, Д. Білоуса, мовознавців М. Жовтобрюха, В. Русанівського, М. Пилинського, В. Коптілова, А. Коваль та ін. Поширенню орфоеп. норм сучас. укр. мови сприяли «Словник наголосів української літературної мови» (1959) та «Орфоепічний словник» (1984) М. Погрібного, словник-довідник «Українська літературна вимова і наголос» (1973). Лекс. та грамат. норми укр. мови розглядалися у працях Є. Чак.

1972 в Ін-ті мовознавства ім. О.О. Потебні АН УРСР створено відділ культури мови (тепер цей відділ в Ін-ті укр. мови НАН України), з 1967 видається зб. «Культура слова». Протягом 70--80-х pp. К. м. постійно пропагується через засоби масової інформації (радіожурнал «Слово про слово», з 1989 -- «Слово», телепередачі «Живе слово», «Культура української мови», з 1990 -- «Говоримо українською»). Активізувалася діяльність у галузі К. м. на сторінках газет і журналів, особливо в зв'язку з прийнятим у 1989 Законом УРСР «Про мови в Українській РСР». Про К. м. дбає Всеукраїнське товариство «Просвіта» ім. Т.Г. Шевченка.

У прагненні громадськості регулювати мовні процеси, берегти чистоту мови, визначати міру вживання іншомов. слів, неологізмів, взагалі мовних змін часом діють тенденції пуризму, коли через настійні заборони вживати певні слова й вислови культивується мова дистильована, навіть штучна, далека від живомов. практики. Тому культуромовні рекомендації мають постійно враховувати різноманітність стилів і форм висловлювання, спиратися на факти історії літ. мови для того, щоб уникати суб'єктив. заборонних правил. Увага громадськості до К. м. визначається заг. рівнем розвитку над. культури.

МОВЛЕННЯ -- процес реалізації мовної діяльності, єдиний об'єктив. прояв мови. Поняття М. охоплює такі конкр. аспекти мови, як усне висловлення вголос, промовляння без сприйманої на слух артикуляції (т. з. внутрішнє М.), письм. фіксація висловлень у процесі їх формування, а також тексти як письм. відображення чи усні повторення процесів висловлення і як результати цих процесів. М. як заг. процес сусп. мовної діяльності складається з індивід. актів М. кожного члена мовного колективу. Оскільки індивід. акти М. є носіями певної конкр. інформації, розрахованої на свідоме сприйняття ін. членами мовного колективу, поняття М. охоплює також конкр. семантику кожного висловлення -- усного чи писемного. У сучас. лінгвістиці поняття М. слідом за Ф. де Соссюром розглядається в протиставленні поняттю мови, під яким при цьому розуміється мовна система як упорядкована сукупність структур. одиниць мови -- фонем, слів, грамат. форм, синтакс. схем, словосполучень і речень. Серед відмінностей цих двох протиставлюваних аспектів мови звичайно підкреслюється активність, динамічність, суб'єктивність, індивідуалізованість, довільність, цілеспрямованість, ситуативна зумовленість М. і пасивність, статичність, об'єктивність, сусп. закріпленість, обов'язковість, незалежність від ситуації, нецілеспрямованість системи мови. При такому протиставленні мовна система (мова) здебільшого ставиться на єдиний онтол. рівень з М. як один з двох однаковою мірою автономних мовних проявів. М. ж нерідко розглядається як реалізація мовної системи. Тут не враховується, що мовна система є лише внутр. властивістю мови, наявної тільки у вигляді М. Об'єктивно існують повторювані в різних висловленнях роз'єднані в просторовому і часовому відношеннях варіанти структур. одиниць мови, систем. характер яких проявляється в подібностях і відмінностях конкр. висловлень (явищ М.) при їх зіставленні.

Як реальний конкр. прояв мови в цілому М. є явищем набагато складнішим і піддається дослідженню значно важче, ніж абстр. мовна система. На відміну від парадигмат. характеру мовної системи, в якій структурні елементи мови лише виділяються, протиставляються один одному та об'єднуються за своїми структур. особливостями в групи відносно однотипних інваріантних одиниць, М. має синтагмат. характер лінійно формованих конструкцій, у межах яких поєднуються і взаємодіють структурно різнотипні одиниці мови, що зазнають у цих умовах широкого варіювання. Найбільш поширеним є варіювання в галузі семантики лекс. одиниць. Велику кількість варіантів допускає звукова сфера М. -- фонеми, просодичні характеристики слів, інтонац. оформлення речень. Варіювання в галузі лексики набуває характеру паралельного функціонування синонімів як повнозначних, так і служб. слів. Трапляються варіанти і в формах словотвору та словозміни. Варіювання мовних одиниць у процесах М. залежить від трьох осн. факторів екстралінгв. і внутрішньомов. характеру: ситуації і сфери функціонування М. (соціальне чи профес. середовище, цільове спрямування М.), індивід, особливостей мовця (вік, освіта, фах, стать), фонет., лекс. і синтакс. контексту. Окр. вид розходжень між інваріантами мовної системи і варіативними проявами М. становлять характерні для розм. практики узвичаєні відхилення від стандартизованих мовних норм і випадкові індивід. помилки М.

М. є осн. об'єктом лінгв. досліджень. При цьому спостереження ведуться як над самими процесами М. (здебільшого за допомогою звукозаписувальної та експерим.-фонет. апаратури), так і, частіше, над текстами. Абстр. мовна система та її елементи піддаються лінгв. опрацюванню лише на вищих етапах абстрагування й узагальнення, зокрема в типол. дослідженнях і при розгляді загальнотеор. проблем мовознавства. Результати досліджень М. здебільшого набувають узагальненого характеру і стають компонентами наук. опису мови як системи («лінгвістики мови», за термінологією Ф. де Соссюра). Разом з тим дослідження конкр. явищ М. ведуть до розкриття об'єктив, закономірностей самих процесів М. і є основою розробки лінгвістики М., яка на сучас. етапі набуває інтенсив. розвитку. Найбільше лінгвістика М. вивчається в рамках спільної для мовознавства і лінгв. філософії теорії мовних актів, яка висвітлює особливості формування в різних ситуаціях окр. типів висловлень, підпорядкованих певним комунікат. цілям, і в лінгвістиці тексту як одному з аспектів багатопрофільної філол. теорії тексту. До сфери лінгвістики М. належить також осн. проблематика стилістики, мови худож. л-ри, мови окр. письменника, риторики, відповідні (далеко не всі) аспекти синтаксису.

6. Комунікативні ознаки культури мови

КОМУНІКАТИВНІ ЯКОСТІ МОВИ -- реальні властивості, характеристики її змістового наповнення і формального вираження, що складаються на основі певних типів відношень (“мова -- мовлення”, “мова -- мислення”, “мовлення -- дійсність”, “мова -- людина (адресат)”, “мова -- умови спілкування” та ін.). Розрізняють такі комунікативні якості мови: правильність мови, точність мови, логічність мови, чистота мови, образність мови, виразність мови, багатство мови, різноманітність мови, доречність мови, доступність мови, достатність мови, стислість мови, змістовність мови, ясність мови, емоційність мови, естетичність мови, дієвість мови.

Культура мови дає сумарну оцінку якості мови чи оцінку окремих її рівнів та аспектів. "Під культурою мови розуміється чітко виражена тенденція до розвитку в літературній мовi (як у розмовній, так і книжній) якостей, які вимагаються її спеціальною функцією" (ПЛК, 1967, 39). Такі якості називають комунікативними якостями мови (Головин, 1988; Ильяш, 1984; ОКТМ, 1988), інколи критеріями (Васильева, 1990), критеріями удосконалення мови (Булаховський, 1975), комунікативними ознаками (Бабич, 1990; ОКМ, 1986), основними вимогами до мовлення (Біляєв, 1995). Комунікативні якості мови -- це реальні властивості її змістової і формальної сторони. Саме система цих властивостей визначає ступінь комунікативної досконалості мови.

Розуміння одних якостей мови у сучасній науці більш чи менш склалося (правильність, точність, логічність, чистота), розуміння інших лише окреслилося (дієвість, естетичність, емоційність, змістовність). Окремі якості відомі з давніх часів, розглядалися в риториках, причому кожна епоха i кожна наука про нацiональну мову вносила у цей розгляд щось своє. Так, у 1927 році український професор М. Сулима зазначав: "... єсть кілька однакових вимог до всіх чисто стилів: ясність, зрозумілість, чистота й правильність мови" (Сулима, 1927, 72). Одначе лише в останні три десятиліття, у зв'язку зі становленням науки про культуру мови, вчені впритул підійшли до питання про ознаки, якості культури мови.

Виокремлення комунікативних якостей мови

Чеські мовознавці виділяли три якості літературної мови, зокрема такі:

1) стійкість,

2) ясну, точну і легку передачу найрізноманітніших відтінків,

3) оригінальність мови.

Комунiкативним якостям присвячена значна лiтература в росiйськiй лiнгвiстицi.

7. Словники у професійному мовленні. Типи словників

Французький письменник Анатоль Франс назвав словник «всесвітом, розташованим у алфавітному порядку». Словник потрібен, коли не знаєш, як пишеться те чи інше слово. Але це не головне. Словники - це не лише довідники, але й елемент національної культури: адже в слові втілено багато граней народного життя. Все багатство й різноманіття лексичних запасів мови зібрано в словниках. Створення словників - завдання особливої галузі лінгвістичної науки - лексикографії. Словники багато й вони різноманітні. Енциклопедичні словники описують світ, пояснюють поняття, дають біографічні довідки про відомих людей, відомості про країни та міста, про видатні події (війни, революції, відкриття).

Філологічні словники містять інформацію про слова. Існують різні типи філологічних словників. Більшості людей відомі двомовні словники: до них ми звертаємося під час вивчення іноземних мов, перекладу текстів з однієї мови на іншу.

Надзвичайно різноманітними є одномовні словники. Відомості про правильне написання слів можна дізнатися в орфографічному словнику, про те, як треба вимовляти слово, - в орфоепічному словнику (тобто словнику правильної літературної вимови).

Етимологічні та історичні словники описують походження слова, його шлях у мові, всі зміни, які відбулися з ним на цьому шляху.

Граматичні словники містять інформацію про морфологічні та синтаксичні властивості слова; у зворотних словниках слова розміщені за алфавітом їх кінцевих літер (іноді це потрібно для деяких лінгвістичних досліджень).

Існують також словники іншомовних слів, термінологічні, діалектні, словники мови письменників, словники мовленнєвих помилок та труднощів. Словник може охоплювати не всю лексику мови, а певні групи слів: такими є словники синонімів, антонімів, омонімів або паронімів.

Цей перелік був би неповним без двох типів словників, що мають найдавнішу лексикографічну традицію. Це тлумачні та ідеографічні словники. І в тих, і в інших пояснюється значення слова. Але в тлумачному словнику слова розміщені в алфавітному порядку, а в ідеографічному - за групами, які виділяються на підставі деяких спільних властивостей речей та понять (наприклад, таких: «людина», «тварина», «дія», «фізична властивість» і т. ін.).

Сучасна лексикографія розвивається за двома основними напрямами. Один - створення спеціалізованих словників, в яких би містилась інформація лише одного типу: наприклад, тільки про написання слова, тільки про його походження, тільки про способи його поєднання з іншими словами і т. ін. Інший напрям - створення комплексних словників, які б уміщували якомога більше відомостей про слово: не лише давали б тлумачення його значень, граматичні характеристики, правила вимови та написання, але й описували б його смислові зв'язки з іншими словами, особливості його використання в різних стилях, його словотворчі можливості.

Різноманітні типи словників розробляються залежно від того, для кого вони призначені. Так, наприклад, існують академічні словники, які містять найповнішу інформацію про слово, та навчальні, які мають на меті навчити людину, яка оволодіває мовою, правильно використовувати слово. Є словники, адресовані усім, розраховані на будь-якого читача (наприклад, «Тлумачний словник української мови»), та словники-довідники, призначені для людей певних професій (наприклад, «Словник наголосів для працівників радіо та телебачення»). Особливий тип складають словники для різних технічних, прикладних цілей: наприклад, для машинного перекладу і т. ін.

Складання словників - праця кропітка і тривала. Сучасна лексикографія є цілою індустрією, яка, задовольняючи потребу в найрізноманітніших видах інформації про слово, активно використовує можливості сучасної комп'ютерної техніки.

8. Функціональні стилі української мови, сфера їх застосування

Термін “стиль мовлення” слід розглядати як спосіб функціонування певних мовних явищ. Розрізнення стилів залежить безпосередньо від основних функцій мови - спілкування, повідомлення і діяння. впливу.

Високорозвинута сучасна літературна українська мова має розгалужену системі стилів, серед яких: розмовний, художній, науковий, публіцистичний, епістолярний, офіційно-діловий та конфесійний.

Для виділення стилів мовлення важливе значення мають форми мови - усна й писемна, розмовна і книжна. Усі стилі мають усну й писемну форми, хоча усна форма більш притаманні розмовному стилю, а інша - переважно писемна. Оскільки останні сформувалися н книжній основі їх називають книжними.

Структура текстів різних стилів неоднакова, якщо для розмовного стилю характерний діалог (полілог) то для інших - переважно монолог.

Відрізняються стилі мовлення й багатьма іншими ознаками. Але спільним для них є те, що вони - різновиди однієї мови, представляють усе багатство їх виражальних засобів і виконують важливі функції в житті суспільства - забезпечують спілкування в різних його сферах і галузях.

У межах кожного функціонального стилю сформувалися свої різновиди - підстилі - для точнішого й доцільнішого відображення певних видів спілкування та вирішення конкретних завдань.

Поряд із функціональними стилями, ураховуючи характер експресивності мовних елементів, виділяються також урочистий, офіційний, фамільярний, інтимно-ласкавий, гумористичний, сатиричний та ін.

Характеристика основних функціональних стилів

Розмовний стиль. Сфера використання - усне повсякденне спілкування в побутів, у сім'ї, на виробництві.

Основне призначення - бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з'ясування виробничих і побутових стосунків.

Слід відрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше - нерегламентоване, його мета й характер значною мірою визначаються особистими (суб'єктивними) стосунками мовців. Друге - обумовлене соціальними функціями мовців, отже, регламентоване за формою і змістом.

Якщо звичайне спілкування попередньо не планується, не визначаються мета його і зміст, то ділові контакти передбачають їх попередню ретельну підготовку, визначення змісту, мети, прогнозування, можливих висновків, результатів.

У повсякденній розмові мовці можуть торкатися різних, часток не пов'язаних між собою тем, отже, їхнє спілкування носить частіше довільний інформативний характер.

Ділова ж мова, як правило, не виходить за межі визначеної теми, має конструктивний характер і підпорядкована розв'язанню конкретних завдань, досягненню заздалегідь визначеної мети.

Основні ознаки:

- безпосередня участь у спілкування;

- усна форма спілкування;

- неофіційність стосунків між мовцями (неформальне);

- невимушеність спілкування;

- непідготовленість до спілкування (неформальне);

- використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації);

- використання позамовних чинників (ситуація, поза, руки, жести, міміка);

- емоційні реакції;

- потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, акцентувати головне.

Основні мовні засоби:

- емоційно-експресивна лексика (метафори, порівняння, синоніми та ін.);

- суфікси суб'єктивної оцінки (зменшено-пестливого забарвлення, зниженості);

- прості, переважно короткі речення (неповні, обірвані, односкладові);

- часте використовування різних займенників, дієслів із двома префіксами (поп-, пона-, поза-);

- фразеологізми, фальклоризми, діалектизми, просторічна лексика, скорочені слова, вигуки й т.д.);

- заміна термінів розмовними словами (електропоїзд - електричка, бетонна дорога - бетонка.

Типові форми мовлення - усні діалоги та полілоги.

Норми розмовного стилю встановлюються не граматиками, як у книжних стилях, а звичаєм, національною традицією - їх відчуває і спонтанно обирає кожен мовець.

Жанри реалізації - бесіда, лист. Художній стиль.

Цей найбільший і найпотужніший стиль української мови можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вплітають ті чи інші стилі до своїх творів для надання їм більшої переконливості та достовірності в зображенні подій.

Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі й освіті.

Як у всіх зазначених сферах, так і в белетристиці (красному письменстві - художній літературі) це стиль покликаний крім інформаційної функції найсуттєвішу - естетичну: впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття та волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки.

Основні ознаки:

- найхарактерніша ознака художнього відтворення дійсності - образність (образ - персонаж, образ колектив, образ - символ, словесний образ, зоровий образ);

- поетичний живопис словом навіть прозових і драматичних творів;

- естетика мовлення, призначення якої - викликати в читача почуття прекрасного;

- експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе та ін.);

- зображуваність (тропи, епітети порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази, тощо; віршова форма, поетичні фігури); конкретно-чуттєве живописання дійсності;

- відсутня певна регламентація використання засобів, про які йтиметься далі, та способів їх поєднання, відсутні будь-які приписи;

- визначальним є суб'єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне світобачення, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора спрямоване на індивідуальне світосприйняття та інтелект читача).

Основні мовні засоби:

- наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно-чуттєвої (назви осіб, рече, дій, явищ, ознак);

- використання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів, анонімів, фразеологізмів);

- запровадження авторських новаторів (слів, значень, виразів, формування індивідуального стилю митця);

- уведення до творів, зі стилістичною метою, історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів., навіть жаргонізмів;

- поширене вживання дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі): Якби ми знали, то б вас не питали (Н. тв.); особових (у теперішньому й майбутньому часі дійсного способу): Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан (Л.Костенко); у наказовому способі: В квітах всі вулиці кричать: нехай, нехай живе свобода! (П. Тичина);

- широке використання різноманітних типів речень, синтаксичних зв'язків, особливості інтонування та ритмомелодики;

- повною мірою представлені всі стилістичні фігури (еліпс, періоди, риторичні питання, звертання, багатосполучниковість, безсполучниковість та ін.).

За родами й жанрами літератури художній стиль поділяється на підстилі, які мають свої особливості мовної організації тексту:

а) епічні (прозові: епопея, казка, роман, повість, байка, оповідання, новела, художні мемуари, нарис);

б) ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія. епіграма);

в) драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);

г) комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика, драма-феєрія, усмішка).

Науковий стиль.

Сфера використання - наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта.

Основне призначення - викладення наслідків дослідження про людину, суспільство, явище природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизації знань, роз'яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.

Основні ознаки:

- ясність (понятійність) і предметність тлумачень;

- логічна послідовність і доказовість викладу;

- узагальненість понять і явищ;

- об'єктивний аналіз;

- точність і лаконічність висловлювань;

- аргументація та переконливість тверджень;

- однозначне пояснення причино-наслідкових відношень;

- докладні висновки.

Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:

- великою кількістю наукової термінології (транскрипція, турбуленція, дистиляція, реорганізація, атомна маса й т. ін.);

- наявність схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;

- оперування абстрактними, переважно іншомовними словами (теорема, вакуум, синус, параграф, ценз, шлак та ін.);

- використовуванням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполучень;

- залучення цитат і посилань на першоджерела;

- як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики;

- наявністю чіткої композиційної структури тексту (послідовний поділ н розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосування цифрової або літерної нумерації);

- окрім переважного вживання іменників т відносних прикметників наявні дієслівні форми, частіше безособові, узагальнені чи неозначені, як правило, теперішнього часу; що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети та явища;

- монологічним характером текстів;

- переважанням різнотипних складних речень стандартних виразів (кліше).

Науковий стиль унаслідок різнорідності галузей науки та освіти складається з таких підстилів:

а) власне науковий )із жанрами текстів: монографія, рецензія, стаття, наукова доповідь повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези) який, у свою чергу, поділяється на науково-технічні та науково-гуманітарні тексти;

б) науково-популярний - застосовується для дохідливого, доступного викладу інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, із використанням у неспеціальних часописах і книгах навіть засобів художнього та публіцистичного стилів;

в) науково-навчальний - наявний у підручниках, лекціях, бесідах для доступного, логічного й образного викладу й н включає використання елементів емоційності.

Публіцистичний стиль.

Сфера використання - громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання.

Основне призначення:

- інформаційно-пропагандистськими методами вирішувати важливі актуальні, злободенні суспільно-політичні проблеми;

- активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, до необхідності зайняти певну громадську позицію, змінити погляди чи сформувати нові;

- пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій та активна агітація за втілення їх у повсякдення.

Основні ознаки:

- доступність мови й формування (орієнтація на широкий загал);

- поєднання логічності доказів і полемічності викладу;

- сплав точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників;

- висловлення наукових положень і фактів емоційно-експресивною образністю;

- наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційний характер;

- широке використання художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол і т. ін.).

Основні мовні засоби:

- синтез елементів наукового, офіційно-ділового, художнього й розмовного стилів;

- лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність, приватизація та ін.);

- використовується багатозначна образна лексика, емоційно-оцінні слова (політична еліта, епохальний вибір та ін.), експресивні сталі словосполучення (інтелектуальний потенціал, одностайний вибір, рекордний рубіж), перифрази (чорне золото - вугілля, нафта, легені планети - ліси та ін.);

- уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів (орбіти співробітництва, президентський старт і под.);

- із морфологічних засобів часто використовується іншомовні суфікси і ст. (ист), - атор, - акція та ін. (полеміст, реваншист, провокатор); префікси псевдо; - нео-, сурес-, ін тре- та ін. (псевдотеорія, неоколоніалізм, супердержава, інтернаціональний);

- синтексисові публіцистичного стилю властиві різні типи питальних, окличних та спонукальних речень, зворотний порядок слів, складні речення ускладненого типу з повторюваними сполучниками ті ні.);

- ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючи заголовки;

- ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючі заголовки;

Публіцистичний стиль за жанрами, мовними особливостями т способом подачі інформації поділяється на такі підстилі:

а) стиль ЗМІ - засобів масової інформації (часописи, листівки) радіо, телебачення. тощо);

б) художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси тощо);

в) есе (короткі нариси вишуканої форми);

г) науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо).

Епістолярний стиль.

Сфера використання - приватне листування. Цей стиль може бути складовою частиною інших стилів, наприклад художньої літератури, публіцистики (“Посланія” І. Вишенського, “Листи з хутора” П Куліша та ін.).

Основні ознаки - наявність певної композиції: початок, що містить шанобливе звернення; головна частина, у якій розкривається зміст листа; кінцівка, де підсумовується написане, та іноді постскриптум. (Р.S. - приписка до закінченого листа після підпису).

Основні мовні засоби - поєднання елементів художнього, публіцистичного та розмовного стилів.

Сучасний епістолярний стиль став більш лаконічним (телеграфним), скоротився обсяг обов'язкових раніше вступних звертань та заключних формувань увічливості.

Конфесійний стиль.

Сфера використання - релігія та церква.

Призначення - обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Конфесійний стиль утілюється в релігійних відправах, проповідях, молитвах (усна форма) й у “Біблії” та інших церковних книгах, молитовниках, требниках тощо (писемна форма). Основні засоби:

- суто церковна термінологія і слова - символи;

непрямий порядок слів у реченні та словосполученні;

значна кількість метафор, алегорій, порівнянь;

наявність архаїзмів.

Конфесійний стиль від інших стилів відрізняє небуденна урочистість, піднесеність.

Організаційно-діловий стиль.

Його функціональні підстилі.

У ст. 11. “Закону про мови” записано: “Мовою роботи, діловодства й документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів підприємств, установ. організацій є українська мова”.

Офіційно-діловий стиль - функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю.

Основне призначення - регулювати ділові стосунки в зазначених вище сферах обслуговувати громадські потреби людей у типових ситуаціях.

9. Офіційно-діловий стиль як стиль ділових паперів

Мовленню у сфері управління притаманна наука специфічних особливостей. Учасниками ділового спілкування є органи та ланки управління - організації, заклади, підприємства, посадові особи, працівники, Характер і зміст інформаційних зв'язків, у яких вони можуть бути задіяні, залежить від місця установи в ієрархії органів управління, її компетенції, функціонального змісту діяльності.

Ці стосунки стабільні й регламентуються чинними правовими нормами.

Специфіка ділового спілкування полягає в тому, що незалежно від того, хто є безпосереднім укладачем документа й кому безпосередньо його адресовано, офіційним автором та адресатом документа майже завжди є організація в цілому.

Іншою важливою характеристикою ділового спілкування є контракт на адресність інформації.

Суттєвим фактором ділового спілкування, що впливає на характер управлінської інформації, є повторність дій і ситуацій. Управлінська діяльність - це завжди - “гра за правилами”. Як наслідок цього повторність управлінської інформації приводить до регулярності використовування весь час однакових мовних засобів.

Наступною характерною рисою ділового спілкування є тематична обмеженість кола завдань, що вирішує організація, а це у свою чергу, є наслідком певної стабільності її функції. Отже, можна вирізнити такі властивості управлінської інформації в умовах ділового спілкування:

офіційний характер;

адресність;

повторність;

тематична обмеженість.

Специфіка офіційно-ділового стилю полягає в певних стильових рисах (ознаках), що притаманні лише йому, а саме:

нейтральний тон викладу змісту лише у прямому значенні;

точність та ясність повинні поєднуватись з лаконічністю, стислістю й послідовністю викладу фактів;

документальність(кожний офіційний папір повинен мати характер документа), наявність реквізитів, котрі мають певну черговість, що дозволяє довго зберігати традиційні стабільні форми;

наявність усталених одноманітних мов6них зворотів, висока стандартизація вислову;

сувора регламентація тексту для чіткої організації текст поділяє на параграфи, підпункти.

Ці основні риси є визначальними у формуванні системи мовних одиниць і прийомів їх використання в те5стах ділових (управлінських) документів.

Мовні засоби та способи викладу змісту, які дозволяють найефективніше фіксувати управлінську інформацію й відповідати всім вимогам, що до неї висуваються, а саме:

широке використовування суспільно-політичної та адміністративно-канцелярської термінології (функціонування закладу, узяти участь, регламентація дій);

наявна фразеологія повинна мати специфічний характер (ініціювати питання, висунути пропозицію, поставити до відома);

обов'язкова відсутність будь-якої авторської мовної індивідуальності т емоційно-експресивної лексики;

синонімія повинна бути зведена до мінімуму й не викликати двозначності сприймання;

наявність безособових і наказових форм дієслів у формі теперішнього часу із зазначенням позачерговості, постійності дії;

...