Українська мова

чітко регламентоване розміщення та будова тексту, обсяг основних частин, наявність обов'язкових стандартних стійких висловів, певних кліше (що дозволяє користуватися готовими бланками);

до мінімуму зведено використання складних речень із сурядним і підрядним зв'язком, натомість широко використовуються безсполучникові, прості поширені (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів речення тощо).

Офіційно-діловий стиль має такі функціональні підстилі:

Законодавчий - використовується в законотворчій сфері, регламентує та обслуговує офіційно-ділові стосунки між приватними особами, між державою і приватними т службовими особами. Реалізується в Конституції, законах, указах, статутах, постановах та ін.

Дипломатичний - використовується у сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури.

Регламентує офіційно-ділові стосунки міжнародних організацій, структур, окремих громадян. Реалізується в конвенціях (міжнародних угодах), комюніке (повідомленнях). нотах (зверненнях), протоколах, меморандумах, договорах, заявах, ультиматумах і т.ін.

Юридичний використовується у юриспруденції (судочинство, дізнання. розслідування, арбітраж).

Цей підстиль обслуговує й регламентує правові та конфліктні відносини:

між державою та підприємствами й організаціями всіх форм власності;

між підприємствами, організаціями та установами;

між державою та приватними особами;

між підприємствами, організаціями й установами всіх форм власності та приватними особами;

між приватними особами.

Реалізується в актах, позовних заявах, протоколах, постановах, запитах, повідомленнях та ін.

10. Поняття документа. Класифікація документів

Документ (офіційне) -- це засіб закріплення різними способами на відповідному матеріалі інформації про факти, події, явища об'єктивної дійсності та розумову діяльність людини.

Для проведення класифікації документів особливо важливо мати на увазі, як мінімум, наступні положення:

- ознака, по якій проводять ділення, називається підставою ділення, а поняття, що утворюються при цьому, -- членами ділення;

- одне і те ж ділення повинне здійснюватися на одній і тій же підставі (вимога тієї, що не перетинається);

- сума всіх членів ділення повинна бути рівна загальному об'єму поняття, тобто ділення повинне бути вичерпним; ні недостатність, ні надмірність ділення недопустимі (вимоги відповідності);

- члени ділення повинні взаємно виключати один одного (вимоги взаємо виключення);

- члени ділення повинні бути найближчими до ділимого поняття, не допускається перескакувати з наступного у ряді підкласу у віддалений вище- або нищележащєго (вимога безперервності).

Класифікувати документи -- означає проводити багатоступінчате, ієрархічне і дихотомічне ділення їх на види, підвиди, різновиди. Рід (клас) -- це сукупність (множина) документів, що мають певну загальну ознаку, що відрізняє цю сукупність від інших об'єктів. Як класифікаційне ділення можна прийняти різні ознаки, залежні від мети класифікації. Якщо хочемо розділити документи формою, це буде одна класифікація, якщо по їх змісту -- інша і т.д. В основу класу завжди кладуть найбільш важливу ознаку документа, що відповідає меті класифікації.

Клас, що включає інші, буде по відношенню до ним родом, а класи, що входять в нього, по відношенню до нього -- видами. Один і той же клас може бути родом по відношенню до нижчого класу і виглядом по відношенню до вищого. Так, клас «кінофотофонодокументи» є виглядом по відношенню до класу «документи» і родом по відношенню до класу «кінодокументи», «фотодокументи» і «фонодокументи».

Рід (клас) -- це перший рівень ділення, який розкривається за допомогою видових ділень документа.

Вигляд -- другий рівень ділення. При цьому родове поняття «документ» ділиться на видові поняття, тобто на види документів. Кожну ланку видової класифікації можна назвати видом документа за тією або іншою ознакою (по характеру знакових засобів, передпризначеності для сприйняття людиною, способу документування, матеріальному носієві і т. п.).

Третій рівень ділення -- підвид. За ним слідує різновид і т. п., поки не визначиться остаточне місце конкретного документа (індивіда) в цій класифікації.

Ієрархія -- розташування документів в порядку від вищого до нижчого. Відповідно ієрархічне розташування документів виглядає таким чином: документ > видання > неперіодичне видання > книга.

Дихотомія -- послідовне ділення документів одного класу на два протилежні види, підвиду, різновиду і т.д. Наприклад: опублікований і неопублікований документ, періодичний і неперіодичний документ і т.п.

Класифікація документів здійснюється по різних підставах ділення, певних аспектах аналізу документів, що відповідають. Кожен аспект аналізу указує певний фасет (фр. facette -- грануй) класифікації, тобто перелік видів документів за необхідною ознакою. Таких фасетів може бути множина, тому класифікація документів називається багатоаспектною фасетною.

Поділ документів на роди, види, підвиди, різновиди

Одним з важливих і в той же час дискусійних питань теорії документоведення є проблема співвідношення понять «класифікація» і «типологізація» документів, «вигляд» і «тип» документа.

Одні автори розглядають ці поняття як синоніми, інші -- як протилежні поняття, треті, -- переносять закони і правила класифікації на типологізацію, що викликає плутанину. До цих пір немає однозначного рішення, зафіксованого в довідниках і словниках. Звідси -- широкий спектр пропозицій щодо організації класифікаційних рядів документів.

Суть класифікації і типологізації документів полягає в диференціації об'єктів вивчення по певних ознаках.

Класифікація припускає строге ділення документів по законах логіки, в основному чотирьом: єдність підстави, відповідність членів ділення, їх взаємовиключаємість, безперервність ділення. Найважливіший з перерахованих -- закон єдності підстави ділення -- вимагає, щоб об'єм поняття «документ» був роздільний по одному з ознак. Оскільки у документа таких ознак багато, об'єм поняття повинен ділитися всякий раз по новій підставі. Таким чином, класифікація є диференціацією документів поодинці найбільш істотній ознаці. Ця сукупність документів групується за певною ознакою у вигляд.

Типологізація є окремим випадком класифікації документів. Вона пов'язана з угрупуванням документів на основі їх подібності деякої узагальненої моделі, що іменується типом. Це загальні, істотні риси певної групи документів. Складність типологізації полягає у визначенні необхідного і достатнього набору найбільш характерних ознак.

Найчастіше як типологічні ознаки виступає функціонально-цільове призначення, читацький адреса документа, характер інформації, що міститься в нім (науковий, науково-популярний, виробничий, довідковий, інформаційний і т. п.). Іноді в основу типологізації видань кладеться жанровий критерій -- масштаб обхвату об'єкту віддзеркалення, особливості внутрішньої структури видання, особливості (стиль) викладу матеріалу.

Таким чином, типологічна схема і схема класифікації створюються в результаті різних логічних процесів. Різні методика їх побудови, способи угрупування. Якщо в основі класифікації лежить перш за все диференціація ознак, то в основі типологізації -- їх інтеграція.

Якщо об'єм поняття ділять послідовно, багато разів, по тій, що убуває, в межах однієї ознаки, відбувається класифікація, тобто встановлення місця документа в даному класі, підкласі і т.д. При цьому в основу ділення береться одна найбільш істотна ознака (підстава ділення). Якщо ставиться завдання виділити в масиві документів, що вивчається, групу схожих (типових) рис, здійснюють процес типологізації, тобто об'єднання понять (документів) за допомогою комплексного критерію, що поєднує в собі декілька ознак (підстав ділення). Наприклад, видання -- це вид документа, що виділяється за способом документування; науково-популярне видання -- це тип документа, що виділяється по декількох ознаках.

Класифікаційний ряд представлений таким чином: вид документа -- видання, підвид -- книжкове видання, різновид -- книга-іграшка. Типологічний ряд виглядає таким чином: тип документа -- науковий, підтип -- науково-дослідницький, різнотипність -- монографія.

Типологічний критерій може бути використаний як узагальнена ознака в сукупності класифікаційних характеристик документа.

Загальна класифікація і типологізація створюють основу для подальшої диференціації документів, підпорядкованої завданням конкретних сфер документно-комунікаційної діяльності або специфіці окремих типів і видів документів.

Класифікація документів дозволяє встановити специфіку кожного виду і типу документа, допомагає орієнтуватися у всьому різноманітті документної інформації. Тому дуже важливо навчитися визначати вид того або іншого документа по різних ознаках, аналізувати його за змістом, формі і ін. Знання класифікації і типологізації документів необхідно для подальшого вивчення спеціальних дисциплін і практичної роботи в бібліотеках і службах інформації.

Найважливіші ознаки, лежачі в основі класифікації сучасних документів, криються в їх суті, істоті інформаційною і матеріальною складових. Оскільки документи функціонують в суспільстві, зовнішнє середовище також робить на них певний вплив. З урахуванням цих обставин в основу загальної класифікації документів покладено три блоки ознак, побудованих по різних характеристиках документа:

1) інформаційна складова документа;

2) фізична (матеріальна) складова документа;

3) умови документа як системного об'єкту в зовнішньому середовищі.

Кожен з блоків є критерієм для побудови класифікаційного ряду, усередині якого передбачено наявність одну якої-небудь пріоритетної ознаки, на основі якої здійснюється ділення документів на підвиди і різновиди. Ці ряди утворюють багаторівневу структуру класифікаційної схеми, що складається з підсистем. Кожна з них втілює окрему ознаку сучасних документів, по якій вони можуть бути системно організовані, зокрема за змістом, характеристикам матеріального носія, структурі побудови тексту і т.п.

11. Текст як головний елемент ділового спілкування

Текст є головним елементом документа, що містить сукупність речень, послідовно об'єднаних змістом і побудованих за правилами певної мовної системи. Текст є засобом відтворення зв'язного мовлення, тобто висловлювання, пов'язаного однією темою, основною думкою та структурою. При створенні тексту документу повинні виконуватися певні вимоги, найголовніші з яких - достовірність та об'єктивність змісту, нейтральність тону, максимальна стислість і, водночас, повнота інформації.

Текст документу повинен бути точним, тобто він не повинен містити в собі подвійного значення слів та висловів. Точність вимагає співвідношення змісту висловлювання з реальністю. Вона залежить від вміння висловлювати однозначно думки, вживаючи слова, словосполучення, речення відповідно до норм літературної норми.

Текст складається з таких логічних елементів:

* Вступу / зазначається привід, що став причиною укладання документа, викладається історія питання та інші.

* Доказу / викладається суть питання: докази, пояснення, що супроводжуються цифровими розрахунками, посиланнями на законодавчі акти та інші матеріали.

* Закінчення / формулюється мета заради якої складено документ.

Текст, що складається з самого закінчення, називається простим, а той, що містить інші логічні елементи, - складним. Залежно від змісту документів застосовується прямий (вступ, доказ та закінчення) чи зворотній (спочатку викладається закінчення, потім доказ, вступ відсутній) порядок розташування логічних елементів.

При складанні тексту документа мають виконуватися вимоги, найголовніші з яких - достовірність та обов'язковість змісту, нейтральність тону, повнота інформації та максимальна стислість, що досягається викиданням осіб, які не несуть смислового навантаження.

Достовірним текст документа є тоді, коли в ньому не допускається подвійне тлумачення слів та виразів.

Повним називається такий текст документа, зміст якого вичерпує всі обставини справи.

Переконливим є такий текст, який веде до прийняття адресатом пропозиції або виконання прохань, викладених у документі. Переконливо складений діловий лист може прискорити прийняття управлінського рішення, запобігти назріванню конфлікту.

При оформлені службового документа необхідно пам'ятати, що його автор є не службовою особою, а юридичною - підприємство, установа або організація.

Це покладає велику відповідальність на його укладачів та виконавців, форми вираження інтересів юридичних осіб повинні відповідати нормам адміністративного права.

Усі якості тексту існують у взаємозв'язку та взаємозалежності - текст не може бути переконливим без достатньої повноти і т. д.

Правильно складеним є лише той діловий папір, який написано офіційно-діловою мовою.

У стилістичному відношенні ділове мовлення відрізняється суворою логічністю міркування, послідовністю та переконливістю.

Текст будь-якого документа складається з логічних елементів: вступу, доказу, закінчення. У вступі адресат готується до сприйняття теми /зазначається привід, що призвів до укладення документа, викладається історія питання і т. ін./. У доказі викладається суть питання /докази, пояснення, міркування, що супроводжуються цифровими розрахунками, посиланням на законодавчі акти й інші матеріали/. У закінченні формулюється мета, за ради якої складено документ. Вона може бути активним чи пасивним.

Активне закінчення точно зазначає, яку дію має виконувати адресат. Мета закінчення - проінформувати адресата про якийсь факт, обставину тощо.

Текст документа, що складається з одного закінчення, називається простим, а той що містить ще й інші логічні елементи - складним.

У залежності від змісту документів застосовується прямий або зворотній порядок розташування логічних елементів. У першому випадку після вступу іде доказ і закінчення. При зворотному порядку - спочатку викладається закінчення, а потім доказ. Вступ у таких документах відсутній.

За вступом викладу матеріалу документи можна поділити на дві категорії: документи з високим рівнем стандартизації; документи з низьким рівнем стандартизації.

12. Мовностильові особливості тексту документа. Кліше

Мовні штампи -- це стерті, колись образні вислови, зайві слова, неточні вислови, безконечні, стилістично не вмотивовані словесні повтори, які створюють негативний І стилістико-смисловий ефект. Хоч мовні кліше рідко породжують штамп, але наявність таких конструкцій не на своєму місці або багаторазове їх повторення призводить до появи штампів: «Це людина, яка брала участь в боях проти німецько-фашистських загарбників. Він брав участь у визволенні Орла, Вітебська, Мінська, Вільнюса, Києва...». Втрата нормативності особливо помічається там, де повинна переважати індивідуальна манера письма. У такому разі без потреби вжиті канцелярські вислови типу за рахунок; у зв'язку з; згідно з; в результаті; в силу; з метою та інші, іменники віддієслівного походження типу забезпечення виконання завдання негативно впливають на сприймання.

Головною причиною породження штампів є відсутність в авторській мові тих засобів, які допомогли б швидко, зручно й економне висловити думку. Тому й спостерігається нанизування кількох абстрактних слів, розташованих поряд: питання підвищення; забезпечення виконання; здійснення завдання, виконання зобов'язання. У таких випадках найкраще один з іменників (перший) замінити інфінітивом: забезпечити виконання; виконати зобов'язання. Слово питання слід випускати. Іноді в основу таких словосполучень уводяться слова робота, боротьба, експеримент, дослідження та інші, за якими йде не властивий загальнонародній мові прийменник по. Повторюючись у багатьох словосполученнях, він також штампує мову: робота по впровадженню..,, боротьба по винищенню..., експеримент по застосуванню..., дослідження по ліквідації..., які треба замінювати словосполукою з прийменником з або зовсім змінювати (впроваджувати, винищувати, експеримент із застосування, дослідження з ліквідації).

Одні й ті самі слова-означення, що додаються часто до іменників у мовних кліше, також бувають штампами: мати велике значення; відігравати важливу роль; приділяти значну увагу; склалися певні стосунки; викликають значний інтерес; у даний час та ін. Особливо невиразні означення певний і даний, які потрібно замінювати конкретними прикметниками та займенниками -- невеликий, незначний, цей.

Не сприяють чіткому висловленню думки слова або цілі вислови, що суперечать логічному зв'язку: більша половина (треба більша частина); у березні місяці; живопліт з кущів; озима пшениця, посіяна восени тощо. Штампами вважаються й логічні прокладки, якщо вони часто повторюються і не несуть ніякої інформації, наприклад: треба сказати; слід зазначити; потрібно відзначити: гадаємо та ін.

Штампи трапляються в мовленні на всіх рівнях -- фонетичному, лексичному, фразеологічному, словотворчому, морфологічному, і синтаксичному, тому їх виявлення і боротьбу з ними потрібно розглядати в кожному конкретному випадку.

Штампи -- явище нетипове, чуже для ділового стилю. Якщо штампи й потрапляють в усне ділове мовлення, то це чужорідні там вкраплення. А те, що типове для ділового стилю,-- стандартизовані словосполучення -- не мають в основі своїй образності й служать зовсім іншим цілям.

Під мовними кліше розуміються мовні одиниці, яким властиві постійний склад компонентів, звичність звучання, відтворюваність готових мовних блоків і водночас семантичне членування, характерне для вільних словосполучень: установити контроль; визвольний рух; патріотичне виховання; посилення боротьби із зловживаннями; мирне співіснування; дух часу; матеріальне благополуччя, ринкова економіка. Для визначення зріз для сучасної української мови встановлюється сучасний синхронний зріз. Поява кліше зв'язана з частотністю й повторюваністю ситуацій. За цих умов навколо стрижневого слова утворюється відносно постійний набір контекстуальних елементів у мовленні, що набувають звичності в називанні і звучанні. Такі сполуки слів перетворюються у стандартні.

Сюди зараховуються вільні синтаксичні словосполучення, які характеризуються тимчасовістю існування як готових формул мови: входити в коло інтересів, гуманний акт, екстремальна ситуація, користуватися великим попитом, перехідний період, плинність кадрів, боротьба із злочинністю, соціальна програма, захист національних меншин, ринкові відносини, мораторій на смертну кару та ін.

До мовних кліше належать конструкції, побудовані за від повідними моделями словосполучень, зрідка речень, які функціонують переважно в інформаційних жанрах засобів масової інформації й часто відтворюються у мові. Вони виконують роль стандарту, забезпечують найповнішу інформацію і економлять мовлення. Це в основному сталі словосполучення, які на сучасному синхронному зрізі актуалізуються. Такі мовні звороти внаслідок крайньої необхідності та їх важливості для комунікації починають вживатися у функції готових формул. Напр.: сфера обслуговування; підтримувати дипломатичні відносини; всенародне обговорення; ринкові реформи; факти -- неспростовна річ; одержувати інформацію.

13. Спілкування і комунікація. Функції спілкування

Спілкування. Функції спілкування. Спілкування як комунікація

Уся система ставлення людини до інших людей реалізується у спілкуванні. Поняття «спілкування» є одним із центральних у системі психологічного знання. Соціальна функція спілкування полягає в тому, що воно виступає засобом передатні суспільного досвіду. Його специфіка визначається тим, що в процесі спілкуваніш суб'єктивний світ однієї людини розкривається для іншої, відбувається взаємний обмін діяльністю, інтересами, почуттями та ін. У спілкуванні людина формується і самовизначається, виявляючи свої індивідуальні особливості. Результат спілкування -- налагодження певних стосунків з іншими людьми. Завдяки спілкуванню здійснюється інтеграція людей, виробляються норми поведінки, взаємодії. Зв'язок людей у процесі спілкування є умовою існування групи як цілісної системи. Спілкування координує спільні дії людей і задовольняє потребу в психологічному контакті. Потреба у спілкуванні є однією з первинних потреб дитини. Вона розвивається від простих форм (потреба в емоційному контакті) до більш складних (співробітництво, інтимно-особисте спілкування). В процесі індивідуального розвитку змінюються мотиви спілкування. М.І. Лісіпа окреслила такі стадії розвитку потреби дитини в спілкуванні: потреба в увазі та доброзичливості дорослого (перше півріччя життя), у співробітництві (ранній дошкільний вік), у зацікавленості дорослого запитами дитини (молодший та середній дошкільний вік), у взаєморозумінні та співпереживанні (старший дошкільний вік). Основні мотиви у спілкуванні дітей дошкільного віку -- пізнавальні, ділові та особистісні.

Спілкування і діяльність

Спілкування тісно пов'язане з діяльністю. Будь-яка форма спілкування виступає як форма спільної діяльності, люди завжди спілкуються в процесі певної діяльності. Поєднання діяльності однієї людини з діяльністю інших людей утворює спільну діяльність. У спільній діяльності формуються не тільки суб'єкт-об'єктні (людина -- предмет діяльності), а й суб'єкт-суб'єктні відносини (людина -- людина). Сутність спілкування полягає у взаємодії суб'єктів діяльності.

Спілкування може розглядатися як сторона, умова діяльності або як окремий вид діяльності. Але зв'язок спілкування й діяльності полягає саме в тому, що завдяки спілкуванню діяльність організується. Розбудова плану спільної діяльності вимагає від кожної людини розуміння мети діяльності, засобів реалізації, розподілу функцій для її досягнення. Специфіка спілкування в процесі діяльності полягає у створенні можливості організації та координації діяльності її окремих учасників. У спілкуванні відбувається збагачення діяльності, розвиваються й утворюються нові зв'язки та стосунки між людьми.

Функції спілкування

У характеристиці спілкування важливими є його функції. Б. Ломов виділяє три групи таких функцій -- інформаційно-комунікативну, регуляційно-комунікативну та афективно-комунікативну.

Інформаційно-комунікативна функція охоплює процеси формування, передання та прийому інформації. Реалізація цієї функції має кілька рівнів. На першому здійснюється вирівнювання розбіжностей у вихідній інформованості людей, що вступають у психологічний контакт. Другий рівень -- передання інформації та прийняття рішень. На цьому рівні спілкування реалізує цілі інформування, навчання та ін. Третій рівень пов'язаний із прагненням людини зрозуміти інших. Спілкування тут спрямоване на формування оцінок досягнутих результатів (узгодження -- неузгодження, порівняння поглядів тощо).

Рєгуляцїйно-комунікативна функція полягає в регуляції поведінки. Завдяки спілкуванню людина здійснює регуляцію не тільки власної поведінки, а й поведінки інших людей, і реагує па їхні дії. Відбувається процес взаємного налагодження дій. Тут виявляються феномени, властиві спільній діяльності, зокрема сумісність людей, їх спрацьованість, здійснюються взаємна стимуляція і корекція поведінки. Регуляційно-комунікативну функцію виконують такі феномени, як імітація, навіювання та ін.

Афективно-комунікативна функція характеризує емоційну сферу людини. Спілкування впливає па емоційні стани людини. В емоційній сфері виявляється ставлення людини до навколишнього середовища, в тому числі й соціального. Однією з особливостей спілкування є формування міжособистісних стосунків.

Виходячи з названих вище функцій, Г. Андреева виділяє три сторони спілкування: комунікативну (обмін інформацією), інтерактивну (взаємодія) та перцептивну (розуміння людини людиною).

Комунікативна сторона спілкування тісно пов'язана з обміном інформацією, проте не може бути вичерпно розкрита з точки зору інформаційної теорії. Спілкування -- це не тільки прийом та передання інформації, а й стосунки принаймні двох осіб, де кожна є активним суб'єктом взаємодії. Крім обміну інформацією, відбувається орієнтація на іншого, тобто аналізуються мотиви, цілі, установки об'єкта інформації (іншого суб'єкта), В акті міжособистісної комунікації важливу роль відіграють значущість інформації, прагнення сприйняти її загальний зміст.

Ще одна особливість комунікативного процесу полягає в тому, що завдяки знаковій системі партнери по спілкуванню впливають один на одного. При цьому ефективність комунікації залежить від міри цього впливу, тобто йдеться про зміну типу відносин, що склалися між комунікаторами. Такий вплив випускається з увага при інформаційному підході.

Комунікативний вплив відбувається за умови прийняття єдиної системи значень усіма учасниками акту комунікації. Лише за цієї умови можливе досягнення партнерами взаєморозуміння. Якщо немає такого загального розуміння, можуть виникати перепони в процесі спілкування, так звані комунікативні бар'єри. Останні постають унаслідок дії психологічних факторів -- різних диспозицій, установок, ціннісних орієнтацій людей, їх індивідуально-психологічних особливостей тощо.

14. Види, типи і форми професійного спілкування

Основою будь-якої мови є живе розмовне мовлення. Мовлення (процес добору і використання засобів мови для спілкування з іншими членами певного мовного колективу. Мовлення є формою існування живої мови, у мовленні мова функціонує, розвивається. Мова і мовлення тісно між собою пов'язані. Мовлення існує на основі певної мови, а мова виявляє себе в мовленні її носіїв. Мова щодо мовлення ( явище загальне; вона належить усім, хто нею користується. Мовлення ж щодо мови ( часткове, окреме, індивідуальне. Та без повсякденного вжитку на всіх вікових і соціальних рівнях, невпинного розвитку форм і засобів спілкування навіть найрозвиненіша мова приречена на асиміляцію і зникнення.

Порівняно з писемним мовленням усне є мовною творчістю, імпровізацією;

воно значно емоційніше й експресивніше, ніж писемне.

У межах усного мовлення розрізняють два типи:

Розмовно-літературне мовлення, тобто усне літературне мовлення;

Розмовно-фамільярне мовлення

Усне професійне мовлення належить до першого типу. Це розмовно-літературне мовлення людей у процесі виконання ними службових обов'язків.

Усне професійне спілкування передбачає всілякі способи взаємодії між співрозмовниками за допомогою вербальних (словесних) і невербальних (поза, жести, міміка, одяг, знаки, символи) засобів.

Усне професійне мовлення можна поділити на такі види:

залежно від способу сприймання інформації:

контактне (безпосереднє);

дистанційне (телефонне, селекторне, за допомогою комп'ютера);

залежно від кількості учасників:

діалогічне (бесіда з одним співрозмовником);

монологічне (доповідь, промова, лекція);

полілогічне (дискусія);

залежно від форми і ситуації спілкування:

міжперсональне (нарада, колоквіум тощо);

публічне (виступ на зборах, конференції тощо).

Міжперсональне професійне мовлення (це засіб повсякденного спілкування двох або кількох людей під час виконання ними службових обов'язків.

Міжперсональне професійне спілкування найчастіше відбувається в таких ситуаціях:

- ділова нарада (інформаційна, директивна (інструктивна), оперативна, селекторна, телефонна, комп'ютерна, дискусійна, виробнича);

- ділова телефонна розмова;

- спілкування між співробітниками в колективі;

- спілкування керівника з підлеглим;

- приймання відвідувачів;

- ділова бесіда, переговори;

- анонімне спілкування (спілкування типу водій - пасажир, продавець - покупець, лікар - хворий тощо);

- прес(конференція; інтерв'ю; допит; іспит.

15. Ділове спілкування його основні етапи

Усне професійне мовлення (міжперсональне і публічне) повинно відповідати певним вимогам, найголовнішими серед яких є такі:

чіткість, недвозначність формулювання думки;

логічність, смислова точність, звідси небагатослівність мовлення;

відповідність між змістом мовлення, ситуацією мовлення і використаними мовними засобами Могутнім засобом поліпшення повітряного середовища в приміщеннях є їх аерація шляхом відкривання фрамуг за допомогою спеціального пристрою і це про звичайне провітрювання!;

укладання природних, узвичаєних словосполучень; вдалий порядок слів у реченнях;

різноманітність мовних засобів, багатство лексики в активному словнику людини (за підрахунками науковців, у повсякденному спілкуванні люди послуговуються 2-3ма тисячами найуживаніших слів; активний словник освіченої людини (слова, які людина використовує, а не просто знає) це 10-12 тисяч слів; для порівняння: найбільший “Словник української мови” в 11-ти томах містить понад 136 тисяч слів);

самобутність, нешаблонність в оцінках, порівняннях, у побудові висловлювань;

переконливість мовлення;

милозвучність мовлення;

виразність дикції; відповідність між темпом мовлення, силою голосу, з одного боку, і ситуацією мовлення з другого. Залежно від змісту у діловому спілкуванні можуть траплятися такі його взаємозв'язані види; товариське, приятельське, робоче, випадкове, професійне, формально-поверхове.

Зрозуміло, що від виду ділового спілкування залежав зміст та відповідна поведінка сторін. Справжньою культурою ділового спілкування є уникнення приниження та образи партнера.

Історично склалися два види ділового спілкування безпосереднє і опосередковане.

Безпосереднє спілкування -- це мовне спілкування у найбільш розвиненому вигляді. Воно підкріплюється мімікою жестами, інтонацією тощо. По суті, в цьому виді спілкування вся людська сутність стає своєрідним його «знаряддям» Спілкування суттєво впливає на розвиток усіх потреб людини; в ньому завжди наявний комунікативний момент.

Опосередковане спілкування виникло на основі безпосереднього. До нього відносять письмо (зауважимо: тут має місце втрата міміки, жестів, інтонації тощо), масові засоби інформування: газети, радіо, телебачення, книги, відео, комп'ютерна мережа, музичні записи тощо.

Уся система безпосереднього і опосередкованого спілкування впливає на розвиток як особистості, так і взаємин між людьми. Останнє особливо важливе, бо в процесі спілкування людина «присвоює» ті багатства, які створені і притаманні іншим, і водночас привносить у цей процес те, що вона має з власного досвіду. Невипадково говорять: 3 ким поведешся, від того і наберешся.

Етапи спілкування

До кожного акту спілкування досвідчений менеджер обов'язково готується. Він заздалегідь продумує, як розпочати розмову, як її вести і як закінчити. Для цього треба знати, що будь-який акт спілкування, як правило, складається з кількох етапів:

Перший етап -- підготовка до спілкування. Якщо спілкування відбувається з ініціативи менеджера чи за попередньою домовленістю, то до нього слід добре підготуватися, бо це може мати значні наслідки для професійної діяльності співрозмовників.

Процес підготовки до спілкування у будь-якій формі складається із збирання матеріалів з предмета спілкування, їх відбору та систематизації; уявлення типів співрозмовників, їх особливостей; складання робочого плану майбутнього акту спілкування; добору аргументів на користь своєї позиції та контраргументів іншої сторони; обґрунтування свого варіанта рішення та розгляду позиції співрозмовника.

Другий етап -- орієнтація в ситуації і встановлення контакту. Це початок спілкування. Якщо проігнорувати цей етап, зустріч може закінчитися і не розпочавшись (через образу, брак часу тощо). На початку спілкування важливо уникати:

* вибачень (це прояв невпевненості);

* критики (це змусить співрозмовника захищатися);

* зверхності та оцінювання (це спричинить у співрозмовника обурення).

Будь-яке спілкування починається з демонстрації поваги й уваги до співрозмовника. Найкраще знаряддя для цього -- посмішка, а також наші погляди. Нерідко саме приємна посмішка, доброзичливий погляд допомагають встановити контакт з потенційним співрозмовником.

Контакт -- це дотик, поєднання. Психологічний контакт -- це духовний зв'язок між людьми, який забезпечує можливість взаєморозуміння і взаємовпливу. Контакт буває емоційним та інтелектуальним, епізодичним і постійним, усвідомленим і неусвідомленим, поверховим і глибинно-особистісним, вербальним та невербальним, ефективним і неефективним тощо. Контакт сприяє встановленню довіри між співрозмовниками. Найчастіше контакт починається із "зустрічі поглядів". Важко бути неввічливим до того, хто дивиться тобі в очі, Існують правила етикету, які передбачають поведінку людей на цьому етапі, їх докладно описано в посібниках з етикету [342, 345; 346]. Перший контакт з людиною допоможе встановити її прізвище та ім'я, отримати якусь інформацію про неї. При цьому варто пам'ятати, "що для людини звук її імені є найсолодшим і найважливішим звуком людської мови" [125, с. 107].

Встановленню взаєморозуміння, контакту між співрозмовниками допомагає використання рекомендації психологів щодо "Ви-підходу", тобто вміння людини, яка спілкується, поставити себе на місце співрозмовника, щоб краще його зрозуміти:

Я-підхід	Ви-підхід
Я б хотів	Чи не хочете Ви
Я вважаю	Чи не знаходите Ви
Я Вам допоможу	Ви зможете цього добитися
Я Вам доведу	Ви зможете у цьому впевнитися
Я знаю, що	Як Ви знаєте

"Я-висловлювання" вживається у спілкуванні, як правило, для того щоб описати ситуацію, коли виникає напруження ("Я бачу, що Ви засмучені...); щоб точно передати свої почуття ("Я відчуваю..."), щоб пояснити причину свого рішення ("Я збирався це зробити інакше" або "Я, на жаль, не передбачив це").

"Ви-висловлювання" вживається для похвали, для компліменту, для підтримки і ніколи -- для звинувачення.

На початку розмови треба все зробити для того, щоб не протиставити себе співрозмовнику. Доцільно спочатку поговорити про те, що об'єднує, про спільні інтереси, а також варто сказати щось приємне для іншого. Не завадить продумати перші три фрази, на які б співрозмовник відповів "так". Це сприятиме створенню доброзичливої атмосфери для подальшого обговорення проблеми.

Третій етап -- обговорення проблеми. Цей етап передбачає аргументацію своєї позиції та контраргументацію позиції співрозмовника.

Як свідчить досвід менеджерів, обговорюючи проблему, доцільно дотримуватися деяких правил, які полегшують розуміння співрозмовника і допоможуть отримати повну інформацію:

* уважно слухати співрозмовника і намагатись адекватно сприйняти те, про що він говорить, тобто чути його;

* намагатися використовувати діалог, а не монолог;

* давати співрозмовникові можливість спокійно викласти свою думку;

* чітко, коротко й послідовно викладати свою інформацію;

* добирати способи аргументування залежно від індивідуальних особливостей співрозмовника (рівня його мислення, віку, статі, типу темпераменту тощо);

* викладати докази в коректній формі та ін.

Найбільший вплив на співрозмовника має аргументація. Це спосіб переконання за допомогою значущих логічних доказів. Для того щоб аргументування своєї позиції було переконливим, спеціалісти рекомендують використовувати такі методи [215]:

* наведення фактів, цифрової інформації, порівнянь тощо;

* виявлення суперечностей у викладі співрозмовника;

* використання протиставлення "так..., але...";

* ігнорування наведеного співрозмовником доказу;

* видимої підтримки, коли спочатку наводимо докази на користь аргументів співрозмовника, а потім кажемо "але..." Оскільки співрозмовник почуватиме себе неначе зобов'язаним вам, то спокійніше прийматиме вашу аргументацію;

* використання повторення, бо це може посилити позицію;

* уточнення, якщо доказ звучить не досить переконливо.

Четвертий етап -- прийняття рішення. Приймаючи рішення, доцільно керуватися такими рекомендаціями:

* спостерігаючи за співрозмовником, визначити момент для закінчення зустрічі;

* заздалегідь сформулювати мінімальну мету, обміркувати альтернативні варіанти вирішення проблеми і, відчувши настрій співрозмовника, кращий з них запропонувати для розгляду;

* виявляти повагу до пропозиції співрозмовника, уважно вислухати його аргументи щодо рішення;

* демонструвати впевненість, навіть якщо мети не було досягнуто.

П'ятий етап -- вихід із контакту. Вихід із контакту не менш важливий, ніж його початок, бо від цього може залежати продовження співробітництва у майбутньому. Якщо співрозмовник не вирішив своє питання позитивно, то слід дати йому можливість зберегти "добрий вираз обличчя за поганої гри" та й співрозмовник не повинен "грюкати дверима".

Спілкування буде результативним, якщо наприкінці зустрічі буде досягнуто домовленості про подальші взаємини або спільну діяльність.

16. Риторика і мистецтво презентації

Риторика (походить від грец. rhetorike -- ораторське мистецтво) -- наука красномовства, яка розглядає способи побудови публічних виступів, умови досягнення їх ефективності. Риторика як теорія ораторського мистецтва виникла у Стародавній Греції, звідти поширилася на Стародавній Рим, згодом -- на країни Європи.

Спершу красномовство було в основному виявом природного обдарування людини, згодом, коли виникла необхідність безпосереднього впливу на розум і волю співгромадян засобами живого слова, воно стало справжнім мистецтвом.

Історія Стародавньої Греції знає імена видатних промовців, що могли своїми виступами впливати на настрої людей чи суспільні процеси, -- Перікла (V ст. до н.е.), Сократа (469-399 pp. до н.е.), Платона (427-347 pp. до н.е.), Демосфена (384-322 pp. до н.е.), Арістотеля (384-322 pp. до н.е.) та ін. У працях античних мислителів підкреслювалось, що роль оратора -- у розкритті істини, у переконанні слухачів, що ораторське слово має величезне значення у розвитку матеріальної і духовної культури суспільства, у формуванні моральних якостей людини. Було відкрито школу красномовства, написано підручник риторики.

Особливого поширення набули судові промови. З'явилися навіть фахівці з написання текстів промов для необізнаних із красномовством клієнтів -- логографи.

Загальну теорію красномовства створив Арістотель, який відстоював думку, що риторика має всеосяжний характер, може використовуватися у будь-якій сфері життя.

Вершиною розвитку ораторського мистецтва була діяльність Марка Туллія Цицерона (106-43 pp. до н.е.), який, крім публічних виступів, продовжив розробку теорії риторики. Продовжувачем і послідовником Цицерона був Квінтіліан (бл. 35-95 pp. н. е.). На його думку, умовою досягнення успіху в ораторському мистецтві є природні якості -- увага, пам'ять, здатність імпровізувати, емоційність, широкі знання, постійне вдосконалення умінь, високі моральні якості.

Здавна розвивалося ораторське мистецтво і в нашій країні.

Найбільш відомими ораторами Київської Русі були митрополит Іларіон (XI ст.) та Кирило Туровський (XI ст.). Першому з них належить "Слово про закон і благодать", другому -- "Слово в новий тиждень після Пасхи".

Тривалий час центром, в якому розвивалося ораторське мистецтво, була Києво-Могилянська академія, в якій одним із навчальних предметів стала риторика -- церковна і світська, в теоретичному і практичному аспектах. Упродовж неповних двох століть (1635-1817) тут було складено 127 підручників риторики (кожен викладач читав курс за власним підручником). Студентів учили створювати судові і панегіричні промови, писати вітальні, поздоровчі та ін. листи.

Знаними теоретиками і практиками красномовства були Іоаникій Галятовський, перу якого належать трактат "Наука, албо Способ зложеня казаня" ("Ключ разуменія") -- 1659 p., полемічний твір "Розмова білоцерківська" 1676 р. та ін., і Феофан Прокопович (1681-1736), автор багатьох трактатів і проповідей, у т. ч. "Риторики", яку він читав у 1708-1709 pp.

На жаль, пізніше розвиток риторики як науки загальмувався. Цьому було дві причини: одна стосувалася тільки України (щораз більші утиски українського слова, витіснення його з навчальних закладів), друга -- загальна. У більшості пізніших підручників риторики основна увага зверталась на патетичність викладу, а не на зміст публічних виступів, через що саме слово "риторика" набуло й другого, негативного значення -- "зовнішньо ефектне, але малозмістовне висловлювання".

І все ж, незважаючи на звуження сфери вживання української мови, і в XIX ст. ми знаходимо зразки чудових за змістом і формою промов. Прикладом може бути хоча б промова П. Куліша на похороні Т. Шевченка.

Ще менш сприятливими для розвитку риторики були десятиліття більшовицької влади в Україні з повним партійним контролем над будь-якими масовими зібраннями. Справжній спалах ораторського мистецтва спостерігався в останні роки існування Радянського Союзу (1989-1991) з їх масовими мітингами та в перші роки незалежності України (1991-1994). Яскравими ораторами в той час виявили себе, наприклад, Дмитро Павличко, В'ячеслав Чорновіл. Проте подальші події в суспільстві спричинилися до згасання того загального піднесення, до спаду суспільної активності громадян.

Але й сьогодні ми маємо зразки публічних виступів (наприклад, цикл радіопередач Анатолія Погрібного "Якби ми вчились так, як треба" чи авторська програма Володимира Яворівського) на захист нашого народу, нашої мови, української держави.

Особливістю риторики як науки є її комплексний характер, тісний контакт з різними галузями людського пізнання -- логікою, психологією, філософією, етикою, естетикою, поетикою, лінгвістикою, сценічною майстерністю, матеріали яких знаходять застосування як у підготовці оратора, так і в його ораторській діяльності. Тому оволодіти мистецтвом красномовства нелегко, але дуже бажано, оскільки риторика формує у людини уміння:

всебічно аналізувати предмет дослідження;

оцінювати особливості аудитори;

розробляти програму діяльності;

працювати з фактами, створюючи атмосферу співтворчості зі слухачами;

удосконалювати власне мовлення;

встановлювати контакт з аудиторією;

аналізувати власні відчуття.

Усі ці уміння дуже важливі для кожної людини, а особливо для тих, хто працює в інтелектуальній сфері. Промова -- вияв внутрішнього, духовного життя людини, її світогляду, її розуміння світу. Не випадково письменники, створюючи образи видатних діячів, показуючи їх вплив на поведінку і мислення людей, нерідко наводять їх промови (згадаймо, наприклад, промови Захара Беркута та Спартака з однойменних творів І. Франка та Р. Джованьйолі).

Ось чому сьогодні відроджується увага до риторики у навчальних закладах усіх рівнів. Адже, як сказав Цицерон, ораторами не народжуються -- ораторами стають.

Риторика (красномовність), або ораторське мистецтво, виникла в Стародавній Греції. Вона вважалася мистецтвом і була вагомою частиною суспільного життя. Греки поділяли риторику на три галузі: судову, політичну й урочисту. До нашого часу дійшли імена відомих античних ораторів Сократа, Платона, Аристотеля, Демосфена, Цицерона.

Найвідомішими ораторами Київської Русі були митрополит Іларіон (його найвідоміша проповідь (“Слово про закон і благодать”) та Кирило Туровський.

У 17-18 столітті курс риторики викладався в Києво-Могилянській академії, яка, будучи національним закладом, орієнтувалася на найпрогресивніші здобутки європейських університетів. Ім'я академії пославили такі видатні ритори, як Григорій Сковорода, Феофан Прокопович, Михайло Ломоносов.

Зараз в Україні існує нагальна потреба відновлення національних риторичних традицій публічного мовлення в суспільно-політичній, науковій, професійній та інших сферах.

Розрізняють такі види публічного мовлення:

соціально-політичне (політична доповідь, промова, політичний огляд, ділова доповідь, промова);

академічне (наукова доповідь, лекція, наукове повідомлення, огляд, виступ у науковій дискусії);

судове (звинувачувальна та захисна промова);

урочисте (ювілейна, вітальна промова, виступ на прийомі);

церковно-богословське (проповідь, звернення до пастви).

У професійному спілкуванні залежно від змісту, призначення, способу виголошення та обставин спілкування виділяють такі найпоширеніші жанри публічних виступів: доповідь, промова, лекція, виступ у дискусії.

Доповідь - це значний за обсягом документ, призначений для усного виголошення, який обов'язково містить певні висновки і пропозиції. У доповіді наявний значний фактичний матеріал (тому її тези часто пропонують слухачам заздалегідь); вона, як правило, розрахована на підготовлену аудиторію. Текст доповіді може бути предметом обговорення, аудиторію. Текст доповіді може бути предметом обговорення, зазнавати критики, доповнюватися новими положеннями тощо. Різновиди доповіді: ділова, політична, звітна, наукова.

Промова - це невеликий (до 10-15 хв.) усний виступ, що має на меті висвітлення певної інформації, вплив не тільки на розум, а й на волю й почуття слухачів. Давньоримська схема: що, для чого, у який спосіб і зараз актуальна для промовця. Промова повинна бути логічно струнка, переконлива, емоційно насичена. Основні різновиди промов: ділова, ювілейна, святкова, агітаційна, мітингова.

Лекція - це публічний виступ, основним призначенням якого є пропаганда наукових знань. Лекція містить науково доведену й перевірену інформацію, визнану в науковому світі. Лекції різноманітні за своїм змістом і формою викладу. Залежно від слухацької аудиторії розрізняють два основні типи лекцій: популярні (розраховані на непідготовленого слухача) й академічні (розраховані на слухача, який має певний рівень знань).

Виступ у дискусії - це лаконічний (до 2-5 хв.), чітко аргументований виклад певного погляду на проблему. Виступ найчастіше не готується завчасно і є спонтанною мовною реакцією на щойно почуте на зборах, нараді, семінарі, науковій конференції тощо. Полемічність, стислість, точність і чіткість формулювань - основні риси виступу.

Особливості публічного мовлення пов'язані насамперед з тим, що звернення до великої аудиторії створює специфічну атмосферу офіційності й особливої відповідальності за сказане.

Промовець повинен дотримуватися ряду вимог, зокрема пов'язаних із його поведінкою:

природність, позбавлена штучності;

доброзичливість, повага, теплота у ставленні до слухачів;

зосередженість, серйозність оратора;

глибока внутрішня переконаність;

відповідна інтонація, міміка, жести.

Способи підготовки до публічного мовлення

Вибір способу підготовки до публічного виступу залежить від багатьох чинників: досвіду оратора, складності теми, ситуації мовлення, рівня володіння матеріалом, специфіки аудиторії тощо. Окреслимо основні етапи підготовки до виголошення публічного виступу (залежно від вищеназваних чинників підготовка може бути завершена на будь(якому етапі):

1) обдумування теми;

2) підбір матеріалів, літератури, ілюстрацій тощо, опрацювання їх виписок, цитат із зазначенням джерела; укладання конспекту (дослівного, реферативного або комбінованого);

3) систематизація матеріалу;

4) складання плану виступу або розгорнутого плану, який містить ключові слова, цифрові дані, дати, власні назви, складні для запам'ятовування;

5) написання тез виступу ( найважливіших положень, які мають бути обґрунтовані, доведені, проілюстровані;

6) написання повного тексту виступу;

7) коригування написаного тексту:

- довгі речення слід замінити короткими або поділити;

- вставити риторичні запитання, які збагатять інтонацію, пожвавлять виклад, змусять стежити за ходом думки;

- смислові зв'язки між частинами промови треба виразити словами:

по-перше..., по-друге..., з одного боку..., а з другого..., отже...,

17. Публічний виступ як важливий засіб комунікації переконання

Успіх публічного виступу залежить не тільки від його змісту, а й від того, яким стилем викладу ви користуєтеся. Стиль - це спосіб вибору мовних засобів для вираження своїх думок і впорядкування їх в одне ціле.

З плином часу ви зрозумієте, що мова подібна до музичного інструмента, на якому треба навчитися грати. Ви відчуєте і мелодійність, вишуканість і ніжність, побачите, які багатющі можливості дає вона для спілкування й зближення з людьми, що вас оточують. І, можливо, ви переконаєтесь, що досі ставилися до неї не та, як вона того заслуговує. Приділивши їй більше уваги, ви навчитеся краще вправлятися зі словами і тоді вона не відштовхуватиме від вас людей, а навпаки - робитиме їх вашими друзями. Ви зрозумієте, що раніше не використовували всіх можливостей мови як засобу спілкування для точного вираження думок з їх найменшими відтінками. Говорячи, ми майже завжди зосереджуємося на змісті доповіді або лекції, які готуємо, забуваючи стежити за мовними особливостями, а це часто призводить до погіршення виступу

1. Поняття про публічний виступ

публічний виступ - це різновид усного спілкування. А жанровий різновид публічного виступу - це доповідь (звітна, ділова, політична), промова (агітаційна, мітингова, повілейна), бесіда, лекція, репортаж.

Види публічного виступу:

публічне повідомлення на означену тему;

текст такого повідомлення;

усне або письмове офіційне повідомлення про що-небудь керівникові або начальникові.

Промова - публічний виступ з якого-небудь приводу; текст такого публічного виступу; слова, звернення до кого-небудь; мова, розмова.

2. Види і жанри публічних виступів

Залежно від змісту, призначення, форми чи способу виголошення, а також обставин публічний виступ поділяється на такі жанри, як доповідь, промова, бесіда, лекція, репортаж.

Доповідь ділова містить виклад певних питань із висновками і пропозиціями. Інформація, що міститься в доповіді, розрахована на підготовлену аудиторію, готову до сприйняття, обговорення та розв'язання проблем. Максимальний результат буде досягнуто, якщо учасники зібрання будуть завчасно ознайомлені з текстом доповіді. Тоді можна очікувати активного обговорення, аргументованої критики, посутніх доповнень і плідно вираженого рішення.

Доповідь звітна містить об'єктивно висвітлені факти та реалії за певний період життя й діяльності керівника, депутата, організації чи її підрозділу тощо. У процесі підготовки до звітної доповіді доповідач мусить чітко окреслити мету, характер і завдання, до кожного положення дібрати аргументовані факти, вивірені цифри, переконливі приклади, влучні і доречні цитати. Варто також укласти загальний план й усі положення та частини пов'язати в одну струнку систему викладу.

Після обговорення, доповнень і коректив доповідь схвалюють зібранням і приймають остаточне рішення, як програму майбутніх дій на подальший період.

Промова - це усний виступ із метою висвітлення певної інформації та впливу на розум, почуття й волу слухачів, логічною стрункістю тексту, емоційною насиченістю та вольовими імпульсами мовця.

Давньоримська ораторська схема: що, для чого, у який спосіб - може і нині бути визначальною для промовця. Отже, ураховуючи вид промови, оратор повинен змінювати й характер виступу, і засоби, якими оперуватиме під час її виголошування.

Із промовою виступають на мітингах, масових зібраннях на честь певної події, ювілею тощо.

Мітингова промова зазвичай виголошується на злободенну тему й стосується суспільно значущої проблеми, яка хвилює широкий загал. Цей короткий, емоційний виступ розрахований на безпосереднє сприймання слухачів. Завдання оратора - виявити нові, нестандартні аспекти теми, спонукавши присутніх по-новому сприйняти уже відомі факти і реалії.

...