30

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Сучасний український медичний дискурс

Спеціальність 10.02.01 ? українська мова

Литвиненко Ніна Павлівна

Київ ? 2010

Дисертація є рукописом.

Роботу виконано у відділі граматики Інституту української мови

Національної академії наук України.

Науковий консультант:

доктор філологічних наук, професор Городенська Катерина Григорівна, Інститут української мови НАН України, завідувач відділу граматики.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Сологуб Надія Миколаївна, Інститут української мови НАН України, провідний науковий співробітник відділу стилістики та культури мови;

доктор філологічних наук, професор ГУЙВАНЮК Ніна Василівна, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, завідувач кафедри сучасної української мови;

доктор філологічних наук КРАВЧЕНКО Наталія Кимівна, Державна академія житлово-комунального господарства, завідувач кафедри української та іноземних мов.

Захист відбудеться " 24 " лютого 2010 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.173.01 Інституту української мови НАН України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4).

Із дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні та Інституту української мови НАН України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розіслано " 23 " січня 2010 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат філологічних наук В.М. Фурса

Загальна характеристика роботи

Вивчення характеру взаємодії людини і світу через мову сприяло виокремленню в лінгвістичній науці проблем, які послугували основою функціонально-комунікативних досліджень останніх років. Своєрідність таких досліджень відзначає органічне поєднання власне мовних процесів та духовних, психологічних і соціальних характеристик людини. У лінгвістику прийшло усвідомлення того, що в системі мови, її граматичному ладі та лексиконі зафіксовано, як людина бачить навколишній світ і своє місце в ньому. У зв'язку з цим набуло досить стійкого статусу поняття "дискурс", покликане об'єднати проблеми різних аспектів вивчення мовного процесу, з-поміж яких найважливішою є проблема фахового мовлення. Із цією проблемою безпосередньо пов'язане поняття медичного дискурсу, який відбиває життєво важливу й найдавнішу сферу людської діяльності.

Сучасний український медичний дискурс належить до інституційного дискурсу ? спеціалізованого усталеного різновиду спілкування, зумовленого соціальними функціями партнерів, регламентованого як за змістом, так і за формою.

Пріоритетним у дослідженні обрано комунікативно-граматичний аспект дискурсу, що враховує соціолінгвістичні чинники, які його формують. Такий підхід базується на аналізі комунікативних параметрів синтаксичної організації речення як основи висловлення в репліках медичного діалогічного мовлення.

Підґрунтям дослідження комунікативно-граматичного аспекту дискурсу стали загальнотеоретичні праці вітчизняних (І.Р. Вихованця, К.Г. Городенської, А.П. Грищенка, Ф.С. Бацевича, Н.В. Гуйванюк, П.С. Дудика, А.П. Загнітка, Н.Л. Іваницької, Л.О. Кадомцевої, Л.І. Мацько, А.К. Мойсієнка), російських (В.А. Бєлошапкової, В.В. Виноградова, О.А. Земської, Г.О. Золотової, О.С. Кубрякової, Н.І. Формановської, В.С. Храковського, Б.В. Хричикова, Н.Ю. Шведової, Є.М. Ширяєва) та зарубіжних лінгвістів (Ш. Баллі, Ф. Данеша, Є. Куриловича, В. Матезіуса). Діалогічне мовлення, що є основною формою функціонування медичного дискурсу, аналізували Н.Д. Арутюнова, М.М. Бахтін, М.Л. Міхліна, Л.П. Якубинський та ін.

Дослідження спирається на набутий досвід аналізу дискурсу в різних соціальних та професійних групах, презентований у наукових працях Т.А. Ван Дейка, Л.С. Бейлінсон, В.Г. Борботька, О.С. Іссєрс, В.І. Карасика, Ю.Н. Караулова, В.Б. Кашкіна, М. Міллз, Н.Ф. Непийводи, О.Б. Сиротиніної, Л.О. Ставицької, К.Ф. Сєдова, О.А. Сербенської, Л.В. Струганець.

Попри посилену увагу дослідників до проблеми функціонування дискурсу, фаховий медичний дискурс не дістав у лінгвістиці належного потрактування.

Прагмалінгвістичний аспект медичного дискурсу частково досліджений у російському мовознавстві (Е.В. Акаєва, М.І. Барсукова, Л.С. Бейлінсон, Н.В. Гончарeнко, В.В. Жура, Н.Ю. Сидорова), але без урахування граматичних властивостей текстів, інтегральна сукупність яких становить вербальну площину дискурсу.

У центрі уваги зарубіжних науковців перебувають переважно етико-психологічні проблеми спілкування в медичному середовищі, досліджувані в комунікативному аспекті (Б. Фрімон, С. Робертс, С. Кандлін, М. Міллз).

У вітчизняному мовознавстві докладно вивчено лише термінологічний аспект медичного мовлення, про що свідчать праці українських науковців В.А. Передрієнка, О.Б. Петрової, Н. B. Місник та ін. Історичний розвиток медичної лексики на основі пам'яток української мови до ХVIII ст. дослідив В.В. Німчук.

Комунікативний підхід українські дослідники використовували переважно у зв'язку з вивченням іншомовних медичних дискурсів (С.В. Вострова, А.В. Боцман, О.В. Кудоярова).

Для виявлення функціонального навантаження кодифікованих і розмовних некодифікованих стереотипів у мовленні українських лікарів (суржик, арго тощо) комунікативний підхід використав В.Я. Юкало.

Поза увагою лінгвістів у дослідженнях медичного дискурсу залишається його граматична природа. Ще й досі не вивчена структура діалогів медичного дискурсу, семантична організація та формально-граматичні характеристики речень, які вживають у репліках лікарів. Не визначено типологію висловлень як носіїв відповідної комунікативної семантики, зумовленої прагматичними інтенціями мовця. Не досліджено залежність комунікативної організації речення від таких чинників, як мовленнєва ситуація, мовленнєвий контекст, взаємозв'язок учасників спілкування (адресанта й адресата) та розподіл між ними соціально-психологічних ролей, особливості мовного вираження комунікативного завдання, яке реалізує кожен із партнерів спілкування. Нарешті, досі чітко не з'ясовано характер взаємодії ситуативних та статусно-рольових чинників у структурі медичного дискурсу, які формують комунікативно-функціональну перспективу висловлення, що визначає механізм задоволення комунікативних потреб мовця за допомогою обраних ним мовних засобів, призначених для вираження комунікативних стратегій і тактик.

Актуальність пропонованої дисертаційної праці зумовлена потребою комплексно дослідити комунікативно-граматичні характеристики сучасного українського медичного дискурсу як інституційного, виокремити його структурні типи та з'ясувати соціолінгвістичні чинники, що їх формують.

Зв'язок дисертації з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконане в контексті опрацьованої на кафедрі україністики Національного медичного університету ім.О. О. Богомольця науково-дослідної теми "Лінгвістична модель медичного дискурсу у циклі викладання гуманітарних дисциплін" (НДР №0105U001008) та науково-дослідної теми "Структура граматичних категорій української мови" (НДР № 010U003941), над якою працюють співробітники відділу граматики Інституту української мови НАН України.

Мета дисертаційної роботи ? комплексно проаналізувати комунікативно-граматичні та соціолінгвістичні характеристики сучасного українського медичного дискурсу.

Поставлена мета передбачає розв'язання таких завдань:

1. Виявити основні чинники, що формують медичний дискурс як інституційний.

2. Визначити закономірності репрезентації мовленнєвих дій в сучасному українському медичному дискурсі.

3. Виокремити основні типи інституційного медичного дискурсу.

4. Схарактеризувати особливості дискретного типу медичного дискурсу в діалогах лікар ? пацієнт.

5. З'ясувати специфіку недискретного типу медичного дискурсу в діалогах лікар ? лікар.

6. Класифікувати комунікативні стратегії й тактики в дискурсі лікаря.

7. Установити характер взаємодії стратегій і тактик та їх зумовленість етапами комунікативної взаємодії лікаря з пацієнтом у структурі дискретного дискурсу.

8. Обґрунтувати характер залежності недискретного дискурсу від закономірностей його формування в умовах стосунків рівноправності або підпорядкованості комунікантів.

9. Проаналізувати комунікативні типи речень відповідно до інтенцій лікаря-мовця в сучасному українському медичному дискурсі.

10. Схарактеризувати соціально-рольові, комунікативні та структурно-семантичні особливості дискурсу лікаря.

Об'єкт дослідження ? сучасний український медичний дискурс, що реалізується у двох типах діалогів: лікар - пацієнт та лікар ? лікар.

український медичний дискурс інституційний

Предмет дослідження - лінгвістичний та прагмалінгвістичний аналіз двох типів сучасного українського медичного дискурсу ? дискретного та недискретного; реалізація комунікативних стратегій і тактик у мовленні лікаря та способи їх лексико-граматичного вираження.

Джерельною базою дослідження слугували аудіозаписи розмов лікарів з пацієнтами та колегами в різних комунікативних ситуаціях фахового спілкування, отримані за допомогою використання методики безпосереднього спостереження за живою мовою респондентів. Записи зроблено в лікарнях Києва, Київської, Черкаської, Чернігівської, Вінницької, Хмельницької та Рівненської областей упродовж 2000 - 2008 років. Оригінали записів зберігаються в авторській фонотеці. Частину з них використано в підручнику "Фахова мова медика" (К.: Здоров'я, 2002, 2005) та навчальному посібнику "Українська медична термінологія у фаховій мові лікаря" (К.: Книга Плюс, 2004, 2008).

Багато лікарів, що працюють у названих регіонах, є носіями літературної мови. Елементи суржику та професійного жаргону ? це окремі вкраплення в їхньому мовленні. З огляду на це ми вдалися до незначного літературного оброблення зібраного матеріалу, яке не вплинуло на такі важливі чинники, як структура речення, що слугує основою висловлення в репліках діалогів лікарів. Це посприяло з'ясуванню саме граматичних особливостей різних комунікативних типів одиниць у дискурсі лікаря, зумовлених соціопрагматичними чинниками.

Аналіз сучасного українського медичного дискурсу передбачає використання комплексної методики дослідження, де поєднано граматичний аналіз з елементами соціолінгвістичного. Потреба такої методики зумовлена досить складним характером та специфікою самого поняття дискурсу. Складність полягає насамперед у систематизації засобів його вираження, оскільки тут перетинаються соціолінгвістичний та граматичний зміст. А особливістю поняття "дискурс" є взаємодія мовленнєвих та мовних одиниць, що відтворюють відношення висловленого до дійсності, яке відбито у структурі дискурсу, його семантиці, функціональних та комунікативних характеристиках. Тому однією з основних засад формування поняття сучасного українського медичного дискурсу є комунікативно-граматичний підхід, орієнтований на аналіз закономірностей і правил взаємодії мовленнєвих (висловлення) та мовних (речення) одиниць.

Методи дослідження. Для розв'язання поставлених у роботі завдань використано різні методи лінгвістичного аналізу. Основними були методи безпосереднього спостереження за усним мовленням респондентів та трансформаційного аналізу, застосованого для перетворення висловлень як одиниць мовлення в репліках діалогів на речення як синтаксичні одиниці мови, що уможливило витлумачення характеру їхньої взаємодії в медичному дискурсі. На різних етапах дослідження залучено також контекстологічний метод для обґрунтування вибору лікарем-адресантом комунікативної стратегії з огляду на комунікативну ситуацію, умову та мету комунікації, фонових знань адресата. Для визначення основних комунікативних стратегій і тактик медичного дискурсу та виявлення функцій реплік діалогу в процесі мовленнєвої діяльності лікаря застосовано прагмасемантичний аналіз. Висновки про типовість тих чи тих мовних засобів, використовуваних на позначення концептуальних ситуацій, ґрунтуються на показниках кількісного аналізу. У дослідженні ми скористалися також описовим методом.

За допомогою названих вище методів і застосованих методик проаналізовано понад 5 000 діалогів тривалістю 12 000 хвилин.

Наукова новизна дисертаційної праці полягає в тому, що вона є першим комплексним дослідженням сучасного українського медичного дискурсу, де органічно поєднані комунікативно-граматичний та соціолінгвістичний аспекти. У дисертації розроблено оригінальну методику аналізу фахового медичного дискурсу, запропоновано класифікацію комунікативних стратегій і тактик, що дала змогу диференціювати типові моделі комунікації в структурі діалогів лікар - пацієнт та лікар - лікар. Зреалізовано новий підхід до виокремлення та кваліфікації інституційних типів дискурсу - дискретного, на якому ґрунтується спілкування лікаря з пацієнтом, та недискретного, що використовується у фаховій комунікації лікаря з колегами. Схарактеризовано комунікативно-граматичні особливості мовлення українського лікаря в діалогах, що започатковує вивчення комунікативної динаміки синтаксичних одиниць, які реально функціонують у типових ситуаціях фахового спілкування.

Теоретичне значення дисертаційної праці полягає в тому, що її узагальнення про комунікативно-граматичні, семантичні та прагматичні особливості інституційного медичного дискурсу поглиблюють теорію тексту та дискурсу. Проведене дослідження сприяє з'ясуванню принципів організації інформації у професійному дискурсі та способів презентації цієї інформації мовними засобами. Запропонована в дисертації методика концептуального аналізу різних типів дискурсу та комунікативної динаміки синтаксичних одиниць, використовуваних у професійному спілкуванні, розширює методологічну базу розроблення теоретичних питань граматики та соціолінгвістики.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його матеріали можна використати для написання підручників з дисципліни "Українська мова (за професійним спрямуванням)", у теоретичних курсах із загального мовознавства, соціолінгвістики, у спецкурсах із теорії дискурсу, у процесі викладання української мови студентам вищих медичних навчальних закладів освіти, слухачам інститутів підвищення кваліфікації лікарів та в практиці спілкування фахівців-медиків.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації та результати дослідження обговорено на засіданнях науково-методичного семінару кафедри україністики Національного медичного університету ім.О. О. Богомольця; на спільному засіданні відділів граматики, соціолінгвістики, стилістики та культури мови Інституту української мови НАН України; на міжнародних, наукових та науково-практичних конференціях (Київ, 1996; Київ, 1997; Київ, 2000; Київ, 2001; Вінниця, 2001; Київ, 2002; Херсон, 2002; Львів, 2002; Київ, 2003; Черкаси, 2003; Київ, 2004; Київ, 2005; Київ, 2008; Київ, 2008; Донецьк, 2009; Дніпропетровськ, 2009; Луганськ, 2009; Черкаси, 2009; Харків, 2009). Матеріали дисертації автор використовувала у процесі викладання курсів фахової мови як професійної на фармацевтичному факультеті та ділової української мови на медичному, стоматологічному, медико-психологічному факультетах Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця.

Публікації. Проблематику, теоретичні й практичні результати наукової роботи викладено в монографії "Український медичний дискурс" (Х., 2009), 30 статтях, з яких 22 опубліковано у фахових наукових виданнях, затверджених ВАКом України. Фактичний матеріал частково представлений у підручнику "Фахова мова медика", посібниках "Українська медична термінологія у фаховій мові лікаря" та "Робочий зошит студента-медика", науковому виданні "Медичний термін у лінгвістичному аспекті", словниках "Медицина в термінах і визначеннях" та "Базовий словник студента-медика".

Структура дослідження. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаної літератури (415 найменувань) та шістнадцяти таблиць. Обсяг основного тексту дисертації - 330 сторінок. Повний обсяг роботи - 370 сторінок.

Основний зміст роботи

У Вступ І обґрунтовано актуальність теми дисертаційної роботи, сформульовано мету, завдання, методи, наукову новизну, теоретичне і практичне значення дослідження, схарактеризовано його джерельну базу, подано форми апробації результатів та структуру роботи.

У першому розділі "Науково-теоретична парадигма медичного дискурсу" презентовано медичний дискурс з огляду на тлумачення цього поняття в сучасній лінгвістиці: як когнітивного процесу, пов'язаного із творенням мовленнєвої поведінки, як послідовності взаємозв'язаних висловлень, об'єднаних спільністю цільового завдання, як форми мовленнєвого спілкування, яка передбачає взаємозв'язок між мовцем та слухачем, як складної комунікативної діяльності, як структури, що твориться адресатом у конкретних комунікативних, соціальних та прагматичних ситуаціях.

Дискурс традиційно протиставляють тексту за ознаками динаміки й статики, наявності або відсутності ситуативної зумовленості: текст трактують як статично завершений твір, здебільшого поза ситуацією спілкування, а дискурс - як динамічну, не завжди завершену, але обов'язково ситуативно зумовлену мовленнєву подію.

Зважаючи на те, що дискурс об'єднує параметри, притаманні як мові, так і мовленню, дотримуємося думки, що він є своєрідною динамічною моделлю тексту, яка ґрунтується на комунікації, є вербальним відображенням процесу мислення і зумовлена семантичною багатогранністю атрибутивних ознак різної природи: граматичної (слово, речення як аналог висловлення); прагматичної (стратегії, тактики); соціально інтерактивної (статус, роль, ситуація).

Залежно від характеру та суб'єктів спілкування дискурс поділяють на персональний (особистісно-орієнтований) та інституційний (статусно-орієнтований), який передбачає спілкування в рамках створених у суспільстві інститутів та зумовлених ними формальних і неформальних правил, що регулюють різні сфери людської діяльності.

Класифікація дискурсу за сферою функціонування була започаткована наприкінці 60-х років ХХ ст. у працях французького філософа й культуролога М. Фуко (1926 - 1984 рр.), який звернув увагу на взаємодію між різними видами мовленнєвих форм, як мовними, так і позамовними "структурами повсякденності" ? соціальними, політичними, професійними тощо. Досліджуючи психіатричний дискурс ХIХ ст. та дискурс тогочасної медицини, учений використав поняття "дискурсивне знання", "дискурсивна формація" та висловив думку про необхідність опису інституціалізованої галузі, коли медик розвиває свій дискурс у межах таких сфер, як госпіталь, приватна практика, лабораторія, бібліотека.М. Фуко одним із перших відзначив потребу дослідження дискурсу лікаря, зважаючи на доцільність вивчення професійного дискурсу не загалом, а в зумовленості певними фаховими рамками, які він номінував як інституційні.

Інституційний фаховий дискурс є достатньо структурованим, оскільки сфера діяльності - це обмеження, яке спричинене наявністю тематичних репертуарів, що моделюють процес спілкування. І хоч дослідники радять обережно підходити до вживання категорії "структура" стосовно поняття "дискурс", оскільки йдеться про живе мовлення, зауважимо, що, попри відсутність структурного детермінізму, притаманного системі мовних одиниць і рівнів, інституційний фаховий дискурс, до яких належить і медичний, має свої стандарти, які регулюють його функціонування.

Сучасний український медичний дискурс ? це дискурс, що сформувався завдяки структурній організації інституту вітчизняної медицини і ґрунтується на стереотипах поведінки його учасників з огляду на соціально-рольові ознаки, комунікативні та структурно-семантичні особливості. Таке витлумачення посприяло виокремленню двох його типів: дискретного (суцільного) та недискретного (несуцільного) медичного дискурсу.

Дискретний медичний дискурс (лат. discretus - роздільний, перервний) - це такий тип інституційного дискурсу, який передбачає перервність у процесі свого вербального вираження, зумовлену специфікою обставин комунікації. Такими обставинами у професійній діяльності лікаря є спілкування з пацієнтом. Тому дискурс діалогів "лікар ? пацієнт" може бути лише дискретним, зважаючи на його інтерпрофесійний характер та асиметрію комунікативної взаємодії. Ці риси зумовлені комунікативними преференціями лікаря, його статусом, фаховою компетентністю, особистими рисами та практичними навичками і вміннями.

Недискретний медичний дискурс - це діалоги лікарів на професійні теми, безпосередньо пов'язані із щоденними проблемами лікувального процесу. Визначальними рисами недискретного дискурсу є однорідність, колегіальність, стереотипи комунікативної поведінки учасників, інтрапрофесійність.

Реалізація дискретного дискурсу зумовлена етапами комунікативної взаємодії лікаря й пацієнта, які акумулюють ключові моменти лікувального процесу. Ми виокремлюємо чотири етапи, характерними ознаками яких є типовість, повторюваність та обов'язковість. Це - етапи знайомства, системного опитування, об'єктивного обстеження та рекомендацій.

Функціонування недискретного дискурсу залежить від комунікативних ситуацій, спричинених об'єктивними та суб'єктивними чинниками фахової взаємодії лікарів у межах медичної установи.

У дискретному дискурсі лікар виступає комунікативним лідером, бо вибудовує методику спілкування, у недискретному дискурсі своєрідність комунікації визначають статусно-рольові функції його учасників: лікар-керівник - лікар-підлеглий, лікар-ініціатор - лікар-консультант.

Основною формою реалізації обох типів медичного дискурсу є діалог, який регулює процес спілкування.

Синтаксис діалогів медичного дискурсу - це мовне вираження комунікативних настанов лікаря у процесі виконання ним професійних завдань, що виявляє себе в репліках-висловленнях, різних за характером, будовою та інтонацією.

Найбільш поширеним є погляд на висловлення як на речення, реалізоване в контексті, у конкретній мовленнєвій ситуації, зважаючи на його конкретну комунікативну настанову. Традиційно речення та висловлення є поняттями, які зазвичай протиставляють як одиниці різних сфер: мови та мовлення. Водночас, як слушно зауважує І.Р. Вихованець, "вирізнення висловлення як аналога речення в мовленні і специфічної синтаксичної одиниці… уможливлює пов'язання з цією одиницею комунікативного аспекту речення" Вихованець І.Р. Граматика української мови. Синтаксис: Підручник / І.Р. Вихованець. ? К.: Либідь, 1993. ? С. 60.. Комунікативна організація речення відзначається налаштованістю на процес мовлення, а отже, залежить від таких чинників, як мовленнєва ситуація, мовленнєвий контекст, взаємозв'язок учасників спілкування (адресанта й адресата) та розподіл між ними соціально-психологічних ролей, комунікативне завдання, яке реалізує кожен із партнерів спілкування. Названі чинники формують комунікативно-функціональну перспективу висловлення, яка визначає механізм задоволення комунікативних потреб мовця за допомогою обраних ним мовних засобів, зберігає граматичну природу, граматичні межі, граматичну завершеність та єдність. Речення, стаючи висловленням, і в контексті комунікативної взаємодії, що передбачає наявність таких чинників, як мовець, слухач, комунікативне поле, власне інформація, набуває здатності визначати безпосередньо й активно позицію-відповідь того, хто говорить. Ці ж чинники формують семантику висловлень, їхню комунікативну організацію, композиційну структуру й комунікативно-функціональну перспективу.

Ураховуючи те, що в граматичній структурі дискурсу, його мовному вираженні імпліцитно зосереджені інтенції людини-мовця, для вивчення сучасного українського медичного дискурсу особливого значення набувають такі категорії прагматики, як стратегії й тактики, що коригують мовні дії особистості у процесі комунікації.

Ці категорії в сучасному мовознавстві вживають досить активно, однак розуміють їх залежно від мети та лінгвістичної парадигми дослідження. Ми пропонуємо таке витлумачення аналізованих понять: комунікативна стратегія ? це різновид комунікативної поведінки або комунікативної взаємодії, під час якої мовець використовує різні вербальні та невербальні засоби для розв'язання професійно зумовлених комунікативних завдань, а комунікативна тактика зазвичай представлена практичними мовленнєвими діями, які експлікують комунікативну семантику дискурсу.

Оскільки сучасний український медичний дискурс не має загальноприйнятої наукової моделі опису, ми пропонуємо також методику концептуального аналізу динаміки комунікативних одиниць, що функціонують у мовленні лікаря, реалізуючи його стратегічну мету в типових ситуаціях професійного спілкування. Ідеться про дослідження реплік-висловлень, які формують структуру речень різних комунікативних типів, що передають інтенції лікаря-мовця. Такий підхід корелює з теорією комунікативного синтаксису, яка розглядає проблеми диференціації речень за характером їхнього змісту: адресованість, цілеспрямованість, модальність, ситуативність.

У другому розділі "Комунікативно-граматичні характеристики дискретного медичного дискурсу на етапах знайомства та системного опитування" проаналізовано способи мовного вираження основних стратегій і тактик, які використовує лікар на цих етапах.

Початковою ланкою комунікативної взаємодії лікаря з пацієнтом є етап знайомства, на якому провідною в дискурсі лікаря є стратегія оптимізації діалогу, спрямована на досягнення високоефективної комунікативної взаємодії. Для реалізації цієї стратегії лікар використовує три тактики: організаційно­етикетну, пропонувально-волюнтативну і тактику налагодження контакту.

Організаційно-етикетна тактика спрямована на оптимізацію діалогу з пацієнтом для отримання від нього потрібної інформації довідкового характеру. Ця тактика виявляє себе в загальноприйнятих етикетних формулах ввічливості, що можуть варіювати свою синтаксичну будову та своє лексичне наповнення. Варіювання етикетних формул значною мірою зумовлене особистісними рисами пацієнта, до яких належать вік, стать, освіта, професія, і можуть коливатися від нейтральних до емоційно-експресивних.

Пропонувально-волюнтативна тактика має на меті спонукати пацієнта виконати певні дії та відповісти на запропоновані лікарем питання. Мовна поведінка лікаря в межах використання цієї тактики набуває ознак ритуалізованості внаслідок необхідності дотримання не лише певних етикетних норм, а й вимог посадових інструкцій та методик збирання анамнезу. Пропонувально-волюнтативну тактику виражають за допомогою стереотипних формул волевиявлення, представлених спонукальними реченнями та етикетними формулами. За структурою такі речення є односкладними означено-особовими зі словом-кваліфікатором прошу, етикетними сполуками будь ласка, будьте ласкаві тощо, наявність чи можливість уживання яких визначають основні контекстуальні показники цього типу спонукання. За змістом та лексичним наповненням згадані односкладні речення досить однотипні та стандартизовані відповідно до процедури лікарського приймання, що має свої традиції та виробничу доцільність.

Тактика налагодження контакту спрямована на ефективне встановлення, підтримання та збереження контакту між лікарем і пацієнтом. Комунікативним засобом досягнення цієї мети є фатичне спілкування, яке виявляє себе в мовленнєвих діях, що виходять за межі запланованих тем і змісту розмови. У фатичному спілкуванні лікар активно використовує моделі фіксування уваги, компліменти оптимістичного прогнозу та заохочення до спілкування. Зокрема, увагу фіксує лікар за допомогою речення, яке частково повторює репліку пацієнта або відтворює асоціативний спосіб спілкування. Комплімент вербалізують речення, що містять лексеми позитивної оцінки зовнішнього вигляду пацієнта, соціальної групи, до якої він належить або його статусної ролі. Оптимістичний прогноз передають речення афористичного спрямування або речення, що містять семантичний компонент протиставлення. Заохочення до спілкування виражають загальнопитальні речення із семантикою припущення, які мають вставні слова та частки суб'єктивно-модального змісту. Мовні засоби реалізації тактики налагодження контакту можуть містити як стандартні, так і нестандартні елементи мовлення. До нестандартних елементів належить позатематичний компонент, який забезпечує оптимальну комунікативну взаємодію лікаря з пацієнтом.

На етапі системного опитування провідною є з'ясувально­констатаційна стратегія, яка забезпечує з'ясування релевантних для встановлення діагнозу симптомів та констатації фактів, що їх супроводжують. Опитування пацієнта передбачає вживання цілого комплексу різних за змістом та структурою питальних речень, систематизованих відповідно до вимог чинних вузькофахових методик.

Аналіз функціонально-семантичних особливостей питальних речень у репліках-висловленнях лікаря засвідчив, що за критерієм обізнаності мовця про предмет запитання переважають власне-питальні речення над констатаційно-питальними, а за характером та обсягом очікуваної інформації ? частковопитальні речення над загальнопитальними.

Пріоритет власне-питальних речень указує на їхню актуальність на початковій стадії системного опитування, коли лікар з'ясовує абсолютно невідомі для себе обставини захворювання та загального стану організму пацієнта, якого він бачить уперше: Якими хворобами Ви хворіли в дитинстві? Коли Ви востаннє робили аналіз крові? Водночас констатаційно-питальні речення, у яких поєднане питання зі ствердженням, також досить уживані в репліках лікаря, оскільки в процесі розпитування він може прогнозувати появу певних симптомів чи змін у стані пацієнта: Біль з'являється одразу після їжі, так? У Вас було відчуття клинкового удару, так?

Загальнопитальні речення в медичному дискурсі - це переважно питання загального характеру, які ставить лікар на початку опитування: Що Вас турбує? На що Ви скаржитесь? Що привело Вас до лікарні? Значна частина загальнопитальних речень з боку лікаря передбачає у відповіді пацієнта підтвердження або заперечення інформації щодо симптоматики або перебігу захворювання: У Вас вирізаний апендикс? Ви робили магнітно­резонансну томографію? Такі речення становлять майже четверту частину питань лікаря і сприяють формуванню картини фізичного стану організму пацієнта загалом. Вони можуть мати як двоскладну, так і односкладну граматичну основу. Частковопитальні речення, які вживає лікар, передбачають конкретну відповідь на запитання, що стосуються здебільшого показників фізичного стану пацієнта: Як давно Ви хворієте? Коли Ви в останній раз робили флюорографічне обстеження легень?

Переважання частковопитальних речень у цій частині дискретного дискурсу пояснюємо тим, що на етапі опитування лікар хоче отримати інформацію здебільшого часткового характеру як необхідного складника для подальших узагальнень. На відміну від загальнопитальних, частковопитальні речення утворені на основі розповідних речень внаслідок зміни їхньої інтонації та введення питальних займенникових слів: Біль з'явився вперше. - Після чого біль з'явився вперше? Ви помітили зміни у своєму стані. - Коли Ви помітили зміни у своєму стані?

З'ясувально-констатаційна стратегія реалізується в п'ятьох тактиках: пропозиційно-гіпотетичній, фокусування уваги, адекватного відтворення, сугестивно-релаксивній та зворотного зв'язку з пацієнтом.

Пропозиційно-гіпотетична тактика спрямована на з'ясування прогнозованих лікарем симптомів щодо розвитку захворювання та випрацювання гіпотези про стан пацієнта. Ця тактика реалізується в питальних реченнях тестового характеру, що містять варіанти відповідей альтернативного змісту, з-поміж яких пацієнт вибирає адекватну своєму станові здоров'я. Варіанти відповідей представлені здебільшого простими реченнями з закритим рядом однорідних членів, які можуть поєднуватися безсполучниковим, сполучниковим та мішаним зв'язком, а також складносурядними розділовими реченнями, частини яких пов'язані відношеннями взаємоусунення. Найбільш поширеним є мішаний зв'язок, зокрема той його різновид, коли сполучник уживають перед останнім членом ряду: Якого характеру біль у ділянці серця Вас турбує: тупий, стисний, колючий чи гострий? Одноразове вживання сполучника чи спостерігаємо тоді, коли перелік параметрів стану пацієнта в питанні лікаря є вичерпаним і однорідний ряд не може бути продовженим. У такому разі пацієнтові залишається вибрати одну із запропонованих відповідей, зіставивши свій стан здоров'я із закритим переліком симптомів.

Аналізовані питальні речення являють собою своєрідний тест, який вибудовує лікар для охоплення всієї сукупності симптомів із парадигмами їхніх видозмін під впливом певних чинників. Після такого питання та відповіді пацієнта, обраної із запропонованої альтернативи, логічно з'являється наступне питання лікаря, поява якого мотивується відповіддю пацієнта.

Питальні речення з рядами однорідних членів, поєднаних розділовими сполучниками чи, чи…чи, мають певні структурні особливості. Досить часто вони містять узагальнювальне слово, яке передує рядові однорідних членів: У якій ділянці з'являється біль: лобній, тім'яній чи в потиличній? Функцію узагальнювального слова може виконувати питальний прислівник або займенник: Куди віддає біль: у праве плече, під лопатку чи в шию? Що Ви зараз відчуваєте: біль чи поколювання? Який у Вас біль: судомний чи коліка?

Запитання тестового характеру в аналізованому дискурсі можуть мати структуру не лише простого речення з рядами однорідних членів, а й складного, зокрема складносурядного розділового речення: Біль зникає сам по собі чи Вам треба вживати ліки? Уживаючи ці речення, лікар має ширші можливості для опитування, оскільки він тестує стан пацієнта за кількома параметрами або з'ясовує наявність зв'язків між симптомами: Упродовж дня головний біль з'являється сам по собі чи він пов'язаний з болем у правому підребер'ї?

Трапляються складні речення, що містять дві предикативних частини, які чітко визначають альтернативу: Поява болю пов'язана зі споживанням їжі, чи коліка з'являється в будь-який час? Деякі складні речення мають більше ніж дві предикативних частини: Напад печінкової коліки супроводжується відчуттям холоду, Вас лихоманить, чи Ви відчуваєте загальну слабкість? Такі речення здебільшого ускладнені підрядними частинами, тобто за структурою є складними реченнями з різними видами зв'язку: Біль має тупий характер, він нападоподібний, чи біль, як коліка, чи так, наче ріже хтось ножем? Найчастіше до таких складних речень уводять підрядні порівняльні, що сприяє точності в з'ясуванні та констатації наявних симптомів захворювання.

Пропозиційно-гіпотетична тактика виявляє себе також у стверджувально-питальних конструкціях, що містять елемент уточнення, за допомогою якого лікар, гіпотетично оцінюючи стан пацієнта, пропонує йому підтвердити або спростувати висловлені припущення: Розкажіть мені, будь ласка, про свій ранок: коли Ви прокидаєтесь вранці, Ви маєте гіркоту в роті, так? Завдяки опитуванню пацієнта в такий спосіб, лікар скеровує його розповідь, стимулюючи до виокремлення симптомів, що допомагають правильно визначити діагноз. Пацієнт, підтверджуючи або спростовуючи припущення лікаря, адекватно продовжує опис свого стану. За комунікативною метою ці речення своєрідні - у них міститься як ствердження, так і запитання, але саме у формі розповідного речення лікар повідомляє зміст свого припущення, щоб потім за допомогою питального слова "так" перевірити його достовірність, тотожність стану пацієнта.

Тактика фокусування уваги має на меті ініційований лікарем діагностичний запит інформації, який відповідає описові в медичній літературі клінічної картини певного захворювання. Реалізації тактики фокусування уваги сприяє прийом автокомунікації ? комунікативний акт, який не передбачає прямого і безпосереднього отримання інформації від співрозмовника, а спрямований мовцем на самого себе. Він є фрагментарним виявом внутрішнього монологу лікаря-аналітика, у свідомості якого відбувається складна внутрішня робота, пов'язана з декодуванням інформації, наданої пацієнтом. Автокомунікація наявна в діалогах "лікар - пацієнт" як особливі вкраплення, що відбивають логіку міркувань лікаря. В умовах автокомунікації репліки лікаря набувають риторичного характеру, оскільки він не має на меті отримати відповідь від пацієнта чи залучити його до розмови. Автокомунікація - це такий різновид мовленнєвої діяльності лікаря, у якому реалізується його внутрішня робота, пов'язана з декодуванням інформації, наданої пацієнтом.

Автокомунікацію розглядаємо як особливий вид мовленнєвої діяльності, організований способом передання повідомлення, коли адресатом є сам адресант. Термін автокомунікація увів Ю.М. Лотман у межах бінарної опозиції комунікації та автокомунікації як двох можливих варіантів цілеспрямованого передавання повідомлюваного. Якщо комунікація реалізує себе в структурі Ви - я, то автокомунікація - у структурі я - я. В обох цих процесах пріоритетним є передавання інформації, що відбувається по-різному: у першому випадку ? зміною суб'єкта (від вихідного носія інформації до адресата); у другому - зміною самої інформації, що досягається за допомогою ситуативного введення додаткового або нового коду. Цей код зумовлює зміщення контексту, коли вихідне повідомлення перекодовується в одиницях його структури. Таке якісне трансформування інформації спричиняє видозміну її носія, тобто своєрідну перебудову адресанта. Отже, передавання повідомлення каналом "я - я" не має іманентного характеру, оскільки зумовлене проникненням ззовні деяких додаткових кодів та наявністю зовнішніх поштовхів, які зміщують конкретну ситуацію. Повідомлення, трансформоване контекстом діалогу, переорієнтовує спрямування самої інформації.

У медичному дискурсі автокомунікація є виявом мовленнєвої діяльності лікаря, коли він, отримавши інформацію від пацієнта, не озвучує власні думки про почуте, а аналізує їх подумки, користуючись своєю особливою внутрішньою мовою.

Під час реалізації лікарем тактики фокусування уваги автокомунікація виявляє себе в репліках-перепитуваннях, втілених у синтаксичних моделях контекстуально неповних речень двоскладної та односкладної структури. Використання такого мовного прийому допомагає лікареві зосередитися на спостережуваних ознаках, осмислити їх у процесі спілкування з пацієнтом.

Перепитуванню підлягає здебільшого елемент інформації, найбільш значущий для лікаря в певній ситуації, на якій він фокусує свою увагу: Пацієнт: У мене часто ниють руки. Не знаю, чому. Нічого тяжкого я не піднімаю, не переохолоджуюсь, а вони болять і ниють. Лікар: Болять і ниють?

Лікар перепитує, подумки звертаючись до власної фахової компетенції для фокусування у своїй свідомості повідомлених пацієнтом симптомів, які підтверджують або спростовують віддалені прогнози щодо діагнозу. Такі ситуації спостерігаємо в багатьох діалогах на етапі системного опитування, і вони виглядають як незапланований акт у мовленні лікаря, що постає спонтанно, як, можливо, не до кінця усвідомлена комунікативна потреба. Перепитуванню підлягає здебільшого елемент інформації, найбільш значущий для лікаря в певній ситуації опитування, на якій він фокусує свою увагу. Фіксуючи цей елемент у своїй свідомості, лікар не тільки й не стільки очікує від пацієнта підтвердження того, що повідомлені симптоми насправді були, скільки прагне переадресувати його відповідь собі як питання: Чому ж вони в нього болять і ниють?

Репліки-перепитування виражають різні синтаксичні конструкції. Зокрема, це неповні питальні речення, які за співвідношенням формальних і семантичних ознак належать до виокремленого І.Р. Вихованцем типу формально і семантично неповних речень. Як відомо, цей тип речень поділяють на ситуативні (усне мовлення) і контекстуальні (писемне мовлення), залежно від того, що сприяє відтворенню відсутніх членів речення - ситуація чи контекст. У дискретному дискурсі лікаря такі питальні речення мають ознаки як ситуативно, так і контекстуально неповних речень, оскільки побудовані, спираючись на структуру попереднього речення, що слугує основою для перепитування: Пацієнт: Тут я відчуваю поколювання. Лікар: Поколювання? (Тут Ви відчуваєте поколювання?)

Лікар спонукає пацієнта повідомити додаткові факти і водночас створює можливості для себе осмислити почуте, заглибитися в самоаналіз, звертається до свого власного професійного досвіду для віднайдення в ньому аналогічних ситуацій чи фахових пояснень тих чи тих симптомів, станів, відчуттів пацієнта.

Такий тип перепитування відтворює різноманітні розумові процеси, що відбуваються у свідомості лікаря. Тут маємо начебто два мовленнєвих акти: один безпосередньо співвідноситься з об'єктом мовлення (лікар ? пацієнт: я ? ти), інший є непрямою мовленнєвою дією, вираженням внутрішньої мови лікаря (я ? я).

Автокомунікація реалізується також у тактиці адекватного відтворення, мовним засобом експлікації якої є повтори. У разі використання повторів лікар веде діалог з пацієнтом, повторюючи вимовлені ним останні слова.

Повторення деяких елементів розповіді пацієнта є досить поширеним явищем на етапі системного опитування і зазвичай з'являється тоді, коли лікар, прагнучи точності й адекватності у визначенні діагнозу, створює для себе певний часовий простір для обмірковування почутого: Лікар: Набряки бувають? Пацієнт: Не буває. Лікар: Так, не буває… А судоми? Так починається ніби внутрішній діалог лікаря із самим собою в прагненні знайти причини названих пацієнтом симптомів захворювання. Повторення лікарем елементів почутого - це фіксація інформації, джерелом якої є суб'єктивні відчуття пацієнта. У цьому виявляє себе статусна роль лікаря як аналітика. Саме для виконання цієї ролі і залучається відповідний мовний засіб - повторення окремих елементів розповіді пацієнта, їх адекватне відтворення. Усі проаналізовані види повторень засвідчують здійснення лікарем внутрішньої аналітичної роботи. За структурою і семантикою вони збігаються із значною частиною описаних Н.Ю. Шведовою власне повторів, мета яких уповільнити темп діалогу та виграти час для обмірковування репліки співрозмовника і відповіді на неї.

Суть тактики організації зворотного зв'язку з пацієнтом полягає в залученні пацієнта до співпраці з лікарем для адекватного діагностування. Для реалізації цієї тактики вживають такі модальні слова-речення: Добре; Чудово; Прекрасно; Зрозуміло; Гаразд, що оцінюють надану пацієнтом інформацію або слугують сигналом завершення певної мікротеми й переходу до іншої. Ці слова-речення є свідченням фіксації лікарем певних елементів інформації, актуальної для адекватного діагностування. Семантично вони неоднорідні. Слова-речення Добре; Прекрасно; Чудово передають позитивну оцінку інформації, наданої пацієнтом. Так, після відповіді на питання, які ліки уживає пацієнт, лікар зауважує: Прекрасно (Чудово). Призначимо ще ферменти.

Що стосується слова-речення Добре, то воно вживається в різних контекстах: у такому, що прогнозує схвальну реакцію лікаря (Добре. А тепер покашляйте), та в такому, що містить інформацію, яку не може оцінити лікар позитивно, оскільки вона стосується розладів чи погіршень у стані пацієнта або негативних симптомів, пов'язаних із його стражданнями, неприємними відчуттями: Добре. А в якій частині живота з'являється біль? У другому контексті воно втрачає свій позитивний оцінний зміст, що дає підстави вважати його десемантизованим, таким, що використовується в діалозі як своєрідний знак, який свідчить про увагу лікаря до інформації, яку надає пацієнт. Це також є одним із способів реалізації тактики зворотного зв'язку.

Уживаючи слово-речення Добре, лікар здебільшого не оцінює інформацію, а з'ясовує для себе актуальні елементи розповіді пацієнта. Воно лише свідчить, що лікар сприйняв і зафіксував повідомлене, увів до системи своїх міркувань, пов'язаних з діагностуванням чи випрацюванням методики лікування: Добре, я Вам випишу відхаркувальний засіб.

Як спосіб налагодження зворотного зв'язку можна розглядати й слово-речення Зрозуміло, яке взагалі передає значення результату мисленнєвої діяльності лікаря, пов'язаної з обробленням отриманої інформації, як, наприклад, у реченні Мені все зрозуміло у Вашому викладі. Воно також десемантизується і стає знаком того, що лікар прагне удокладнити отриману інформацію, заохочуючи пацієнта до подальшого спілкування: Зрозуміло. Раніше лікувалися з цього приводу?