Синтаксичні функції інфінітива: граматичні та стилістичні особливості

Допоміжним компонентом також може виступати усталені сполуки з модальним значенням мати змогу, виявити бажання, при якій можливе дієслово-зв'язка бути. У мові досліджуваних законодавчих актів нами було виявлено 2 речення з модальною сполукою мати змогу:

Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Суд може постановити рішення про стягнення аліментів на дитину з особи, яка була її усиновлювачем, на строк не більш як два роки, якщо дитина не має батьків або батьки не мають змоги її утримувати, за умови, що усиновлювач може надавати матеріальну допомогу.

Також виокремлено речення з усталеною модальною сполукою виявити бажання:

Член сім'ї, який виявив бажання вступити до кооперативу замість попереднього члена кооперативу, має перевагу перед іншими особами.

Допоміжні модальні дієслова в складеному дієслівному присудкові, з одного боку, виконують функцію зв'язки і вказують передусім на визначальні дієслівні категорії часу і способу, а з другого -- модифікують семантику складеного присудка в цілому, позначаючи лексично модальні відтінки можливості, неможливості, необхідності тощо. Категорійнореченнєва семантика реальності / ірреальності може ускладнюватися значеннями необхідності, бажаності, повинності тощо, зумовлене це лексичним наповненням членів речення, способом морфологічного вираження головного члена та інтонацією.

4) модальний предикативний прикметник на зразок готовий, згодний (згоден), здатний, змушений, зобов'язаний, ладний (ладен), повинен, радий (рад) тощо з можливою дієслівною зв'язкоюбути:

Biн був ладен кинутись на Карпа й обiрвать йому волосся на головi.

- Я до тебе ладен щоночi ходить.

Я ладен i на церкву дати.

За це з них кожен Голу Правду вбити ладен.

Таке поєднання інфінітива з прикметниками характерне і для мови законодавчих актів. Це підтверджується дослідженням, у якому в ролі модальних компонентів дієслівного складеного присудка відмічено предикативи зобов'язаний (76 мовні факти), повинен (67 мовних фактів), спроможний (46 мовних фактів):

У разі якщо повідомити батьків, опікуна, піклувальника неповнолітнього неможливо, державний орган реєстрації актів цивільного стану повинен повідомити орган опіки та піклування про запис неповнолітнього батьком дитини.

Право одного з подружжя на аліменти, які були присуджені за рішенням суду, може бути припинене за рішенням суду, якщо буде встановлено, що платник аліментів неспроможний надаватиматеріальну допомогу.

Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.

Дружина, чоловік повинні утверджувати повагу до будь-якої праці, яка робиться в інтересах сім'ї.

Надаване громадянам у зв'язку з виселенням інше благоустроєне жиле приміщення повинно знаходитись у межах даного населеного пункту і відповідати вимогам статті 50 цього Кодексу.

Ці модальні сполуки виступають граматичними еквівалентами допоміжних модальних дієслів. Використання саме таких модальних предикативних прикметників повної форми зумовлене смисловим спрямування законодавчих документів. Як і модальні допоміжні власне-дієслова, допоміжні предикативи виражають модальну модифікацію дієслівного складеного присудка лексично.

5) іменники з модальним відтінком на зразок майстер, майстриня, мастак і под. у формі Н. в. з можливою дієслівною зв'язкою бути:

Він був мастак не ходити на роботу та отримувати нагайки від Йогана.

Інфінітив може виступати іменною частиною складеного іменного присудка (з можливими частками це, значить, це значить), але прикладів такого функціонування не знайдено.

Проте виділено чимало мовних фактів функціонування інфінітива як дієслова-зв'язки в складеному трикомпонентному присудку (299 мовних фактів - 35 %):

Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

Громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство.

Батьки можуть бути звільнені від обов'язку утримувати дитину, якщо дохід дитини набагато перевищує дохід кожного з них і забезпечує повністю її потреби.

Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

У реченнях такого типу зв'язка бути є абстрактною (неповнозначною), тобто позбавлена лексичного значення. Найчастіше в такій функції інфінітив трапляється в текстах художнього, розмовного та офіційно-ділового стилю, проте вживання інфінітива як дієслова-зв'язки є досить поширеним в усіх стилях мови.

Велика кількість прикладів речень з інфінітивом як частиною складеного дієслівного присудка вказує на те, що саме цю функцію інфінітива в реченні можна вважати ядерною в системі синтаксису.

Отже, за нашими спостереженнями, найчастіше інфінітив виступає як компонент (основне дієслово) складеного дієслівного присудка. Серед опрацьованого матеріалу є 545 таких мовних фактів. При цьому допоміжними компонентами можуть виступати різні усталені сполуки мати змогу, право, виявити бажання, а також особові форми модальних дієслів, які виражають можливість чи неможливість дії (могти), повинність (зобов'язаний). Допоміжними можуть бути також фазові дієслова почати, продовжувати, закінчити. Виділено чимало мовних фактів функціонування інфінітива як дієслова-зв'язки в складному трикомпонентному присудку.

Таким чином, уживання інфінітива у функції присудка є найбільш продуктивним (57%). Найчастіше інфінітив виступає як компонент складеного дієслівного присудка - 64%, менш продуктивною є функціонування інфінітива у структурі складного трикомпонентного присудка - 35% . У позиції простого дієслівного присудка інфінітив майже не вживається в досліджуваних текстах - 1% від загальної кількості мовних фактів функціонування інфінітива у ролі присудка.

Значну частину досліджуваного матеріалу становлять односкладні інфінітивні речення, які є дуже своєрідними, і тому їх важко звести до певної структурної схеми. Довгий час такі речення вважали безособовими, оскільки в них немає прямої вказівки на особу, бо незалежний інфінітив «не ускладнений значенням особи, числа і роду» [Галкина-Федорук 1958: 200]. Але, з іншого боку, інфінітив називає дію, яку потрібно здійснити означеній, неозначеній або узагальненій особі, і діяч виражається іменником (або його еквівалентом) у давальному відмінку чи домислюється.

Наприклад, інфінітивні форми з часткою би (б) можуть виражати:

· бажану або небажану для мовця дію чи стан:

- Та бодай би не казати... сказав Грицько, - тут такий добрий жид, такий добрий, чорт його знає, де вiн такий добрий взявся.

· оцінку здібностей співрозмовника:

Палажцi тiльки б слiпих блиндарiв водити по селах, а не людей до Києва.

· вказують на постійну або часту схильність мовця до певної дії (вчинку):

Тобi тiльки б сидiти з жидiвками в крамницях та обдурювати на аршинi людей.

· бажану або небажану для мовця дію чи стан:

Душею б тільки не зчорніти...

Уживання інфінітивних форм із часткою б (би) особливо характерне для розмовного стилю, якому притаманне широке використання різних форм дієслова. І якщо в безособових реченнях дія не залежить від діяча, то в інфінітивних має певне відношення до особи. У розмовному стилі ці відношення є зрозумілими з контексту.

Інфінітивні речення становлять окремий структурно-семантичний тип у системі українського речення, що підтверджується особливим вираженням синтаксичних категорій модальності, часу, особи, суб'єкта. К.А. Тимофєєв, який одним із перших дав ґрунтовну характеристику інфінітивних речень, ділить ці речення на 3 групи:

1) власне інфінітивні речення без частки “би”;

2) власне інфінітивні речення з часткою “би”;

3) дієслівно інфінітивні речення (з дієсловом “бути”).

Інфінітивні речення - це речення, що мають за конструктивний центр незалежний інфінітив, який визначає основне граматичне значення конструкції. Функцію головного члена інфінітивних речень виконують інфінітиви дієслів, які називають такі процесуальні значення як «фізіологічний стан», «психо-емоційний стан», «дія» і т.д.:

Нам би оце зараз плакати, казати: «Ми більше не будемо, одпустіть», а ми - ані слова.

Чути дзенькіт склянок, - мабуть, Книш і Бурмило випивають.

Що ж, він був не винен - в кого ж йому шукати захисту, як не в нас - своїх друзів і рятівників.

Речення інфінітивної структури мають ірреальне модальне значення, тобто значення такого процесу, яке з точки зору мовця має або може здійснитися за наявності певних умов.

У публіцистичному стилі трапляються так звані, імперативні інфінітивні речення. Вони функціонують як непоширені й виражають при цьому найчастіше спонукання до дії, необхідність виконання волі мовця:

Учитися! Вдихати шум віків!

Оскільки інфінітив як форма наказу здатний зосереджувати в собі велику афективність, усі такі речення є емоційно напруженими й мають окличну або оклично-розповідну інтонацію. Але не всі вони однаково експресивні. Непоширені інфінітивні речення однослівного типу найвиразніше виявляють значення суб'єктивної необхідності.

Досить насиченим інфінітивними реченнями є науковий стиль. Інфінітив-предикат при цьому виражається перехідним дієсловом доконаного виду, вживається додаток у формі знахідного відмінка із значенням прямого об'єкта.

Такі інфінітивні конструкції переважають у формулюванні питань, вправ і завдань і носять некатегоричний характер:

Довести, що ці терміни належать до енергетизму.

Знайти правильну відповідь на це питання.

У зв'язку з тим, що в наукових текстах висловлення «адресується» масовому читачеві, давальний суб'єкта в інфінітивних реченнях відсутній.

Інфінітивні речення, що містяться у вказівках, примітках, інструкціях до виконання яких-небудь завдань набувають відтінку обов'язковості. Приклади такого функціонування інфінітива відмічено в деяких статтях на медичну тематику:

Закапувати по 1-2 краплі препарату в кожне око 5-6 разів на добу.

Закапувати в ніс відвар бурякового листя або сік відвареного буряка.

В інфінітивних реченнях логічно розрізнені поняття необхідності та повинності формально не відрізняються одне від одного. Можна лише говорити про перевагу того чи іншого відтінку, що визначається контекстом або ситуацією. Часова віднесеність дій, які мисляться як такі, що мають бути кимось виконані, визначається скоріше за значенням, аніж граматично. Інфінітивні речення найчастіше позначають таку дію або стан, здійснення якого звернене в майбутнє або передбачає перехід від теперішнього до майбутнього.

Характерним для інфінітивних речень є вживання обставин тепер, зараз, які підкреслюють значення найближчого майбутнього:

Що ж тепер нам робити?

А тепер витягати, крутячи обома руками корбу.

Як би зараз згодити?

Як засвідчують приклади, інфінітив у функції головного члена односкладного речення часто вживається наприкінці нарисів, репортажів та публіцистичних роздумів, де слугує висновковим емоційно-експерсивним акордом до викладеного вище. Нерідко позитивну чи негативну висновковість підсилюють розмовні сполуки на зразок що й казати, що вже казати:

Не рівноцінна заміна, що й казати!

А що вже про них казати!

У публіцистичному стилі, як такому, що спонукає людей до певних дій, має зацікавити читача, наголосити на чомусь, нерідко трапляються речення наказового способу, де цей наказ допомагає висловити форма інфінітива:

Після шостої - не їсти! Достатньо спати і відпочивати! Займатися танцями та спортом!

Величезну роль у проштовхуванні ідей споживацтва відіграє телебачення, те, що миготить, крутиться, скаче на екранах наших телевізорів, можна звести до набору гасел: Купувати! Хапати! Виходити за рамки!...

Таким чином, речення з формами наказового способу, виражаючи пораду, вказують на доцільність запропонованої дії, про яку йдеться в контексті. У такій функції інфінітив значно активізує зацікавленість читача, спонукає не лише прочитати статтю, а й дотримуватися порад у повсякденному житті. Саме такі емоційно забарвлені й належно інтонаційно оформлені синтаксичні конструкції порушують стилістичну нейтральність тексту, надають йому ефекту емоційної схвильованості, чим привертають увагу адресата, налаштовуючи його на емоційне сприйняття текстової інформації.

Дуже часте вживання інфінітива у функції головного члена односкладного речення саме в текстах публіцистичного стилю пояснюється тим, що в інфінітиві сконденсовано емоційно-експресивне забарвлення, вираження дієвості, а це, у свою чергу, при стрімкому темпі нашого життя є дуже важливим для мови газет та журналів.

Також у текстах досліджуваних газет помічені інтертекстуальні елементи (вислови з пісень, цитати із відомих літературних джерел тощо), до складу яких входить інфінітив у позиції головного члена односкладного речення:

Як тебе не любити, Києве мій!

Такі елементи активно вкраплюються в заголовкові комплекси, набувають окличної модальності й індивідуалізують газетне мовлення.

Інфінітив може виступати повнозначним компонентом аналітичної форми головного члена простого односкладного речення, а саме таких його видів, як безособове, означено-особове, неозначено-особове, узагальнено-особове. У текстах офіційно-ділового стилю зафіксовано 5 мовних фактів уживання інфінітива як залежного повнозначного компонента головного члена простого односкладного безособового речення. Першим компонентом при цьому виступають предикативні прислівники з модальним значенням можливості / неможливості: неможливо (4), можливо (1):

Якщо до регулювання сімейних відносин неможливо застосувати аналогію закону, вони регулюються відповідно до загальних засад сімейного законодавства (аналогія права).

У таких односкладних реченнях лексично виражений або лексично не виражений суб'єкт стосується стану, у зв'язку з чим він позбавлений ознак активної сили. Головному членові односкладних конструкцій властива аналітична будова. Лексичне значення головного члена, співвідносного з присудком двоскладних речень, зосереджується в інфінітиві, а допоміжний елемент вказує на визначальні для дієслова граматичні категорії часу та способу і модифікує лексичне значення інфінітива.

Першими компонентами при інфінітиві у функції залежного повнозначного компонента головного члена простого односкладного безособового речення можуть виступати безособові дієслова з модальним значенням:

· змушеності (довелося, випало, дісталося і под.):

Довелося повірити, бо знаю, в якій країні живу.

· безособове дієслово із значенням психічного чи психофізичного стану особи (подобається, мріється, приспічило тощо):

Набридло вже грати роль „українського П'ємонту”, коли з'являється можливість облаштуватися у цілком реальному П'ємонті.

«Мені вже остогидло битися, і я удав, ніби не зрозумів, як тяжко образив він нашу Маньку».

· безособове дієслово із значенням непередбаченої чи мимовільної дії (пощастило, пощастилось, поталанило, пофортунило, удавалося, траплялося, надало);

Два рази пощастило виграти річний марафон на сторінках газети «Кримська світлиця».

· предикативний прислівник, що означає психічний або фізичний стан людини чи персоніфікованого предмета з оцінним значенням (соромно, весело, стидно, смішно, ліньки, жалко, грішно, любо, дивно, приємно, важко тощо):

І дивно бачити хрестик на грудях, де був виколотий піратський корабель, кинджал та ще й оте «Смерть за измену».

· предикативні слова іменникового походження з оцінним значенням (гріх, жаль, лінь, шкода, час, тощо):

Пора вигравати комп'ютер!

· предикативи доволі, досить, годі із значенням вимоги припинити дію, виражену в інфінітиві, іноді з нашаруванням відтінку міри:

-- Досить спати, трупи!

· заперечне слово нема:

В Семигорах нема де i втопиться.

Використовувати інфінітив з такими компонентами в офіційно-діловому та науковому стилях є недоцільним, оскільки вони є стилістично маркованими і тому притаманні художньому, публіцистичному та розмовному стилям.

Отже, на сьогодні питання теорії односкладних речень, до структури яких входить інфінітив, вимагають більш детального аналізу, і в першу чергу семантичних відношень між компонентами, оскільки їх морфологічна природа не зовсім визначена. Підтвердженням цього слугує невелика кількість виявлених інфінітивів у функції головного члена односкладного речення, а саме 8 % - 125 мовних фактів.

2.2 Інфінітив у функції другорядних членів речення

Основними організуючими мовними одиницями речення щодо його будови і синтаксичних зв'язків, як відомо, є підмет і присудок. Другорядні ж члени речення, хоч і розширюють повноту речення, думки, доповнюють значення головних членів, але самі по собі не виражають закінченої думки. Сама назва «другорядні члени речення», як уже зазначалося, випливає із структури речення, а не з його змісту.

Інфінітив, виконуючи функцію другорядного члена речення, у деяких випадках служить і носієм основного значення в реченні. Усі другорядні члени так чи інакше є засобом вираження основного значення в реченні, але не безпосередньо [16, с. 24-25].

Якщо головні члени речення при певній умові можуть самостійно виражати повноту думки, то другорядні члени речення такої самостійності не мають, а проявляють свою синтаксичну можливість лише на фоні головних членів речення.

Як показує досліджуваний матеріал, інфінітив у реченні виконує найрізноманітніші синтаксичні функції, однак питання цих функцій ще й досі не знайшли достатнього висвітлення в українській мовознавчій літературі. У переважній більшості випадків функції інфінітива розглядаються в залежності від його походження. А до того ж інфінітив -- другорядний член речення -- морфологічно нейтральний, тому й нелегко вкладається в традиційну схему другорядних членів речення, хоч функція інфінітива і зв'язана з лексико-граматичним значенням дієслова, від якого він залежить.

В аналізованому мовному матеріалі інфінітив виступає у ролі таких другорядних членів речення, як означення, додаток чи обставина.

Хоч неозначена форма і має досить слабкі атрибутивні властивості, бо не узгоджується з жодним членом речення, зате здатна виступати означальним словом при іменниках та особовій формі дієслова. Саме в цьому і проявляється суттєва особливість інфінітива. Прилягаючи до іменника, інфінітив найчастіше показує властивість предмета, його внутрішній зміст, наприклад: інфінітив різностильовий речення синтаксичний

Цього разу йому випав шанс (який?) зробити все самому.

Не раз в нього виникало бажання (яке?) висловити все…

Селяни поважають недiлю й празники i не роблять нiякої роботи, але не мають за грiх одного дiла: возити в недiлю та в празник снопи.

У матеріалі нашого дослідження трапляється чимало прикладів, коли неозначена форма дієслова виконує функцію означення при іменниках віддієслівного походження в текстах офіційно-ділового стилю:

Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.

Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Слід звернути увагу на те, що в цих випадках інфінітив у позиції означення стосується іменника право, яке, як ми вже зазначали, вживається також у складеному дієслівному присудку. Використання саме цієї лексеми у поєднанні із залежними словами, зокрема інфінітивами, пояснюється стійкістю способів вираження норм у текстах законів. Адже мова законів характеризується використанням визначеного законодавцем певного набору мовних кліше - стандартних формулювань, які склалися під впливом багатолітньої практики, для недопущення мовної недостатності чи надмірності. Правова норма повинна бути виражена максимально повно і чітко, і часте вживання інфінітива в такій позиції підтверджує це правило, адже саме інфінітив допомагає чіткому висловленно думки, не вказуючи при цьому на якусь особу:

Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затриманнязахищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника.

Батьки можуть бути звільнені від обов'язку утримувати дитину, якщо дохід дитини набагато перевищує дохід кожного з них і забезпечує повністю її потреби.

Дочка, син можуть бути звільнені судом від обов'язку утримувати матір, батька та обов'язку брати участь у додаткових витратах, якщо буде встановлено, що мати, батько ухилялися від виконання своїх батьківських обов'язків.

У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом.

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

У наведених прикладах з текстів офіційно-ділового стилю інфінітив, який займає синтаксичну позицію означення, залежить від іменників можливість, обов'язок, необхідність, свобода, тобто від тих, що виражають можливість/неможливість, обов'язковість/необов'язковість зазначеної дії. Неозначена форма дієслова в наведених реченнях розкриває сам зміст, суть цих абстрактних іменників: «…включає можливість (яку?) заробляти…», «… нагальної необхідності (якої?) запобігти…» і т.д.

Осібно стоїть приклад, у якому інфінітив виступає неузгодженим означенням до дієприкметника бажаючих. У ході дослідження виявлено 7 випадків такої позиції інфінітива.

На облік бажаючих вступити до житлово-будівельного кооперативу беруться громадяни, які постійно проживають у данному населеному пункті (якщо інше не встановлене законодавством Союзу РСР і Української РСР) і потребують поліпшення житлових умов.

В таких речення інфінітив, вказуючи на діяча, окреслює ту категорію людей, для який призначається певний закон.

Як бачимо, інфінітив у функції означення розкриває саму суть явищ, предметів або з'ясовує член речення, який виражається абстрактним іменником.

Однак у цій функції інфінітив, на відміну від інших членів речення, не має здатності флексійного узгодження, але своєю синтаксичною функцією наближається до тих означень, які втратили здатність узгоджуватись.

Синтаксичну функцію означення інфінітив може виконувати при найрізноманітніших іменниках, якщо вони разом з іменниками не входять до складу присудка і здатні передавати ознаку поняття.

Речення з інфінітивом у ролі означення складають 4% (59 мовних фактів). Така порівняно невелика кількість інфінітивів у цій функції пояснюється тим, що ця функція інфінітива буває не зовсім виразна і чітко не визначена ще й досі, що зумовлює іноді деякі вагання, сумніви чи труднощі в роботі з такими прикладами. Проте у відмічених нами випадках такого вживання інфінітив виконує різноманітні стилістичні функції, зокрема передає відтінки різних почуттів, сприяє змалюванню психічно-напруженого стану людини, передає настрої розгубленості, сумніви, вагання або навпаки - готовність до рішучих дій. Вираження таких почуттів не є притаманним науковому та офіційно-діловому стилям, проте в цих стилях він слугує для окреслення теми мовлення.

За висловом І. Польдауфа, інфінітив -- не просто абстракція, а дія у вигляді абстракції. Тому інфінітив сам по собі називає дію безвідносно до особи або часу, а в сполученні з особовою формою дієслова він набуває значення і особи, і числа цього ж дієслова. Таким чином, у залежності від значення дієслова, з яким сполучається інфінітив, суб'єкт дії, названої інфінітивом, збігається чи не збігається з суб'єктом дії, названої дієсловом, з яким сполучається інфінітив. А звідси розрізняють суб'єктний та об'єктний інфінітив. У словосполученні із суб'єктним інфінітивом основне семантичне навантаження припадає на інфінітив, а особова форма дієслова служить для вираження різних модальних відтінків у виявленні дії, означуваної інфінітивом, надаючи останньому і певного особового значення. Відповідно, об'єктний інфінітив -- це інфінітив, дія якого не збігається з дією особової форми дієслова:

На підставі наведеного прошу повідомити про причини недоставлення номерів газети „Кримська світлиця" передплатнику, а також розглянути питання про повернення передплатнику суми передплати в розмірі 42 (сорока двох) гривень 40 копійок.

Інфінітив у функції додатка більш чітко проявляється у сполученні його з дієсловами волевиявлення, дія яких спрямована на об'єкт-предмет, а інфінітив не виражає дії цього ж дієслова, бо знаходиться з ним в об'єктних відношеннях:

І наказав Горбуша йому розкопати Захаркову могилу, спалити прах, а попіл вистрілити з гармати, щоб розвіявся по вітру.

У наведеному реченні об'єктом, на які спрямована дія того, хто говорить, є особа йому, що одночасно є суб'єктом дії, вираженої інфінітивами. Таким чином, у кожному реченні інфінітив має свій суб'єкт, який із суб'єктом основного дієслова може не збігатися, а тому такий інфінітив виконує функцію додатка.

Оскільки інфінітив за походженням -- це непрямий відмінок віддієслівного іменника, то й споконвічна функція його в реченні - додаток [20, с. 41]. В.О. Богородицький також відносив об'єктний інфінітив до дієслівних додатків. О.М. Пєшковський намагався не вживати терміна додаток, однак указував на синтаксичну близькість інфінітива до додатка [19, с. 312].

Проаналізувавши речення, можна простежити, що об'єктний та суб'єктний інфінітиви є формами повнозначних дієслів, які обов'язково вимагають інших повнозначних слів для реалізації певної семантики, а саме обов'язкових поширювачів із певним семантико-граматичним значенням.

Так, інфінітив може мати об'єктне значення при дієсловах або дієслівних формах у двоскладному чи односкладному реченні із семантикою:

волевиявлення (наказ, порада, побажання тощо) - наказати, умовити, примусити, загадати, заставити, просити, запросити, дозволити, доручити, заборонити, заказати, не дати, веліти, запропонувати, заповідати тощо:

Старий Кайдаш зняв шапку, тричi перехрестився i пiшов до церкви, загадавши синам ладнати два вози з рублями для возовицi.

- Оце недавно, серденько моє, просили мене готувать обiд аж у Дешки: у священика були хрестини.

Інфінітив при дієслівних формах, що мають загальне значення волевиявлення і передають вимогу, констатацію якоїсь дії, повідомлення, вживаються у такій же синтаксичній функції, як і іменники.

Наближенню інфінітива у функції додатка до іменника у цій же функції сприяє те, що інфінітиви, коли при них відсутній об'єкт, стоять після перехідних дієслів і вживаються в реченні замість іменника у функції прямого об'єкта, тобто додатка.

А вечеряти хіба не даєш?

Дай вже водиці напитись…

Отже, у наведених реченнях інфінітиви своїм значенням і функцією близько стоять до іменників цієї ж основи (вечеряти -- вечеря), а тому вони своєю функцією співвідносні з іменниками у знахідному відмінку прямого суб'єкта (приготувала вечерю) і родовим неповного об'єкта (подайте води), однак значення інфінітивів ширше, ніж співвідносних з ними іменників.

Таким чином, інфінітив, хоч і позбавлений форм словозміни, може виконувати функцію додатка. Це підтверджується кількістю прикладів такого функціонування неозначеної форми дієслова:

Наш хлiб їси, нам i роби, а як нi, то ми тебе й попросимо слухати.

Вона кланялась кожному в хатi й просила простити її грiхи.

Всіх бажаючих запрошуємо відвідати нашу виставу.

Якщо особи домовилися (про що?) припинити права на утримання у зв'язку з одержанням одноразової грошової виплати, обумовлена грошова сума має бути внесена на депозитний рахунок нотаріальної контори до посвідчення договору.

Або колгоспний сторож, що яблука трусити не дозволяє?

Хто ж нам дозволить убивати поголів'я.

До дієслів волевиявлення також належать такі як: просити, умовляти, благати, присягати, поклястись, приректи, обіцяти, зичити, допомагати, заважати, перешкоджати та подібні, що виражають волю впливу одних осіб на інші:

Така радість здивувала й присилувала його пошукати причини.

Раптом за стіною сарая ми почули таке, що вмить примусило нас забути про дзвони.

У наведених ілюстраціях дія, виражена основними формами дієслова, спрямована на об'єкт, що безпосередньо залежить від дієслова і є суб'єктом інфінітивної дії.

Таким чином, інфінітив начебто має свій суб'єкт, який із суб'єктом основного дієслова-присудка не збігається.

Однак суб'єкт інфінітивної дії справжнім суб'єктом вважати не можна, бо виражений він давальним, знахідним або родовим відмінком, тобто фіктивним суб'єктом:

Вона кланялась кожному в хатi й просила (про кого? про що?) простити її грiхи.

Загальновідомо, що в аналогічних конструкціях справжній граматичний суб'єкт лише один, виражений називним відмінком, а тому інфінітив при таких відношеннях виконує функцію додатка, хоч і не втрачає повністю своїх дієслівних ознак, які проявляються в тому, що інфінітив може мати при собі залежні додатки.

Поширені в українській мові конструкції, в яких особове дієслово приєднує два або три інфінітиви, один з яких (інколи й два) у сполученні з особовою формою дієслова виконує роль присудка, а наступний (або й два) інфінітиви виконують функцію додатків:

Він не міг дозволити йому згинути, адже це було сильніше за нього.

Потім треба вміти примусити чиновників справно працювати цілий рік.

В аналогічних словосполученнях до окладу присудка входять особова форма дієслова і залежний від неї інфінітив, а подальші інфінітиви, як правило, виконують функцію додатка. Свідченням додаткової функції інфінітива є те, що перед останнім інфінітивом часто виступає ще один додаток:

А він почав наказувати йому бути чесним та справедливим, в першу чергу, до самого себе.

Для акцентування семантики об'єктного інфінітива його ставлять у препозиції щодо форми дієслова, від якого такий інфінітив залежить:

-- Бешкетувати, хлопці, не рекомендую!

Отже, у наведених конструкціях препозиційний об'єктний інфінітив і кожна особова форма дієслова теж виконують самостійну синтаксичну функцію.

Найчастіше інфінітив у позиції додатка трапився у текстах художнього стилю, де він допомагає виразити волю, бажання певного персонажа. Інфінітив не тільки чітко окреслює предмет розмови, але й допомагає під час емоційно-експресивних моментів твору надати ще більшого напруження, відчуття тривоги тощо.

Якщо два і більше суб'єктних інфінітивів послідовно прилягають до особової форми дієслова чи предикативного слова, то синтаксична функція таких інфінітивів залежить від лексичного значення складових компонентів присудка і лексичного значення самих інфінітивів:

Всіх бажаючих запрошуємо відвідати нашу виставу.

В аналогічних конструкціях основною лексичною частиною присудка є тільки перший інфінітив, внаслідок цього подальший інфінітив виконує самостійну синтаксичну функцію додатка.

Підтвердженням додаткової функції інфінітива є й те, що після складених присудків (почала подавати, став просити і под.) перед наступним інфінітивом можливі інші додатки їм, у них і т. ін.

Отже, основним критерієм при визначенні додаткової функції суб'єктного інфінітива є лексико-семантична закінченість присудка, до складу якого входить один із суб'єктних інфінітивів основної частини присудка.

Якщо ж компоненти присудка з суб'єктним інфінітивом семантично не виражають закінченості, то до складу присудка входить і останній суб'єктний інфінітив.

Та вона не могла перестати говорити: їй треба було виговоритись...

Додаткову функцію виконує суб'єктний інфінітив і у сполученні з повнозначним дієсловом взаємної дії:

Віктор Ющенко та Лєх Качінський домовилися провести в Україні в першій декаді липня зустріч з питань Євро-2012.

У похідних дієсловах-присудках домовити, задумати внаслідок префіксації створюються умови переходу дії на предмет, тобто на опредмечену дію, виражену суб'єктним інфінітивом:

- От і надумали Стола продати, - оповідала Галинка.

Проте інфінітив продати лише з певною умовою можна віднести до додатків, бо він разом з дієсловом повніше виражає присудок.

Також інфінітив може виступати додатком у реченнях з семантикою:

б) загальносприйнятності, загальновживаності (прийнято, заведено тощо), а також предикатив не гоже;

Не гоже сумніватися у тому, що в названих регіонах є нормальні, тверезомислячі люди.

При визначенні інфінітива у функції додатка виникають труднощі, оскільки не слід плутати інфінітив як основну частину складеного присудка з позицією додатка. Якщо інфінітив і допоміжне дієслово стосуються однієї особи, то такий інфінітив переважно виступає основною частиною складеного присудка. Якщо ж дію, виражену інфінітивом, виконує об'єкт, то такий інфінітив є додатком, наприклад:

І наказав сотник Горбуша скарати Захарка на горло.

Наказав скарати - дія, яку виражає інфінітив стосується не сотника, а когось іншого, відповідно дія переноситься на інший суб'єкт.

Для повної й об'єктивної характеристики словосполучень іменника з інфінітивом та виявлення синтаксичних функцій приіменного інфінітива слід брати до уваги не тільки лексико-семантичні особливості іменника, а й морфолого-синтаксичні властивості цих словосполучень, а також позицію інфінітива у всьому словосполученні, а інколи і відмінок іменника, від якого залежить інфінітив.

Однією з граматичних особливостей сполучення іменника з інфінітивом є те, що останній вступає в зв'язки не з будь-якими іменниками, а лише з іменниками, що виражають абстрактні поняття і конкретизуються інфінітивами.

Серед абстрактних іменників, з якими сполучається інфінітив, можна виділити такі їх лексико-семантичні групи:

1. Іменники, що виражають ставлення до дії: бажання, прагнення, намагання (домагання), волю, охоту, спробу, думку (у знач, бажання):

Ще гірше закінчилися намагання створити банк.

Домагання його схилити Хмельницького до покори королю і коронному гетьманові не сподобалися Хмельницькому...

У наведених ілюстраціях інфінітиви, сполучаючись з віддієслівними іменниками, своєю функцією дещо нагадують об'єктні відношення.

Наближенню словосполучень «бажання жити», «прагнення перетворити» тощо до об'єктних відношень сприяє аналогічна синтаксична функція приіменникових та придієслівних інфінітивів, що утворені від споріднених основ, а також деяка синонімічність таких конструкцій. Отже, якщо дієслова, від яких утворені іменники, можуть мати при собі залежні іменники, то й віддієслівні іменники здатні керувати непрямими відмінками таких же іменників, тобто мати при собі додатки, виражені іменниками. А інфінітиви, сполучаючись з віддієслівними іменниками, виражають об'єктні відношення, тобто інфінітиви своєю функцією наближаються до додатків.

Однак інфінітиви при віддієслівних та інших абстрактних іменниках не позбавлені й атрибутивних відтінків. Наприклад, у газетно-науковій мові в нерідко вживають прийменникові звороти з віддієслівним іменником у родовому відмінку: час для розпізнання світу, хустка до в'язання рук і т. п. Ці конструкції досить закорінені, але українській мові властивіший тут інфінітив і приклади такого вживання відмічено в текстах публіцистичного стилю у сполученнях на зразок: машина шити, трактор орати. Вживання інфінітива в такій позиції допомагає чіткіше окреслити предмет для того, аби читач міг краще уявити про що ведеться мова. У таких словосполученнях суб'єктні інфінітиви, характеризуючи, абстрактні іменники-додатки, конкретизують, уточнюють їх, вступають з іменниками в об'єктно-атрибутивні відношення:

2. Словосполучення інфінітива з іменниками, що передають значення підстави для вираження дії. До таких іменників належать: завдання, дозвіл, потреба, привід, підстави, мета, згода та інші:

Перевагу нашу я добачаю найголовніше в тому, що ми поставили собі завданням перевести наші ідеї в життя, і певні, що зробимо все.

У наведеній конструкції між абстрактним іменником завдання та залежним від нього інфінітивом перевести проявляються відношення опредмечених дій до своїх предметів, тобто іменники характеризуються інфінітивами з боку спрямування дії на інфінітив об'єкта.

Внаслідок того, що у згаданих конструкціях між іменниками та інфінітивами наявні об'єктні відношення, іменники передбачають відповідь інфінітива на питання прямого чи непрямого додатка: ...поставили собі завданням (що?) перевести..., …викликала у нього потребу (чого, до чого?) шукати і т.п. Правда, у наведених ілюстраціях окремі з інфінітивів не позбавлені й атрибутивного відтінку, а деякі й предикативності.

Аналогічні об'єктно-атрибутивні функції виконує інфінітив у сполученні з абстрактними іменниками надія, гадка:

Маю надію відшукати його тут.

3. Функцію додатка можуть виконувати інфінітиви, що залежать від абстрактних іменників з часовим значенням. Як правило, такі іменники стоять у непрямих відмінках:

Більш не було часу говорити, бо треба було відправлятись у путь.

Інфінітив у ролі додатка для української мови є явищем мало типовим і обмежується сполученнями з невеликим колом дієслів (кількох семантичних груп), для яких зв'язки з іменником або інфінітивом є звичайно обов'язковими. Це підтверджується тим, що в досліджуваному матеріалі інфінітив у такій функції складає лише 6% (95 мовних фактів).

Питання обставинної функції інфінітива до деякої міри зв'язане з суб'єктним і об'єктним уживанням його. Суб'єктний інфінітив разом з дієвідмінюваною дієслівною формою збігається в особах, синтаксична функція таких інфінітивів залежить від семантичної повнозначності особової форми дієслова із значенням.

Обставинна функція інфінітива зумовлена семантичним значенням дієслова та залежного від нього інфінітива, відношеннями, які виникають між цим дієсловом та інфінітивом, змістом самого речення і наявністю інших другорядних членів речення. Загальновідомо, що найрізноманітніші синтаксичні функції інфінітива виявляються у сполученні його з дієслівними формами. Інфінітиви, сполучаючись із дієсловами певного просторового значення, дієсловами, що є джерелом руху, стимулюванням руху, призначенням руху, рідше -- стану, виконують самостійну синтаксичну функцію обставини [29, с. 38-39]. У таких реченнях дієсловами руху, наближення до чогось виступають: прийти, приїхати, примчатися, полетіти, повернутися, зайтитощо:

Вiн зiйшов вниз подивитись куди прямувати далі, пiшов шляхом, а те диво на хмарi одсунулось од його ще далi за ліс.

Вселенський патріарх Варфоломій зазначив, що прибув помолитися за об'єднання усіх православних християн країни в єдину церкву - «вашого народу і країни».

У наведених прикладах дієслівні форми зійшов, прибув, повністю зберігають своє лексико-семантичне значення, а тому і самостійно виконують синтаксичну функцію присудків. Внаслідок цієї самостійності послаблюється семантична залежність між формами дієслова та суб'єктним інфінітивом, який уже не включається до складу присудка, а стає відносно незалежним і виконує синтаксичну функцію обставини мети.

Наявність інших членів речення, підпорядкованих окремо формі дієслова та інфінітива, теж є свідченням незалежності інфінітива від особової форми, тобто інфінітив має своє окреме від дієслова керування.

Отже, обставинну функцію мети дії найчастіше виконують суб'єктні інфінітиви у сполученні з неперехідним дієсловом, що виражає рух у певному напрямі.

Інфінітив у функції обставини здебільшого трапляється в розмовному, публіцистичному та художньому стилях. Так, суб'єктні інфінітиви, сполучаючись з певною групою дієслів, переважно розмовного типу, що самі по собі не передають просторового значення, а виражають волевиявлення або емоційне прагнення, спрямування, набувають при них відношення мети дії:

Ніч зовсім обняла усе, і зорі заблищали у небі, як дід, окликнувши Леска, побрався у курінь спати.

Деякі поспішали додому принести непевну звістку, що сталось щось лихе.

Ви, всі ті, хто подався до них готувати навалу на нашу країну, чи чули ви його.

У наведених ілюстраціях особові і родові форми повністю зберігають своє лексико-семантичне значення, а тому й виступають самостійними присудками; інфінітиви, внаслідок утрати безпосереднього зв'язку з ними, виражають функцію мети дії.

Громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

У цьому речення інфінітиви мають синтаксичну функцію обставини способу дії: «…мають право розпоряджатися… (як? яким чином?) продавати, дарувати, заповідати, здавати, обмінювати, закладати, укладати…».

Таким чином, найбільш виразно значення мети виявляється в інфінітивах тоді, коли вони входять до речень з обставинами місця. В інших випадках інфінітиви - обставини мети іноді зневиразнюються, бо дієслова руху усвідомлюються звичайно у зв'язку з обставинами місця, і за відсутності їх такі інфінітиви можуть набувати просторового значення.

Граматичний зв'язок відокремленого інфінітива у функції обставини мети з дієсловом-присудком значно послаблюється, внаслідок чого обставинні відношення його увиразнюються. Відокремленню залежного інфінітива в значній мірі сприяє і його позиція в структурі речення, яка теж обумовлена смисловими потребами. Як підтверджує ілюстративний матеріал, відокремлений інфінітив -- обставина мети, знаходиться у постпозиції по відношенню до дієслова-присудка.

Таким чином, обставинна функція інфінітива в реченні залежить від лексико-семантичної повноти дієслова з просторовим значенням або дієслова, що є джерелом руху; обставинні відношення інфінітив може виражати у сполученні з дієсловами, що набувають просторового спрямування. Суб'єктні інфінітиви у функції обставини мети, хоч і становлять одну конструкцію з тими дієслівними формами, від яких вони залежать, при певних умовах виконують самостійну синтаксичну функцію. Речень з інфінітивом у ролі обставини зафіксовано 3% (47 мовних фактів), що говорить про низьку продуктивність інфінітива в такій позиції в усіх досліджуваних стилях.



3. Стилістичні можливості синтаксичних позицій інфінітива

Вживання інфінітива в тій чи іншій синтаксичній позиції допомагає створити певний емоційний чи змістовий акцент у тексті будь-якого стилю. При цьому, кожна можлива синтаксична роль інфінітива надає свого значення. У позиції підмета інфінітив найчастіше трапляється у текстах художнього та публіцистичного стилів. У художньому стилі таке вживання надає експресії та допомагає інтенсивності вираження, у публіцистичному стилі інфінітивний підмет сприяє більшої емоційно-експресивній образності. Частіше у досліджуваному матеріалі трапляються заклики, гасла виражені саме інфінітивом у позиції підмета. Щодо офіційно-ділового стилю, то тут інфінітив у позиції підмета найчастіше трапляється у назвах глав та статей. Таке вживання пояснюється тим, що тексти законодавчого підстилю виконують функцію повідомлення та доносять до громадян, установ і організацій чинну офіційну інформацію стосовно усіх рівнів життя. Саме вживання інфінітива допомагає донести цю інформацію чітко, конкретно та стисло.

Інфінітив у позиції простого дієслівного присудка означає, як правило, несподівану, невмотивовану дію, тобто є лексично забарвленим. Відповідно подібне вживання інфінітива притаманне мові художнього та розмовного стилів, які й характеризуються емоційністю вираження. Мова офіційно-ділового та наукового стилів, навпаки, дотримується чіткості, однозначності, тому для них вживання інфінітива як простого дієслівного присудка взагалі не притаманне, що підтверджується результатами нашого дослідження. Найбільш продуктивною є роль інфінітива як компонента складеного дієслівного присудка. В такій позиції інфінітив поєднується з допоміжним компонентом -- модальним чи фазовим дієсловом. Проте подібне вживання неозначеної форми дієслова в більшості випадків не надає особливого стилістичного забарвлення.

Позиція головного члена односкладного речення є непритаманною для неозначеної форми дієслова. В односкладних інфінітивних чи безособових реченнях дієслово самостійно заступає позицію головного члена, утворюючи головний член синтетичної будови і відповідно - речення без обов'язкових придієслівних поширювачів. Таке вживання властиве в однаковій мірі всім стилям. При цьому, у розмовному, художньому, публіцистичному стилях інфінітив у подібній позиції допомагає досягнути більшої емоційності, виразності у поєднанні з модальними частками.

Позиція другорядних членів речення для інфінітива не є продуктивною. При функціонуванні неозначеної форми дієслова у ролі означення досягається більша чіткість висловлення, і тому подібне вживання притаманне офіційно-діловому стилю. Мова законодавчих актів характеризується категоричністю висловлення, досягненню чого допомагає вживання інфінітива. Позиція інфінітива-додатка більш продуктивно виступає у текстах художнього, розмовного та публіцистичного стилів, оскільки виражає волевиявлення, загальноприйнятість, повчання. Інфінітив у позиції обставини становить найменшу за кількістю групу, тому обставинну функцію можна вважати периферійною у сфері синтаксичного функціонування неозначеної форми дієслова. Виступаючи у ролі обставини, інфінітив виражає мету дії чи спосіб, у який вона відбувається.

...