Синтаксичні функції інфінітива: граматичні та стилістичні особливості

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство внутрішніх справ України

Національна академія національної гвардії України

Кафедра філології, перекладу та мовної комунікації

Курсова робота

На тему: «Синтаксичні функції інфінітива: граматичні та стилістичні особливості»

Виконавець: студент 3 курсу 152 групи

Муратова Ганна Романівна

Науковий керівник: Приступа Тетяна Іванівна

Харків - 2015



Зміст

Вступ

1. Синтаксичне функціонування інфінітива

2. Особливості вживання інфінітива в різностильових текстах

2.1 Інфінітив у функції головних членів речення

2.2 Інфінітив у функції другорядних членів речення

3. Стилістичні можливості синтаксичних позицій інфінітива

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

Однією з найважливіших особливостей інфінітива порівняно з іншими частинами мови є досить широкий діапазон можливих синтаксичних позицій. Тому диференціація синтаксичних функцій інфінітива та їх всебічний аналіз є важливим для впорядкування дієслівної системи української мови, однак у сучасному мовознавстві вивченню особливостей функціонування неозначеної форми дієслова в різностильових текстах приділяється недостатньо уваги.

Розробка й обґрунтування теоретичних основ визначення інфінітива, історії його походження та синтаксичної ролі в реченні тісно пов'язані з іменами визначних українських лінгвістів. Зокрема, проблему статусу інфінітива та його походження досліджували М.А. Жовтобрюх та Б.М. Кулик, над питанням інфінітива у сфері дієслова працювали В.М. Русанівський і І.Р. Вихованець. У російському мовознавстві давали трактування поняттю неозначеної форми дієслова і його походження В.М. Бріцин та Л.М. Васильєва. Праці цих мовознавців стимулювали дослідницьку роботу відомих сьогодні лінгвістів: Катерини Григорівни Городенської та Світлани Олегівни Соколової, які інфінітив розглядають більш детально, з різних аспектів, а разом з тим вивчають і синтаксичні функції неозначеної форми дієслова в реченні.

Дослідження проблем синтаксису інфінітива, зокрема його функціонування в ролі головних та другорядних членів речення, тісно пов'язане з аналізом його лексичного значення. Серед дієслів, що складають лексичну систему української мови, поряд з повнозначними інфінітивами представлені і такі, що характеризуються як службові, тобто ті, що не мають власного лексичного значення або це значення в них послаблене. До таких звичайно відносять фазові, модальні інфінітиви тощо. Аналізу цих одиниць присвячені студії багатьох українських та російських дослідників, зокрема Н.Дзюбишиної, А.Загнітка, Н.Іваницької, В.Бєлоусова, Т.Дорофєєвої, Г.Золотової, Е.Кузнєцової, Є.Скобликової, Г. Уфімцевої, Н.Шведової та інші.

Актуальною є необхідність поглибленого вивчення особливостей синтаксичного функціонування інфінітива в різних стилях.

Актуальність дослідження зумовлюється:

· недостатньою опрацьованістю з мовознавчого боку системи синтаксичного функціонування інфінітива;

· відсутністю досліджень, пов'язаних із системним вивченням синтаксичних функцій інфінітива в текстах художнього, наукового, публіцистичного, офіційно-ділового та розмовного стилів української мови;

· проблемою визначення синтаксичної позиції неозначеної форми дієслова в реченні.

Метою роботи є систематизація синтаксичних функцій інфінітива і виявлення особливостей уживання інфінітива в різностильових текстах.

Об'єктом вивчення є функціонування інфінітива в різностильових текстах.

Предметом аналізу наукового дослідження є синтаксичні та стилістичні функції інфінітива в українській мові та їх стилістичні можливості.

Для досягнення мети визначено такі завдання: 1) подати відомості про історію вивчення інфінітива; 2) з'ясувати сутність інфінітива; 3) систематизувати набір притаманних інфінітиву синтаксичних функцій; 4) виявити особливості функціонування інфінітива в текстах художнього, офіційно-ділового, наукового, публіцистичного, розмовного стилях; 5) схарактеризувати стилістичну роль інфінітива в текстах різних стилів.

Матеріалом дослідження слугує картотека інфінітивних конструкцій загальною кількістю понад півтори тисячі мовних фактів, укладена шляхом суцільної вибірки з текстів офіційно-ділового, художнього, публіцистичного, розмовного, наукового стилів (по 300 карток).



1. Синтаксичне функціонування інфінітива

Виникають труднощі при виокремленні інфінітива з-поміж членів речення, якщо врахувати те, що неозначена форма дієслова може виступати як окремий незалежний головний член речення (підмет, присудок), вступати в семантичні єдності та бути частиною складеного дієслівного та іменного присудків, а також йому можуть бути притаманні синтаксичні властивості додатка, означення та обставини. Такі труднощі аналізу та виокремлення інфінітива пов'язують із семантичними єдностями та їх граматикалізацією, що зумовлює до виникнення складених присудків. Ця проблема привернула увагу таких вчених, як І.Р.Вихованець, Н.Л. Іваницька. Але поняття "семантична єдність" і "член речення" не завжди збігаються. "Семантичною єдністю називається таке сполучення компонентів, які зумовлюють передавання повного смислового поняття; вилучення одного з компонентів такої єдності обов'язково веде до неповної передавання змісту" [2, c. 134]. У реченні можна виділити декілька семантичних єдностей, з яких лише одна граматикалізується і стає єдиним членом речення аналітичної будови. Чим максимальніше задовольняється у структурі така єдність, тим більше можливості в неї бути одним членом речення - складеним присудком. Отже, семантична єдність слів не править за критерій об'єднання їх у член речення аналітичної будови; вона виступає базою, на якій ґрунтується явище аналітизму в системі членів речення [10, c. 219].

Майже всі існуючі визначення присудка в науковій літературі будуються таким чином, що за вихідні положення взято роль цього члена речення у вираженні ознаки іншого головного члена - підмета [21, c. 239]. Мовознавці, даючи визначення присудка, в основному звертають увагу на його особливість бути головною ланкою речення. Наприклад, І.Р. Вихованець визначає присудок головним членом двоскладного речення, який вказує на модально-часову характеристику носія предикативної ознаки, перебуває у двобічному (предикативному) зв'язку з підметом й виражається спеціалізованими для присудкової функції дієслівними формами [4, c. 79]. Прикметною рисою формально-синтаксичного вживання інфінітива є те, що він може виконувати всі чотири загальні функції, тобто синтаксичні функції чотирьох частин мови: дієслівну функцію присудка і головного, співвідносного з присудком, члена односкладних речень (Він буде жити; Діти хочуть навчатися; Чоловік ладен допомогти; Вони перестали дружити; Почало розвиднятися; їм потрібно буде ходити до школи), іменникову функцію підмета, а також керованого другорядного члена речення (Яке це велике благо -- жити (3. Кучерява); Полковник зупинив поглядом Єпіфанія, наказав мовчки стояти (Р. Іваничук); Та не давав він [чоловік] нам наїдатись (В. Барка), прикметникову синтаксичну функцію атрибута (Ні долі, ні волі у мене нема, Зосталася тільки надія одна: Надія вернутись ще раз на Вкраїну, Поглянуть іще раз на рідну країну, Поглянуть іще раз на синій Дніпро… (Леся Українка); Маю тверду тактику -- мовчати (У. Самчук) та прислівникову синтаксичну функцію детермінантного другорядного члена речення (Потім учотирьох ішли в кухню спати (М. Хвильовий); / жити спішити треба, кохати спішити треба (В. Симоненко). Із цих чотирьох частиномовних зон функціонування інфінітива найпродуктивнішими є дві: зони дієслова й іменника. Зокрема, І.Р. Вихованець зазначає, що іменникове функціонування інфінітива в ієрархії його синтаксичних позицій посідає перше місце, а його дієслівне функціонування реалізується за допомогою аналітичних синтаксичних морфем або модальних чи фазових модифікаторів [15, c. 99].

У позиціях прикметника й прислівника інфінітив уживається обмежено, за певних лексичних умов. Так, зокрема, в ад'єктивній синтаксичній позиції інфінітив виступає після віддієслівних іменників модального плану (звичка, бажання, уміння, прохання, наказ, обов'язок, надія), а його адвербіальна позиція обмежена лише сферою цільових відношень при дієсловах руху [3, c. 45].

Окрему увагу слід звернути на ті випадки, коли інфінітив уживається в безособових реченнях. У визначенні типу таких речень серед синтаксистів немає одностайності. Більшість мовознавців схиляються до думки, що такі конструкції слід кваліфікувати як безособові речення, де безособова частина головного члена є опорним, а інфінітив - залежним компонентами (П.С. Дудик, К.Г. Городенська, А.П. Грищенко, Н.Л. Іваницька, А.П. Загнітко, М.Я. Плющ та ін.). Щоправда, такий статус інфінітив отримує переважно тоді, коли мова йде про сполучення його з предикативами. Автори «Украинской грамматики» із цього приводу зауважують, що «… семантико-синтаксичне сполучення предикатива й інфінітива слід розглядати як таке, що завжди виражає оцінку суб'єктивних умов для здійснення дії, що її передає інфінітив. При цьому інфінітив постає як поширювач адвербіального чи іменникового предикатива» [17, c. 25].

М.А. Жовтобрюх вважає, що основною для інфінітива була спочатку функція додатка, оскільки інфінітив у свій час являв собою форму непрямого відмінка віддієслівних іменників. Потім, «здієслівнюючись», за висловом О.О.Шахматова і не втрачаючи повністю ознак іменника, він поступово став виконувати й інші синтаксичні функції [26, c. 308].

Отже, саме походження інфінітива обумовило такі його широкі синтаксичні функції. Очевидно, внаслідок розвитку людського мислення існуючих засобів вираження головних і другорядних членів речення виявилося недостатнім, а тому-то для відображення широкого діапазону функції інфінітива визнавалась і його номінативна функція.

Інфінітив і особове дієслово, до якого він прилягає, можуть виражати дію того самого або ж різних суб'єктів. Розрізняють інфінітив суб'єктний та об'єктний. У "Словнику лінгвістичних термінів" за редакцією Д.І. Ганича та І.С. Олійника їх названо інфінітив об'єкта, суб'єкта та ще присубстантивний. Інфінітив об'єкта -- придієслівний інфінітив, який підпорядкований дієслову із спонукальним значенням, означає дію іншої особи, ніж особова форма дієслова, і виконує роль додатка. Інфінітив суб'єкта - придієслівний інфінітив, який стосується того ж суб'єкта дії, що й особова форма, від якої залежить інфінітив, і в реченні є частиною складеного присудка. Інфінітив присубстантивний - який залежить від іменника і виступає в реченні в ролі неузгодженого означення [11, c. 98].

Як зазначено, суб'єктний інфінітив вживається найчастіше в ролі компонента дієслівного складеного присудка, об'єктний -- тільки в ролі другорядного члена. Проте суб'єктний інфінітив може виконувати й інші функції, а об'єктний -- функції різних другорядних членів. Залежить це переважно від семантики особових форм дієслів, до яких прилягають інфінітиви, тобто під час визначення синтаксичних відношень мети дії, вираженої інфінітивом, треба брата до уваги лексико-семантичне значення дієслова, від якого залежить інфінітив, значення самого інфінітива, відношення між дієсловом та залежним інфінітивом, наявність інших другорядних членів речення, а також і зміст речення [27, c. 248].

Якщо відмінювані дієслова характеризуються послабленим лексичним значенням і самостійно (без інфінітива) звичайно не вживаються, тобто виступають у ролі допоміжних, то вони разом із суб'єктним інфінітивом, який прилягає до них, становитимуть дієслівний складений присудок [11, c. 212].

Якщо взяти до уваги те, що інфінітив у будь-якій самостійній синтаксичній функції успадкував не дієслово, а певний відмінок іменника, то закономірним було б уявити собі інфінітив і в інших функціях. Відомий дослідник старослов'янської мови А. Вайян, аналізуючи пам'ятки старовини, звернув увагу на те, що на певному етапі розвитку мови можна говорити про конкуренцію інфінітива з супіном, який він називає інфінітивом призначення [4, с. 44].

Огляд спеціальної літератури свідчить про те, що одні вчені вбачають в інфінітиві скам'янілу форму іменника в давальному відмінку (А. Шлейхер, В.Вондрак, О. Потебня, А. Мейе, Д. Овсянико-Куликовський, Л. Якубинський), інші в місцевому (Д. Овсянико-Куликовський, С.Кульбакін, Л. Булаховський, В.Бесєдіна-Невзорова), в родовому (Ф. Міклошич). Проте який відмінок іменників не успадкував би інфінітив, всім цим відмінкам властива здатність виражати і просторове значення, тобто значення місця. Таким чином, навіть історія виникнення різних значень інфінітива підказує, що, крім вираження відношень мети дії, інфінітив може вказувати на місце дії, тобто набувати локального значення. Локальні відношення в інфінітиві найвиразніше проявляються в діалогічному мовленні, особливо у відповідях на питання куди? навіщо? [27, с. 38]

Давно вже мовознавці висловлювали думку, що інфінітив виконує в реченні роль присудка. Деякі дослідники, наприклад О. О. Потебня, вважали, що ця функція є для інфінітива єдиною. Не випадково в сучасній українській мові вона здається найбільш звичайною, хоч іноді розпізнається з певними труднощами. Тому, простий присудок двоскладного речення є найтиповішою формою присудка [5, с. 77]. Інфінітив може входити до складу простого присудка: Цап крутнувсь, зіп'явсь на дибки, і.. тікать, задравши хвіст (С.Олійник). Незважаючи на те, що простий дієслівний присудок найчастіше вживається в двоскладному реченні дієслівної будови, інфінітив є найменш уживаним у такій структурі присудка. Порівняно з простим присудком основу складеного дієслівного присудка становить інфінітив повнозначних дієслів: Вони зовсім не хочуть "гинути", як роса..."; Вони мусять випити гірку чашу до дна разом з усіма (І. Багряний); Того не можна переповісти словами (І. Багряний). Але в граматиці не кожне поєднання дієвідмінюваної форми з інфінітивом є складеним дієслівним присудком.

Значною частиною синтаксичних структур української мови є односкладні речення. Історія їх вивчення як в українському, так і в російському мовознавстві має давню традицію і певні досягнення. Проте ще й до сьогодні в мовознавчій науці залишаються до кінця не розв'язаними питання як власне кваліфікації цих речень, так і критерії їх класифікації. Насамперед це стосується статусу та сутності інфінітивних речень. Адже у більшості українських граматик речення з інфінітивом у ролі головного члена розглядаються то як безособові, то як інфінітивні.

Структурно-семантичні та функціональні особливості номінацій українського дієслова в межах односкладних конструкцій виразно виявлено тоді, коли вони заповнюють позиції головного синтаксичного компонента у двох різновидах односкладних речень - безособових та інфінітивних. Дієслово самостійно заступає позицію головного члена в цих односкладних реченнях, утворюючи головний член синтетичної будови і відповідно - речення без обов'язкових придієслівних поширювачів. У ролі зв'язок виступають особові та безособові дієслова, як правило, тих же семантичних груп, що й в особових реченнях (стати, почати, доводитись, хотітись, судитись, годитись та ін.) або предикативні прислівники переважно модального та емоційно-оцінного значення (треба, слід, варто, час, пора, можна, гріх, жаль, любо, дивно, весело, приємно, важко) [21, с. 40-41]: Полежати б на цій суничній галявині (О.Приходько)

Інфінітив у ролі присудка виступає також у двоскладних реченнях, де й підмет виражається інфінітивом, або ж у звичайних конструкціях речень з метою підкреслення інтенсивності чи раптовості початку дії: А люди тікати від небезпеки (О.Слісаренко).

Менш звичайною для інфінітива є функція підмета. Найчастіше інфінітив у ролі підмета буває в реченнях з присудком, вираженим теж інфінітивом або іменником чи прислівником, хоч при такому підметі можливий також присудок, виражений особовим дієсловом. Наприклад, Охороняти флору і фауну Ї справа благородна. Відпочивати тут одне задоволення.

Як другорядний член інфінітив найчастіше буває в ролі додатка. Цю функцію виконує, як правило, об'єктний інфінітив, залежний від дієслів із значенням волевиявлення (наказ, порада, побажання та ін.), прохання, навчання, а також від дієслів деяких інших семантичних груп, зокрема від дієслів дати, подати, нести, допомагати, заважати, мати: Хлопець попросив Марійку підійти ближче і допомогти йому перев'язати рану (О.Слісаренко).

Думка про функцію інфінітивного додатка повно, хоч і не зовсім чітко проходить у «Русской грамматике» О. Востокова, де автор зазначає, що «неозначений спосіб доконаного чи недоконаного виду служить додатковим словом при дієсловах та іменах». З появою праць Ф. І. Буслаєва, Н. П. Некрасова, А. Андрєєва думка про те, що інфінітив може виконувати функцію додатка, посилилась.

Ще О.О. Шахматов зазначав, що оскільки інфінітив за походженням є непрямий відмінок віддієслівного іменника, то й споконвічна функція його в реченні - додаток [21, с. 41]. В.О.Богородицький також відносив об'єктний інфінітив до дієслівних додатків. О.М. Пєшковський намагався не вживати терміна додаток, однак вказував на синтаксичну близькість інфінітива до додатка.

Однак з часом інфінітив остаточно здієслівнився і перестав сприйматися іменником, а тому О. Шахматов робить висновок, що інфінітив набув здатності входити до складу присудка, хоч і частково зберіг свою споконвічну природу -- додатка. А специфічність інфінітивного додатка спонукала О. Шахматова застосувати для такого інфінітива термін «додатковий дієслівний член» [23, с. 48].

О. Огоновський у «Граматиці руского языка» виділяє окремі інфінітиви, що заступають собою іменники -- предмети речення, а у визначенні інфінітива -- додаткового слова наслідує О. Востокова.

О. О. Потебня, Д. М. Овсянико-Куликовськнй, О. О. Шахматов, О. М. Пєшковський та інші, надаючи перевагу дієслівним властивостям інфінітива, відносять його до розряду дієслів, а звідси і синтаксичні функції інфінітива, -- «служити другорядним, залежним присудком», «складним (подвійним присудком)», «додатковим дієслівним членом».

О. М. Пєшковський намагався навіть не вживати терміна додаток, однак, говорячи про способи зв'язку другорядних членів речення, об'єктивно визнавав їх і вказував на синтаксичну близькість інфінітива з додатком.

В українській граматиці Є. Тимченко відносить інфінітиви, що виступають у функції другорядних членів речення, до предметових інфінітивів, однак автор не розкриває основних закономірностей, які сприяють інфінітиву виконувати функцію додатка [27, с. 41].

Дуже складним є питання про синтаксичні функції інфінітивів, залежних від іменників, що не входять до стійких фразеологічних зворотів. Такі інфінітиви одні мовознавці повністю зараховують до неузгоджених означень, інші ж вважають, що інфінітиви, залежні від іменників з процесуальним значенням, слід відносити до додатків. Безсумнівним є те, що залежні від іменників інфінітиви в переважній більшості випадків бувають означеннями

Вчення про другорядні члени речення, а разом з тим і про означення, його взаємовідношення з іншими членами речення бере свій початок лише з XIX століття. Вже в середині XIX ст. у вітчизняних граматиках визнавали два другорядних члени речення -- означення і додаток. Термін «означення» (атрибут) набуває права граматичного оформлення пізніше в порівнянні з іншими членами речення.

Якщо додаткова функція інфінітива в якійсь мірі розроблялась, то про інфінітив у функції означення протягом довгого часу згадок немає. І це пояснюється тим, що інфінітив морфологічно нейтральний і не має тієї атрибутивності, яку мають прикметники, позбавлені флексії [27 с. 43].

На означальну функцію інфінітива звернув увагу П. Горецький, однак в теоретичних міркуваннях та ілюстраціях до них автор обмежився вказівкою на те, що конструкції з інфінітивом властиві народній мові. Проте, можна зазначити, що такі конструкції характерні вже і для мови офіційно-ділового стилю.

О. М. Пєшковський до аналізу другорядних членів речення підходив з ідеалістичної позиції і традиційного способу зв'язків і синтаксичних відношень між повнозначними словами (дієслово -- кероване слово і т. д.). Хоч і в загальних рисах, а все ж О. Пєшковський указує на здатність інфінітива приєднуватись до іменників за аналогією до дієслівних словосполучень, прикметників, проте питання синтаксичної функції інфінітива як означення автор не порушує [20, с. 4].

У присубстантивних інфінітивах іноді відчувається певний відтінок мети. Інфінітив у таких конструкціях (їх вважають архаїчними) вказує на призначення предмета, названого іменником, і виступає в ролі означення.

Бувають також конструкції, де залежні від іменників інфінітиви відповідають на питання непрямих відмінків і можуть бути легко замінені іменниками-синонімами з виразним об'єктним значенням. Очевидно, їх потрібно-таки вважати додатками. Такі інфінітиви підпорядковуються переважно іменникам, утвореним від перехідних дієслів, рідше від іменників іншого характеру (дієслівного чи недієслівного походження).

Суб'єктний інфінітив у такій функції вживається переважно при дієсловах руху (іти, їхати та ін.) чи дієсловах типу залишатися, найнятися; об'єктний -- при таких, що лише пов'язуються з ідеєю про рух (послати, запросити, відпустити)

Найбільш виразно значення мети виявляється в інфінітивах тоді, коли вони входять до речень з обставинами місця. В інших випадках інфінітиви -- обставини мети іноді зневиразнюються, бо дієслова руху усвідомлюються звичайно у взаємозв'язку з обставинами місця, і при відсутності їх такі інфінітиви можуть набувати просторового значення.

Окремі автори залишають взагалі поза увагою питання інфінітива у функції обставини мети, інші заперечують обставинну функцію інфінітива, за винятком відокремленого інфінітива, незважаючи на те, що інфінітив і відмінювана форма дієслова можуть повністю зберігати своє лексико-граматичне значення, що і є однією з умов виконувати самостійні синтаксичні функції.

В окремих посібниках досить прямолінійно стверджується, що функцію обставини мети виконують інфінітиви, які сполучаються з дієсловами руху. Однак, не при всіх дієсловах із значенням руху інфінітиви виконують функцію обставини мети, а тільки при тих, що виражають рух у певному просторовому напрямку. Якщо ж дієслова виражають рух взагалі, без певного просторового напрямку, то вони, як правило, не сполучаються з інфінітивами [12, с. 35].

Таким чином, інфінітив у сучасній українській мові характеризується здатністю виконувати різноманітні синтаксичні функції, такі як 1) дієслівна функція присудка і головного члена односкладних речень; 2) іменникова функція підмета і керованого другорядного члена речення; 3) прикметникову синтаксичну функцію атрибута; 4) прислівникову синтаксичну функцію детермінантного другорядного члена речення. При цьому найпродуктивнішими є дві зони функціонування інфінітива - зони дієслова й іменника. Це зумовлюється як граматичною природою неозначеної форми дієслова, так і особливістю походження та роллю в історії розвитку деяких дієслівних конструкцій.



2. Особливості вживання інфінітива в різностильових текстах

2.1 Інфінітив у функції головних членів речення

Інфінітив як частина мови, що поєднує семантичні та синтаксичні ознаки дієслова та іменника, привертає увагу мовознавців у різних аспектах. По-перше, багатоманітність синтаксичних функцій інфінітива є проблемою, яка потребує подальшого дослідження, по-друге, - здатність інфінітива виступати в реченні в ролі майже будь-якого члена речення ставить питання про можливість визначення функцій інфінітива в тому чи іншому випадку.

Для дослідження особливостей функціонування інфінітива як члена речення обрано джерела різних стилів: приклади вживання інфінітива в художньому стилі взяті з твору Всеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки», офіційно-ділового стилю - з Конституції України, Сімейного та Житлового кодексів, наукового стилю - з підручника С. П. Щерби «Філософія», публіцистичного - з газет «Кримська світлиця» та «Літературна Україна» за січень-лютий 2010 року, розмовного - з твору Нечуя-Левицького «Кайдашева сім'я».

Під час складання картотеки синтаксичних функцій інфінітива виникають труднощі, пов'язані з виокремленням інфінітива з-поміж членів речення, якщо врахувати те, що неозначена форма дієслова може виступати як окремий незалежний головний член речення (підмет, присудок, головний член односкладного речення), вступати в семантичні єдності та бути частиною складеного дієслівного та іменного присудків і головного члена односкладного речення, а також йому можуть бути притаманні синтаксичні властивості додатка, означення та обставини.

Інфінітив виконує предикативну і номінативну функції в синтаксичній системі мови. Предикативну функцію неозначена форма дієслова виконує тоді, коли входить до складу присудка двоскладного речення або головного члена односкладних інфінітивно-безособових речень. Номінативну функцію інфінітив виконує у тих випадках, коли виступає як окремий головний або другорядний член речення.

Інфінітивний підмет відносять до не менш складного - граматичного явища в мовознавстві, ніж присудок. Виділяють два види предикативних відношень між головними членами речення (підметом та присудком): "предмет" - "ознака" і "ознака" - "ознака". Саме в реченнях другого виду "ознака" - "ознака" основною формою підмета виступає неозначена форма дієслова, яка й виражає незалежну ознаку (дію). У таких реченнях інфінітив набуває ознак іменника в називному відмінку: називає дію так, як іменник-предмет.

У системі української мови речень із підметами, вираженими інфінітивом, небагато. Ще менше речень із інфінітивним одиничним підметом, тому що переважна більшість дієслів вимагає після себе певних словоформ, які доповнюють їхню семантику. Такі речення переважають у художній літературі. Проте в нашому дослідженні прикладів саме такого вживання помічено не було, оскільки у реченнях такого типу вживаються дієслова абсолютивної семантики, але переважна більшість дієслів потенційно здатна мати при собі залежні члени речення:

Зрівняти це не можна ні з чим

Працювати на совість - це справа благородна

Сідати не дозволяється!

Дієслова сідати, ставити потребують уточнення їхньої семантики. Якщо інфінітивний підмет виражений дієсловом релятивної семантики, він вважається відкритим, оскільки ці дієслова обов'язково вимагають після себе інших словоформ:

Говорити про нашу державу як про справді морську країну буде можливим лише тоді, коли її морські інтереси будуть надійно захищені.

Так, нашим обов'язком є скласти візит ввічливості до Святійшого Отця, з одного боку, а з другого - підтвердити своє сопричастя з ним, тобто, єдність.

Обов'язок держави - захищати життя людини.

Тобто обов'язком держави є захищати життя, при цьому після підмета іменник життя вжито у знахідному відмінку.

Речення з інфінітивним підметом мають свої властивості. У таких реченнях інфінітив вказує на незалежну ознаку, якщо він виражається дієсловом абсолютивної семантики. Якщо ж це дієслово релятивної семантики, то інфінітив, виражаючи незалежну дію, яка характеризується присудком, прогнозує позиції для заповнення їх другорядними членами речення, обов'язково залежними від інфінітива (компонентами приінфінітивної залежності).

Проблема місця і статусу інфінітивних двоскладних (таке тлумачення є цілком мотивованим з огляду на кваліфікаційний статус підмета як маркувального компонента) та односкладних інфінітивних речень залишається в лінгвістиці дискусійною, оскільки часто увагу звертають або тільки на нерегулярне заповнення інфінітивом синтаксичної позиції підмета (двоскладне речення), або лише констатують особливість морфологічного вираження головного члена (односкладне речення). Це почасти мотивовано двоїстим статусом самого інфінітива в системі частин мови, де часто його витлумачують як компонент, що одного кроку не зробив до імені [18, с. 2]. Саме тому особлива категорійна семантика інфінітива дає йому змогу виконувати синтаксичну функцію підмета.

У системі української мови речень із підметами, вираженими інфінітивом, небагато. У матеріалі нашого дослідження прикладів такого функціонування неозначеної форми дієслова знайдено 325 мовних фактів, що становить 22%. Більша частина прикладів саме такого функціонування неозначеної форми дієслова припадає на мовні факти дібрані з художнього та публіцистичного стилів. У художньому стилі вживання інфінітива в ролі підмета допомагає досягати експресії як інтенсивності вираження, у публіцистичному стилі інфінітивний підмет сприяє більшій емоційно-експресивній образності, виражає заклики, гасла, які часто вживають в мові газет та журналів.

Таким чином, інфінітив може виконувати функцію простого підмета, і при цьому присудок у реченні буде складений іменний і представлений:

а) нульовою зв'язкою та іменною частиною, вираженою інфінітивом з можливими вказівними частками це, то, ось, значить;

Жити - це по-справжньому вірити.

Зрозуміти, яка причина такого вчинку - ось що головне в такій неприємній ситуації.

Що ж, доведеться терпіть: за шпигунами ганяти - не в карти грати.

б) дієслівною зв'язкою та іменною частиною, вираженою іменником або прикметником в О. в. чи зв'язаним словосполученням з головним компонентом в О. в.

- А що вже за своїх синiв, то, їй-богу, грiхом буде не хвалити їх.

в) дієслівною зв'язкою, яка може бути нульовою, та іменною частиною, вираженою прислівником або безособовим дієсловом:

Філософія є одночасно й системою знань (тобто впорядкованою і цілісною їх сукупністю), і пошуком вирішення корінних світоглядних питань, бо вони невичерпні й остаточно відповісти на них неможливо.

Визначення такої позиції дієслова, за А.П. Загнітко, обумовлене позицією інфінітива відносно прислівника. Якщо інфінітив стоїть перед прислівником, то виступає у ролі підмета, в іншому випадку - у ролі головного члена односкладного речення 18, с. 5:

Якщо поділити квартиру неможливо, один з колишнього подружжя, за яким визнано право на частину паєнагромадження, вправі вимагати від другого, який є членом житлово-будівельного кооперативу, виплати йому суми, що відповідає його частині паєнагромадження.

Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

В офіційно-діловому стилі інфінітив у позиції підмета двоскладного речення найчастіше трапляється у назвах глав та статей (36 мовних фактів). Тексти законодавчого підстилю офіційно-ділового стилю виконують функцію повідомлення - доносять до громадян, установ і організацій чинну офіційну інформацію усіх рівнів державного, суспільного, громадського та виробничого життя. Чітко, конкретно та стисло цю інформацію і допомагає повідомити неозначена форма дієслова:

Обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчання.

Обов'язок державних органів враховувати пропозиції громадських організацій, трудових колективів і громадян.

У цих реченнях дієслівна зв'язка матеріально не виражена, а присудок представлений іменною частиною, вираженою іменником у Н.в. - обов'язок.

Відповідно до правил законодавчої техніки, назва закону в стислій формі має передавати його зміст, окреслювати предмет правового регулювання, що дозволяє ідентифікувати закон, виділити його із сукупності інших законів, посилатися на нього в інших нормативно-правових актах. Тому такі речення будуються за схемою: присудок-іменник + означення, виражене іменником + підмет, виражений неозначеною формою дієслова + додаток у відповідному відмінку, якого вимагає інфінітив:

Обов'язок батьків зареєструвати народження дитини в державному органі реєстрації актів цивільного стану.

Отже, обмежене використання інфінітива у функції підмета в досліджуваних текстах (325 мовних фактів - 22% від загальної кількості) підтверджує нерегулярне заповнення неозначеною формою дієслова синтаксичної позиції підмета у двоскладному реченні.

Інфінітив може вживатись у ролі простого дієслівного присудка, бо виступає в значенні дієвідмінюваної форми і виражає додаткові семантичні та експресивні відтінки значення початку дії або наміру здійснити певну дію:

А вона робити.

Інфінітив у такій позиції означає несподівану, невмотивовану дію, виражає енергійний вчинок, тобто є лексично забарвленим. Тому таке вживання інфінітива притаманне мові художнього та розмовного стилів, проте в нашому дослідженні випадків такого вживання небагато - 5 мовних фактів (1%).

Мова офіційно-ділового та наукового стилів характеризується чіткістю, однозначністю та конкретним викладом, тому для них вживання інфінітива як простого дієслівного присудка взагалі не притаманне і таких мовних фактів зафіксовано не було.

Інфінітив може бути компонентом складеної форми майбутнього часу, яка виступає простим дієслівним присудком:

Чим ти будеш мазати вози?

- От тепер, тату, вже не будете в водi потопати та од наглої смертi помирать, - обiзвався з лави Карпо насмiшкуватим голосом.

Вона не буде сваритися.

Ах, не будемо згадувати! Коротше кажучи, я страшенно хотів якнайшвидше вирости.

Поквапом збираючи свій мисливський реманент, будуть кривитися від головного болю, труситися від ранкової прохолоди і стогнати.

Вона стає біля дошки, стискає руки - наче зараз буде співати (видно, теж хвилюється) - і каже …

Будеш тепер ціле літо готуватися.

- А звідти хто човна буде приганяти?

За результатами дослідження найчастіше в такій позиції інфінітив трапляється у текстах художнього та розмовного стилів.

Як уже зазначалося, інфінітив також може виступати компонентом ускладненого присудка у сполученні з різними частками. Так, із частками візьми і, візьми та й інфінітив означає несподівану, невмотивовану дію. В аналізованому тексті зафіксовано поєднання інфінітива з часткою давай, яке набуває значення початку енергійної дії:

Коли глянуть на те чудо, та мерщiй на себе ризи, та зараз вдарили в дзвони, та позабирали в руки свiчки, та давай перед Миколаєм править та молитись. Тодi образ i пустив злодiя.

Кайдаш давай косити кропиву.

Вона скинула з себе пояс та давай мiряти город перше впоперек: на Лаврiновiй половинi вийшло бiльше на один пояс.

Дiти забрали гостинцi та й давай махати рученятами на бабу та промовлять тi слова, що їм доводилось не раз чути од матерi.

Таке вживання інфінітива найчастіше трапляється в текстах художнього та розмовного стилю, оскільки мові цих стилів притаманне вираження певних емоційних реакцій, чому і сприяє вживання інфінітива у поєднання з часткою давай.

Порівняно з простим присудком основу складеного дієслівного присудка становить інфінітив повнозначних дієслів. За нашими спостереженнями, найчастіше інфінітив виступає як основне дієслово (компонент) складеного дієслівного присудка. Серед опрацьованого матеріалу такі мовні факти складають 64% (545 мовних фактів) від загальної кількості випадків функціонування інфінітива у ролі присудка.

Допоміжним компонентом при цьому може виступати:

1. особова форма фазового дієслова, що виражає значення:

· початку дії (взятися, заходитися, кинутися, піти у значенні «почати», почати, стати і под.):

Хлопцi трохи помовчали, але перегодя знов почали балакати спершу тихо, а далi все голоснiше, а потiм зовсiм голосно.

Прийшов священик з дяком i почав правити вечерню.

Ява знову забіг наперед і почав витанцьовувати...

І вони вам починають подобатись…

Ми повмощувались зручніше і почали обговорювати подробиці.

Учні, що були ще на машині, з галасом почали всаджуватися.

Підійшов до самісінької морди і почав вимахувати килимком перед очима.

· тривання дії (залишатися, зоставатися, лишатися, облишатися, оставатися, полишатися, продовжувати та ін.):

За заявою заінтересованої особи розірвання шлюбу, здійснене відповідно до положень статті 106 та пункту 3 частини першої статті 107 цього Кодексу, може бути визнане судом фіктивним, якщо буде встановлено, що жінка та чоловік продовжували проживати однією сім'єю і не мали наміру припинити шлюбні відносини.

Якщо після набрання законної сили рішенням суду про сплату аліментів за весь період до досягнення дитиною повноліття особа, з якої стягуються аліменти, продовжує постійно проживатив Україні або повертається в Україну для постійного проживання та змінюються обставини, які вплинули на визначення розміру аліментів, у судовому порядку може бути встановлено періодичне стягнення аліментів з урахуванням сплаченої суми.

Прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів та функцію попереднього слідства - до введення в дію законів…

Судді всіх судів в Україні, обрані чи призначені до дня набуття чинності цією Конституцією, продовжують здійснювати свої повноваження згідно з чинним законодавством до закінчення строку, на який вони обрані чи призначені

Жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім'ї понад шість місяців у випадках поміщення дитини (дітей) на виховання в дитячий заклад, до родичів, опікуна чи піклувальника - протягом усього часу їх перебування в цьому закладі, у родичів, опікуна чи піклувальника, якщо в будинку, квартирі (їх частині) залишилися проживати інші члени сім'ї.

І ми продовжували тягнути, як два баранці.

· закінчення дії (закінчити, кинути, кінчати, перестати, припинити тощо):

Карпо прикинув таке слiвце, що батько перестав стругати i почав прислухатись.

Право одного з подружжя на аліменти, які були присуджені за рішенням суду, може бути припинене за рішенням суду, якщо буде встановлено, що одержувач аліментів перестав потребуватиматеріальної допомоги.

Якщо дитина перестала отримувати дохід або її дохід зменшився, заінтересована особа має право звернутися до суду з позовом про стягнення аліментів.

Використання таких дієслів, які слугують для вираження фазового стану, характерні для всіх стилів. Художній, публіцистичний та розмовний стилі характеризуються широким використанням різних форм дієслова, в офіційно-діловому стилі таке вживання дуже часто трапляється в статтях, оскільки в них містяться відомості як про права й обов'язки громадян та державних установ, так і період дії цих прав, умови за яких може вступити в дію той чи інший закон.

2. особова форма модального дієслова, що має значення:

· можливості чи неможливості дії (вміти / не вміти, встигнути / не встигнути, могти / не могти та ін.):

Але довго журитися ми не вміємо.

Проте нерозлучні друзі обмірковуючи вчинене, вміють усвідомити свої помилки й стараються їх більше не робити…

Вони активно діють, а тому-то можуть помилятися…

Риск! Може й зірватися.

«Звичайно, всі бачать це і можуть виказати, але то вже на їхній совісті.

Здебільшого надають дієслівному складеному присудкові модальних семантичних відтінків дієслова могти (302 мовні факти), мати (104 мовні факти):

У шлюбі між собою не можуть перебувати особи, які є родичами прямої лінії споріднення.

Якщо є відомості про наявність перешкод до реєстрації шлюбу, керівник державного органу реєстрації актів цивільного стану може відкласти реєстрацію шлюбу, але не більш як на три місяці.

Службові жилі приміщення можуть надаватися окремим категоріям військовослужбовців.

Подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім'ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.

Сім'ю може створити особа, яка народила дитину, незалежно від віку.

Усиновлення може бути скасоване за рішенням суду, якщо дитина страждає недоумством, на психічну чи іншу тяжку невиліковну хворобу, про що усиновлювач не знав і не міг знати на час усиновлення.

Якщо мої вірні в усіх куточках світу відчують, що я реально можу щось їм дати, щось донести, тоді ми матимемо патріархат.

Друга сторона: чи може людина пізнавати світ, зокрема його сутність, чи існують якісь нездоланні перешкоди на цьому шляху?

· значення повинності (мати, мусити). Більшу частину прикладів, дібраних з текстів офіційно-ділового стилю, становить поєднання інфінітива з модальним дієсловом 3 особи множини. Таке вживання пояснюється тим, що закони «звертаються» до широкого загалу і визначають права та обов'язки усіх громадян.

Особи, які бажають зареєструвати шлюб, мають досягти шлюбного віку на день реєстрації шлюбу.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

У текстах розмовного стилю більш уживаним є поєднання інфінітива з модальним дієсловом 1 особи однини, оскільки таке вживання часто трапляється у реченнях з прямою мовою:

- А йди, лишень, сюди, Мотре, щось маю тобi казать.

Я прийду, хоч маю пропасти.

- Я на батька не кричала нiколи, а в вас мусиш кричать, коли робиш на всю сiм'ю сама.

Кайдашиха тiшилась онуком, колихала його, гойдала, а Мотря мусила робити всю важку роботу за себе й за свекруху.

· значення різних відтінків волевиявлення - бажаності / небажаності, готовності, наміру, згоди, спроби, рішення тощо (бажати, вирішити, відмовлятися, воліти, готуватися, жадати, захотіти, збиратися, зважитись, надумати, намагатися, погодитися, прагнути, пробувати, сміти, спробувати, хотіти і под.):

Хотів би я глянути на ваші очі, якби ви почули таку розмову.

Бачачи, що вони так сторожко поводяться, ми не зважилися одразу піти за ними, а вирішили трошки пересидіти за вудлищами.

Веселому, жартівливому меншому братові хотілось говорити; старший знехотя кидав йому по кілька слів.

· суб'єктивно-емоційної оцінки (любити, полюбляти):

Мотря часто гризла голову Карповi, але вiн не любив говорити i бiльше мовчав.

Старий Омелько був дуже богомільний, ходив до церкви щонедiлi не тільки на службу, а навіть на вечерню, говiв два рази на рiк, горнувся до духовенства, любив молитись i постити.

Люблять в нас багато чого наобіцяти.

Вона любила цiлувать їх в руки, кланятись, пiдсолоджувала свою розмову з ними.

Вона любила чепуритись i держала себе дуже чисто.

· міру звичності дії (звикнути, навчитися, пристосуватися тощо):

«-Молодчинка! - мовив Ява і взяв у мене з рук дзвоника (я відчував, що йому було трохи прикро, що то не він придумав, - він звик усе сам придумувати)»

Вони звикли розбазарювати усе, що їм попадається.

Прикро, що ми й досі не навчилися обходитися без руйнувань.

· процесу мислення, внутрішнього чи психічного стану (боятись, думати, мріяти, поспішати, соромитися та ін.):

Карпо сказав, що вiн не думає одривать хати, а то тiльки полаялись та побились молодицi.

Кайдашиха надумалась пiти до священика й просити його, щоб вiн освятив хати.

Вже сонце низько спустилось над лiсом, а вiн i не думав полуднувать.

Ті, хто ще думають передплатити газету, мають таку змогу.

Більшу частину наведених прикладів становлять мовні факти, дібрані з творів художнього та розмовного стилів. Пояснюється таке вживання емоційною маркованістю цих модальних дієслів, яка є непритаманною для офіційно-ділового чи наукового стилів.

3) усталена сполука з модальним значенням на зразок мати намір (думку, звичку, змогу, можливість, нагоду, право, честь), зробити зусилля, у змозі (не в змозі), у силі (не в силі), виявити бажання тощо, при якій можливе дієслово-зв'язка бути:

Позаяк я був сьогодні «молодчинка», відмовлятись просто не мав права.

Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.

Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею.

Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

Наречені мають право обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя або надалі іменуватися дошлюбними прізвищами.

Якщо на момент реєстрації шлюбу прізвище нареченої, нареченого вже є подвійним, вона, він має право замінити одну із частин свого прізвища на прізвище другого.

Громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань.

У цих речення інфінітив виступає компонентом складеного дієслівного присудка разом з усталеною сполукою з модальним значенням мати право. Використання саме такої сполуки продиктовано офіційно-діловим стилем досліджуваного матеріалу, адже Конституція, Сімейний та Житловий кодекси і містять у собі опис прав та обов'язків громадян. Таким чином, інфінітив у такій позиції в основному, зобов'язує, окреслює коло обов'язків, приписує певну функцію, дію або дотримання правової норми. Саме таке зобов'язувальне значення формується модальністю і синтаксичною семантикою всього речення-норми.

...