Українська псевдонімія ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут української мови

УДК 81'373.23

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук

Українська псевдонімія ХХ століття

Спеціальність 10.02.01 - українська мова

Павликівська Наталія Михайлівна

Київ 2010

Загальна характеристика роботи

Важливе місце в антропонімійній системі національної мови посідають псевдоніми як різновид власних найменувань людей. Ці комунікативні знаки з особливим призначенням - приховувати справжнє ім'я або прізвище - використовувалися в різні епохи й у різних народів.

Псевдоніми належать до мовних універсалій. Вони молодші від антропонімів, бо в невеликих людських колективах (родах, малих племенах) важко, а то й неможливо сховатися за новим, прибраним іменем. Імена здебільшого дають інші люди, а псевдоніми, звичайно, беруть собі самі їхні носії.

Зміст поняття псевдонім сформувався ще в античному світі. Алотріоніми (алоніми) використовувано у Візантії. Відомими й досить популярними стали псевдоніми в епоху Відродження, особливо, коли поширилося друковане слово (О. Тулуб). Дуже багато їх було в другій половині ХVІІІ століття у Франції. В Україні псевдоніми з'явилися в ХVІ столітті, а використання їх помітно пожвавилося у ХVІІ столітті в період визвольних рухів українського народу.

Екстралінгвальні (соціальні. психологічні) чинники псевдонімності в культурному письменницькому середовищі та в середовищі учасників нелегальної політичної боротьби, незаконної, злочинної прихованої діяльності різні.

Зокрема, відомо, що складні суспільно-політичні умови ХІХ - поч. ХХ ст. змушували письменників, журналістів, критиків та інших діячів культури приховувати свої справжні імена та прізвища за псевдонімами. Переслідування набуло такого розмаху, що вони користувалися псевдонімами і в усному спілкуванні та в листах. Крім того, появу псевдонімів у колах творчої інтелігенції зумовлювали: авторська скромність, традиції, немелодійність справжнього прізвища, невпевненість у авторських силах, службове становище, що не дозволяло публічно виступати під власним прізвищем, плагіат.

В історії української культури трапляються псевдоніми, зумовлені лише модою на них. Здебільшого про моду на псевдоніми в Україні можна говорити щодо останньої чверті ХІХ і перших десятиріч ХХ ст. У середині - кінці ХХ ст. багато письменників використали псевдоніми для того, щоб виразити свою творчу індивідуальність, друкуватися в різних виданнях. Більшість літературних псевдонімів мали не громадське, а лише особисте підґрунтя.

Псевдонімія в Україні особливо поширилася у зв'язку з суспільно-політичними умовами ХХ століття. Цьому сприяли революційні рухи доби Української Держави та Української Народної Республіки, Друга світова війна, національно-визвольні змагання 30-50-х років. Псевдоніми використовувалися в радянському підпіллі та партизанському середовищі, були поширеними серед членів Організації Українських Націоналістів (ОУН) та вояків Української Повстанської Армії (УПА). Підпільники, бійці визвольних загонів не могли виступати під офіційними прізвищами: родини членів ОУН та УПА переслідували, тому вони змушені були приховувати свої прізвища та іменуватися псевдонімами.

Псевдоніми як мовне явище зацікавили небагатьох вітчизняних (П. П. Чучка, В. В. Німчук, М. П. Лесюк, О. В. Петрова) та інших слов'янських (О. В. Суперанська, Г. В. Суслова, Т. І. Суркова, В. А. Никонов, С. Вархол) лінгвістів. Вони порушили питання лінгвістичного статусу, призначення та функцій псевдоніма, структури класу псевдонімів, особливості псевдонімної номінації тощо.

Широкому загалові представлено лише окремі дослідження з цієї проблеми. Опубліковано кілька статей про політичну псевдонімію середини ХХ століття (В. В. Німчук, М. П. Лесюк). Недостатньо вивчена літературно-мистецька псевдонімія. Досі немає комплексного дослідження громадсько-політичної псевдонімії (повстанців 20-х років ХХ століття; ОУН та УПА; радянського підпілля і партизанських загонів Другої світової війни). Зовсім не вивчена псевдонімія кримінальних кіл на території України, поза увагою мовознавців залишилися українські криптоніми. Немає ґрунтовного монографічного дослідження української псевдонімії ХХ століття, її семантико-мотиваційної бази та структури, екстралінгвальних чинників появи такого різновиду номінацій особи.

На сьогодні залишаються нерозв'язаними проблеми щодо побудови повної тематичної класифікації псевдонімікону, що враховує динаміку сучасної соціокультурної комунікації в її зіставленні з розвитком самоназивання в попередні періоди історії національної мови.

Саме ці та багато інших причин зумовили актуальність пропонованого дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в межах наукової проблематики кафедри української мови й загального мовознавства Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського «Українська лінгвістика: теоретичні аспекти вивчення». Тему дисертації затверджено на засіданні наукової ради «Українська мова» (протокол № 20 від 11 травня 2004 р.).

Мета роботи - установити склад літературно-мистецьких, громадсько-політичних, кримінальних псевдонімів і комплексно проаналізувати їх як окремий клас власних назв.

Для реалізації цієї мети поставлено такі конкретні завдання:

1) розкрити специфіку псевдоніма з погляду його лінгвістичного статусу та визначити місце псевдоніма серед інших антропонімів;

2) вивчити закономірності формування і функціонування псевдонімів;

3) з'ясувати особливості, умови, мету, способи надання та використання псевдонімів представниками окремих груп суспільства;

4) установити функціональні можливості псевдонімів;

5) проаналізувати основні принципи, способи та засоби номінації, що діють у системі літературно-мистецьких, громадсько-політичних та кримінальних псевдонімів;

6) схарактеризувати основні структурно-словотвірні типи псевдонімів;

7) розкрити екстра- та інтралінгвальні чинники впливу на становлення псевдонімів різних класів;

8) виявити криптоніми та з'ясувати їхній статус, особливості функціонування в досліджуваних неофіційних антропоніміконах.

Об'єкт дослідження становлять українські псевдоніми (літературно-мистецькі, громадсько-політичні, кримінальні) та криптоніми ХХ століття.

Предмет аналізу - номінаційні процеси в українському псевдоніміконі ХХ ст., його семантичні, соціокомунікативні та функціональні ознаки; способи, засоби та принципи номінації в різних соціальних класах псевдонімів.

Методи дослідження. Специфіка досліджуваного об'єкта зумовила використання комплексу лінгвістичних методів та прийомів аналізу фактичного матеріалу. Основним методом дослідження є описовий, який застосовано для аналізу способів, засобів та принципів псевдонімної номінації. Порівняльний метод орієнтований передусім на виявлення спільного та відмінного між псевдонімами різних соціальних класів. Завдяки кількісному аналізові встановлено поширеність і продуктивність цих назв. Соціолінгвістичний метод застосовано для вивчення псевдонімів окремих соціальних груп, під час збирання матеріалу. За допомогою структурного прийому вивчено словотвірні моделі псевдонімів та лексеми й афікси, що їх наповнюють. Елементи етимологічного аналізу допомогли з'ясувати походження псевдонімів. Прийом категорійно-дефінітивного аналізу допоміг встановити термінологічний зміст поняття псевдонім у його співвідношенні з іншими різновидами антропонімів.

Джерельну базу дослідження склали: 1) енциклопедичні, довідкові (Українська літературна енциклопедія (К., 1990); Енциклопедія українознавства (К., 1994); Мистецтвознавство України (К., 1997); Українські письменники, вип. 1-5 (К., 1995 - 1998); Письменники України. Довідник (Дніпропетровськ, 1999); Довідник Національної спілки письменників України (К., 2001); Облікова документація Вінницької обласної організації Національної спілки журналістів України; Літопис УПА основної серії (Т. 1- 41) (Торонто, 1989 - 2004); Літопис УПА нової серії (Т. 1-7) (Торонто, 1995 - 2003); Содоль П. Українська Повстанська Армія 1943-1949: Довідник (Нью-Йорк, 1994); Українська жінка у визвольній боротьбі 1940 - 1950 рр. Біографічний довідник, вип. 1. (Львів, 2004) та лексикографічні (Тулуб О. Словник псевдонімів українських письменників (Матеріяли) (К., 1928); Дей О. І. Словник українських псевдонімів та криптонімів (XVI - ХХ ст.) (К., 1969); Еппель В. Нові матеріали до словника українських псевдонімів (К., 1999) видання;

2) монографії (Мірчук П. Українська Повстанська Армія 1942-1952. Документи і матеріали (Львів, 1991); Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали (К., 1996);

3) наукові дослідження (Коваль В. М. Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії (К., 1998), Повернення отаманів Гайдамацького краю (К., 2001), І нарекли його отаманом Орлом: Біографія полковника армії УНР Якова Гальчевського (Літин, 2005); Горліс-Горський Ю. Холодний Яр (Дрогобич, 2006); Завальнюк К. Провісники волі. Повстанський рух на Поділлі у персоналіях (20-і роки ХХ ст.) (Літин, 2005); В рядах УПА. Збірка споминів колишніх вояків УПА з терену Лемківщини й Перемищини, Т. 2 (Львів, 1999); Реабілітовані історією. Івано-Франківська область (Т. 1-2), (Ів.-Фр., 2000-2001); Київ у дні нацистської навали (К.-Л., 2003); Бабій М., Кравчук В. Партизанськими стежками Вінниччини (О., 1975); Варягіна В., Вакуленко Г. Народна гвардія ім. І. Франка: Сторінки героїчної боротьби підпільно-партизанської організації західних областей у 1942 - 1944 рр. (Львів, 1979); Вєтров І. З особливим дорученням (К., 1976); Державні, політичні та громадянські діячі України: політичні портрети, Кн. 1. (К., 2002); Журавель М. Бійці вогняного тилу (К., 1964); Буко В. А завтра була війна... (Немирів, 2003); Слинько І. Підпілля і партизанський рух на Україні на завершальному етапі визволення. 1944 р. (К., 1970); Борець Ю. З найкращими (К., 1992); Войцехович В. Сто днів звитяги. Партизанські зшитки (К., 1970); Герої партизанської боротьби на Україні. Збірник нарисів, Кн. 1. (К., 1948); Стогній К. Криминал. Преступления. Расследования. Загадки (Х., 2005); Файтельберг-Бланк В. Бандитская Одесса (О., 2001, 2002, 2003); Кокотюха А., Гребнёв Г. Криминальная Украина (Х., 2005); Зорина С. Криминальный Киев некриминальным взглядом (К., 2003);

4) архівні матеріали (Матеріали Вінницького обласного архіву; Матеріали Партійного архіву Вінницького обкому КП України; МВС України Ленінський РВ ВМУ УМВС України у Він. обл.);

5) матеріали експедиції (Івано-Франківська область (м. Івано-Франківськ, Івано-Франківський, Богородчанський, Верховинський р-ни): спогади та документальні матеріали колишніх членів ОУН та воїнів УПА);

6) публікації у ЗМІ (газети «Шлях Перемоги» (1994, 1995, 1997, 2000 рр.), «Українське слово» (1996), «Галичина» (2004); «Родина» (2004), «Нація і держава» (2006); «Голос України» (1999); «Нам пишуть» (м. Вінниця), «Фест» (м. Ужгород);

7) матеріали телепередач («Надзвичайні новини», «Речовий доказ», «Свідок», «Легенди бандитського Києва»).

Наукова новизна роботи зумовлена відсутністю спеціального монографічного дослідження української псевдонімії. Уперше в українському мовознавстві:

· вивчено українські псевдоніми системно на широкому фактичному матеріалі (літературно-мистецькі, громадсько-політичні, кримінальні);

· умотивовано авторське розуміння псевдоніма як особливого різновиду антропоніма;

· установлено семантичні та соціокультурні принципи, мотиви псевдонімної номінації, закономірності формування й функціонування псевдонімів у певних комунікативних сферах;

· обґрунтовано лінгвістичний статус псевдоніма серед інших антропонімів, зокрема прізвиськ, кличок, літературно-художніх імен, на тлі його інтегральних лексико-семантичних, соціокомунікативних і функціональних ознак;

· визначено способи й засоби псевдонімної номінації, співвідношення між формою та змістом псевдоніма;

· вивчено особливості криптонімів;

· виявлено спільне й особливе в псевдоніміконах різних соціальних груп.

Теоретичне значення дослідження полягає в обґрунтуванні соціолінгвістичного статусу псевдонімів.

Концептуальні засади, узагальнення й висновки роботи поглиблюють уже відомі та формують нові знання про українську антропонімію, окреслюють місце псевдонімів у системі пропріальної лексики. Комплексний аналіз псевдонімів різних соціальних груп дав змогу зробити нові, теоретично важливі узагальнення про псевдонім як різновид антропоніма з езотеричним змістом, що створюється та використовується з метою конспірації через причини особистісного, політичного та юридичного характеру, про соціокомунікативні умови виникнення псевдонімів та специфіку їх функціонування, про зв'язок псевдоніма з іншими антропонімними одиницями, про способи та засоби творення, основні структурно-словотвірні моделі псевдонімів, про мотиваційні типи псевдонімів та чинники, що відіграють роль при виборі й наданні псевдоніма особі.

Практичну цінність виконаної роботи визначає насамперед те, що висунуті й обґрунтовані в ній положення та одержані результати щодо номінаційних та функціональних особливостей української псевдонімії можуть бути застосовані в дослідженнях із загальної теорії ономастики. Матеріали та основні положення, висновки дисертації можна використати у вищій школі в курсі лексикології, для спецкурсів і спецсемінарів; для написання дипломних та магістерських робіт, а також у лексикографічній практиці для укладання словників псевдонімів окремих класів (літературно-мистецьких, громадсько-політичних, кримінальних) та загального «Словника українських псевдонімів і криптонімів». Опрацьований і систематизований у роботі матеріал може бути використаний для подальших студій у галузях соціолінгвістики, лінгвокультурології, історії України, українознавства.

Зібраний фактичний матеріал, результати й висновки дослідження впроваджуються в навчальний процес кафедри української мови й загального мовознавства Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського - у спецкурсі «Актуальні питання сучасної ономастики», що читається в інституті філології й журналістики для магістрантів.

Апробація роботи. Основні теоретичні положення та основні одержані результати викладено в доповідях на міжнародних мовознавчих конференціях в Україні: «Традиційне і нове у вивченні власних імен» (Донецьк-Горлівка-Святогірськ, 2005); «Актуальні проблеми дослідження граматики та лексикології» (Вінниця, 2006); «Українська ономастика у загальнослов'янському контексті» (Чернівці, 2007); «Українська ономастика сьогодні» (Київ, 2008); «Лінгвалізація світу: теоретичний і методичний аспекти» (Черкаси, 2008); «Взаємодія лексичної і граматичної семантики» (Київ, 2008); на всеукраїнських конференціях: «Всеукраїнська наукова конференція, присвячена пам'яті професора Степана Пилиповича Бевзенка (1920-2005)» (Одеса, 2005); «Іван Ковалик і сучасне мовознавство» (до 100-річчя від дня народження Івана Ковалика) (Івано-Франківськ, 2007); «Сучасна україністика: наукові парадигми мови, літератури та документознавства (Київ, 2009); на конференціях за межами України: «Сучасні процеси міжкультурної взаємодії і мовна практика» (Тирасполь, 2005); «Надзённыя праблемы лексікалогіі і анамастыкі славянскіх моў» (Мазыр, 2006); а також у доповідях на щорічних звітно-наукових конференціях професорсько-викладацького складу Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського.

Публікації. Проблематику, теоретичні та практичні результати дослідження висвітлено в 34 друкованих працях, з-поміж яких індивідуальна монографія «Питання української псевдонімії ХХ століття», «Словник псевдонімів ОУН-УПА», 21 стаття у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел (146 позицій) та їхніх умовних скорочень, списку наукової літератури (275 позицій), а також додатків (Додаток А. «Словник псевдонімів ОУН-УПА», Додаток Б. Таблиця № 1. Способи псевдонімної номінації; Таблиця № 2. Принципи номінації в псевдонімії), що ілюструють висновки до роботи. Загальний обсяг дисертації 367 сторінок, основний текст охоплює 324 сторінки.

Основний зміст роботи

У Вступі обґрунтовано актуальність досліджуваних проблем, визначено наукову новизну, теоретичне й практичне значення дисертації, сформульовано її мету та завдання, схарактеризовано предмет, об'єкт, методи, джерела фактичного матеріалу, відзначено зв'язок опрацьованої теми з науковою проблематикою установи, в якій її виконано, названо форми апробації, зазначено кількість публікацій, що відображають загальну концепцію, теоретичні й практичні результати роботи.

У першому розділі - «Псевдонім як різновид антропоніма» - окреслено сучасний стан вивчення української псевдонімії, розглянуто мотиваційну базу псевдонімної номінації, з'ясовано специфіку псевдоніма як особливого різновиду антропоніма, його статус у національній антропонімійній системі, визначено функціональні ознаки псевдоніма, його форму і зміст, місце серед інших антропонімних одиниць.

Зокрема, зазначено, що вітчизняні та інші слов'янські мовознавці (М. М. Торчинський, В. Г. Дмитрієв, Н. В. Подольська, Я. Свобода), працюючи над загальними або частковими проблемами ономастичної термінології, певною мірою торкалися псевдонімів як засобів вторинної номінації особи. Вивченню лінгвістичного статусу псевдонімів присвячені дослідження російських науковців з ономастики та антропоніміки (О. В. Суперанська, Г. В. Суслова, Т. І. Суркова, Б. О. Унбегаун, В. А. Никонов, Л. М. Щетинін та ін.). Українські псевдоніми були предметом студій О. Тулуба, О. І. Дея, В. Еппеля, П. П. Чучки, В. В. Німчука, М. П. Лесюка, О. В. Петрової.

На сьогодні є різні визначення терміна псевдонім. Властиво, що у слов'янських лексикографічних та довідкових джерелах відзначають використання прибраного/вигаданого імені замість власного найменування (або поряд з ним) у громадському й літературно-мистецькому середовищі (письменники, журналісти, актори та ін.) (пор.: СУМ, СІС, а також енциклопедію «Українська мова» (2007), «Словарь русской ономастической терминологии» (1978), Sіownik jкzyka polskiego, 1958 - 1969. - T. VІІ).

Ширшою є дефініція псевдоніма в англійській, німецькій, французькій мовах, де висувається як основна функціональна ознака приховування, прикриття особистості за вигаданим ім'ям (пор.: Oxford Advanced Learner's Dictionary of Current English (1982), Webster's New Explorer Dictionary (1999), Deutsch als Fremdsprache: Kompaktwцrterbuch (2007), Larousse Dictionnaire de la langue Franзaise Lexis (1998), Le petit Robert Dictionnaire de la langue Franзaise (1970).

Здійснене комплексне дослідження української літературно-мистецької, громадсько-політичної, кримінальної псевдонімії дозволило умотивувати власне розуміння псевдоніма як особливого різновиду антропоніма і запропонувати найповнішу дефініцію поняття: псевдонім (від гр. шехдюнхмпт) - різновид антропоніма, прибране (вигадане) особове іменування, яке використовують представники окремих груп суспільства (письменники, публіцисти, композитори, актори, художники, співаки, громадсько-політичні діячі, злочинні елементи) поряд із своїм справжнім іменем та прізвищем або замість них з метою конспірації через причини особистісного, політичного та юридичного характеру.

При виділенні інтегральних ознак псевдоніма необхідно враховувати лінгвістичний статус цієї номінації, сферу, тривалість вживання, оскільки різні класи псевдонімів мають свої особливості. Виділяємо такі визначальні ознаки псевдоніма:

1) ознаки лексичної семантики: а) вторинна назва особи; б) факультативна назва, нерегламентована законодавством; в) назва здебільшого позначена інформативністю та характеристичністю; г) назва, що залежно від сфери вживання може набувати певних конотацій та виконувати у зв'язку з цим додаткові функції (оцінну, символічну, естетичну та ін.);

2) соціокомунікативні та функціональні ознаки: а) неофіційна назва людини, але може вживатися в офіційних ситуаціях; б) псевдонім має особливе призначення - оберігати таємницю справжнього іменування носія; в) псевдонім виконує особливу функцію - езотеричну, яка не властива іншим антропонімам; г) використання псевдоніма пов'язане із суспільною діяльністю носія (письменники, журналісти, актори та ін.; громадсько-політичні діячі, підпільники, злочинні елементи); д) псевдоніми можуть бути самоназвами (літературно-мистецькі) або надаватися з боку оточення (більшість громадсько-політичних, кримінальних); е) функціональне навантаження псевдоніма залежить від належності його до певного класу: так, літературно-мистецькі самоназви можуть набувати сталості й заступати справжнє ім'я людини, стаючи знаковим елементом історії культури, прецедентним феноменом, для інших же характерне вживання лише протягом певного періоду - доти, доки ним послуговується сам носій; є) псевдонім, який стає єдиним іменем людини, втрачає свою специфіку і переходить в інший антропонімічний розряд; ж) псевдоніми не успадковуються; з) особа може мати один, кілька й багато псевдонімів.

Провідне місце серед мотивів псевдонімного найменування займає характеристика носія псевдоніма - самохарактеристика або ж характеристика з боку інших осіб. Це передусім вказівка на його фізичні особливості, риси характеру та вдачі, інтелектуальні якості тощо.

Названі мотиваційні ознаки зумовлюють виділення принципів номінації - «людина як така», «людина в суспільстві» (характеристика трудової діяльності, національно-етнічна характеристика, соціальний статус тощо), «людина й навколишній світ» (характеристика носія щодо географічних об'єктів, реалій флори та фауни).

У дослідженій псевдонімії виявлено особливі принципи найменування: «відімйнний», який ґрунтується на мотиваційному зв'язку псевдоніма зі справжнім ім'ям чи прізвищем носія, та принцип латенції - називання, яке навмисне вказує на невизначеність автора.

Вияв мотивів та принципів номінації у виділених псевдоніміконах має як багато подібного, так і відмінного, зокрема щодо ступеня продуктивності.

Спостережено, що співвідношення функцій у псевдонімах різних класів неоднакове. У політичних псевдонімах після номінативної на перший план виступає езотерична функція, а потім уже можуть накладатися додаткові функції: характеристична, оцінна, експресивна, символічна тощо.

У псевдонімії діячів культури - письменників, журналістів, акторів, співаків та ін. спостерігаємо поліфункціональність, тобто на основну функцію обов'язково накладається інша/інші, тому творча особа самоназву часто використовує для маніфестації свого ідеологічного кредо.

Важливе при розгляді номінаційних особливостей псевдоніма питання про вибір номінативних форм. Цей вибір зумовлений як загальними закономірностями виникнення лексичних одиниць, так і специфікою засобів вторинного називання. У ролі псевдоніма використовуються готові слова або створюються нові. Окрім псевдонімів-слів, як засоби вторинної номінації виступають астериски (зірочки), ініціали, цифри. Загальна назва зашифрованих підписів - криптоніми. Ними широко користувалися діячі культури, особливо письменники. Проте криптоніми не були поширені в підпільників.

У національному антропоніміконі псевдоніми посідають проміжне місце між ядровими (імена, прізвища, імена по батькові) та периферійними (прізвиська) найменуваннями людей. Псевдоніми мають як спільні, так і диференційні ознаки з цими одиницями пропріальної лексики.

Одна з виразних об'єднавчих ознак між прізвищами, особовими іменами та іменами по батькові й псевдонімними формами - їхні структурно-словотвірні моделі. Особлива подібність простежується між псевдонімом і прізвиськом: 1) псевдоніми і прізвиська - засоби вторинної номінації особи; 2) їхнє уживання має необов'язковий, факультативний характер; 3) більшість псевдонімів, як і прізвиська, наділені інформативно-характеристичним потенціалом; 4) юридично вони не успадковуються. Однак псевдоніми і прізвиська - це різні антропонімічні розряди. Основна відмінність полягає в призначенні та сфері вживання цих неофіційних назв людей. По-перше, псевдонім на відміну від прізвиська, має особливе призначення - приховати справжнє іменування носія; по-друге, псевдоніми використовуються представниками окремих соціальних груп і пов'язані з їхньою громадською діяльністю. Ними послуговуються переважно діячі культури та громадсько-політичні діячі. Крім цього, псевдоніми, як правило, - результат самоіменування носія вигаданого імені (за винятком частини політичних та кримінальних). Прізвиська ж носії отримують з боку оточення. Зауважимо, що предметом дискусії до сьогодні є зміст терміна кличка, котрий вживається в кількох значеннях: 1) те саме, що зоонім; 2) конспіративне прізвисько людини; 3) жартівливе прізвисько. У підпільників та кримінальних колах кличка - це «конспіративне ім'я чи прізвище», яке виконує езотеричну функцію псевдоніма. Тому кличка в нашому розумінні - різновид псевдоніма, застаріла назва на його позначення.

Подібність простежується між псевдонімами, особливо літературними, й літературно-художніми антропонімами (ЛХА). Цьому сприяє насамперед авторська номінація. Літературний псевдонім - це самоназва, через яку автор виражає своє творче «я», позиціонує себе в суспільстві. Суттєвою особливістю літературного псевдоніма є складна взаємодія функцій: характеристична, оцінна, експресивна тощо. Псевдоніми, як поліфункціональні одиниці, виражають думки, настрої носіїв, беруть участь у популяризації їх творчого задуму, визначають їхнє світобачення та ін.

У художньому творі ім'я, прізвище, прізвисько присвоюються денотату-персонажу автором і передусім від автора залежать основні функціонально-стильові параметри літературно-художніх антропонімів. ЛХА виконують різні функції: номінативну, характеристичну, ідеологічну, дейктичну. Характеристичні ЛХА можуть бути національно/регіонально значущі, соціально-значущі, експресивно-оцінні та ін. (Л. О. Белей).

Проте, на відміну від ЛХА, які функціонують у канві художнього твору, псевдоніми є частиною реального ономастикону, вторинними назвами реальних осіб.

Другий розділ - «Українська літературно-мистецька псевдонімія ХХ століття» - присвячений аналізові псевдонімів, якими послуговувалися діячі української культури в минулому столітті. Вивчено особливості використання псевдонімів, номінаційні процеси в псевдонімії письменників, композиторів, співаків та ін., засоби псевдонімної номінації, структурну організацію псевдонімів, зроблено семантико-мотиваційний аналіз, виявлено функціональні можливості самоназв, досліджено криптоніми.

Зокрема в дисертації відзначено, що багато літературних псевдонімів з гумористичною конотацією, не претендуючи на глибокий зміст, має суто розважальний характер (Зоотехнік історичних наук; Фріц Мазня; Дід Василь недобитий; Параска з-під солом'яної стріхи; Професор скотарства Омелько Буц та ін.). Створюючи свої псевдоніми, письменники зазвичай використовували поширені типи особових і прізвищевих імен рідної мови (Олекса; Орест; Ярема; Левченко; Борецький; Кравчук Віктор; Семенюк Ігор). Ряд псевдонімів вказують на місце народження чи проживання авторів (Київський; Луганський; Миргородський; Ірпінський; Гайсинський; Чернігівський; Слобідський; Федорівський та ін.). Для більшості псевдонімів діячів української культури ХХ ст. притаманна інформативність, експресивність, оцінність.

У творенні літературно-мистецьких псевдонімів відзначено такі номінаційні процеси:

1. Семантичне переосмислення лексем (лексико-семантичний спосіб) (47,3%) відбувається шляхом трансонімізації пропріальної та онімізації апелятивної лексики. Трансонімізації переважно зазнають антропоніми (Наум; Мартин; Мусій; Олег; Ярема; Чалий Сава й ін.), значно рідше - топоніми-гідроніми (Мурава; Бористен; Росава), ороніми (Говерля; Бескид), ойконіми (Полтава; Пирятин; Керч), ще рідше - міфоніми (Орфей; Афродита; Сатир; Вій) та астроніми (Оріон).

Велика група псевдонімів - переосмислені апелятиви. У митців слова виокремлюються назви, що репрезентують особу як таку. Це передусім псевдоніми-субстантивовані прикметники, що по-різному характеризують людину (Чесний; Вільний; Вірний; Чулий; Свідомий; Романтичний; Спостережливий; Цікавий; Дивний; Гіркий тощо). Характеристичні та інформативні псевдоніми - атрибутивні назви осіб (Оптиміст; Нечоса; Опозиціонер; Бунтар та ін.). Окреслено групу псевдонімів, що виражають зв'язок номінатора з навколишнім світом: фауною і флорою (Дрозд; Щиглик; Соловей; Крук; Явір; Верба; Ясен; Рута; Волошка; Хміль; Любисток; Барвінок); назвами психічного стану людини (Журба; Туга; Смуток). У псевдоніміконі представників інтелігенції поширені іменування - перенесені назви за професією, постійним або тимчасовим заняттям, функціями, становищем, належністю до політичних та мистецьких течій (Літератор; Лірник; Літописець; Критик; Читач; Театрал; Артист; Професор; Педагог; Імпресіоніст; Радикал та ін.). Рідше для псевдонімів використовувалися назви робітничих, сільськогосподарських професій (Муляр; Кушнір; Бджоляр; Чабан), назви служителів церкви, військових професій (Дяк; Священик; Гармаш; Воїн; Гетьман). До псевдонімікону діячів культури минулого століття увійшли одиниці інших лексико-семантичних груп, але представлені вони лише поодинокими похідними (Весна; Вересень; Міра; Літера; Отрута; Смужка й ін.).

Відзначено семантичне розмаїття лексем, використаних у функції псевдонімів (слова, вжиті в переносному значенні (Шпилька; Шпичка; Кремінь; Хмара; Ріп'ях; Жук; Півень), використані з іронічним змістовим наповненням (Шишка), із зменшено-пестливим значенням (Лебедик; Місяченько). Зафіксовано фонетичні (Чміль), та лексичні (Білан; Чічка; Бараболя; Сорокатий; Гайдабура; Бузько) діалектизми, застарілі розмовні лексеми (Голяк; Обиватель; Варнак), історизми (Мечник) у ролі самоназв.

2. Дериваційні (35,4% утворень): афіксація довільно обраних загальних чи власних назв за допомогою суфіксальних формантів -ськ (-цьк)-ий, -ець, -енко, -ук(-юк), -ович, -ич, -ов, (-єв, -ів, -їв), -ин(-ін) (Київський; Лісовицький; Переяславець; Лікаренко; Тетянчук; Олексіюк; Любович; Жданич; Рогов; Костєв; Бульварів; Миколаїв; Маковичанин; Ребрін); афіксація справжнього іменування автора (особового імені батька чи особового імені автора) (Василенко Петро - Одарченко Петро Васильович; Юрченко Юр. - Яновський Юрій); префіксальні утворення (Не філателіст; Нелітератор; Недипломат; Не поет; Не-Шевченко О.М.).

3. Видозміна справжнього іменування автора (14,7%), що передбачає: а) деформацію прізвища чи імені (написання у зворотному порядку прізвища (Наглоч - Чолган; Ріншук - Кушнір), усічення частини прізвища чи імені (Немо Ф. - Немоловський; Яр - Ярослав Галан), опущення середньої частини прізвища (Ленський Ю. - Лещинський Ю.; Тан В. - Турган В.), перерозклад іменування з виділенням фіктивних іменних елементів (Вроцький Н.А. - Навроцький О.; Роль К.О. - Королів В.), зведення форми іменування до його ймовірного етимона (Волошка І. - Волошин І.; Дід П. - Діденко П.); б) субституцію окремих елементів справжнього прізвища (Будай С. - Буда С.; Кравченко А. - Кравчук П.), заміну апелятивної основи прізвища синонімічною їй лексемою чи пов'язаною з нею тематично (Крук А. - Ворон А.; Хрущ А. - Жук А.), заміщення одного чи кількох звуків (букв) у прізвищі автора (Ярочевський С. - Яричевський С.; Бандуренко Є. - Бондаренко Є. ), заміну прізвища фонетично подібним словом (Яворницький - Еварницький Д.), заміну ініціала прізвища чи імені назвою букви українського чи іншого алфавіту (Дельта Ми - Мордовець Данило). Використовувалося в літературно-мистецькій псевдонімії минулого століття розширення офіційного прізвища носія в результаті додавання до нього певного елемента (Матушевський-Єфремов - Єфремов Сергій; Трач-Терпиленко Василь - Трач Василь). Деякі псевдоніми утворено шляхом усічення кінцевої частини прізвища та додавання до нього певного елемента (Лавр-Хуторний М. - Лаврінко М.; Май-Дніпрович Д.А. - Майборода Дмитро). Зафіксовано псевдоніми, утворені шляхом звуження офіційного іменування (Мстиславський С.Д. - Масловський-Мстиславський Сергій).

4. Використання справжнього тільки імені автора чи зміна імені при збереженні прізвища (2,6%). У досліджуваному матеріалі це використання замість повного іменування лише особового імені (Катерина - Філатова Катерина; Петро - Панченко Петро; Іван - Іван Франко), його гіпокористичної чи демінутивної форми (Митрусь - Соловей Дмитро; Микольчик - Микола Вороний; Сашко - Довженко Олександр). Нерідко особове ім'я номінатора вживається з апелятивним поширювачем, що вказує на вік, родинні зв'язки, рід занять, вдачу тощо (Дядя Вася - Ґренджа Василь; Дівчина Христя - Алчевська Христина; Вільний Володимир - Волков Володимир). Презентативний спосіб зміни особового імені при збереженні прізвища автора (Ногін Панас - Ногін Петро; Людкевич Остап - Людкевич Станіслав).

Особливістю літературно-мистецької псевдонімії є наявність колективних псевдонімів (Тирса Юлій - М. Голандович, І. Качуровський; Верес Оксана - Д. Чередниченко, Г. Кирпа) та псевдонімів, оформлених літерами інших алфавітів (Snovyd Dmytro - Донцов Дмитро), а також залученням іншомовних назв, написаних латинськими літерами (Homo Marcinuarus - Волошин Богдан).

За структурою псевдоніми діячів української культури поділяються на однолексемні та багатолексемні. Поширена абревіація на основі офіційного іменування автора чи іменувань декількох авторів. Це ініціальна абревіація (звукового) літерного типу (Ом - Осип Маковей; ал - Антін Лотоцький), абревіація назв початкових літер (Бе-ша - Борис Шаповал), поскладова абревіація (Борфин - Борис Фінкель; Ярович Д. - Ярослав Шашкевич), абревіація комбінованого типу (Ачу - Андрій Чужий; Юртик - Юрій Тютюнник), телескопічний спосіб творення (Куненко М. - Білкун Микола і Корнієнко Микола), аглютинація початкових сегментів іменувань декількох авторів (Савол М. - Саленко Г. та Волков В.).

Аналітичні структури репрезентовані багатолексемними псевдонімами у формі синтаксичних конструкцій - словосполучень атрибутивного або локативного типу (Філософ з головою хлопчика; Проноза Мрійник; Червоний доброволець; Бувший селянин; Старенька Муха; Хуторянин з-під Глухова; Марія із-за Буга; Нанашко з Синева).

За частиномовним статусом розрізнено такі псевдонімні номінації діячів культури ХХ ст.: іменники (Явір; Гімназист; Бабуся; Пеня; Літописець; Артист), рідше субстантивовані прикметники (Новітній; Тихий; Вільний; Спостережливий), деякі займенники або їхні сполуки (Сам; Свій; Він; Це я; Інший; Абищо; Я сам; Той самий), прислівники і займенники (Тут Я), числівники (Троє; Один), дієслова, особливо у формі імператива (Гадай; Бий; Знай); ад'єктивовані дієприкметники (Бувший; Видючий; Обурений; Нежданий), частки (Либонь), вигуки й звуконаслідування (Ура; Ай; Хр).

У літературно-мистецькій псевдонімії окреслено такі мотиваційні типи (принципи) характеристичного називання: «людина в суспільстві» (36,2%) (Агроном; Юрист; Сірома; Гуцулка; Товариш; Друг і ін.); «людина й навколишній світ» (30,6%) (Дрозд; Оса; Остап Вишня; Василь Клен; Хвиля Андрій; Крига Сергій; Іскра Вадим і ін.); «людина як така» (9,8%) (Чубатий; Нечоса Сергій; Вірний Тарас; Добрий; Баламут і ін.); відімйнний (14,4%) (Юхименко К. - Костриця Юхим; Мельниченко - Мельничук Юрій) та латенції (1,5%) (Икс; Немо Ив.; Инкогнито; Хтось; Якийсь). У псевдоніміконі діячів культури виокремлено назви із затемненою семантикою, яку не вдалося встановити (7,5%) (Тар С. - Громів Олександр; Доде В. - Винниченко Володимир; Клобука І. - Костинюк В.; Алатонік - Франко Т. та ін.).

Окрім номінативної функції, псевдоніми діячів культури виконували додаткові функції: характеристичну (Сірома; Голяк; Шляхтич; Пан; Бурлака; Добродій; Рецензент; Українець), оцінну (Нечоса; Негідник; Шило; Довбня; Таран; Голка; Отрута), експресивну (Сумний; Теплий; Тихий; Вільний; Хмара; Крига; Холод; Кремінь; Блискавка; Струмок), символічну (Барвінок; Калина; Рута; Любисток; Буревісник; Тур), стилізації (Віщий Олег; Бульба Тарас; Дід Перебендя), самоіронії (Бовдур; Старенька Муха; Старий театрал; Павло з Грунь). Літературно-мистецьким псевдонімам здебільшого притаманна інформативність, експресивність та оцінність.

Репрезентативна група у псевдоніміконі діячів культури - це криптоніми, найпоширенішими формами яких є ініціали імені й прізвища (А.Г. - Андрій Головко), ініціал імені чи прізвища (О. - Олександр Кандиба; Я. - Яновський Василь), комбінування ініціалів повного іменування чи псевдоніма з іншими літерами (А.Ю. - Котельник Юрій; О.В. - Донцов Дмитро (псевд. - Варнак Д.), будь-які літери алфавіту (П.Б. - Самчук Улас; Б.В. - Шашкевич Ярослав), різноманітні скорочення повного іменування автора чи його псевдоніма (Євг. К. - Євген Кирилюк; Л-ко Ар. - Любченко Аркадій; Ік-р - Керницький Іван (псевд. Ікер)).

Криптоніми користувалися популярністю в українських діячів культури, але більшість з них не передбачала функцію «маскування». Зберігають таємницю авторства лише ті, які нічим не нагадують справжнього іменування носія (Н.М. - Богдан Лепкий). Тому далеко не всі криптоніми можна вважати формою приховування авторства й лише умовно зараховувати їх до псевдонімів.

Псевдоніми письменників, публіцистів, акторів, співаків і ін. - це самоназви, що виникли в результаті свідомого вибору автором мотиву номінації та способів і засобів мови для його реалізації. За допомогою псевдоніма автор, як правило, презентує не тільки своє творче «я», а й позиціонує себе в суспільстві. Створюючи псевдоніми, діячі культури послуговувалися переважно загальними й власними назвами, які існують у мові, використовували структурно-словотвірні моделі узвичаєних у мові особових імен і прізвищ.

На процес становлення псевдонімії діячів української культури впливали різні чинники: особистість автора, його знання історії рідного народу, національні традиції, природно-географічні особливості краю тощо.

Третій розділ «Український громадсько-політичний псевдонімікон ХХ століття» присвячений аналізові неофіційних антропоніміконів українських повстанців періоду 20-х років; учасників національно-визвольних змагань - ОУН та УПА; радянських підпільників і партизанів Другої світової війни.

Досліджено способи номінації, чинні в системі громадсько-політичної псевдонімії минулого століття, визначено ступінь їхньої продуктивності, проаналізовано засоби формування псевдонімів, з'ясовано їхню структурну організацію, здійснено семантико-мотиваційний аналіз, а також порівняльно-зіставний аналіз політичних псевдонімів різних соціальних груп.

У громадсько-політичній псевдонімії діяли такі способи номінації: лексико-семантичний, дериваційний, видозміна справжнього іменування носія, використання справжнього тільки імені носія чи зміна імені при збереженні прізвища. Найпродуктивніший спосіб - лексико-семантичний, що полягає у трансонімізації пропріальної та онімізації апелятивної лексики: у повстанців 20-х років 79%, ОУН та УПА 96,8%, у радянських підпільників та партизанів 79,2% від загальної кількості зібраних псевдонімів.

У системі політичних псевдонімів українських повстанців 20-х років ХХ ст. серед власних назв, що зазнали трансонімізації, найпродуктивнішими виявилися:

1) псевдоніми-прізвища, передусім прізвища (прізвиська), взяті на честь діячів української історії доби Козаччини, Гетьманщини, ватажків народних повстань (Байда; Богун; Войнаровський; Гонта; Дорошенко; Залізняк; Кармелюк; Морозенко; Нечай; Підкова; Сава Чалий; Сірко);

2) псевдоніми-прізвища, вигадані або фіксовані в національному іменникэ українців (Григор'єв - Серветник Матвій; Кирилюк - Галюк (Голюк) Яків; Голенко - ймовірне ім'я Устим (можливо, псевдонім Голенко походить від Голий - псевдоніма його старшого брата Трохима Голого);

3) псевдоніми-імена (Богдан; Маруся; Харко);

4) псевдоніми, утворені на зразок антропонімної моделі `ім'я + прізвище' (Ананій Волинець - Іван Грисюк; Станіслав Якубчик - Паньков Антон).

Відапелятивні похідні в ономастиконі повстанців 20-х років представлені багатьма лексико-семантичними групами: псевдоніми-зоономени (Орел; Чорний Ворон; Пугач), псевдоніми-фітономени (Діброва; Тополя), псевдоніми - назви метеорологічних явищ (Вітер; Вогонь; Хмара; Завірюха), топографічних об'єктів (Солончак), псевдоніми - назви професій, занять, функцій (Курінний; Дяк; Копач), псевдоніми - назви абстрактних понять (Біда; Заморока; Лихо; Смерть; Помста) та інші.

В ОУН та УПА шляхом трансонімізації пропріальної лексики утворено понад 6000 псевдонімів (34,2%). Псевдонімізації піддано 1320 лексем (34,1%). Серед власних назв, що зазнали трансонімізації, найпродуктивнішими виявилися:

1) псевдоніми-прізвища (прізвиська), прибрані на честь історичних постатей, діячів культури і мистецтва, науки, літературних героїв, філософів (Богун; Орлик; Байда; Залізняк; Мономах; Гребінка; Гайдар; Бах; Глінка; Винниченко; Еней; Швейко; Гомер; Кант; Сократ і ін.);

2) псевдоніми - чужі прізвища, які відображали український іменни?к (Андрієнко - Дзюбан Михайло; Гончарук - Дяків Осип; Гунько - Данчишин Іван і ін.);

3) імена: а) псевдоніми, похідні від християнських імен або їхніх скорочених здрібніло-пестливих варіантів, що звуковим складом не нагадували справжні імена носіїв (Андрій - Володимир Касараб; Богданко - Стефан Прадеус; Геник - Микола Чуйко); б) псевдоніми, що починаються тією самою літерою, що й хресні імена носіїв (Максим - Микола Арсенич; Дорко - Данило Мащенко; Артем - Антон Березняк); в) псевдогініми (Галина - Бусел Яків; Зося - Райковський Іван; Ірка - Павлик Володимир); г) псевдоніми - запозичені західноєвропейські імена (Джон; Том; Альфред).

Репертуар християнських імен, використаних підпільниками, досить різноманітний. Найпопулярніші з них: Богдан (124), Борис (61), Юрко (61), Ігор (59), Тарас (58), Максим (56), Ярема (51), Марко (45), Олег (44), Орест (43), Славко (39), Зенко (37), Ромко (33), Клим (33), Карпо (32), Олесь (24), Павло (21), Сергій (21), Степан (20), Нестор (20), Назар (19). Відзначено варіативність багатьох псевдонімів-хресних імен: Василь - Василько, Васько, Васька, Вася, Васюта, Васильок; Іван - Іванко, Іваночко, Іванчик, Івась, Івасик, Івасько, Івашко, Ванько, Ванюша, Ваня, Ванька, Янко, Яньо.

У досліджуваному псевдоніміконі ОУН та УПА засвідчено імена, використані підпільниками лише один раз (Аврам; Адольф; Антипко; Арнольд; Гаврило; Дорош; Едвард; Ернест; Єгорка; Іліан; Ілько; Кость; Лавро; Манько; Парамон; Платон; Саверко; Самсон; Трохим; Уліан; Устим; Франк; Феодосій; Харитон; Ярмола; Ярополк).

Окремі псевдоніми-імена відбивають діалектні особливості, позначені західноукраїнським колоритом лексем, підданих псевдонімізації (Бодьо; Ґенько; Зеник; Левцьо; Любко; Миросько; Ромцьо та ін.);

4) псевдоніми, утворені на зразок антропонімної моделі `ім'я + прізвище' (Буряк Гнат - Вітовський Дмитро; Іваницький Степан - Микитчук Карло; Чупринка Тарас - Шухевич Роман). Окремі псевдоніми відображають антропонімну модель повного іменування `прізвище + ім'я + ім'я по батькові' (Боднар Антон Андрійович - Луцький Олександр; Коваль Іван Пилипович - Осьмак Кирило Іванович).

За псевдоніми підпільники використали поєднання вигаданого прізвища і хресного імені (Антін Скеля - Антін Тучак; Роман Лозовський - Роман Шухевич). Вирізняються псевдоніми, до складу яких входять несправжні прізвище та ініціали: Борисенко А.С. - Волошин Ростислав; Шахай Д. - Йосип Позичанюк).

Серед псевдонімів ОУН та УПА зрідка трапляються вторинні двочленні найменування (Друг П., Друг Псельський - Осьмак Кирило; Панько Хрін, Панько Торба - Степан Стебельський; Дід Тарас; Великий Славко).

У псевдоніміконі членів ОУН і учасників УПА засвідчено понад 350 назв відтопонімного походження: 1. Відгідронімні псевдоніми (Дунай; Дон; Дністер; Інгул; Прут; Черемош; Тиса; Збруч; Уж; Рейн; Бистриця). 2. Псевдоніми, похідні від оронімів (Бескид; Чорногора; Маківка; Говерла; Ельбрус). 3. Псевдоніми, похідні від ойконімів-астіонімів (Галич; Стрий; Чоп; Чигирин; Київ; Котовськ), комонімів (Черник; Киданець (пор. с. Черник в Ів.-Фр. та Закарпатській обл.; с. Киданець у Терн. обл.). За псевдоніми оунівцям слугували поодинокі мікро- та макротопоніми (Холодний Яр, Чорноліс, Чорний Ліс - назви місць, де відбувалися відомі історичні події в Україні).

Псевдоніми, похідні від міфонімів, засвідчено в небагатьох підпільників (Німфа; Перун; Сатурн; Фортуна).

Відапелятивних похідних у псевдоніміконі ОУН та УПА понад 11000 (62,6%). Псевдонімізації піддано більше 2000 лексем.

Поширені в підпільників були псевдоніми, похідні від назв тварин, риб, комах. За псевдоніми правили назви диких звірів, зокрема хижих тварин (Вовк; Лис; Тур і ін.), свійських ссавців (Бик; Кіт; Пес; Хорт і ін.), гризунів (Бобер; Білка; Суслик і ін.), птахів (Беркут; Орел; Сокіл; Яструб; Крук; Ворон; Сойка; Дятел; Сова й ін.), риб (В'юн; Карась; Окунь; Сом і ін.), комах (Цвіркун; Хрущ; Кліщ; Бджілка; Оса; Щипавка й ін.).

У роботі відзначено, що такі псевдоніми не тільки відображають фауну рідного краю, а й символізують особливі риси їхніх носіїв. При виборі псевдоніма зазнавали актуалізації асоціативно-образні зв'язки між специфічними рисами особи та особливостями тієї чи іншої тварини. Так, підпільники, які мали псевдонім Тур, можливо, відзначалися міцним здоров'ям, фізичною силою, а воїни з псевдонімами Козел, Баран, очевидно, мали впертий характер. Проте з метою конспірації підпільники могли прибирати або отримувати псевдонім і за принципом антитези. Перенесені ж орнітономени на зразок Беркут; Орел; Сокіл; Соловій; Жайворонок; Шпак; Снігур; Синиця й ін. символізують не тільки бойові риси носіїв, а й їхню співучість, музикальні здібності. Не позбавлені конотації й псевдоніми-ентомологічні номени, як-от: Кліщ; Джміль; Жук; Щипавка; Комар; Саранча та ін. Іменування, перенесені зі сфери номенів на позначення представників тваринного світу, підкреслюють як позитивні, так і негативні риси особи носія, зокрема при виконанні бойових доручень, у стосунках із товаришами тощо.

Не менш популярні в середовищі оунівців та упівців псевдоніми - назви фітофорного походження: лісових і садових дерев, кущів, трав'янистих, городніх рослин, їхніх плодів, ботанічних гіперноменів. Поширеними (2363 одиниці, 207 псевдонімізованих лексем) були псевдоніми на позначення лісових дерев (Дуб; Береза; Явір; Бук; Верба; Смерека; Тополя; Липа; Ясен; Вільха й ін.). Багатьом воїнам УПА за псевдоніми слугували назви з виразними національними конотаціями (Калина; Черемшина; Терен; Рута).

Помітне місце у псевдоніміконі ОУН та УПА займають: псевдоніми- субстантивовані прикметники, які по-різному характеризують особу (Веселий; Завзятий; Спокійний; Холодний; Лютий; Ярий; Хижий; Рудий; Щербатий і ін.); назви, що відображають трудову діяльність людини (Мельник; Сівач; Плугатар; Чабан; Коваль; Кравець; Бондар і ін.); псевдоніми етнонімного походження (Лемко; Бойко; Гуцул; Поляк; Чех; Словак і ін.); псевдоніми-історизми (Чорноморець; Гайдамака; Козак і ін.); псевдоніми, що походять від слів, які відображають соціальний статус особи (Бродяга; Бурлак; Бідота; Лайдака; Сірома; Волоцюга; Голяк; Скитан; Панич; Пан і ін.).

У радянських підпільників і партизанів, як і в системі політичних псевдонімів загалом, найпродуктивніший спосіб номінацій - використання готових одиниць, зокрема антропонімів, що репрезентують такі способи вираження: а) особове ім'я (Всеволод - С. Левенець; Геннадій - Кулик О.; Микола - С. Сидоренко; Степан - А. Микитенко); б) прізвище (Божко - Михайлов; Вороняк - Ляпинський Л.; Максимов - І. Рудий; Новиков - Буков А.).

Партизанські псевдоніми, похідні від апелятивів, представлені різноманітними семантичними групами: назви тварин (Кіт - Єгупов Костянтин; Робак - А. Смолянський); назви рослин (Буряк - Бурий Олександр; можливо, що це видозміна справжнього прізвища); назви світлових явищ (Іскра - І. Вовк; пор. газета «Іскра»); назви родинних зв'язків (Батько - М. Карнаухов; Тітка - Н. Віденко); назви частин людського тіла (Борода - П. Вершигора); атрибутивні назви (Вусач - О. Ленкін; Старик - Шиманський Василь); назви професій, занять (Гайовий - Гнида Феодосій; Радист - Козловський Володимир); назви людей за соціальним становищем у суспільстві (Бурлака - Панченко Анатолій); назви прикметникового походження (Буйний - А. Грабчик; Грізний - Ф. Грисько; Холодний - В. Горбатюк) та ін.

Творення псевдонімів повстанців 20-х років ХХ ст. способом деривації включає афіксацію довільно обраних загальних чи власних назв -10% (Братенко - Миколаєнко Микола; Майструк - Грушко Григорій; Сосницький, Гайдукович, Вілімбовський - Власенко Олександр). Однак така кваліфікація їх досить умовна, оскільки невідомо, чи це нове утворення, чи перенесене справжнє прізвище.

Деформація справжнього іменування носія: зведення форми іменування до його справжнього або можливого етимона (Сокіл - Соколов Андрій); усічення кінцевої частини іменування (Юрій Горліс-Горський - Юрій Городянин-Лісовський (Горліс - усічення кінцевої частини прізвища; Горський - усічення кінцевої частини Городянин та початкової частини Лісовський) та субституція фінальної частини прізвища (Бондарчук - Бондарець Карпо); заміна апелятивної основи прізвища лексемою, пов'язаною з нею тематично (Курка - Орел Дмитро Володимирович); розширення офіційного іменування (Полтавець-Остряниця - Іван Остряниця) становлять 7%.український псевдонімія псевдонім криптонім

У псевдоніміконі ОУН та УПА афіксальні утворення становлять 2,5%, деформація і субституція справжнього іменування 0,2%. Отже, цей спосіб представлений незначною кількістю назв. Переважна більшість афіксальних псевдонімів - оказіональні утворення, побудовані на зразок структурно-словотвірних моделей, реально існуючих українських антропонімів, зокрема прізвищ (суф. -енк(о): Борисенко - Денисенко Карпо; -ак(-як): Болб'як - Соржаниця Іван; -ук(-юк): Лащук - Сокіл Адам; -чук: Фіялчук - Губань Василь; -ик: Чуприк - Левицький Іван; -ич: Дубович - Микитюк Іван; -їв, -ов: Юріїв - Дяків Йосип; Березов - Пилипович Д.В.; -ин, -ишин, -ін: Жучин - Филипчук Федір; Димчишин - Динека Андрій; Бєлкін - Лецик Павло; -ськ- ( -цьк-): Альбронський - Римкевич Тадеуш; Костецький - Гринюх Іван.

Вирізняється група оунівських псевдонімів-субстантивованих прикметників, утворених від: а) дендрономенів (Буковий; Березний; Грабовий); б) топографічних номенів (Гірний; Дорожний; Горбовий); в) номенів на позначення місяців року, частин доби, пір року (Весняний; Березневий; Вечірній); г) номенів на позначення роду занять, уподобань, (Пасічний; Харчовий); д) топонімів (Галицький; Стрийський; Сяновий).