Динаміка мовної норми у ЗМІ: девіатологічний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Інститут філології

Кафедра історії та стилістики української мови

Бакалаврська робота

Динаміка мовної норми у ЗМІ: девіатологічний аспект

Студентки ІV курсу, 2 групи

спеціальності "Українська мова та література, іноземна мова"

Буряк Наталії Віталіївни

Науковий керівник: канд.філол.наук

Дергач Д.В.

Київ 2013

Зміст

• Вступ
• Розділ 1. Природа, особливості та специфіка порушень мовної норми
• 1.1 Мовна норма: синкретизм екстра- й інтралінгвальних характеристик
• 1.2 Девіатологічний ресурс динаміки мовної норми
• Розділ 2. Мовний простір сучасних мас-медіа в аспекті динаміки норми літературної мови
• 2.1 Стиль масової інформації літературної мови: лінгвістична природа, критерії еволюції
• 2.2 Мовно-стилістичні параметри сфери масової інформації
• Розділ 3. Порушення мовної норми ЗМІ
• 3.1 Лексикосемантичні помилки у ЗМІ
• 3.2 Граматичні та стилістичні помилки у ЗМІ
• Висновки
• Список використаної літератури

Вступ

Беручи за основу теоретичні постулати цих першорядних у галузі девіатології праць, а також фіксуючи порушення у мовленні у сфері масової інформації, ми намагалися проілюструвати стан української мови на сучасному етапі крізь призму лінгвістичного дослідження варіативності і недотримання її мовних норм. У першому розділі роботи сформульовані основні характеристики мовної норми як категорії культури мови. У другому розділі характеризується лінгвістична природа стилю масової інформації в контексті динаміки й еволюції сучасної літературної мови. У третьому розділі подаються конкретні порушення мовних норм, здійснюється їх стратифікація за різними лінгвальними рівнями.

Загальний обсяг роботи - 62 сторінки. Список літератури нараховує 61 позицій.

Розділ 1. Природа, особливості та специфіка порушень мовної норми

1.1 Мовна норма: синкретизм екстра- й інтралінгвальних характеристик

Сучасна лінгвістика характеризується значним інтересом до вивчення соціального функціонування мови, у тому числі до проблеми норми та її варіативності, до тих факторів, що зумовили цю варіативність. Такі аспекти висвітлюються у працях Л. Вербицької [2, с. 150], Н. Мечковської [8, с. 60], Г. Орлова [9, с. 45]."Серед рушіїв мовної варіативності Н. Мечковська провідними визнає суспільний прогрес та розвиток і збагачення функціонально-стильових різновидів мови, наголошуючи водночас, що мовна норма - феномен, психологічно обов'язковий для кожного мовця зокрема і суспільства в цілому [8, С 9 - 11].

Так, Г. Орлов обстоює думку, що варіантність - інгерентна властивість кожної мови, яку детермінують: історичні зміни у системі і структурі національних мов, гетерогенний характер їхніх літературних різновидів, процеси старіння мовних норм і появи інновацій, вплив територіальних і соціальних діалектів.

Л. Вербицька, відзначивши, що всі одиниці мови варіантні, аналізує причини і факти фонетичної варіативності [2, с. 87].

Питання мовної норми, регулювання літературної мови та культури мови свого часу вважалися некоректними темами, неприпустимими в мовознавстві, оскільки, на думку лінгвістів, при визначенні нормативності явищ необхідно керуватися власними звичками та смаками, бо не існує об'єктивних критеріїв "правильності" та "неправильності" мови [11,с. 241]. В сучасний період таке твердження можна вважати необ'єктивним і нелогічним із точки зору розширення функціональної парадигми еволюції мови.

Як відомо, мовна норма - сукупність мовних засобів, що відповідають системі мови й сприймаються її носіями як зразок суспільного спілкування у певний період розвитку мови і суспільства [46, С 387-388]; "норма - це реальний, історично зумовлений і відносно стабільний мовний факт, який відповідає системі і являє собою єдину можливість чи найкращий для цього конкретного випадку варіант, відібраний суспільством на певному етапі його розвитку з співвіднесених фактів загальнонародної (національної) мови в процесі спілкування. Сукупність літературних норм з цієї точки зору - "літературна норма" як збірне поняття - дорівнює поняттю "літературна мова" [33, с. 37]. Розрізняють, по-перше, єдиноможливі, обов'язкові мовні норми, які відбивають характерні ознаки системи мови, і, по-друге, норми літературної мови.

У системі понять національної мови норма пов'язана з діалектами (територіальними і соціальними) та літературною мовою. Норма в діалектах частково охоплює норму загальнонародної, національної мови. Діалектній нормі протистоїть літературна. Діалектна засвоюється носіями мови стихійно, а літературна вимагає свідомого користування мовою, культивування зразкових мовних норм, внаслідок чого і постає така лінгвістична категорія як культура мови.

Становлення мовної норми супроводжується наявністю значної кількості варіантних форм - правописних, орфоепічних, лексичних, граматичних, стилістичних. Визначною рисою мовної норми є стабільність, дотримання усталених, загальноприйнятих правил щодо слововживання, написання, наголошування, граматичного оформлення висловлювання. Правильність, досконалість, зразковість - характеристики, що визначають нормативну літературну мову, високу культуру мови, яку нерідко одні дослідники ототожнюють з культурою мовлення, а інші - свідомо розрізняють ці два поняття.

Вперше ці два фундаментальні поняття розмежував Ф. де Сосюр: мова - суспільний фактор, соціальне явище, абстрактна система, а мовлення - властивість індивідуальної особистості. Згодом виникло похідне поняття культури мовлення.

Прогрес мови виявляється насамперед у її лексичному розширенні, збагаченні. Постійний розвиток словникового складу зумовлюється тим, що він у своєму актуально існуючому стані ніколи на може відобразити все безмежжя людського досвіду, безмір навколишнього світу. Але збагачувати словниковий склад мови слід передусім за рахунок новотворів із власних резервів мови, рідше - калькування чи за рахунок запозичень і лише там, де справді потрібно. Заміняти ж усталені рідномовні слова й вислови, повноцінні й милозвучні, чужомовними, часто незграбними й незрозумілими, - це хибний шлях. Саме його, на жаль, обирають як окремі громадяни, так і засоби масової інформації.

"Норма - невід'ємний атрибут мови на всіх етапах її розвитку" [7, с. 337]. Мовна норма існує у будь-якому мовному колективі і входить до ряду норм та звичаїв, представлених у суспільстві в різні періоди його розвитку. Іншими словами, в основі мовної норми лежить колективний узус. Соціальний аспект виявляється не тільки у доборі та фіксації мовних явищ, але й у системі їхніх оцінок (наприклад, "неправильно", "недоречно", "некрасиво") [7, с. 337].

Мовна норма може бути схарактеризована як сукупність явищ, прийнятих, відібраних та закріплених у мовленні носіїв конкретної мови та обов'язкових для всіх, хто володіє літературною мовою у визначений період часу. Норма є обмеженням варіативності системи. На рівні звукової системи мови норма визначається як відпрацьована вимовна форма єдиної літературної мови, що підкоряється законам та правилам, відтак прийнята у визначеному мовному колективі.

"Мовна норма - це сукупність найбільш стійких традиційних реалізацій мовної системи, відібраних та закріплених у процесі суспільної комунікації. Норма як сукупність стабільних та уніфікованих мовних засобів і правил їхнього вживання, які свідомо фіксуються та культивуються суспільством, є специфічною ознакою літературної мови національного періоду" [7, с. 337]. У поняття стабільності норми входять такі ознаки, як історична стійкість, традиційність, певне обмеження можливих коливань та варіантів.

Лінгвісти об'єктивно описують норму як соціально схвалюване правило, яке змінюється у процесі історичного розвитку суспільства. Тобто норма, як і сама мова, - явище, що постійно розвивається: історичний розвиток мовної норми є формою її існування. Мовна норма змінюється, тому що функціонує у суспільстві, яке також змінюється, і повинна відповідати потребам громадського життя, підкорятися його умовам. Отож, поняття мовної норми діалектично ґрунтується на ознаках стійкості мовної структури та динаміки мовного розвитку [3, с. 5]. Все щойно викладене дозволяє віднести динамізм і стійкість норми до основних ознак, які характеризують мовну норму.

Незалежно від різниці у поглядах окремих мовознавців і цілих лінгвістичних шкіл (української, російської, празької, польської та ін.) усі дефініції норми так чи інакше неодмінно вказують на її суспільний характер. Суспільний характер норми виявляється ще сильніше, ніж суспільний характер мови. Мовна норма нерозривно пов'язана з якимось колективом мовців, а на вищому щаблі - як норма літературної мови - з певним людським суспільством, з усіма його інституціями аж до держави включно. З цього насамперед випливає, що кожна мова може мати не одну, а кілька норм, або кілька територіальних чи соціально-групових варіантів норми, а це дуже важливо для розуміння процесу формування літературної мови та її функціонування у певному соціумі.

Ще більшу залежність від суспільно-історичних факторів виявляє літературна норма як відібрана і соціально закріплена частина "загальномовної" норми. На основі формулювань С.Ожегова, Ю.Бєльчикова та французького вченого Ж.Марузо М.Пилинський виводить найбільш прийнятне для нас визначення літературної норми. "Норма літературної мови - це реальний, історично зумовлений і порівняно стабільний мовний факт, що відповідає системі і нормі мови і становить єдину можливість або найкращий для даного конкретного випадку варіант, відібраний суспільством на певному етапі його розвитку із співвідносних фактів загальнонародної (національної) мови в процесі спілкування" (33, с. 94).

Виділяють три домінантні характеристики мовної норми: 1) висока усвідомленість, що зумовлена фактом свідомої оцінки норми та прийняття її суспільством; 2) жорстка обов'язковість, яка закріплюється її кодификацією; 3) більша функціональна та стилістична диференціація [6, с. 55].

Факт фіксування мовної норми у свідомості індивіда визначає ступінь оволодіння ним мовою. З цим, безперечно, пов'язане питання мовної майстерності, яке може почати виявлятись уже на рівні граматичної правильності, тобто на першому етапі опанування мовою, що буде сприяти підвищенню загального культурного рівня. Засвоюючи норми, мовець вчиться правильності мовлення, опановує елементи його стилістичної виразності, тому що неграмотне мовлення не може бути стилістично виразним.

Рівень правильності мовлення досягається при засвоєнні основних норм (вимовних, лексичних, граматичних, стилістичних) літературної мови.

Стилістична виразність і комунікативна доцільність спираються на здобутки першого рівня - правильності. Проте досягається він дотриманням ще й інших вимог, за якими формуються такі комунікативні якості мови, як точність, логічність, ясність, чистота, виразність, різноманітність, багатство та естетичність виражальних засобів. Ці категорії об'єктивно можна і треба вважати домінантними екстралінгвальними мотиваціями функціонування мовної норми.

Точність - одна з найважливіших ознак культури мови. Вона складається з двох компонентів: а) адекватного, об'єктивного мовного відображення дійсності; б) вживання слів і висловлювань, узвичаєних для мовців, які володіють нормами літературної мови.

Точності можна досягти, виконуючи такі вимоги: оформляти й виражати думку треба відповідно до предметів і явищ дійсності, відповідно до понять про них. Слід пам'ятати, що в народі здавна точність"пов'язувалася з умінням чіткотмислити, знанням об'єкта мовлення, умінням зіставляти слово з особою, предметом, дією, явищем; слово має виражати найістотніше в них.

Із цього приводу цілком слушно зауважував О. Потебня: "... кожне слово як дійсний акт думки є точним показником ступеня розвитку думки" [36, с. 200], і далі: "І чим важливіша для кого діяльність думки, тим більше він буде цінити знахідку відповідного слова" [36, с. 270]. Обов'язковою умовою досягнення точності мови є увага до стилю і жанру текстів, умов, середовища і колориту спілкування, культурно-освітнього рівня мовців, бо в кожному типові мовного спілкування рівень точності "свій", своя міра мовної правди і неправди, і мовець має їх відчувати. Наприклад, жартома сказане в дружній бесіді слово може сприйматися адресатом як образа, якщо вилучити його з контексту фантазійно-дотепного, довірливого спілкування і перенести на рівень офіційно-ділового, де "все правда" [24, с. 413].

Точність мови - це відповідність змісту мови предметно-речовій дійсності, реальним особам, системі понять. Точність залежить від вибору слова чи вислову, а також від уміння мовця зіставляти слово і предмет, річ, ознаку, явище і поняття про них. При цьому треба враховувати, з яким нині значенням вживається певне слово, а не вживати його з будь-яким іншим значенням, яке також йому було властиве або й на сьогодні рідко вживається.

Поняття "точність" практичної (щоденної) мови не збігається з поняттями точності у науковій, офіційно-діловій і художній мові.

У науковому та офіційно-діловому стилях точність досягається через систему термінів, в художньому - через систему образних засобів мови.

Точність охоплює і граматичну правильність, тому що без неї важко досягти точності. Однак граматична правильність не є гарантією точності [24, с. 413].

Логічність мовлення є його основною якістю, необхідною для успішного виконання пізнавальної та комунікативної функцій мови.

Першою умовою логічності мовлення є логічність мислення, логічність міркувань як етапів розгортання думки. Вміння дисциплінувати своє мислення, міркувати послідовно, спиратись на попередні етапи мислення, розвивати наступні, шукати джерела і причини явищ, висувати положення (тези), давати пояснення та обґрунтування фактам, аргументувати їх, вмотивовувати висновки - все це необхідні умови логічності мовлення, а отже, і високої культури його, адже без культури мислення не може бути культури мовлення.

Другою умовою логічності мовлення є знання мовцями мовних засобів, за допомогою яких можна точно передати предмет думання і саму думку про нього, досягти смислової зв'язності мовлення, уникаючи таким чином суперечливості у викладі матеріалу. Тобто кожен мовець має володіти не лише логікою мислення, а й логікою викладу думки, яка залежить не тільки від логіки мислення (хоча в основному від цього), а й від ситуації спілкування, від рольових характеристик співбесідників, від призначення і мети спілкування. Всі чинники спілкування відкладаються у зовнішньому вираженні логіки викладу - у мовленнєвому текстовому матеріалі і можуть бути піддані лінгвістичному і, зокрема, семантико-стилістичному аналізові. В результаті цього і виявляється те, наскільки точно в мовному матеріалі відображено розвиток думки, чи є у викладі алогізми та інші неточності; якщо є, то чим вони зумовлені. Логічність як комунікативна якість властива всім типам мовлення, тому що ґрунтується на зв'язку мови та мислення. Проте вона може своєрідно виявлятися у різних функціональних стилях і жанрових різновидах мови. Найбільш послідовно витримується логічність у науковому стилі мови, де вона становить основну і специфічну для цього стилю якість і називається відкритою (однозначною, без підтексту). Принцип "відкритої логічності" є основним для організації наукового тексту і виявляється у словосполученнях, реченнях, порядку слів, надфразових єдностях, зв'язному тексті (в тричастинній його композиції - вступі, викладові, висновках). Основними засобами вираження логічності є точний добір слова для називання, правильні (логічні, несуперечливі) сполучення слів щодо заданих смислових зв'язків між реаліями та валентністю слів, порядок слів відповідно до смислового членування на "дане" і "нове". Важливими є лексичні повтори, співвіднесеність займенників, вживання синонімів та антонімів, використання службових слів і словосполучень для вираження причиново-наслідкових зв'язків і смислових відношень між частинами.

Ясність мови визначається як її зрозумілість і забезпечується точністю та логічністю. Здаватиметься ясним усне мовлення адресату, якщо його мислення встигатиме за мисленням мовця, а ще краще, якщо трохи випереджатиме, тобто буде ефект очікування. Слухач у такій ситуації адекватно "прочитує" те, що чує, про що здогадується, і нерідко каже: "Я все зрозумів". Ясності усного мовлення сприяють: чітка дикція, логічне й фонетичне наголошування, правильне інтонування, розмірений та уповільнений ритм, спокійний та ввічливий тон.

На письмі ясність досягається послідовністю лінійного викладу матеріалу, що відображає логічне розгортання думки, точним називанням, членуванням тексту на абзаци відповідно до тем, підтем і сегментів думки, повтором домінантних, ключових і наскрізних слів.

Чистота мови уявляється передусім бездоганністю її елементів - без неосвоєних недоречних запозичень з інших мов, невластивих українській мові форм. Нині українська мова зазнає шаленого тиску з боку російської та англійської і засмічується їх елементами. Вчені зазначають, що до зросійщення української мови додався процес британізації чи американізації: брифінг, ексклюзив, маркетинг, менеджер, дилер, кілер тощо. Адже кілер - це вбивця, і від того, що він убиває на замовлення, вбивство не перестає бути вбивством, а він убивцею, кримінальним злочинцем, отже, не треба його ховати за незнайомим словом [24, с. 415].

Частина цих елементів практично увійде в лексику української мови як синоніми до наших слів. Гірше буде, якщо при цьому витісняться питомо українські слова, бо це загрожуватиме самобутності нашої мови.

Засмічують літературну мову не лише чужі слова, а й свої вульгаризми, лайливі слова, все те, що ображає гідність людини і не відповідає моральним критеріям українського менталітету [23, с. 134].

Чистота мови повинна простежуватися на всіх рівнях її структури і використання: на рівні орфоепії - літературно-нормативна вимова; на рівні орфографії - грамотне письмо; на рівні лексики - відсутність чужих слів, вульгаризмів, суржику, невмотивованих повторів; на рівні граматики - правильна, завершена побудова речень, нормативні словоформи; з погляду стилістики - відповідність меті, завданням, ситуації спілкування, стилям, підстилям і жанрам мовлення.

Чистота мови є запорукою її виразності й естетичності.

Виразність мови складається з двох засад: інформаційної виразності (змістової) і виражальної (чуттєво-мовної). Тому вважають, що виразність - це швидше ознака структурної специфіки тексту, а не лише слів. Виразність може бути відкритою, інтенсивно показаною (експліцитна, експресивна) і прихованою (імпліцитна, імпресивна).

Виразність є ознакою культури мови всіх стилів. У наукових текстах вона досягається точністю слів і логічністю викладу, профільними терміносистемами. У художній літературі виразність досягається за допомогою художніх засобів і стилістичних фігур, комбінування слів, що мають переносні значення, здатні до зміни. Офіційно-діловий стиль базується на адміністративно-управлінській термінології, сегментуванні тексту, різних рівнях стандартизації. Мас-медійний стиль увиразнюється суспільно-політичною лексикою, інформаційними штампами та експресивними художніми засобами.

Лекція, урок належать до навчального підстилю наукового стилю. Їх виразність досягається цінністю наукової інформації, дидактичною послідовністю її викладу, аксіомністю чи доведеністю тез, точністю, емоційністю лексики.

Різноманітність і багатство мови можна вважати однією спільною ознакою, тому що різноманітність - це наявність неоднорідних за змістом, значенням, формою, забарвленням одиниць, а багатство означає низку різноманітностей. Під цими поняттями розуміють тематичні групи лексики, багату синонімію (лексичну та граматичну), тропіку (метафори, епітети, порівняння, метонімії, синекдохи тощо), стилістичні фігури (повтори, паралелізм, періоди, градації).

Як і деякі інші, поняття "різноманітність і багатство" мови відносне. Щодо всієї мови має значення "велика різноманітність і велике багатство", а стосовно певного стилю, підстилю, жанру, конкретного тексту послідовно зменшується, можливо, аж до одного слова, тому що текст може потребувати доречності, точності, однозначності, яку здатне дати тільки саме одне слово. Вживання слова обмежується його стильовим і стилістичним значеннями.

Одним із критеріїв культури мови і мовлення є естетичність. Вона спирається на всі попередні ознаки: точність, логічність, чистоту, доречність, лаконічність, виразність, різноманітність, образність, які у взаємодії та пропорційності створюють гармонію усного чи письмового тексту. Одноманітний, нечіткий, невиразний, засмічений суржиком, випадковими словами текст ніколи не справить враження гарної, вишуканої мови і не викличе почуття естетичного задоволення.

Естетика щоденної практичної мови досягається оптимальним добором мовних засобів, потрібних для певної комунікативної настанови, гармонійною цілісністю тексту. Почуття естетичного задоволення викликається ввічливим, дотепним мовленням.

Відтак, визнання нормативності ґрунтується на: 1) відповідності структурі мови; 2) факті масової та регулярної відтворюваності мовного явища у процесі комунікації; 3) суспільному схваленні та визнанні відповідного явища нормативним [7, с. 338].

Отже, підсумовуючи викладене, можна дійти таких висновків:

1) мовна норма є лінгвістичною, історичною та соціальною категорією;

2) основними ознаками, які характеризують мовну норму, є її стійкість та динамізм;

3) ступінь володіння нормою може свідчити про походження індивіда та його соціальне становище.

1.2 Девіатологічний ресурс динаміки мовної норми

Мовні зміни починаються з того, що вони поширюються на всіх членів однієї соціальної підгрупи ("зміна знизу", тобто зміна, яка перебуває нижче рівня соціальної усвідомленості; на цьому етапі так звана мовна змінна є показником, який визначається як функція її належності до групи); далі у тій самій підгрупі мовне явище зазнає "соціального тиску", який дослідник У. Лабов називає "гіперкорекцією знизу" - тут мовною змінною є функція, що залежить від групової приналежності та віку. На цьому етапі зважується "доля" конкретного мовного явища: лише зміна, яка виникла у групі, що має вищий соціальний статус, стає панівним зразком для всіх членів мовного колективу, тобто приймається всіма іншими соціальними групами (у протилежному випадку змінена форма зазнає осуду і може або змінитися у бік престижних зразків, або цілком зникнути). Коли мовна зміна досягає межі у своєму поширенні, мовна змінна стає елементом норми, який характеризує мовний колектив, усі члени якого починають однаково реагувати на його вживання. На цьому етапі змінна стає маркером і виявляє стилістичне варіювання [26, с. 27].

У межах кожного мовного стандарту існує також соціальна варіативність, пов'язана з факторами як стратифікаційного, так і ситуативного характеру.

Обидва ці поняття - стандарт та варіант - невіддільні один від одного, отже їх необхідно розглядати у взаємозв'язку, оскільки розвиток норми здійснюється через варіанти. Саме на прикладі варіантних способів вираження можна простежити систематичність та послідовність впливу соціального на мовне [скоп]. Досліджуючи норми літературної мови, лінгвіст неминуче зіштовхується з двома явищами, що однаково важливі. Це, по-перше, риси конкретної мови як системи; по-друге, соціолінгвістичні та психолінгвістичні фактори, пов'язані з умовами функціонування мови в окремому мовному колективі у визначений період часу [4, с. 87].

Характерною рисою фонетичної варіативності є те, що кількість допустимих нормою варіантів більша, аніж на інших рівнях, що зумовлено територіальними та соціальними (віковими, професійними, освітніми) характеристиками.

Отже, функціональна диференціація мовної норми у синхронії визначається: а) існуванням регіональних варіантів, чи субваріантів, літературної мови; б) соціальною стратифікацією літературної мови [51, с. 12].

З іншого боку, окрім варіантів мовної норми, об'єктивно розглядати і її порушення, різного роду помилкові вживання, що мають зовсім інший мотиваційний контекст.

Під час дослідження помилок науковці звертаються до диференціації "навмисних" (усвідомлених) і "ненавмисних" (неусвідомлених) помилок. Це відбувається здебільшого тому, що в основі усвідомлених спотворень мови лежать засоби стилістики, які традиційно не трактуються як помилки. Навмисні помилки, зі стилістичного погляду, часто вважаються нормою, проте з орфографічного, морфологічного аспектів - відхилення від норми.

У свою чергу, Ф. Бацевич у підручнику "Основи комунікативної девіатології" відзначає, що мовленнєві аномалії мають багато спільного з мовленнєвими прийомами, які також є порушеннями звичного в мовленні, мовних і комунікативних норм. Власне, помилку від навмисної відрізняє відсутність доцільності [3, с. 12]. Також мовленнєву девіацію слід аналізувати не в прямому значенні, а глибше, з погляду на смисл, який укладає автор, коли припускається помилки [3, с. 18].

Спроба провести поділ між навмисними й ненавмисними девіаціями є, зокрема, у праці В. Дем'янкова, який, аналізуючи виявлені у спеціальній літературі підстави класифікації помилок у мовленні, виділяє свідомі (прийоми) й підсвідомі відхилення.

Схожа класифікація наведена в роботах Д. Ліхачова, М. Бірвіша [3, с 23]. Ф. Бацевич зазначає, що найзагальніша ознака, яку можна покласти в основу класифікації помилок, - це ознака усвідомленого чи неусвідомленого утворення девіацій. Усвідомлені мають поділ на умисні ("мовна гра") та неумисні [1, с. 32].

Перші натяки на виокремлення навмисних помилок із-поміж інших з'явились у роботі "Філософські дослідження" Людвіга Вітгенштейна, де він уперше ввів термін "мовна гра" (частина 1, п. 7): "...увесь процес уживання слів у мові (2) можна представити як одну з тих ігор, за допомогою яких діти оволодівають рідною мовою. Я буду називати ці ігри "мовними іграми". /.../ "Мовною грою" я називатиму також і ціле: мову і дію, з якою вона переплітається" [2, с. 44]. І хоча науковець нечітко визначає "мовну гру", він зауважує, що всі ігри підпорядковуються правилам, а отже дуже легко відрізнити "мовну гру" від звичайної обмовки (частина 1, п. 54): "Ознаки цього наявні у поведінці гравця. Подумай про таку характерну поведінку, як виправлення допущеної обмовки. Розпізнати, що хтось робить виправлення, можна навіть і не розуміючи його мови" [2, с. 65].

Л. Вітгенштейн указує на те, що одне й те ж речення в різних контекстах буде "звучати" неоднаково, матиме різні смисли. Отже, навмисні помилки виявляються не тільки на рівні текстових одиниць, а й на рівні дискурсу. Цей погляд збігається з думкою Ш. Баллі, який усі мовні порушення розмежувує на "власне" мовні й комунікативні (прагматичні) [3, с. 23].

Навмисні девіації можна назвати ще грою слів. Поняття "гра слів" використовує Й. Хейзінга в роботі "Людина, яка грається". Учений уважає, що мовець може усвідомлено ставати "людиною, яка грається", оскільки будь-який абстрактний вислів, у його розумінні, є мовним образом, будь-який мовний образ є нічим іншим, як гра слів [5, с. 23]. Науковець аналізує взаємозв'язок поезії та гри, зазначаючи, що гра проявляється у формах образного втілення і має усвідомлену чи неусвідомлену мету: викликати емоції, привернути увагу читача (слухача). Мовець, який робить усвідомлені помилки, завжди прагне досягти певного ефекту [5, С 184-185]. Мова поезії відрізняється від звичайної мови тим, що навмисне користується образами, а це, звісно, відрізняється від буденої мови, де мовці вживають образи несвідомо. "Те, що мова поезії робить з образами, є грою" [5, с. 186]. Автори публіцистичних творів здебільшого користуються тими ж прийомами, що притаманні й "мові поезії". Йоган Хейзінга стверджує, що гра є не тільки в поезії й інших культурних сферах, а й у суспільному житті загалом, у тому числі й політичному, оскільки ігрові форми більш-менш усвідомлено використовуються для приховування намірів суспільного чи політичного характеру. "У цьому випадку йдеться не про вічний ігровий елемент культури..., а про удавану гру" [5, с. 275], тобто в окремих випадках гра слів слугує не для вдосконалення тексту, створення образності, а й для маніпулювання читачем.

"Людина, яка грається" також може з'являтися тоді, коли свідомо порушуються мовні норми. За Й. Хейзінга, така гра будується на відхиленнях від норм при одночасному усвідомленні непохитності їх (як бачимо, такий погляд збігається з думкою Л. Вітгенштейна). "Людина, яка грається" з'являється і при створенні алюзій та ремінісценцій, інакше кажучи, під час використання стилістичних засобів.

Д. Ліхачов у "Текстології" розподіляє зміни тексту за шкалою розумової діяльності людини: від несвідомих явищ до складних усвідомлених. За цим принципом усі помилки в тексті подіяються на усвідомлені й неусвідомлені [3, 66]. Науковець уважає найголовнішою причиною вживання усвідомлених (навмисних) помилок стилістичні зміни, які найчастіше використовуються для стилістичної модернізації тексту, рідше - задля стилістичної архаїзації тексту, або ж, інакше кажучи, для ускладнення чи, навпаки, спрощення тексту [3, с. 88].

Ф. Бацевич наводить думку Скребнева про те, що норми, які порушуються, є за своєю природою узуальними, а не пов'язаними з проблемами істини. Відповідно, мовленнєві відхилення згодом можуть ставати нормою і поповнювати базу засобів мовлення [3, с. 12].

З іншого боку, ще одна галузь філологічного знання - журналістика - трактує поняття мовної помилки не з точки зору мови, а з точки зору текстового оформлення, автора. Для дослідника-журналіста помилка, порушення мовної норми - це анорматив, тобто таке ненормативне лінгвоутворення, що виникає в результаті невмотивованого порушення літературної норми і є наслідком неправильних мисленнєвих операцій. Необхідно зазначити, що є також немовні помилки, тобто такі, що не пов'язані з мовними нормами. Існують різні класифікації помилок відповідно до принципів, за якими вони здійснюються. Загальна, або груба, класифікація базується на відхиленнях від постулатів редагування. З. Партико детально розглядає її в "Загальному редагуванні". Зокрема автор виділяє такі види:

1. Інформаційні помилки. Їх визначає відсутність новизни, повторювання вже викладеної тези, неврахування фонових знань реципієнта, згадування про очевидні речі, про які з причин їх очевидності ніхто не писав, і видавання їх за нову суспільну інформацію, кількаразова публікація наукової статті, що містить одні й ті ж дані тощо.

2. Модальні й фактичні помилки. Модальні помилки виникають через те, що автори інколи неправильно враховують відношення матеріалу до дійсності. Визначаючи його, вони можуть помилятися, наприклад, коли видають наукову гіпотезу за фактичний стан речей (наприклад, роботи про ефір в науковій літературі кінця XIX - початку XX ст.). Трапляється й так, що інколи самі реципієнти помилково сприймають модальність повідомлення.

Фактичні помилки є окремим підвидом модальних. До них належать такі твердження, модальністю яких є реальність, проте ці висловлювання хибні. Зокрема, неправильне вживання числових відомостей, наприклад: "Рекорд світу в стрибках у довжину становить 7,25 м".

3. Темпоральні, локальні й ситуативні помилки. Темпоральні помилки виникають внаслідок відхилення часу, зазначеного в повідомленні, від часу у світі, описуваному в тексті (реальному, псевдореальному чи ірреальному). Через кілька днів після події буде неправомірним вживання прислівника "сьогодні" для визначення часу.

Локальні помилки визначають відхилення місця, зазначеного в повідомленні, від місця у світі, описуваному в матеріалі (реальному, псевдореальному чи ірреальному).

Ситуативні помилки характеризуються відхиленням ситуації, зазначеної в повідомленні, від ситуації у світі, описуваної в тексті (реальному, псевдореальному чи ірреальному). Вони можуть виникати також унаслідок відхилення ситуації, на яку під час сприйняття повідомлення реципієнтами розраховував автор, від ситуації, яка виникла у час його сприйняття насправді.

4. Семіотичні помилки. Серед семіотичних вирізняють кодувальні, відображувальні та значеннєві помилки.

Кодувальні помилки полягають у тому, що в коді знака (слова) є відхилення від норми. Тому кодувальними помилками є, наприклад, більша частина спотворень, хоча вони можуть бути і складнішими.

Відображувальні помилки полягають у тому, що у реципієнта при сприйманні знака виникає інший відображений образ, ніж в автора повідомлення.

Значеннєві помилки полягають у неправильному слововживанні. Особливо часто вони трапляються при аудіовізуальній передачі інформації.

5. Тезаурусні помилки. Помилки стосовно тезауруса виникають у реципієнтів тоді, коли в повідомленні вживають знаки (слова), відсутні в їх тезаурусі або не мають жодних зв'язків з іншими словами тезауруса. Такі помилки можна назвати ще релятивними (вони є помилками лише стосовно якоїсь певної групи реципієнтів).

6. Сприйняттєві помилки. Виникають лише в момент первинного сприймання повідомлення і спричинені певною двозначністю у тексті. У процесі остаточного сприймання вони, як правило, зникають. Таке речення, як Лист матері надійшов учора, можна сприймати за двома моделями: одна передбачає, що на першому місці стоїть суб'єкт дії, а на другому - об'єкт (Лист матері надійшов [до мене] вчора); інша, натомість, ставить на перше місце об'єкт, а на друге - суб'єкт (Лист [від мене до] матері надійшов учора). Під час первинного сприймання близько 80 % реципієнтів використовують першу модель сприйняття, хоча автор повідомлення міг ужити другу, в результаті чого й виникне сприйняттєва помилка.

7. Атенційні помилки. З'являються внаслідок порушення в повідомленні контактної функції мови й переключення реципієнтами уваги на інші об'єкти. Ці помилки пов'язані з волею реципієнта щодо сприйняття: автор намагається змусити реципієнтів сприймати повідомлення, а реципієнти або не почали його сприймати, або, розпочавши, припинили внаслідок переключення уваги.

8. Копіювальні помилки (спотворення). Найчастіше трапляються тоді, коли повідомлення копіюють (наприклад, авторський оригінал передруковують у ЗМІ після редагування, проект видання передають каналами зв'язку із ЗМІ у друкарню тощо). Для пошуку й видалення з повідомлення спотворень у видавничій справі здійснюють коректуру.

Спираючись на концепцію А. Капелюшного, О. Курдюк, у свою чергу, звертає особливу увагу на такі порушення, що стосуються безпосередньо тексту як продукту діяльності:

1. Макроструктурні й мікроструктурні помилки. Як мікроструктура розглядається текст, що включається до певної надсистеми - макроструктури. Наприклад, стаття - це мікроструктура, а шпальта, на якій вона розміщена поруч з іншими матеріалами, - це макроструктура. Дослідники виділяють такі підтипи макро- і мікроструктурних помилок: лексична тавтологія в рубрикації в межах сторінки чи розвороту; повторення структури речень, ритмомелодики заголовків і підзаголовків у межах сторінки чи розвороту; невідповідність одного з текстів концепції сторінки чи номера; неврахування різниці між усним і писемним мовленням.

Такі помилки свідчать про рівень видання, серйозність, з якою працівники ставляться до створення і дотримання єдиної концепції, естетики і зручності сприймання.

2. Психологічні помилки пов'язані з вищенаведеними психологічними причинами анормативності тексту, особливостями мислення людини і декодування з "внутрішньої" мови. Це і недостатня уважність до "дрібниць", що призводить до неточностей в ефірі, до помилок у газеті, і помилки занадто великої активності автора (багатослівність тощо), і помилки втомленості автора (повтори та ін.), і власне помилки під час перекладу з "внутрішньої" мови на "зовнішню" тощо.

Щоб уникнути подібних помилок, авторові варто постійно контролювати процес творення тексту, свідомо і уважно перечитувати його з урахуванням можливої реакції аудиторії. Хоча деякі помилки цього типу може помітити лише стороння людина, адже очевидне і логічне для автора не обов'язково збігається з уявленнями читача.

3. Логічні помилки. Вони можуть бути ненавмисними (як наслідок помилки автора) і навмисними, від чого вага їх значно зростає (журналістські матеріали, спрямовані на дискредитацію певної особи, що будуються на хибних тезах чи висновки в яких суперечать законам логіки). Мають багато підтипів, що пов'язані з порушенням конкретних законів логічного мислення і висловлення.

Таким чином, у сучасному філологічному просторі об'єктивним є визначення природи та мотивації помилки, порушення мовної норми залежно від наявності спеціально визначеного комунікативного завдання, індивідуальних особливостей мовця та реципієнта. Специфіка самого порушення допоможе його кваліфікувати або як результат вербалізації свідомості - навмисне порушення, або як несвідомий відхід від мовної норми. Загалом це й підтверджу логіку розгляду поняття мовної норми та її домінант із точки зору соціолінгвістики.

Розділ 2. Мовний простір сучасних мас-медіа в аспекті динаміки норми літературної мови

2.1 Стиль масової інформації літературної мови: лінгвістична природа, критерії еволюції

Мас-медійний ресурс у сучасному світі, зважаючи на глобалізаційні процеси, науково-технічний прогрес, розширення структури, методів поширення інформації, демократизацію мови тощо, відіграє важливу роль. Передусім це пояснюється перетворенням цієї сфери на масштабний, синкретичний, складний за своєю будовою простір, позначений основними структурними елементами різних галузей гуманітарного знання, зокрема лінгвістики, стилістики, лінгвостилістики, журналістики, психології, психолінгвістики, соціології, соціолінгвістики та ін.

Комплексний підхід до вивчення масової комунікації, представленої у лінгвістичній галузі функціональним стилем масової інформації, зумовлюється неабияким інтересом учених до розгляду цієї проблематики в різних аспектах. Зокрема, загальномовознавчі ідеї, що аналізують розвиток стилю масової інформації та його місце у сучасній стратифікації мовних стилів, визначені домінантними у дослідницькому пошуку працями Д. Розенталя Г. Солганика, В. Костомарова, М. Кохтєва, В. Вакурова, Л. Шевченко, О. Стишова, Н. Шумарової, М. Володіної, С. Чемеркіна, А. Ліпгарта, О. Григор'євої та ін. Питання мовних особливостей і функціональних характеристик мас-медійної сфери науковці розглядають із погляду розвитку стильової парадигми як результату впливу екстра- та інтралінгвальних чинників. У першу чергу, до уваги беруться внутрішні ресурси мовних одиниць, можливість їхнього сполучення в межах чітко визначених конструкцій, синтагм, які є традиційними для мови мас-медіа. Також розглядаються позамовні процеси, позначені соціальною, культурною, психологічною зумовленістю, що, безсумнівно, впливають на характер статики і динаміки стилю масової інформації.

Функціональні параметри основних елементів мас-медійної сфери (лексики, стилістичних прийомів і фігур, синтаксичних одиниць), жанрові особливості її текстів також розглянуті в наукових працях О. Стишова, С. Чемеркіна, В. Ільченка, С. Доломана, Т. Стасюк, Л. Дуки, Л. Петрової, Ю. Грушевської, Г. Шаповалової, О. Мітчук, М. Штельмах та ін., що дозволяє уточнити і розвинути актуальні для стилістики ідеї та тези щодо функціональних можливостей мови.

Специфіка засобів масової інформації з погляду психолінгвістичної та соціолінгвістичної інтерпретацій невипадково стала об'єктом вивчення у працях М. Володіної, В. Петренко, О. Леонтьєва, О. Сусської, Ю. Шерковіна та ін. Дослідники брали до уваги аналіз мови як суспільного явища, розглядали її соціальну природу, функції, чим визначали результативність наукового пошуку, мотиваційних критеріїв до спеціалізації мовного ресурсу, позначеного, в першу чергу, названими екстралінгвальними чинниками.

Окремо треба зауважити щодо аналізу мас-медійного простору в аспекті журналістської інтерпретації. Ця проблематика відображена у ґрунтовних студіях Г. Лассвела, В. Шрамма, Н. Шумарової, О. Сербенської, В. Іванова, Н. Костенко, А. Москаленка та ін. Дослідження, розглядаючи у зазначеному ракурсі систему масової комунікації як сукупність методів і прийомів поширення інформації, питання її породження та функціонування, відрізняються від лінгвостилістичного аналізу цієї сфери, спрямованого на виявлення типологічних і специфічних рис, функцій мовних одиниць стилю масової інформації в контексті активного розвитку сучасної української літературної мови.

Окреслені аспекти вивчення сучасного інформаційного простору як комунікативної реальності, що активно впливає на лінгвокультурний, психологічний рівень розвитку сучасного соціуму, його свідомість, об'єднуються навколо думки М. Володіної, що останнім часом "науково-технічну революцію змінила революція інформаційна, в ході якої виникло нове, "інформаційне суспільство" [22, с. 11]. Це, у свою чергу, пояснює "появу інформаційної інфраструктри, так званої "інфосфери", що охоплює сукупність інформаційних процесів, пов'язаних із багатовимірним представленням інформації, форм і методів її виробництва, кодування, збереження і передачі, а також місця людини у структурі цього "кіберпростору" [22, с. 11].

Динамічні процеси, які відбуваються протягом останніх 10 років у структурно-типологічній парадигмі масових комунікацій, сприяють їх перетворенню в необхідний компонент суспільного буття, джерело постійної інформації, що, у свою чергу, визначає формування переконань, світоглядних і ціннісних орієнтирів людини, а відтак - і функціонування масової суспільної свідомості. Це виявляється крізь призму впливу на емоції, почуття переживання, думки реципієнта і дозволяє дослідникам розглядати таку проблематику в контексті соціально-психологічної інтерпретації природи масової комунікації і сучасного медійного поля. Зокрема, Ю. Шерковін у працях, присвячених аналізу масових інформаційних процесів, справедливо зазначав, що "масова комунікація, передусім, стосується основних закономірностей психічної діяльності" [47, с. 11], яка породжує інтерференційні процеси - безпосередній вплив інформації на свідомість людини.

У подібному аспекті природу засобів масової комунікації та пов'язані з ними процеси аналізує і М. Володіна. На її думку, говорячи про ЗМІ, у першу чергу треба звертати увагу на "питання впливу мови на людину, спосіб її мислення, поведінку" [6, с. 17]. І як наслідок - розповсюдження інформації, покликане сприяти оцінці навколишнього світу, певною мірою впливати на суспільну свідомість і моделювати відповідну картину світу [45, с. 37]. Таким чином, за влучним спостереженням дослідниці, "мову можна розглядати як особливий вид соціальних інформаційних зв'язків", лінгвістичне забезпечення яких "сприяє подальшому розвитку суспільства, результатом чого є створення особливого інформаційно-мовного бачення світу" [45, с. 10]. Відтак, "публіцистичний простір, на слушне переконання Г. Солганика, охоплює функціонування ідей, думок і положень соціального, політичного, ідеологічного, світоглядного характеру. Це дуже масштабна, потужна сфера, у якій ідеї розповсюджуються з метою впливу на думки і почуття" [44, с. 25].