Сугестивно-релаксивна тактика спрямована на полегшення психо-емоційного стану пацієнта за допомогою заперечення загрози чи небезпеки, пов'язаної з наявністю певного симптому. Висловлюючи розуміння емоційного стану пацієнта, пояснюючи його відчуття тими чи тими чинниками, апелюючи до аналогічних випадків з анамнезу інших пацієнтів, лікар вдається до сугестивно-релаксивної тактики, реалізуючи комунікативну мету заспокоїти пацієнта, налаштувати на позитивне, оптимістичне сприйняття наявних симптомів, які можуть викликати в нього почуття невпевненості, тривоги, страху. Для реалізації цієї тактики лікарі у своїх репліках використовують оцінні речення, що передають заперечення наявності певної загрози, на кшталт: Нічого; Не біда; Це не страшно (Не страшно); Усе не так погано; Нічого, усе не так погано.

У третьому розділі "Семантико-граматичні особливості реалізації дискретного дискурсу лікаря на етапі об'єктивного обстеження" досліджено засоби експлікації діагностувально-ідентифікаційної стратегії, що виражається в тактиках співробітництва, обережного спонукання та констатаційно-пояснювальній тактиці.

На етапі об'єктивного обстеження лікар констатує симптоми та ознаки захворювання для подальшого аналізу їх і на підставі своїх знань ідентифікує це захворювання, тобто встановлює діагноз (гр. diaqnosis - "розпізнання, визначення").

Тактика співробітництва спрямована на залучення пацієнта до процесу об'єктивного обстеження для формування в нього готовності зрозуміти позицію лікаря і прийняти її.

Реалізуючи цю тактику лікар уживає у своїх репліках складнопідрядні речення з головною частиною, що структурно збігається з односкладними означено-особовими реченнями, головний член яких виражений дієсловом у першій особі множини майбутнього часу зі значенням теперішнього (подивимося, розберемося тощо): Пацієнт: Я приніс аналізи. Ось, візьміть. Щось я там нічого не розберу. Лікар: Розберемося, що тут у нас з Вами.

Особливістю цього типу односкладного речення є те, що його головний член передає семантику спільної дії (Розберемося ми з Вами). Така ж семантика представлена в підрядній частині У нас з Вами, де форма множини також передає значення однини. Продовжуючи розпочатий коментар, лікар зазначає: Ну що, дуже поганого ми тут нічого не бачимо, але ішемічні зміни, гіпоксичні зміни в міокарді є. У першій сурядній частині підмет виражений займенником першої особи множини, ужитій зі значенням відповідної особи однини, пор.: Ну що, дуже поганого я тут нічого не бачу…

Уживання форми множини особових займенників зі значеннями однини є основним засобом мовного вираження тактики співробітництва, оскільки воно демонструє зрівнювання соціальних ролей комунікантів.: Ну, що ми тут бачимо,… так, цукор підвищений; Закрили ми канал тимчасовою пломбою; Коли ми робили мікрофолін і дексаметазон, на фоні гарного фолікула проходили місячні, так?

Часто вживаними є речення, у яких певний коментар стосовно дій, пов'язаних із обстеженням, передають множинні форми особових займенників зі значенням однини та відповідні форми множини дієслів у позиції присудка, що виражають спільність дії: Ну що тут у нас; Послухаємо серце; Послухаємо перистальтику; Дивимося горло.

Констатаційно-пояснювальна тактика спрямована на витлумачення механізмів перебігу захворювання на підставі констатації симптомів з подальшим узагальненням їх.

Із-поміж засобів вираження цієї тактики найуживанішими є речення із семантикою буття, наявності. За структурою це двоскладні речення, у яких підмет виражений іменником, що називає певний симптом або ознаку, а дієслівний присудок передає зміст буття, наявності і в теперішньому часі виступає в нульовій формі: У шостому верхньому зубі пародонтоз; У гайморових пазухах запалення; На животі короподібне висипання; На слизовій оболонці інфекційна кератодермія. Констатація ознаки чи симптому під час обстеження може супроводжуватися фрагментами пояснення, яке лікар вважає за потрібне дати пацієнтові стосовно його стану. Мовною реалізацією такого пояснення є форма двоскладного речення з підметом, вираженим вказівним займенником це, який узагальнено позначає названий у попередньому реченні симптом, і складеним іменним присудком, утвореним нульовою зв'язкою та іменною частиною, вираженою іменником у називному відмінку: На зубах почорніння різців, зумовлене карієсом. Це меланодонтія. Можлива й інша мовленнєва ситуація, коли лікар, навпаки, констатувавши для себе симптом, відразу визначив захворювання й вербалізував його назву. У наступному реченні, бажаючи дати пацієнтові пояснення щодо свого діагностування, він називає симптом, що слугує підставою для медичного висновку: На шкірі наявний меланобластоз ексцесивний. Це успадкована надмірна пігментація шкіри, ще й з дрібними родимими плямами.

Менш поширеним засобом реалізації констатаційно-пояснювальної тактики є речення, що містять повторне номінування ознаки, явища, поняття за допомогою перифрази.

Тактику обережного спонукання використовують у разі обмежених можливостей пацієнта для повноцінного виконання процедур обстеження. Цю тактику лікар реалізує за допомогою спонукальних означено-особових речень зі складеним головним членом, допоміжна частина якого виражена лексемами спробувати, намагатися, старатися, постаратися у формі наказового способу другої особи множини та однини (Спробуйте присісти; Намагайтеся не затримувати дихання; Постарайтеся розслабити живіт).

Спонукальні речення утворюють варіативний ряд, члени якого відрізняються один від одного певними відтінками значень: Присядьте. - Спробуйте присісти; Не затримуйте дихання. - Розслабте живіт. - Постарайтеся розслабити живіт. Речення зі складеним головним членом відзначаються помітно нижчим рівнем категоричності. Уживаючи такі речення у своїх репліках-висловленнях, лікар виявляє розуміння проблем пацієнта, тих труднощів, які йому завдає хвороба або певні маніпуляції, неминучі під час обстеження.

Експлікацією обережного спонукання можуть бути двоскладні питально-спонукальні речення з модальним дієсловом могти у сполучені з частками не та чи на початку речення (Чи не могли б Ви точніше вказати місце болю?), з цим дієсловом та часткою не (Ви не могли б точніше вказати місце болю?), а також двоскладні спонукальні речення з присудком, вираженим дієсловом у формі майбутнього часу зі значенням наказового способу з часткою не (Ви ще раз не вкажете місце болю?). Послабленню спонукання сприяють питальні речення зі складеним дієслівним присудком, який містить модальне дієслово могти, змогти, спробувати: Ви можете зігнути ногу в коліні? Ви зможете присісти? Ви спробуєте ковтнути? Ці речення можуть бути побудовані також як заперечувальні: Ви не можете (не спробуєте, не зможете) поворухнути пальцями?).

У четвертому розділі "Ієрархія граматичних засобів експлікації директивної стратегії в дискретному дискурсі лікаря" досліджено вираження семантики спонукання на етапі рекомендацій в медичному дискурсі лікаря.

Рекомендація - це розгорнуте вираження волевиявлення мовця у відповідь на питання, що містить приховану або відверту інформацію про несприятливі обставини та прохання на них вплинути. Рекомендація лікаря - це його інтенція як мовця, основу якої становить вплив на пацієнта як на адресата.

Особливість етапу рекомендацій в дискретному медичному дискурсі полягає в тому, що лікар уже поставив остаточний діагноз і визначився стосовно лікування та напрямів подальшого спілкування з пацієнтом. Це сприяє розширенню варіативного спектра мовленнєвої поведінки лікаря, а отже, відкриває можливості модифікації комунікативних стратегій і тактик та врізноманітнення мовних засобів їхнього вираження.

Пріоритетна позиція лікаря зумовлює тональність його рекомендацій, що належить до директивних мовленнєвих дій, мета яких - безпосередньо впливати на пацієнта. З огляду на це провідною стратегією на етапі рекомендацій вважаємо директивну стратегію, когнітивним підґрунтям якої є концепт "воля - бажання", що охоплює розумові категоризації стану готовності до дії. Суть цієї дії полягає у вираженні волі лікаря для здійснення впливу на пацієнта. На етапі рекомендацій директива лікаря спрямована на майбутню дію або майбутній стан, адресовані пацієнтові або родичам пацієнта.

Директивна стратегія виконує провідну роль у процесі комунікації, коли лікар керує діями пацієнта, даючи розпорядження щодо лікування. Основу цієї стратегії становить спонукання, волевиявлення з боку лікаря. Речення спонукальної структури є індикаторами висловлень лікаря директивного змісту, що реалізуються в широкому спектрі граматичних значень волюнтативної настанови.

Використання спонукальних речень, різних за ступенем вираження категоричності, дає змогу лікареві обирати тактики, які максимально забезпечують досягнення стратегічної мети. Такі речення мають спільну денотативну основу та однакове функціональне навантаження, що свідчить про їхню інваріантну єдність. У процесі реалізації тактик директивної стратегії вони зазнають модифікацій лексико-граматичного та комунікативного характеру. Однак реалізуючи імперативну комунікативну настанову, спонукальні речення за низкою ознак хоч і є близькими, але не тотожними. Це зумовлено насамперед тим, що вони конструюються за особливим граматичним зразком, мають свою особливу семантичну структуру і неповторні комунікативні функції, вирізняються певною спеціалізованою системою засобів лексичного, формально-граматичного та ритмо-мелодійного вираження і можуть бути реалізовані лише в процесі комунікації.

Для етапу рекомендацій, порівняно з іншими складниками діалогу, найбільшою мірою характерне категоричне волевиявлення в дискурсі лікаря, роль якого набуває ознак керівної сили в спілкуванні з пацієнтом: Вживайте ноотропіл по одній капсулі впродовж тижня; Вживайте фероплекс по одному драже двічі на день; Рану промивайте розчином фурациліну; Негайно припинити ці сеанси гіпнозу! Киньте палити, нарешті! Такі сентенції лікаря фактично не передбачають мовленнєвої реакції пацієнта у формі відповіді, тому що є обов'язковими для виконання. Однак вони мають різний ступінь категоричності залежно від особливостей комунікативної ситуації та особистісних рис пацієнта (вік, стать, освітній рівень, соціальний статус, наявність певного медичного досвіду тощо), що зумовлює можливість видозмін волевиявлення в поведінці лікаря. У такому разі директивні висловлення набувають форми: команди (Контролюйте тиск! Бігайте щоранку!); прохання (Не переймайтеся Ви так різними дрібницями! Будь ласка, стежте за осанкою!); наказу (З гіпсом ходити ще тиждень! Міняти пов'язку кожні три-чотири години!); інструкції (Вживайте алохол по одній таблетці тричі на день; Намагайтеся робити дихальну гімнастику регулярно); рекомендації (Випивайте перед сном склянку теплого молока з медом. Прокапайте гемодез); пропозиції (Спробуймо поробити ванночки з чередою або шавлією; Добре було б повживати токоферол); заборони (Ніяких стимуляторів із таким тиском! Не пити холодного!). Іноді можлива констатація потреби виконання певних дій у формі завуальованого спонукання: Доведеться Вам поносити гіпсову пов'язку ще тиждень; Без дуоденального промивання нам з Вами не обійтися.

На етапі рекомендацій лікар пристосовує свою поведінку до конкретних обставин спілкування з пацієнтом, маркованих семантикою спонукання, що виявляє себе в модуляціях директивної стратегії, яка, на нашу думку, зумовлена основною ознакою інституційного дискурсу, де на перший план виступає статусно-рольова належність комунікантів. Директивні настанови лікаря як авторитетного співрозмовника, що має фахові знання, сприяють виробленню в пацієнта автоматизму дій. Однак ці настанови пацієнт не сприймає як вияв психологічного тиску, бо лікар використовує тактики, що забезпечують інтенсивність спілкування, хоч ступінь інтенсивності волевиявлення в них різний. Ми виокремлюємо три основні тактики для реалізації директивної стратегії: категоричної рекомендації, пом'якшеної рекомендації та співробітництва.

З'ясовано, що синтаксичні конструкції волюнтативної настанови утворюють варіативний ряд, до складу якого входять різні типи спонукальних речень. Це створює широкі можливості для вираження різноманітних семантичних відтінків спонукальності, забезпечуючи реалізацію тактик, зумовлених лікарським прийомом на етапі рекомендацій (категоричної та пом'якшеної рекомендації, а також тактики співробітництва з пацієнтом).

Найвищий рівень волевиявлення комунікативної настанови передає тактика категоричної рекомендації, яка відбиває прагнення лікаря категорично висловити свою вимогу, пов'язану з лікуванням пацієнта, полегшенням його стану чи коригуванням режиму або способу його життя. Цю тактику він реалізує за допомогою чотирьох типів спонукальних речень, що мають різну граматичну структуру. Їхню домінанту становлять односкладні означено-особові речення з головним членом, вираженим дієсловом у формі наказового способу другої особи множини або однини (Повністю вилучіть з раціону солоне, смажене, гостре!), та односкладні інфінітивні речення категоричної імперативної семантики (Рану постійно дезінфікувати!). На периферії перебувають двоскладні речення з підметом, вираженим особовим займенником у формі Ви або ти та дієслівним складеним присудком, що містить модальну лексему повинен (Ви повинні харчуватися повноцінно!), а також односкладні безособові речення з головним членом, до складу якого входить предикатив треба, потрібно, необхідно, не можна (Вам треба дотримуватися дієти без гострої, смаженої їжі! Вам потрібно повживати вітамінні препарати! Вам необхідно зробити загальний аналіз крові! Вам не можна більше робити абортів!). Згадані модальні предикативи є лексичними інтенсифікаторами, здатними впливати на вираження обов'язковості виконання пацієнтом певної дії. Уживаючи інтенсифікатори треба, потрібно, необхідно, лікар наголошує на обов'язковості виконання його настанов. Це дає підстави стверджувати, що волевиявлення лікаря на етапі рекомендацій категоричне.

Нижчий рівень категоричності в модуляціях директивної стратегії має тактика пом'якшеної рекомендації, яка передбачає послаблення категоричності імперативу, набуваючи ознак дозволу, поради, пропозиції, побажання. До засобів реалізації тактики пом'якшеної рекомендації належить вісім типів спонукальних речень різної граматичної структури. Із-поміж них вирізняємо такі: спонукальні односкладні означено-особові речення з головним членом у формі теперішнього часу другої особи множини (рідше однини), ужитої зі значенням наказового способу (Отже, вживаєте протягом тижня фурамаг, потім здаєте аналіз); спонукальні односкладні означено-особові речення зі складеним головним членом, допоміжна частина якого виражена дієсловом фазової семантики у формі другої особи множини (рідше однини) теперішнього часу зі значенням наказового способу (Починаєте вживати томаксифен); спонукальні односкладні означено-особові речення зі складеним головним членом, допоміжна частина якого виражена дієсловами модальної семантики намагатися, старатися, могти і под. у формі теперішнього часу другої особи множини (рідше однини) зі значенням наказового способу (Отже, намагаєтесь (стараєтесь, можете) побільше рухатися); спонукальні односкладні означено-особові речення з головним членом у формі майбутнього часу другої особи множини (рідше однини) зі значенням наказового способу (Вживатимете / Будете вживати фурасемід); спонукальні односкладні означено-особові речення зі складеним головним членом, до якого входять модальні дієслівні лексеми спробувати, намагатися, старатися, постаратися у формі майбутнього часу другої особи множини (рідше однини) зі значенням наказового способу (Спробуєте (постараєтесь) повтирати гепаринову мазь; Будете намагатися (старатися) не ступати на носок); спонукальні двоскладні речення зі складеним дієслівним присудком, допоміжна частина якого виражена модальною лексемою могти у формі теперішнього часу другої особи множини (рідше однини) зі значенням наказового способу (Ви можете повживати ессенціале); спонукальні односкладні безособові речення зі складеним головним членом, вираженим предикативом варто (Вам варто поробити дихальну гімнастику); спонукальні двоскладні речення з інфінітивним підметом і складеним прислівниковим присудком, утвореним з предикатива; спонукально-бажальні двоскладні речення, до складу присудка яких уходить прислівник позитивної оцінної семантики добре, непогано, доцільно та дієслівна зв'язка бути у формі умовного способу: Добре було б повживати мікожинакс.

Нівелювати ознаки категоричності в директивній стратегії дає змогу тактика співробітництва, мета якої - увиразнити причетність лікаря до виконання пацієнтом висловлених рекомендацій, створити ефект спільної дії. Для реалізації цієї тактики він використовує шість структурних типів речень. З-поміж них найуживанішими є односкладні означено-особові речення з головним членом у формі наказового способу першої особи множини (Повживаймо карсил); односкладні означено-особові речення зі складеним головним реченням, допоміжна частина якого представлена модальними дієсловами спробувати, намагатися, старатися, постаратся у формі наказового способу першої особи множини (Спробуймо повживати кавінтон) або фазовими дієсловами у цій же формі (Починаймо вживати карсил); односкладні означено-особові речення з головним членом у формі першої особи множини теперішнього часу, ужитій зі значенням другої особи множини наказового способу (Отже, вживаємо вітаміни); односкладні означено-особові речення зі складеним головним членом, допоміжна частина якого представлена модальними дієсловами намагатися, старатися, могти у формі першої особи множини теперішнього часу, ужитої зі значенням другої особи множини наказового способу (Стараємося вживати вітаміни; Намагаємося не перевтомлюватися; Можемо знімати лінзи) або фазовими дієсловами в цій же формі та з тим самим значенням (Завтра починаємо вживати преднізолон точно за схемою).

Меншою мірою використовують односкладні означено-особові речення з головним членом у формі першої особи множини майбутнього часу зі значенням другої особи множини наказового способу (Потім уживатимемо предуктал; Для регулювання серцевого ритму будемо вживати неотон); односкладні означено-особові речення зі складеним головним членом, допоміжна частина якого виражена дієсловами спробувати, намагатися, старатися, постаратися у формі першої особи множини майбутнього часу зі значенням другої особи множини наказового способу (Спробуємо вживати пентоксифілін; Постараємось не переохолоджуватися; Намагатимемось не ступати на праву ногу; Будемо старатися поки що не їсти на цей бік), а також фазовими дієсловами в цій же формі і з тим самим значенням (Почнемо вживати кардіомагніл; Продовжимо колоти антибіотики).

Речення, за допомогою яких виражають кожну з названих тактик, утворюють функціонально-співвідносні ряди з інваріантним значенням спонукання в тому його різновиді, який відображає комунікативну мету лікаря. Реалізуючи тактики директивної стратегії, такі речення передають спонукання різного ступеня категоричності. Послабленню категоричності сприяють допоміжні модальні дієслівні лексеми спробувати, намагатися, старатися, постаратися у структурі складеного головного члена односкладного речення. Пор.: Повживаймо карсил. - Спробуймо повживати карсил; Не переохолоджуємося. - Намагаємось не переохолоджуватися; Не будемо палити. - Постараємося не палити.

Вибір моделі з варіативного ряду спонукальних конструкцій для вираження волевиявлення певного ступеня категоричності робить лікар відповідно до ситуації мовлення та комунікативної настанови згідно з обраною тактикою спілкування.

У п'ятому розділі "Семантико-синтаксичні параметри мовної реалізації недискретного медичного дискурсу" досліджено ту частину фахової діяльності лікаря, яка пов'язана із взаємодією з колегами, керівниками чи підлеглими, що передбачає різний тип мовленнєвої поведінки згідно з використанням особливих стратегій і тактик. Недискретний медичний дискурс диференційовано на дискурс лікаря-керівника та лікаря-підлеглого, лікаря-ініціатора та лікаря-консультанта. Проаналізовано продуктивні синтаксичні моделі, конструкції, що забезпечують якнайповнішу реалізацію професійних завдань у середовищі колег-фахівців.

Недискретний медичний дискурс наявний у різноманітних різновидах професійної комунікації медичних працівників. Він практично не досліджений у вітчизняному та зарубіжному мовознавстві. Автори робіт, присвячених медичному дискурсу, зазвичай аналізують комунікацію лікаря з пацієнтом, залишаючи поза увагою діалоги між медичними працівниками. Таке звуження кола мовних явищ видається безпідставним, оскільки воно призводить до однобічного подання проблеми. Спілкування між фахівцями-медиками докорінно відрізняється від спілкування лікаря з пацієнтом, має свою специфіку і, на нашу думку, найбільшою мірою розкриває особливості фахового медичного дискурсу та характеризує лікаря як мовну особистість. Тому комплексний аналіз сучасного українського медичного дискурсу не можливий без дослідження мовної комунікації між фахівцями-медиками.

Основна площина реалізації недискретного, або суцільного, медичного дискурсу - це діалоги лікарів, які перебувають у стосунках фахової взаємодії. Такі ситуації можуть бути типізовані і становлять певну систему з різними видами стосунків, де реалізується сучасний український медичний дискурс. У межах таких стосунків розрізняємо симетричні ситуації спілкування, коли співрозмовники рівні за службовим статусом, та асиметричні ситуації спілкування, коли один із комунікантів підпорядкований іншому (керівник та підлеглий), що в медичній фаховій комунікації виявляє себе у спілкуванні лікаря-керівника та лікаря-підлеглого, а також лікаря та медсестри. Залежно від статусно-рольових функцій цю комунікацію диференційовано на дискурс рівноправних партнерів і таких, що перебувають у стосунках підпорядкованості.

Обрання стратегій і тактик, а отже, й власне мовні особливості недискретного дискурсу значною мірою зумовлені статусно-рольовим чинником. Для дискурсу рівноправних партнерів характерне корпоративне спрямування, колегіальність та комунікативна однотипність, що виявляє себе в можливості використання всіх функціональних типів речень обома комунікантами. Дискурсу нерівноправних партнерів властиві ознаки дотримання субординації та комунікативна різнотипність, яка спричиняє обмеження у використанні певних комунікативних типів речень кожним із комунікантів.

Провідна роль лікаря-керівника в діалогах недискретного медичного дискурсу спричинює використання координаційно-керівної стратегії, що реалізується в тактиках з'ясувально-контрольній, зменшення впливу на адресата та настановчій. Оскільки роль лікаря керівника зумовлена його посадовими обов'язками, яким притаманні функції контролю та управління, помітне місце в його репліках посідають спонукальні речення. Такі речення виражають волевиявлення, спрямоване на здійснення лікарем-підлеглим певних дій, і власне спонукання, конкретизоване як вимога, наказ, дозвіл: Змініть режим вентиляції! Поставте на повне апаратне дихання! Зробіть клінічний аналіз сечі!

Значна частина реплік лікаря-керівника має характер настанов у формі спонукальних речень. Це - односкладні безособові речення, головний член яких утворений за схемою "треба (потрібно, необхідно, бажано) + інфінітив": Треба зробити аналіз крові; Потрібно поставити крапельницю; Необхідно зняти шви. Для реалізації настановчої тактики лікар-керівник уживає також односкладні інфінітивні речення, синтаксична структура яких пристосована для вираження семантики спонукальності з відтінком категоричної безальтернативності: Ще раз зробити аналіз на електроліти та кислотно-лужний баланс, розрахувати кількість параентерального введення та за відсутності нудоти запровадити ентеральне введення.

Лікар-керівник пропонує той чи той спосіб лікування як можливий варіант, залишаючи за підлеглим право самостійно скористатися цією порадою чи ні. Можливість вибору дозволяє послабити або зняти категоричність модальних висловлень керівника, що може бути виражена в спонукально-бажальних реченнях, які містять присудкові лексеми оцінної семантики добре, непогано, корисно: У роботі з цим пацієнтом добре було б використати метод синтетичної психотерапії. Іншим хворим непогано було б застосувати метод патогенетичної раціональної психотерапії. За допомогою таких речень керівник пропонує підлеглому підхід до лікування, який не є остаточним і уможливлює альтернативу.

Спостереження над синтаксисом дискурсу лікаря-керівника виявили асиметрію змісту та форми, зафіксовану в складнопідрядних з'ясувальних питальних реченнях. Це зазвичай двокомпонентні речення, утворені на основі непитальних (розповідних) речень (стверджувального або заперечного змісту) за допомогою зміни інтонації, пор.: Ви з'ясовували, які були хвороби в анамнезі. - Ви з'ясовували, які були хвороби в анамнезі? Ви перевіряли, якою була швидкість згортання крові. - Ви перевіряли, якою була швидкість згортання крові?

Семантична своєрідність аналізованих речень виявляється в тому, що питання, спрямоване на пошук інформації, міститься в підрядній частині. Головна за структурною ознакою частина може бути редукована. Її вербалізація зумовлена прагматичним чинником, який відбиває прагнення мовця використати мову не тільки для опису певного фрагмента картини світу, а й для виконання відповідних дій. Семантично спустошена головна частина вживається для пом'якшення категоричності, вимогливості, притаманної функціональній ролі лікаря-керівника. Складні питальні речення із семантично неактуальною головною частиною лікар-керівник уживає тоді, коли він з'ясовує інформацію, знання якої не є безпосереднім функціональним обов'язком підлеглого: Ви з'ясували, скільки було введено сантинілу під час операції? За допомогою введення такої головної частини мовець модифікує речення з боку його суб'єктивно-модального змісту. Тому інформативно неактуальна головна частина не є цілком семантично спустошеною, оскільки вона має імпліцитне значення, яке відображає особистісне ставлення мовця до ситуації. Є всі підстави вважати, що за допомогою таких складних питальних речень передають етикетну некатегоричність, яка слугує одним із прийомів, через які реалізують тактику послаблення впливу на адресата в інтерперсональній комунікації.

Імперативну семантику настанови в дискурсі лікаря-керівника виражають різні формально-граматичні типи двоскладних та односкладних речень, присудок або головний член яких містить лексеми модальної семантики - дієслово могти в різних його модальних формах або предикатив можна (Коли він вийде з депресивного стану, Ви можете апелювати до нього як до лідера. У роботі з хворою, можете звернути увагу на те, що її стан не є хвороба) та речення спонукально-бажальної модальності, які містять присудкові лексеми оцінної семантики добре, непогано, корисно: У роботі з цим пацієнтом добре було б використати метод синтетичної психотерапії.

Лікареві-підлеглому належить підпорядкована роль у діалозі з лікарем-керівником. Провідною в його дискурсі є звітно-інформативна стратегія, яка реалізується в доповідній та питально-уточнювальній тактиках. Тому лікар-підлеглий використовує переважно розповідні речення і незначною мірою - питальні. Спонукальних речень у дискурсі лікаря-підлеглого практично немає, що цілком природно з огляду на його соціально-професійну функцію. Тут переважають неповні речення, побудовані, зважаючи на структуру попередньої репліки діалогу. Уживання неповних речень пов'язане з прагненням лікаря-підлеглого до економії мовних засобів, а також має на меті актуалізувати саме ту частину інформації, яка цікавить керівника. Пор.: Лікар-керівник: На скільки сантиметрів вище від діафрагми розташований анастомоз? Лікар-підлеглий: На 8 см.

У комунікації рівноправних партнерів визначальним є ситуативний та ініціативний чинники. Рівноправні комуніканти спілкуються в ситуаціях спільного обстеження, екстремальних ситуаціях та обговорення фахової проблеми.

У ситуації спільного обстеження дискурс лікарів-колег диференційований відповідно до використовуваних ними стратегій і тактик та засобів мовного вираження їх. Дискурс лікаря-ініціатора розмови здійснюється в річищі стратегії запиту інформації, яка конкретизується в тактиках етикетно-організаційній, констатаційній, гіпотетичній, а також у тактиках толерантності та підсумково-планувальній. Для дискурсу лікаря-консультанта характерна консультативна стратегія, що реалізується в питально-уточнювальній, гіпотетичній та прогнозувальній тактиках. Засобами вираження цих тактик є різні функціональні типи речень, структура яких та лексичне наповнення пристосовані до адекватного втілення комунікативної настанови: обмін думками про спостережуваний об'єкт (хворий орган на рентгенівському знімку чи на моніторі комп'ютера). Така розмова зініційована одним із лікарів, який хоче пересвідчитися в правильності своїх міркувань.

В екстремальних ситуаціях провідною є корпоративно-координаційна стратегія, використання якої забезпечує злагоджену роботу колективу лікарів. На реалізацію згаданої стратегії спрямовані тактики, які за характером свого основного призначення ми номінували як констатаційна, креативна та волюнтативна. Повторюваність ситуації та її підпорядкованість відповідним інструкціям зумовлює стандартизованість синтаксичних конструкцій, використовуваних лікарем для реплік у структурі діалогів. Продуктивною є модель неповного речення, у якому вербалізована лише одна синтаксична позиція, що забезпечує максимальну економію мовних засобів. Особливістю медичного дискурсу під час оперативних втручань є номінація лікарями-хірургами виконуваних ними дій. Як відомо, оперативні втручання, пологи, маніпуляції здебільшого проводять за розробленими загальноприйнятими методиками, опис яких подібний до інструкції про послідовність виконання дій. Виконуючи положення такої інструкції, лікар-хірург зобов'язаний уголос називати свої дії та в разі потреби коментувати їх. Називання дій також є реалізацією констатаційної тактики за допомогою розповідних речень: Починаємо. Розтинаємо грудну порожнину. Перетискаємо судини. Під'єднуємо апарат штучного кровообігу. Затискаємо аорту. Чекаємо п'ять хвилин. Вимірюємо артеріальний тиск.

Така форма роботи зумовлена потребою забезпечити взаємодію членів операційної бригади та взаємоконтроль за їхніми діями. В усіх проаналізованих діалогах репліки лікарів-хірургів - це односкладні означено-особові речення, головний член яких виражений дієсловом 1-ої особи множини теперішнього часу: Обробляємо операційне поле. Обстежуємо черевну порожнину. Іммобілізуємо шлунок. Накладаємо сирозні шви. Робимо Броунівський анастомоз.

Форма вираження головного члена в означено-особових реченнях не лише відповідає особливостям медичного дискурсу в умовах екстремальної ситуації, а й актуалізує наявність такого чинника, як колегіальність. Так, форма множини презентує дії одного лікаря-хірурга (зрозуміло, що під час операції, яка передбачає чіткий розподіл функцій, названі дії виконує одна особа) як спільність дій кількох партнерів: Вводимо дитилін. Коагулюємо судини. Ставимо черевне дзеркало. Уживання форми множини дієслова створює ефект знеосіблення виконавця дії, що посилює відповідальність кожного учасника за її результат.

У ситуаціях обговорення фахової проблеми, пов'язаної з конкретним випадком, використовувана лікарем-ініціатором стратегія запиту інформації конкретизується в з'ясувальній та гіпотетичній тактиках, а консультативна стратегія лікаря-консультанта - у гіпотетично-пояснювальній, з'ясувальній та рекомендаційній тактиках. Оскільки ситуація, у якій відбувається діалог двох лікарів, не є екстремальною, обидва співрозмовники не прагнуть до компресії та економії мовних засобів, а тому використовують повні речення з вербалізованими позиціями всіх потрібних членів. Відповіді лікаря-консультанта відзначаються здебільшого докладністю, компетентністю, для чого він уживає складні речення, частини яких є досить поширеними. Поширювачі граматичної основи в репліках лікаря-консультанта зазвичай передають причиново-наслідкове значення.

У ситуації обговорення певної медичної проблеми, не пов'язаної з лікуванням конкретного пацієнта, також потрібно розмежувати репліки лікаря-ініціатора розмови (здебільшого молодого, недосвідченого) та лікаря, що є досвідченим фахівцем, тобто знову ж таки лікаря-консультанта. У їхньому дискурсі спостерігаємо використання стратегій і тактик, подібних до тих, що є провідними під час обговорення фахової проблеми стосовно конкретного випадку. Для лікаря-ініціатора це стратегія запиту інформації, що загалом реалізується в з'ясувальній та гіпотетичній тактиках.

Звертає на себе увагу значна кількість питальних речень у дискурсі лікаря-ініціатора, зміст яких спрямований на пошук причиново-наслідкових зв'язків. Такі речення з'являються на ґрунті певних припущень та пошуково-дослідницької роботи лікаря-ініціатора: Чому я не знайшла розширення жодного стовбура за наявності таких великих підшкірних вен? Чому саме вена Леонардо є основною причиною утворення трофічних виразок гомілки? Вони досить часто функціонують як риторичні запитання і можуть виражати оцінку чи певні емоції, зокрема розчарування у своїх припущеннях чи сподіваннях або в обставинах життя чи навчання: Чому ж я до цього не додумалася? Чому ж ми цього не вивчали? Водночас у дискурсі лікаря-консультанта широковживаними є розповідні речення з дієслівними присудками різних типів (Арабські лікарі виконували лікувальне кровопускання. Варикозне розширення може поширюватися з сафени на малу підшкірну вену) та зі складеним іменним присудком, що слугує основою для формулювання різних дефініцій: Це є нетипова форма варикозної хвороби. Вена буває схована. Зрідка трапляються неповні двоскладні речення, які відбивають природний хід міркувань співрозмовників з можливими пропусками неактуальної інформації: Лікар-ініціатор: Операція Троянова-Тренделенбурга є ефективною в лікуванні варикозної хвороби. Лікар-консультант: Не завжди. Усі вони є мовним вираженням консультативної стратегії, яка передбачає використання тактики зменшення впливу на адресата та рекомендаційної тактики.

Виконане дослідження уможливило зробити такі висновки:

Природа сучасного українського медичного дискурсу є неоднорідною, що зумовило його типізацію на дискретний та недискретний.

Дискретний медичний дискурс - це дискурс комунікантів, що реалізується у спілкуванні "лікар - пацієнт". Основними рисами цього типу дискурсу, регламентованого традиційними схемами діагностичного процесу, є перервність процесу вербалізації, інтерпрофесійний характер спілкування та асиметрія комунікативної взаємодії. Ці риси зумовлені комунікативними преференціями лікаря, його статусом, фаховою компетентністю, практичними навичками та вміннями.

Недискретний медичний дискурс - це дискурс партнерів, який діє в комунікації "лікар - лікар", що є представниками однієї мовленнєвої категорії, об'єднаної за ознакою професійної належності. Тому для цього типу дискурсу характерні такі риси, як однорідність, колегіальність, стереотипи комунікативної поведінки учасників, інтрапрофесійність.

Дискретний дискурс зумовлений етапами комунікативної взаємодії лікаря з пацієнтом: знайомство, системне опитування, об'єктивне обстеження, рекомендації.

У недискретному медичному дискурсі визначальними є такі чинники, як підпорядкованість (лікар-керівник ? лікар-підлеглий) та рівноправність партнерів (лікар ? лікар), а також своєрідність комунікативних ситуацій, у яких відбувається фахове спілкування лікарів (спільне обстеження, "п'ятихвилинка", операція, чергування тощо).

Для кожного типу дискурсу характерні свої стратегії і тактики, доцільність використання яких визначають фахові завдання лікаря-мовця та основні інтенції його спілкування з пацієнтом.

Репліки-висловлення формують структуру діалогів медичного дискурсу і зумовлюють динаміку синтаксичних одиниць, уживаних у типових ситуаціях фахового медичного спілкування.

Синтаксис діалогів медичного дискурсу - це мовне вираження комунікативних настанов лікаря у процесі виконання ним професійних завдань.

Основним мовним засобом дискретного дискурсу на етапі знайомства є різні типи фатичного спілкування, зумовлені моделями предметно-референтних ситуацій.

У дискурсі лікаря на етапі системного опитування центральне місце належить різним за функціонально-семантичними характеристиками питальним реченням. Це загальнопитальні речення (як з частками, так і без них) і частковопитальні, для побудови яких використовують питальні займенникові слова, що мають неоднакову активність уживання. Частковопитальні речення значно переважають над загальнопитальними.

Для дискурсу лікаря актуальним є прийом автокомунікації ? внутрішнє мовлення, яке є особливим самостійним процесом мовленнєвого мислення, мовленням для себе. Автокомунікація виявляє себе в реченнях-перепитуваннях, утілених у синтаксичних моделях контекстуально неповних речень та повторах, мета яких ? уповільнити темп діалогу та виграти час для обмірковування репліки співрозмовника і підготовки відповіді на неї.

На етапі системного опитування найуживанішими є питальні речення тестового характеру, що містять відповіді альтернативного змісту, з-поміж яких адресат вибирає відповідь, адекватну своєму станові здоров'я. Відповіді представлені здебільшого простими реченнями із закритим рядом однорідних членів, які можуть поєднуватися безсполучниковим, сполучниковим (зі сполучником чи) та мішаним зв'язком, а також складносурядними розділовими реченнями, частини яких пов'язані відношеннями взаємоусунення. Найбільш поширеним є мішаний зв'язок, зокрема той його різновид, коли сполучник уживають перед останнім членом ряду. Запитання тестового характеру в аналізованому дискурсі можуть мати структуру не лише простого речення з рядами однорідних членів, а й складного, зокрема складносурядного розділового речення. Уживаючи ці речення, лікар має ширші можливості для опитування, оскільки він тестує стан пацієнта за кількома параметрами або з'ясовує наявність зв'язків між симптомами.